В цій збірці, яка писалася впродовж року, але головно останні кілька місяців, я спробував сконструювати хоч якось систематизований підхід до аналізу актуальної геополітичної диспозиції, в якій опинилася Україна.

Коли я пишу «опинилася», то тим самим зовсім не хочу применшити її ролі у цій війні. Зовсім навпаки. Однак я хочу показати, як світові геополітичні зміни призвели до цієї війни. І не тільки до цієї. Напад Росії Путіна на Україну є тільки одним з елементів загального геополітичного протистояння і далекосяжного хоча й сумбурного плану Путіна зокрема. Основна мета його плану – повернутися до світу сформованого зговором у Ялті 1945 року – бінарного світу, одним з полюсів якого мала б стати Росія Путіна. Це, на його думку, єдиний шанс для Росії залишитися в клубі наддержав.

А тому ще 2007 року Путін у Мюнхені (знову у Мюнхені, як у 1938, що симптоматично) чітко проголосив свій курс на ревізію світової системи безпеки. Західні лідери чи то з огляду на свою зарозумілість, чи то з огляду на просту обмеженість, не сприйняли цієї заяви всерйоз.

І тоді Путін приступив до здійснення свого плану. У 2008 р. він запускає пробну кулю - здійснює кібер-напад на країну члена ЕС та члена НАТО Естонію. Проковтнули. Вдали, що не зауважили. Не кваліфікували цю війну як війну. Потім того ж року 2008 р. вже розгорнутими силами нападає на Грузію. Захід перелякався і зрадив Грузію. Потім Путін почав розгортати фронт протистояння – підтримав і роздмухав громадянські війни у Сирії, Ємені, почав провокувати ХАМАС. Потім, щоб розв’язати свої руки, почав послідовно виходити з всіх міжнародних угод щодо озброєнь у Европі. У 2010 році успішно ставить свого ставленика в Україні. Однак в вже приборканій Україні вибухає Майдан Гідності. Путін пробує ним маніпулювати в своїх інтересах. Однак програє. І тоді нападає на Україну. Всі ці події є ланками одного і того ж фронту.

Якого? Путін старомодний. Попри задекларовану тактичну гібридність війни, яку він розв’язав в Україні, у стратегічному та геополітичному сенсі він тільки продовжує геополітичні тренди, які склалися навіть не в Ялті, а задовго до того – ще у ХІХ сторіччі. Ба, більше – вочевидь він, попри всю хаотичність своїх дій, все ж знайомий хоча б з азами геополітичної думки - і тому в якомусь сенсі пробує діяти у відповідності з ними. Можливо на нього дійсно вплинули писання новітніх російських неоконсерваторів.

Але геополітика, як наука, доволі приблизна. Цілком слушним є запитання – а якою мірою умоглядні геополітичні конструкції того чи иншого політичного мислителя відповідають реальному стану справ? Як на мене – то доволі частково. Однак ці умоглядні геополітичні конструкції мають іншу, більш важливу здатність – вони можуть формувати реальність. Що, напевно, такого маніпулятора, як Путін, цікавить найбільше.

Одним з головних інструментів гібридної війни, розв’язаної Путіним є формування реальності в головах свого народу, своїх військових і навіть своїх супротивників. Чи в першу чергу в головах своїх супротивників. І не останню роль в цьому відіграють умоглядні геополітичні конструкції, які неначе лишень відображають чи осмислюють реальний стан справ. Однак те, що я вдався до слова «осмислення» свідчить про те, що саме воно для нас надає сенсу, смислу цій реальності. Навіть самі творці цих сенсів, поважні класики геополітики та їхні адепти, починають в них вірити як в реальність. Як Путін вірить умоглядні геополітичні конструкції російських імперських неоконсерваторів.

І все сказане попередньо стосується не лише Путіна, але й його геополітичних супротивників. Вони теж осмислюючи реальність опираються не лише на реальність, але й на умоглядні геополітичні конструкції сучасних і класичних британських, американських, німецьких геополітиків. А також на національну політичну культуру, національну ментальність і національну футурологію.

Тому так важливо показати й історію геополітичних підходів у кожному конкретному випадку – чи ми ведемо мову про Велику Британію, США чи про Китай.

Так само дуже важливо визначитися з тими головними геополітичними гравцями, які є істотними для українського театру воєнних дій. А ними я вважаю США, Велику Британію, ФРН, Туреччину, Польщу і, звичайно, Росію. Саме їхні геополітичні стратегії я спробував у загальній формі окреслити у цій книзі.

Разом з тим я не окреслив ні української геополітичної традиції, ні сьогоднішньої української геополітичної стратегії. Хоча багато хто цього очікував. Цьому є дві причини.

По-перше, обриси українських геополітичних інтересів можна окреслити, тільки виходячи з геополітичних інтересів наших союзників та супротивника. Ми не наддержава, яка може диктувати світовий порядок денний. Це щось на кшталт негативної геополітики – яка нагадує негативну теологію, яка не окреслюючи істоти Бога, окреслює, чим він не є. І тим самим окреслює обриси його незбагненної істоти.

По-друге, я не хочу займатися геополітичним мрійництвом. Реально геополітичні стратегії формують, наповнюють змістом діючі політики, яким я не є. Формують в силу свого розуміння та освіченості. Можливо цих кілька текстів зможуть їм у цьому чимось допомогти.

А також, можливо, ці кілька текстів докинуть свої дві лепти і до формування загальноприйнятої української геополітичної стратегії. Зрештою, я залишаю право тим, хто кине оком на ці тексти, самому визначатися з геополітичними стратегіями для України.

7 травня 2015