Тарас Возняк

Роз-кривання-до-нас місць як в-ведення у час

αἰὼν παῖς ἐστι παίζων, πεττεύων· παιδὸς ἡ βασιληίη

Ἡράκλειτος ὁ Ἐφέσιος

Вічність – це дитина, що бавиться в кості. Все царство належить їй

Геракліт з Ефесу

Розмірковуючи про місце, ми, зазвичай, тради-ційно, вслід за новоевропейською традицією, «пред-ставляємо», перед-ставимо його перед собою як «щось», що є, що може бути чимось на-повнене, ви-повнене, а може і бути якимось, уявленим нами порожнім «простором». Ми, вслід за цією традицією, переконані, що так уявлене нами«місце» якимось чином існує, при-четне до буття безвідносно до того, чи воно нам від-крилося, ви-світлилося, за-сяяло для нас, чи ні. Ми переконані, що «місце» просто перебуває у тіні, в темряві, не за-світилося для нас і не ви-світлене нами. Неначе досить нам взяти до рук ліхтарика свого пізнання – освітити його, це місце, і ми його пізнаємо. У цьому сенсі «місце» постає як «щось об’єктивне», яке ми, як «суб’єкти» ви-світлюємо-для-себе, пізнаємо. Таке традиційне, породжене новоевропейською традицією, бачення світу, місць у ньому та речей, які наповнюють ці місця. Тобто об’єктів та ландшафтів, що постали у епоху після Арістотеля як творця европейської метафізики. Однак, якщо ми приглянемося до цього процесу само-розкривання-місць-до-нас і нашого в-ходження-у-відкритість-місць ближче, то перед нами постане зовсім інакша картина. Суть місця виявиться цілком протилежною до того, як ми його зазвичай уявляємо. Так, до якогось моменту воно приховане від нас, со-крите, але со-крите воно у доволі специфічний спосіб. Метафорично ми кажемо, що воно перебуває у «темряві», в «тіні», за «лаштунками». Тобто все ж неначе певним чином «існує», все ж є «сущим» - запитаєте ви? Якимось чином так. Со-крите причетне до буття, яке вводить його у існування, у сущість навіть десь там – поза від-критістю-для-нас. У цьому сенсі місце є з одного боку темрявою, при-хованим, не-ви-мовленим, не одягнутим у шати слів, не побаченим, але разом з тим і темненням як процесом затемнювання, хованням як процесом, мовчанням як процесом, і все це є і при-четним-до-буття-не-відкритим-місцем, що стоїть на порозі від-критості до мене і процесом у-таювання-не-відкритого-до-мене-місця. Тобто тем-нення. Со-критість місця передбачає і при-четність-до-буття цього на разі со-критого від мене місця – щодо якої (цієї при-четності-до-буття) ми не можемо нічого сказати, крім того, що ця при-четність, мала би бути – тобто йдеться про певну недосяжну для нас «метаоб’єктивність». А з іншого боку со-критість є процесом у-таювання, со-кривання – вона «триває» - тобто якось тягнеться, а, отже, якимось чином пов’язана з часом.

Але місце може і від-критися-для-нас – вийти з со-критості, явитися, ввійти у яв, ви-світитися, засяяти для нас. І це сяяння є особливим. Місце не від-свічує світло нашого пізнання, світло нашого маленького ліхтарика як це має місце на картинах всіма нами люблених імпресіоністів, коли дерева, людські постаті, квіти просто відбивають сонячне світло. Апотеозом такого ви-світлювання сущих предметів був живопис Караваджо (Michelangelo Merizi da Caravaggio, 1573-1610) – у нього, попри весь його натуралізм, всі предмети є мертвими, мертвотиною, що відбиває світло свічки. А у милих картинах-медитаціях Вермеєра (Jan Vermeer van Delft, 1632-1675) – предмети і люди о-світлені світлом, що ллється з вікна. Але вони теж всього лише о-світлені. А тому - мертві.

Якщо ми придивимося до сутності місць більш уважно, то виявиться, що сутність місць є цілком протилежною. Роз-криваючись, виходячи на яв, місця починають світитися зсередини. Це радше нагадує метафізику світла у іншого живописця - Рембранта (Rembrandt Harmenczoon van Rijn, 1606-1669) – у нього постаті, тіла, речі світяться зсередини – як китайські ліхтарики. Звичайно, Рембрандт досягає цього технічними прийомами – численними ласіровками, темним тлом – і тоді тіло Саскії починає світити бурштиновим світлом. Однак нас цікавить не це, а сам шлях ставлення, по-ставлення місць з їх ландшафтами та об’єктами.

Але все це лише метафори. Роз-криваючись-до-нас місця від-кривають-нам і своє на-повнення – речі, місця, ландшафти, світ, врешті-врешт, і щось, що їх у-явнює-для-нас, що у-явнює сутність місця.

Попри те, що місця у невідомий нам спосіб у своїй  со-критості  водночас при-четні-до-буття, та все ж, якщо ми хочемо бути коректними у своєму мисленні, то ми не можемо сказати, що вони «існують» у цій со-критості точно так само, як вони «існують» у своїй від-критості-до-нас. У першому випадку ми просто екстраполюємо своє уявлення про їхнє «існування» з не-сокритого у со-крите – це так би мовити наше припущення – ми гадаємо, що у со-критості вони точно так само «існують», якимось чином є сущими, як і у не-сокритості, яку вже ми зазнаємо, пере-живаємо, в якій спів-триваємо з тим, що для нас від-крилося, це спів-тривання, спів-переживання не є припущенням.

Отож, місце за-свічується для мене, від-кривається мені. В-пускає мене у себе. Бо саме у цьому в-пусканні мене у нього, це місце, і полягає його сутність, сутність місця. Бо ні в якому вигляді не можна уявити собі місця, яке так чи інакше не в-пустило б мене у себе. Немає місця, у якому ми так чи інакше не пере-бували б. Навіть той моріжок за живоплотом, який належить моєму сусіді, і де я ніколи не був, де не ступала моя нога, теж в-пустив мене у себе – тому, що я його бачу, відчуваю запах скошеної трави, я пере-буваю разом з ним і, як в-тілена людина, яка має зір та нюх, я є у ньому, при-четниться до нього.

Тому – місце це завжди місце-у-якому-я-пере-буваю. Навіть якщо воно десь на горизонті. Якщо це місце на горизонті для мене від-крилося, за-сяяло, то я у ньому у найістотніший спосіб «буваю» - триваю у буванні.

Але як місця за-свічуються для нас, так вони, своєю чергою, і поринають у темряву, в тінь со-критого. І знову ж – ми можемо тільки спекулювати на предмет того, що все таки залишаючись-у-при-четності-до-буття, вони у цій со-критості якимось незнаним для нас чином бувають, «існують». Чи можна сказати, що вони існують – з огляду на те, що існуюче – це тільки те, що від-крите-для-нас? Напевно, що ні - це бування-у-со-критості є поза рамкими сущого, світового, при-належного світові, а, отже, і фізичного. Воно «поза», «понад» світовим, фізичним – грекою «μετά» - а тому перебуває у сфері метафізичного, яке є поза нашою компетенцією, поза компетенцією нашого знання, бачення, відчування - μετά (metá) (після)  φυσικά (фізики). Ми можемо тільки вибудовувати якісь картезіанські чи які-небудь інші спекуляції щодо цього.

Якщо місця від-криваються у світ як суще, то за-криваються вони у поза-світове, як мета-фізичне. Вони за-свічуються і роз-свічують світ, і гаснуть, ховаються у поза-світовому. Гаснуть разом з тим, що в них засвітилося, засяяло для нас – з тим моріжком і з тим живоплотом. У світ місця приводить при-четність-до-буття, утримує у цій при-четності-до-буття і місця, і нас, але і у со-критості вони, як ми припускаємо, вони якимось чином бувають теж, напевно, завдяки при-четності-до-буття. І це бування-у-со-критості з одного боку дає нам змогу повернутися до «того самого місця». Але «того самого місця» не буває – ми повертаємося у місце, яке лише неначе «те саме» - воно змінилося – δὶς ἐς τὸν αὐτὸν ποταμὸν οὐκ ἂν ἐμβαίης - «не можна двічі ввійти у ту саму річку» (Геракліт,  Ἡράκλειτος ὁ Ἐφέσιος). Тому місця дивним чином пов’язані з часом – вони змінюються. Немає сталих місць. Вони змінюються. Можемо метафорично сказати, що місця живуть, «течуть». Це ми нав’язуємо певний зв’язок між місцем, яке засвітилося до нас дещо раніше і місцем, що засвітилося для нас тепер. Це ми стверджуємо, що це «те саме місце». А сутнісно це місце інше. Тому ми наколи не можемо певернутися до місць нами знаних.Із цим часто є багато клопотів. Дійсно, місце змінилося. Точніше – це тільки ми припускаємо, що воно «те саме», завдяки чому можемо орієнтуватися у уявленому нами просторі, уявлених нами ландшафтах – бо ми уявляємо, що ідемо «тим самим шляхом, тією самою стежиною» хоча чудово розуміємо і наочно бачимо, що кілька місяців тому ми йшли запашним лугом, а сьогодні сніговими заметами. Тільки наша уява дозволяє сказати, що це «ті самі місця».

Часовий аспект проявляється вже тоді, коли місце нам від-кривається. Де воно було до того? Як довго було? Вічно? Чи, може, менше? Вічно – традиційно відповідаємо ми. Тим самим стверджуючи, що ми щось про це можемо і компетентні говорити. Разом з тим ми наївно переконані, що воно просто перебувало поза плином часу. А, може, й дійсно так – бо ж час є чинним для місць-що-відкрилися-для-нас. Чи він чинний для місць со-критих, ми нічого, насправді сказати не можемо. Звісно, коли ми були в якомусь місці, пам’ятаємо про нього, то воно неначе «триває» разом з нами – принаймні у нашій пам’яті. Хоча, пам’ятаючи про нього, ми пере-буваємо-у-від-критості інших місць. І саме ці «інші місця» тривають разом з нами. Саме для цих, актуальнимх для мене тут і тепер єдино і є актуальним час, часовість, тривання. Тому, строго кажучи, час є формою сталості місць-що-роз-криваються-до-нас саме тут і тепер. Отож, само-роз-криваючись-до-нас місця вводять-нас-у-час? І у цьому контексті дуже важливо збагнути, вловити сам цей акт роз-кривання, в-ведення – і у місце, і у час. А яка наша роль – роль вічних мандрівників від місця до місця, від місць до місць? Ми тільки пасивні спостерігачі? Чи, може, це буття зводить нас з місцями. Здається, що саме так.

У цих міркуваннях важливо не загубити ще однієї істотної функції чи риси місця. Місце, що засяяло, завжди на-повнене, завжди повне сутностей, як того, що банально існує, і так само воно, місце, завжди при-четне до буття, яке від-криває, за-свічує ці сутності.  Немає «порожніх» місць, навіть, якщо це порожня кімната. Вона повна повітря – існуючого, і це повітря, явлене нам завдяки буттю, яке від-крило цю кімнату як місце.

Тому у  місці при-сутнім, тобто існуючим і буваючим, є не тільки я, для якого це місце від-кривається чи за-свічується, але й сутності, істотності, речі, що існують. І моє відношення до них не є відношенням суб’єкта-мене до об’єкта-речі. Місце через буття вводить у сущість, в існування, ви-світлює і мене і речі, і інших, і світ, врешті-реши, які водночас є неначе переді мною. У цьому і суть місця, чи світу, світу, що складається з за-свічених мені речей, що мене оточують.

Разом з тим місце роз-міщує. Що це означає? А це означає те, що місце певним чином у-кладає мене та речі у певні стосунки, які ми потім називаємо, здійснивши певне абстрагування, стосунками просторово-часовими. Але у цьому роз-міщенні це укладання у певні стосунки у посторово-часовому сенсі не є головним. Місце має набагато істотнішу функцію. Не функцію стратифікації – укладання у час та простір – як ми це уявляємо. Головна функція місця, це те, що воно «дає місце», містить (не утримує в місці, а саме роз-міщує) сущості, ви-світлює-їх-до-існування. Роз-міщення – це введення завдяки буттю у існування.

Разом з тим за-свічення, ви-світлення місця неминуче завершується його протилежністю – мерхненням, западанням у сутінки, а потім у морок не-існування. Місця роз-міщують, але й нищать, з-нищують, зводять на ніщо, вводять у ніщо. Спеціально уникаю слова смерть. Бо що є тим ніщо, якщо про нього так можна говорити, ми говорити не вповноважені. І взагалі, якщо про нього можна що-небудь говорити – то хіба що у формі мовчання, у-мовчування. Ніщо є недосяжним ні для яких наших спекуляцій. Єдине, що ми можемо для себе закласти, це те, що «місця» є поза «нічим», поза тим, що до «буття», чи, тим більше, - існування, не причетне. Тому можна сміливо сказати, що «ніщо ніщить місця». Не «нищить», не «знищує» - хоча ці слова так само близькі до суті справи, хоча стосуються сущого, сущостей - а саме «ніщить» - виводить навіть не з сущості, існування, а з будь-якої причетності до буття, виводить з самої буттєвості. Тоді як буття, навпаки, вводить місця у їх існування.

2 лютого 2013, Київ  – 2 червня 2014, Париж