Напевно всім українцям ще стоїть в очах помпезний політичний театр, який влаштував Путін, проголошуючи приєднання до Російської Федерації анексованого нею Криму. В контексті теми даної розвідки для мене дуже примітним став той загальний схлип зали, коли Путін згадав про Китай, натякаючи про великого союзника Росії, з яким за спиною вона зможе протистояти своїм опонентам. Хоча у світовій геополітиці підставляти свою спину навіть неначе партнеру не варто – можеш отримати удар в спину.

Так само, накидуючи цей шкіц геополітики сучасного Китаю, не можна обійти увагою особливостей китайського способу бачення світу та способу мислення. Вони мають тисячолітню традицію. І попри всю модерність сучасних китайських проектів – їхні корені саме там.

Я був би далекий від реальності, якщо б гадав, що сучасні китайські геополітики строго притримуються конфуціанства, маоїзму чи традиційних китайських стратагем. Однак я був би не правий, якби я їх не згадав.

Конфуціанство

Тому для того, щоб зрозуміти геополітичні інтенції сучасного Китаю не можна не сказати кілька слів про конфуціанство (儒学), яке сформувало особливу ментальньність ханьців – власне китайців (漢族). Часто конфуціанство плутають з релігією, однак воно є радше етично-філософською школою, яка стала основою китайського способу життя та принципів організації суспільства. Конфуціанство окреслило притаманний Китаю чіткий ієрархічний розподіл обов’язків між членами суспільства, за основу соціального устрою визнало моральне самовдосконалення суспільства та дотримання норм етикету, проголосило владу імператора (читай генерального секретаря) священною, а метою державного управління - інтереси народу. Попри те, що 80% громадян КНР вважають, що не мають жодного відношення до будь якої релігії чи цієї етично-філософської школи – закладені ще конфуціанством централізованість Китаю та строга ієрархізованість суспільства є очевидними. А у сучасній КНР навіть відбувся певний сплав конфуціанства як ідеології та елементів маоїзму. Неформальний, звичайно.

Китай як Піднебесна

Філософською основою історичної китайської геополітики є визначення Китаю як Піднебесної – Тянь Ся (天下). Термін Піднебесна, який застосовується у Китаї в прямий чи не прямий спосіб досі є базовим терміном китаєцентричної політичної філософії. Піднебесна охоплює весь світ, тобто все, що є «під Небом». У широкому сенсі слова це весь земний світ, а у вузькому сенсі - власне Китай, яким править імператор. Тому в баченні китайців Піднебесна це простір, де діє китайська система цінностей і китайський порядок. Центром «Піднебесної» є «Серединна держава», або, точніше, «Центральна країна» (中国) Чжун Го - цивілізований Китай. Довкола цього центру розташовані країни «чотирьох сторін світу» (四方) – варварів Сходу (夷), Півночі (狄), Півдня (蛮) та Заходу (戎). Місією імператора є оберігання миру у «Піднебесній» шляхом поширення китайської системи цінностей на землі «варварів». А ідеальною метою є - тотальна «китаєзація» і розширення кордонів «Центральної країни» до меж всього земного світу. Ця мета розглядається як благо і для китайців, і для самих варварів, бо надає «варварським» народам і державам доступ до досягнень китайської цивілізації.

Державність, яка неперервно існує три тисячі років. Серединна країна

Не менш важливо зрозуміти, що і державність, і специфічно китайський спосіб політичного мислення мають тьохтисячолітню неперервну традицію. Самоназва Китаю - «Чжун Го» (中國/中国). Для розуміння геополітичних інтенцій Китаю важливо розуміти, що це означає. Перший ієрогліф «чжун» (中) означає «центр» або «середину». Другий знак «го» (國 або 国) тлумачиться як «країна» або «держава». Тому назву Китаю перекладають як «Серединна держава» чи «Серединна імперія». Однак такий переклад є не зовсім вірним, оскільки слово «Чжун Го» здавна позначало центр Піднебесної - державу китайського імператора, тобто власне Китай. Відповідно, точним перекладом є «Центральна країна» або «Центральна держава». Причому Чжун Го асоціюється більше з певною географічною і політико-цивілізаційною спільнотою, ніж етнічною групою. Таким чином Китай бачить себе безсумнівним цивілізаційним центром світу. І це надзвичайно важливо. Китай не прагне переносити свій центр на инший континент – він психологічно є у центрі світу. Радше Китай відчуває місію уцивілізовування світу.

Схема Піднебесної і китаєцентричного світу

В центрі Піднебесної, у відповідності з цією схемою є Син Неба Імператор (天子), за ним - внутрішні слуги, придворні (内臣) і зовнішні слуги, чиновники на місцях (外臣). Після них - окультурені варвари, упокорені країни (朝貢国), за якими слідують «дикі варвари» сторін світу: східні (東夷), західні (西戎), південні (南蠻) і північні (北狄). Поза ними - землі поза просвітницьким впливом - зона, яка недосяжна для культрегерській місії китайців (化外之地). Ось так просто і зрозуміло.

Цивілізаційна достатність Китаю як ізолюючий чинник геополітики

Таким чином Китай є цивілізаційно самодостатнім. І навіть з певним відчуттям своєї місії. Однак світ є иншим. І у цьому сенсі саме цивілізаційна самодостатність Китаю певним чином «ізолює» його від світу. В цьому сенсі Китаю важко знайти реальних союзників у світовій геополітичній грі. Цивілізаційна самодостатність Китаю не є універсальною. Якоюсь мірою ілюзію універсальності мав маоїзм. Однак Мао, попри всі «марксистські» салогани так само глибоко китаєзував свою версію марксизму. Тому він важко прививався поза Китаєм. На сьогодні Китай не має навіть такої криптоуніверсальної ідеології, яка могла б мобілізовувати йому союзників за його кордонами. Уявний російсько-китайський союз не має тої комуністичної основи, яка була при Сталіні (Йосиф Джуґашвілі, 1878-1953) та Мао (毛澤東, 1893-1976). Їх теоретично може зближувати тільки якесь протистояння з США чи ЕС. У цьому сенсі Китай є доволі самотнім геополітичним гравцем.

Природні кордони Китаю

Разом з тим, кинувши оком на карту, одразу стає зрозумілим, що Китай ще у давні часи вичерпав ресурс своєї географічної експансії. Він дійшов до своїх природних меж – океану на Сході, пустель на Півночі, Гімалаїв на Заході, джунглів на Півдні. Таким чином кордони китайського культурного простору і Китаю як держави практично є природними кордонами. І у цьому сенсі можна говорити про певну обмеженість територіальних претензій Китаю. Далі ми вестимемо мову про доволі обширні національні автономні округи Китаю, які для частини неханьців – є некитайськими. І вони певним чином дійсно є поза цими природними кордонами – на Тібетському плато та у пустинях Внутрішньої Монголії та Уйгуристану. Впродовж історії ці природні кордони Китаю не лише обмежували експансію ханьців, але й захищали Китай краще від Великої стіни.

Тим не менше китайським учням в школі демонструють дещо більшу карту історичного Китаю, яка включає практично весь Сибір і значну частину Середньої Азії:

Шкільна карта давнього Китаю

Стратегеми китайської геополітики

Не менш важливим для розуміння специфічно китайських геополітичних стратегій попередньо варто ознайомитися з трактатом «Тридцять шість стратагем» (三十六計). Це китайський військовий трактат якому півтори тисячі років. У ньому описано таємні стратегічні прийоми і систему непрямих тактичних ходів, які використовуються для досягнення прихованої мети, отримання переваги і перехоплення ініціативи.

Сьогоднішню геополітичну стратегію Китаю можна звести до сьомої стратагеми «Витягти щось з нічого» (無中生有). Мистецтво обману полягає в тому, щоб спочатку обдурити, а потім не обманювати. Коли-обман здається обманом - це обман істинний. Спочатку маленький обман, потім великий обман, потім справжній випад. Завдання: Досягнення реальних результатів за допомогою мінімальних витрат ресурсів.

А тактика КНР зводиться до першої стратагеми «Обдуривши небо, переплисти море» (瞞天過海). Що слід розуміти так: Той, хто намагається все передбачити, втрачає пильність. Те, що бачиш з дня на день, не викликає підозр. Ясний день приховує краще, ніж темна ніч. Все розкрити - значить все приховати. Завдання: Приховування справжньої мети, наміри, напрямки або шляху («переплисти море») в ситуації, коли особливо складно що-небудь приховати.

Напевно, досить цих двох ілюстрацій, щоб зрозуміти спосіб мислення і тактики Китаю.

Міт китайської експансії через «китайський світ»

Однією з головних міфологем, якими застрашують світ, є міфологема всюдисущого засилля китайців. На перший погляд «Чайнатауни» та китайські ресторани неначе є ледь не по цілому світі. Тому дійсно складається таке враження. Тим більше, що воно посилюється всюдисущістю китайських товарів. Складається враження, що все, що є матеріальним і достатньо простим у виготовленні, виготовляється у Китаї.

Однак насправді «всюдисущість» китайців значно перебільшена. Є традиційні напрямки історичних міграцій і примусових переселень китайців колонізаторами – це Південно-Східна Азія.

Тут є група країн з домінуючим чи значним китайським населенням (Тайвань, Сінгапур, Малайзія, донедавна Гонконг). Однак це не обов’язково означає, що в цих країнах значний політичний вплив має саме КНР. Інколи навпаки (Тайвань, Сінгапур).

Є країни, в яких китайці мають значний вплив в економіці, будучи національною меншиною (Індонезія).

А є група країн західного світу – вони є метою новітньої економічної міграції та міграції за кращими життєвими стандартами (США, Канада, Австралія, Нова Зеландія, Велика Британія, Франція) – у цих країнах власне китайці, попри все, не є значними національними громадами.

Окремим мітом є «масова міграція китайців до Росії». Звісно, вона має місце – офіційно йдеться про 100 тис. мігрантів – хоча, як на мене, то їх явно більше, проте у пропорції до населення навіть одного Сибіру і Далекого Сходу Росії (а це близько 20 млн.) ця кількість мігрантів не є критичною. Критичним є створення районів з особливим статусом для китайських громадян, які працюють на Далекому Сході. Це певним чином може закріплювати їх на території. Зрештою, така практика стосується не лише китайців, але й корейців. І вона застосовується вже не перше десятиріччя. І жодних негативних і масштабних наслідків ще не мала.

Розміщення китайської діаспори

Таким чином розсіяння китайців ще не означає того, що вони проводитимуть якусь консолідовану політику КНР. Хоча, звісно, економічна експансія Китаю має в них чудових промоторів. І це, на даному етапі, для КНР, здається, головне.

Структура економічних інтересів Китаю

Ще одним мітом, який особливо популярний в РФ є міт про те, що Росія є значним (з претензією на головного) економічним партнером КНР. Структура експорту та імпорту свідчить про те, що це є мітом:

Структура експорту КНР

Структура імпорту КНР

Особливим підвидом цього міту є переконання, що Китай якось особливо пов’язаний з російськими енергетичними ресурсами. Ось структура китайського імпорту енергоносіїв:

Імпорт нафти до КНР

Імпорт нафти йде з країн Персидської затоки (47%), Африки (20%), Філіпін (18%).

Імпорт скрапленого газу до КНР

Скраплений газ головно постачається з Катару (34%), Австралії (24%), Індонезії (16%), Малайзії (14%).

Військова доктрина Китаю

Сучасна військова доктрина КНР має демонстративно оборонний характер і ставить перед Народно-визвольною армією Китаю такі цілі і завдання: зміцнення територіальної цілісності і безпеки країни, попередження та організація відсічі агресору; припинення сепаратистських тенденцій та сприяння повному об’єднанню країни; запобігання збройній підривної діяльності і захист суспільної стабільності; посилення оборонного будівництва і здійснення модернізації національної оборони та збройних сил країни, а також захист миру і протистояння агресії і експансіонізму.

При цьому Китай дотримується військово-стратегічного курсу, основу якого складають принципи активної оборони, відстоює і розвиває концепцію так званої «народної війни». І зрозуміло чому.

Народна визвольна армія Китаю налічує 2,5 млн. військовослужбовців. Проте Мобілізаційні ресурси КНР - близько 350 мільйонів осіб, у тому числі придатних до військової служби - приблизно 190 мільйонів осіб. Це, звичайно, вражало б при веденні традиційної війни. Однак новітня епоха і досвід поразки КНР у війні з В’єтнамом свідчать про неоднозначність цих показників. На даний момент НВАК не становить загрози світового рівня. НВАК потребує істотної технологічної модернізації.

Звісно, реальні плани і декларативна військова доктрина це різні речі. Проте на разі, здається, вони майже співпадають.

Внутрішні конфлікти Китаю

КНР багатонаціональна країна. Проте в дуже особливий спосіб. Національні меншини мешкають на обширних, проте мало населених, як на Китай, територіях:

Національні автономні райони КНР

Цю карту варто порівняти з демографічно. Картою КНР:

Демографічна карта КНР

Власне ханьці (漢族), складають 92% населення КНР.

Однак важливо розуміти і те, що ханьці, яких ми сприймаємо як моноліт, істотно різняться між собою. Це цілий світ, якого ми мало знаємо. Ілюстрацією відмінностей може бути хоча б карта мов сучасного Китаю, яка показує істотну диференціацію всередині самого ханського етносу:

Мовна карта Китаю

Тибет

Тибет є справжньою політичною проблемою Китаю, яку знає весь світ. Тибет був незалежною державою з V століття. Під номінальне правління Китаю Тибет попав близько 1700 р. Незалежність від Китаю Тибет повернув після революції 1912 р. Тибет піднявся на боротьбу і змусив китайський гарнізон залишити країну. Усі наступні спроби китайців відновити там свою владу припинялися Британією. Проте після розвалу Британської імперії 1950 року Тибет був знову анексований Китаєм.

Китайською політикою у Тибеті є швидка китаєзація. Уряд Тибету на вигнанні налічує кількість етнічних тибетців, що проживають в регіоні, на рівні 6 млн. осіб, в той час як ханьців - 7,5 млн. Натомість влада КНР приховує цей процес і подає инші цифри - 5,2 млн. тибетців, 3,6 млн ханьців та 1,6 млн. осіб инших національностей.

Уряд Тибету на вигнанні на чолі з Далай-Ламою, який перебуває у Індії у місті Дхарамсала, та його прихильники у самому Тибеті здійснюють постійні спроби відновити втрачену незалежність. У 1959 відбулося велике тибетське повстання, його підтримав Тибетський місцевий уряд. Другі заворушення відбулися нещодавно у 2008 році. Всі повстання систематично придушуються армією КНР. Тому Тибет став головною проблемою у китайсько-індійських стосунках. Хоча важко уявити, що може статися щось більше, ніж чергові малоуспішні протести. До незалежності Тибету вони не призведуть.

Уйгуристан (Східний Туркестан)

Згідно з останніми офіційними китайськими даними населення регіону становить близько 16 млн. з яких уйгури складають 7,2 млн., а ханьці 6,4 млн. Китайською владою проводиться та сама політика китаєзації Сіньцзяна – це ханська назва регіону.

Уйгурський сепаратизм - міна уповільненої дії в середньоазіатському регіоні, яка несе загрозу не тільки Китаю, але і всьому регіону. Сепаратистський рух в Східному Туркестані складається з ряду дрібних, маргінальних ісламістських угрупувань, які морально підтримує Туреччина. Військова підтримка ісламістів може надаватися з території Кашміру, зайнятого Пакистаном. Хоч сам Пакистан неначе не втручається.

Цей регіон періодично зазнає терористичних нападів уйгурських партизан – на загал це 27 терористичних груп. Деякі з них пройшли вишкіл у Талібані. Якщо після відходу американських військ з Афганістану та смерті «вічних» лідерів Іслама Карімова (Узбекистан), Нурсултана Назарбаєва (Казахстан) Середня Азія вибухне, то так само може запалати і Уйгуристан. Це означатиме крах довготривалої геополітичної гри КНР у напрямку Середньої Азії. В КНР це, здається, найбільша реальна внутрішня небезпека.

Внутрішня Монголія

Це частина історичної Монголії, «північних варварів». Населення складає 25 млн., де монголи складають 17% населення, а ханьці 80%. І це все вирішує. Бувають окремі інциденти, але не більше того.

Зовнішні конфлікти Китаю

Якщо оцінити динаміку росту кількості прикордонних конфліктів КНР, то вона різко зросла з поверненням Китаю у велику світову політику. Якщо 1950 року КНР мала 1 прикордонний конфлікт, то 1980 року 5 конфліктів, а 2000 року аж цілих 61 конфлікт. Про що це свідчить – якусь особливу агресивність Китаю? Навряд чи. Радше про заявку на участь у світовому лідерстві. Це своєрідне рангування Китаю у своєму субрегіоні.

Структура і динаміка конфліктів КНР

Індія

З Індією у КНР не так багато конфліктів. Однак вони є природними супротивниками у цілій Азії. Це дві повноцінні цивілізації, дві величезні країни, дві країни, що володіють атомною зброєю та космічними технологіями. Головною проблемою між ними є, звичайно, Тибет. Але є й проблема територіальна проблема штату Арунахал Прадеша. Індія явно не є занадто приязним сусідом КНР. Причому великим.

Арунахал Прадеш

Є й инші спірні території в районі Пенджабу. Однак ініціювати якихось масштабниш конфліктів сторони не будуть. На щастя їх розділяє величезний і пустинний Тибет.

Парасельські острови

За спірні Парасельскі острови (Спратли), що знаходяться в північній частині Південно-Китайського моря, практично ведуть боротьбу тільки Китай та В’єтнам, але претензії на «співволодіння» чи на «спільне освоєння» зони архіпелагу Спратли крім них пред’являють Філіппіни, Малайзія, Індонезія, Бруней, а також Тайвань. Китай контролює має свої військові гарнізони на 8 чи 9 атолах Спратли, В’єтнам має військові гарнізони на 21 острові, Філіппіни - на 8, Малайзія - на 3, Тайвань контролює один, але зате найбільший острів - Тайпіндао.

Територіальні претензії в Південно Китайському морі та розміщення нафтових та газових родовищ

Конфлікти за контроль над Парасельськими островами, що інколи переходили у військову стадію, перетворюють їх в одну з найбільш небезпечних конфліктних зон у Південно-Східній Азії, яка характеризується дуже високим ступенем військово-політичної напруженості. Чого варті апетити КНР, які явно виходять за межі обумовлені міжнародним правом.

Цілком ймовірно, що Пекін не зупиниться на вже завойованих позиціях і буде домагатися встановлення повного, у тому числі військового, контролю над спірними островами, які у Пекіні вважають споконвіку китайськими. Тому геополітична загроза з боку Китаю у цьому регіоні є цілком реальною. Особливої пікантності цьому конфлікту надають поклади нафти та газу у шельфі Південно-Китайського моря. А очікуване зростання попиту на них саме в південно-східних провінціях Китаю може ще більше підняти напругу протистояння. Хоча головний претендент – В’єтнам, який єдиний має спів розмірні військові ресурси, щоб протистояти КНР – напевно не піде на військове розв’язання конфлікту.

Китай і російський проект Гартленду

У відповідності з традицією «континентального мислення» геополітики на кшталт Путіна не полишають спроб шукати противаги світовій домінації США+ у союзі Російської Федерації з КНР. Инша справа, що КНР відноситься до цієї ідеї, виходячи з своїх стратегічних інтересів, які, очевидно, сягають набагато дальше, ніж тактичні кроки режиму Путіна. Путін рятує себе і свій режим. КНР вибудовує стратегію на десятиліття наперед.

КНР вичікує. Не говорить Путіну «ні». І не говорить «так». КНР, радше «зв’язує» Росію, обережно прив’язує її до своїх політичних планів. І поспішність захеканого режиму Путіна затягує Росію у цю воронку. Після Путіна Росії може бути важко виплутатися з цих тенет.

Структура економічних стосунків Китаю та Росії певним чином неначе «долучає» до китайсько-російського тандему ще й третього спів розмірного геополітичного гравця - Німеччину – і таким чином неначе вибудовується, вимріяна Алєксандром Дуґіним трансконтинентальна вісь Пекін-Москва-Берлін.

Однак об’єми трансакцій у рамках цієї осі не можуть йти ні в яке порівняння з об’ємами трансакцій Китаю з США, Канадою чи країнами Персидської затоки. Китай значно більше «прив’язаний» до долара, ніж до евро, вже не кажучи про російський рубль. Китай значно більше залежить від ринків у США та Канаді, ніж у ФРН чи РФ.

Таким чином ця умоглядна конструкція, з позиції Китаю, виглядає несерйозною.

Инша справа, що КНР за певних обставин може нею так чи інакше скористатися, якщо на це прийде належний час. Але ініціатива йтиме тільки з боку Китаю. Ні Росія, на ФРН «скористатися» Китаєм не в змозі.

Стратегія «анаконди»

Піднесення Китаю не могло не бути зауваженим на світовому рівні. Тим більше, коли у 2014 році економіка КНР за своїми об’ємами стала першою у світі. На даний момент КНР не проявляє значних геополітичних апетитів і не вплутується у геополітичні авантюри, як Росія. Однак це не означає, що щодо нього не буде застосована технологія геополітичного стримування. Перш за все з боку США. Видається, що вже тепер щодо КНР починають застосовувати ту саму стратегію, що і щодо колишнього СССР. Це стратегія «анаконди» - оточення та ізоляція країни «недружніми» країнами. У випадку Китаю до таких не надто дружніх країн, які мають чи мали конфлікти з Китаєм, можна віднести: Індію, Непал, Бутан, В’єтнам, Філіппіни, Тайвань, Південна Корея, Японія, і також США, Канада, Австралія та Нова Зеландія. Це кільце складає стратегічне оточення Китаю.

Карта стратегічного «оточення» Китаю

Однак найбільшою проблемою цього плану стратегічного оточення Китаю є його північний кордон. Свого часу снувалися плани залучення Російської Федерації та НАТО (Північне кільце безпеки) – і тоді це питання було б вирішене. При цьому важливо, що у цьому проекті істотну роль мали б США, що важливо з огляду на стосунки з КНР. Однак на сьогодні ці плани не мають перспективи.

Карта НАТО+РФ

Ще однією пропозицією було створення «Широкої Европи» - тут головну роль відігравали б Німеччина та Росія. По-суті це план «витіснення» США і можливо Великої Британії з справ на Євразійському континенті. Симптоматичним є те, що саме Путін виступив з цим прожектом на початках свого президентства. На сьогодні ці плани також не мають жодної перспективи.

Карта «Широкої Европи»

Фінансово-економічне «зв’язування» Китаю

Ще одним мітом є те, що Китай, нагромадивши 13 млрд. американських доларів може якось маніпулювати світовою фінансовою системою чи обанкрутити, скажімо, США. Однак це міф. Китайський юань не є вільно конвертованою валютою і жорстко прив’язаний до американського долара. Тобто це той самий долар, тільки його 1/6 частина. Наявність такої валютної маси у КНР тільки прив’язує його до долара і не дозволяє маневрувати. Китай міг би переводити ці ресурси у инші світові вільно конвертовані світові валюти – а їх є ще дві – японська єна та британський фунт – однак це не вирішує його геополітичної проблеми – ці країни не є занадто дружніми.

Є ще кілька мітів – Путін грозився перевести розрахунки за поставлені в Китай газ та нафту в юані і начебто перетворити його на світову валюту. Все це розбивається в мізерні на сьогодні об’єми поставки газу та нафти з Росії до КНР. А з иншого боку виглядає радше на бартер, ніж на трансакцію світового масштабу.

Звісно, Китай міг би утвердити свою валюту, розширивши внутрішній ринок споживання. Але це означає значне подорожчання вартості праці в Китаї і, відповідно, падіння конкурентоздатності китайської продукції. Тому Китай міцно прив’язаний, і зв’язаний, зовнішніми ринками – і перш за все у США, Канаді, ЕС.

Таке фінансово-економічне «зв’язування» Китаю доповнює стратегію «анаконди». І це відрізняє «стримування» Китаю від «стримування» СССР – бо СССР до певного часу не мало такої критичної фінансово-економічної прив’язки до Заходу, як Китай.

Росія починає гру з Китаєм, і програє…

Реалізуючи своє бачення світової політики, Путін пробує формалізувати стосунки на всій Євразії не лише у формі двосторонніх угод, але й міжнародних організацій.

2001 року, теж на самому початку президентства Путіна, у Шанхаї було створено Шанхайську організацію співробіітництва (ШОС, Шанхайская организация сотрудничества, 上海合作組織) - субрегіональну міжурядову міжнародну організацію, у складі 6 країн-членів - Китайська Народна Республіка, Російська Федерація, Республіка Казахстан,Киргизька Республіка, Республіка Таджикистан і Республіка Узбекистан. Штаб-квартира організації знаходиться у Пекіні.

Карта ШОС

Що цікаво – у склад організації ввійшли країни за контроль над якими змагаються Росія та Китай. З огляду на економічну диспропорцію між РФ та КНР по-суті цей неначе б то наступальний проект Путіна (за станом на 2001 рік) поволі перетворюється на механізм входження Росії в орбіту впливів КНР (це за станом на 2014 рік, коли Китай розвинув найбільшу економіку світу). Попри те, що за роки свого існування ШОС створила декілька консультативних органів на різних рівнях, як дієва організація вона себе не проявила, бо по-суті є бінарною організацією Росії та Китаю, які все ж мають дуже різні інтереси.

Описуючи російсько-китайські стосунки можна згадати плани Росії вийти на китайські ринки газу та нафти, де очікується бум. Так споживання скрапленого газу має зрости десятикратно. Однак на нещастя Росії у південно-східних, найбільш розвинутих регіонах Китаю, які значно ближчі до Катару, ніж до Ямалу. На разі можна говорити тільки про провали спроб Росії диверсифікувати свій експорт газу.

На це накладається архаїчне европоцентричне мислення російського керівництва, яке занехаює розвиток Сибіру та російського Далекого Сходу, чим саме позбавляє себе можливості виходити на головні ринки майбутнього – а вони будуть саме у Тихоокеанському басейні.

Натомість після безвідповідального і недалекоглядного правління Путіна в Росії може наступити безлад. Чого й очікує Китай.

Тут так і напрошується дев’ята стратагема: Китай хоче «Спостерігати за вогнем з протилежного берега» (隔岸觀火) – чи не другого берега Амуру. Нехай в стані ворога назріває розлади і росте невідступно смута. Потрібно триматися від цього далеко і чекати, коли настане крах. Взаємні чвари і погляди, повні ненависті, є вірним знаком того, що ворог сам себе погубить. А завдання реалізації цієї стратагеми: Отримання переваги за рахунок невтручання в справи об’єкта, що зазнає різного роду труднощів. Ослаблення або усунення відразу декількох суперників або перешкод чужими руками. Саме про Росію і ілюзії Путіна.

БРІКС

Ще однією ілюзорною організацією, яку пробував сконструювати Путін, шукаючи противагу Заходу стало створення трансконтенинтальної організації БРІКС (англ. BRICS - скорочення від Brazil, Russia, India, China, South Africa) - група з п’яти країн: Бразилія, Росія, Індія, Китай, Південно-Африканська Республіка.

Країни БРІКС

За задумом організаторів значні розміри економік цих країн в майбутньому дозволять їм трансформувати економічне зростання у політичний вплив, що має призвести до втрати лідируючої позиції сучасної західної економічної еліти, і до переходу на иншу модель економічного управління, що не потребує наявності еліти як такої. Цей блок мав би змінити на глобальному рівні «Велику сімку» (Group of seven, G7) - міжнародний клуб, який об’єднує Великобританію, Німеччину, Італію, Канаду, США, Францію і Японію і ЕС у цілому.

Проте ці країни мають доволі обопільних проблем, а тому не схильні створювати політичний союз (такий як Европейський союз). Тим не менше, ці країни зробили певні кроки по збільшенню свого політичного співробітництва - головним чином заради впливу на становище США в основних торгових угодах або, як спосіб стимулювати США з ними співпрацювати. Що є парадоксом і подвійною грою цих країн. На загал, далі політичних декларацій не пішло.

Китай очікує

Як ми бачимо, для КНР стратегією є дієве очікування. І воно дає свої плоди. За десятиліття реформ запущених Ден Сяопіном (鄧小平,1904-1997) Китай сягнув небачених для себе вершин.

Однак цей успіх відносний і пов’язаний з величезними людськими ресурсами Китаю. Чи перейде Китай на вищий якісний рівень – ще не відомо.

Однак у міжнародних стосунках на середньострокову перспективу він прийняв тактику економічної експансії. На разі йдеться про торгову експансію. І вона йому вдалася.

Жодної глобальної геополітичної експансії на разі не передбачається. Окрім, хіба що в результаті самовбивчої політики Росії Путіна, яка може настільки децивілізувати Сибір та Далекий Схід, що він так чи інакше буде втягнутий у сферу жорсткої залежності від КНР.

На разі очікуюча позиція КНР для України, на яку напала Росія Путіна є найкращою з можливих. КНР особливо не зацікавлена в Україні. Тому Україна повинна стимулювати підтримання Китаєм нейтралітету в українських справах.

Ну і на завершення десята стратагема: «Приховуй за усмішкою кинджал» (笑裡藏刀). Добивайся довіри противника і навіюй йому відчуття спокою. А після цього здійснюй свої приховані плани. Підготувавши все, як годиться, без коливань нападай і не давай ворогу опам’ятатися. Завдання, яке маєш вирішити: Приспати пильність об’єкта для підготовки та проведення раптового нападу на нього.

Суть цієї стратагеми в тому, що прямий вияв агресії або недружніх намірів дуже рідко буває доцільним, а залякування зазвичай є малоефективною, виснажливою і короткостроковою тактикою, більш придатною для тимчасового підпорядкування слабкого супротивника. При взаємодії з рівним або більш сильним суперником, для досягнення максимального ефекту раптовості потрібно приспати його боєготовність і підозрілість доброзичливими діями, подарунками, лестощами, поступливістю, удаваною слабкістю. Після цього у найбільш вразливий момент слід нанести раптовий удар.

Є й инша назва цієї стратагеми - 口蜜腹劍 «Мед у роті, меч в животі».

11 квітня 2015