Але що змусило Путіна піти на такий ризикований крок?

·       Є причини міжнародного характеру.

·       Є причини внутрішнього російського характеру.

·       Є причини, що мають відношення до розвитку подій в Україні.

Звичайно, вони пов’язані між собою. Однак для кращого усвідомлення політичних та економічних процесів, що відбуваються на різних рівнях, я б пропонував згрупувати ці причини саме за такими трьома ознаками.

ПРИЧИНИ МІЖНАРОДНОГО ХАРАКТЕРУ:

У світі сформувалися три головні центри глобального геополітичного впливу.

Це США з їхньою інституціональною та геополітичною периферією.

Це Европейський Союз з його інституціональною та геополітичною периферією. А це і ОБСЕ, і Рада Европи, і Европейський банк реконструкції та розвитку і т.д. Причому Україна входить в його інституціональну та геополітичну периферію і навіть після чергового Майдану зробила заявку на ще глибшу інтеграцію з цими периферіями ЕС.

І це Китай з його інституціональною та геополітичною периферією. Причому на наших очах Російська Федерація все глибше заходить у інституціональну та геополітичну периферію Китаю. Це і співпраця у рамках ШОС, це і потужні інфраструктурні проекти з експорту нафти та газу з Сибіру до Китаю.

Але є ряд країн, які мають геополітичні амбіції, однак не мають ресурсів для їх реалізації. Це держави-ревізіоністи, які хочуть або ввійти у цей домінантний тріумвірат, або його зламати.

До цих держав-ревізіоністів відносяться, як не парадоксально, той самий Китай, який зараз у процесі відвойовування свого провідного місця у цьому тріумвіраті. Тому позиція Китаю двозначна. Це Росія, яка хоче повернути контроль над усім постсовєтським простором, включно з країнами колишнього соціалістичного табору. І це Іран, який претендує на провідну роль в ісламському світі.

У випадку Російської Федерації можна сміливо говорити, що це не лише держава-ревізіоніст, але й держава-реваншист, яка хоче повернути собі домінантну позицію колишнього СССР – тобто повернутися в минуле.

В економічному сенсі на світовій арені спостерігаються два суперечливі у своїй суті процеси.

З одного боку ми бачимо зусилля США сформувати евроатлантичну зону вільної торгівлі. Основними складовими такої зони мають стати: зона вільної торгівлі НАФТА (США, Канада, Мексика) та зона вільної торгівлі ЕС.

Цей проект посилює позиції США та ЕС у їх конкуренції з Китаєм, який поступово перебирає на себе більшу частину реальної, не спекулятивної, економіки.

Разом з тим проект евроатлантична зона вільної торгівлі, в який, як причіпний вагон, входитиме і Україна, є смертельним для геополітичних прожектів Путіна, який хоче сформувати свій маленький за об’ємами, але не за територією, на яку поширюється, Евразійський митний союз.

Однак є й більш тривожні тенденції, які можуть протидіяти евроатлантичній зоні вільної торгівлі. Останнім часом можна побачити ознаки формування дивного порозуміння Китаю, Росії та, о диво, Німеччини. Що стосується китайсько-російського тандему, то тут все зрозуміло – Росія у безвиході. Однак Німеччина, непомітно і дуже глибоко зайшовши в російську економіку, не лише боїться розриву цих зв’язків. Очевидно німецький бізнес побачив велику перспективу у прямій співпраці з Китаєм. Тим більше, якщо Китай матиме напружені стосунки з США та їхньою периферією, що неодмінно відіб’ється на об’ємі та рівні економічних стосунків.

У контексті цих тенденцій майбутня констеляція світу не така вже й очевидна. Домінантний тріумвірат може бути зруйнований.

Тим більше, що ми ж бачимо, які титанічні зусилля докладає Путін на міжнародній арені, пробуючи шукати собі союзників від Куби до Бразилії.

Однак на сьогодні тріумвірат все ж актуальний і тому не рахуватися з ним неможливо.

Як бачимо Росія, вилетівши з «великої двійки» – СССР та США – ще у 1991 році, опинилася на задвірках. Домінантна «велика трійка» – США, ЕС та КНР – відвели їй другорядну роль.

Це аж ніяк не корелює з ядерним статусом Росії, яка живе спогадами про минуле.

Не менш істотною причиною для такого кроку режиму Путіна стало усвідомлення ним слабкої політичної волі і егоїзму політичних еліт ЕС та США. Йому довго вдавалося їх обманювати. Він провів масовану кампанію по підкупу різних елітних груп на Заході – від керівників держав, як от Герхарда Шрьодера (Gerhard Fritz Kurt Schröder, 1944), до провідних аналітиків, інтелектуалів, поп-зірок і т.д.

Куражу Путіну додавало і явне небажання та навіть нездатність Заходу обстоювати не те що свої засади – европейську ідею чи ідею свободи – але навіть і свої інтереси. Захід почав відступати – як це було у випадку російсько-грузинської війни 2008 р., коли Грузію, по-суті, зрадили.

ПРИЧИНИ ВНУТРІШНЬОГО РОСІЙСЬКОГО ХАРАКТЕРУ:

Росія втратила свої домінантні позиції у світі. І це призвело не лише до іміджевих втрат. Це призвело і до цивілізаційної деградації. А ця деградація має безліч сторін. Це і технічний та науковий регрес, це і інфраструктурний регрес, це і депопуляція, це і втрата ідеологічних мотивацій і т. д. В результаті Росія стала швидше об’єктом, а не суб’єктом міжнародної політики. І дійсно – з огляду на її слабкість, Росії накидують правила гри. Хоч ці правила можуть бути корисними для тих, кому їх накидають – як от дотримування принципу прав людини чи збереження світового status quo. На жаль чи на щастя, так було і так буде у світовій політиці – і слабкому гравцю цього не уникнути.

Путін, як російсько-совєтський реваншист зробив відчайдушну спробу зламати ці тенденції.

Однак клептократичний (злодійський) характер його режиму не міг цього дозволити – більша частина ресурсів країни – а це головно кошти від експорту газу та нафти – розкрадалися правлячим класом. Росія опинилася на межі банкротства, яке було жорстко прив’язане до вартості нафти та газу на світовому ринку. А її опоненти мають можливість цю вартість різко понизити, хоча теж бояться це робити, щоб не призвести до непередбачуваних наслідків. Російська економіка почала стагнувати.

Все це призвело до різкого падіння рейтингу Путіна і необхідні були екстрені заходи, щоб зробити його режим знову популярним.

Такими екстреними заходами було визнано перехід до практичного відновлення російсько-совєтської зони впливу. Тим більше, що досвід анексії грузинських територій стимулював Путіна до подальших агресій.

Крім того Росії, з сировинним способом мислення її еліт, потрібні ресурси. І не про копалини йдеться, а про людей. Скажена депопуляція загрожує їй втратою контролю над обезлюдненими територіями її Сходу. Російські еліти добре розуміють, що час грає не на їхню користь, а за спустошенням величезних регіонів спокійно спостерігає Великий Китай. Тому потрібні ресурси. Росія вже вигребла більш-менш кваліфікований людський ресурс з Середньої Азії. Єдине, що залишилось, це північний Казахстан, Україна, Білорусь.

Економічні негаразди і тотальна зачистка відносно демократичної опозиції залишили на політичному полі Росії або путінських клептократів, або ж крайньоправих російських націоналістів. Тому цілком природно відбулася змичка клептократів і націоналістів. Так сформувалося ударне ядро сьогоднішнього путінського режиму. І довго без якихось дій ця гримуча суміш залишатися у стані спокою не могла. Тим більше, що режим тільки піднімав температуру у своїй колбі – вона мусіла викинути всю цю енергію постійного приниження, невдач і ненависті.

Ці крайні націоналістичні настрої були шалено розкручені офіційною путінською пропагандистською машиною. Але заквітли вони тому, що попали на дуже благодатний ґрунт російського суспільства, яке, як виявилося, теж прагнуло реваншу.

Жертвами стали Україна у 2004 р., Естонія у 2007 р., потім Грузія у 2008 р. і тепер знову Україна 2013-2014 рр.

Очевидно, що Путін прийняв для себе таку програму дій – постійні війни по периферії Росії, перетворення периферії Росії на випалені, безнадійні території на кшталт Придністров’я, Абхазії, Північної Осетії.

Ця перманентна війна має основною метою не стільки реставрацію СССР, скільки збереження самого Путіна і його клептократичного режиму при владі безкінечно.

Тому Путіну потрібно було перейти межу будь-якої моралі чи навіть пристойності – спалити мости і замкнутися у «суверенній» Росії. Звісно, що це шлях автаркії. Для Росії це кінець. Однак персонально для Путіна со товаріщі – єдине можливе спасіння від долі Саддама Хусейна (Саддам Хусейн Абд аль-Маджид ат-Тікріті, 1936-2006) чи Муаммара Каддафі (1942-2011). Путін вирішив, що для нього пом’якшена доля династії Кім Ір Сена ()김일성, 1912-1994),  Кім Чен Іра (김정일, 1941-2011) та Кім Чен Ина (김정은, 1982) більше підходить.

ПРИЧИНИ ВНУТРІШНЬОГО УКРАЇНСЬКОГО ХАРАКТЕРУ

Україна у своєму внутрішньому розвитку за 23 роки незалежності не виконала кількох основних завдань.

Вона не провела того комплексу суспільних, економічних і політичних реформ, які були і є вкрай необхідними для того, щоб таке політичне утворення, як держава Україна, взагалі могло існувати.

Причиною того є захланність, недалекоглядність і боягузтво українських правлячих груп. Інколи, як у випадку президентства Януковича, можна вживати не термін «група», а термін «організоване злочинне угрупування».

Президенти Кравчук і Кучма були зайняті грабунком загальнонаціональної власності. Президент Ющенко проявив подиву гідне боягузтво і безвідповідальність. Янукович, окрім грабунку, просто готував країну до аншлюсу.

Тому Україна періодично вибухала. Бо соціальні процеси, попри все, ішли своїм порядком. З’являвся незалежний бізнес, середній клас, змінювалися активні генерації – а владні групи і далі застрягли на початку 1990-х.

ЗАВДАННЯ, ЯКІ МАЛА І МАЄ ВИКОНАТИ УКРАЇНА, ЩОБ ЗБЕРЕГТИСЯ ЯК ПОЛІТИЧНИЙ ПРОЕКТ

У СФЕРІ  ІНСТИТУЦІЙНОЇ БЕЗПЕКИ:

Після двох десятиліть стагнації (Кравчук, Кучма, Ющенко) і активного вижирання державних інституцій зсередини (Янукович) ці державні інституції (представницькі та виконавчі органи, судова система, армія, спецслужби і т. д. до останньої поліклініки) стали дисфункційними. Вони не виконують функцій, які нібито мають виконувати: міліціонери – забезпечувати правопорядок, а лікарі – лікувати.

Тому ми маємо заново збудувати всі без винятку державні інституції. Не певний, що можна відбутися «реформуванням». Це вже не раз було. І нічого по-суті не дало.

Гарантувати свою інституційну безпеку ми можемо тільки через адаптацію досвіду розбудови европейських інституцій.

Коли Україна отримала змогу зробити перший крок у Вільнюсі і підписати угоду про асоціацію, яка передбачала і глибоку інституційну перебудову – Росія стала дибки.

Бо Україна не мала права стати хоча б відносно стійкою і функціонуючою країною. Україна мала стати «неспроможною державою» (англ. failed state) – державою, яка не здатна підтримувати своє існування як життєздатної політичної та економічної одиниці. Це також держава, яка стає некерованою й недостатньо легітимною в очах міжнародного співтовариства у зв’язку з розпадом державної влади.

У СФЕРІ ЕКОНОМІЧНОЇ БЕЗПЕКИ:

Ми бачимо, як Україна все більше підпорядковувалася економічним інтересам Росії, як Росія примушувала Україну узалежнюватися від щораз дорожчого російського газу. Як Росія руками таких собі януковичів блокувала всі спроби оптимізації української економіки і її унезалежнення від Росії.

В українській геополітичній ситуації забезпечити свою економічну безпеку від постійних зазіхань Росії Україна може тільки в рамках широкої інтеграції з ЕС. А у подальшому, можливо, навіть у рамках евроатлантичної зони вільної торгівлі від Гонолулу до Тбілісі.

Коли Україна мала змогу зробити перший крок у Вільнюсі і підписати угоду про асоціацію – Росія стала дибки і заборонила Януковичу це робити.

Бо Україна не мала права стати хоча б відносно заможною, а, отже, стабільнішою країною.

У СФЕРІ ПОЛІТИЧНОГО СУВЕРЕНІТЕТУ:

Йдеться головно про військову безпеку. Хоча не тільки. Сьогодні безпека трактується дуже широко.

За два десятиріччя Україна так і не спромоглася убезпечитися від зазіхань на її суверенітет у найширшому сенсі слова. Бо не про одну територію йдеться. Ламання права наших громадян за кордоном теж базується на її праві як суверена.

Якщо Кравчук, Кучма та Ющенко займалися питаннями безпеки радше на периферії своїх інтересів, то Янукович почав активно руйнувати систему національної безпеки України – почавши від зміни концепції національної безпеки, військової доктрини, закінчуючи руйнуванням армії, спецслужб і підпорядкуванню їх російській агентурі.

Тому, коли почалася російська агресія у Криму, знищені армія і спецслужби виявилися абсолютно неспроможними ні у технічному, ні у моральному сенсі слова їй протистояти.

Тільки, коли Путін продовжив інтервенцію на Донбасі – то ефективний спротив почали чинити радше добровольчі, ніж регулярні мілітарні чи парамілітарні підрозділи. Так почала відроджуватися українська армія.

Однак реально забезпечити свою безпеку як реального суверена Україна може лише у співпраці з НАТО, яке теж почало очунювати після років летаргічного сну. І тут є цілий ряд можливостей – від прямого членства у НАТО, яке гарантує спільну оборону території, до максимального розширення інструментів співпраці з НАТО, що більш реально.

Нещодавно прозвучала дуже симптоматична пропозиція США зробити Україну, Молдову та Грузію особливими партнерами НАТО. Це цікава пропозиція, хоча ще не конкретизована.

Однак вже очевидно, що у посиленні безпеки в регіоні перш за все зацікавлені Естонія, Латвія, Литва, Польща, Україна, Румунія, Велика Британія, Швеція, Норвегія та США. Можливо, це контури ще однієї безпекової структури. Бо ж ми бачимо, як Росія перетворила ОБСЕ у другу безсилу Лігу націй. Не менш очевидним є й опортунізм у питанні російсько-української війни і ряду дійсних членів НАТО.

Завдання забезпечення інституційної, економічної і військової безпеки стали головними завданнями, які поставило саме життя, і які жорстко поставив перед політичним класом України ЕвроМайдан 2014 року.

Завдання Путіна, який розв’язав війну з Україною, – це зірвати будь-які спроби забезпечити інституційну, економічну і військову безпеку України і якщо не підпорядкувати її собі остаточно, то перетворити на повністю «неспроможну державу». Його лозунг щодо України – чим гірше, тим краще. Тому він з допомогою своїх терористів буде максимально нищити всю інституційну, економічну і військову України. Що і робить.

І притомний політичний клас України, і Путін усвідомили серйозність постановки питання.

Політичному класу було майже нікуди подітися – він врешті-решт, попри все своє небажання чи некомпетентність, буде змушений виконати ці три завданні – бо інакше його змете не лише народ, але й об’єктивний хід подій.

Натомість Путін вирішив просто зруйнувати Україну як політичну конструкцію. Що й призвело до російської війни проти України 2014 року.

Отож, попри російську агресію, попри нехіть частини опортуністів як в країні, так і за кордоном мусимо, перебуваючи у стані війни, забезпечити інституційну, економічну і військову безпеки країни.

18 липня 2014