Тарас Возняк

Різноманіття, нудьга і місце

ψυχῆς πείρατα ἰὼν οὐκ ἂν ἐξεύροιο πᾶσαν ἐπιπορευόμενος ὁδόν· οὕτω βαθὺν λόγον ἔχει

Ἡράκλειτος ὁ Ἐφέσιος

Йдучи будь-яким шляхом ви не сягнете меж душі - так глибока її міра.

Геракліт з Ефесу

Як не дивно, одним з найспектакулярніших емоційних станів, які розкривають сутність феномену місця, є нудьга (нудота, нуд, нуда, скука, хандра, сплін, маруда, скніння, томління, киснення) та, з іншого боку, цікавість (інтерес, привабливість, азарт, інтрига, сюжет, колізія). Про те, що метафізична нудьга є похідною від метафізичного страху, писали чи не всі екзистенціалісти. Причому тут йшлося cfvt не про конкретний страх, а про страх метафізичний, про жах перед Ніщо (Жан Поль Сартр (Jean-Paul Charles Aymard Sartre,  1905-1980)  (1, 2), Альбер Камю (Albert Camus, 1913-1960) (3)). Друга головна праця Мартіна Гайдеґґера (Martin Heidegger, 1889-1976), яку якось не зауважують – Лекції «Основні поняття метафізики 1929-1930 років» (4), значною мірою присвячені ана-лізу нудьги, таємниці і жаху, який і ній панує.

Нудьга певним чином про-являє цю метафізичну порожнечу, без якої, зрештою, нудьга не може обійтися. Чим більша нуда, тим ближча метафізична порожнеча, і, відповідно, спустошеність людини. Переживання спустошеності, порожнечі людини є негативним відчуттям, це не звільнення від чогось як позитивне дійство, не катарсис, а радше трагічне відчуття закинутості, за-кинутості, -кинутості, по-лишеності, -лишеності. Але по-лишеності ким, запитаємо ми? Буттям? Навряд чи. Якоюсь закоренілістю у сущому? А що таке ця закоренілість-у-сущому – здається, що це пере-бування-у-світі, а, отже, пере-бування-у-певному-місці.

Людина, яка нудиться, марудить, неначе втрачає інтерес до місця, в якому вона є. І тим самим якось від нього відчужується – певним чином втрачає його. В якомусь сенсі вона неначе покидає це місце, хоча «матеріально» вона у ньому і далі перебуває. Разом з тим, коли людина хандрить, впадає у сплін, то час для неї неначе зупиняється. Вона з трудом переповзає з хвилини на хвилину, з години на годину, з дня на день. Але ж час – це і є від-кривання-до-нас-буття.

Однак нуда, скука, неначе липка смола, не дає часу розігнатися, плинути вільною ріко, вона зв’язує час, а, отже, і буття. І час ніяк не може наповнити наше життя якоюсь цікавістю, інтересом до світу, місць, речей, себе самого і інших, врешті-решт. Нами опановує спустошеність, ми відчуваємо себе порожніми. Ми відчуваємо себе нездатними опиратися цьому скнінню. Ми втомлюємося цією нудою, томимося нею і все це тягнеться і триває у безкінечність. Для нас все є нецікавим. Так нудьга зупиняє час, і він дійсно в’язне в ній неначе у смолі. Повільний час і є часом скуки. Однак не тільки – це час, коли ми в такий спосіб відчуваємо, що наближається отхлань, ніщо, бездонна порожнеча. Той, хто марудить, не здатний що-небудь робити, якимось чином діяти у цьому світі, на цьому місці, з цими речами, і що-небудь зробити з самим собою. Ми не хочемо бачити інших людей, вони нам не цікаві як не цікаві ми і самі собі. Скука це форма відмови від того, щоб бути-в-світі, щось робити, змінювати місця - подорожувати, змінювати речі – творити, цікавитися різними місцями – банально займатися туризмом, дайверством чи альпінізмом.

Тут цікавий феномен туризму – від «спінового туризму», втечі від самого себе і нудьги Чайльд Гарольда («Childe Harold’s Pilgrimage»,  George Gordon Noel, 6th Baron Byron,  1788-1824):

«Спадщина, будинок, маєтки родові,

Чарівних дам, чий сміх він так любив…

Вином безцінним повні склянки

Все те, чим розкіш радує гульвіс,

Він проміняв на вітри й тумани,

На рокіт ніжних хвиль і варварські країни».

Через Міхаїла Лєрмонтова (Михаил Лермонтов, 1814-1841) з його «Героєм нашого времени», «Демоном» і врешті хрестоматійним «Парусом»:

«Увы! Он счастия не ищет 

И не от счастия бежит!

Под ним струя светлей лазури, 

Над ним луч солнца золотой... 

А он, мятежный, просит бури, 

Как будто в бурях есть покой!».

Аж до Джозефа Конрада (Jуzef Teodor Konrad Korzeniowski,  Joseph Conrad, 1857-1924) з його «Вигнанцем з островів» («An Outcast of the Islands») та спліном Моллукської протоки.

Вони зробили спробу розірвати замкнене коло нуди. Хоча, звісно, невдало – через калейдоскоп місць, подорожей, знайомств, жінок. Відчуваючи розпач, що клубком підступав до горла, вони попробували втекти від отхлані, що насувалася і кидала їх у сплін, ковзаючи по поверхні сущого, а не заглядаючи у глибини буття. Формою їх життя і стало це ковзання по поверхні «втомленого» байронічного героя, героя нашого часу, вигнанця, денді, фланера, ґоґуся (це по-львівськи). Їх «втома» неперехідна. Їх нуда, сплін, скука, хандра вселенські.

Дехто здається одразу. Франц Кафка (Franz Kafka, 1883- 1924), Семюел Бекет (Samuel Beckett, 1906,-1989), Ежен Іонеско (Eugиne Ionesco,  Eugen Ionescu, 1909-1994), Ален Роб-Ґріє (Alain Robbe-Grillet, 1922-2008) навіть не пробують чинити опору цій нуді. Відмовляючись від світу, місць, речей, людей і самих себе вони віддаються цій меланхолії і монотонії – а у кінцевому результаті віддаються отхлані Ніщо. Нудота, скука повертає нас до Ніщо як жаху, до безкінечного провалювання у метафізичну порожнечу.

Звичайно, посполита людина знає різні види скуки, збудженості, спліну, журби, смутку, печалі, остороги, страху, боязні, жаху, відчаю, розпуки, загубленості, покинутості, зрадженості, де зорієнтованості, втрати основ, втрати закоріненості, викорінення, бездомності, вигнаності. Всі ми розуміємо, що насправді скука, метафізична нудьга має не побутову, а дійсно метафізичну основу. І жоден життєвий калей-доскоп її не здолає. Радше виснажить того, хто гонить світом, прагнучи втекти від отхлані, яка завжди при ньому.

Коли ми ностальгуємо, а це ще одна сторона нудьги, коли нами опановує той різновид нудьги, який ми називаємо ностальгією, і ми «тут» і «тепер» нудимося, марудимо, то тим самим ми свідчимо про те, що попри те, що «тут і «тепер» ми не закорінені, попри те, що цей світ чи його частина – місце – мене не цікавлять, остогидли і моє пере-бування в ньому моє марудження ним перетворилося вже на суцільну нуду, муку, тим не менше, ми все ж за чимось ностальгуємо, за чимось, що або мене колись цікавило, або було близьким, можливо за моїм минулим, можливо за якимись місцями, людьми, собою врешті-решт. Можливо це був час і місця, де ми реалізовували себе, відчували своє життя наповненим сенсами, нам було цікаво, нас хтось любив, ми когось любили. І ми кажемо, що «тоді» і «там», з «ним» чи з «нею» було інше сонце, було інше небо… Тобто кожна нудьга, кожна меланхолія разом з тим є ностальгією за чимось, що ми називаємо «справжнім», «наповненим життям» - пере-буванням-у-швидкоплинному-часі, коли час пружний і прудкий, коли ми відчуваємо себе при-четними-до-буття, врешті-решт.

Що породжує нудьгу? Перш за все певна моно-тонність, відсутність змін, відсутність темпу, ритму, гадаємо ми. Нам нудно в одному і тому ж місці. Воно перетворюється на тюремну камеру. І у цьому і полягає суть тюремного покарання – людину примусово позбавляють різноманіття. Її замикають у певному місці. Щоправда дехто і сам схильний замкнути себе в якомусь одному місці. Про таких кажуть, що вони «втікають від життя». Все залежить, навіщо ці люди стають анахоретами (αναχωρησις) – чи щоб втекти від калейдоскопу сущостей за яким стримить отхлань метафізичної порожнечі, чи від при-четності-до-буття, яка теж проявляється через світ, речі, інших та нас самих? У якомусь сенсі і ув’язнення, і добровільна втеча від світу є певною втратою при-четності-до-буття. І не йдеться про те, що для того, щоб зберегти чи віднайти цю при-четність-до-буття, потрібно «гонити світом», як у епоху згаданих попередньо романтиків.

Перетікання місцями можливе і без того, щоб знуджено гнати від однієї країни до іншої, від одного місця до іншого, від однієї людини до іншої, і врешті-решт – від себе самого. Досить зміни настрою, руху хмар, шелесту листя, подиху вітру – і ми опиняємося в іншому місці, і ми починаємо при-четнитися-до-буття. Досить поруху думки, емоції, написаного рядка - і ми при-четнимося-до-буття. Тому про-ява будь якої іншості, інакшості є тим самим при-четненням, є від-читуванням плину часу, що разом з тим означає і те саме при-четнення-до-буття.

Натомість нудота, сплін спричинені відсутністю цих змін, про-яви чогось іншого, інакшого. Одне і те саме породжує нудьгу. Зупиняє час. Або починає механічно повторювати саме себе, як метроном. Ми маємо справу тільки з сущостями, і не бачимо за ними буття, яке со-крите-з-усією-своєю-очевидністю, і дарує нам інакшість та іншість – тобто час. Нудьга намертво прикута до сущого – зазвичай ми називаємо його матеріальним, реальним світом. Для нудьги весь світ зводиться до реального, реального світу, реальних місць, реальних речей, людей і самого себе. Метроном матеріального чи реального не відраховує, а перебирає час – по-суті зупиняє його. Це складна думка. Спробую сформулювати інакше – від-мерле у сущість (матеріальне, реальне – в банальному сенсі) буття не має часу, не при-четне до часу. Час є прерогативою буття, яке і є часом, зміною, даруванням інакшості, даруванням себе. Втрата при-четності-до-буття зупиняє час. Робить його константним, як перлинки на бусах – так, ми можемо його перебирати, однак добавити нової перлинки не можемо. Це, звісно, недосконала метафора. Однак… Так, ми і далі існуємо. Але таке існування, а не при-четнення-до-буття, втрачає свою основу, своє осердя – при-четнення-до-буття. Людина, яка втрачає цей зв’язок, нагадує рослину, якій обрізали коріння. Вона сохне – нудиться, западає у страх, щоб опинитися в жахітті.

Тому навіть такі неначе б то прості подорожі, зміни, прогулянки так благодатно впливають на само-відчуття в-тіленої-в-сущість людини, яка таким чином при-четниться-до-буття. Подорожуючи, змінюючи місця людина освіжає свій зв’язок з буттям, яке до неї милостиво ро-кривається через людей, речі, місця – світ, врешті-решт. Ми кажемо - ми відпочили.

Це й породжує культуру туризму – спочатку туризму освітнього, для небагатьох, потім спортивно-оздоровчого – для мас. Але так само і «туризму» метафізичного:  «А он, мятежный, просит бури, как будто в бурях есть покой!» Саме так. Саме у бурі і криється спокій, бо саме буря є плином в його суперлятиві, найшвидшою зміною, найбільшою натугою, саме вона шалено гонить на нас інше, інакше, речі, місця, людей, світ. Саме тому ми так захоплюємося містерією бурі, містерією змін. Метафорично, але й метафізично саме буря, у всіх її сенсах, максимально наближає нас до плину буття, максимально у-причетнює нас до нього.

Буря може набирати і форми інтелектуального шторму, інтелектуального натиску, шквалу. Вона і в цих формах теж гонить людиною. Теж повертає їй максимальну інтелектуальну напругу і метафізичну при-четність до буття. Інтелектуальні подорожі надзвичайно важливі. Інколи вони поєднуються з туризмом – наприклад огляд музеїв – це подорожі і іншими місцями, у фізично-географічному сенсі слова, але і іншими інтелектуальними обширами також. Хоча ця подорож може відбуватися і у бібліотеці. І навіть при лектурі чи написанні якогось одного тексту. Важливо, щоб людині в істотному сенсі слова відкривалося інше, щоб відбувалася зміна, струмів час, відбувалася подорож. І ми кажемо - час летить.

Таким самим пошуком іншого є і пошук іншого-в-тіленого – тобто інших людей. Такий пошук інших, якщо ми насправді їх шукаємо, є захоплюючим. Нам цікаво спілкуватися з тими знайденими іншими, ми з радістю знайомимося з ними, з їхніми думками, поглядами – з усім тим, що на загал ми називаємо – інший. І ми знову ж кажемо - яка цікава людина.

Можливо, сюди ж можна віднести і різного ро-ду авантюри та «пошук пригод». Всі ці пошуки давно стереотипізовані. Як от пошук чи гонитва за сексуальними пригодами великого колекціонера жінок Дон Жуана. Але так само і пошук за еротичним – інтелектуальним – спілкуванням Джакомо Казанови (Giacomo Girolamo Casanova, 1725-1798), Казанови, який шукав нового еротизму, нових інтелектуальних практик, нових інтелектуальних обширів. Казанова гедоніст а не колекціонер сущостей – по суті речей, навіть якщо вони називаються жінками – як Дон Жуан, який нудить світом (і не даремно). Дон Жуану остогидли всі ці тіла. Він хандрить, кисне і втікає в пиятику. І врешті кидає виклик со-критому – Камінному Господарю. Натомість Казанова весь час пробувє прорватися до нового, до при-хованого, до со-критого. Хоча й прикривався пелеринкою інтелектуала-дослідника з гедоністичними вподобаннями.

Наш пошук іншого, різноманіття може відбуватися по-різному. Це і подорож, і знайомство-з, і дослідження, і вивчення, і про-думування, і колекціонування, і смакування, і розкошування, і медитування. При цьому ми, звісно, користуємося своїми засобами – засобами руху тіла, думки, відчуттів.

Однак на загал весь цей рух відбувається тільки завдяки причетненню-до-буття. Воно вводить в сущість всі ці різноманітні різності. Воно нам їх по-ставляє, ставить перед нами. Воно є великим поставщиком місць, вражень, відчуттів, ідей, смаків, звуків – одним словом – іншостей. Воно робить наше існування цікавим, витягує з нудоти й спліну. Воно наповнює наше існування іншостями, вводить у швидкоплинний, інколи навіть рвучкий час, час шквалів та бур. Ці іншості, це різноманіття, ця рвуч-кість бачаться нами як те, що надає сенсу нашому життю. Однак це тільки наша аберація зору. Сенсу нашому буванню-у-світі, буванню-у-часі надають не наші колекції, колекції місць, колекції людей, колекції вражень, колекції відчуттів, колекції ідей – як от цей текст. Сенсу нашому буванню-у-світі надає причетність-до-буття, яка і по-ставляє, ставить перед нами ці колекції, ці різності, ці іншості, яка і робить наше існування на-повненим, не нудним, яка єдина є основою нашої в-тіленості-в-світ.

1.Jean-Paul Sartre, La Nausee, 1938

2. Jean-Paul Sartre, Le Diable et le bon Dieu, 1951

3. Albert Camus , L’Etranger, 1942

4. Martin Heidegger, 1929/1930: Die Grundbegriffe der Metaphysik. Welt – Endlichkeit – Einsamkeit. Klostermann, Frankfurt am Main 2004

5 квітня 2013, Київ