Тарас Возняк

Єдність дійства по-ставлення

ὁδὸς ἄνω κάτω μία καὶ ὡυτή

Ἡράκλειτος ὁ Ἐφέσιος

Шлях вгору і вниз один і той самий

Геракліт з Ефесу

Напевно потрібно трохи прояснити самим собі стосунок по-ставлення-яке-ставить-нас-самих та по-ставлення-яке-ставить-для-нас-світ. Хоча ми любимо казати – ставить світ перед нами, що не дуже точно, хоча звично.

Коли ми ретельніше приглянемося до по-ставлення, то для нас стає абсолютно очевидним, що по-ставлення не може не мати цих двох складових, які ставлять і нас самих, і водночас ставлять світ, місця, інших та речі.

Якщо б не було «перед ким» ставити – тобто, якщо б не було нас – то і по-ставлення не мало б ніякого сенсу, зрештою, було б просто неможливе.

Якщо б не було «що» ставити – речі, інших, місця і світ врешті-решт – то і по-ставлення також не мало б ніякого сенсу, зрештою, було б просто неможливе.

Але як відбувається, з-бувається це по-ставлення?

Щонайперше  я б окреслив це поставлення доволі загальним словом – дійство. Чому? Та тому, що воно значною мірою нагадує і дію, і театр. Причому театр, де сцена з двох боків, так само, як і актори. Дійство ставлення є зустрічним – це і по-ставлення-яке-ставить-нас-самих, і по-ставлення-яке-ставить-для-нас-світ. І ця зустрічність є дуже істотною характеристикою цього ставлення.

У дійстві ставлення ми навіть не задумуємося над тим, звідки і як ставиться світ і ми у світі. Просто ми спостерігаємо, як перед нами проходить вервиця місць. Ця вервиця укладається у сконструйовані нами просторові та часові послідовності і формати. Сконструйовані – бо вони є лише нашим способом систематизації того, що ставиться перед нами і нас самих, як по-ставлених нам самим.

Ми сприймаємо ці порядки, ці послідовності як щось цілісне.

Ми сприймаємо їх як цілісний і неперервний плин часу – від однієї миті до іншої.

Ми сприймаємо їх як цілісне і неперервне розгортання просторів – від однієї місцини до іншої.

Тобто, ми сприймаємо ці порядки як цілісний і неперервний світ і нас у ньому.

І водночас ми не підозрюємо, що неперервний плин часу та неперервне розгортання просторів, або, іншими словами, час та простір, які єднаються у тому, що ми називаємо світом і нами у ньому постає у дійстві ставлення.

Ми виробили особливий спосіб сприйняття того, що ставить буття – тобто світу і нас у ньому – як так звану об’єктивну реальність, чи, простіше, як дійсність, яка для пересічної людини абсолютно безсумнівна. Ми не бачимо і не шукаємо за нею нічого іншого, окрім неї самої. І у якомусь сенсі маємо рацію. Цей пошук якоїсь реальності, чогось існуючого за цим реальним та існуючим безсенсовний. За ним нічого не існує. Але за ним можна підозрювати, що щось буває – у сенсі бування, а не існування – яке й по-ставляє цю реальність, творить в дійстві по-ставлення існування.

Але нам не вдасться схопити те, що по-ставляє цю реальність у дійстві по-ставлення як ще одну «реальність, щось, що «існує». Воно не суще – бо це буття, яке і по-ставляє нам суще у найширшому сенсі слова, бо це буття, яке і ставить для/перед нами сущості.

Однак, разом з тим, ми не можемо так одразу здатися і впасти у невигадливий матеріалістичний, а точніше опертий на те, що є сущим, детермінізм.

Неможливість схопити буття не означає, що не потрібно якимось чином о-смислити його при-сутність-для-: його присутність для нас, його присутність у спрямуванні на нас, його присутність у його спрямованості на нас, його присутність у нашій спрямованості на нього. Схопити буття означає не перетворити його на щось суще і таким чином муміфікувати, а певним чином налаштуватися на нього, певним чином спрямуватися, сконцентруватися на ньому як недосяжному.

Схоплення буття є лише метафорою – бо ж му-симо користуватися мовою, яка почасти «забула» про постійну для нас фонову при-сутність-того-що-ставить – тобто власне буття – в овиді, десь на горизонті і світу і нас у ньому.

З-поза горизонту, з-поза обрію постають, по-являються, по-ставляються все нові і нові ландшафти, місця.

З закамарків ландшафту до нас підходять люди.

З-за поворотів дороги по-являються, по-став-ляються якісь будинки, скелі, шпалери дерев.

І у тім -поза, -з-за, у тім, звідки вилонюється все це, і куди – у це -поза, -з-за – все і ховається, і со-кривається, як ми можемо підозрювати, буття. Але ми можемо тільки підозрювати – не більше.

Істотне інше – поза постійною при-сутністю цього горизонту, цього обрію – ми існувати не можемо. Де б ми не були – горизонт, обрій невідступно нас супроводжує. Тому можемо сказати, що все наше життя проходить у його невідступній при-сутності.

Причому цей горизонт не є лише тим знаним нам горизонтом десь на межі того, що ми бачимо. Ми вживаємо це слово у набагато ширшому сенсі слова – як ту межу, яка відокремлює те, що є сущим від того, звідки воно появляється.

Горизонт є як на овиді, так і всередині нас – бо і всередині нас є межа, далі якої ми сягнути не можемо, однак з-за якої по-стаємо. Тобто він і на горизонті видимого, сущого, і в глибині нас самих.

З іншого боку він має як локальну, так і темпоральну складову. Горизонт напряму пов’язаний як з просторовими, так і з часовими порядками по-ставлюваних для/перед нами сущостей – тобто з часовими і просторовими порядками світу і нас самих, як сущостей у цьому світі. З-за горизонту в широкому сенсі цього слова як певної межі, роз-гортається не лише простір ставленого, але і час ставленого.

Можна розгорнути це дослідження горизонту і в інший спосіб. Горизонт є межею. Між чим і чим? Між сущим – яким є вже-по-ставлене у часі та просторі суще - а це і ми, як в-тілені-у-світ сущі тіла, і інші в-тілені, і речі, і місця, і світ, врешті-решт – і со-критим. А під со-критим ми й розуміємо те невловиме буття.

При цьому горизонт є межею дуже специфічною. Її не можна досягнути, її не можна подолати – як ми можемо подолати, наприклад якийсь реальний бар’єр – межу міста, наприклад.

Куди б ми не йшли, і у просторовому і у часовому сенсі слова, - ми постійно йдемо у напрямку горизонту. А він постійно від нас віддаляється. Чи ми йдемо до якогось прихистку у горах. Чи ми заглиблюємося у дослідження самих себе. Ми долаємо і час і простір, ми долаємо часопростори сущого – і ніколи так і не доходимо до останньої межі.

Ми постійно з-буваємося з буттям у горизонті, але ніяк до-нього чи, точніше, в-нього ввійти не можемо. Цю неможливість ми і формулюємо як неможливість схопити це буття. Воно ховається, тікає від нас за цей горизонт.

Однак, разом з тим, попри те, що буття від нас весь час ховається, ми існуємо у постійній при-сутності та при-четності до буття. Яким чином? Двояким.

По-перше, буття по-ставляє нас нам самим, як ми вже вияснили.

По-друге, буття по-ставляє нам світ.

Якщо світ буття по-ставляє, ставить для/перед нами з-за горизонту цього ж світу, буквально з-за його лаштунків, складок ландшафту, рельєфу - з-поза он того повороту дороги, то нас самих буття по-ставляє нам самим з-поза іншого горизонту, іншої межі, яка є всередині, якщо так можна сказати, нас самих.

І у цьому останньому аспекті буття не лише криється за сущим, за просторовим, за часовим порядком сущостей, який ми називаємо реальним світом, але також і в нас самих.

Таким чином можна сказати, що по-ставлення має місцем свого ставлення саме нас. Ми є місцем ставлення. Ми є місцем по-ставляння. Ми є місцем по-ставлення-яке-ставить-нас-самих та по-ставлення-яке-ставить-для-нас-світ. Буття ставить нас і світ в нас самих, а не в об’єктивних просторі та часі. Хоча ми, звісно, сприймаємо це ставлення саме в такій, виробленій новоевропейською традицією оптиці.

Тому ми є і місцем ставлення, і часом ставлення, але саме завдяки цьому ми є й метою ставлення, дійства по-ставлення, яке з-дійснює буття.

Буття милостиво ставить нас і для нас. Ми є місцем зустрічі двох по-ставлень - по-ставлення-яке-ставить-нас-самих та по-ставлення-яке-ставить-для-нас-світ.

Хоча, коли ми говоримо про «зустріч», то це все таки не занадто точний термін. Немає ніяких двох по-ставлень. По-ставлення є одне і від-бувається, з-бувається воно в одночасному і локованому в одному і тому ж місці нерозривному дійстві по-ставляння. Це єдине дійство, яке ми, звично, хочемо представити у різних його проекціях, з різних боків.

По-ставлення нас не може з-буватися без одно-часного і локованого в одному і тому ж місці по-ставлення для/перед нами світу, місць, речей.

Так само, як і по-ставлення світу, місць, речей не може від-буватися, з-буватися без одночасного і локованого в одному і тому ж місці по-ставлення нас як тих, кому/для/перед якими вони по-ставляються.

Тому по-ставлення це цілісне дійство ставлення усього сущого – і світу, і нас у ньому. І саме так ми мали б його розуміти.

А відповідаючи на запитання «звідки» ставиться суще, – ми і світ для нас – то, очевидно, що немає іншої більш-менш задовільної і коректної відповіді, окрім як така: суще, ми у світі і світ для нас, ставляться буттям і з буття.

Щось детальнішого прояснити у цьому ставленні-з-буття, здається, не вдасться – бо сама суть буття не лише у тому, що воно ставить, але і у тому, що воно ховається, що воно аж ніяк не може бути схоплене як те, що ми називаємо сущим. Ставлячи сущості, буття сущістю не є, воно не може бути деградоване до сущого. Його не можна звести навіть до всього сущого, яке ми називаємо світом і нас у ньому. Буття не рівне всьому сущому. Все суще менше, якщо так можна виразитися, від буття, яке його поставляє, ставить. Бо все суще з буття від-кривається, і у нього со-кривається.

Єдине, що ми можемо сказати, то це те, що все суще ставиться буттям у єдиному дійстві по-ставлення, яке по-ставляє нам світ у його просторових та часових порядках і поставляє нас світові, іншим у наших просторових та часових послідовностях.

1 серпня, 2014, Львів