Тарас Возняк

Порядок по-ставлення

κόσμον τόνδε, τὸν αὐτὸν ἁπάντων, οὔτε τις θεῶν οὐτε ἀνθρώπων ἐποίησεν, ἀλλ’ ἦν ἀεὶ καὶ ἔστιν καὶ ἔσται πῦρ ἀείζωον, ἁπτόμενον μέτρα καὶ ἀποσβεννύμενον μέτρα

Ἡράκλειτος ὁ Ἐφέσιος

Світ єдиний з усього не створений ніким з богів чи людей, а був і вічно буде живим вогнем, що мірами розгорається і мірами гасне

Геракліт з Ефесу

Як ми бачимо, конструкти простору та часу вторинні щодо по-ставлення. Не щось, суще ставиться, по-стає у певному місці і у певний час, а саме ставлення, по-ставлення, по-ставання творить локаційний та темпоральний порядок і послідовність – тобто ставлення творить, від-криває можливість просторовості та часовості. Так само очевидним стало і те, що ми постійно проочуємо, не зауважуємо, не бачимо, хоча воно очевидне, ось-перед-нами, якнайочевидніше - первинність по-ставлення. Так само, як ми проочуємо і первинність іншого очевидного, яке ось-перед-нами - того, що ставить.

А що ставить? Що ви-ставляє?  З попереднього так само зрозуміло, що сущості – все, що входить в існування і творить просторово та часово ієрархізований чи організований світ, ставить, по-ставляє, ви-ставляє, вводить у їхнє існування буття. І саме його ми проочуємо. Причому це проочування є засадничим, і навіть фатальним для сучасної людини. Чому? Та тому, що ми втрачаємо зв’язок з тим, що ставить не лише світ, але й нас у світі, що по-ставляє нас самим собі. А з іншого боку, коли буття по-ставляє нам сущості, а ми їх локалізуємо та темпоралізуємо у вигляді світу, що неначе стоїть перед нами, то він, той світ опиняється неначе поміж – між буттям, яке його по-ставило, однак якого ми не бачимо, і нами, яких теж по-ставило буття, чого ми теж не зауважуємо.

Тому світ зводиться виключно до свого існування, до своєї сущості, він специфічним способом є, існує а тому, неначе, не потребує постійного по-ставлення, не потребує витоку, яким є буття. Так само, як і ми – ми теж застаємо себе як сущих, а тому неначе й не потребуючих по-ставлення, неначе не потребуючих джерела, яким і є буття.

Причому у нашому випадку, а не у випадку ото-чуючих сущостей, які ми звемо речами, місцями чи світом, ми є у певній двоякій ситуації. Ми, як наше тіло, теж по-ставляємося буттям як певна сущість, а не лише самість. Буття по-ставляє нам наше тіло. Причому як інкорпороване у світ сущостей – тобто як інкорпороване у світ як такий. Бо воно і є сущістю, воно існує, і ми й сприймаємо його як таке, що є частиною цього світу сущостей, тобто входить у порядок просторового та часового.

Але наше сприйняття самих себе ніколи не зводиться тільки до нашої тілесності – тобто до нашої сущості у просторових та часових ієрархіях - назвімо це нашою в-тіленістю-у-світ. Ми, як люди, поза всяким сумнівом, маємо якісь особливі стосунки з буттям, якимось особливим чином при-четні до буття. Якщо вдатись до метафор, то ми є неначе іншим полюсом щодо буття. Однак парадоксальним чином цей другий полюс щодо буття у своєму ілюзорному проти-стоянні буттю, яке по-ставляє і від-криває  наш світ, настільки від нього, цього буття, «від-даляється», що аж зливається з ним.

Якщо світ неначе розмикає нас і буття, пробує замкнути нас на собі, і впадаючи в суще, ми неначе «забуваємо» про буття, не бачимо його, то самозаглиблення нас у нас самих, навпаки, нам це буття, яке ставить і нас самих, нам його від-криває як наше найсокровенніше. І тоді коло замикається – ми від-находимо себе як причетних до буття і поставлених буттям. І ми від-находимо світ, як причетний до буття і поставлений нам цим буттям. Світ стає на своє місце, ставиться на своє місце. Він, світ, припиняє свої спроби замкнути нас на собі, звести нас до нашої сущості, хоча сущість, звісно, є частиною нас самих, як людей, що в-тілені у світ, тобто у суще. Ми від-находимо свою буттєву сутність. Хоча разом з тим усвідомлюємо і свою по-ставленість у порядку просторовості та часовості як в-тілених у світ сущостей (Ґабріель Марсель, Gabriel Marsel, 1889-1973).

Таким чином по-ставлення, творячи порядки і послідовності світу, може вводити нас в оману щодо нашої сутності, як при-четних до буття і як по-ставлених тим самим буттям у світ сущостей, як при-четних до буття, яке по-ставляє і ставить світ. Однак це по-ставлення нас самих і світу не виключає і не заперечує нашої зверненості до витоків, до самого буття.

По-ставлення від-криває і про-яснює, по-яснює двоякість нашої сутності. Бо з одного боку ми, поза всяким сумнівом, перш за все при-четні до буття, однак буття в-тіленого – в-тіленого у своє суще тіло, по-ставленого у своє суще тіло, але тим самим само буття по-ставленого у світ. Якщо, щодо свого тіла ми застосовуємо термін в-тіленість, то щодо світу ми могли б спробувати знайти аналогічний термін вставленість-у-світ, по-міщеність-у-світ – за аналогією по-міщеність-у-тіло. Причому це в-тілення та по-міщення-у-світ з-дійснюється через по-ставлення перед/для нас і світу, і тіла у ньому як о-просторених та в-часовлених сущостей.

І водночас по-ставлення відкриває вторинну сут-ність сконструйованих людиною конструктів простору та часу. Воно дозволяє подивитися на простір і час по-іншому. Можливо, навіть звільнитися від їхнього домінування не лише у царині пізнавання світу, але й з огляду на його по-ставання. Ми бачимо, що світ, і ми, як в-тілені у нього, ставимося у світ неначе з двох боків, хоча неначе одним і тим самим буттям. Однак ми розрізняємо те буття, що ставить сущості, і те буття, яке ставить нас самих. Одне неначе ховається за речами, місцями та світом. А інше – в нашому сокровенному – в нас самих. Буття, що криється у нас самих, і буття, що криється поза нами, кореспондують між собою саме через це по-ставлення, ставлення, у-становлення світу та по-ставлення нас самих. Сущий світ, світ в-часовлених та роз-міщених сущостей є слідом, траєкторією, близною цієї кореспонденції. Так само, як і порядок та послідовність цієї кореспонденції є протоколом цих відносин. А простір і час – форматом цього протоколу. Стосунки буття в-тіленого і по-міщенного-у-світ, того, що криється в нас самих і того, що поза нами (в його, буття, єдності), не можуть сформатизуватися інакше, ніж у формі сущого (світу і нашого тіла у ньому), що укладене у виміри простору та часу.

7 жовтня 2011, Родос, Родос, Греція