на головну сторінку незалежний культурологічний часопис «Ї»

А. А. Геринович

Талисман

Переклад-переспів на українську мову Заслуженого діяча мистецтв України І. П. Чупашка

Замість передмови

Справжня поезія не потребує протекції прози. її не інтерпретуєш розумом, а вбираєш, всотуєш в себе кожною клітиною. Спрагло, але неквапно, як духмяну амброзію. Бо справжня поезія це дійсно амброзія – їжа богів. Вона зрозуміла кожному, хто плекає в собі іскру Божу, бо оспівує те, що близьке кожній людині -любов, ніжність, вірність, шляхетність відчувань...

Її складно перекладати, такою «заражаючою» до співтворчості є її магнетична сила. Тому, напевно, найкращими перекладами великої світової поезії є, інспіровані нею ж, її іншомовні поетичні версії.

Справжня поезія завжди музикальна. Музикальність є її найвищою цінністю. Бо ж «музика – це філософія почуттів» (А.Шопенгауер). А якщо поетом є музикант, тоді творчий результат стає для читача справжнім «Талісманом», оберегом від буденщини, банальності, почуттєвої сірості...

Ольга Катрич, кандидат мистецтвознавства

 

***

Храни меня, мой талисман…

А. С. Пушкин

Храни меня, мой верный талисман

От бурь, от бед

и от сердечных ран.

Дай силу мне и дай

в последний час

Поверить, что закат мой не угас!

Что испытанье жизни – позади,

Что лишь любовь живёт

в моей груди,

Ушли в былое – горесть

и обман…

Храни меня,

мой верный талисман!

 

***

Оберігай мене мій вірний талісман.
Від буревіїв, бід і від сердечних ран.
Дай силу віри, щоб в критичний час...
Повірити – мій захід ще не згас...

 

Що все найжчее – маревом пішло
Що серце знов в любові ожило,
Усе минуло – горе і обман…
Оберігай мене, мій вірний талісман!

 

 

 

 

 

 

***

Разве без музыки

Мы бы стали людьми?

Тянулись от тверди

До звёзд небосвода?

Разве без музыки

Выжил бы мир

И звучало всегда

Продолжение рода?

Музыка властно

Звучит в крови

Земным счастьем,

Земным несчастьем,

Элегией чувств,

Мессой любви,

Хоралом страсти…

 

***

Без музики – не станемо людьми

Не піднесемось до небес серцями,
Вона ж у всім високім разом з нами
Звучить спасінням світу від пітьми.

 

У ній – життя, елегія чуттів,

Поема пристрастей звучать хоралом…

Лунає музика – володарка світів

Їй просторів вселенських вже замало.

 

 

 

 

 

 

***

«Всё начинается с любви…»

(Н. Островой)

Всё начинается с любви…

И первый вздох, и крик ребёнка,

И первая в любви размолвка,

И смерть бойца в огне, в крови…

И нежных рук прикосновенье,

И матери благословенье –

Всё начинается с любви…

 

Всё начинается с любви:

И отчий дом, и час свиданья,

И радость встреч и ожиданье,

Признанье в ропоте молвы,

И солнца луч, и час разлуки

И счастье жить, и горесть муки –

Всё начинается с любви…

***

Життя розпочинається з любові,
Найперший подих, і найперший крик,
Дитинства світобачення чудові,
І мрії юності яскраво кольорові,

І все, що поруч є, до чого звик

Усе розпочинається з любові...

 

Усе розпочинається з любові…
І отчий дім, побачень світлий час,
І все те рідне, що в житті для нас –
Усе розпочинається з любові.

 

Усе розпочинається з любові!
Любов вінчає вічний сенс життя!
Любов освятить наші почуття.
Лишень любов – всьому вінець чудовий.

 

 

 

 

 

 

 

***

Сжигая этот дух обозный

Растапливаю ледники!

Люблю тебя любовью поздней

Всему на свете вопреки…

И нива исподволь вспахалась,

И проросло само зерно.

Не знаю, сколько мне осталось,

Не знаю, сколько мне дано,

Но знаю: одолев запруды,

Я льюсь навстречу той судьбе,

В которой всё, что только будет,

Навеки отдано – тебе!

 

***

Мого життя холодна осінь
Малює крижані поля,
Небес туга скувала просинь,
Гряде зима. Гряде здаля ...

 

Та серце радістю буяє

У ньому ти – моя весна.

Я щастя більшого не знаю

Бо твій я весь – увесь без краю,

У чарах дивного розмаю,

Котрий в мені без меж і дна.

 

 

 

 

 

 

***

По жизни я иду на красный свет

Благоразумье пролетает мимо…

Лишь на твоей груди покойно мне,

Лишь рук твоих тепло невосполнимо…

Но жизнь твоя принадлежит не мне,

И рук тепло давным-давно чужое.

И оттого больнее путь вдвойне,

А не ходить – больнее будет втрое.

Так и хожу, из года в год хожу,

Вперёд смотрю то радостно, то люто.

Минутой, словно жизнью дорожу,

Все собраны и спрятаны минуты…

Ещё не завтра опадать листве,

Но это время проступает зримо…

Лишь на твоей груди покойно мне,

Лишь рук твоих тепло невосполнимо.

 

***

Неначе в сні буває так в житті

Хоч вмри, а не поладиш із собою

В любові дні, – нам завжди золоті

Хоч та любов бува й такою злою

Ну все, здається дальше тільки тьма

Попереду безодня, що без краю.

Але без неї – і життя нема.

Бо все ота любов перемагає!

Що? Не тобі вона судилася? – Комусь?

Тобі вона, як незагойна рана?

Та ти живеш для неї лиш чомусь.

Для тебе вона все! Від тебе їй осанна...

 

 

 

 

 

***

Дождь будней ничего не смыл,

Напрасно небо долго злилось…

Не в том вина, что полюбил,

А в том, что разлюбить

не в силах.

Нависла тучами вина

С тяжёлой влагой,

с крупным градом;

А ты одна, а ты – одна

И с этим невозможно сладить.

Упрямый дождь всё лил и лил,

И капля верхний слой долбила…

Упрямый дождь так много смыл,

Что всё иначе обнажилось…

Виновен я, что полюбил,

И прав,

что разлюбить не в силах.

 

 

 

***

Дощ буднів почуттів не змив,
Даремно небо довго злилось...
Не втім біда, що полюбив,
А в тім, що розлюбить не сила!
Нависла хмарами вина!
З важким дощем, з великим градом.
А ти в мені одна, одна
Живеш, і безладом, і ладом.
Лиш впертий дощ все лив і лив.
І краплями душа дзвеніла
Упертий дощ багато змив
З стражденної душі і тіла...

Не в тім вина, що полюбив

А в тім, що розлюбить не в силах

 

 

 

 

***

Проходя гляжу на эти окна,

За которыми средь бела дня

Ты так горячо и беззаботно

Обнимала в тишине меня.

Времени обычно не хватало,

Пролетал минутой каждый час,

Всё казалось мало, мало, мало…

Будто видимся в последний раз.

Прошлого не выцвели полотна,

Всё острее в красках зреет грусть.

Проходя, гляжу на эти окна…

Я вернусь сюда,

ещё вернусь…

 

 

***

Знову я дивлюсь на тії вікна,
Де за ними, серед біла дня
Пристрасно і безтурботно звично
Ти кохала. Ні ненавмання
Ми поспішали. Часу бракувало.
Години пролітали наче мить.
Нам все здавалось мало, мало, мало...
Неначе все в останнє. Час летить...
Та барви почуттів не відцвітали.
їх не торкнулась визріла печаль
Прощання птиці ще не прилітали
Мелодію не відіграв скрипаль.

 

 

 

 

 

 

***

Дорогая, дорогая,

Так уж в жизни повелось,

Что и в нашем светлом рае

Не бывать без горьких слёз.

Не бывать без огорчений,

Не бывать без суеты,

Не страдать в пылу сомнений,

Не терзаться: где же ты?

Дорогая, дорогая,

Ты меня уж не брани,

Коль пришла беда какая –

Просто руку протяни…

 

***

Найдорожча, я страждаю.

Так в житті буває скрізь,
Що в кохання світлім раю
Не обходиться без сліз.
Не буває без освідчень
Без терзань і суєти
Без лукавства дивних свідчень
Без душевних мук: де ж ти?
Найдорожча, я страждаю
Не свари і не гони
Раз прийшла година злая –
Просто руку простягни...

 

 

 

 

 

***

За далью пройденных дорог

И пережитых дней

Сегодня осознать я смог,

Что ты – моя судьба, мой рок

В безвестности моей.

Что ты одна могла понять

Порыв моей души,

И сердце мне своё отдать

И молча руку в руку взять

Среди людской глуши.

И твоя верность, как залог,

Как щит от всяких бед,

Как символ,

как святой чертог

Среди моих крутых дорог

И пережитых лет…

 

 

***

За даллю пройдених доріг
І пережитих днів і

Я врешті зрозуміти зміг

Ти моя доля й оберіг

Всього, що я зумів
Одна змогла та зрозуміть

Палкий порив душі
І віддано, не мимохіть
Віддати руку й серце сміть
Змогла, ти не в тиші
А серед виру, на життя
На крутизну доріг
Ти, – моя радість майбуття
Любов’ю вінчане буття,

Мій щит щастя миг

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

***

Я сам удивляюсь себе,

Как мог не знать тебя раньше?

Не знать, что в моей судьбе

Ты – главное,

Ты – настоящее…

Пошёл бы тогда искать

Тебя где-то в юности ранней,

Чтобы первым с тобой испытать

Святость любви первозданной.

Чтобы первым испить до дна,

Всё то, что мне не завещано…

Ведь ты в моей жизни одна –

Родная, любимая

женщина!

 

 

***

Я часом подивляюсь сам собі
Як міг не знати я тебе раніше?
Не відати – що ти в моїй судьбі

Найголовніше, і щонайсправжніше...
Як би ж то так, пішов би я шукать
Тебе у юність нашу першу, ранню
Щоб лиш з тобою першою пізнать
Все, – що належить першому коханню.
Щоб все кохання випити до дна
Все заповітне, чисте несказанно
Бо ж тільки ти в житті моїм одна
Любима, рідна і на вік кохана....

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

***

Сколько нами пройдено дорог,

Сколько нам пройти ещё их велено,

Сколько найдено и что потеряно…

Кто бы подсчитать всё это смог?

Вместе с отлетающей листвой

Отлетают годы, как мгновенья,

Дав понять, что места нет сомненьям,

Если есть любовь у нас с тобой.

Если мы сумели сохранить

Всё что было нам судьбой завещано,

Если ты осталась прежней женщиной

Не способной в чувствах изменить,

То тогда – не страшно ничего,

Всё возможно вынести,

все горести.

Будь всегда моей любовью, совестью!

Вечно будь!

До гроба моего!

 

 

***

Скільки нами пройдено доріг
Скільки ще пройти їх нам позволено
Скільки знайдено, і що нам зволено
Хто би передбачити це зміг?
Разом, наче листя в небуття
Відлітають роки як миттєвості
Сутністю високої суттєвості
Освятивши вірності чуття.
Бо якщо ми вміли зберегти
Все, що долею дано в житті прожити.
То ніщо не сміло в тобі вбити
Все святе – в якому справжня ти.
Дай нам Боже зберегти його
І посіяти, – не змарнотратити
Бо любов, що з совістю – не стратити
Вона суть життя – твого й мого

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

***

Одну тебя давным-давно люблю…

С чужой весны, с чужого наводненья,

Когда меня слепил чужой салют,

Я превозмог всю тяжесть ослепленья…

Одну тебя люблю давным-давно,

И чтобы гимн любви звучал победно,

Коль первым в ней мне стать не суждено,

То дай судьба мне право – быть последним!

 

 

***

Одну тебе давним давно люблю…

З чужинських весен повінь незрівнянну.

В мені звучить салют їй і осанна

Одну тебе давним давно люблю!

Одну тебе давним давно люблю!

І гимн любові все перемагає!

Бо раз, повір, таке в житті буває

Одну тебе – на все життя люблю!

Одну тебе – на все життя люблю

І ця любов – мої душевні крила

Хай буде так довіку – до могили

Одну тебе на все життя люблю.

 

 

 

 

 

 

***

Я дожил до такого дня,

Пришёл к такому рубежу,

Где самолюбие казня

Впервые всё забыв, прошу:

Люби меня…

 

Всё восхваляя и кляня,

Потом себе же не прощу

Неусмеренный всплеск огня,

Когда впервые я прошу:

Люби меня…

 

***

Дожив я до такого дня,

Прийшовши до такої грані,

Де гордості розсідлано коня

І я прошу – люби мене кохана…

Не проклинаю, долю не корю

Вогонь любові – мов смертельна рана.

Його не усмиряю, бо люблю

І знов прошу – люби мене кохана...

 

 

 

 

 

 

 

***

Мир наш полон рассветов,

Мир наш полон закатов

Кто-то родился где-то,

Кто-то умер когда-то…

Радость живёт с печалью,

Боль и блаженство – рядом,

Близость граничит с далью,

Рай – с кромешным адом…

Там, где любовь витает –

Следом спешит разлука,

Счастье сопровождает

Горе, терзанье, мука…

Ты на контрасты не сетуй –

В них нашей жизни значенье

Вот почему об этом

Это стихотворенье.

 

***

Світ наш повен світанків
Світ наш повен смеркання
Наче в нестримному танку
Зустрічі і розставання.
Радість живе з печаллю
Близькість граничить з даллю.
Біль з блаженством обнялись.
Пекло з раєм змішалось.
Там де любов витає –
Слідом спішить розлука
Щастя в приятелях має
Горе, терзання, муки.
Не нарікай на контрасти.
Суть в них життя – ненайгірша.
Вистояти – то ж не впасти
В тім певний сенс – цього вірша.

 

 

 

 

 

***

Можно ли прошлое

предать забвенью?

Забвенью памяти,

забвенью сердца?

Уходят годы, часы, мгновенья,

И жизнь уходит,

захлопнув дверцу…

Но остаётся и безвозвратно –

Людская память, воспоминанья…

Они живут в нас

и многократно

Несут и радость и страданья.

 

 

***

Чи можна забути минуле?
Все стерти із пам'яті й серця?
Усе! Чим жили, що набули
В житті – із собою у серцях?
Та вірим: залишиться в справах
Все добре, що ми сотворили.
Воно проросте в нелукавих.
Даруючи радість і силу.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

***

Об этом знаешь ты одна,

Что вместе с воздухом и светом

В мои желтеющие лета

Так беспредельно мне нужна…

Нужна во всём: в закате дня,

И в неге утренней прохлады,

Когда вдали и когда рядом

Со мною ты и без меня…

Нужна во всём: в добре и зле,

Вдвойне, когда судьба лукава,

Нужна в безвестности и славе,

На грешной

и святой земле.

 

***

Про це лиш знаєш ти одна,
Що як повітря й сонця ясне
Як незмножима множина,
Як чаша пристрасті без дна
Щаслива-сонячно й сумна
Зі мною будь – моя прекрасна!
Будь завжди у добрі і славі
У розставання мить важку
Подвійно будь, як зло лукаве
Закрутить хитро-хтиві справи
Щоб душу потопить в отраві
І знищити її таку,

Що любить в сонці – не в імлі

Все, що на грішній і святій землі.

 

 

 

 

 

***

Тебя люблю

Тобой живу

Справляюсь молча

С горькой болью…

Теперь ни в чём

Уже не волен –

Всё трезво,

Жёстко,

Наяву…

Себя кляня,

Себе грозя,

Схожу с ума

От жизни пресной,

Когда нельзя

Нарушить честность,

И сохранить её –

Нельзя!

 

***

Тебе люблю

Тобою я живу

Страждаю мовчки

Від гіркоти болю

Немов невільник

Пута ці порву

Не проклинаю злонещасну долю

Кляну себе

І зраджую собі

На забуття стежках

Від чистоти далеких

Себе згубив у прісній цій журбі –

Ковтаю злу недолю мов лелека.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

***

Я встречу тебя у порога

И будут глаза в глаза…

И времени будет немного

Всему, что хочу сказать…

И будет опять надежда

Над нами покров ронять,

И будет моя нежность

Тебя от бурь охранять…

Через завалы и срубы

Я буду верить и ждать…

И будут мои губы

Тебя – целовать…

 

 

***

Зустрінемось ми на порозі
Віч-на віч зійдемось на мить...
В яку я вмістити не в змозі
Все те, що у серці болить
І буде надія над нами.
Як завжди губити покров.
Та ніжність моя, й за горами
Від бур захистить тебе знов.
Крізь всі ці «завали» і «зруби»
Я буду і вірить і ждать.
Щоб тільки тебе, моя люба
У мріях і снах цілувать...

 

 

 

 

***

Ты наверное – та,

О которой мечтал,

Ты наверное – та,

Которую ждал,

Ты наверное – та,

Кто встречается раз,

Ты наверное – та,

Кто меня не предаст…

Если это всё сон –

Дай Бог вечного сна…

Будь со мною всегда

Только ты, ты одна

Ты наверное – та…

Ты конечно же – та!

 

***

Ти напевно є та
Котру в мріях я знав
Ти напевно є та
На яку я чекав
Та напевно є та

Хто зустрінеться раз
Ти напевно є та
Хто мене не продасть

Якщо все це – то сон –
Хочу вічного сну.
Ти – мій вічний полон
Що дарує весну.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

***

У безмірі виміру часу
Зустрінемо в радісну мить. –
Неначе казкова прикраса
Душа твоя ніжно ярить.
В ній вірність надію плекає
Любов беручи під покров.
Лиш той, хто так вірно кохає
Пізнає – це справжня Любов.

 

 

 

 

 

***

Мы с тобою встретились

случайно,

Мимоходом нас свела судьба

И никто из нас не ждал,

не чаял

В то, что подарить

смогла она…

Взгляд твой полный нежности

и ласки

Мне тогда дороже жизни был,

Звал к любви он,

говорил о счастье

И меня вконец обворожил…

Но ничто не вечно под луною,

Где любовь и ненависть живут!

Мы случайно встретились с тобою –

Наши чувства – нас и разведут…

 

***

Випадково стрілись ми з тобою

Мимоволі доля нас звела

Ми зачарувалися собою

Наче казка в нас любов була

Та казки, на жаль, минають скоро

І не тільки наша в тім вина,

Що зустрілись ми не в щастя пору –

Ця пора без втрат не промина.

 

 

 

 

 

***

Телефон молчал.

А важно было,

Чтобы снова он заговорил,

Чтобы снял всё то, что накопилось

И вернул всё то, чем дорожил…

Время так медлительно тянулось,

Будто отключилось навсегда.

Всё перемешалось

и замкнулось!

Телефон молчал –

ни «нет», ни «да»…

Всё. Конец. Я не хочу разборок.

Допускаю, что не то сказал,

Что виновен в этой глупой ссоре.

Всё не так!

А телефон молчал…

 

 

***

Телефон мовчав мовчанням долі,
А так хотілось, щоб заговорив.
Щоби розвіяв мисленнеє поле
Й повернув все те, чим дорожив.
А розпотрошив те, що не забути
В злій гордині ти спромогла
Жаль, в мовчанні
«Бути чи небути»
Зла марнота – любов перемогла...

 

 

 

 

 

 

***

«Я пришла к тебе с приветом,

Рассказать, что солнце встало…»

И в ответ на строки эти

Всё во мне затрепетало.

Я скажу тебе с надеждой,

Что не только солнце встало,

Что твой голос,

голос нежный

Стал сегодняшним началом!

Будь в хорошем настроеньи –

Время пролетит незримо…

Помни каждое мгновенье,

Что любима, мной любима!

От ненужного и лишнего,

Что терзает и болит

Пусть хранит тебя Всевышний

И любовь моя – хранит!

 

***

«Я прийшла до тебе рано
Розказать що сонце встало»
А від слів твоїх кохана
Серце щастям засіяло
Засвітилося в надії
Заворожене любов’ю
Бо усі найкращі мрії
Що лишень душа леліє
Всі для тебе струменіють
То ж молюсь за тебе й мовлю:
Хай Господь охороняє
Тебе мила від недолі

І любов нам посилає
Мов квітуче диво-поле.

 

 

 

 

 

***

Важно. Понимаешь – это важно,

Чтобы ты всегда была со мной

В каждом жесте

и в дыханьи каждом

Чувствовать тебя и быть с тобой…

Важно. Понимаешь – это важно,

Ощущать руки твоей тепло

И в какой-то час и день, однажды

Знать, что вьюгой нас

не замело…

Знать, что есть у нас с тобой надежда

И что стоит, очень стоит – жить!

И что мы способны

так, как прежде

Беззаветно, преданно любить…

 

 

***

Понад усе мені важливо в світі
Щоби лиш ти завжди була зі мною
Щоби я кожним жестом міг радіти
І не налюбуватися тобою
Понад усе в житті мені важливо
Дізнатись, що в нас є обох надії
І вірити, що будемо щасливі
Бо ця любов вінчає наші мрії.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

***

Господь простит

любовь и нелюбовь…

Мы тоже иногда прощать умеем.

Прощаем слёзы, а бывает – кровь,

Прощаем то, что сами же посеем.

Мы топчемся по суетной земле,

Словами бьём в десятку, словно в тире,

И растворяем чувства в дикой мгле,

Во мгле годов в подлунном этом мире.

Терзаемся мы в выборе добра,

Блуждаем вечно в лабиринте истин,

Поэтому сегодня – ты одна…

И я – один

в осенний шорох листьев.

 

***
Господь простить
Любов і нелюбов
Ми деколи також прощати вмієм...
Прощаєм сльози, а буває й кров,
Прощаєм те, що часто самі ж сієм
Ми топчемось по суєтній землі
Словами б’єм в десятку наче в тирі
І розчиняємо слова у злій імлі
Туманних літ. У життєдайнім вирі

Терзаємося в виборі добра
І блудимо у лабіринті істин
Тому сьогодні в нас розлук пора.
Я знов один – в осінній шепіт листя.

 

 

 

 

 

***

С рождением твоим уходит осень,

Оставив нам созревшие плоды,

Созревших мыслей спелые покосы

И музыки созвучные лады…

Оставив незабвенные мгновенья,

Душевное прозренье и покой,

И полноту глубинных ощущений

С надеждой и желаньем – быть с тобой.

Всё прежнее ушло,

сошло как росы,

Забрав свою печаль, свою вину,

И в день рожденья твой,

убрав вопросы,

Я верю в нашу светлую весну!

 

 

***

З народженням твоїм відходить осінь
Лишивши нам дозрілії плоди
Дозрілих дум прещедрії покоси
І музики співзвучнії лади… –
Лишивши незабуті серцю миті.
Душі прозріння і оті чуття,
Що лиш дано в глибинах пережити
Єднань й надій. Крізь це пережиття
Пройшло минуле з росами світання.
Забравши все, що зайве було в нас.
В твій день народження прийми моє признання
І віру щиру в наших весен час.

У серці біль – Прощання септакорд...
Замовкли ангели,
У нас замліли крила
Втомився від любові я й турбот
Чим серце і душа донині жили?
Сюжет до непристойності простий.
Оспіваний не раз в віршах і прозі.
Ми люблячі серця – а результат який?
Звучання септакорду слух морозить....

 

 

 

 

***

Неужели так вот просто,

очень просто

Можем мы друг друга потерять?

И казнив свою любовь, с погоста

В белый саван будем наряжать?

Я не верю в это, нет, не верю!

Не могу никак поверить я

В то, что молча ты захлопнешь двери

И уйдёшь, Любовь мою кляня.

Знаю я, поверь,

я точно знаю,

Что нельзя такое допустить!

Всем святым тебя я заклинаю

Нашу жизнь и чувства –

не губить!

 

***

Невже так просто, дуже просто
Ми можемо любов похоронить?
І стративши її, таки з погосту
У білий саван краху нарядить?
Та я не вірю в це! Ніяк не вірю
У те, що клянучи мене підеш
Бо хто знайде вінчаю раду й міру?
Знай Ти ж їх теж з собою понесеш.

 

 

 

 

***

Ты бываешь такой разной,

Что мне трудно в это поверить…

Ты бываешь такой страстной,

Как мелодии менестреля.

Ты бываешь во всю прилежной

И заботливой – я это знаю.

Ты бываешь такой нежной,

Что в объятьях твоих я таю…

Ты бываешь такой обаятельной

И такой простой и сложной

Ты бываешь – замечательной,

Замечая всё, что возможно.

Ты бываешь до боли ранимой

Но всегда – такой желанной…

Оставайся всегда любимой!

Оставайся всегда – моей Таной!

 

***

Ти буваєш різною такою
Як нафантазована оселя.
То буяєш пристрасті рікою
Наче після щастя менестреля.
То буваєш ніжною й простою
То ранимо все сприймаєш в світі
Я люблю у всім тебе такою –
Щирість природньою зодіту.

 

 

 

***

Я дарю тебе жёлтые розы,

И звучат Адажио звуки.

В них мои надежды и грёзы,

В них мои сомненья и муки…

 

Я дарю тебе жёлтые розы,

Жёлтый цвет, говорят, к разлуке…

Помни

нашу первую осень,

Соединившую

наши руки…

 

***

Я дарую ті живі троянди

Як Адажіо ніжні звуки

В нім надії звучать наче Анди

А ми чуємо сумніви й муки

Я дарую троянди розлуки

Ні, ця осінь найперша в дарунку

З'єднані нею нам руки

І пристрасті в першім цілунку.

 

 

 

***

Вечерним звуком

отозвались клавиши,

Ты положила руки мне на плечи…

И мир казался ничего не значащим,

И только губы…

Твои губы, твои речи…

Вечерним звуком,

колдовским заклятьем

Владеешь мной

и больше нет разлуки.

Ты подошла…

Я ощутил объятья…

Твои объятья, сердце,

твои руки…

***

Вечірнім звуком

Відізвались клавіші
мов ніжний відзвук твого серця мови...
Вони звучать для мене найласкавішим
чаклунством дивним вічної любові...
Заволоділи мною ті чарівні звуки
увесь я твій в буянні плоті й крові

Яка незнає холодість розлуки,

Бо це любов – єднання дар чудовий...

 

*** (2 вар)

Клавіші озвались вечорово
Наче руки, що лягли на плечі
У тобі одній, – весь світ чудовий
Ти – незнаних почуттів предтеча
Полонила всі моє бажання –
Все моє єство, – тобі від нині.
Вічністю освячене єднання
Більшого чи треба ще людині?

 

 

 

 

 

 

 

 

***

Был полон зал…

И музыка звучала…

Вот «Ases Tod»,

как погребальный звон,

Вот «Figaro»

берёт своё начало…

Два сердца наших

бьются в унисон…

 

***

Був повен зал

І музика звучала....

Ось «Аsеs Тоd» возвів печаль на трон
Ось «Figarо» людей зачарувало...
Два серця наші
б'ються в унісон

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

***

Дождь прошёл.

Опять синеет небо

И душа, омытая дождём…

А мы ждём чего-то,

вечно ждём,

Сняв с себя ненужное отребье.

Ждём мечту,

оставив боль разлуки,

Сняв вопрос,

не получив ответ –

Это вечное, земное

«да» и «нет»!

Музыка… Рояль…

Романса звуки…

Всё растаяло, ушло в небытиё…

А ведь было это – всё Твоё!

 

***
Дощ пройшов і знов синіє небо
І душа, обмита тим дощем...
А ми чогось чекаєм ще щось треба?
Чи не у тім розв’язка dсіх наших проблем?
Наші мрії, болі розставання
Вічноплинні наші «так» і «ні»
Музика... Рояль... і чар кохання...
Все з нами, тут, а завтра – в далині...

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

***

Я так тебя любил,

как вряд ли кто полюбит…

Была ты – солнца луч

и всё светилось в нём!

И мне казалось это вечно будет…

Но всё в мгновенье

вспыхнуло огнём!

Я жил тобой

и каждый звук рояля

Тебе одной

о многом говорил.

Тебе принадлежал мой стих,

признанье зала

И жизнь моя…

Я так тебя любил!

 

***

Я так тебе любив, як люблять дар безцінний

І все, чим жив, творив належало тобі

Ти сяяла в мені мов сонячне проміння
Мов відгук перемог в життєвій боротьбі
Я так тебе любив! Мій кожен звук і слово
Тобі – моїй єдиній
Проце лиш говорив,
Тобою я лиш жив
Чому один я нині?
Який вогонь незгоди
Любов таку спалив?

 

 

 

 

 

 

***

В рожденья день твой,

В этот светлый день

Пусть будет всё,

как ты того желаешь…

Пусть те, кого ты любишь,

принимаешь

Тебя не огорчат,

не бросят тень…

Пусть Ангел твой

тебя благословит,

И сбудутся мечты и пожеланья,

И в этой жизни

среди мирозданья

Пускай Господь от бед

тебя хранит.

 

***

В твій народження день

Хай лунають пісні
Хай здійсняться усе

Лиш чого ти бажаєш
Хай від всіх кого любиш не почуєш ти «ні»

Хай Ангел Хранитель
Тебе вберігає

Від всякого зла
І печалі життя,

Хай чарівним круг тебе
Звичайне все стане.

Благодать хай Господня
Твоє майбуття

Осяває довіку
Велінням жаданим.

 

 

 

 

***

Я говорю тебе: спокойной ночи,

Пусть добрый сон закроет твои очи,

Пускай приснится нежный шум прибоя,

Весенний сад, где мы вдвоём с тобою…

И стелятся цветы у наших ног,

А мы приходим в Храм,

в святой чертог…

Рука в руке и пальцы сплетены…

Дай Бог, чтобы такими были сны…

Пусть добрый сон закроет твои очи,

Я так тебя люблю…

Спокойной ночи.

 

***

А я кажу тобі: – «Добраніч мила»
Бажаю добрих снів, щоб все у них збулось,
Що підіймало нас на щастя дивні крила,
Що над земним нас радо підносило
У Храм Господній – що дарує сили.
Щоб не творити недостойного чогось...
Хай сниться все, що душу зігріває
Весняним квітом дивного розмаю
Бо ж квітом цим й любов наша розцвіла
Я так люблю тебе: Добраніч мила....

 

 

 

 

 

***

Есть в жизни то, чего нельзя понять,

Что не приходит ни потом, ни сразу,

Когда ты необъятное объять

Пытаешся одним движеньем, фразой…

 

Есть в жизни то, чего нельзя постичь

И сколько б ты ни шёл к заветной цели

С тобой – твой рок, Дамоклов меч и бич

Преследуют тебя от колыбели!

 

Есть в жизни год, и день, и час, и миг,

Который нам всего важней, дороже,

С которым ты казалось бы постиг

Всё, что постичь казалось невозможно.

 

Есть в жизни чувство Веры и Любви,

И чувство невозвратности былого,

Когда ничем нельзя остановить

Всё то, что предназначено от Бога.

 

%%%

В житті є те, чого нам зрозуміти

Не можна: ані потім – ні відразу!

Хіба ж можливо безмір помістити

У геніально витворену фразу?

 

В житті є те, чого не осягнути,

Хоч йдеш до нього чи не від колиски…

Воно, мов меч Дамокла – не минути

Те, що далеке, а стає нам близьким.

 

В житті є рік, і день, і час, і мить

В які, здавалось, все могли б здобути,

Вони мов музика, – у пам’яті бринить

Натхненням, що ніколи не збагнути…

 

В житті чуття любові нас єдна

Із вірою, що так прожив, як треба,

І що твоя – це тільки та, одна –

Тобі дарунок сутності із неба.

 

 

***

Взгляни на небо: там среди миров

Есть тоже жизнь и страсти, и любовь,

И бесконечность мысли и добра,

Всё то, что ограждает нас от зла…

 

Есть вечное – начало и конец,

Есть тот, кто создал всё, всему творец…

И может быть среди глубин Вселенной

Мы обретём покой от жизни бренной…

 

%%%

Погдянь на небо ! – в синій вишині

Панують правила Любові неземні…

У міріади літ і зір – основу всіх основ –

В свій час ввійде моя земна любов…

Покинувши приземлено-дочасне

Вона в тобі засяє непогасно.

 

***

Фотографии родных,

Фотографии чужих,

Фотографии ушедших,

Фотографии живых….

 

Как близки далеки

Поседевшие виски

Моих предков и людей

Тех далёких прежних дней…

 

Фотографии родных…

Сколько чувства, мыслей в них

Ни свернуть, не повернуть –

Дни и годы – вечный путь…

 

%%%

Фотографії рідних своїх і чужих

Постарівших, померлих, та в серці живих

Почуттями, що їх не торкнулись літа

Пам’ять серця віками пречисто свята…

Повернути не можна ні час ні подій –

Пані Вічність нестримно веде поступ свій.

***

Я не поэт, я просто гражданин

Один из всех, или из всех – один.

Не скучный, не типичный персонаж

А в общем – состоявшийся типаж.

 

%%%

Я не поет! Я так – громадянин –

Один із всіх або ж – із всіх один.

Я не скучний – типовий персонаж.

Я цілковито властісний типаж!

 

***

Когда я не буду на этой земле

Покину всё то, чем жил

Возможно, быть может тогда обо мне

Ты скажешь: «Меня он любил…»

 

Когда уйду далеко, далеко

Уже ни о чём не тревожась,

Быть может вздохнёт кто-то очень легко,

А кто-то заплачет, быть может…

 

%%%

Коли вже не буду на цій я землі,

Покинувши все, чим тут жив, –

До тебе прилину в мрій сірій імлі

Й почую: «Мене він любив»

 

А що скажуть інші, кого тут я знав, –

Це справа вже їхня. Проста.

Хтось сльози невчасні схова у рукав,

Хтось радість, що в користь вросла…

 

***

Сегодня кризис за окном

И он вот-вот войдёт в наш дом!

Нарушит жизненный покой,

Сожмёт костлявою рукой

 

И от него спасенья нет, –

В один конец он даст билет,

Билет до станции Тупик,

Где боль, отчаянье, и крик…

 

Сегодня кризис за окном,

А мы обнимемся вдвоём,

Тихонько песню запоём…

И от него закроем дом!

 

%%%

Сьогодні криза за вікном

Танцює злиднів гопаком –

Забрати спокій хоче наш

У пристрастей розгардіяш.

 

Та ми їй скажем: Ти, кістлява,

Даремно трудишся лукаво –

Всі твої дії навісні

Молитви знищать і пісні!

 

Юбиляру

(моему дяде Константину Михайловичу Ланскому)

 

Как много было пройдено дорог,

Как много было горестей и радостей

И сколько ж надо мужества, чтоб к старости

Остаться тем, кем ты остаться смог.

 

Ведь было всё: и молодость и рвенье,

И юности безудержный задор

И труб военных драматичный хор,

И наконец с победой возвращенье!

 

И вновь волненья в мирные года,

И тяжкий труд, и взгоды, и невзгоды,

Но ведь Ланские все такой народ,

Что не сломить их в жизни никогда.

 

Так пусть же в этот славный юбилей

Звучит бокал в честь твоего рожденья

И тост за тостом будет подтвержденьем

Что сила духа – старости сильней.

 

 

 

 

Моя эпитафия…

Всю радость бытия измерил я годами,
Но поняв, что уйти мне суждено
И что другого больше не дано,
Друзья мои, скажу я вам одно:
Здесь нет меня – я весь остался с вами!

 

Моя епітафія

Всі радощі буття відміряно роками,
Прийде мій час – другого не дано
Вам друзі моє кредо – ось воно:
«Це відійшов не я – я весь лишився з Вами...»

 

Переклав з російської
Заслужений діяч мистецтв України
Чупашко Іван Петрович

На початок