бібліотека Ї Тарас Возняк
Феномен місця
ἐὰν μὴ ἔλπηται
ἀνέλπιστον, οὐκ
ἐξευρήσει
Ἡράκλειτος ὁ Ἐφέσιος
Той, хто не очікує неочікуваного, той не
знайде сокровенного і того, що знайти дуже важко
Геракліт з Ефесу
Однією з найістотніших проблем сучасності є про-блема
відчуженності людини. Від чого відчуженості? У першу чергу від того, що ми дуже
загально називаємо світом. Напевно, ми втратили живе, трепетне від-ношення до нього. Що означає, що разом з тим ми втратили
і свою причетність до світу – відчування себе як його частини? А, отже,
ми втратили, чи втрачаємо, і самих себе, які все таки причетні до світу
– принаймні ми так гадаємо?
Але що ж є тим світом? У першу чергу це щось, що живе саме по собі, тобто живе, яке так чи інакше
від-кривається нам, кореспондує з нами. Просто живучи у світі ми маємо постійний зв’язок з
ним, якось у ньому рухаємося у відповідності з тим, як він нам від-кривається, що він нам від-криває,
яку свою топоніміку він нам по-казує. Чи яку топоніміку від нас,
можливо, при-ховує.
Перед нами з того ймовірного горизонту світу од-на за
одною ви-никають його куртини. Ви-никають неначе з нічого, з
підозрюваної нами ймовірності. Так, ми знаємо, чи, точніше, підозрюємо, що за
кожною вже від-критою нам куртиною, криється наступна. І ми шукаємо (у
деяких діалектах української мови – ныкаємо) за нею. І вона, ця наступна
куртина, наступний елемент топоніміки, ви-никає. Якщо трансформувати цей
закарпатський мовний раритет чи старослов’янізм у сучасну українську мову, то
наступна куртина зна-ходиться, по-стає, від-кривається, яв-ляється
нам – одним словом по-являється із-за попередньої.
Але чи із-за попередньої? Чи з при-хованості (а це
протилежність до від-критості), із за-губленості (а це
протилежність до з-найденості, найденості, від-найденості, якщо була втрата – тобто, якщо ми вже були у цьому місці), від-сутності (як протилежності до по-ставленості, по-ставленого), за-никаності,
никнення (як протилежності до про-явленого). Світ ховається,
не про-являє своєї сутності. Але з іншого боку – з боку людини –
для нас це ховання світу постає як втрата – ми губимо з ним зв’язок.
Людина сприймає цей розрив як втрату самого світу. Хоча насправді людина
«вийти» з світу, як з кімнати, не може.
Для людини такий уклад стосунків з тим, що вона називає світом,
породжує непевність, тривогу. Чому? Можливо тому, що світ
є єдино можливою можливістю для людини бути, просто існувати. Поза горизонтом
світу, який людина сприймає як вервицю куртин, що змінюють одна одну, вона
не може віднайти і саму себе. А тому за-гублення світу означає і втрату,
за-гублення людиною самої себе. Напевно, це і є механізм від-чуження.
Бо таке від-чуження є від-чуженням і від
світу, і від себе, своєї людської сутності як втопленості, зануреності у
світ.
Але яким чином людина втоплена, занурена у світ? Вона
занурена у нього через при-четність. Однак, що таке при-четність?
Це в першу чергу від-критість. Від-критість
чого, запитаєте ви? Єдино можлива відповідь – від-критість світу. Бо ж
він є єдино буваючим (тим, що при-четне до буття), існуючим
(тим, що існує як реальність). Від-критість світу це буття сущого
(Гайдеґґер вслід за Гераклітом). Отож світ сущого існує завдяки тому, що він
буває – при-четний до буття. Буття від-криває суще.
Однак для нас у цій розвідці важливо прояснити як
буття відкриває це суще? І як воно, буття, від нас криється? Чому ми
його не зауважуємо, хоча воно весь час ось-тут, перед нами, хоча
воно є тим, що є найочевиднішим. Вже наші попередні міркування показали
нам, що світ, як буваюче суще являє себе нам, тобто по-стає для нас від-криваючи
себе, коли ми його зна-ходимо.
Для нас важливо зрозуміти, як по-стає
суще – як воно ставиться перед нами. Банальністю є твердження, що його ставить
перед нами буття. Це постійне-ставлення, постійне-виставляння
і стояння-перед-нами ми називаємо світом. Постійне-ставлення по-ставляє нам все нові і нові куртини світу. По-ставлення
це не лише доволі необов’язкове від-кривання.
По-ставлення більш жорстке –ми не можемо ухилитися ні від того, що
буття ставить і ставить перед нами все нові і нові верстви, пласти, глиби,
констеляції сущостей. Це по-ставлення є не лише ви-ставленням, тобто від-криванням,
демонстрацією, але й по-ставленням як у-твердженням. По-ставлення
ставить світ. Однак чи тільки? По-ставлення, ставлячи, у-тверджуючи
світ, водночас не у останню чергу ставить і нас самих. Тому по-ставлення
у-тверджує і нас як таких, яким цей світ по-ставляється, перед якими він
ставиться, ви-ставляється. Не маючи змоги ухилитися від цього по-ставлення,
ми перебуваємо у постійній триваючій при-сутності, при-сущості, у
горизонті сущості світу, який ставить, ви-ставляє перед нами буття.
Але це неусувальне-тривання-у-присутності і є триванням як таким. Воно, тривання,
не може бути ніяк інакше, ніж як ви-ставленістю перед по-ставленим.
Ця ви-ставленість-перед-по-ставленим є нашим ставленням до світу. І у цій
ви-ставленості-перед-поставленим не лише по-стає, завдяки буттю, суще, тобто
світ, але й по-стаємо, тобто у-тверджуємося, і ми.
Доки буття ставить перед нами сущості,
доти воно ставить і нас – по-ставляє нас нам самим. Отож, таким чином буття
є по-ставником не лише все нових і нових куртин світу, світовості як
такої, але й тим чимось, чи, точніше - не-чимось, оскільки воно до-суще,
яке ставить і нас самих, поставляє нас нам самим. По-ставляючи світ,
воно не може не по-ставляти його комусь. Буття може по-ставляти
світ тільки людині. Тому буття у процесі по-ставлення світу, сущого,
по-ставляє і ставить нас.
Як ми сприймаємо це по-ставлення? Що ми кажемо,
коли буття ставить щось перед нами, коли нам щось від-кривається, коли
ми щось упізнаємо? Навіть, коли ми від-криваємо це по-ставлене-перед-нами-буттям
як самих себе? Коли ми відкриваємо чи то світ, чи то якесь суще у світі, чи
самих себе як сущих, але і буваючи, у світі? Ми кажемо, що нам відкрилася якась
істина. Можем назвати це по-ставлене-перед-нами і даністю, і
фактом, і правдою, і очевидністю. Але все це різні форми по-ставленої-перед-нами-істини.
Тому істина є те, що стоїть, що по-ставлене буттям. І-стина
по-ставлена. Є-стина є тому, що по-ставлена і стоїть. Тут ми вийшли на
очевидність зв’язку того, що по-ставлене, ви-ставлене та і-стини,
яка є очевидністю для нас. Але ця істина не є епістемологічною
істиною – вона витікає з буття, як того, що по-ставляє, ставить і світ,
і нас самих в наше існування. Це не якесь від-сторонене знання, а у-твердження
і людини, і світу у їхньому існуванні, у їхній сущості, але водночас, причому
насамперед, і у їхньому постійному сутнісному зв’язку із буттям. Тільки
завдяки цьому постійному і сутнісному зв’язку, який ми окреслили для себе як по-ставлення,
ми і є у своїй сущості, яка, своєю чергою, сутнісно пов’язана з по-ставляючим
буттям. Отож, істина, яку ставить перед нами буття, є самою
сущістю як такою. Причому сущістю, яка не лише у-тверджується у своєму
існуванні, але й постійно свідчить про свій зв’язок з буттям.
Істина витікає тільки з буття, вона по-ставляється, ставиться
перед нами тільки буттям. Не може бути жодної істини, яку б не по-ставило
перед нами буття. Таким чином буття по-ставляє, ставить перед
нами сущості, які у своїй цілокупності складаються у світ, світ з
його лаштунками, кулісами, горизонтами. Причому ставлення світу буттям
не лише ви-ставляє його, але й нас. Ми це бачимо, силою звички,
що сущості по-стають, ви-ставляються «перед нами». Але ніякого
«перед» немає. Буття ставить і нас і світ водночас і в те саме «місце».
Одне невідривне від іншого. Ба, більше – це ставлення одразу змушує нас
якось ставитися до цих сущостей, до світу, який ставиться разом з
нами. Ми не лише стоїмо перед ним, цим світом сущостей, ми
позиціонуємося щодо нього і кожної з сущостей зокрема – творимо свого роду
опозицію чи доповнення, якщо вдатися до традиційного бачення стану справ (ось
звідки це «перед» - хоча це й наша проекція на світ), але й мусимо якось ставитися
до цих сущостей та світу в емоційному, тобто о-людненому, забарвленому
нашою перспективою, сенсі слова. Тому світ твориться цим по-ставленням
двояким чином.
По-перше – по-ставлення роз-міщує сущості, коли
ставить сущості «перед» нами як світ, як куртини. Сам процес по-ставлення
як роз-міщення творить певний порядок
по-ставання і роз-міщеності як локалізації сущостей. Своєю чергою
порядок локаліза-ції сущостей є тим, що ми можемо назвати морфологією,
стратифікацією сущостей. Сущості ставляться одна за одною, одна побіч
одної, одна біля одної. Вони творять цілі ієрархії того, що ближче,
і того, що далі. Ближче і далі не у декартівському сенсі, а у тому
сенсі, що вони були по-ставлені нам буттям як ближчі і віддаленіші.
Сукупність цих стратифікованих ієрархій ми бачимо як ландшафт, окіл, горизонт –
одним словом – світ.
По-друге - сущості у ньому по-стають не лише у певному
місці, локусі, але саме у певному порядку та роз-витку. Не всі
водночас, бо тоді світ ставився б перед нами одноразово як нединамічна застигла
інсталяція. Але ж так не є. Ми бачимо світ як зміну, як процес – тобто бачимо
його у його розгортанні у часі. Буття ставить сущості, ви-ставляє їх
– як послідовність і процес. Зазвичай порядок по-ставлення ми
називаємо просторовістю світу, а послідовність та процес
по-ставлення – часовістю світу.
Таке двояке по-ставлення буттям сущого
і творить світ, який ми для себе, у своєму сприйнятті вже у своєму о-людненому
сприйнятті укладаємо у свої чисто людські, змінні, не так давно сконструйовані
нами ж конструкції простору та часу як певної спорядкованості сущостей, які нам
по-ставило буття.
Чи ці конструкти простору та часу є тільки нашими уявленнями
про це по-ставлення? Радше так. Це людина сконструювала саме таке, а не інакше ставлення
до по-ставленого, того, що по-ставляється буттям і ви-ставляється
як сущість. Очевидно, що метелики, якщо взяти таку аналогію, ставляться до
того, що по-стає, ставиться перед ними у інший спосіб – навряд чи
вони сприймають світ, що ви-ставляється перед ними, як порядок і
послідовність сущостей у цих категоріях – враховуючи уявлення Декарта про
простір та час. Цілком очевидно, що ці наші уявлення про простір та час, є
вторинними щодо найфундаментальнішого таїнства по-ставлення. По-ставлення
передує всякому порядку і послідовності. Тому і просторовість чи
часовість певним чином вторинні щодо цього по-ставлення як чогось безумовно і
сутнісно первинного. По-ставлення, як певного роду, якщо так допустимо
висловлюватися щодо нього, «найпервинніша креація», ви-лонення сущостей не
лише передує порядку і послідовності – воно їх так само по-ставляє, ви-лонює.
Причому не лише у конкретності, конкретних таїнствах по-ставлення.
По-ставлення відкриває можливість порядку і послідовності. По-ставлення,
тим самим, ставить і порядок як порядок місць для сущостей, і послідовність як
послідовність по-ставлень, про-явів, роз-криттів. Ставлення ставить сущості у
їх сутнісному сенсі. Ставлення ставить сущості у їхньому само-стоянні. Хоча
ми сприймаємо їх, звичайно, як такі, що є десь і колись – тобто у
просторі і часі. А саме найбільш потаємне, сутнісне і первинне
таїнство по-ставлення і сутності стояння не зауважуємо – очевидно саме
тому, що воно, це таїнство, разом з тим є абсолютно оче-видним, і
абсолютно не-обхідним.
Оче-видним тому, що по-ставлення і стояння
сущо-стей завжди у нас перед очима. Поставлене – ось перед нами.
Так само, як і обійти його ми не можемо – без по-ставлення немає сущостей.
Тому це таїнство і не-обхідне. Якщо знову вдатися до метафор, то воно
непомітне як повітря, яким ми дихаємо, доки воно є, чи як биття серця, яке ще
б’ється. Ми усвідомлюємо їхню при-сутність тільки тоді, коли з ними
появляються проблеми. Таким чином людина забуває про основне – по-ставлення,
по-ставання, стояння. Вона про нього не думає, сприймає його як
щось, що саме собою зрозуміле. Але у осмисленні цього по-ставлення і у
збереженні своєї при-четності до цього по-ставлення і криється
сама сутність буття людиною, буття людиною, що є у сущому світі, який по-ставляє
нам буття, буття людиною, яку те ж буття і по-ставляє, ставить
в нашому сущому існуванні.
Втрата цієї причетності до по-ставання,
по-ставлення затирає і наш зв’язок з буттям. Тоді ми попадаємо в ілюзорний світ, світ,
що перетворюється на камінь, ми попадаємо у полон сущостей. Ми не можемо
вибрести з нами ж сконструйованих конструктів простору та часу. І таким чином відчужуємося
і від світу як такого, який має своє джерело у по-ставленні – а, отже,
причетний до буття. Відчужуємося від світу як по-ставлення, як по-ставленого.
Відчужуємся і від самих себе, як постійно ставлених буттям. Що на
емоційному рівні неминуче призводить до депресії, відчуття сирітства та закину
тості у безкінечні лабіринти мертвотних, відірваних від буття сущостей.
21 серпня 2011, Волинь, Озеро Пісочне