Тарас Возняк

Метафорика від-чуженого блукання та нуда за у-причетненням

τὸ μὴ δῦνόν ποτε πῶς ἄν τις λάθοι

Ἡράκλειτος ὁ Ἐφέσιος

Як можна сховатися від того, що ніколи не заходить?

Геракліт з Ефесу

Попередньо ми виявили, що калейдоскоп іншостей, які у-наявнює для нас буття, яке в-тягує їх в існування, надає нашому буттю-у-світі сенсу – завдяки цьому калейдоскопу ми у-причетнюємося до самого буття.

Про відсутність цього у-причетнення свідчить нудьга, меланхолія, ностальгія. Але ми не обговорили ще одного джерела скуки. Скука може мати причиною і хибне різноманіття, ми можемо знудитися калейдоскопом хибного чи мертвого різноманіття. Втомити можуть і постійні зміни, каскади змін, безкінечна подорож, безперевна зміна експонатів у колекціях місць, ідей, звуків, запахів – коханок, врешті. Але це калейдоскоп від-палих від буття сущостей.  Сущості неначе змінюються, однак причиною нудьги, а, отже, відчуття, що порожнеча наближається, що наближається твоя випатраність, спустошеність, є те, що всі ці колекції постають перед нами не у їхньому зв’язку з буттям. А тому вони і не у-причетнюють нас до буття. Зміна партнерів не супроводжується життям-у-закоханості, набуття ще одного експонату колекції не за-хоплює, не в-тягує, бо за ними не відчувається повіву со-критого-яке-відкривається. Певної справжності. Але якої справжності? Справж-ності як у-причетнення до буття.

Калейдоскоп місць може знудити, коли людина лише ковзає ними, а не при-сутниться у них. При цьому місця не від-криваються до нас, в них не від-кривається-до-нас-со-крите як їхня сутність. Тому вони є певним чином недомісцями. Можливо, коректніше було б казати, що вони тільки сигналізують про себе, про свою при-сутність залишаючись у со-критості. Вони залишаються у певному «при». «коло» нас – але ми не є з ними у  найістотнішому зв’язку -причетнення. Тому ми ностальгуємо за справді цікавими місцями. І, врешті, тому ми ностальгуємо за світом справжнього.

Пушкін (Александр Пушкин, 1799-1837), вслід за Ґете (Johann Wolfgang von Goethe,  1749-1832), описав цю журбу за найістотнішим зв’язком причетнення з речами, іншими, місцями, світом у своєму варіанта «Фауста»:

«Фауст:

Мне скучно, бес.

Мефистофель:

Что делать, Фауст?

Таков вам положен предел,

Его ж никто не преступает.

Вся тварь разумная скучает:

Иной от лени, тот от дел;

Кто верит, кто утратил веру;

Тот насладиться не успел,

Тот насладился через меру,

И всяк зевает да живет —

И всех вас гроб, зевая, ждет.

Зевай и ты.

Фауст:

Сухая шутка!

Найди мне способ как-нибудь

Рассеяться.

Мефистофель:

Доволен будь

Ты доказательством рассудка.

В своем альбоме запиши:

Fastidium est quies — скука

Отдохновение души.

Я психолог... о вот наука!..

Скажи, когда ты не скучал?

Подумай, поищи. Тогда ли,

Как над Виргилием дремал,

А розги ум твой возбуждали?

Тогда ль, как розами венчал

Ты благосклонных дев веселья

И в буйстве шумном посвящал

Им пыл вечернего похмелья?

Тогда ль, как погрузился ты

В великодушные мечты,

В пучину темную науки?

Но — помнится — тогда со скуки,

Как арлекина, из огня

Ты вызвал наконец меня.

Я мелким бесом извивался,

Развеселить тебя старался,

Возил и к ведьмам и к духам,

И что же? всё по пустякам.

Желал ты славы — и добился, —

Хотел влюбиться — и влюбился.

Ты с жизни взял возможну дань,

А был ли счастлив?

Фауст:

Перестань,

Не растравляй мне язвы тайной.

В глубоком знанье жизни нет —

Я проклял знаний ложный свет…»

Бо:

«Вся тварь разумная скучает»

Про що тут йдеться? А про те, що всяке в-тілене-буття не може у-никнути, не знайти, не наштовхнутися на подих отхлані, а тому западає у заціпеніння від-чуженості, нудьги та страху. «Вся тварь разумная» кидається між буттям і отхланню, між при-четненням та від-чуженістю.

Буття то при-четнить нас, то від-чужує. Це чуження набуває різних форм – як нудьги і застиглості, так і ковзання мертвими, від-чуженими шкаралущами місць. Слово шкаралуща, напевно, є найкращою метафорою не-у-причетнюючого, симулюючого місце феномену. Шкаралуща -чужить, -чужить людину. Шкаралуща є сутнісно від-чуженим.

Можливо саме про це йдеться у вже згадуваній нами у цій книзі середньовічній притчі про Вічного Подорожнього. Вічного Жида - Агасфера (שורושחא, Ασουηρος в Септуагінті,  Xerxes чи Assuerus). Він був покараний, згідно з середньовічною притчею, за те, що, коли Христос, йдучи на Ґолґоту, попросив дозволу прихилитися до стіни його дому, щоб перепочити, Агасфер його відштовхнув зі словами: «Йди, чого стоїш?». На що Христос неначе відповів: «Я можу зупинитися. Але важче буде зупинитися тобі, очікуючи мого повернення… І ти будеш вічно йти, і не буде тобі ні спокою, ні смерті». Або ж : «Я піду, але і ти підеш, і будеш мене чекати».

Так, Агасфер блукає коридорами музею сущостей, однак він відірваний – відлучений від того, Кого він відштовхнув. Вся метафорика цього блукання дуже сильно нагадує, вказує-на- метафізику від-чуженості, нуду, ви-коріненість людини. Агасфер сам відмовився і не причетний до Справжнього, яке до нього прихилилося, яке йому від-крилося-з-со-кровенного. Він не побачив, не від-чув, не від-крився-назустріч. А тому осиротив сам себе. Перебирання шкаралущ, кістяків, ороговілих каркасів місць, речей, людських тіл є для нього карою і мукою. Через них йому від-кривається-со-крите, він ніяк не може увійти у стосунок при-четності з світом. Він є у світі, гонить ним, і в нім від-сутній. Від-сутній метафізично, сутнісно. Тому він ковзає байдужим поглядом по поверхнях, по оболонках речей, людей, місць і шкаралущі світу. Саму суть таких мертвих, позбавлених при-четності-до-со-критого-буття місць можна описати через поняття оболонки. Метафорично та дещо емоційно я спеціально вживаю слова - шкаралуща. Оболонка, шкаралуща – це поверхня, це те, що на поверхні. Але, коли ми говоримо «те, що на поверхні», то тим самим закладаємо, що щось є і всередині, щось криється за цією поверхнею. Як за поверхнею Місяця. Та це тільки наше при-пущення. Ми при-пускаємо, попускаємо собі. Відходимо від оче-видного у свої припущення. Ковзаючи по поверхні, чи поглядом, чи думкою, чи як-небудь інакше, ми гадаємо, що все ж маємо певне відношення до того, що «всередині». Гадаємо, що до нього при-четні. Однак, чи насправді ми є у цьому зв’язку при-четності – це ще питання. Як в-тілене-буття – ми мусимо мати цей зв’язок. З цього зв’язку витікає, струменить наша сутність, наше єство. Однак можемо і втрачати цей зв’язок з умовно внутрішнім, яке криється за оболонками шкаралущі – з цим завжди оче-видним со-критим. Ми від-чужуємося не від поверхового, оболонок, шкаралущ – по них ми ковзаємо, подорожуємо – ми від-чужуємося від того, що було сокровенно, сутнісно нашим, від при-четного, від того, що творило нашу сутність, наше єство. Оболонки місць, речей, ідей, людей не творять моєї самості, мого сокровенного. Бо ми з-буваємося через у-причетнення до найсокровеннішого, найпотаємнішого, яке завжди оче-видне, яке завжди перед нами, і разом з тим від нас неначе ховається – бо ми збуваємося у бутті. Воно завжди переді мною і в мені. Воно не видиме, точніше очевидне, воно просто не зауважуване і неначе ховається у цій незауважуваності, бо найістотніше. Тому й не дивно, що Агасфер не побачив, за буденністю і очевидністю цього в-тіленого Сокровенного, що воно було і є так близько, що воно ось-, що воно до нього промовляло. Він ковзнув по поверхні, по оболонці, по личині. За що й прирік сам себе вічно ковзати по поверхнях безкінечного музею шкаралущ, яким є «покинутий Ним, цим Сокровенним, світ», світ со-кровенного, яке сховалося в своїй очевидності. Життя Агасфера, яке є вічним ковзанням в очікування наступного пришестя Сокровенного, і є нудьгою, немилосердною, пропікаючою до самого нутра нудотою вічного повторення, про яку говорив Ніцше (Friedrich Wilhelm Nietzsche, 1844-1900). Вічне повернення одного і того ж, чи всіх речей (ewige Wiederkunft des Gleichen, oder aller Dinge) головна думка Ніцше, яка визначає всю його нігілістичну (саме по цій причині) філософію. В «Ессе Homo» Ніцше пише: «Тепер я розкажу вам історію Заратустри. Основна концепція цього твору полягає у думці про вічне повернення, це вища форма ствердження, яку взагалі можна досягнути».

Однак реакція на це однозначна: «Метафізична концепція Ніцше виражена у вченні про вічне повернення того самого. Сам він називає його так: «про безумовний і нескінченно повторюваний круговорот всіх речей» («Ессе Homo»; XV, 65). Вченню властиво певне судження про суще в цілому (das Seiende im Ganzen). Проте варто нам тільки почути про вічне повернення, ми не замислюючись відкидаємо це вчення, оскільки відразу впадає в очі його відчай і порожнеча.» (1). Ми боїмося того вічного круговороту, в якому без кінця самотньо кружляє Вічний Подорожній.

Ніцше був тим самим Агасфером, бо і для нього, і від нього очевидне сокровенне також сховалося: «Пан (Бог) помер». Цікаво, що Гайдеґґер починає аналіз нігілізму Ніцше з  такої цитати: ««Навколо героя все стає трагедією, навколо напівбога - дійством сатирів, а навколо Бога - ... чим? ... Може, «світом» ?» (По ту сторону добра і зла., П. 150; VII, 106; написано у 1886 р. - в період роботи над головним твором)» (1). Отож, навколо Бога – ми ж розуміємо, що для нігіліста Ніцше це лише образ, метафора, а тому його легко замінити на со-крите-і-завжди-очевидне-буття - постає світ. А навколо людини – в-тіленого-буття – все стає трагедією, або театром нуди, що падає у жах, як ми формулюємо. Бо що є трагедією, як не безкінечний і невідворотний жах?

Але «Бог помер» не означає, що він перестав -бувати, а тільки те, що він, як со-крите-і-завжди-очевидне-буття від нас в-тілених, а отже сущих, людей ховається у свій своїй очевидності. Він ось-перед-нами, він очевидніший від очевидного, а тому ми його не бачимо – звідси й виростає трагедія. Со-крите-і-завжди-очевидне-буття неначе карає сущих, карає Ніцше, який підозрює, що буття є сокровенним, нутряним, що через буття йде єдиний шлях з-бування в-тіленого-буття – однак воно сховалося, і що жахливо - сховалося в своїй кричущій очевидності. Якщо повернутися до мови банальної, то воно неначе й є, десь там в метафізичних отхланях за-ховалося і є со-крите. Со-крите у своїй ще до-світовій безформності – оскільки форма – це прерогатива того, що є у світі, що є світовим, приналежить до світу - світового, форма – це прерогатива шкаралущі. Натомість про те, що «є» під шкаралущею, якщо про нього можна казати, що воно «є» і що воно «є під», ми не маємо права говорити про якісь форми.

Безкінечно повторюється одне і те саме, каже Ніцше, але це повертаються випатрані, вихолощені з буття форми – мертві личини, шкаралущі. Натомість со-крите-і-завжди-очевидне-буття завжди перед нами у своїй оче-видності, воно не відходить, а лише ховається, причому ховається так, що завжди перед нами, ховається в очевидність. Це його ховання специфічне. Воно завжди є тлом. На цьому тлі про-являється, від-криваються завжди інші, завжди нові, як і казав Геракліт,речі, місця, люди, світ. Воно неначе є тлом світу – хоча це теж, звичайно метафора.

І вся мука Агасфера-Ніцше полягає у тому, що вони «знають», що сокровенне «є», але знають також і те, що від них воно ховається, що від них воно со-кривається, що вони не сподобилися того, щоб воно до них від-крилося і тим самим у-причетнило їх до себе, наповнило порожні шкаралущі, якими вони ковзають, місця, якими вони гонять, життя, яким живуть, сокровенним сенсом, теплом, при-сутністю. Вони «знають», але не можуть знати, не можуть наповнити цей свій безсенсовний, беззмістовний гін місцями жодним сенсом А він від цієї при-четності від-чужений. Бо сенс появляється тільки тоді, коли є при-четність. Колекціонування від-чужених місць, все одно, що колекціонування кістяків. Це колекціонування не відповідає на запитання «для чого?», «навіщо?» їх колекціонувати? «Навіщо» вони, місця, і ми разом з ними, «є», «живемо», «існуємо»? Запитання «для чого» має так само й іншу форму – «до чого» чи «до кого»?. «До чого» я існую? «До кого» я існую? Саме на ці запитання і шукають відповідь Агасфер та Ніцше – однак не знаходять. Вони необережно втратили свого респондента, який наповнює сутністю всі речі, місця, людей, світ, який при-четнить до со-критого-і-завжди-очевидного-буття речі, місця, людей, світ – і нас самих, врешті-решт. У цьому, неначе риторичному «до-чого», «до кого» проявляється одна з найістотніших рис при-четності, при-четнення – зверненість. Ми звернені і до себе, і до со-критого-і-завжди-очевидного-буття. Але це тоді, коли і місця, і ми самі у-причетнені-до-буття. Якщо ж ми від нього від-чужені, то ця зверненість зникає.

Ми істерично шукаємо, до чого чи кого б звернутися – і не знаходимо. Це казус Дон-Жуана, який, як і кожен колекціонер, що втратив сенс, подорожуючи своєю колекцією, безкінечно перебирає жіночими тілами, міняє ці тіла одне на інше, і не знаходить іншого, нехай жінки, до якої можна звернутися. Він не має з ким перекинутися словом, у буквальному сенсі слова – не має до кого звернутися. На відміну від Казанови, який безкінечно розмовляє з своїми пасіями – байдуже, чи це простачки, чи особи з добірного товариства. Казанова постійно звернений до інших, до місць, до ідей. Він справді дослідник. Тому йому не страшний Каміннний Господар – метафора остаточного омертвіння, шка-ралущі шкаралущ Дон Жуана – ще однієї іпостасі Агасфера. Це казус Казанови. Навіть смерть як повернення, імовірне повернення до при-четності (це аспект віри, а отже справді потустороннього, щодо якого ми не вправі щось припускати, а тільки вірити) таким персонажам, як і Агасферу, заказана. Вони не можуть втекти навіть у смерть. Камінний Господар не розв’язує долі Дон Жуана, не розв’язує його метафізичної проблеми, не у-причетнює у смерті, а повертає до стану шкаралущі – перетворює на камінь.

Вічний Жид означає не те, що він безсмертний у своїй при-четності до со-критого-і-завжди-очевидного-буття, а те, що він безкінечний, вічний у своїй від-чуженості. Для нього вічність є безкінечною гонитвою місячною поверхнею шкаралущі.

1. Martin Heidegger,1936–1946: Nietzsche I und II. Klett-Cotta, Stuttgart 8. Aufl. 2008

19 квітня 2013, Київ