Пролегомени

 

Багато хто в Україні кілька останніх десятиріч задавався запитанням – а яку ж роль відігравав чи відіграє Бруно Шульц для нас? Звичайно, було доволі панегіричних відмовок. Так само, як і прихованого ігнорування. Багато метафор та славослів’я. Однак, як на мене, то ми ще не спромоглися на посутню відповідь. Коли я вживаю слово «ми», то маю на увазі не лише сучасний український контекст, хоча передусім власне його. Але також й інші контексти – російський і навіть польський. Це, звичайно, теза ризикована. Та про що саме вона говорить? Як на мене, то це проста констатація того, що Шульц ще не став академічним раритетом, предметом виключно прискіпливої «фахової» літературної препарації. Попри те, що його вбили більш ніж півстоліття тому, його проза ще зріє, з перспективи часу набирає нових якостей, барв, запахів. На моє переконання проза Шульца ще не вийшла з живого літературного процесу. Вона впливає, вона читана, вона шукана, вона все ще формує нові літературні нурти, нові літературні школи. Реконструкція входження прози Бруно Шульца у новітній український культурний процес та контекст, яку я пробую зробити цим текстом, і є свідченням того, наскільки активно вона впливала і на сферу естетичну, і на сферу моральну, формувала смаки та переконання. Під його впливом зростали і окремі особистості, і цілі середовища. Не даремно після того, як проза Бруно Шульца вже кілька разів перекладена українською мовою, її знову й знову пробують перекладати. Історія повернення Шульца у Галичину стала приводом і до політичних дискусій, і до створення засад толерантності сучасного українського суспільства.

Якщо ж говорити про Галичину (що для мене природніше), то для інтелектуальної сметанки 70-90-х років, справді чутливої до аури цього краю, Бруно Шульц був і все ще залишається й інтелектуальною пригодою, і поверненням до самої себе, і фактором, який сформував не лише естетичні, але й моральні, ба, навіть політичні пріоритети.

Прозу Шульца перекладали: Іван Гнатюк, Микола Яковина, Тарас Возняк, Андрій Шкраб’юк і Андрій Павлишин. Невдовзі Юрій Андрухович, сподіваюся, теж потішить нас своєю версією перекладу прози Шульца на українську мову. Здавалось би – навіщо? Чому замість того, щоб взятися за переклад інших авторів, знову і знову перекладати Бруно Шульца? Очевидно, що не тільки для того, щоб просто «познайомити» українського читача з його прозою. Поза всяким сумнівом, переклад його новел є школою, яка перш за все вигострює перо перекладача. Але разом з тим перекладання прози Шульца є й певним змаганням. Змаганням і з самим Шульцом, і з самим собою.

Не можу стверджувати достеменно, але перше зацікавлення прозою та художньою творчістю Бруно Шульца міг би спровокувати візит до Львова польського дослідника його творчості Єжи Фіцовського (Jerzy Ficowski, 1924-2006). Наприкінці 60-х років, шукаючи матеріалів до книги про Бруно Шульца «Regiony wielkiej herezji» (1967), він відвідав Дрогобич. Щойно цю книгу видав Леонід Фінберг у чудовому перекладі Андрія Павлишина (Фіцовський Єжи. Регіони великої єресі та околиці. К.: Дух і літера, 2010).

Я на жаль не був знайомим з Іваном Гнатюком (1929-2005), перекладачем, якому вдалося опублікувати свою версію прози Бруно Шульца у львівському журналі «Жовтень» (Жовтень, Львів, 1989, № 2 (532)). Так само я не знаю, коли саме він приступив до своєї праці – чи разом з іншими перекладачами, які взялися за цю справу у 1983 році, чи пізніше. Гадаю, що все ж пізніше. Як на той час, коли ще діяв Облліт (Управління у справах літератури та видавництв – совєтська цензура, якщо хто не знає), який контролював літературний процес, то ця публікація була доволі відважною. Однак у повітрі вже відчувався дух свободи. Тай опубліковано було немало – новели «Серпень», «Навіженство», «Птахи», «Манекени», «Трактат про манекени. Продовження», «Трактат про манекени. Закінчення», «Немрод», «Пан», «Пан Кароль», «Цинамонові крамниці», «Вулиця крокодилів», «Таргани», «Буря», «Ніч великого сезону». Звичайно, сьогодні можна мати різні претензії щодо стилістики видань совєтського періоду, оскільки версію перекладача жорстко редагували. Варто зазначити, що і сам перекладач у своїх численних біографіях чомусь не згадує цього епізоду своєї літературної кар’єри. Тим не менш, належне слід віддати тогочасному редактору журналу «Жовтень» Роману Федоріву (1930-2001) – він все ж не відкинув цього дивного, як на ті часи, автора. Тоді все вирувало, а на часі було Національне відродження. – ну при чому тут такий дивний автор, як Бруно Шульц?

Хоча для львівської публіки, принаймні її вужчих кіл, маленька книжечка шульцової прози (Sklepy cynamonowe. Sanatorium pod Klepsydra / Bruno Schulz. Wstep Artur Sandauer. – Wyd. 2. – Krakow: Wydawnictwo Literackie, 1978) передавалася з рук у руки як таємне послання вже з початку 80-х і була поверненням старої Галичини. Галичини інакшої, не совєтської, з усіма її національними та конфесійними складовими, з усіма забутими іменами та подіями. А, отже, мало відношення і до Національного відродження.

 

Період інфернальний або «Львівська школа» на вулиці Грабовського, 14 (1983-1987)

 

Захоплення творчістю Бруно Шульца причинилося до формування свого роду секти втаємничених у справи «великої єресі» його прози. Як і кожна секта, секта втаємничених у справи тієї «великої єресі» мала збиратися таємно і у місцях, які були знані тільки втаємниченим. Здійснювати ж свої таїнства вона могла лише під прикриттям. Прикриттям для неї стало, як завжди з часів давніх, ремесло. Це тільки випускники Шкіл КҐБ могли бачити у вітражній майстерні власне вітражну майстерню. Містилася вона, звичайно ж, у підземеллі за адресою вул.Грабовського, 14. Ззовні її видавали лише оправлені у вітражний профіль кольорові скельця маленьких віконець, що виходили просто на тротуар. Вуличка вела від монастиря Св.Лазаря до Цитаделі – австро-угорського форту, що домінує над містом Лева.

Всередині було повно кольорового вітражного скла, відлитих свинцевих профілів (заготовок, які мали ще бути прокатані на мініатюрних прокатних машинках), муфельних печей, де випалювалося кольорове скло, купа пляшечок з хімікаліями, фарбами до скла. А також підозріла маса книг, що вже само по собі видавало те, що майстерня була також і місцем для справ цілком інших. Дільничний міліціонер, який періодично заглядав у кольорові скельця вікон, щоб чимось поживитися, підозрював, що це місце збору тихих алкоголіків, за що періодично і брав данину. Зрештою, не буду приховувати, пилося немало і трунків дуже міцних. Але і це було прикриттям – вже другим.

Не забуваймо, що у такій справжній «Заплаві Великої Єресі» справді збиралися люди дивні – крім вітражистів – різного роду реставратори, колекціонери, диваки, невдахи, часто яскраві персонажі шульцової прози. Однак всі з більш чи менш прихованою претензією на різного роду обдарованість чи хоча б особливість – прозаїки, поети, художники, навіть ті, що пробували надавати життю сенсів. У найгіршому випадку фарцовщики чи контрабандисти – тоді це слово звучало приблизно так, як сьогодні бізнесмен. Одним словом – богема. Проте богема опозиційна, яскраво антирежимна. Серед інших, це і реставратор та куратор виставок Юра Соколов, і вітражист та стоїк Толік Чобітько, і графік та козак Сашко Дитчук, і патріарх реставраторів Кость Присяжний, і письменник та книголюб Юрко Винничук (Чемодан), і театральний художник, а тепер просто «деміург», як він себе представляє, Боря Берґер, і поет метаметафорист Ілья Кутік, і божевільний та поет Льоня Швець, і художник та неопротестант Василь Польовий, і вітражист Валера Шаленко, і вільний інтелектуал Віктор Александренко. Ця «Заплава Великої Єресі» невидимими, очевидно підземними протоками сполучалася з іншими подібними інтелектуальними нуртами – і не тільки, ба, навіть, не стільки у Львові та околицях, а по всій колишній совєтській імперії – і у Москві, і у Ризі, і у Таллінні. Першою чергою цьому сприяло те, що головними доглядачами згаданого місця втаємничення були таємні двійнята-антиподи – Григорій Комський (1950) та Ігор Клех (1952). «Місцеблюстительство» подвигнуло їх навіть на спробу створення «Львівської літературної школи», щоправда з цього нічого не вийшло.

Обидва – і Комський, і Клех – блискучі інтелектуали. Обидва трохи «пожурені» КҐБ. Коли у Львівському університеті ім. Івана Франка громили самвидавний літературний альманах «Скриню» (1971-1972), дісталося перш за все безпосереднім учасникам об’єднання – Григорію Чубаю (1949-1982), Миколі Рябчуку (1953), Олегу Лишезі (1949), Роману Кісю (1949), Віктору Морозову (1950), а рикошетом всім, хто хоч якось виділявся незалежністю думки, як-от Ігорю Клеху – байдуже, що вчився він не на українській «націоналістичній», а на російській філології. І не помилилися, хоч і був він сином будівничого комуністичних будов, до кінця твердого сталініста Юрія Клеха. Натомість Григорія Комського, з огляду на те, що він вчився на архітектурі у Львівській політехніці, «пожурили» за естетські вибрики у формі якогось асоціального неформального об’єднання «Сибарити» (1950). Про «Скриню» знають більше. Тай учасники ще цілком можуть написати свої спогади. А от про подібні угрупування у Львівській Політехніці знають менше. Тому дозволю собі навести ледь не повністю текст е-мейла Григорія, щодо «Сибаритів»:

«Сибариты» - разношерстная группа на архитектурно-строительном факультете в Политехнике в 1968-70 гг. Просто, живые люди, склонные к свободному творчеству вне конвенций или к бытовой оригинальности. Издавали одноименный рукописный журнал – толстая общая тетрадь в одном экземпляре, чистая фронда, никакой политики. В группу входили: Владимир Филишов, Аркадий Орехов, Михаил Зелен, Александр Козлов, Сергей Пащенко, Григорий Комский.

Бдительная родительница Филишова, выкрав журнал из его сумки, отнесла в партком факультета, откуда он был препровожден в 1-й отдел (КГБ). Поскольку я был автором подавляющего числа текстов и версификаций, мне и пришили идеологическое руководство группой. Полгода нас таскали – в назидание – по разным собраниям и парткомам, в надежде получить признание в вине и раскаяние. На этих сборищах я вел себя вызывающе и – единственный из всех – «ерепенился», высмеивая начальственную демагогию и глупость. В 1-й отдел меня таскали три раза на допросы, один из которых длился четыре часа. Вся эта мышиная возня продвигалась под лозунгом: «Вычистить «белую кость» из славного имени Ленина… института.

22 декабря 1970 г. с формулировкой «за антиобщественный поступок, позорящий звание советского студента» нас исключили из комсомола и института. Филишова, Орехова, Пащенко – по разнообразно-классовым мотивам тут же в институте восстановили, Зелена восстановили через год. Только я и Козлов пошли на перековку в Советскую армию, причем, Козлова забрили исключительно туманности ради - он был наиболее советский из всех и все время «процесса» пересидел во Франковске у матери.

Служил я после «учебки» в Уссурийском крае, хотя начальник политуправления Прикарпатского округа самолично подписал приказ о направлении меня на плавучий аэродром в Северном Ледовитом океане. Однако перед самой отправкой я попал в лазарет с рожистым воспалением ног и, пока меня кололи пенициллином, наступил ноябрь и навигация на Севере завершилась...

Была на нашем факультете еще одна группа – «ЗаСкреБуЦы», где За – Евгений Захаров (Жозя), Скре – Андрей Скрентович, Бу – Владимир Бублик, Цы – (?) Цыбуля, причем, две последних – настоящие фамилии, а, отнюдь, не клички. Они учились на курс старше… У «ЗаСкреБуЦев» был упор на покорение архитектурых вершин, бухалово и совращение студенток. Они ничем не прославились, их ниоткуда не исключали, короче, «не привлекались»».

Одним словом – Григорія не посадили, хоча й могли, але з Політехніки вигнали. Тут також «караюча длань» не помилилася - ну не любив він совєтської влади. Хоча й був сином інтелігентного полковника, військового журналіста, фронтовика і просто чудової людини Бориса Комського. Під час Незалежності старий полковник почав видавати у Львові єврейську газету «Шофар».

Вдень Гриня з Ігорем ретельно плавили свинець, відливали та катали профіль, нарізали, плавили та розмальовували скло, складали вітражі, а під вечір на таємні учти з неодмінною плящиною чи книжкою у це підземелля збиралася вся вищезгадана підозріла публіка. Великий збір був по п’ятницях.

З того, що пам’ятаю, то роботи Комського і Клеха ще можна побачити у вестибюлі Гранд-Готелю (вітраж «Метафора Галичини»), у вестибюлі Львівського телебачення на Високому Замку (вітраж «Лев Князь Галицький основатель Львова»), на площі Ринок №37, де був фірмовий магазин концерну «Весна». А також по костьолах та церквах – так звана «халтура». І не тому, що виготовлялося погано, а тому, що незаконно. Ну хто б дозволив перебирати старі вітражі у костьолі чи церкві?

Ти часом, мистецтво вітражу і мене привело у це підземелля. Сталося це тоді, коли мій товариш, художник Микола Яковина, також захопився вітражем. Йому вдалося виконати вітражі для Обласної універсальної наукової бібліотеки ім. Івана Франка, яка розташовувалася у колишньому і теперішньому Монастирі сс.Василіанок у Івано-Франківську. Ці вітражі збереглися й дотепер. А тому він звернувся за консультаціями до відомих львівських майстрів, як два наші доглядачі підземелля. Натомість я сконструював і виготовив для нього маленький прокатний станок, який у робочому стані побачив у майстерні його дружини Марти у Києві нещодавно – «Микола знову взявся за вітражі». І знову майстерня у підвалі. Невже часи повертаються?

Отож я прийшов на Грабовського, 14 подивитися, як виглядає та машинка для прокатування свинцевого профілю. Крім того, Микола рекомендував мене Ігорю теж як свого роду інтелектуала. Не маю щодо себе великих ілюзій, але на той час я вже мав за плечима сім років щоденних філософський штудій, повністю зреферованого Едмунда Гуссерля (Edmund Husserl, 1859-1938), львів’янина Романа Інґардена (Roman Witold Ingarden, 1893-1970) та доступних фрагментів Мартіна Гайдеґґера (Martin Heidegger, 1889-1976). Тоді мені здавалося, що феноменологія помічна на все. Отже я і сам зацікавився цим дивацьким товариством, «сектою підземних гномів», як я їх, а згодом і себе, називав. Якихось особливих скарбів у тому підземеллі ми не накопали, однак без набутку не залишилися.

Пам’ятаю свій перший візит на Грабовського, 14. Двері у класичному львівському підвалі відчинив низький, невиразний чоловічок з великою головою. Побачивши його тепер, я, мабуть, згадав би типажі графіки Бруно Шульца. Однак тоді я її не знав, а тому мені пригадався Капелюшник (Hatter) з «Аліси у Дивокраї» (Alice's Adventures in Wonderland) Льюїса Керрола (Charles Lutwidge Dodgson псевдонім Lewis Carroll, 1832-1898) – класичні ілюстрації до нього виконав Джон Тенніел (Sir John Tenniel, 1820-1914). Очі маленькі, однак гострі. Мова – справжня російська. Зовсім не те, що у нас в Україні називається нею. Розмова не клеїлася. Господар не відзначався ні славною російською гостинністю, ні галицькою церемоніальністю. Одразу відчувалося, що він ніколи не буде комусь чимось зобов’язаним. Хоча не без гумору. Якось, він повернувся від однієї львівської вдови Тані Білінської-Сіппер, яка після авіакатастрофи поховала свого чергового чоловіка, Олександра Аксініна (1949-1985). У квартирі свого попереднього чоловіка та львівського художника Веніаміна Сіппера на вул.Філарета Колеси, 5 вона створила щось на кшталт меморіалу пам’яті Олександра Аксініна. Ну а себе, звичайно ж, призначила головною капланкою. Стіни всуціль були задраповані чорною тканиною, всередині панувала напівтемрява. Висвітлювалися тільки мініатюрні графіки Аксініна. Коли ж я запитав, яке його враження, відповів хвацько та з іскринкою: «Как в гробу полежал». Одним словом – міцна і жорстка натура. А може, якщо й далі експлуатувати дивацькі образи Льюїса, він був Чорним Лицарем (Dark Knight) – йдеться про його стосунки з Комським. Свою ніяковість приховав взявшись підмітати підлогу.

Вже й не пам’ятаю чому – здається він сам запропонував – але я завітав до майстерні знову. І було це найближчої п’ятниці під вечір – саме тоді до підземелля зліталися всі персонажі, яким я завдячую багато чим.

Саме тоді я зустрів й іншого героя Тенніела – Білого Лицаря (White Knight) – Григорія Комського, який насправді був яскравим брюнетом, якщо не брати до уваги його переконливого лисого черепа. Він не був таким коренастим як Клех, радше – граціальним, що не стосувалося його виразних очей та чудесного носа – тут ми побачили один одного. Не було у ньому й жорсткості Ігоря, хоча твердість була. Зокрема у руках, які звикли до нарізки скла. Ну і, звичайно ж, етикет, який, як я пізніше виявив, у нього плавно перетікав у етику. Григорій був чутливішим і нервозним, хоча однозначно доброзичливим. Правда не без іронії.

Поволі прибували й інші експонати цього паноптикуму. Одним словом – а Mad Tea-Party – божевільне чаювання. Хоча без чаю. Був там і свій Марцьовий Заєць (March Hare), і свій Сонько (Dormouse), який періодично западав у глибокий сон. Головною подією кожного з таких чаювань був бій Білого та Чорного лицарів. Інколи роль Капелюшника діставалася й мені. Ну і, звісно, жіночий кордебалет на другому плані. Здається не варто далі переконувати, що це було найбільш інтелектуальне середовище Львова того часу.

Туди потрапляла література, яку годі було знайти навіть у «спецхранах» – особливих відділах бібліотек, де ховалася заборонена література. Це були і фотокопії, і переерені копії книг (була у совєтські часи чудесна копіювальна машина «Ера»), ба, навіть еміграційні оригінали. Яким дивом потрапляли – важко сказати. КҐБ інколи запускала такі пробники в обіг, щоб відслідковувати інакодумців. Ні, не політичних дисидентів, а просто людей, які втомилися від офіційної нудьги. Особливим спеціалітетом були так звані номерні ИНИОНівські реферативні збірники, які видавалися для партійної та наукової еліти імперії. Однак, академік, якому вони «по рознарядці» приходили, з часом впадав у дитинство, а збірник мандрував країною. А у ньому було, на нашу наївну думку, все, що потрібно молодій допитливій людині часів застою. Тут тобі і Гайдеґґер, і Ґадамер в асортименті.

Окрім літератури вряди-годи у майстерню залітали дивні гості. Було з ким і про що поговорити. Ініціювалися цілі кампанії, як от написання спільного тексту. Це коли один пише першу частину твору, інший продовжує, третій підхоплює, і так тиждень за тижнем пишуться і читаються наступні частини тексту. Причому, наскільки пам’ятаю, тексти були далеко не дилетантські. Багато що з того, що тоді напрацювалося, залишилося в літературному обігу й досі.

Так от, десь у 1983 році, я вперше взяв до рук «Sklepy cynamonowe. Sanatorium pod Klepsydra» Bruno Schulz. Wstep Artur Sandauer. – Wyd. 2. – Krakow: Wydawnictwo Literackie, 1978. (Biblioteka Klasyki Polskiej i Obcej). Перший примірник цієї книжки приніс Кость Присяжний, якому його передав художник Любарт Ліщинський (1942-1998) – львів’янин, реставратор, актор, поет, журналіст, художник, рецитатор. Він був одним з найактивніших діячів львівського Польського народного театру, яким незмінно керував Збіґнєв Хшановський (Zbigniew Chrzanowski). Очевидно, що саме з цих середовищ било потужне джерело польської нонконформістської культури, яке освіжало культурну атмосферу Львова. Не лише комедії милого Александра Фредро (Aleksander Fredro, 1793-1876) ставили, але й Шульца та Ґомбровича (Witold Gombrowicz, 1904-1969) читали.

Натомість Микола Яковина позичив екземпляр для себе та мене у Івано-Франківській центральній обласній науковій бібліотеці. Його консультації щодо вітражної справи тривали, і він продовжував навідуватися до Львова. Здається мені, що під час чергової дискусії щодо природи прози Шульца, було укладено негласне порозуміння щодо перекладу його оповідань. Клех та Комський перекладали на російську. А я з Яковиною на українську. Хоча, можливо, все відбулося і спонтанно. Проза Шульца стала свого роду полем бою, де ми змагалися не лише з самим Шульцом, а й поміж себе.

І тут почалися, принаймні мої, університети. Боротися з такою непростою прозою непросто, хоча я й мав за плечима томи перекладів, але перекладів, зроблених для себе. Коли я приніс перший варіант «Самотності», то зустрівся з нищівним, хоча й коректним мовчанням доглядачів підземелля.

Микола працював над «Птахами». Досвідом ми обмінювалися у Брошневі на Франківщині, куди я приїжджав до батьків. Досі пам’ятаю те почуття лету, коли переклад лився як вода. Глуха ніч. Величезний місяць. І все вдається: «Ніколи не забуду тієї світосяйної подорожі найяснішої зимової ночі. Кольорова карта неба розрослася безмірним куполом, на котрому громадились накреслені лініями небесної географії фантастичні суходоли, океани і моря.» (Бруно Шульц, Цинамонові крамниці). Робота й справді надихала, як банально це не звучить.

Як на мене, то на сьогодні кращих перекладів Шульца, ніж ті, які зробив Микола Яковина, українською мовою немає. Можливо далася взнаки його природна м’якість. Можливо знайомство з контекстом – мав відчуття самої тканини тексту. Чи тому, що був знайомий з осколками розбитого на друзки під час Другої світової війни світу Шульца. Товаришував з такими колоритними людьми галицького світу 70-х, як Філіп Германсдерфер (внук полковника Бенкердорфа, якого мав би знати Франко), Ліліаною Шраєр – дочкою Альфреда Шраєра (Alfred Schreier, 1922). Попри те, що його завжди мають за «учня Шульца», як учитель малювання та ручної праці він з 1934 року чотири роки вчив малого Альфреда складати табуретку в Державній гімназії імені Короля Владислава Ягелло (Gimnazjum Państwowym im. Króla Władysława Jagiełły). Однак Альфред Шраєр і сам є дуже цікавою, самодостатньою, надзвичайно милою і дуже інтелігентною людиною. У тій самій гімназії вчився і мій вуйко, старший брат моєї матері. Щоправда на якомусь етапі його з гімназії вигнали – за надмірне українство. Так-так, і таке було, а не лише «казковий мітологічний Дрогобич». Звів ці друзки докупи наш спільний знайомий Іриней Турканик з Стрия. У тих колах якісь відголоси щодо Шульца пролітали набагато раніше, але хто б, будучи таким молодим, звертав на це увагу. Де вони тепер? У світах.

Шкода, що Микола не продовжив праці. Політична веремія, здобуття Незалежності – теж справа важлива – закрутила ним як і всіма нами. Досі пам’ятаю той рішенець, який звів його з мистецького шляху, коли вирішували, кому стати головою Івано-Франківської обласної ради першого демократичного скликання: «У тебе, Миколо, ні дружини, ні дітей, то й будь головою». Тобто – тобі й накидати петлю на шию. Це тепер зовсім інша справа – всі хочуть бути депутатами та головам рад – а тоді, коли ще було страшно, ще при совєтах, ще до ҐКЧП, мало хто відважувався на таке… Хоча з перспективи подальшої ніхто не знає, що було важливішим – чи його малярський доробок, чи доробок перекладацький, чи справи громадські.

Тим не менше Миколі Яковині вдалося 26 листопада 1988 року першим на всій території імперії опублікувати свій переклад оповідання «Друга осінь» у Івано-Франківській газеті «Комсомольський прапор» (такі були часи), яка випустила спеціальне строєне число – альманах «Літературне Прикарпаття». Публікація була проілюстрована графікою ще одного нашого приятеля – близького до сюрреалізму Ігоря Подольчака (1962). Його теж інспірувала творчість Шульца.

Щоправда у 1985 році у СССР були також публікації у самвидавному російському виданні «Митин журнал». Але самвидав це зовсім інша історія. Перед тим, як видавати Журнал «Ї», я теж займався самвидавом – передруковував та видавав поезії Ігоря Калинця, філософські тексти Мартіна Гайдеґґера, Ганса-Ґеорґа Ґадамера (Hans-Georg Gadamer, 1900-2002), Альфреда Шюца (Alfred Schütz,1899-1959), Карла Ясперса (Karl Theodor Jaspers, 1883-1969). Все це теж були перші, хоч і самвидавні публікації. Що ж стосується Ґадамера, то «Бібліотеці журналу «Ї» вдалося не лише отримати від нього благословення на переклад українською мовою, але й 6 березня 2002 року випустити у світ його останнє прижиттєве видання – книгу «Вірш і розмова» у перекладі Тимофія Гавриліва (1971). Так от – у 1985 році я теж випустив якусь кількість (не більше 20 екземплярів) моїх та Миколиних перекладів Шульца, що теж можна вважати свого роду публікацією.

Клех з Комським мучилися по-своєму. У Клеха був літературний досвід – крім всього іншого він вже писав свою повість «Поминки по Каллимаху» (1983-1985). Отож вже був доволі сформований як автор. А при перекладі немає такої свободи. Тай російська мова не настільки близька до польської, як українська – тим більше в її галицькому варіанті, який був рідним як мені, так і Миколі. Тим не менше, навіть використовуючи українізми – шлях Гоголя? –Клех зробив текст «Август». По-своєму переломлював прозу Шульца і Комський – так появилися його «Птицы». Особливо пікантним було змагання Комського і Яковини – вони перекладали один і той же текст.

Спочатку помер Брежнєв. У країні почала лютувати андроповщина, з її «андроповкою» – огидною горілкою, якої ще було годі дістати, боротьбою з пияцтвом, облавами, які виловлювали людей у кінотеатрах та кафе. Пізніше, підключений впродовж всього свого правління до штучної нирки, Андропов погас. Його змінив такий самий «гальванізований труп» – Черненко. З нього вже сміялися. А згодом появився і не зовсім звичний Горбачов. Почалася «пєрєстройка». Надворі потеплішало, а потім прийшла і зовсім відлига. Першими ожили найбільш західні окраїни імперії – Естонія, Латвія та Литва. У Ризі почав виходити російськомовний літературний журнал «Родник» («Avots»), де друкувалася колись заборонена література. А також нова – особливо з кола метаметафористів, як от Алексей Парщіков (1954-2009), Алєксандр Єрьоменко (1950), львів’янин, а на той час уже москвич, Ілья Кутік (1961). Редактором журналу був Андрєй Лєвкін (1954). Знайомство з ними було не лише цікавим, але й плідним – і Клех, і Комський нарешті діждалися своєї першої публікації. Нею стали переклади цих двох оповідань на російську мову (Август. Птицы: Рассказы / Бруно Шульц. Пер. И. Клеха и Г. Комского. Предисл. И. Клеха. – Родник (Рига), 1989. - № 8).

Пізніше Клех дещо зверхньо, проте як і належиться Клеху, напише: «В 1989-м в рижском «Роднике» – подготовленный мной «галицийский блок»: рассказы, а также вступительное эссе и перевод новеллы Бруно Шульца, явившийся первой публикацией польского классика типографским способом на русском языке. Мне было приятно оказать такую услугу земляку, всю жизнь прожившему в Дрогобыче. И, кажется, я не очень подвел его своим переводом.» (Дружба Народов, №7–99, Клех Игорь Юрьевич. Ответы на анкету журнала «Дружба народов», июль 1999 г.).

На що своєрідно відповів російський літературний критик Слава (Вячеслав) Куріцин: «Особо нежно Игорь пишет о Бруно Шульце, престранном львiвском (саме так – авт.) сочинителе раньшего времени: именно его письмо на Клеха, кажется, и «повлияло»».

Щоправда Клех і досі зберіг певну, скажу так, відстороненість від Шульца: «Так вот, в польской галицийской словесности, несомненно, самый радикальный художественный проект осуществил писатель и художник Бруно Шульц, которого за последнее десятилетие достаточно хорошо смог узнать русский читатель. Свое происхождение этот доморощенный маг из Дрогобыча вел от запоздалых (в силу провинциальности) постсимволистских декадентов и младопольских маньеристов начала истекшего века (соратниками его являлись такие же «монстры», как он, и мощные обновители польской литературы – Виткацы и Гомбрович). Ныне слава его интернациональна. (Что, кстати, в самой Польше привело к реакции отката, самозащиты культуры перед угрозой очередной диктатуры: все громче звучат голоса, подвергающие сомнению его достижения, а мифотворчество вокруг его имени оценивающие как «кич».)

Многие западные и польские ценители всячески превозносят современника Шульца Станислава Винценса, писавшего пантеистическую ритмизованную экзотику в декорациях гуцульских Карпат. На любителя и под настроение – но, по большому счету, место его главного труда – «квартета» «На высокой полонине» – там, где место всякой экзотики, пантеизма и ритмизованной прозы (где место не менее манерных «ужастиков» преподавателя львовской гимназии Стефана Грабиньского – не взирая на разницу посыла и дарований).

Гораздо интереснее другой экзотический «продукт» – проза умершего десятилетие назад Юлиана Стрыйковского (псевдоним по топониму – от г. Стрый) – это его изумительно читающиеся, прошитые хасидскими притчами и байками романы «Остерия» (Кавалерович снял по нему фильм – ничего общего), «Голоса во тьме» и «Черная роза»». (Игорь Клех, Галиция как дырка от бублика, 2000)

Натомість Комський не був такий суворий щодо всього світу та Бруно Шульца зокрема. Важко не згодитися з такою його максимою: «Всем, кто родился, повезло, но тем, кто родился во Львове, повезло вдвойне».

Отож – «Из всего львовского культурного наследия Европа акцептировала только Захер Мазоха, дезавуировавшего или, если угодно, артикулировавшего одну из основополагающих человеческих перверзий; и Бруно Шульца, доведшего эту перверзию до художественного совершенства. Как для метрополии – маловато будет. Тем более, что Львову Шульц принадлежит постольку-поскольку. Но провинциальная художественная жизнь в городе всегда была интенсивной. И даже сейчас, в нелегкие времена, количество творящих на единицу площади превосходит все мыслимые представления. Европа уже давно такого не знает. И это по-своему оптимистично, а по-своему – нет.

Мы живем в истории, где у каждой вещи есть свое начало и свой конец. Смертны не только люди. Бесследно исчезли с лица земли могущественные империи. Пришли в упадок бывшие некогда ослепительными столицы. Обмелели некогда полноводные реки культур. Померкли Рим, Венеция и Флоренция; захирел Амстердам. Вена, бывшая в начале прошлого века центром европейской мысли и искусства, превратилась в полный нуль на карте современной культурной Европы. Красивая табакерка, из которой напрочь выветрился дух табака.

Исчерпав отпущенную ему историей инерцию, опустился и Львов. Он перестал быть, чем был. И предстал неким причудливым симбиозом зарождающегося сына и умирающего отца. И тот, кто был знаком с отцом, вряд ли сможет питать симпатии к его сыну.

Если позволено высказать пожелания, то я хотел бы видеть Львов отчасти прагматичным, но, в то же время, утонченным, снисходительным и мечтательным, похожим на того, что снится мне и которому когда-то приснился я.» (Григорий Комский Обаяние камней, 20.04.2007, Радио Свобода).

У 1986 році Григорій написав есе «О графике Бруно Шульца», яке вийшло друком тільки у 2002 році в єврейській газеті «Шофар». – Львів, 2002 та у № 7 Журналу «Ї» того ж року. Однак цей текст уже був відомий, принаймні втаємниченим у справи вітражної майстерні на вул.Грабовського, 14.

З середини 80-х почався розквіт самвидаву, а тому перші самвидавні публікації припадають саме на той час. Так, чи не першою відомою мені публікацією Григорія Комського, стала публікація у жовтні 1985 року в українському підпільному альманасі «Євшан-зілля» перекладу його поетичної новели «Дім». Варто згадати й редколегію цього видання: Ігор Калинець, Ірина Калинець (відповідальний редактор), Юрій Волощак, Валентин Стецюк, Роман Фіголь, Андрій Цибко. Це була ще одна «заплава», де нуртувало інтелектуальне життя тогочасного Львова.

Обидва середовища безсумнівно перетиналися. Але головною сполучною ланкою на той час була не так фігура Шульца, скільки Богдана-Ігоря Антонича (1909-1937). Антонича легалізували дещо раніше – Дмитру Павличку (1927) вдалося ще 1967 року випустити знамениту «Пісню про незнищенність матерії: Поезії» – хоч і «поправленого», але майже повного (Антонич Б.-І. Пісня про незнищенність матерії: Поезії / Упоряд., вступ. стаття і примітки Д. Павличка. — Київ: Рад. письменник, 1967). Щойно зайшов у Інтернет і набрав словосполучення «Дмитро Павличко» – першим зображенням, яке виринуло з нетрів Інтернету, був портрет молодого Антонича у метелику – от і не вір після цього у долю. Можливо, це був найбільший чин, який він здійснив у житті, а не те та одна буква, яку він змінив у офіційному Гімні України.

У тогочасному Львові сформувався свого роду культ Антонича. Особливо його підтримувало подружжя Калинців. Ігор Калинець (1939), як другий, після Антонича, справді великий поет Львова, не міг не продовжити його заспіву. Більших, здається, у відшумілому ХХ столітті наше місто світові і не дало. Його зворушлива перша книжечка «Вогонь Купала» (Ігор Калинець. Вогонь Купала.— К.: Молодь, 1966) потрапила мені до рук вже десь у 80-х. Тепер таких і в такому форматі вже не видають. Однак її зворушливісь не завадила КҐБ вилучити книжечку з продажу.

Влітку вітражисти таки вибиралися з свого підземелля. Пам’ятаю вшанування ювілею з дня смерті Антонича з читанням віршів на його могилі – ще старій – з симпатичним хрестом, як на мене, а не зі скульптурою поганського божка роботи Теодозії Бриж (1929-1999). У злиденних 90-х її розпилювали крадії металу. Що залишилось від оригіналу скульптури – не знаю. Читали Кость Присяжний, Григорій Комський, Ігор Клех, ну і я – але для того, щоб «заплутати сліди» і щоб КҐБ не чіплялося, читання проводили не в п’ятдесяту річницю смерті (6 липня 1987 року), бо тоді там чатували тайняки, а помінявши місцями дату та місяць – не 6 дня 7 місяця, а 7 дня 6 місяця.

Інколи дискусії у підземеллі тривали далеко за північ. А інколи раптово переривалися, коли хтось приносив вістку, що сьогодні в «kinie nocnym» – «нічному кіно», що транслювалося по польському телебаченні йтиме якийсь бомбовий фільм. Тоді половина Львова або боролася зі сном, очікуючи фільму, або летіла додому, щоб вмоститися перед телевізором і спробувати вловити у постійній сніжній круговерті, яка чи не завжди панувала на його екрані, тіні акторів та куліс. Саме так прийшов до нас у 80-ті Бруно Шульц у своїй кіноверсії. Йдеться про культовий, на той час, фільм Войцеха Хаса (Wojciech Jerzy Has, 1925-2000) «Санаторій під Клепсидрою» (Sanatorium pod klepsydrą. Польща, 1973). Тоді ми освоювали сюрреалізм у кіно. Це накладалося на екзистенціалістську моду того часу – світ бачився непевним, людина завжди опинялася у вічній подорожі, життям, тривога, хоч і слабо виражена, супроводжувала героя всюди і завжди. В тім – і нас…

Так прийшли і близькі до цього фільму екранізації «Зачарованої гори» Томаса Мана (Paul Thomas Mann, 1875-1955) – теж санаторій у горах і пошук певності (Der Zauberberg, 1982 року режисера Ганса Ґайсендорфера (Hans W. Geissendörfer, 1941)), і «Смерть у Венеції» того ж Томаса Мана (Morte a Venezia, 1971 року режисера Лукіно Вісконті (Luchino Visconti di Modrone, 1906-1976)), і «Процес» Франца Кафки (Franz Kafka, 1883-1924) (Le procès, 1963 року в екранізації Джорджа Орсона Велса (George Orson Welles,1915-1985)). Це формувало інтелектуальну атмосферу часу. Не забуваймо, що Шульц переклав із німецької на польську «Процес» Кафки.

Нещодавно я привіз з Кракова диск з доброю копією того фільму. Переглянув і зрозумів, що, на відміну від самого тексту Шульца, ця екранізація смертна. Хоча, може це проблема кіно як виду мистецтва, який ще дуже юний і занадто бурхливо розвивається. Натомість красне письменство вже давно вступило у свою зрілість. Тим більше така проза, як проза Шульца – вона не те що зріла, це проза старості. На декого, як на Шульца, старість ставить свою печать вже при народженні. І у цьому сенсі він близький до іншого мого улюбленого автора того часу – Італо Звево (Italo Svevo, власне Aron Ettore Schmitz, 1861-1928), для героїв якого долання старості замолоду є і тягарем, і змістом життя – йдеться про його головний роман «Самопізнання Дзено» (La conscienza di Zeno, 1923). Дивно, що його ніхто не береться перекладати на українську. Текст мене настільки захопив, що, читаючи його, я спохопився аж на світанку.

Звичайно Грабовського, 14 переймалася не тільки Шульцом. Періодично з’являлися нові літературні імена і нові «моди». Так раптом став модним Хорхе Луїс Борхес (Jorge Luis Borges, 1899-1986), потім Володимир Свідзинський (1885-1941), російський незрячий поет Віктор Соснора (Виктор Соснора, 1936).

 

Період небесний або самвидавний на вулиці Чекістів, 18 (1988-1992)

 

Очевидно, що не тільки Грабовського, 14 працювала над прозою Шульца. Були й інші середовища. Як-от ті «друзки» старого дрогобицького світу.

Знайомство з міжвоєнною польською літературою, з огляду на реальну відсутність мовного бар’єру, інспірувало не лише перекладачів. Тай список авторів, якими зачитувалася тогочасна львівська інтелектуальна сметанка, був набагато довшим. Це і Віткаци (Stanisław Ignacy Witkiewicz (Witkacy), 1885-1939), і Вітольд Ґомбровіч, і Юліан Стрийковський (Julian Stryjkowski, власне Pesach Stark, 1905-1996). Польща саме тоді, після комуністичного правління та шоку воєнного стану, вперто повертала собі цих авторів, багато з яких був раніше заборонений навіть у Польщі.

У 1982 році я познайомився із зовсім молодим графіком Ігорем Подольчаком. Як на мене, то він продовжив міцну львівську графічну школу. Не берусь стверджувати, що Львів породив якусь живописну школу. Не те сонце. Живописці були, але навіть Олексі Новаківському (1872-1935) створити школу, у великому сенсі слова, не вдалось. Натомість про графічну школу йтися може. Хоча б у сенсі передачі ремесла. На мою думку, вервечка Одо Добровольський (Odo (Otton) Dobrowolski, 1883-1917), Олена Кульчицька (1877-1967), Леопольд Левицький (1906-1973), Богдан Сорока (1940), Юрій Чаришніков, Олександр Аксінін, Ігор Подольчак – очевидна. Напевно Львів місто графіки. Чи, може, він, з його сутінками, туманами, тінями більш благодатний матеріал для графіки, ніж живопису. Найкраще, як на мене, суть міста передав Одо Добровольський. Ну і, зрештою, Бруно Шульц як графік. Вперше альбом з його графікою я побачив саме у Ігоря Подольчака.

З того часу я часто навідувався у його майстерні на вулиці Коперніка, 57. Хоча майстерня й була на піддашші, тим не менше це теж була сфера інфернальна. Все в ній потріскувало від близькості носферату. Ігор доводив себе до виснаження, травлячи пластину за пластиною. В темних кутах кублилися вампіри. Однак ми вели світські бесіди і складали плани.

При наших довгих розмовах Ігор майже не виймав пальців з кислоти, в якій травилися цинкові пластини. Від випарів кислот його обличчя стало оливковим, фігура витончилася, очі увиразнилися. Майстерня лускала від різних манекенів, старих ляльок, розпарованих жіночих рукавичок та панчішок з минулого століття, надщербленої хоча все ще цінної порцеляни, якихось антикварних пляшечок з старої фабрики Бачевського, підозрілого знаряддя не то медичного, не то перукарського – одним словом – він усього того, з чого він, як раббі Льов (Махараль-мі-Праг, Єгуда бен Бецалель 1512-1609), з Праги творив своїх Големів. У різних техніках та формах. То у графіці, то у живописі: «Деякі з них як величезні лелеки линули на широко розпростертих крилах, інші, подібні до кольорових китиць, до варварських трофеїв, щоб втриматись в потоках теплого леготу, мусили тяжко і незграбно тріпотіти крилами; інші, зрештою недолугі конгломерати крил, міцних ніг і обскубаних ший, нагадували погано напханих сипів та кондорів, з яких сипалося трачиння. Між них були й птахи двоголові, птахи багатокрилі, птахи каліки, котрі недолуго борсалися в повітрі махаючи одним крилом. Небо починало нагадувати стару фреску — фреску, повну монстрів та фантастичних звірів, які кружляли, розходились і знову сходились по кольорових еліпсах один до одного… Тепер те штучне потомство, те здеградоване, внутрішньо мізерне, звиродніле й вибуяле пташине плем'я поверталось додому. Недоречно велике, по-дурному пішовши в ріст, воно всередині було порожнім і мертвим. Вся життєва сила тих птахів пішла на фантастично розбуяле оперення. То було щось подібне до музею вимерлих родів, лахмітні пташиного Раю. Деякі з них літали навзнак, мали незграбні та тяжкі, подібні до колодок та замків дзьоби, обважені кольоровими наростами, — були сліпими… Коли у них потрапляв камінь, тяжко обвисали і в'янули вже в повітрі. Ніж долетіти до землі, ставали безформним жужмом пір'я. Швидко та дивна височина покрилась дивовижною падлиною. І доки батько добіг до місця погрому — весь пташиний крилатий рід вже замертво лежав на скелях. Тільки тепер батько міг зблизька побачити всю нікчемність тієї зубожілої генерації, всю сміхотворність її мізерної анатомії. То були величезні, будь-як напхані старим стервом віхті пір'я. В багатьох не можна було вирізнити голови, бо та ціпкувата частина тіла не мала на собі жодних проявів душі. Деякі, як зубри, були вкриті кудлатою, позлипалою шерстю й відразливо смерділи. Інші нагадували горбатих, лисих і дохлих верблюдів. Ще інші, очевидно, були з певного роду паперу, всередині порожні й на диво пістряві ззовні. Декотрі зблизька виявилися не чим іншим як великими хвостами пав, кольоровими віялами, в котрі незрозумілим чином вдихнули якусь ілюзію життя» (Бруно Шульц, Ніч Великого Сезону, пер. Т. Возняк).

Мотиви Шульца впліталися й у наші тодішні подорожі. Якось пізньої осені Ігор зі своєю дружиною Томою гостили у мене в Брошневі. Наступного дня ми з дружинами вирішили поїхати до сусіднього містечка Рожнятів – мені хотілося показати їм старий кіркут – єврейський цвинтар, який відзначався на диво потужними мацевами – надгробними плитами з чудесною традиційною різьбою. До того інших таких цвинтарів я не бачив. Випав перший сніг. Ледь почавшись, день уже сутенів – так буває. Сніг ще більше підкреслив моторошну графіку цього місця – візерунки свічників, оленів, левів, зайців, деревець, рук, чудернацьких літер. Похилені врізнобіч мацеви. Хащі, що оплели їх зусібіч. Місце було майже непрохідне. Думаю, що цей досвід був для всіх нас особливим. І дався знати десятиліття по тому. Це був досвід інакшого. Чогось, що було, що жаске, за чим стоїть щось жахаюче, і разом з тим вабливе: «У сонних розмовах непомітно точився час, і біг нерівномірно, немов зав'язував на рівному плині годин вузли і раз за разом ковтав цілі шматки його тривання. І ось незбагненно, без переходу, ми вже зграйкою повертаємось по білій засніженій алеї, облямованій чорними сухими хащами кущів, додому. І йдемо молочним оманливим днем далеко за північ вздовж волохатого берега темряви, зачіпаємо ведмеже хутро гущини, що потріскує ясної безмісячної ночі у нас під ногами. Розпорошена в білизні того світла, витрушена з снігу, з білого повітря, з молочного простору, ніч — як сірий папір естампу, на котрому глибокою чорнотою плетуться крески і шрафірунки густих чагарів.» (Бруно Шульц, Цинамонові крамниці, пер. Т. Возняк).

Пізніше, заграючи з потойбічним, Ігор навіть привіз до свого приватного лапідарію – музею архітектурних фрагментів, який він влаштував коло будинку на вул.Офіцерській, 5, маленьку мацеву з гірського кіркута під Старим Самбором. Не скажу, що це мені сподобалося. З багатьох міркувань. Хоча ідея лапідарію сама по собі хороша. Десятиліття після того, у 2001 році я сприяв відновленню цього цвинтаря одним євреєм з тих місць – Джеком Ґарднером (Jack Gardner) – який з гіркотою подарував мені книгу про letzte Galitzianer’а – останнього галіцеанера, галицького єврея, його батька.

Якийсь час ми навіть утримували спільну з Ігорем художню майстерню на вул.Чекістів, 18 (тепер вул.Глибока). І знову піддашшя, в якому нам навіть вдалося зробити ремонт. Можливо ми страждали тоді на естетизм, але сніжно-біле піддашшя з яскраво червоною підлогою – і більше майже нічого. Ігорю вона була не занадто потрібна. Тому здебільшого її використовував я.

Саме там, на вул.Чекістів, 18 (о, іроніє!) і були створені перші п’ять самвидавних номерів Журналу «Ї». Там вони друкувалися на машинці – її до своєї колекції друкарських машинок забрав нещодавно Леонід Фінберг – у Інституті юдаїки в Києві в нього на стіні висить вже ціла колекція таких «іменних» друкарських машинок. Від друкарської машинки Івана Дзюби (1931) до друкарської машики Гелія Снєгірьова (1927-1978).

І саме там, на вул.Чекістів, 18, у п’ятому номері Журналу «Ї», у 1992 році вийшла перша публікація повісті Шульца «Санаторій під Клепсидрою» у перекладі Миколи Яковини.

Чому я так багато приділяю уваги графіці і яке це має відношення до самвидаву? Як на мене, то для того, щоб дійти до думки, що в умовах державної цензури можна щось видавати й самому, потрібні дві передумови – наявність текстів і можливість їх якось видрукувати. Сьогодні у епоху копіювальних пристроїв і принтерів ця проблема багатьом незрозуміла.

Так от – тексти творилися у підземеллях на кшталт Грабовича,14. Тоді як тиражування відбувалося на Коперника, 57 та Чекістів, 18.

Дуже часто запитують, а звідки взялася така дивна назва журналу? Що означає та літера «Ї»? Здається, що перші спроби дійти до такого лаконізму появилися у художній майстерні Миколи Яковини у Брошневі, коли ми задумували щось видавати. Потім цю ідею схвалили, перебуваючи у Львові, Юрій Шевельов (власне Юрій Шнейдер, 1908-2002) та Григорій Кочур (1908-1994) – некоронований король української перекладацької спільноти. Зустріч цих двох патріархів української культури відбулася у квартирі Павла та Наталки Хобзеїв.

Натомість графічне виконання логотипу належить авторству Ігоря Подольчака. Під час мого чергового візиту він дістав з полиці цинкову пластину з витравленою на ній літерою «Ї». Ба, більше – перші чотири номери мали на обкладинці витиснутий ним на папері логотип журналу.

Сьогодні Ігор Подольчак став режисером – знімає арт-хаусне кіно. Атмосфера Шульца, хоча не тільки його, але й ще одного львів’янина – Леопольда Ріттера фон Захер-Мазоха (Leopold Ritter von Sacher-Masoch, 1836-1895) відчувається у його дебютній повнометражній стрічці «Las Meninas» (2008). Невдовзі, у 2012 році, відбудеться прем’єра другої повнометражної стрічки «Delirium» – судячи з фрагментів, і тут не обійшлося без того ж Шульца.

Отож на Чекістів, 18 виготовлявся один примірник журналу, пишу – виготовлявся, бо він мав і графічні елементи. Часто використовувалася графіка київського художника Анатолія Степаненка. Далі журнал тиражувався на одному з підприємств Львова, зшивався і йшов по людях.

Якось примірник журналу попав до Сашка Кривенка (1963-2003). У квітні 1989 року він організував випуск і став першим редактором самвидавчої газети «Поступ». Тоді вона виглядала як кілька скопійованих на копіярці листків. Вони тисячами розліталися країною. Отож, побачивши мої потуги, він, з властивою йому простотою, сказав: «Старий (як інакше він міг звернутися!), ну що ти мучишся, давай ми вальнемо тобі тираж». Так і сталося – того ж 1989 року я отримав паку розтиражованих на дивному апараті «Xerox» примірників – таких копіярок тоді у Львові не було. Їх ще потрібно було переплести, однак це вже було завиграшки. Тираж журналу зріс з трьох десятків екземплярів до двох сотень. Все тиражування здійснювалося за «строгої конспірації». Хоча всі знали, що це Ромко Турій та Олесь Пограничний у броцаках возять потягом оригінали до Вільнюса, а звідти й весь тираж. Лише нещодавно я дізнався, що тиражувався журнал у Інституті фізики Академії наук Литви. А безпосередньо цим займався теперішній Надзвичайний та Повноважний Посол Литовської республіки в Україні Пятрас Вайтекунас (Petras Vaitiekūnas, 1953).

 

Вихід з підпілля (1992-1995)

 

Перелом 80-х та 90-х і період здобуття Незалежності захоплював, але значною мірою й поглинав сили. Багато потрібно було зробити, у багатьох заходах взяти участь. Разом з тим це відкрило багатьом людям і шляхи у «світ широкий». Репресивні обручі тріснули, а за ними почали розсипатися середовища. Ніхто нікого вже не тримав у підземеллі. Так само, як ніхто нікому не заважав говорити чи писати що заманеться. Така свобода крила у собі і небезпеки. Принаймні для середовищ, подібних до середовища на Грабовського, 14. Якщо раніше репресія тримала його разом, то тепер все змінилося. Багато хто, особливо неукраїнці з певною осторогою ставилися до незалежної України. Очевидно, що, попри всю освіченість та іронію, давалася взнаки совєтські стереотипи. Що буде з росіянами, що буде з російськомовними, яке місце вони займуть в новій Україні, чи є місце російськомовному інтелектуалу в Україні, а що з єврейством, врешті-решт? От уже двадцять років ми вирішуємо ці проблеми. Тож не дивно, що багато людей тривожилися. І робили свій вибір – хтось просто поїхав, хтось пристосовувався до нових обставин, а хтось ставав і в оборонну позицію. Вже тоді відчувалися певні напруги і на Грабовського, 14. Якщо для мене здобуття Незалежності було безумовним благом, то для Комського – запитанням, а для Клеха – проблемою. Не скажу, що вони не праві. Значною мірою, як дещо досвідченіші, вони бачили труднощі, які проявилися більш яскраво в майбутньому. Натомість для мене, попри те, що я теж підозрював, що не все буде так гладко, важливим був сам тектонічний зсув.

Певні застороги виникали і між Ігорем та Григорієм. 1992 року вони роз’їхалися – Ігор залишився на Грабовича.14, а Гриша перебрався у свою нову вітражну майстерню на вул.Голубовича 6. 1994 року Ігор Клех покинув Львів і перебрався робити літературну кар’єру до Москви. А невдовзі, у 1998 році і Григорій Комський виїхав до Гайдельберґа. З того часу вони почали бачити Львів та Україну з перспективи свого вибору. Так, події Майдану 2004 року, Ігор Клех жорстко не сприйняв.

Тим не менше, життя йшло своїм трибом. Почало розвиватися єврейське громадське життя. Що неминуче актуалізувало Шульца як безсумнівно найвідомішого польсько-єврейського письменника Галичини. І одразу ж постало запитання, а при чому тут Україна? А галицьким інтелектуальним середовищам прийшлося на нього відповідати. І не лише відповідати, а й переосмислювати багато стереотипів. Поступово окреслювалося широке тлумачення українства, яке включало у себе його російськомовні і польськомовні контексти. Повертаючись до самої себе, Галичина не могла відкинути своїх історичних складових. Ми мали щось робити, якось віднестися до її польськості, австрійськості та єврейськості. Ми мали о-своїти, зробити своїми культурний доробок, який вона створила впродовж сторіч. Не можна було і надалі залишатися культурними дальтоніками, які не бачать ні костьолів у центрі наших міст, ні кіркутів на їхніх околицях. Розпочався великий процес о-своєння культурного контексту краю. І, здається, ми таки перейшли від логіки «або-або» (або польський, або український), до логіки «і-і» (і єврейський, і український). Такий підхід нічого ні у кого не забирає. Навпаки – він тільки збагачує. А тому відповідь, а яке відношення мають українці до Шульца, принаймні для тих, хто його хоча б читав, відпала сама собою. Шульц нарешті став «українською справою». А не лише справою поляків чи євреїв. Шульц став справою і Альфреда Шраєра, і Дори Кацнельсон, і Леоніда Ґольберґа з Дрогобича, але й Ігоря Менька (1973 –2005) та Віри Меньок з того самого Дрогобича.

Шульц став популярним. Появилися нові літературні журнали, які самі були зацікавлені у наших перекладах. Особливо «Сучасність», яка переїхала з Мюнхена до Києва, та «Єгупець», якого почав видавати Леонід Фінберг.

Було видано: Санаторій «Під клепсидрою» / Бруно Шульц. Пер. М. Яковина. – Сучасність (Київ), 1992, № 10,; Птахи / Бруно Шульц. Пер. М. Яковина. – Сучасність (Київ), 1992, № 10,; Друга осінь / Бруно Шульц. Пер. М. Яковина. – Сучасність (Київ), 1992, № 10,; Птахи / Бруно Шульц. Пер. М. Яковина. – Єгупець (Київ), 1995, № 1,; Ніч великого сезону / Бруно Шульц. Пер. Т. Возняк. – Єгупець (Київ), 1995, № 1.

Не відставав і Журнал «Ї» – Вулиця Крокодилів. Друга осінь / Бруно Шульц. Пер. М. Яковина. – «Ї», число 6 / 1995.

У 1995 році журнал «Ї», завдяки сприянню першого культураташе Австрійської республіки в Україні Гаральду Фляйшману (Harald Fleischman), видав перше несамвидавне число журналу з промовистою назвою «Європейський вимір України». Один перелік авторів говорив сам за себе – Ален Фінкелькро (Alain Finkielkraut, 1949), Жан Марі Доменак (Jean-Marie Domenach, 1922–1997), Мілан Кундера (Milan Kundera, 1929), Микола Шлемкевич (1894-1966). І разом з тим Бруно Шульц та Йозеф Рот (Moses Joseph Roth, 1894-1939) – його теж почали повертати українському загалу, і тут годі не згадати Юрка Прохаська. Звичайно ж, темою цього видання, як і багатьох інших, стала проблема європейського спадку, трагедії Центральної Європи (тоді ми себе нею вважали), галичанства, духовних основ Європи.

У 1995 році відбулася офіційна реєстрація Журналу «Ї» як Громадської організації Незалежний культурологічний журнал «Ї», засновниками якого стали Олесь Пограничний, Михайло Москаль та я.

Поступово складався і перший колектив редакції: Олесь Пограничний, Михайло Москаль, Петро Рибка, Роман Мервінський, Євген Равський, Мирослава Прихода, Микола Яковина. Журнал набирав інституційних форм.

Зміст журналу формувався колегіально. Довкола нього почали гуртуватися перекладачі, літератори, художники як-от Андрій Павлишин, Андрій Шкрабю’к, Юрко Прохасько, Софія Онуфрів, Тимофій Гаврилів, Ольга Сидор, Мирослав Ягода.

 

Епоха Великого Чину Андрія Шкраб’юка (1995-2001)

 

Поступово потреба у спілкуванні спонукала до запровадження семінарів при Журналі «Ї». Оскільки журнал не мав свого постійного приміщення, то перші семінари проходили у Львівській міській раді, а саме у відділі міжнародних зв’язків, яким я тоді керував. Звичайно, що після робочого дня. Сенс семінарів полягав у тому, що до участі у них запрошувалися цікаві особистості, які виголошували доповіді. Потім їх обговорювали та спілкувалися між собою.

Ось перелік перших з них: Моделі польсько-української співпраці. Т.Возняк; Польсько-український конфлікт 1918-1953. А.Павлишин; Півстоліття польсько-українського кордону – з української та польської точки зору. О.Пограничний; Митрополит граф Андрей Шептицький. А.Шкраб’юк; Внутрішні та зовнішні кордони Галичини. О.Турій; На межі трьох країн: Гуцульщина. Н.Бабалик; Просування ЕС на Схід. Українська позиція. Т.Возняк; Національна безпека Польщі. А.Кирчів; Чому не відбувся правий рух в Україні. О.Баган; Проблема релігійної ідентичності в умовах відкритого суспільства. М.Маринович; Нова теономія – дослідження психології ритуалів в світлі реконструкції одного вчення. А.Щербатюк; Польсько-українські стосунки на сучасному етапі. Б.Гудь; Стереотип поляків в українській ментальності: зміни чи консервація. Г.Чопик; Стереотип українця у німецькій масовій свідомості. В.Вендлянд (Weronika Wendland); Центрально-східна Европа після закінчення «холодної війни». П’єр Асснер (Pierre Hassner, 1933). На 2012 рік ми вже провели, страшно сказати, близько 180 семінарів та конференцій.

Учасники були дуже різними – від крайньо-правого мислителя і безхатченка Анатолія Щербатюка, до респектабельного французького політолога П’єра Асснера, від голови української Amnesty International Мирослава Мариновича, до перекладача та закоханого у спів Андрія Шкраб’юка. Невдовзі саме він стане тим криголамом, який прокладе ще більший шлях для прози Бруно Шульца в Україні.

А розпочалось все з того, що при Товаристві «Просвіта» було створено Видавничу спілку «Просвіта» яку очолила Олександра (Леся) Коваль. Разом з Посольством Республіки Польща в Україні вони вирішили видати всього Шульца. Постало питання – а хто ж перекладатиме? Ніна Бічуя та Андрій Павлишин на той час були зайняті. Наталка Бабалик запропонувала Андрія Шкраб’юка – він саме повернувся з Любліна, де вчився у Католицькому університеті. Тому Коваль запропонувала Андрію Шкраб’юку видати дві основні книги Шульца. Для нього це було неабияким викликом. Тай терміни були дуже стислими – переклад такої складності та об’єму потрібно було перекласти за півроку. Робота розпочалася на початку осені 1994 року.

Андрій є людиною не так слова писаного, як співаного. Навіть не мовленого, а саме співаного. Не даремно його постійно тягне до співочих спільнот. То він вчить наївних монахинь-василіянок «давніх розспівів», які сам і скомпонував, то вірмен у їхній Катедрі «справді старовірменських співів». Бо хто ж знає їх краще, ніж він? І дійсно – виходило чудово. У нього ідеальний слух. Він дійсно чує слово, його мелодику, вальори: «… наслуховував. Здавалось, в цій нічній тиші його вухо видовжувалось, галузилось аж десь за вікном фантастичним коралом — червоним поліпом, якого колихав шум ночі. Він наслуховував і чув. Чув з усе більшим неспокоєм далекий приплив товпищ, що насували. Перелякано кидав очима по порожній крамниці. Але ті темні й руді ангели кудись відлетіли. І він залишався сам разом з своєю тривогою перед натовпом, який ось-ось мав затопити супокій крамниці спустошливим гомінким юрмищем і розхапати, розпродати на торжищі всю ту, роками громаджену в великих затишних сховищах багату осінь.» (Бруно Шульц, Ніч Великого Сезону, пер. Т.Возняк).

Цей дар, помножений на феноменальну затятість Андрія, і допоміг йому здійснити його Великий Чин. Можливо – Чин Життя. Для мене він так і залишився «фантастичним коралом — червоним поліпом, якого колихав шум ночі».

Андрій запропонував свою оригінальну версію перекладів всього корпусу текстів Шульца. Його ідея полягала у поверненні Шульцу галицької сутності. Для цього він створив свій варіант галицького койне, на яке і переклав Шульца. Хоча, розуміючи, що навіть не кожен галичанин розуміє його варіант цього койне, Андрій змушений був додати до книги ще й «Словник незвичайних слів». Тим більше, що значною мірою це койне було його ж конструктом. І саме у цьому є цінність цього перекладацького експерименту.

Звичайно, це викликало і протести, і заперечення. Як-от з боку «примадонни» тогочасної нової української літератури Оксани Забужко. Але сам по собі цей чин безсумнівно гідний поваги. Це ще один, причому величезний крок в о-своєнні Шульца сучасним українським загалом.

Урочиста презентація книжки відбулася 29 лютого 1995 року у Палаці урочистих подій (тепер Палац Потоцьких), вул.Коперника, 15 о 18.00, як свідчить запрошення, яке у мене зберігається у такому знаковому для мене виданні: Цинамонові крамниці. Санаторій Під Клепсидрою / Бруно Шульц. Переклад з польської і Словник Незвичайних Слів уклав Андрій Шкраб’юк; Львів: Просвiта, 1995.

Леся попросила мене написати передмову до видання, за що я їй щиро вдячний. Натомість Андрій переклав:

з книги «Цинамонові крамниці»: Серпень, Навіженство, Птахи, Манекени, Трактат про манекени, або друга Книга Буття, Трактат про манекени. Продовження, Трактат про манекени. Завершення, Німрод, Пан, Пан Кароль, Цинамонові крамниці, Вулиця Крокодилів, Таргани, Віхола, Ніч Великого Сезону;

з книги «Санаторій Під Клепсидрою»: Книга, Геніяльна епоха, Весна, Липнева ніч, Мій батько вступає в пожежну команду, Друга осінь, Мертвий сезон, Санаторій Під Клепсидрою, Додо, Едзьо, Пенсіонер, Самотність, Остання батькова втеча;

ну і «Словник незвичайних слів» насамкінець.

Художню оправу до книги зробив Михайло Москаль, використавши для оздоблення окрім Шульца, його будинку у Дрогобичі та крокодилів також фото сьогоднішніх львів’янок, зокрема його дружини Тані.

А тим часом середовище Журналу «Ї» продовжувало працювати над поверненням галицького культурного та історичного спадку – в тім і доробку Шульца. Появилися нові публікації: Віхола / Бруно Шульц. Пер. Т. Возняка. – «Ї», число 9 / 1997; «Птахи» / Бруно Шульц. Пер. М. Яковина; «Ніч великого сезону». Пер. Т. Возняк. – «Ї», число 11 / 1997.

За переклад також взялися кияни – Андрій Бондар вперше вийшов поза канон двох великих книг Шульца і переклав «Мітизацію дійсності» / Бруно Шульц. Переклад з польської Андрія Бондаря. – Література Плюс, № 5-6 (10-11) березень 1999.

Тим часом Андрій Павлишин взявся за власну версію перекладу «Санаторію Під Клепсидрою» – це вже була третя спроба – після перекладів Миколи Яковини та Андрія Шкраб’юка! Мало який автор заслужив на честь впродовж десятиліття отримати аж три такі різні переклади своєї повісті на одну мову. Переклад вийшов у такому збірнику: «Санаторій Під Клепсидрою» / Бруно Шульц. Пер. Андрій Павлишин / Sanatorium pod Klepsydra / Bruno Schulz. – Львів: Освітній ресурсний центр. Проект «Бруно Шульц і мультикультурна традиція Галичини», 2002.

Саме тоді великий «Вінні» перекладацької ниви Андрій Павлишин набирав тієї потуги, яка стає все більш очевидною. І не тільки з огляду на переклади Шульца. Андрій переклав величезний корпус польської літератури. Це і його улюблений Збіґнєв Герберт (Zbigniew Herbert, 1924-1998), і Єжи Фіцовський, і Станіслав Єжи Лєц (Stanisław Jerzy Lec, 1909-1966), і Чеслав Мілош (Czesław Miłosz , 1911-2004), і Альфред Шклярський (Alfred Szklarski,1912-1992), і Лєшек Колаковський (Leszek Kołakowski, 1927-2009), і Вєслава Шимборська (Wisława Szymborska, 1923), і Юліан Стрийковський, і Анджей Стасюк (Andrzej Stasiuk,1960), і Яніна Ґешелес (Janiny Geszeles, 1931), і Мануела Ґретковська (Manuela Gretkowska, 1964), і Адам Міхнік (Adam Michnik,1946), і Єжи Бальцерович (Leszek Balcerowicz, 1947), та багато інших. Причому більшість текстів – величезні фоліанти. Навряд чи хто зробив більше.

Одним словом, інакше, як «Могутній Вінні» про нього не скажеш. І це все помножене на його багаторічне керівництво українською «Міжнародною Амністією», яке він перейняв від іншого члена та патрона нашої спільноти Мирослава Мариновича (1949), членство в українському PENі, «Просвіті». Сьогодні він перекладає тексти ще одного забутого галицького автора, творчість якого пов’язана з іншим нашим містечком – Жовквою, Зиґмунта Гаупта (Zygmunt Haupt,1907-1975). Надіюсь, що невдовзі вони вийдуть у номері Журналу «Ї», присвяченому феномену «ідеального міста» Жовкви, а потім і окремою книгою. Але це справи теперішні. Пора повертатися до перелому століть.

А Журнал «Ї», тим часом, все більше інституціоналізовувався. Завдяки підтримці Фонду Гайнріха Бьоля (Hans Boell Stiftung) 1999 року вдалося придбати приміщення під редакцію на вул.Грушевського, 8. Особливо сприяв і навіть наполягали на цьому два Вальтери - Вальтер Кауфман (Walter Kaufman)та Вальтер Мосман (Walter Mossmann). Не забуду, як ми з Андрієм Павлишином розбивали рештки стін та печей, які залишилися після попередніх господарів. Так, здавалось, руйнувалися і рештки минулого.

Тоді ж, у 1999 році, переклади творів Бруно Шульца вперше були опубліковані і у Інтернет-просторі на сайті Журналу «Ї» www.ji-magazine.lviv.ua. Безпосередньо його викладала на сайт Оля Григоренко. До речі, саме вона зверстала і першу книгу Шульца українською мовою, коли ще працювала у ВС «Просвіта».

Почала формуватися Капітула Журналу «Ї». Згодом, у 2001 році, вона стала тим органом, який приймає рішення про щорічне різдвяне прийняття від імені журналу «Межа року» та нагородження Орденом «За інтелектуальну відвагу» та відзнакою «За добру справу».

Той час був часом великих суспільних надій – все змінювалось дуже швидко – Європа об’єднувалася, розширювалось НАТО, Україна виходила з економічної депресії при «злочинному режимі» Леоніда Кучми. Здавалося, що ось-ось і України приєднається до цивілізованого світу. Ми започаткували величезний українсько-польсько-німецько-французький проект «Діалог над кордонами». Здавалося, що досвід французько-німецького та польсько-німецького примирення та порозуміння можна буде перенести і на польсько-український кордон. І ми не помилилися. Згодом наша робота трансформувалася у два великі починання – осмислення польсько-українського етнічного конфлікту на Волині 1943 року та проблеми відновлення Польських військових поховань на Личаківському цвинтарі (Cmentarz Orląt). По суті ці два питання стосувалися історичної пам’яті і її впливу на сьогодення. Так само важливо було не втрачати динаміки і у розвитку єврейсько-українських контактів. Тому фігура Бруно Шульца поступово набувала і політичного значення.

 

Шульцґейт (2001-2008)

 

Попри те, що слава та популярність Шульца в Україні росли, відчувався також певний спротив. Особливо у його рідному Дрогобичі. Частина громади ніяк не могла погодитися з думкою, що у Дрогобича вистачило сил породити двох титанів – і Франка, і Шульца. Вони все ще перебували у парадигмі «або-або». Одні вважають, що Дрогобич є виключно українським містом і жодним чужинцям тут не місце – ні тепер, ні у минулому. Натомість інші вважають Дрогобич містом виключно польським чи єврейським. Такі «геополітичні суперечки» півстолітньої давнини ще побулькують по загумінках. І це таки далося взнаки, коли сталося нечуване.

Але краще розповім все по-порядку. Якось до мене зателефонував Юрко Прохасько і попросив зустрітися з гамбурзьким кінорежисером Беньяміном Ґайслером (Benjamin Geissler, 1964). Предмету розмови він не окреслив – знітився. Було це у лютому 2001 року. Вранці Юрко з Беньяміном вибиралися до Дрогобича. Зустріч була напередодні ввечері у редакції Журналу «Ї» – на той час ми вже два роки мали свій прихисток на вул.Грушевського, 8.

Юрко одразу взяв бика за роги:

– Беньямін знає, де знаходяться фрески Бруно Шульца, які всі шукали п’ятдесят років!!!

– Ну-ну – кпив я.

Признаюся, я з величезною іронією віднісся до цієї, на мій погляд, занадто амбітної заяви – ми топчемося по цьому полю вже двадцять років, а якийсь німець буде тут нам вказувати. От і Фіцовський шукав його творів, причому саме тих малюнків у дитячій кімнаті, де бавилися діти його «покровителя» з дрогобицьких есесівців, який його визискував, але разом з тим і певним чином прикривав – такого собі гауптшарфюрера Фелікса Ландау (SS Hauptscharführer Felix Landau).

Тим не менше Юрко і Беньямін наполягали, хоча місця не виказували.

– Та ж будинок на Тарнавського, 14 у Дрогобичі та помешкання того есесмана всі знають – там нічого немає! – впирався я.

Їм розходилося у тому, щоб отримати якусь підтримку і влади (вони чомусь вважали мене високопоставленим чиновником), і музейного співтовариства. Очевидно, що з огляду на славу Шульца і як письменника, і як художника, вони боялися, що знахідку можуть якось пошкодити. В кожнім разі я, здається, дав якісь контакти, спробував поінформувати Бориса Возницького, директора Львівської картинної галереї про їхні пошуки. Однак так до кінця і не повірив у реальність їхніх планів. Принагідно слід згадати, що при цьому Ґайслер ще й створював фільм про Шульца.

Аж тут неначе грім з ясного неба – вони таки знайшли фрески! Не у дитячій кімнаті, а у спіжарці, як кажуть у Галичині, де й бавилися діти.

Запросили експертів на чолі з Борисом Возницьким, щоб атрибутували твір.

Одним словом – кінодокументаліст із Гамбурґа Беньямін Ґайслер спільно зі своїм батьком, письменником Крістіаном Ґайслером (Christian Geissler, 1928-2008), все-таки знайшли розписи Шульца в будинку за номером 14 по вулиці Тарнавського в Дрогобичі. Дивне співпадіння – Грушевського, 14 у Львові та Тарнавського, 14 у Дрогобичі. Був би я справжнім літератором чи літературним спекулянтом, то побудував би на цьому цілий акапіт. А Беньямін тим часом купався у славі, робив свій фільм «Знайти образи».

Активізувалося Генеральне консульство Республіки Польща у Львові. Тогочасний генеральний консул Кшиштоф Савіцкі (Krzysztof Sawicki) повідомив про знахідку у Варшаву. У Дрогобич почалося паломництво польської преси.

Юрко Прохасько та Вальтер Мосман, великий друг українсько-німецької співпраці з Фрайбурга, вже планували шукати кошти на створення на базі будинку Ландау «Міжнародного центру зустрічей імені Бруно Шульца», де мали б реалізовуватися українсько-польсько-єврейсько-німецькі культурологічні проекти. Це могла б бути блискуча культурна інституція Центральної Европи. Щось на кшталт польсько-німецької фундації «Кшижова» під Вроцлавом (Fundacja «Krzyżowa» dla Porozumienia Europejskiego) чи Фундації «Поґраніче» у Сейнах (Fundacja «Pogranicze») на польсько-литовському кордоні. Тай місту була б користь…

Але не сталося: «21 травня цього року із вілли, де в роки Другої світової війни мешкав офіцер ґестапо, уповноважений у єврейських справах Фелікс Ландау, зникли фрески, створені в останні місяці життя письменником, філософом і графіком Бруно Шульцом. Фрески упродовж трьох днів були фахово демонтовані зі стін квартири, де нині мешкає подружжя літніх людей, котрі за незручності отримали відшкодування у сумі 100 доларів США. Як з’ясувалося згодом, фрески демонтували і вивезли до Ізраїлю співробітники Інституту «Яд Вашем» у Єрусалимі. Речник інституту Іріс Розенберґ в офіційній відповіді на закиди щодо нелегального вивозу культурного надбання України зазначила, що група консерваторів на чолі з представником «Яд Вашем» Марком Шрайберманом отримала дарчу від власників помешкання (не завірену у нотаріуса) і офіційний дозвіл влади Дрогобича. Мер Дрогобича О.Радзієвський однак заперечує свою причетність до вивезення фресок за межі держави. Наразі не встановлено, яким саме шляхом – через дипломатичні канали, чи через митницю – безцінний вантаж покинув Україну, тобто, із чим ми маємо справу – крадіжкою, корупцією, чи обома явищами водночас.» (Ольга Яценко, Фрески Бруно Шульца вивезли до Ізраїлю, Газета «Поступ» № 82 (740), четвер 31 травня – 6 червня 2001).

У центрі скандалу стала фігура тогочасного і сьогоднішнього, вже вдруге (sic!), дрогобицького міського голови Радзієвського. Колоритна фігура – перший секретар міського комітету комуністичної партії, міський голова, якого, як сам казав «люди на руках винесли з кабінету міського голови… щоб тими самими руками знову туди занести» – і це вже у 2010 році!

«Ми надто поважна установа, аби нехтувати згодою влади, – каже пані Розенберґ. Вона також запевняє, що здивована останніми заявами дрогобицького мера і його заступника. Як відомо, Радзієвський і Метик кажуть, що нічого не знали про намір ізраїльтян вивезти фрески в Єрусалим. «Чому тепер вони не говорять правди? Чому відмежовуються від своїх дій та слів?» – заявила «Поступу» Айріс Розенберґ.» (Дмитро Каневський, Айріс Розенберґ: Чому вони тепер не кажуть правди? Газета «Поступ», 12-13 червня 2001 року).

Як би там не було, зі згоди дрогобицького міського голови чи ні, але фрески Шульца, попри те, що ще не були поставлені на державний облік як твори мистецтва, все ж були національним спадком, який не належалося нелегально вивозити з України. І доля лукавства представників «Яд Вашем» безсумнівна. Так само, як безсумнівно за це мали б відповісти і конкретні виконавці. Кілька років по тому, а саме влітку 2004 року, коли ще справа викрадення фресок Бруно Шульца тривала і Україна нарешті вдалася до певних дипломатичних кроків, я зустрічався з Марком Шрайберманом у «Яд Вашемі» – тоді держава Ізраїль вже схилялася до того, що щось у цій справі не так. Потрібно було знайти вихід, який розв’язав би цю проблему. Активну участь у вирішенні цієї справи брав тодішній Посол України у Ізраїлі Олександр Сліпченко – батько львівської журналістки Катерини Сліпченко. Ми зустрічалися з ним під час мого візиту до Ізраїлю 2004 року разом з моїм другом, керівником Єврейської агенції «Сохнут» у Львові Міхаелем Ґолдовським (1951).

Очевидно, що ці поступки з боку держави Ізраїль були викликані бурхливою реакцією як галицької, так і польської громадськості. По суті одразу після зникнення фресок в Україні розпочалася активна кампанія за повернення фресок до Дрогобича. І тут годі не згадати львівських та дрогобицьких журналістів Вікторію Садову, Наталку Космолінську, Леоніда Ґольберґа та ін.

12 липня 2001 року з нагоди 109-ї річниці від дня народження Бруно Шульца у Львові та Дрогобичі відбулася маса заходів, які мали загальну назву «Уродини Шульца без його фресок». Ось що пише про цей буремний для справи збереження його спадку час Вікторія Садова: «У редакції журналу «Ї» та культурно-мистецькому центрі «Дзиґа» проведено кілька робочих нарад, на яких обговорювали заходи, заплановані у Львові на 12 липня 2001 року з нагоди 109-ї річниці від дня народження геніального галичанина – дрогобицького письменника і графіка Бруно Шульца (1892-1942).

В обговоренні програми меморіальних заходів брали участь Тарас Возняк і Андрій Павлишин (часопис «Ї»), Олександр Оверчук (сцена-студія «Галіціана»), Наталя Космолінська (редактор програми «Скарбниця» Львівського обласного радіо), Юрко Прохасько (перекладач-германіст), Володимир Вітковський (політолог, депутат львівської міськради), Марта Ґартен (газета «Поступ»), Назар Гончар (поет), Володко Кауфман (художник), Маркіян Іващишин (керівник МО «Дзиґа»), Леся Антонович (директор галереї «Дзиґа»), Оксана Горелик (прес-секретар «Дзиґи») та Юрко Назарук. Цей громадський «Шульцівський комітет» убачає гостру потребу в інформуванні ширшого загалу про творчу спадщину митця, історію його життя і смерті, увічнення пам’яті дрогобицького мрійника в його рідному місті.

12 липня громадські ініціативи через варварське знищення меморіального об’єкта в Дрогобичі, де знайшли останні настінні малюнки Бруно Шульца, виллються у збір підписів під відозвою до уряду України, у залучення юристів до захисту колективних культурних прав громадян, проведення громадського розслідування можливих фактів корупції та забезпечення судового позову до керівників міста Дрогобича (міський голова – Олексій Радзієвський) і музею «Яд Вашем» у Єрусалимі.

У четвер о 15 годині львів’яни стануть глядачами перфоменсу й інсталяції Влодка Кауфмана під назвою «І ти, Бруно», під час яких художник вдасться до символічного обдирання штукатурки в галереї «Дзиґа», а в іншому місці намалює на стіні портрет Шульца.

О 16 годині «Дзиґа» скличе прес-конференцію за участю Тараса Возняка, Андрія Павлишина, Маркіяна Іващишина, Влодка Кауфмана й Олександра Оверчука.
Цього ж дня о 17 годині традиційний семінар часопису «Ї» запросить у Королівські палати Історичного музею (площа Ринок,6) на обговорення теми «Мультикультурна спадщина Галичини. Випадок Бруно Шульца». Гостем круглого столу буде учень Шульца – Альфред Шраєр.

Моновиства Олександра Оверчука «Площа Святої Трійці» за мотивами творів Бруно Шульца розпочнеться в театрі ім. Леся Курбаса о 19 годині. А опісля мистецька програма продовжиться в кав’ярні «Під клепсидрою», назва якої заховує пам’ять про атлантидну Галичину часів Бруно Шульца.

Окрім того, програма «Між середою і п’ятницею» з Іздриком і Чайкою у четвер, 12 липня, на радіо «Ініціатива» пройде під знаком Шульца. А в науковій бібліотеці відкриється виставка видань прози і графіки Бруно Шульца, а також мемуарної та мистецтвознавчої літератури, присвяченої дрогобицькому митцеві.

До всього того, у рамках інтернет-проекту «Ї» з’явиться сторінка, на якій знайдеться місце не тільки творчості Шульца, а й документації, пов’язаній з останніми подіями довкола спадщини й імені митця.

До речі, аби за рік гідно зустріти 110-у річницю народження та 60-у річницю загибелі Бруно Шульца, варто замислитися над перевиданням існуючих і виданням нових перекладів прози Шульца, виданням його графічних серій в україномовному альбомі, перекладів його біографії та спогадів про нього, а також творів, інспірованих творчістю «дрогобицького Кафки».

Міський голова Дрогобича Олексій Радзієвський також збирається своєрідно відзначити день народження Бруно Шульца. Рівно ополудні 12 липня він скликає в ратуші круглий стіл для журналістів, на якому можна буде вкотре почути про міру причетності дрогобицького начальства до співпраці з викрадачем Шульцового стінопису Марком Шраберманом – представником Інституту пам’яті жертв Голокосту в Єрусалимі (в цій установі після перемитництва незаконно перебувають фрагменти темперних малюнків, вирвані зі стіни колишньої вілли Ландау в Дрогобичі). Є надія, що на цій же прес-конференції вдасться ознайомитися з текстом ухвали XIII-ї сесії третього демократичного скликання Дрогобицької міськради. На ній тиждень тому дебатували питання «Про настінні малюнки Бруно Шульца», завбачливо підмінивши цим аморфним формулюванням питання «Про незаконну передачу і вивезення настінних розписів Бруно Шульца з м.Дрогобича», яке виносили на порядок денний сесії … народні обранці мали намір висловити міському голові Радзієвському недовіру за незабезпечення дотримання законності. До речі, дрогобицький мер не надто поспішає повідомити керівників обласного управління культури про те, що саме ухвалили зробити дрогобицькі депутати із понівеченою пам’яткою у віллі Ландау. Схоже, що вони не збираються прислухатися до рекомендацій створити Центр міжнародних зустрічей і взаєморозуміння в будинку за номером 14 по вулиці Тарнавського. У ньому знайшлося б місце і меморіальній кімнаті Бруно Шульца. Здається, депутати таки перенесуть фрески в краєзнавчий музей.
А от неформальні митці, відчуваючи, як у світлі останніх подій, пов’язаних із іменем Шульца, стрімко зросла цікавість до Дрогобича (його тепер безупинно відвідують польські, німецькі, австрійські й українські делегації), зробили дуже милий альтернативний крок. У стильно затишний інтер’єр кнайпочки «У Фросі» (саме в центрі міста, неподалік костьолу, акурат на початку тієї вулички, де в листопадовій облаві зустрів свою смерть від кулі есесівця Бруно Шульц) дуже доречно вписалася виставка сучасних малярських творів за мотивами графіки Бруно Шульца, а також пам’ятка про життя і творчість геніального дрогобиччанина саме з такою світлиною, що дивиться на вас зі шпальт «Поступу».

Отож «У Фросі» 12 липня гості й мешканці міста соляних кіпців зможуть просто перехилити чарку оковитої чи гальбу пива за світову славу свого земляка з нагоди його 109-их уродин.» газета «Поступ» №104 (762), 10-11 липня 2001 року.

Остаточно Україна та Ізраїль врегулювали це питання лише після подій на Майдані 2004 року. Тільки 2007 року Їзраїль визнав, що фрески належать державі Україна. У березні 2008 року в Єрусалимі делегацією українського уряду на чолі з віце-прем’єром Іваном Васюником було підписано протокол про тимчасову передачу фресок на зберігання музеєві «Яд-Вашем» з тим, що вони є власністю держави Україна і повернуться в Україну.

А тим часом перекладацька епопея продовжувалася. Цікавим культурною подією стало видання канону творів Бруно Шульца все тією ж Лесею Коваль, яка розвинула свою видавничу спілку до розмірів найбільшого культурного заходу Львова щорічного «Форуму видавців». Отож 2004 року «Форум видавців» видав книгу перекладів Шульца, в якій було подано переклади різних авторів. Інколи навіть по декілька перекладів одного і того ж твору. Це вже засвідчило, що за десяток років з часу появи перших публікацій перекладів, в Україні появилася солідна перекладацька традиція.

А зміст книги (Цинамонові крамниці. Санаторій Під Клепсидрою / Бруно Шульц. – Львів: Форум видавців, 2004) був таким:

Григорій Чопик: Бруно Шульц: Українське різночитання.

Тарас Возняк: Передмова.

З книги «Цинамонові крамниці»: Серпень (переклав Андрій Шкраб’юк). – Навіженство (переклав Андрій Шкраб’юк). – Птахи (переклав Микола Яковина). – Манекени (переклав Іван Гнатюк). – Трактат про манекени, або друга Книга роду (переклав Іван Гнатюк). – Трактат про манекени. Продовження (переклав Іван Гнатюк). – Трактат про манекени. Закінчення (переклав Іван Гнатюк). – Німрод (переклав Андрій Шкраб’юк). – Пан (переклав Андрій Шкраб’юк). – Пан Кароль (переклав Тарас Возняк). – Цинамонові крамниці (переклав Тарас Возняк). – Вулиця Крокодила (переклав Микола Яковина). – Таргани (переклав Андрій Шкраб’юк). – Віхола (переклав Тарас Возняк). – Ніч Великого Сезону (переклав Тарас Возняк).

З книги «Санаторій Під Клепсидрою»: Книга (переклав Андрій Шкраб’юк). – Геніяльна епоха (переклав Андрій Шкраб’юк). – Весна (переклав Андрій Шкраб’юк). – Липнева ніч (переклав Тарас Возняк). – Мій батько вступає в пожежну команду (переклав Микола Яковина). – Друга осінь (переклав Микола Яковина). – Мертвий сезон (переклав Андрій Шкраб’юк). – Санаторій Під Клепсидрою (переклав Микола Яковина). – Додо (переклав Андрій Шкраб’юк). – Едзьо (переклав Андрій Шкраб’юк). – Пенсіонер (переклав Андрій Шкраб’юк). – Самотність (переклав Тарас Возняк). – Остання батькова втеча (переклав Андрій Шкраб’юк). – Паралелі: лабораторія перекладу: Sanatorium Pod Klepsydra / Санаторій Під Клепсидрою (переклав Андрюс Вишняускас-Павлишин). – Санаторій Під Клепсидрою (переклав Андрій Шкраб’юк). – Словник незвичайних слів (уклав Андрій Шкраб’юк).

З 2003 року до організації акцій з популяризації доробку Шульца долучилася співредакторка Журналу «Ї» Ірина Магдиш – їй належало багато ідей, пов’язаних з продовженням громадської кампанії до її успішного завершення – як от фіксації всіх фактів з цим пов’язаних на окремій директорії Інтернет-сайту Журналу «Ї» з назвою «Шульцгейт», де досі можна знайти вичерпну інформацію про перебіг цієї кампанії. З її приходом у журнал він дістав нове дихання. Розпочинався третій, найбільш плідний період його розвитку.

Появлялися нові люди, які ангажувалися у справу промоції творчості Шульца та інші проекти середовища Журналу «Ї». Це і балканістика Алла Татаренко, і філософ та журналіст Антон Борковський, і «станіславівський феномен» Володимир Єшкілєв, і чудесний поет з «пташарні Шульца» Назар Гончар (1964-2009).

 

Повернення у Дрогобич чи Формування академічного канону (2002-2012)

 

У всій цій веремії довкола фресок Шульца в його рідному місті, у Дрогобицькому університеті 5 листопада 2002 року було створено «Полоністичний науково-інформаційний центр імені Ігоря Менька», який одним із пунктів своєї діяльності має вивчення творчості Бруно Шульца.

Центр став наступним етапом у поверненні Бруно Шульца до України. 12-18 липня 2004 року він провів Перший Міжнародний Фестиваль Бруно Шульца у Дрогобичі. З того часу їх відбулося вже чотири – кожні два роки. Для дослідників Шульца вони стали чи не головною подією року. Годі недооцінити зусиль керівника центру Віри Меньок, яка підняла справу дослідження його творчості на ще вищий рівень. Але це вже інша історія. Дрогобичани нарешті повернули Шульца собі.

 

Львів, січень 2012