Осінь

Знаєте той час, коли таке буйне і ще недавно повне енергії літо, універсальне літо, літо, яке своєю величезною півкулею накриває все, що тільки можна уявити – людей, події та речі – якогось дня стає трохи калічкою. Промені сонця ще густо й рясно спадають на землю, в овиді ще вгадується великопанський, класичний жест, який тої пори перевищував навіть геній Пуссена, але дивна річ – з ранкової прогулянки ми повертаємося на диво знуджені й порожні: невже ми чогось соромимось? Нам трішки ніяково, ми не дивимося одні одним в очі – чому? І знаємо, що в сутінках то один, то другий із заклопотаною посмішкою тихцем відійде в далекий кут літа постукати в стіну та переконатися, чи його тон ще гучний і повний. У тій пробі є певне збоченське задоволення від зради, викриття, легкий холодок скандалу. Але офіційно ми все ще повні респекту, повні лояльности: Така солідна, так ґрунтовно заснована фірма… Та попри те, коли наступного дня розноситься вістка про конкурс – то це вже новина застаріла, вона вже не має вибухової сили скандалу. І коли аукціон набрав свого тверезого, бадьорого розгону, спрофановані апартаменти спорожніли, стали пустицею, наповнилися світлою й тверезою луною – і це не викликало жодного жалю чи сентименту: вся ця ліквідація літа має у собі якусь легкість, має статичність і тривіальність запізнілого карнавалу, який затягнувся аж до Страстної Середи.

І все таки песимізм, можливо, й передчасний. Ще йдуть переговори, ще можливості літа не вичерпані до кінця, ще може дійти і до повної реституції…Але зваженість та холоднокровність не є головною рисою відпочивальників. Навіть готельна служба, готельна служба, яка по вуха заангажована у акції літа – й вона капітулює. Ні! Коли так мало в людей лояльности, пієтету до вірного союзника, то це не свідчить про дотримання високого купецького кодексу! Це дрібні крамарі, маленькі боягузливі люди, які не будують великих планів. Кожен з них тулить до свого пуза коханого гаманця. Вони цинічно скинули маску ввічливості, знімають смокінги. З кожного вилазить колишній скарбник...

Ми теж пакуємо куфри. Мені п’ятнадцять років і я зовсім не обтяжений якимись практичними обов’язками. Оскільки ще залишається година до від’їзду, я ще раз вибігаю, щоб попрощатися з нашим пансіонатом, ще раз проревізувати доробок цього літа, прикинути, що можна забрати з собою, а що треба назавжди залишити тут, у цьому приреченому на катастрофу місці. Але на малому парковому рондо, тепер порожньому і, завдяки пізньому полуденному сонцю, світлому, коло пам’ятника Міцкевича моїй душі явилася правда про цей надлом літа. В ейфорії від того відкриття я піднімаюся на дві сходини постаменту, піднімаю д’горі очі, патетично розкидаю руки, неначе хочу звернутися до всього пансіонату, й голошу: - Прощай, Поро! Ти була чудовою та щедрою. Ніяке інше літо не може зрівнятися з Тобою. Сьогодні я це визнаю, хоча часом я й був сумним та нещасливим, картаючи за це Тебе. Залишаю Тобі на пам’ять всі свої розсіяні по парку, по вулицях, по садках пригоди. Я не можу забрати з собою свої п’ятнадцять років, вони вже назавжди залишаться тут. А окрім того на веранді вілли, у якій ми мешкали, я сховав у шпарині між балок рисунок, який зробив Тобі на пам’ять. Тепер Ти сходиш до тіней. Разом з Тобою у країні тіней потоне і все це місто вілл та садків. Ви не маєте потомства. Ти і це місто вмираєте, останні з роду.

Але й Ти не без вини, о Поро. Я скажу, в чім Твоя вина. Ти не хотіла, о Поро, залишатися у рамках дійсности. Жодна дійсність Тебе не вдовільняла. Ти покинула межі реальности. Не наситившись дійсністю, ти творила надбудови з метафор та поетичних фігур. Ти жила в асоціаціях, в алюзіях, у імпондерабіліях між речей. Кожна з речей посилалася на іншу, а та на наступну і так без кінця. Твоє словоблуддя в решті-решт втомило. Все це буяння на хвилях безкінечної фразеології дістало. Саме так, фразеології – вибач на слові. Це стало зрозумілим, коли то тут, то там, у багатьох душах почала наростати туга за сутністю. Саме тоді Ти зазнала поразки. Очевидними стали межі Твоєї універсальності. Твій великий стиль, Твоє чудесне бароко, яке за Твоїх кращих часів відповідало дійсності, тепер виявилося маньєризмом. Твої солодощі і Твоя задумливість крили у собі дитячу екзальтацію. Твої ночі були величезними й безкінечними, як мегаломанське натхнення закоханих. Вони нагадували ройовиська видінь, марення тих, кого здолали галюцинації. Твої запахи були надмірними й виходили за рамки прийнятні для людини. Магія Твого дотику позбавляла речі їх матеріальності, хоч вони й піднімалися до подальших, щораз вищих форм сутностей. Коли ми споживали Твої яблука, то мріяли про плоди з райських садів, а коло Твоїх персиків ми думали про фрукти ефемерні, які ми могли б спожити тільки вдихаючи їхній запах. Ти мала у своїй палітрі тільки найвищі реєстри барв, Ти не знала переситу та зрілости темного, землистого, масного цинамону. Осінь, це туга людської душі за матеріальністю, за сутністю, за рамками. Коли з ще не досліджених причин метафори, проекти, мрії людини починають тужити за реалізацією, то приходить час на осінь. Ті фантоми, які до того були розпорошені у найдальших сферах космосу людини та забарвлювали його високе склепіння своїми з’явами – тепер туляться до людини, шукають тепла її подиху, тісного затишного сховку його помешкання, закапелка, у якому притулилося її ліжко. Помешкання людини стає віфлеємським хлівцем, ядром, довкола якого всі демони, всі духи горніх та долішніх сфер згущують простір. Завершився час гарних класичних жестів, латинської фразеології, південних театральних заокруглень. Осінь шукає твердости, простацької сили Дюрерів та Брейгелів. Та форма від надміру матерії лускає, твердне вузлами та ґудзями. Своєю пащею, своїми кліщами осінь хапає ту матерію - мне, ґвалтує, місить – а потім випускає з своїх рук з слідами цієї боротьби. І залишаються тільки грубі колоди з слідами несамовитого життя, колоди з гримасами, які вона вибила на їх дерев’яних парсунах.

Такі та інші речі я прорікав до порожнього півкола парку, який при цьому від мене неначе віддалявся. Я виголошував тільки деякі слова того монологу, бо не міг знайти відповідних слів, або ж тільки означував промову, доповнюючи слова, яких бракувало, жестами. Я вказував на поживні, смачні та солідні горіхи, класичні осінні плоди, які були родичами меблів з нашого покою. Згадував каштани, ті лаковані моделі плодів, більбоке для дитячих забав, осінні яблука, що пишнилися доброю, домашньою, прозаїчною червінню на вікнах помешкань.

Коли я повернувся у пансіонат, сутінки вже починали заражати повітря. У дворі вже стояли два великі екіпажі найняті для нашого від’їзду. Фуркали розпряжені коні, їх голови були у підв’язаних мішках з фуражем. Всі двері були відкриті навстіж, від протягу мерехтіли свічки на столі у нашій кімнаті. Ті сутінки, що швидко западали, ті люди, які згубивши у сутінках лиця квапливо виносили куфри, безлад у відкритому, ґвалтованому помешканні, все це робило враження якоїсь поспішної, сумної, спізнілої паніки, якоїсь трагічної та сполошеної катастрофи. Нарешті ми зайняли свої місця у глибоких фіакрах і рушили. На нас повіяв темний, глибокий, тугий польовий вітер. Фіактисти, старанно вирівнюючи ходу коней, довгими батогами виловлювали з того п’янкого повітря соковиті ляски. Між легких ударів хвостів у темряві колисалися потужні, гарні кінські клуби. Так і неслись вони між самотнього, нічного пейзажу без зірок та світил, один за одним, ті два конгломерати з коней, громохких пудел і сапаючих шкіряних міхів. Часом здавалося, що вони розпадаються, розлітаються як краби на частини. Тоді фіакристи міцніше підтягували ліци і збирали до купи розбуяле гупання копит, укладали його у дисциплінований, регулярний клюс. У глибини ночі падали довгі тіні від ліхтарів, вони ставали все довшими, і врешті відривалися та величезними скоками мчали у дикі пустища. Втікали вихилясом на своїх довжелезних ногах, щоб здаля знущатися несмішливими жестами з тих фіакристів. Натомість ті не давали вивести себе з рівноваги та розмашисто траскали на них батогами. Коли ми в’їхали поміж будинків, місто вже спало. То тут, то там на порожніх вулицях світили вуличні ліхтарі. Горіли, неначе тільки на те й існували, щоб освітлювати якийсь будинок з низькими поверхами, балкон, чи вкарбувати в пам’ять його номер, що висів над замкнутою брамою. Раптово заскочені такої пізньої пори та наглухо позамикані крамнички, брами з вичовганими порогами, розшарпані нічним вітром шильди свідчили про безнадійну запущеність, глибоке сирітство залишених на самих себе, забутих людьми речей. Екіпаж сестри звернув у бічну вуличку, тоді як ми поїхали на Ринок. Коли ми в’їхали у глибоку тінь площі, коні змінили біг. Босий пекар на порозі відкритих сіней прошив нас поглядом своїх карих очей, все ще відчинена аптечна вітрина показала і одразу ж сховала малиновий бальзам у великому бутлі. Брук під ногами коней стверд, з плутаного цокання вичленилися здвоєні та одиничні удари копит, поступово вони ставали все рідшими та чіткішими. Поволі з темряви висунувся та зупинився перед екіпажем обшарпаний фасад нашого будинку. Служниця відкрила браму, у руці вона тримала гасову лампу з рефлектором. На сходах виростали, ламаючись на склепіннях сходової клітки, наші величезні тіні. Помешкання освітлювала тільки одна свічка, що тріпотіла під подихами вітру з відкритого вікна. Темні тапети поросли пліснявою турбот та гіркоти безлічі хворих поколінь. Старі, розбуджені зі сну, витягнуті з довгої самотності меблі з гірким всезнанням, з терпеливою мудрістю дивилися на тих, хто повернувся. Від нас не втечете – неначе говорили вони – врешті решт повернетесь під омофор нашої магії, бо ми вже давно поділили між себе всі ваші рухи й жести, і коли ви встаєте, і коли сідаєте, всі ваші майбутні дні та ночі. Ми чекаємо, ми знаємо… На наші тіла чекали величезні, глибокі, повні складеної одна на одну, холодної постелі ліжка. Шлюзи ночі вже скрипіли під напором темних мас сну, густої лави, яка шикувалася вирвати запори, дверцята, вилитися з старих шаф, з п’єців, в яких зітхав вітер.

Переклав Тарас Возняк

Львів, лютий 2012

На початок