Навряд чи це може нас потішити, бо це означає, що тільки розв’язка цього глобального протистояння, в яке ув’язалося набагато більше геополітичних гравців, ніж видається, вичерпає і конфлікт в Україні.

Для України – це агресія Росії і її особиста війна. Але для решти гравців – це, хоч і для нас це не неприємно, лише один з конфліктів і навіть гірше – інструментів вирішення своїх проблем чи навіть планів. Тому вони дивляться на Україну і нашу біду чисто інструментально. Тому й не доходять і не дійдуть до їхнього сумління ті жахи, що чиняться на Донбасі чи в Криму. Для всіх геополітичних гравців, які беруть участь у цій грі, війна на Донбасі лиш інструмент. І далеко не факт, що припинення війни, відновлення довоєнного status quo (повернення Криму, звільнення Донбасу) на даний момент є їхньою головною метою. Продовження війни, не дивлячись на жертви, так само може бути бажаним і навіть стимульованим.

«Сьогодні ніхто не готовий наполягати на військовому характері вирішення конфлікту» – сказав президент Европейської Ради Дональд Туск. Тобто, якщо перевести на людську мову: ніхто не хоче вирішення конфлікту або инакше він вирішується після того, як Україну віддадуть на розтерзання і часткову чи повну, пряму чи приховану окупацію Росією. Хто ці «ніхто» – ЕС? США? Чи «хтось» у ЕС та США? З Росією все ясно – вона неприховано робить те, що инші пробують приховати.

У цьому тексті я риторично звертаюся до певних «ми» – «ми повинні це розуміти» – і тут теж є запитання (хоча я не знаю до яких «ми» пишу – Клімкіна? Турчинова? Яценюка? Порошенка? До них ці розумування не дійдуть – і тут багато запитань уже до них). Тим не менше, продовжу: так само, ми повинні хоча б у загальних рисах усвідомлювати, яка геополітична гра ведеться у світі взагалі і на наших теренах зокрема. Якщо не усвідомимо, то значна частина наших зусиль пропадатиме намарно.

Що таке світове протистояння і чому лише один з фронтів є в Україні для багатьох політичних діячів, від яких залежить доля України і кожного з нас, здається, досі не зрозуміло. Тому спробую коротко викласти загальновідомі речі. Коротко – бо читати першоджерела та старосвітських класиків геополітики на кшталт Гаусгофера (Karl Haushofer, 1869-1946), Маккіндера (Halford John Mackinder, 1861-1947) чи Спайкмена (Nicholas John Spykman, 1893-1943) у наших політиків немає ні навиків, ні часу.

Зрештою, ще рік тому можна було нехтувати цими геополітичними спекуляціями ледь не сторічної давності і навіть на інтелектуальному рівні бавитися у «кінець історії» за Френсісом Фукуямою (Yoshihiro Francis Fukuyama, 1952), який, згрубша, полягав у тому, що завершилася епоха насильства. Ця теза закладала пресупозицію, яка полягала в тому, що при цьому неминуче мала б змінитися і природа людини та людських спільнот – людина переставала бути хижаком і завойовником.

Звісно, це було гірш, ніж дурістю. Це було помилкою. І не тільки у крайньому випадку з таким політичним персонажем, як екскаґебіст Владімір Путін. На жаль, тезу про хижацьку природу людських спільнот сьогодні підтверджує ціла нація – російський народ. Але питання людської природи чи природи людських спільнот не є предметом цієї розвідки.

Якщо зреферувати геополітичні побудови попередньо перелічених класиків і ще не одного сучасного геополітика, то вони зводяться до того, що великі світові спільноти – світові імперії і співрозмірні з ними національні держави:

·     мають свої конкретні інтереси, що не обов’язково/взагалі не відповідають інтересам инших суб’єктів міжнародних відносин;

·     відстоюють саме свої інтереси;

·     географічне положення цих спільнот певним чином детермінує їхню поведінку;

·     їхня конкуренція/протистояння має певну традицію та логіку;

·     инші суб’єкти міжнародних відносин часто є інструментами для головних геополітичних гравців;

·     головні геополітичні гравці змінюються і приймають/вилучають з себе цілі фрагменти світу.

Неначе й банальності – однак фундаментальні.

У цій розвідці я спробую зреферувати англосаксонський підхід до улаштування світу. Причиною цього є те, що у сьогоднішній війні з Росією англосаксонський світ (США, Велика Британія, Канада, Австралія і т.д.) разом з иншими виступає нашим союзником. А союзника треба розуміти.

Основи геополітичних інтересів англосаксонського світу заклав британський імперський геополітик Гелфорд Джон Маккіндер. Коли ми ведемо мову про англосаксонський світ, то, звісно, сильно узагальнюємо. Всі ці країни є суверенами, мають свої інтереси і позиції. Тому всі застереження щодо такого узагальнення можна і слід прийняти. Однак є й політична традиція, політична культура і щось, що невидимо єднає ці країни – це чітко вловив Маккіндер.

Маккіндер обстоював інтереси тогочасної Британської імперії. І дивився на світ з огляду на інтереси Британської імперії. Тому й світ структурував, дивлячись з Лондона. Тоді Британська імперія простягалася від Нової Зеландії, Австралії та Індії до Канади. Центром імперії були, звичайно, малесенькі, як на таку імперію, Британські острови, а то й взагалі крихітна Англія. Але це були малесенькі острови у Світовому океані – і вони стали квінтесенцією цього Світового океану, його серцем.

Чому? Тому, що були в океані? Так. Але не тільки – сам світ люди моря бачили з моря, а не з суші. А тому все життя своє укладали з огляду на море, а не на сушу.

Що поєднало таку величезну імперію? Звісно, Світовий океан. Тому Британська імперія була Імперією Світового океану. Першою в історії такого розмаху Імперією Світового океану – всього Світового океану.

Не суша, не континент, а саме океани та моря – Світовий океан – стали базою та фундаментом Британської імперії.

Назва Імперія Світового океану видається занадто поетичною і в ній забагато великих букв – тим не менше, гадаю, що вона найбільш адекватно покаже нам розгортання цього Океану у инші виміри, а тому пропоную на ній зупинитися.

До появи Британської імперії людство знало тільки імперії, що мали в своїй основі сушу – цілий ряд великих китайських імперій з їхньою концепцією «серединної землі» – континенту у центрі світу – Піднебесної. Таким Китай залишається і досі. Спроби імператорів Чжу Ді (朱棣, 1360-1424) і Чжу Чжаньцзи (朱瞻基, 1399-1435) династії Мін під проводом мореплавця Чжен Хе (鄭和, 1371-1435) освоїти океан – від Японії до Мозамбіку, і тим самим перетворити Китайську імперію в Імперію Світового океану затухли.

Карта китайської морської експансії XIV ст.

Не сягнули такого розмаху і претензії менших країн – Португалії, Нідерландів і, навіть, Франції.

Серйозний шанс свого часу мала Іспанія. Але, здається, їй завадило те, що вона є тільки півостровом, а не островом – у ній острівна, морська самоідентифікація виявилася, на жаль, периферійною. На це наклалися національні особливості – відсутність релігійної пасіонарності молодого на той час протестантства, яке квітло у Англії та її колоніях. Тому вона поступово втрачала свої позиції у Світовому океані.

Карта іспанської колоніальної імперії 1800 р.

Відтоді, як Англія розбила іспанську Велику ескадру, тобто з часів правління королеви Елізабет І (Elizabeth I of England, 1533-1603), Англія почала розвиватися як Імперія Світового океану. У 1583 р. острів Ньюфаундленд був проголошений англійським володінням — першою заморською колонією Англії, що поклало початок імперії. Перші 13 американських колоній і стали Першою Британською імперією. Приватна Ост-Індська компанія розбудовувала імперію на всіх континентах – і врешті у ХІХ столітті стала Другою Британською імперією, яку ми знаємо.

Після того, як була підірвана сила Іспанії, Британській імперії почала загрожувати молода і динамічна Франція – Перша імперія (Le Premier Empire, 1804—1815) Наполеона І Бонапарта (Napoléon Bonaparte, 1769-1821). Але попри те, що перша імперія Наполеона охоплювала практично весь Европейський континент – ця імперія була імперією континентальною. По суті – це була перша більш-менш вдала (як наслідок – цивільний (1804), торговельний (1807) і кримінальний (1810) кодекси) спроба об’єднати у рамках імперії всю Европу. Суша, континент – Европейський континент – вперше в новітні часи відчув свою силу – силу суші.

Наполеону не вдалося здолати Російську імперію і скористатися з усієї сили Континенту – з усіх його ресурсів у протистоянні Океану.

Завдяки континентальній блокаді британцям вдалося заблокувати цей геополітичний проект у рамках Европейського континенту. Всі порти об’єднаної Наполеоном Европи були блоковані британським флотом.

Не менш успішно британці ізолювали об’єднану Наполеоном Европу – Континент – і від більшої частини Світового острова (за Маккіндером) – Евразії – Російська імперія була втягнута у антинаполеонівську лігу. Це блокування Европи – Континенту – Імперією Світового океану повториться і під час Першої, і під час Другої світових війн.

Ба, більше – сам Наполеон відмовлявся від підтримки своїх колоній, скажімо, в Америці, що означало те, що він відмовився розбудовувати на платформі першої імперії Імперію Світового океану. Іронія долі помстилася за таку недалекоглядність – Океан став його тюрмою і врешті поглинув як його, так і геополітичні плани Франції.

Карта Французької колоніальної імперії 1914 р.

Апофеозом розвитку Британської імперії стали часи королеви Вікторії І (Alexandrina Victoria) (1819-1901) та імперського геополітика Маккіндера. Острівне Королівство Англії та Ірландії перетворилося на Британську імперію – найбільшу в історії людства колоніальну імперію, що підпорядковувалася британській короні. На час найбільшого розквіту (1921 рік) населення Британської імперії становило 458 млн. осіб або чверть від всього населення світу.

Карта Британської колоніальної імперії 1914 р.

Континент у вигляді першої імперії Наполеона програв. Але не перестав розвиватися і усвідомлювати та пробувати реалізовувати свої інтереси.

Наступною потугою, яка почала загрожувати тогочасній Імперії Світового океану – Британській імперії – стала об’єднана Отто фон Бісмарком (Otto Eduard Leopold von Bismarck-Schönhausen, 1815-1898) Німецька імперія (Deutsches Reich, 1871-1918). Властиво доволі проблематично називати Німецьку імперію імперією. Тим більше порівнювати її з власне першою імперією Наполеона, яка дійсно на імперських засадах об’єднувала таку різноманітну Европу. Німецька імперія творилася вже в епоху, коли поставали націоналізми. Німецька імперія вже не апелювала ні до ідеалів Великої Французької революції, традиції республіканізму чи по-наполеонівськи тлумаченого імперства. Вона апелювала до «німець кості» – мови, землі, крові, духа народу і т.д. Тому Німецька імперія мала природні рамки. Вона була скута етнічним розселенням німецькомовного населення Европи.

Карта Німецької колоніальної імперії 1914 р.

Для того, щоб вийти за ці межі їй була потрібна війна у Европі. Саме тому нею були спровоковані Перша та Друга світові війни.

Чи були вони неминучими? Звичайно. Це була чергова спроба Континенту об’єднатися. Однак з самого початку це об’єднання Европейського континенту (чи ширше – Світового острова) відбувалося на приречених на поразку основах. Німецький націоналізм не міг стати основою об’єднання Европи. Особливо у перверсивних нацистських формах.

Але ніщо не вічне. 14 серпня 1941 року на борту англійського лінкора «Принц Уельський» в бухті Арджентії (Ньюфаундленд) президентом США Рузвельтом (Franklin Delano Roosevelt, 1882-1945) і прем’єр-міністром Уїнстоном Черчілем (Winston Leonard Spencer-Churchill, 1874-1965) була підписана Атлантична хартія, що визначала принципи побудови післявоєнного світу. Американська сторона обумовлювала свою допомогу Британії розпуском її колоніальної імперії. Міжнародні банкіри, які від початку ХХ століття перебралися з Британії в США, прагнули доступу до ресурсів і ринків, без посередництва адміністративних важелів британських колоніальних урядів. Черчіль пручався, але змушений був погодитися на компромісне формулювання, що колонії звільняться «за вільно висловленим бажанням зацікавлених народів». Британській імперії був підписаний вирок. Вона стала Об’єднаним Королівством (United Kingdom of Great Britain and Northern Ireland).

Та спроби об’єднати ресурси і потугу Світового острова не припинялися.

Принагідно тут можна згадати і реалізований Йосифом Сталіним (Йосиф Джугашвілі, 1879-1953) проект об’єднання Европи (принаймні часткової) під протекторатом СССР. Хоча і цей проект базувався, як і нацистський на неефективному комуністичному фундаменті, тому теж був приречений на поразку. Що і сталося з розпадом комуністичного табору та самого СССР.

Останньою і, здається, доволі успішною спробою об’єднати Европу став проект створення Европейського союзу.

Сучасне об’єднання Европи відбувається за инших обставин і на иншому фундаменті.

По-перше, у Світовому океані відбулися значні зміни. Формально за результатами Другої світової війни Британська імперія зникла. Однак не могли зникнути інтереси «народів моря». А, отже, не могла зникнути й Імперія Світового океану. 14 серпня 1941 року Імперією Світового океану вже формально стали США.

США перейняли, продовжили і розвинули традиції Імперії Світового океану. На сьогодні, попри велике значення Світового океану як об’єднавчого фактора, розуміння простору, океану, було переосмислене. Якщо колись це були саме моря та океани – Світовий океан у прямому сенсі слова сполучав Австралію, Велику Британію та Канаду, то тепер їх єднає багато инших океанів:

·                  інформаційний;

·                  ментальний;

·                  мовний;

·                  ринковий;

На наших очах англійська мова стала мовою світу, на наших очах по всьому світу ширяться різного розу стандарти та формати, світ ментально стає ближчим, постав світовий ринок – колись він тримався на дорогах та океанах, а тепер на Інтерненті та SWIFTі (Society for Worldwide Interbank Financial Telecommunications, Товариство всесвітніх міжбанківських фінансових телекомунікацій) – без них ми вже не можемо вести жодного більш менш серйозного підприємництва. Світові океани тепер зовсім инші.

Сьогодні США єднають острови у Світовому океані, які ми називаємо континентами, по-иншому.

Світовий океан вихлюпнувся у космос – сьогодні ми банально поєднані не лише інформаційними каналами, але й системами GPS без яких скоро взагалі не зможемо обходитися.

А що ж Континент, Світовий острів? Він, звісно залишився. Але він вже функціонує в инших контекстах – він не може ігнорувати того, що змінився сам Світовий океан.

Хоча у старому сенсі слова світовий острів складається з трьох головних складових:

·                  Европейського союзу;

·                  Російської Федерації;

·                  Китайської Народної Республіки.

Вони є хребтом Світового острова у традиційному значенні.

Але у новітньому сенсі і ЕС, і РФ, і КНР втягнуті/зв’язані цілою системою зв’язків через новітні об’єднуючі простори з сучасним Світовим океаном. Так само втягується у цей простір і решта світу.

Світовий океан трансформувався, тому і старий традиційний світовий острів змушений, хоче він того чи ні, інтегруватися у Новітню Імперію Світових океанів. І цією Новітньою Імперією Світових океанів вже теж не є тільки США – вона починає охоплювати весь світ. Вона є синтетичним тілом з складною організацією, яка постає не з огляду на чиюсь волю – вона давно вже є об’єктивним світовим процесом. Дехто називає його глобалізацією.

Однак не всі розуміють, наскільки глибинно ці зміни міняють конструкцію світу. На даний момент найбільше проблем є з застарілим мисленням режиму, що панує у Росії. Російська Федерація, хоче чи не хоче, неминуче інтегрується у Новітніх Світових океанах. Однак ретроградний режим Владіміра Путіна пробує мислити по-старому, повернути світ до старої геополітичної констеляцій часів Маккіндера – він пробує ігнорувати новітні виміри Світового океану.

Причин для цього багато – це і особиста неосвіченість російської провідної верстви і особиста неосвіченість Путіна.

Але результатом цього всього є те, що Путін по-старосвітськи пробує зібрати нову континентальну коаліцію проти Новітньої Імперії Світових океанів.

А тому апелює до Китаю, апелює до частини Европи, пробує розколоти ЕС. Разом з тим шукають союзників і клієнтів/агентів серед европейських правих радикалів, які застрягли у націоналістичному минулому, европейських ліваків, які втратили зв’язок з реальністю, частини европейських корупціонерів і т.д.

На перспективу Новітня Імперія Світових океанів, звісно, інтегрує в себе партикулярні острови і їхні друзки – як от Північну Корею.

І ще раз підкреслю, що США, на разі, є центром цього інтеграційного процесу, однак цей процес, який ми поетично називаємо Новітньою Імперією Світових океанів до них не зводиться – це загальносвітовий процес. Ми не знаємо навіть того, чи центром Новітньої Імперії Світових океанів буде англосаксонський світ. Можливо, Китай – чому ні? Вже сьогодні цивілізаційний, і, відповідно, інтеграційний центр глобалізованого світу змістився з англосаксонської північної Атлантики (ХХ сторіччя) у басейн Тихого океану – збулося передбачення Генрі Кісінжера (Heinz Alfred Kissinger, 1923) сорокарічної давності. Тож Шанхай на перспективу може спокійно конкурувати з Нью-Йорком.

А на загал зміщення цього інтеграційного центру виглядало так:

Північна Атлантика, Британська імперія як інтеграційний центр світу, 1900 р.

Північна Атлантика, США, Нова Англія як інтеграційний центр світу, 1945 р.

Тихий океан, США+, переміщення інтеграційного центру світу на західне узбережжя США, 2010 р.

Ймовірне переміщення інтеграційного центру світу у акваторію Тихого океану між США та КНР, 2050 р.

Однак, на те, щоб центр Новітньої Імперії Світових океанів змістився так, як передбачає Генрі Кіссінжер, ще потрібен час. А на разі ми маємо справу з рецидивом Путіна – рецидивом архаїчного, як на сьогоднішні реалії, підходу до облаштування світу.

Цей рецидив є спробою повернення до сформованої у Ялті 1945 року конструкції світу, яка була балансом Світового океану і Суші, США+ і СССР+.

І цього разу Україна опинилася між Новітньою Імперією Світових океанів і ретроградним режимом Путіна. А тому ми повинні розуміти і цілі, і можливості обох сторін протистояння. По-суті – розібратися з диспозицією сил.

А це диспозиція в:

·в морі;

·на суші

·в повітрі;

·у інформаційному просторі;

·у світовій економіці;

·у культурно-ментальному просторі.

Оскільки ми вели мову про первинний комунікативний простір – Світовий океан, то сьогоднішні основні геополітичні гравці диспонують такими геополітичним простором (світлішим кольором показано акваторії світового океану, які контролюються тим чи иншим геополітичним гравцем, чорним кольором показані акваторії, які для них є проблемними чи контролюються супротивником):

Диспозиція США+

Диспозиція Російської Федерації +

Диспозиція КНР+

Як показують ці доволі приблизні схеми – сумніватися у тому, хто сьогодні контролює Світовий океан немає причин – це США і їх союзники – США+.

Диспозиція SWIFTа виглядає так – його співзасновниками є 240 банків з 15 країн. SWIFT — кооперативне товариство, створене за бельгійським законодавством і належить його членам — більше 10 тис. учасників з 210 країн (на жовтень 2014). Головний офіс знаходиться у Брюсселі. В день через SWIFT проходить більше мільйона транзакцій на 6 трлн доларів – у тому числі і всі російські чи китайські проплати. Платіжна система SWIFT на сьогоднішні є найбільш широко використовуваною платіжною міжбанківською системою в світовому співтоваристві і в перспективі очікується подальше зміцнення її позицій, оскільки в майбутньому прогнозується неухильне зростання кількості міжбанківських повідомлень. Тому у цьому просторі фінансових операцій домінує такий оператор Світових океанів, як SWIFT. І сучасна війна відбувається за- і в- цьому океані SWIFTа.

Платіжна система SWIFT

Для прикладу – ще один просторовий вимір – простір глобального позиціонування GPS, який вже є критичним для високотехнологічного забезпечення функціонування сучасних спільнот. Основою системи є 24 супутники NAVSTAR (Navigation Satellite Time and Ranging). Вже сьогодні важко знайти галузь економіки, яка не працює в просторі, описаному GPS. І сучасна війна йде за- і в- цьому океані GPS.

Система глобального позиціонування GPS

Це тільки кілька прикладів новітніх океанів, де точиться сучасна війна.

Інструментів і просторів, які вони породжують, набагато більше. Ось хоча б деякі з них: Hollywood, Internet, Facebook, Scype, Fashion, McDonald і т.д. – ось чому ми сьогодні маємо вести мову не про Світовий океан і підводні човни у ньому, а про Світові океани – світ розширився у инші виміри. І, відповідно, поширила свої впливи в- і через- них Новітня Імперія Світових океанів.

Якщо відійти від футурологічних візій до більш заземлених реалій заявленої теми – англосаксонських геополітичних трендів, то глобалістичний тренд Світових океанів є тільки одним з них. Новітня Імперія Світових океанів є тільки однією великою геополітичною ідеєю, якою були і є опановані спадкоємці Британської імперії – тепер це США+.

На Британських островах, які так чи инакше були ізольованими від континенту, процвітала і друга геополітична ідея, яка полягала в ізоляціоналізмі.

На Британських островах цей ізоляціоналізм має природну і глибоко в минуле закорінену традицію.

Цю ізоляціоністську ідею британські колоністи привезли з собою і у США. Врешті, колонії Нової Англії розпочали свою незалежну політичну історію з відокремлення від Великої Британії. Значна частина історії США була історією ізоляціонізму. У світову історію як світовий гравець США ввійшли тільки під час першої та Другої світових війн. За їхніми результатами США стали не лише гравцем світового рівня, а й світовим лідером – лідером все складнішого інтеграційного процесу, який ми називаємо Імперією Світового океану.

У той самий час було розбито і сподівання Німеччини (тоді нацистського Третього Райху) стати Континентальною Імперією.

Натомість після Другої світової війни цей план був реалізований, чи майже реалізований СССР. СССР не лише окупував пів-Европи та чверть Німеччини, але й на якийсь час зблизився з КНР – і таким чином комуністичний континентальний проект охопив ледь не весь Світовий острів.

СССР та комуністичний табір 1960 р.

І тоді протистояння між Світовим океаном та Світовим островом набрало форми Холодної війни. Протистояння тривало аж до розвалу комуністичного табору у 1989 р. та СССР у 1991 р.

Економіка СССР не витримала конкуренції і Океан подолав Континент у формі СССР.

Тріумф Світового океану – а по-суті США та його союзників (США+) – тривав від 1991 до приблизно 2010 року, коли світ знову ускладнився і з’явилися нові політичні конструкції, які заявили свої претензії на лідерство (принаймні, регіональне). Одразу виникли три нові та нові/старі кандидати:

·                  ЕС;

·                  КНР;

·                  РФ.

Звісно, у них різні шанси стати реальним світовим лідером. Дехто бореться, щоб стати хоча б лідером регіональним, хтось не визначився до кінця, а хтось вичікує та накопичує сили.

ЕС «нейтралізований» тісними зв’язками з глобалізованою Новітньою Імперією Світових океанів – і з США, і з її глобальними структурами. Різні країни різною мірою пов’язані з Новітньою Імперією Світових океанів – Велика Британія, скажімо, значно більше, ніж Німеччина…

РФ є помираючою старосвітською імперією російських «самодєржцев» (байдуже, хто втілює собою цю самодержавну владу – царі, генеральні секретарі чи президенти – природа одноосібної влади в Росії незмінна). У РФ замало технологічних можливостей та ідей, як розвиватися далі. Спроби Путіна відновити СССР є неефективною ретроспективою і нічим більшим. Хоча ця «ретроспектива» й дається взнаки її сусідам – Грузії, Україні, Балтії.

КНР, на разі, не заявляє формальних претензій на світове лідерство – тим більше у Світових океанах. КНР накопичує сили – і ресурсні, і технологічні та готується до стрибка. Але той якісний стрибок може бути років через тридцять. Або і ні.

Однак не обов’язково ці три гравці мають грати в геополітичні війни поодинці. Можливі і варіанти об’єднання цих трьох гравців у різних конфігураціях. А саме:

·                  ЕС (ФРН+ФР?) + РФ;

·                  КНР + РФ;

·                  ЕС (ФРН+ФР?) + РФ + КНР.

ЕС (ФРН+ФР?) + РФ + КНР

Як реагуватиме на такі новітні геополітичні констеляції Новітня Імперія Світових океанів – тим більше, що всі ці три гравці тісно з нею інтегровані?

Починаючи з розвалу СССР, перемагав то тренд глобалістичний (при президентстві Рональд Рейгана (1981-1989), Джорджа Буша (1989-1993), Джорджа Буша (2001-2009)), то тренд ізоляціоністський (Білл Клінтон (1993-2001), Барак Обама (2009-2017)). Як бачимо – ці два тренди чітко накладаються на республіканську і демократичну резидентуру у США, хоча це не обов’язково.

Сьогодні завершується вкрай невдала для Новітньої Імперії Світових океанів епоха ізоляціоналізму.

Після епохи Обами очікується нова хвиля глобалізму. Однак, не дивлячись на очевидність краху ізоляціоналістської політики Обами – причому і для республіканців, і для демократів – істотні зміни відбудуться не раніше президентських виборів 2017 р.

Для нас – невеликої за світовими мірками – країни, затиснутої між Островом і Континентом цей час буде непростим. Режим Путіна, якщо він вистоїть у протистоянні, яке сам затіяв, знає, що він не має багато часу для своїх регіональних маневрів – максимум до 2017 року. Тому він спробує максимально використати це безчасся з користю для себе.

·                  Режим Путіна буде максимально стимулювати ізоляціоналістські тренди у США;

·                  Режим Путіна буде старатися розколоти ЕС і спокушати частину з його членів трансконтинентальним проектом у будь-якій конфігурації з попередньо перерахованих – у кожному з них є місце для Росії;

·                  Режим Путіна буде всіма силами втягувати в цей трансконтинентальний проект КНР.

Инша справа, що путінська Росія є міноритарним гравцем. Якщо б не залишкова атомна зброя, то з ним би взагалі ніхто не рахувався.

Тому для України, яка є ще меншим політичним гравцем (якщо взагалі є при сьогоднішньому розумінні його очільників світових геополітичних трендів) головними завданнями є:

·                   Нав’язувати якнайтісніші контакти та співпрацю з носіями глобалістичних трендів у США+;

·                   Нав’язувати якнайтісніші контакти та співпрацю з евроатлантистами у ЕС;

·                   Долання американського ізоляціоналізму не лише на часі – є приклади його подолання.

Обама не відважується чи не має сил зробити той крок, який свого часу зробив Франклін Делано Рузвельт. Тоді, коли Адольф Гітлер одна за одною окуповував мало не всі держави тогочасної Европи, у США процвітав такий самий ізоляціоналізм – американці після Першої світової війни не хотіли гинути «десь» у Европі, не розуміючи, що гинули вони там за США. І тільки трагедія Перл Харбора (Pearl Harbor, 1941), коли японська ескадра знищила американський флот на Гаваях, спричинила злам. Хоча, здається, що Рузвельт давно очікував на такий суспільний злам – сам він був до нього готовий. І США вступили у Другу світову війну.

Обама, як видається, не готовий ревізувати своє утопічне бачення світу. І це слід брати до уваги. Він типовий американський ізоляціоналіст. Очевидно, він не відчуває, що має виконувати ще й якусь світову місію. Певним чином цю поставу можна назвати старим добрим американським провінціалізмом.

Та повернімося до глобалістичного американського тренду. Не завжди американський глобалізм мав таку назву. Після Другої світової війни він набрав форми евроатлантизму і створив цілу гаму своїх інструментів, які функціонують і досі, хоча, природно, перебувають у кризі. Найефективнішим з них є НАТО.

Тоді північна частина Атлантичного океану були внутрішнім морем для США та Західної Европи, яка об’єднувалася і піднімалася з руїни.

Із зміщенням внутрішнього моря у акваторію Тихого океану (у геополітичному сенсі) і в инші віртуальні океани (інформаційний, ментальний…), концепція евроатлантизму мала б розширитись чи переосмислитись. Тут можна поекспериментувати з мовою – атлантизм мав би стати пацифізмом (від Pacific Ocean) чи просто глобалізмом.

Тому перед американським суспільством постало конкретне запитання – чи хочуть вони далі продовжувати свій ізоляціоналістський, глибоко провінційний тренд? Звісно, можна продовжувати. Однак до чого це призведе?

Якщо США, які поки що є світовим інтегративним центром, не знайдуть відповіді на виклики Світових океанів, яких стає все більше, то інтеграційний центр просто ще раз зміститься – чи то до Шанхаю, чи до Гонконгу, чи де інде.

А тепер повторю пасаж, який був на початку статті: у цьому тексті я риторично звертаюся до певних «ми» – «ми повинні це розуміти» – і тут теж є запитання (хоча я не знаю до яких «ми» пишу – Клімкіна? Турчинова? Яценюка? Порошенка? До них ці розумування не дійдуть – і тут багато запитань уже до них). Тим не менше продовжу: ми повинні хоча б у загальних рисах усвідомлювати, яка геополітична гра ведеться у світі взагалі і на наших теренах зокрема. Якщо не усвідомимо, то значна частина наших зусиль пропадатиме намарно.

Цей текст я пишу не як академічну студію, а як ще одну спробу стимулювати закомплексований український провідний клас покінчити з ре-активною політикою – ми тільки реагуємо на дії великих геополітичних гравців. Реагуємо, бо до кінця не розуміємо їхніх цілей.

А тому не розуміють, що так званий «Нормандський формат» (ФРН, Франція, Україна РФ) – це формат демонтажу України.

Не розуміють, що навіть так званий «Женевський формат» (США, ЕС, Україна, РФ) при президентстві ізоляціоналіста Барака Обами – це формат демонтажу України. Принаймні часткового демонтажу, який de facto вже відбувся.

Не розуміють, що реакція на таку безвихідну ситуацію може бути тільки асиметричною.

Якщо не можна опертися на сили ззовні (гарантів Будапештського меморандуму) – першим кроком має бути опора на українське суспільство. Але для цього його потрібно не розхолоджувати евфемізмами на кшталт АТО, а мобілізовувати. Бо ми маємо війну. Причому війну на знищення України – ні більше, ні менше. Режим Путіна перетнув Рубікон. Він може тимчасово прикидатися. І готувати наступний кидок. Йому вже відступати нікуди.

На жаль, за рік президент і прем’єр-міністр не мобілізували суспільство.

Воно самомобілізувалося. Однак цього не досить. Бо навіщо тоді держава з інституціями президентства, уряду та парламенту?

6 березня, Краків