Тарас Возняк

Проблема бування-у-сокритості

ἀγχιβασίην

Ἡράκλειτος ὁ Ἐφέσιος

... крокуючи поруч ...

Геракліт з Ефесу

Попередньо ми капітулювали перед со-критістю, коли згодилися, що те, що від-кривається до нас щоб ввійти в існування, сущість, а потім неминуче знову ховається від нас у со-критому, якось навіть у цьому со-критті, як процесі, при-четне-до-буття. Здається, що можна згодитися з тим, що введення у існування, введення у сущість того чи іншого існуючого су-щого від-бувається, з-бувається завдяки буттю, при-четненні-до-буття. Так само пере-бування-в-сущості - тривання у горизонті світу від-бувається, з-бувається власне завдяки триванню, пере-буванню-у-звязку-із-буттям. Однак, є набагато складніше дуже наївне, майже дитяче, а тому істотне, запитання – а де «є» ті сущості, і чи вони взагалі «є» до того, як буття вводить їх у існування, в сущість? Чи взагалі можна ставити таке дитяче запитання? Його можна поставити й інакше – а як бувають, яким чином при-четні-до-буття ще со-криті, ще не від-криті сущості, сущості, що ще не введені у існування буттям? Як бувають, яким чином при-четні-до-буття вже со-криті, знову при-ховані від нас сущості, які вже виведені з нашого овиду. Що – вони при цьому виводяться буттям і з своєї сущості? Чи, може, втрачають зв’язок з самим буттям?

Попередньо ми констатували, що ми не компетентні щось на-певно про це сказати. Однак, на побутовому рівні, рівні буденного нашого розуміння стану справ, ми не маємо сумніву, що ручка, якою я писав попередній розділ цієї розвідки, перебуває саме там, де я її залишив. І разом з тим, я не знаю, як ця ручка бувала весь той час, коли я її не потребував, коли вона не була у моєму полі зору, не була від-критою для мене особисто, не була у моїй руці. Звичайно, я можу сказати, що вона лежала у моєму дорожньому саквояжі. Лежала – означає існувала – якимось чином «існувала». Проте яким? Можливо, що її бачив хтось з моїх ближніх – і тоді для них ця річ, завдяки при-четненню-до-буття, виходила з со-критості в існування, у сущість. І тут ми виходимо на проблему чи даність інтерсуб’єктивності. Інтерсуб’єктивність, те, що нас, людських буттів, є більше, ніж одне, один я, що ми не можемо вести мови про застигле у соліпсизмі своє одиноке «я», якимось чином, принаймні частково, відповідає на запитання, звідки виринають і куди пірнають сущості, які нам від-криваються і від нас со-криваються. У міжчассі вони, з поправкою на ті зміни, які привносить у них час, від-криваються для наших ближніх – інших людських буттів. І таким чином вони при-четні-до-буття навіть будучи со-критими від мене, але від-критими для якогось іншого людського буття.

Але ж ці сущості не завжди при-четні-до-буття у такий спосіб від-критості комусь іншому. Де вони «є», коли вони ні для кого не від-криті? Як вони співвідносяться з буттям, коли вони западають у повну со-критість – коли вони не від-криті ні для якого з сущих буттів? Тому попереднє часткове пояснення того, де вони «є», насправді ні на що не відповіло. Це тільки відтермінування відповіді. Отож, запитання, як вони, ці колись від-криті комусь сущості, спів-відносяться з буттям тоді, коли повністю покриті мороком. Що і як там від-бувається, з-бувається? І чи можна взагалі про це пере-бування-у-мороці – пере-буванні-у-со-критості, у цьому ніщо, говорити, вдаючись до такої лексики, і будь-якої лексики? А що як їх, ці місця, речі, ландшафти - як от величезного океану під кілометровою кригою Антарктиди -  ніхто не бачив? Вони якось «є» при цьому, чи ні?

Що наштовхує нас на переконання, що со-криті від нас у мороці ніщо потенційно існуючі сущості, певним чином «є»? Очевидно, що у першу чергу те, що вони, ці сущості, то від-криваються, то ховаються від нас. Отже, робимо висновок ми, вони мусять десь якимось чином «бути», десь «є» - переховуються у цій со-критості, як у шухляді. Коли ми говоримо «десь», то одразу втікаємо до свого звичного уявлення про простір і час, і традиційно припускаємо, що тоді, коли ці сущості ховаються від нас, вони лежать там, у цій «шухляді простору та часу» до тих пір, коли хтось з нас, сущих буттів, не за-питає про них у буття – і буття, від-повідаючи, не введе їх знову у сущість. Однак, це тільки наше при-пущення. При цьому ми пускаємося відносно твердого берега наших міркувань і починаємо плисти вдаючися радше до своїх уявлень, а не тримаючися оче-видності стану справ. Тут ми мали б бути дуже обережними. І періодично ставити маркер у вигляду слова «напевно».

Для початку, можливо, давайте поставимо це запитання у інший спосіб. Чи може нам від-критися щось, що ніяким чином не при-четне-до-буття? Напевно, що відповідь має бути – ні. Тоді ми можемо поставити наступне запитання – а чи є для при-четненя-до-буття основною детермінантою часовість, локальність – тобто тривання і розміреність? Коли при-четність-до-буття вводить щось в існування, і це «щось» власне і стає чимось, сущим, то для нього, поза всяким сумнівом, часовість і локальність стають основними детермінантами. Але для того, що со-крите, що не є від-критим жодному сущому буттю, тобто людині – чи для нього часовість і локальність теж є актуальними? Щодо цього нічого ми сказати не можемо. Взагалі мова не сягає поза межі о-мовленого, тобто в-веденого-у-існування. І саме тому ми нічого сказати про часовість і локальність со-критого про-сто не в праві. Со-крите тому і є со-критим, що не-кажеться, не досяжне для о-мовлення. Якщо для цього со-критого часовість і локальність якимось чином актуальні (і це є не тільки наше припущення чи, накинута культурою, специфіка нашого бачення) – бо все таки воно, це «щось» може знову виринути з со-критості і ввійти у темпоральність та локальність – то ця часовість і локальність актуальна для со-критого цілком не досяжним для нас чином. Напевно, їхня темпоральність та локальність є іншою від темпоральності та локальності введених-у-сущість. Джерелом цієї при-четності до темпоральності та локальності є те, що у міжчассі со-критості воно, те, що ховається, якось при-четне до самого буття. Можливо, є ним. І тоді постане наступне запитання – а що є темпоральність та локальність буття? Ми на практиці переживаємо темпоральність і локальність від-критих сущостей і вважаємо темпоральність та локальність саме їхніми детермінантами – але буття – як воно співвідноситься з темпоральністю чи ширше – локальністю як міщенням у часовому та просторовому? Багато мислителів зійшлися на тому, що буття і є темпоральністю, триванням, утримуванням у триванні, утримуванням у локації, утримуванні у роз-міщенні. Але тоді при-четність-до-буття і є при-четністю-до-тривання, при-четністю-до-часу, при-четністю-до-локації. Ця при-четність-до-буття/часу у-трвалює, робить тривким, утримує-у-триванні со-криті від нас сущості як часові та просторові локації – тобто місця.

Отож, відповідаючи на це запитання, ми повинні і на буденному рівні пере-осмислити саму суть часу та суть буття. У філософському сенсі це пере-осмислення відбулося у минулому столітті. І виходячи з того пере-осмислення ми й повинні о-смислювати розуміння феномену місця.

Со-криті місця, звичайно, не існують у такий спосіб, як місця від-криті. Місця від-криті введені у існування і є сущостями, а тому сущостями локальними – триваючими і роз-міщеними. Натомість місця со-криті, перебуваючи у причетності до буття, причетняться до нього, цього буття, не через тривання та розміщення, тривання у конкретному часі сущого буття конкретно людини, розміщення у певній дислокації щодо конкретного сущого буття конкретної людини. Напевно, що вони локалізуються через це при-четнення до буття в інший, не досяжний для нас, сущих буттів, спосіб. І основою цієї не знаної нам локації є саме при-четнення. А тому ми можемо тільки умовно говорити про часовість та локальність со-критого. Це наш спосіб окреслення, пояснення самим собі - і нічого більше. Суті цього відношення це наше уявлення відповідати не мусить.

Але, з іншого боку, ми вже зауважували, вслід на Гераклітом, що сущості, будучи детермінованими часом, змінюються - постійно зазнають змін. Ми не можемо зупинити млинів часу. Сущості у своїй відкритості змінюються разом з нами як в-тіленими індивідуальними буттями. І ця зміна є основною детермінантою світу. Але й колись відкриті сущості, місця, де ми колись були, світ, врешті-решт, також відкриваються для нас через якийсь час вже будучи іншими. Вони зміняюються. Отож, робимо висновок ми, ці тимчасово со-криті від нас сущості у цьому міжчассі со-критості теж якось змінюються. З одного боку тривають, бувають-у-при-четності-до-буття, однак теж певним чином підпадають під дію змін, тобто часу як зміни. Таким чином при-четність-до-буття чи то у со-критості, чи то у від-критості має спільну рису – перш за все це є тривання, збереження ідентичності, самості, але з іншого боку і певну зміну самості – тобто часування як про-минання. Дивним чином при-четність-до-буття є водночас і збереженням і руйнуванням.

Отож, і для со-критого, і для при-четного-до-буття від-критого спільним є те, що вони змінюються, з-мінюються, міняються, міняться, пере-бувають-у-зміні. Тому сама при-четність-до-буття, саме причетнення є зміною. А чим є зміна, як не тим, що ми називаємо часом? Коли бачимо когось, хто постарів, змінився, то окреслюємо це одним словом – що зробиш – час бере своє.

14 березня 2013, Львів