Тарас Возняк

При-йняття та у-своєння contra пі-знання та від-чуження

φύσις κρύπτεσθαι φιλεῖ

Ἡράκλειτος ὁ Ἐφέσιος

Природа любить ховатися.

Геракліт з Ефесу

У попередньому розділі ми вийшли на тему про-тиставлення при-йняття і у-своєння щодо пі-знання, яке призводить до від-чуження, яке, своєю чергою, ми назвали натюрмортизацією того, що ви-ринає з со-критості. Спробуймо ще раз проаналізувати ті терміни, на які посилаємося.

Що ховається за терміном і словом прийняття, чи, як я пропоную писати для кращого увиразнення його змісту – при-йняття. Слово має дві складові: «при» та «йняття». Префікс «при» говорить нам, що ми «щось», якщо про це «щось» допустимо говорити, що воно є «щось», робимо щодо нас «при». Щоб прояснити сенс останнього міркування, можливо краще написати так – ми робимо-щодо-нас-при- це «щось». Робити-щодо-нас-при- – це дія, це акт, який і є тим при-йняттям як впусканням в наше коло, допуском у коло довкола нас, у місце в строгому сенсі слова. Тобто цим актом робимо це «щось» чимось близьким, таким, що є коло нас, біля нас. В-пускаємо це «щось» у коло-біля-нас, у коло-довкола-нас.

У своїй доволі давній розвідці, аналізуючи се-мантичний сенс, а, отже, і метафізичний сенс слова «біля», я вже виходив на семантичну розгортку цього слова. У відповідності з нею, «біля» є «милостивим, довжник мені триванням істинного, якого я вартий, тобто бачу, оберігаю і ціную, як мені необхідне, вартісне, і якому слугуючи, будучи йому вірним, вірю, довіряюсь, убезпечуючи у цьому оберіганні самого себе» («Семантична розгортка української лексеми «біля» » в: 1, с.46). Гадаю, що це доволі змістовне прояснення сенсу того, що ми розуміємо під «біля», тобто світом, місцями і речами довкола нас – а, отже, і того, що ми розуміємо, як самих себе. Мова, жива мова єдина може про це говорити посутньо. І вона говорить. А наша справа прислухатися до неї. І слухатися її. В ній, як стихії живій, і через неї зберігається і підтримується наш найфундаментальніший і справді первинний стосунок з тим-що-від-кривається-з-со-критого у якому постаємо і ми, як ті-до-кого-від-кривається-со-крите.

Але є й друга складова слова при-йняти – «-йняти». «-Йняти» етимологічно і семантично пов’язане з словами «мати», «взяти» і карпатським «ймити». Тобто ця друга складова говорить про певну форму у-тримування того, що ви-ринає з со-критого. Однак ця форма у-тримування-від-критого-при є доволі відмінною від того, що ми, зазвичай, розуміємо, коли говоримо про те, що ми «щось маємо». Щонайперше те-що-ви-ринає-з-со-критого, не зневоюється цим володінням, маттям, а тому не від-чужується від своєї можливості поринути у со-крите, воно не є «річчю» у тому сенсі, в якому ми, зазвичай, сприймаємо речі довкола нас. Те-що-ви-ринає-з-со-критого саме в собі і у відповідності з своєю сутністю, є вільним, воно вільно ви-ринає-з-со-критості, і так само вільно по-ринає-у-со-критість. Тому у строгому сенсі слова «мати» його ми не можемо. Ми можемо бути-при-ньому – у при-сутності-його, коло його сутності, коло сутності того, що милостиво чи люб’язно нам від-кривається. Тому ми є -при місці. Хоча, зазвичай, стратифікуючи все те, що нам люб’язно від-кривається, ми кажемо, що ми є «в» чи «у» тому чи іншому місці. Ми неначе в-ходимо у те, що на милостиво від-кривається. Однак саме – неначе, неначе входимо, бо це «входження» насправді не можливе. Те, що нам люб’язно від-кривається, насправді завжди вільне, воно завжди щодо нас є при-, пере-буває у стосунку при-, при-нас. А тому «-йняти» його ми можемо тільки як таке, яке-є-при-. Тому ми-є-при речах, ми-є-місцях, і, врешті, строго кажучи, ми-є-світі як певному порядку цих місць та речей. З усією специфікою окресленого тут розуміння цього відкритого на два боки (і спрямованим на нас, і спрямованим на речі, місця, світ) -при-. Хоча, звісно, кажемо, що ми-є-у-світі. І це пере-бування-при вільному від нас світі ми знову ж можемо окреслити як нашу в-тіленість. Бо від цього бування-при, -йняття ми відмовитися не можемо, бо -бування-при, -ймання є нашою сутністю.

При цьому -ймучи-те-що-ви-ринає-з-со-критого, ми не лише позиціонуємося -при- ньому – тобто не лише по-падаємо-у певне місце, сусідимося -при- тих чи інших речах, з яких ці місця конституюються, окрім того ми ще й стратифікуємо те-що-ви-ринуло-з-со-критого, що милостиво нам від-крилося як «своє» - своє місце, місце -при/в- якому ми пере-буваємо, річ -при- якій ми є, світ -при/в- якому ми в-тілені. Так, це місце не обов’язково є дійсно «нашим» помешканням чи будинком, «нашою» вулицею чи містом. Емоційно ми можемо не бути до них прив’язаним. Ненавидіти це місце чи річ. Або й світ назагал. Однак, не маючи змоги по-збутися, -збутися своєї в-тіленості-у-світ, -місця, -речі, не маючи змоги відмовитися від того -при-, ми справді у-своюємо ці речі, місця, світ. Саме тому світ, в якому ми живемо,  є нашим світом, а не світом взагалі. Місця, якими ми мандруємо, є нашими місцями, а не місцями, які описують «точні науки» - від астрономії до фізики елементарних часток. Ця нашість невід’ємна від нашої сутності. Те, що люб’язно ви-ринає-з-со-критого нами так само прихильно у-своюється, при-ймається, -йметься як своє. Але ще раз слід наголосити, що це прихильне-від-кривання-до і не менш прихильне-у-своєння, при-своєння не руйнують свободи со-критого-що-ви-ринає, як і того-що-прихильно-у-своює, при-ймає, -йме. Це дві вільні волі, що зустрічаються завдяки цій прихильності, двоякій від-критості та двоякій свободі. І, очевидно, така двояка прихильність двох вільних воль і складає суть нашого бування-у-світі – бування у світі того-що-від-кривається-з-со-критого і того-що-йме. Це, напевно що і є сутнісно первинним, і разом з тим адекватним нашому єству (єству обох вільних воль) способом бування.

Чи він нам (двом вільним волям) ще притаманний? Якщо говорити про наше невід’ємне єство – то так. Саме так ми (і те-що-від-кривається-з-со-критого, і те-що-йме) й буваємо. І інакшим чином бувати, з-буватися не можемо.

Але ж є і інше розуміння того, що таке світ, місця, речі, і ми у цьому світі. Людина дійсно впродовж всієї історії своїх стосунків з тим, що ми називаємо світом, і самою собою витворила зовсім інше бачення чи розуміння світу і самої себе, свого місця у цьому світі, і його стосунку до нас. Звичайно, людина виходила з первинного стосунку того-що-від-кривалося-з-со-критого та того-що-йняло-від-критому. Але цей стосунок навряд чи укладається у наше сьогоднішнє розуміння (саме – розуміння) до якого ми приходимо пізнаючи світ (-знаючи, по-суті виходячи з того, що у якомусь найістотнішому сенсі ми його наперед знаємо, що ми наперед знаємо, яким він має бути). Адже математика, логіка, фізика та інші «строгі науки» зовсім по-іншому тлумачать (тобто пояснюють), що таке світ, місце, речі довкола нас, тай ми самі, врешті-решт. Якщо у стосунку двох вільних воль ми навіть підозрювати не можемо, що нам насправді відкриється за мить – бо ж ми прихильно -ймемо свободу со-критого у всій її повні, то пі-знаючи світ, місця і речі довкола нас, тай нас самих, тобто послуговуючись інструментами «точних наук», по-суті -знаючи їх, ми послуговуємося і певним попереднім знанням про них. Ми навчаємося точних наук, які дають нам інструменти пізнання – а ними є наші уявлення про світ, речі і нас самих. Ці інструменти – це наукові категорії, категорії логіки, семантики, які ми фіксуємо у мові науки щоб потім перейти і мови буденної. І у цьому сенсі для людини, яка відійшла від відношення того-що-від-кривається-з-со-критого та того-що-йме до пі-знання світу і, що важливо, оперуванням цим пізнаним світом, ніякого со-критого в істотному сенсі слова немає. Бо суть со-критого полягає саме у його со-критості, щодо якої ми жодного попереднього знання у принципі мати не можемо. А от щодо того, що ми, люди науки (а такими ми є всі – включно з нашими повними анальфабетами, бо так чи інакше користуємося мовою,якоюсь логікою, якимось компендіумом знань) навіть «не знаємо», чи вважаємо, що «не знаємо» (ну от, наприклад, як ми колись нічого не знали про Антарктиду) – ми все ж щось знаємо. Причому знаємо головне, якщо не визначальне. Бо Антарктида – це не інший просторовий чи часовий вимір, не якась не знана нам часопросторова реальність. Ми можемо уявити ще безліч таких континентів. І їх могло виявитися більше, ніж ми знаємо. Так само, як ми можемо уявити собі і так звані «чорні діри», що неначе є десь у космосі, і «темну матерію», і навіть «антиматерію» і т.д. Однак про всі ці неначе неймовірні на перший погляд речі ми вже наперед дещо знаємо. Вони укладаються у рамки нашого наперед-знання, яким всі ми, як так чи інакше освічені люди, володіємо.

Однак таке попереднє знання неминуче затискає те, що ми в принципі можемо пі-знати у певні рамки – ці рамки окреслені нашим попереднім знанням про те, що взагалі може бути пізнаним. А пізнаним може бути тільки те, що вже є наперед знаним. Звичайно, цей принцип попереднього-знання-про може бути спрецизованим. Його можна звести до неодмінної верифікації – у відповідності з якою науковим, о отже реальним, є тільки те, що може бути перевірене, тобто відтворене другий раз. Одноразове від-крите, яке годі повторити, тобто верифікувати, відповідно кваліфікується як марення, ненауковий досвід, або просто виноситься за рамки того, про що пристойно розмовляти у відповідальному товаристві. Таким чином пізнання, будучи пі-знанням, чи попереднім знанням, по суті заперечує саму можливість від-кривати-со-крите. Воно з засади не може при-йняти щось, що не було наперед знане, що не укладається у попередні уявлення, що не повториться другий чи сотий раз, що не верифікабельне. Тому пізнання нагадує уробороса – воно саме себе кусає за хвіст, саме себе поїдає і знищує – бо, у відповідності з такою логікою, не можна пі-знати нічого, що в принципі не -знане, не-знаного не у сенсі того, що я не знаю, як виглядає наступна планета Сонячної системи, яку ще не відкрили, ми вже знаємо, як більш-менш вона виглядатиме, це знання криється в інструментах науки. Але з іншого боку, якщо підійти до стану справ посутньо, а не «науково», то ми не знаємо, що принесе нам наступна мить – можливо це мить нашого кінця, а, можливо, це мить нашого від-кривання до чогось істотного, яке вирішило обдарувати нас своєю від-критістю.

Тому у попередньому розділі цієї розвідки і йшла мова про натюрмортизацію, яку здійснює пі-знання. Для нас насправді вже є пізнаною будь-яка ще не відкрита планета, вона вже є ландшафтом, вже є натюрмортом – мертвою натурою, мертвою природою, яку ми направді не від-криваємо, а творимо, з допомогою своїх наукових категорій, з допомогою свого попереднього знання, які і визначають, як вона має, а точніше – мусить, виглядати. З наукової точки зору, звісно. Навіть невідомі інопланетяни вже нами -знані – ми так чи інакше вже маємо про них уяву, тобто головний корпус знань. Залишається тільки уточнити деталі, які насправді неістотні.

Однак до чого це веде? А до того, що те, що ми пі-знаємо, про що вже маємо попереднє знання, по-перше є «тим» - певним «чимось» - «предметом» у науковому сенсі слова. Відповідаючи науковим категоріям, а не відповідаючи їм ніщо, що ви-знане (тобто наперед знане) наукою не бути «чимось», просто «предметом» не може. А тому, коли нам від-кривається-со-крите, то людина науки не при-ймає і не у-своює його, як у її істотному відношення двох вільних воль, а пробує застосувати наукові інструменти, до яких при-звичаєна, якими на-вчена користуватися. І тому неначе не бачить цього фундаментального відношення того-що-від-кривається-з-со-критого і прихильного-ймання, а пі-знані, наперед знані конструкти світу, місць, речей і нас самих. Це і є механізм від-чуження. І це від-чуження полягає в у-пусканні фундаментального відношення того-що-від-кривається-з-со-критого і прихильного-ймання.

1.Т.Возняк, Філософія мови, Львів, Ї.2009

8 липня 2014 Краків,Willa Deciusz