Не менш важливо на самому початку підкреслити те, що сьогодні, хто б що про це не говорив, у Російській Федерації дійсно логіку розгортання геополітичної гри формує практично одна людина – Владімір Путін. І він не є виключенням з правила – він просто продовжує одвічну традицію російських «самодєржцев» – ханів, великих князів, царів, генеральних секретарів і президентів. «Самодєржавіє» є неодмінною формою здійснення влади у цьому політичному утворенні – воно просто не знало инших форм. Виключенням можна вважати період Тимчасового уряду 1917 року, який радше, трактується як час смути і відсутності влади. Повернення до норми – це повернення до «самодєржавія». При цьому не варто ображатися на неначе старосвітський термін «самодєржавіє» – він дуже точно передає всю суть влади в Росії – саме тому я його й використовую.

Отже, геополітична диспозиція Росії. Географічно Росія є серцевиною Евразійського континенту – Світового острова. Вона і усвідомлює себе як Континент. Весь Континент. Але звідки в неї з’явилася ця самоідентифікація? Як пройшов процес ідентифікації периферійного Московського царства з Континентом від Тихого океану до Атлантики і від Льодовитого океану до Індійського? Можливо, не настільки «серединним», як Китай, який завжди вважав і вважає себе «серединною державою» – центром світу. Певним чином континентальне положення Росії змікшоване її постійним комплексом периферійності – що і у географічному, і у цивілізаційному сенсах теж правда.

1. Передісторія та історія геополітичного позиціонування Росії

Чи не всі сучасні державні утворення для своєї легітимізації конструюють національні міти. Часто вони кодифікуються як «національні історії».

В Росії є кілька таких мітів:

·        створений у XVIII ст. міт Росії як спадкоємиці Русі IX-X ст., коли властиво російські території були не руськими, а угро-фінськими. Творцем цього міту є Ніколай Карамзін (1766-1826);

·        створений у ХХ ст. в білій еміграції міт Росії як не Европи і не Азії, а Евразії. Одним з головних творців цього міту є евразієць Ніколай Трубецкой (1890-1938).

·        створений у ХХ ст. міт Росії як спадкоємиці Великого Степу – Імперії монголів та Золотої орди. Творцем цього міту є Лєв Ґумільов (1912-1992);

·        сучасний міт Росії як нордичної континентальної країни Арктогеї. Творцем цього міту є неоевразієць Алєксандр Дуґін (1962);

·        паралельний до неоевразійського міту міт «руского міра», творцем якого стала Російська православна церква та її куратори з російських спецслужб. Можливо, цей міт можна приписати його патрону Патріарху РПЦ Кірілу (Владімір Гундяєв, 1946).

Все це, звісно, міти і дуже віддалено стосуються реального стану справ. Однак нас тут не цікавить історія як така. Нас цікавить, як ці мітологічні конструкції форматували геополітичне мислення російських можновладців на протязі її довгої історії. А особливо нас цікавить, як ці штучні конструкції форматують геополітичне мислення сучасних російських еліт, їх лідерів, а також, як вони форматують менталітет сучасного населення Російської Федерації. Я не сумніваюся у цинізмі провідної верстви сучасної Росії. Звісно, вплив цих конструкцій не безпосередній. Однак їхні дії, мотивовані головно чимось иншим, часто прикриваються цими умоглядними конструкціями.

А з иншого боку, попри весь цинізм російських сучасних «самодержців», логіка їхніх дій лягає у прокрустове ложе цих взаємосуперечливих конструктів.

1.1. Міти слов’янофільства, Святої Русі, істинної віри 1830-1917 рр.

Міт Росії як спадкоємиці Русі IX-X ст. у ХІХ ст. трансформувався в ідею слов’янофільства і Росії як центру всього слов’янства. Основоположником російського слов’янофільства став Алєксєй Хомяков (1804-1860). Головна ідея – Росія є особливою країною завдяки православ’ю. В основі філософії Хомякова лежав провіденціалізм. Історичний розвиток кожного народу зумовлювався певним абсолютом. Однак у своєму розвитку народ в силу тих чи инших причин може відхилитися від нього і не виконати покладеної на нього «місії». За що буде покараний неуспіхом чи загибеллю. Реалізацією місії Росії слов’янофіли бачили у так званій Святій Русі (Святая Русь), в якій не лише знайде своє втілення душа російського народу, але й православ’я набуде своєї істинної чистоти. На противагу Европі, протестантству, католицизму і т.д., звісно. Тому від Европи треба було ізольовуватися. Це зрозуміла захисна реакція всякого цивілізаційно відсталого суспільства. Однак цей прикритий православ’ям і святістю ізоляціонізм ввійшов у фундамент російського розуміння Континенту, як чогось инакшого і відрубного від решти світу. З часом він трансформувався і у панславізм, як форму романтичного націоналістичного руху – при цьому, звісно, Росію проголошували осереддям найчистішого і святого слов’янства. Цей рух мав і свої політичні програми для створення слов’янської федерації народів – часто з Росією як центром. Таким чином формувалася геополітична претензія на населену слов’янами центрально-східну та південну Европу.

Періодично ця претензія реалізовується через «визвольні походи», перемоги у війнах і т.д. Під час Другої Світової Війни після нападу Німеччини на СССР, совєтське керівництво створило всеслов’янської комітет, який служив засобом совєтського впливу на слов’янські народи. Також комітет служив знаряддям для виправдання становлення совєтського впливу в Східній Европі. Комітет був розпущений в 1953 році через непотрібність, зважаючи на те, що совєтська зона впливу в Східній Европі остаточно утвердилася, була створена Організація Варшавського Договору.

1.2. Міти імперства, континенталізм

Якщо вважати попередником Росії – принаймні в аспекті політичного позиціонування і самоусвідомлення – Золоту Орду від Китайського чи Японського моря до «останнього моря» – Адріатичного (і в нереалізованій перспективі до Атлантики), – що є історичною правдою, якщо говорити про державницьку традицію, – то Росія продовжує традицію «охоплення/завоювання» всієї досяжної суші, тобто Континенту.

Карта максимальних завоювань монголів

Про це доволі писав Лев Ґумільов (1912-1992). На його думку стосунки Московії та Орди, особливо з монголами, були радше симбіозом, ніж протистоянням, яке так драматизували далі історики. А симбіоз передбачає також перенесення політичних ідей, що і відбулося з Московією, яка після розпаду Золотої Орди почала позиціонувати себе на її місці як континентальне політичне утворення.

Московія великих князів перейняла цю традицію, поза всяким сумнівом від Золотої Орди. Але не тільки.

Другим джерелом усвідомлення себе репрезентантом всього Евразійського континенту стала візантійська традиція, до якої Московію розпочав «прив’язувати» монах Фєлофєй (1465-1542), а завершив вже імператор Петро І (1672-1725).

Східна і Західна Римські імперії 395 р.

Так римська/візантійська традиція охоплення двох континентів (Европи та Азії, що візуалізовано у гербі Росії – орлі, який дивиться на два береги Босфору) була трансплантована на утле тіло Московського царства.

Герб династії Палеологів та герб Російської імперії

Старець псковського Спасо-Єлізарівського монастиря, відомий як автор концепції «Москва – Третій Рим», тези якої викладені в його листах дякові Міхаїлу Грігорьєвічу Місюра-Мунехіну і великому князю Васілію III Івановічу. Він вперше розвиває знамениту теорію про Москву, як про третій Рим – оплот православної християнської віри. У нього «Ромеиское царство» ототожнюється з Московським князівством – про яке Фєлофєй пророкує: «<...>два убо Рима падоша, а третий стоит, а четвертому не быти». Схожа ідея була висунута істотно раніше митрополитом Зосімою в передмові до його праці «Изложение Пасхалии». Одним словом, вони заклали програму перетворення Московії на «Третій Рим», який, опираючись на православ’я, має опанувати два континенти ­– Европу та Азію, тобто Евразію. Формальним ґрунтом для висунення цієї доктрини було одруження другим шлюбом московського правителя – великого князя Івана ІІІ (Иван III Васильевич, 1440-1505) на племінниці останнього візантійського імператора Констянтина ХІ Драгаша (Κωνσταντίνος ΙΑ' Δραγάσης Παλαιολόγος, 1405-1453) – Софії Палеолог (Ζωή Σοφία Παλαιολογίνα, 1455-1503). Таким чином закладалася ще одна основа під релігійно-політичну доктринальну міфологему, яка мала підкріпити легітимність претензій Москви на «Візантійську спадщину». З часом міфологема трансформувалася у геополітичну концепцію.

Мітологічні мудрування монахів в життя почав втілювати Петро І. 22 жовтня (2 листопада) 1721 останній «царь всея Руси» стає першим «Императором Всероссийским». Петро І на прохання сенаторів «прийняв» титул «Отца Отечества, Императора Всероссийского, Петра Великого». А разом з тим і імператорські (римські, візантійські) геополітичні амбіції. Звідси і спроби пробитися на Балтійське та Чорне моря, заволодіти Константинополем/Стамбулом, як виходом з московського захолустя на простори всієї Евразії. За Петра І до Росії приєднали землі аж до Камчатки і вели розвідку шляхів через Хіву до Індії. Російські самодержці продовжували справу Великих ханів – проривалися через Іран до Персидської затоки.

Російська імперія XVIII-ХІХ ст. успішно реалізовувала обидві континентальні ідеї – і монгольську, і римську – ширилася і у Азію, і в Европу. З одного боку вела успішну експансію у Центральній Азії аж до Ірану, на Кавказ, Далекий Схід (частина імперії Цинь, окупована лише у 1858-1860 рр.). А з иншого – проривалася в Европу, розшматувавши Річ Посполиту і приєднавши більшу частину Польщі («звільняючи слов’ян», звісно), на Балкани – знову «звільняючи слов’ян», – до Босфору.

1.3. Міт евразійства 1920-1940 рр.

Евразійство виникло серед російської емігрантської інтелігенції 20-х рр. як реакція на події 1917 року і було покликане витягти з них найбільш загальні історичні та геополітичні уроки. Найпомітнішою фігурою серед творців був філолог і культуролог князь Ніколай Трубецкой. Їх погляди зводилися до такого: Росія – це не Европа і не Азія, а самобутня країна-континент Евразія з переважанням в ній не европейського, а «азійського» («туранського»), більш органічного для неї первня. При цьому Европа, включаючи покатоличене слов’янство, представлялася евразійцям аж ніяк не зразком, а небезпечним для російської культури фактором. Так, ідеї представницької демократії і соціалізму, які нібито протипоказані Евразії, на думку евразійців, були штучно занесені до Росії з европейського Заходу. Найважливішим моментом у доктрині евразійців було їхнє ставлення до ролі держави як інструменту примусу, особливо необхідного в умовах Евразії, де лібералізм і слабка влада, на їхню думку, є чужим для більшої частини народу. Евразійці вважали найбільш придатною для Росії формою державного устрою так звану ідеократію. Православну, звісно ж. Чи було це потрафлянням більшовикам чи ні – важко судити. Однак відрубність Росії-СССР від цивілізованого (буржуазного, католицького, протестантського, демократичного, ліберального і т.д.) світу вони постулювали з самого початку.

1.4. Міт світової пролетарської революції 1919-1939 рр.

З розвалом Російської імперії «Святу Русь» та православ’я, замінили СССР і комуністична ідея. А місію поширення православ’я, як єдино вірної релігії, замінила ідея поширення світової революції. Два десятиліття після більшовицького перевороту 1917 року інструмент світової революції став головним у експансіоністських планах Кремля. Творцями і чорними геніями цієї ідеї стали Лев Троцький (Лев Бронштейн, 1879-1940) та Йосиф Сталін (Йосип Джугашвілі, 1878-1953). Для оперативного управління процесом було створено Комуністичний інтернаціонал (1919-1943) – міжнародну організацію комуністичних партій, яка керувалась Кремлем і була під повним контролем Іноземного Відділу НКВД.

Спочатку Комінтерн розцінював лідерство Совєтської Росії у світовому революційному русі як тимчасове і твердо вірив, що це лідерство скоро перейде до більш розвинених в промисловому сенсі країн Заходу, швидше за все до Німеччини. Але вже IV конгрес 1922 прийняв резолюцію про зобов’язання робітників у инших країнах всіма силами захищати Совєтський Союз – тобто Росію.

Однак захист СССР – це лише половина справи – Комінтерн під керівництвом НКВД плекав плани поширення революції – тобто впливу і домінування СССР на весь світ. Причому методи передбачалися, звісно, насильницькі.

Для захоплення і утримання влади, на думку теоретиків Комінтерну дуже важливим був територіальний фактор. Кілька разів представники Комінтерну робили коментарі про важливість територіального чинника для поширення пролетарської революції. Дуже часто наголошувалося на континентальному мисленні більшовиків, які використовували великі простори Росії у 1917-1921 роках для самозахисту. Повторюючи слова Леніна і Сталіна про значення територіального фактора у російській революції, комінтернівці сходилися на думці, що величезна протяжність російських територій стала важливою перевагою для революціонерів з погляду, наприклад, маневреності та малої ймовірності легкого переможного удару з боку контрреволюціонерів. Теоретики, що проаналізували поразку Угорської та Баварської Совєтських Республік у 1919 році, частково пояснили цей провал порівняно невеликими розмірами країн. Тому територіальна експансія вкотре стала підвалиною совєтсько-російської геополітичної думки.

А, отже, територію єдиної комуністичної держави – совєтської Росії – слід було максимально розширювати – сіяти революційні бунти, «допомагати» пролетарям по цілому світу. У програмі Комінтерну від 1928 р., у розділі, названому «Значення СССР і його міжнародно-революційні обов’язки», заявляється зобов’язання Комуністичної партії Совєтського Союзу надавати підтримку всім експлуатованим, робочому руху в капіталістичних країнах, руху народів колоній проти імперіалізму і боротьбі проти національного гноблення в будь-якій формі. Звідси революції та інтервенції у Баварії (1919), Угорщині (1919), Внутрішній Монголії (1924), Туві (1926), Іспанії (1936-1939), Польщі (Західна Україна і Білорусь – 1939), Фінляндії (1939-1940), Естонії (1940), Латвії (1940), Литві (1940), Румунії (Північна Буковина, Молдова і Бессарабія – 1940) і т.д.

Комінтерн з 1928 до 1943 ніколи не висловлював припущення про те, що соціалістичний і несоціалістичний табори можуть «співіснувати» разом протягом тривалого часу. Тому у майбутньому світовому комуністичному суспільстві, як це сказано в програмі Комінтерну, передбачається, що СССР повинен зникнути як окрема політична одиниця. Він стане частиною всесвітнього Союзу Соціалістичних Республік – чи не Великої Росії?

1.5. Міт неоевразійства 1991-2015 рр..

Сучасний міт Росії як нордичної континентальної країни Арктогеї створив неоевразієць Алєксандр Дуґін.

Його писання стали реакцією на розпад так званого Соціалістичного табору та СССР – головну геополітичну катастрофу ХХ століття, як потім повторив на Мюнхенській конференції з питань безпеки Владімір Путін.

Ось та сама думка, тільки написана Дуґіним ще у 2002 р.: «З геополітичної точки зору, з кінця 80-х років почалася поступова деконструкція стратегічного потенціалу сухопутного полюса, евразійського стратегічного простору, зафіксованого в той час в рамках Варшавського договору. Якщо в ідеологічному сенсі Варшавський договір сприймався як союз країн з соціалістичною економікою і марксистською ідеологією, то в геополітичному ракурсі це був формат континентальної, сухопутної стратегічної конструкції, яка протистоїть атлантизму, який тоді ототожнювався з країнами капіталістичного типу. Зауважимо відразу, що ця ідеологічна модель повністю успадкована зі ще більш ранньої – дореволюційної розкладки сил у геополітиці, коли мова йшла не про протиборство ідеологічних таборів, але про зони впливу великих европейських держав. До СССР ту ж евразійську стратегічну функцію виконувала царська Росія. Совєтський союз ідеологічно різко порвав з минулим, з «царизмом», але геополітично, наче нічого й не було, успадкував ту ж саму стратегічну функцію. Закони геополітики виявилися фундаментальнішими за закони ідеології.» (Российская Газета, Евразия будет сделана и делается уже, 4 червня 2002 р.)

Повторюючи класиків геополітики Рудольфа Челлена (Johan Rudolf Kjellén, 1864-1922) та Гелфорда Джона Маккіндера (Halford John Mackinder; 1861-1947), Дуґін чітко ідентифікує Московію, Російську імперію, СССР, РФ з усім Евразійським континентом. І геополітичну диспозицію сучасної Росії зводить до описаної ними боротьби Суші і Моря: «В основі геополітики лежить розподіл всіх держав і культур на два типи – сухопутні і морські. Це – перший закон геополітики. Геополітики помітили, що морські цивілізації, культури засновані на мореплаванні, найчастіше мають ринкову економічну систему та тяжіють до ліберально-демократичного устрою в політиці. Сухопутні держави, навпаки, віддають перевагу неринковій (плановій або частково плановій) економіці та обмеженій демократії, або взагалі ієрархічному устрою суспільства» («Философия Войны», Геополитика как судьба, Москва, 2004).

На його думку протистояння Варшавського договору та НАТО було неминучим і витікає не стільки з ідеології чи навіть інтересів, скільки з культурно-цивілізаційного конфлікту. Крім того він бачить основу цього конфлікту у «політичній географії» – те, де ви є, визначає те, ким ви є. Він вважає, що відмова від комуністичної ідеології нічого не змінила у ментальному протистоянні «атлантистів» та «евразійців». Так само, як ніщо цього протистояння не відмінить. Це заганяє Росію у глухий кут постійного протистояння з рештою світу – бо, на разі, як показала практика останнього року, Росія у своєму евразійстві є самотньою.

2. Територіальна експансія Росії

Територіальна експансія Росії, хоч і не така стрімка, як у Монголів, проте впродовж століть покрила практично ту саму територію. І охопила два континенти, як Імперія Ромеїв. А також неодноразово поглинала майже весь слов’янський світ. Так само вона контролювала в своїх інтересах і світ комуністичних утопій.

Ось історія російського колоніалізму:

Московське царство 1495 р.

Російська імперія 1754 р.

Російська імперія 1914 р.

СССР і «світова революція» під проводом Комінтерну, 1919-1943

СССР та Соціалістичний табір 1953 р.

Російська Федерація 1991.

3. Ідея Росії – розширення без кінця

Експансія і розширення стали ідеєю Росії. Однак ця ідея призвела до дивного результату – імперія втратила відчуття меж – вона розширювалася і розширювалася, а тому втратила свою конкретику – що ж, власне, є Росією? Територія між імперією Цинь на сході та Німецькою імперією на заході? Між Іраном і племенами самоїдів? Чи, може, далі? Практика покаже, що меж немає. Російська ідея – безкінечне розширення. До «исконно русских земель», якими оголошуються будь-які землі – хоч би й імперії Цинь.

Чи, може, стара Московія? Але Московія – це простір до Уралу. До Уралу й сягає легітимність Московського царства, власне минулого Росії. Вийшовши за Урал Московія відрізала свої зв’язки з Московією. За Уралом постала инша Росія. Можливо, там її майбутнє. При цьому Урал не обов’язково трактувати як Уральські гори. Хоча, як гори також.

І навіть не зрозуміло – що ж розширюється – якась московськість, російськість, православ’я, слов’янство, комунізм, «скрєпи» (хоч ніхто не знає, що це таке)? Що приноситься на ці землі, крім домінації, які сенси? Дуґін, звісно, пояснює, описуючи свою мітичну Арктогею – арктичну ідеальну землю.

Відсутність меж – «предєлов» – перетворює і Сибір, і Далекий Схід у напів-Росію чи недо-Росію. Ще більшою недо-Росією в очах росіян є й території за розмитими межами – так зване «близьке зарубіжжя». В тім числі і Україна.

Чіткі межі творять чітку ідентичність. Розмиті межі не творять однозначної ідентичності.

У філософському сенсі Росія кинула виклик простору – і програла. Безмежність російських просторів і відсутність їхніх меж (а тим більше – кордонів) розмиває саме поняття Росії до Евразії і далі у філософському сенсі – до мітичної Арктогеї. У цьому сенсі ідея безкінечного і перманентного розширення просто безсенсова. Вона позбавляє народ ідентичності і власного місця, робить народ бездомним. Хоча, може у цьому і суть філософії номадів-кочівників. А опричники Путіна – справді кочівники, для яких власне Росія у всіх сенсах – порожнє місце. Вони кочують з Чукотки до Великої Британії (Роман Абрамович).

І тим не менше Росія бачить себе у цьому безкінечному і безсенсовому «прирастанию Сибирью» (за Міхаїлом Ломоносовим). Сьогодні Росія «прірастаєт» Кримом та Донбасом.

Однак одна справа філологічні чи філософські вправи, а инша – реальна політика, яка якимось невидимим чином з цими неначе невинними вправами пов’язана. Так як і долі людей, що гинули і гинуть в реальних геополітичних конфліктах.

Геополітична диспозиція сучасної Росії

Борюкаючись з просторами Континенту, Росія пробувала прорватися до Світового океану. Континентальний аутизм, що б про це не говорили Хомяков, Трубєцкой та Дуґін не давав Росії розвиватися. Тому впродовж історії, кожного разу на свій спосіб і відповідно епосі, вона пробувала вирватися до цивілізаційних центрів.

Історичними спробами вирватися з сухопутної ізоляції були:

·        вихід Петра І (Пётр І Алексеевич 1682-1725) до Балтійського моря – 1700-1721 рр.;

·        вихід Єкатєріни ІІ (Екатерина ІІ Алексеевна 1762-1796) до Чорного моря – 1774 р.;

·        вихід Алєксандра ІІ (Александр ІІ Николаевич 1855-1881) до Тихого океану – 1858-1860 рр.;

·        прорив Льва Троцького та Йосифа Сталіна до Европи з «світовою революцією» 1919-1943 рр.;

·        спроба Нікіти Хрущова прорватися в Атлантику – Карибська криза, 1962 р.;

·        невдалі спроби Міхаїла Ґорбачова вписати СССР у світову систему після поразки у «холодній війні» (1989-1991 рр.);

·        пропозиція Владіміра Путіна прийняти Росію у НАТО і створити тим самим у північній півкулі «Північне кільце безпеки» – НАТО+РФ – 2000 р.;

·              пропозиція Владіміра Путіна створити «Велику Европу» – виступ у Бундестазі 25 вересня 2001 р.:

Сьогодні в Російській Федерації витворився певний сплав геополітичних ідей, який, попри всю іронію, виговорює майже божевільний Алєксандр Дуґін. В Росії істини – правду по-російськи – проговорюють завжди напівбожевільні-напівпровокатори – і не лише про придворного паяца Владіміра Жиріновського мова. Щоправда, це не означає, що «самодєржец» дослухається до порад юродивого, хоча чує. Як на мене, то саме ця метафора найточніше описує вплив компіляцій Дуґіна на Путіна. Зрештою, в силу своєї неосвіченості, Путін навряд чи достеменно розуміє суть його геополітичних та філософських спекуляції. Проте в потрібному йому об’ємі і для досягнення своїх зовсім не академічних цілей, здається, таки використовує.

Єльцин не захоплювався евразійськими геополітичними конструкціями. Лише з приходом до влади Путіна ситуація змінилася. З Путіним почався процес повороту від «цивілізованого розлучення» до «нової інтеграції».

І він почав діяти, реалізовуючи евразійські геополітичні плани. Почав з створення «митного союзу» з п’яти країн СНД – Росії, Білорусі, Казахстану, Киргизії, Таджикистану. Черговим етапом економічної інтеграції стало створення ЕврАзЕС, розширюючи модель митної інтеграції до рівня більш широкого економічного партнерства. Це, на його думку, мало б стати відродженням евразійського полюса, який має протиставитись атлантичному світовому центру. Після економічної інтеграції почалася інтеграція військово-стратегічна. Далі буде поставлене питання про загальну систему «Евразійської Безпеки». А потім про тіснішу адміністративну інтеграцію країн-членів – аж до втрати суверенітету чи суб’єктності. А паралельно ще амбітніші, однак крайньо небезпечні альянси – заснування Шанхайської Організації Співробітництва (ШОС), в яку, окрім постсовєтських країн входить Китай – Китайська Народна Республіка, Російська Федерація, Республіка Казахстан, Киргизька Республіка, Республіка Таджикистан і Республіка Узбекистан з центром у Пекіні (!). Мало б насторожити. Однак – ні. Евразійська ідея змусила режим Путіна лізти навіть у пащу Дракона… Одним словом планів маса.

А тому потрібно розібратися з тим, як Путін і ті, хто так чи инакше, хай не на пряму, на нього впливають, бачить світ. В тому числі і очима Дуґіна, і таких як він. Я далекий від того, щоб гадати, що Путін дослухається до маячні Дуґіна і йому подібних та з точністю реалізовує його конструкції. Сталін також мав дуже віддалене відношення до маячних конструкцій класиків комуністичного вчення. Сталін і Путін вибудовують щось инше. Однак це не означає, що на них і на суспільство не впливають ці комплекси ідей.

На ринку ідей у Росії Путіна конкурували і взаємно доповнювали себе дві політичні ідеї:

·        геополітична ідея Евразії, яка полягає у політичному та ідеологічному об’єднанні всієї Евразії. З огляду на це в Росії навіть заснували евразійський рух з його інституціями:

·        культурологічна ідея «Русского мира» – цивілізаційного, соціокультурного та наднаціонального простору, що охоплює близько третини мільярда російськомовних людей або майже кожного двадцятого мешканця планети, які володіють духовними та ментальними ознаками російськості і небайдужі до долі і місця Росії в світі. Ось так, «Русский мир» – це не лише територія колишнього СССР, він всюди, де є російськомовні чи хоча б православні. «Русский мир» також інституціоналізований, має представництва по цілому світі і міцно зрісся як з державою, так і з Російською православною церквою:

Отож Дуґін бачить світ дуже контрастним – чорно-білим.

·      з одного боку є безсумнівний супротивник – країни моря на чолі з США – Світовий океан. Інструментом океану є НАТО:

·      з иншого боку є Континент, Евразія з її головними промоторами – Росією Путіна, Китаєм та Іраном, які контролюють свої частини Континенту:

А загальна диспозиція світового протистояння Світового острова та Світового океану, за Дуґіним, і можемо підозрювати, що і за Путіним, виглядає так:

Однак це бачення загальної геополітичної ситуації. Виходячи з цього бачення світу і вибудовується реальна політика. Отож, як вона вибудовується?

Маючи незначні ресурси, Росія Путіна пробує вибудовувати архітектуру Світового острова в опорі на Китай. Але не тільки – донедавна однією з опорних точок був Іран – однак, здається, Іран таки пішов на поступки Світовому острову в обмін на пом’якшення санкцій. Так само вона розраховує на латентну підтримку Франції та Німеччини.

Але такий розрахунок на инших геополітичних гравців за відсутності власних ресурсів призводить до узалежнення від того ж Китаю, а також і від ЕС (основного споживача російського експорту). Розрахунок на Іран не виправдав себе – Іран пішов своїм шляхом – принаймні ситуативно – і російські сподівання його не надто цікавлять.

Ця схема не враховує змін, що відбуваються у світі. Неоевразійці зрозуміли, що світовий центр після ІІ Світової війни перемістився з Лондона до Нью-Йорка, однак неначе не зауважують, що на наших очах він переміщається до Лос-Анджелеса і Шанхаю – десь посередині. І тоді вага Китаю у евразійській конструкції, яку вони пробують вибудовувати, буде домінантною. Вони не зауважують переміщення центру ваги США з атлантичного на тихоокеанське узбережжя. На це слід реагувати і теж виходити на цей геополітичний простір.

Однак, що ми спостерігаємо – цілком протилежну картину. Росія евакуйовується з перспективного Далекого Сходу та Сибіру. Там відбувається просто цивілізаційний занепад. Московія діє інерційно і далі зосереджується у самій Москві.

Російська Федерація крайньо асиметрична:

·        ментально – і далі центрами є стара столиця Московського царства – Москва та Російської імперії – Санкт-Петербург;

·        демографічно – за Уралом мешкає 15% населення країни;

·        ресурсно – більшість ресурсів Росії – у Сибірі;

·        військово – головні військові ресурси спрямовані на Захід;

·        релігійно – надмірне фаворитизування православ’я призведе до значних проблем з ісламом, який динамічно поширюється в Росії;

Якщо вдатися до метафор, то Московія вичерпується. Потрібно будувати власне Російську Федерацію, яка мусить мати инші геополітичні орієнтири. Можливо, режим Путіна – останній чи передостанній москвоцентричний режим в Росії. Можливо, майбутня геополітична орієнтація Російської Федерації мала б бути радше не на вичерпану «среднюю полосу», а на Сибір, Далекий Схід і навіть Арктику.

Однак чи є політична воля так переформатовувати Росію? У режиму Путіна волі до цього немає. Він думає про дві речі – самозбереження і негайне збагачення. А тому він все ще мислить застарілими категоріями «повернення» Криму та виходу до Чорного моря. А це XVIII сторіччя. Геополітично, на світовому рівні Чорне море є внутрішнім озером. Так само, як і Балтійське море. Точніше, Путін імітує перед, відповідно підготовленим масмедіями, населенням Росії турботу про «повернення» Криму та вихід до Чорного моря

У 1960-2010 рр. Цивілізаційний центр світу був у Північній Атлантиці і, не маючи змоги виходу з внутрішніх морів (озер) СССР-РФ змушені були розвивати Північний флот як основну противагу НАТО, концентрувати всі свої зусилля на заході країни. Хоча «Єдиним порятунком для СССР (раніше Російської Імперії) була б геополітична нейтралізація Европи (і Японії) і вихід до теплих морів на півдні – тільки в такому випадку атлантичний полюс був би більш менш урівноважений», – Дуґін. Однак сталося як сталося – геронтократи з КПСС в останню декаду розпочали агресію вже напівмертвого СССР в Афганістані з прицілом на Іран. Закінчилося розпадом СССР. Тим не менше постсовєтська Російська Федерація, вже виходячи з наявних у неї ресурсів, підтримувала стратегічний Північний флот, що теж закінчилося трагедією підводного човна «Курськ». Одним словом диспозиція сил світових цивілізаційних центрів та Росії на той момент була приблизно такою:

Диспозиція акваторії Світового океану та цивілізаційних центрів у 1960-2010 рр.

Однак, коли диспозиція змінилася і цивілізаційний центр почав зміщуватися у Тихий океан до Каліфорнії та Китаю, то виникла потреба змінити й диспозицію сил Росії і виходити в басейн Тихого океану:

Диспозиція акваторії Світового океану та цивілізаційних центрів після 2010 р.

Якщо Росія не переформатується на Схід, то порожнечу, що утворюється так чи инакше заповнить Китай. Невдовзі питання може бути поставлене так – або Нова Росія, або Новий Китай. Здається, час Сполучених Штатів Сибіру, про які говорили сто років тому, минув – немає ресурсів. Можна сказати, що це футурологія. Так, звичайно. Але саме з такої футурології і витікають подальші політичні програми та дії.

Тоді як потрібно готуватися до перенесення центру ваги країни на Північ, Схід і навіть на Далекий Схід:

·        головні ресурси Росії (нафта, газ, безпека) невдовзі будуть в Сибірі та Арктиці;

·        головна політична перспектива, з огляду на міграцію цивілізаційних центрів, на Далекому Сході.

З огляду на переміщення світових центрів може статися так, що для Росії проект ЕС виявиться ар’єргардним – вторинним. Це сьогодні Росія залежить від продажу вуглеводів до ЕС. Натомість ЕС конкурує з США та Китаєм – і на разі сильно пробуксовує. Не хочеться говорити про затухання цього геополітичного проекту, однак ознаки явної еллінізації явно проглядаються. Після перезавантаження США, яке очікується після відходу провального президентства Барака Обами, стагнація ЕС стане ще очевиднішою. А тому Росія повинна готуватися до великої геополітичної зміни і виходити на ті ринки, які найбільш динамічні, співпрацювати з тими партнерами, які мають очевидну геополітичну перспективу, пробувати виходити до тих регіонів, які відкривають їй доступ до світових центрів.

Однак ми спостерігаємо ренесанс явно застарілого і дуже умоглядного геополітичного мислення, яке постійне чіпляння за старі схеми. Єдине, чим можна виправдати такі підходи, це спроби сподобатися «простим росіянам», які виховувалися в цій парадигмі.

Чи були спроби мислити якось не по-дуґінськи чи русскомірськи? Так, були. У 2000-х роках в Росії були спроби переформатування. Були спроби побудувати енергетичну імперію – то нафтову, то газову, то комплексну (+ електроенергія – Анатолій Чубайс). Ну і згадаймо ще раз спроби Ґорбачова, Єльцина і навіть Путіна (на початках – Велика Европа, Велике НАТО) якось вписатися у реальний світ.

Певною мірою ці плани зламали конкуренти (Саудівська Аравія, Іран, США). Але головною проблемою стало енергозберігання та енергетична революція. Енергоносіїв стало занадто багато, тому ціни різко впали. А з ними і амбіції нереалізованої енергетичної імперії.

Тому Росії потрібне нове геополітичне мислення спрямоване на Арктику, Сибір і Далекий Схід. Можливо, саме на Далекому Сході постане новий симбіоз Китаю та Росії.

Чи були спроби такого мислення про переформатування Росії? Звичайно були. Однак нічим не закінчилися. Російським «самодєржцям» комфортно жити в Москві і визискувати країну за Уралом. Що в результаті веде до стагнації і неуспіху цього формату Росії.

Чи є в Росії досвід зміни формату? Звісно є. І завжди він здобувався як відповідь на зовнішні виклики:

· Петро І переформатував цивілізаційно відстале Московське царство у Російську імперію;

· Лєнін, з огляду на поразку у І Світовій війні, переформатував Російську імперію у СССР;

· Ґорбачов-Єльцин, з огляду на цивілізаційну відсталість, технологічну революцію 1980-х і поразку у «холодній війні», переформатували СССР у відносно демократичну РФ І;

· Путін, з огляду на інформаційну революцію, зміну технологічних платформ 2000-х переформатовує РФ І у авторитарну РФ ІІ.

Таким чином ми бачимо якийсь неадекватний геополітичний зсув РФ ІІ – авторитарної Росії третього президентства Путіна. Вона не реагує на зовнішні виклики і не пробує ввійти у світ в адекватному до викликів часу форматі, а неначе виходить з нього. Замість того, щоб прориватися і переорієнтовуватися до нових перспектив – на Тихий океан, Росія самоізолюється, повертається до регресивних форм суспільних відносин, будує чистої води автократію. Зрештою, така реакція для Росії теж характерна. Лєнін у 1917 р. завів країну у комуністичну ізоляцію, Сталін 1945 р. у «холодну війну». Путін заводить Росію у ексКҐБістську ізоляцію.

Що є причиною такої неадекватної поведінки Путіна? І чи впливає на його політику російська еліта чи російський народ?

Спочатку про народ. Бо неначе народ мав би бути джерелом влади і будь-який правитель має хоча б частково потрафляти народу. Однак в Росії все не так. Почну з парадокса – у Росії немає автохтонів, які мали б стати джерелом влади. Принцип розширення Московського царства робив підданими – буквально «руськими» – угро-фінів, татар, башкирів, чеченців і т.д. Всі вони «русские», але в сенсі «русских евреев», «русских бурятов» і т.д. Всі вони ставали підданими, тобто «русскими», а не русами чи русичами – сама мова говорить про те, що до влади населення піддані з самого початку не мали жодного стосунку. Так склалося і при варязькій, а потім і слов’янській колонізації угро-фінських племен, так було і при ординцях щодо московитів, царських імперіях щодо середньоазіатів, троцькістів-сталіністів щодо світового пролетаріату, путінців щодо «насельников русского мира».

В Росії не народ займає територію і формує владу (народ-територія-влада), в Росії влада (група опричників, ординців чи ексКҐБістів з кооперативу «Озєро») захоплює територію і, відповідно, населення на ній (влада-територія-населення). А територія для таких варягів/ординців/опричників меж не має. Тому й немає меж Росія. Вона є там, де, як стверджують представники «Русского мира», є «насельники русского мира».

Сьогодні владу в Росії здійснює близько тисячі осіб, які отримують чи не всю вигоду від існування цієї політичної конструкції. Вони, звісно повністю відірвані від території і народу. І то не тому, що вже наполовину живуть у своїх палацах у Европі чи США. Для варягів/ординців/опричників територія завжди була змінною величиною і не мала меж. Великий Степ меж не має. Сьогодні російські неоопричники успішно покоряють Лондон, Женеву і Бостон. Влада в Росії вільна і від території, і від населення на ній.

З політичного погляду для неї головне не дати населенню на території, яке пов’язане тільки вертикальними зв’язками з центром влади, стати горизонтально зінтегрованим народом – політичною нацією з своєю суверенною волею. Тому населенню Російської Федерації ніколи не дадуть стати нацією. Ба більше – розмитість кордонів РФ, породжує і розмитість складу населення – казус Абхазії, Південної Осетії, Криму, Придністров’я: хто вони – «русские»?

Будь яка територія може бути захоплена, будь яке населення може примушено стати «русским». Тому послідовність: «консолідація влади – захоплення території – підпорядкування населення» – є тим алгоритмом, відповідно до якого Московське царство перетворилося на Евразійську імперію. Новітніми опричниками Путіна стали два конкуруючі клани: ексКҐБісти з кооперативу «Озєро» та чеченські перевертні – кадирівці.

Разом з тим влада в Росії «самодержавна» у буквальному сенсі слова. «Самодержцями» були не лише московські царі, імператори, а й генеральні секретарі та президенти. Вони і є державою – як Путін сьогодні. Тому так важко зрозуміти, яку політику вестиме Росія – все сховано в одній голові – чи то Івана Грозного, чи то Сталіна, чи то Путіна. Вони не мають жодної відповідальності перед населенням. Щоправда, у них є певні зобов’язання перед своїми опричниками. А вже опричники правлять населенням.

Як правило російські «самодержавці» змінюють державну конструкцію з огляду на якусь політичну чи геополітичну катастрофу. Російська імперія трансформувалася в СССР, а СССР – в Російську Федерацію. Однак нафтовий бум 2000-2013 рр. приніс зовсім иншу якість ресурсів. Єльцин виживав усі 1990-ті. Натомість Путін, отримавши такий ресурс, почав діяти традиційним російським трибом – прирізувати території та збільшувати кількість «руських» (Чечня, Абхазія, Південна Осетія, Крим, Донбас). Саме тому у 2000-х ожило неоевразійство, з’явилася концепція «Русского мира».

І неоевразійство, і «русский мир» помруть тільки тоді, коли у російських «саможєржцев» заберуть нафто-газовий акселератор – коли остаточно впаде і попит, і ціни на енергоносії.

Тому на найближче майбутнє, піклуючись тільки про збереження режиму, будучи звичайними мародерами, мислячи за інерцією і насправді не переймаючись стратегічним майбутнім Росії, Путін чи його прямі спадкоємці будуть зацікавлені у:

· збереженні монополій на нафто-газових ринках;

· прив’язці своїх клієнтів до нафто-газової залежності;

· утримуванні цін на нафту та газ;

· блокуванні енергетичної революції;

· збереженні Російської Федерації ІІ (третє президентство Путіна) як корпорації її вузького елітного прошарку;

А тому на міжнародному рівні режим Путіна скоріш за все поставив перед собою такі завдання:

·        розколоти ЕС по кількох лініях (ФРН contra Південна Европа, ФРН+Франція contra Центрально-Східна Европа так званого «санітарний поясу»);

·        якщо не повністю позбавити суб’єктності, то хоча б підпорядкувати собі «санітарний пояс» між РФ та її сателітами та ФРН (Фінляндія, Естонія, Латвія, Литва, Польща, Чехія, Словаччина, Угорщина, Румунія, Болгарія, Словенія, Хорватія, Боснія і Герцеговина, Чорногорія, Сербія, Македонія, Греція, Молдова, Україна, Грузія, Вірменія, Азербайджан);

·        відтіснити Велику Британію з будь-яких европейських проектів, включно з ЕС;

·        ізолювати США, знеохотити їх до участі у европейських справах;

·        будь-якими силами втягнути КНР у спільні геополітичні проекти;

·        спробувати знову спровокувати ірансько-американське протистояння або скористатися американськими уступками, які укладалися при перемовинах з Іраном;

·        активізувати залучення невизначених країн у форматі співпраці БРІКС (BRICS - Brazil, Russia, India, China, South Africa) які до 2050 року неначе мають стати чотирма домінуючими економічними системами світу;

·        активізувати фронт протистояння США (Ємен, Газа+Західний берег Йордану, Ліван, Сирія, Ірак, Грузія, Україна, Молдова);

·        змінити світову систему безпеки за своїми лекалами у наближеному до путінсько-дуґінського виконання.

30 березня 2015