В цій збірці, яка писалася впродовж року, але головно
останні кілька місяців, я спробував сконструювати хоч якось систематизований
підхід до аналізу актуальної геополітичної диспозиції, в якій опинилася
Україна.
Коли я пишу «опинилася», то тим самим зовсім не хочу
применшити її ролі у цій війні. Зовсім навпаки. Однак я хочу показати, як
світові геополітичні зміни призвели до цієї війни. І не тільки до цієї. Напад
Росії Путіна на Україну є тільки одним з елементів загального геополітичного
протистояння і далекосяжного хоча й сумбурного плану Путіна зокрема. Основна мета
його плану – повернутися до світу сформованого зговором у Ялті 1945 року –
бінарного світу, одним з полюсів якого мала б стати Росія Путіна. Це, на його
думку, єдиний шанс для Росії залишитися в клубі наддержав.
А тому ще 2007 року Путін у Мюнхені (знову у Мюнхені, як
у 1938, що симптоматично) чітко проголосив свій курс на ревізію світової
системи безпеки. Західні лідери чи то з огляду на свою зарозумілість, чи то з
огляду на просту обмеженість, не сприйняли цієї заяви всерйоз.
І тоді Путін приступив до здійснення свого плану. У 2008
р. він запускає пробну кулю - здійснює кібер-напад на
країну члена ЕС та члена НАТО Естонію. Проковтнули. Вдали, що не зауважили. Не
кваліфікували цю війну як війну. Потім того ж року 2008 р. вже розгорнутими
силами нападає на Грузію. Захід перелякався і зрадив Грузію. Потім Путін почав
розгортати фронт протистояння – підтримав і роздмухав громадянські війни у
Сирії, Ємені, почав провокувати ХАМАС. Потім, щоб розв’язати свої руки, почав послідовно
виходити з всіх міжнародних угод щодо озброєнь у Европі.
У 2010 році успішно ставить свого ставленика в Україні. Однак в вже приборканій
Україні вибухає Майдан Гідності. Путін пробує ним маніпулювати в своїх
інтересах. Однак програє. І тоді нападає на Україну. Всі ці події є ланками
одного і того ж фронту.
Якого? Путін старомодний. Попри задекларовану тактичну
гібридність війни, яку він розв’язав в Україні, у стратегічному та
геополітичному сенсі він тільки продовжує геополітичні тренди, які склалися
навіть не в Ялті, а задовго до того – ще у ХІХ сторіччі. Ба, більше – вочевидь
він, попри всю хаотичність своїх дій, все ж знайомий хоча б з азами
геополітичної думки - і тому в якомусь сенсі пробує діяти у відповідності з
ними. Можливо на нього дійсно вплинули писання новітніх російських
неоконсерваторів.
Але геополітика, як наука, доволі приблизна. Цілком
слушним є запитання – а якою мірою умоглядні геополітичні конструкції того чи иншого політичного мислителя відповідають реальному стану
справ? Як на мене – то доволі частково. Однак ці умоглядні геополітичні
конструкції мають іншу, більш важливу здатність – вони можуть формувати
реальність. Що, напевно, такого маніпулятора, як Путін, цікавить найбільше.
Одним з головних інструментів гібридної війни,
розв’язаної Путіним є формування реальності в головах свого народу, своїх військових
і навіть своїх супротивників. Чи в першу чергу в головах своїх супротивників. І
не останню роль в цьому відіграють умоглядні геополітичні конструкції, які
неначе лишень відображають чи осмислюють реальний стан справ. Однак те, що я
вдався до слова «осмислення» свідчить про те, що саме воно для нас надає сенсу,
смислу цій реальності. Навіть самі творці цих сенсів, поважні класики геополітики
та їхні адепти, починають в них вірити як в реальність. Як Путін вірить
умоглядні геополітичні конструкції російських імперських неоконсерваторів.
І все сказане попередньо стосується не лише Путіна, але й
його геополітичних супротивників. Вони теж осмислюючи реальність опираються не
лише на реальність, але й на умоглядні геополітичні конструкції сучасних і
класичних британських, американських, німецьких геополітиків. А також на
національну політичну культуру, національну ментальність і національну
футурологію.
Тому так важливо показати й історію геополітичних
підходів у кожному конкретному випадку – чи ми ведемо мову про Велику Британію,
США чи про Китай.
Так само дуже важливо визначитися з тими головними
геополітичними гравцями, які є істотними для українського театру воєнних дій. А
ними я вважаю США, Велику Британію, ФРН, Туреччину, Польщу і, звичайно, Росію.
Саме їхні геополітичні стратегії я спробував у загальній формі окреслити у цій
книзі.
Разом з тим я не окреслив ні української геополітичної
традиції, ні сьогоднішньої української геополітичної стратегії. Хоча багато хто
цього очікував. Цьому є дві причини.
По-перше, обриси українських геополітичних інтересів
можна окреслити, тільки виходячи з геополітичних інтересів наших союзників та
супротивника. Ми не наддержава, яка може диктувати світовий порядок денний. Це
щось на кшталт негативної геополітики – яка нагадує негативну теологію, яка не
окреслюючи істоти Бога, окреслює, чим він не є. І тим самим окреслює обриси
його незбагненної істоти.
По-друге, я не хочу займатися геополітичним мрійництвом.
Реально геополітичні стратегії формують, наповнюють змістом діючі політики,
яким я не є. Формують в силу свого розуміння та освіченості. Можливо цих кілька
текстів зможуть їм у цьому чимось допомогти.
А також, можливо, ці кілька текстів докинуть свої дві
лепти і до формування загальноприйнятої української геополітичної стратегії. Зрештою,
я залишаю право тим, хто кине оком на ці тексти, самому визначатися з
геополітичними стратегіями для України.
7 травня 2015