Тому перша теза – нормою є не стан впорядкування та злагоди, а стан війни – бурхливих і хаотичних змін. Змін, які відбуваються завдяки насильству. Війна і насильство на жаль супроводжують нас завжди. Так само, як і ті травми, до яких призводять.

Однак, здається, що попередні покоління не були такими розніженими, як ми. Такого розніженого світу, киселю, до якого ми звикли за останні кілька десятків років, людство ніколи не знало. Наші попередники і у фізичному сенсі були витривалішими. Але так само, здається, вони були опірніші і до психічних травм, породжених насильством. Бо жили у жорсткішому світі – світі без регуляцій.

Перша спроба впорядкування Європи відбулася після величезної європейської катастрофи – Тридцятилітньої католицько-протестантської війни. Тоді в ім’я віри та любові всі вбивали всіх, не було жодних чинників, які би когось стримували.

Тільки після укладення Вестфальського миру 1648 року в Європі була зроблена спроба хоч якось впорядкувати це розбуяле насильство – війну всіх проти всіх. Вперше з'явилося поняття «суверенітету», який полягав у тому, що на певній території діяли хоч якісь закони, тобто існував хоч якийсь, можливо і «несправедливий» лад, певна влада.

В порядку провокації – але для краси викладу: Суть цієї вестфальської регуляції зводилася до дуже простої формули – якщо курфюрст католик, то він має повне і «законне» право вигнати чи вирізати всіх протестантів на своїй «суверенній» території. І навпаки – якщо курфюрст протестант, то він має повне і «законне» право вигнати чи вирізати всіх католиків. І так у німецьких землях наступив хоч якийсь порядок, який ми, зазвичай, називаємо «миром».

Вестфальський мир, звичайно ж, проголошувався, як це прийнято, «вічним миром». Точно такий самий, який підписали у Мінську, щоб за дві години вже його порушити.

На нашій землі було практично те саме, тільки в іншій констеляції: православно-католицькій чи православно-греко-католицькій.

Проте цей благословенний, довгоочікуваний «вічний мир» існував недовго. До Великої Французької революції 1789 року. Старий режим було повалено. І в ім’я Свободи, Рівності та Братерства знову потекли ріки крові, летіли голови, на Ґревській площі у Парижі справно запрацювала «маленька луїзетта» - гільйотина.

Після революції розпочалася не менш кривава, проте романтизована наполеонівська кампанія.

І коли європейський світ наситився кров’ю, знову постало питання: як врегулювати світ, як повернутися до так бездумно зруйнованого «вічного миру».

Монарші доми того часу, зібравшись в 1815 році у Відні, подарували змученій Європі наступний «вічний мир» - назвімо його «віденським». Яким він був? Звісно, що ретроградським. Проте певним миром, певним ладом. Довго він існувати не міг.

Чому? А тому, що Революція прокинула народ. Суб'єктами міжнародної політики почали ставати не монархи, а народи – французький, німецький, італійський. Всі ці духовні нуртування оформилися у формі «романтизму». Народи почали звертатися до своїх мов, духу народу, духу землі. То була епоха великих національних геніїв – Ґете, Шиллера, Байрона, Міцкевича, Шевченка.

Проте пробудження народів і звернення до духу народу врешті-решт призвело до виникнення націоналізмів. Націоналізмів, які рвалися створювати національні держави – а, отже, перекроювати архаїчний наднаціональний світ старих імперій.

Першим ефективним націоналістом поза всяким сумнівом був, сам того не надто усвідомлюючи і мімікруючи під монархіста, Отто фон Бісмарк (Otto Eduard Leopold von Bismarck-Schönhausen, 1815-1898). Він був політичним ревізіоністом, який хотів ревізувати світ, який його не влаштовував. Він зніс світ карликових куфюрстів та об’єднав їх населення, всяких там прусаків, гессенців та баварців у новостворений єдиний німецький народ. З єдиною мовою, єдиним «духом крові» і т. д. Так у 1871 році постала німецька політична нація.

Українці люблять починати історію своєї нації мало не від Трипільської культури, але політична нація – це модерне поняття. Німецький народ об’єднали. Точніше створили. Але при цьому довелося зруйнувати систему стримувань і противаг, які старосвітські монархи заклали в 1815 році у Відні.

Остаточно віденську монархістську версію «вічного миру» зруйнували під час Першої світової війни. Саме тоді остаточно знесли старі імперії – Австро-Угорську, Російську, Німецьку, навіть Османську. Постав світ національних держав. Постала Польща, Чехо-Словаччина, Румунія, Угорщина, Литва, Латвія, Естонія, Фінляндія. Мала постати й Україна.  Остаточно конфігурацію світу після Першої світової війни окреслила Паризька мирна конференція 1919-1920 рр. На конференцію було запрошено делегації з 27 країн. Проте головну роль відігравала «Рада трьох» на чолі з прем’єр-міністром Великобританії Девідом Ллойд-Джоржем (David Lloyd George, 1862-1945), Франції – Жоржем Клемансо (Georges Benjamin Clemenceau, 1841-1929) і президентом США – Вудро Вільсоном (Thomas Woodrow Wilson, 1856-1924).

«Вічний мир» Паризької конференції протримався тільки 19 років – до 1939 року, коли нацисти та більшовики напали на Польщу. Зауважте, періоди миру стають все коротшими і коротшими. Після відносно мирних 19 років у Європі розпочалася Друга світова війна – друга Велика війна. За той час націоналізм встиг трансформуватися у нацизм, більшовизм і т.д. Було винайдено чудесну зброю – тоталітаризм з відповідною тоталітарною державою нового типу.

Великі війни розпочинаються з малих. Тому реально Друга світова війна розпочиналася з війни в Ефіопії, Фінляндії. Зараз, після розпаду двополярного (американсько-совєтського) світу, також постійно відбуваються флангові війни - війна в Грузії, війна в секторі Газа, війна в Сирії, а тепер уже і в Україні.

Після розрухи Другої світової війни знову постало питання врегулювання чи впорядкування світу. 1944 року в Ялті уклали наступний варіант «вічного миру». Відбулася дипломатична зустріч лідерів США – Франкліна Делано Рузвельта (Franklin Delano Roosevelt, 1882-1945), Великої Британії Вінстона Черчіля  й СССР – Йосипа Сталіна 1945 з метою вирішення питань закінчення ІІ Світової війни та повоєнного ладу. Цей новий «вічний мир» не протримався до і року - 5 березня 1946 року Вінстон Черчілль у Вестмінстерському коледжі у місті Фултон виголосив програмний виступ (Фултонську промову),   що став загальновизнаним знаком початку Холодної війни. Чи гинули і страждали у ній люди? Без сумніву. Якщо люди не гинули в Лондоні, Дюсельдорфі чи Львові, то це не означає, що люди не гинули в Будапешті 1956 року, Празі 1968 року, ну і в Мозамбіку, Анголі, Афганістані, Кореї чи ще десь. Ця тенденція простежується до сьогодні: частотність локальних, флангових війн збільшується.

Тогочасний світ був двополярним: США – СССР.

Врешті СССР програв у цій війні. У 1991 році світ став однополярним. США почали безапеляційно домінувати у цілому світі. На той час ще не було такого потужного Європейського союзу, який формально постав 1993 року, проте справді потужним геополітичним гравцем став на межі 2000-них. Росія була в руїні. Китай також виходив з комуністичного колапсу.

«Американський світ» чи «американський лад» тривав до того часу, поки не появилися ці два потужні економічні і геополітичні гравці.

І він був однополярним – з великим сонцем посередині - США.

Тобто до 2010 року. Аж до того моменту, коли Великий Червоний Китай ввійшов в клуб економічних гігантів.

Сьогодні світ нагадує трикутник: США – ЕС – Китай.

Війна, яка зараз йде в Україні, – вписана у цей напружений динамічний трикутник.

Ми часто не бачимо контексту, говоримо, що винними у цій війні є росіяни чи божевільний Путін.

При цьому не розуміємо, що в світі є й об’єктивні процеси, які не залежать ні від групового божевілля росіян, ні від персональних девіацій Путіна.

Давайте кинемо оком на цей трикутник, і запитаймо себе – а де у цьому трикутнику знаходиться Україна? Очевидно, що десь між ЕС та США. Причому ближче, з відомих причин до ЕС.

А де Ізраїль? Теж між ЕС та США. Проте ближче до США.

А де Сирія? Сирія тих, хто воює з режимом Асадів? Теж між США та ЕС – однак дещо зміщена до Китаю.

А де Росія, яка так хоче ввійти в цей трикутник гігантів? Але на сьогодні Росія є лишень міноритарним акціонером Великого Китайського Проекту. Вона однозначно ближче до Китаю, подальше від США і дещо наближена до ЕС – принаймні кількох країн в ЕС.

Одним словом картина виглядає так, що війна у Газі, Сирії, Грузії та Україні є однією і тією самою війною – просто це різні театри військових дій однієї війни. Так, як це було і у Першій, і у Другій світових війнах.

Виходячи з цього ми маємо розуміти, що Україна попала між двох тектонічних плит, які рухаються, які шукають своїх меж, які конкурують між собою, а тому на цих стиках іскрить, - ось це, на мою думку, є причина війни в Україні.

На жаль, вирішення в цій війні не залежить від нас, а від великих гравців, які свого часу розпочали Першу, потім Другу, не дай Бог, щоби скоро була Третя світова війна. Це не буде жорстока війна, не така примітивна, яка зараз йде на Донбасі.

Інколи ми й не зауважуємо, що йде війна. Так перший напад путінської Росії на країну НАТО стався у 2008 році, коли спецслужби Росії атакували систему електронного врядування Естонії – це була перша в історії кібервійна.

Світ зарухався. Війна на Донбасі – це тільки одне коліщатко, це як війна в Ефіопії у 1930-х роках. Її місце можна зрозуміти коли співставити з іншим війнами: в Грузії, Газі, Сирії, Курдистані. Наш східний фронт – це маленька частина великого протистояння, загострення якого нам, напевно, ще слід тільки чекати.

Не маймо ілюзій. Френсіс Фукуяма (Yoshihiro Francis Fukuyama, 1952) писав, що історія кривавих допостмодерних війн завершилася – тобто завершилася історія, яку ми завжди подавали як історію війн. На жаль, він помилився.

А назагал, то зараз на ринку ідей функціонує кілька моделей, які мали б представляти світобудову. Попередньо подана є тільки однією з них. І, звісно, всі вони є лише наближеннями до реального стану справ.

Не менш розрекламованою є й модель Гелфорда Джона Маккіндера (Halford John Mackinder, 1861-1947), яка представляє світ як протистояння Світового острова (Евразії як союзу Німеччини, Росії і , можливо, Китаю ) та Світового океану (у формі старої Британської імперії, яку сьогодні замінили США та їхня периферія). Цю модель активно імплементовує режим Путіна – здається, що Путін саме так бачить світ. Йому не важко прийняти саме цю модель, бо вона дуже нагадує зрозумілу йому модель совєтсько-американського протистояння періоду холодної війни.

Ще однією моделлю є модель багатополюсного світу. Якоюсь мірою спробою реалізації такої моделі було створення організації БРІКС (Бразилія, Росія, Індія, Китай та Південна Африка). Це не політичний союз, як ЕС, але все ж певна координація зусиль цих країн, яка мала б структурувати світ по-іншому. І головне, за задумом одного з головних його промоторів – Путіна – протистояти однополюсній домінації США. На разі і цей проект та модель, здається, забуксували – особливо після того, як Путін зламав всю систему світопорядку.

Ну і остання ілюзія – це переконання, що світ можна ефективно впорядкувати, і, відповідно, ним ефективно керувати. По-суті це віра в людський розум. Це ідея далекого XVIII сторіччя – сторіччя раціоналізму. А також його більш скромного спадкоємця – прагматизму ХІХ сторіччя.

Глобальна системна криза ХХІ сторіччя розбиває і цю ілюзію на друзки. Розум не такий всесильний. Так само, як не всесильними є і ті регуляції, які конструюють і пробують застосувати сьогоднішні креатори світу. Світ достатньо вільний і непередбачуваний.

То що ж – не будувати жодних моделей? Зовсім ні. Для того, щоб хоч трохи орієнтуватися в світових трендах ці моделі слід будувати. Однак при цьому слід розуміти, що вони тільки частково відповідають реальному стану справ і відображають тільки якісь фрагменти чи аспекти реальності.

13 листопада 2014