Комета

1

Зима того року закінчувалася за особливо сприятливої астрономічної кон’юнктури. На світанні кольорові рішенці календаря червонилися у зимових снігах. Відсвіт пурпуру неділь та свят палав ще половину тижня. Його дні горіли зимним фальшивим солом’яним вогнем. Засліплені тим віщим пурпуром серця якийсь час билися частіше, хоч він ні про що не свідчив а був тільки передчасним сигналом, кольоровою примхою календаря, намальованою яскравою циноброю на палітурках тижня. Почавши від свята Трьох Царів, ми ніч за ніччю ниділи над білою дефілядою столу, що мінився ліхтарями та столовим сріблом – знову і знову викладали пасьянс. Поступово цукрована, лискуча, повна міґдалів та цукатів ніч ясніла. Поглинутий своїми пізніми практиками, невтомний у своїх трансформаціях місяць, одна по одній змінював свої фази. Щораз ясніші, повторювані різними кольорами, ці фази були фігурами його місячного преферансу. Завчасу готовий, мосяжний, тьмяний, він вже за дня лежав на боку – меланхолійний валет з палаючою червою – чекав на свою чергу. Тимчасом цілі стада баранців тихою, білою, розлеглою ходою брели попасом його самотньою парсуною, вони заледве закривали його мінливою, риб’ячою перламутровою лускою, на яку під вечір шаткувалися кольорові небеса. Потім картки днів ставали порожніми. Віхола з гуком пролітала над дахами, аж до споду видувала вистиглі димарі, поверх за поверхом вибудовувала над містом вражаючі риштунки, щоб потім з тріском крокв та балок вщент порозвалювати ті гулкі повітряні конструкції. Часами на далекому передмісті вибухала пожежа. Коминярі, під роздертим, кольору зеленої міді небом, бігали по дахах та галереях – патрулювали місто. Перебігаючи побіч флюгерів з схилу на схил даху, вони снили у тій повітряній перспективі, що вітер раптом на мить таки зірве дах над спальнями дівчат, щоб потім його знову затраснути цю величезну схарапуджену книгу міста – вражаючу лектуру на безліч днів та ночей. Потім віхола втомилася і стихла.

Крамничні служки виставили у вітрині магазину весняні тканини, від м’яких відтінків вовни атмосфера одразу зм’якла, набрала кольорів лаванди, заквітла блідою резедою. Сніг бабчився, жмакався як пелена немовляти, в потім просто вивітрився, випитий кобальтовими подихами повітря, повернувся у широке, вгнуте, позбавлене сонця та хмар небо. Де-не-де у помешканнях вже зацвіли олеандри, люди відкривали вікна і бездумне цвірінькання горобців у теплому спліні блакитних днів наповнювало покої їх метушнею. Над виметеними площами раптом ні з того, ні з сього з неймовірним писком вибухали короткі сутички зябликів, снігурів та синичок – потім вони, зметені повівом вітру, пурхали на всі сторони світу, щоб бути стертими і щезнути у порожньому блакиті неба. Ще якусь мить від них в очах залишалися кольорові цятки – жмуток конфетті, кинутих наосліп у світлу далечінь – потім вони танули у байдужій блакиті на денцях наших очей.

Весняний сезон розпочався передчасно. Асистенти адвокатів носили підкручені спіралькою догори вусики, високі, штивні комірці, вони були зразком елеґантности та шику. У дні, які були омиті повінню вітрів, що шугали у лунких просторах над містом, пани асистенти, піднімаючи кольорові капелюхи, вже здалека вітали знайомих панянок – вітер тріпав полами паничів, вони ж, спираючись на нього плечима, були повні самопожертви та делікатності – відводили очі, щоб не наражати своїх пасій на відмову. Дами завиті у сукні, що тріпотіли на вітрі, на мить тратили ґрунт під ногами, перестрашено зойкали, але, опанувавши себе, з усмішкою відповідали на ті делікатні поклони.

Пополудні вітер, бувало, затихав, Аделя чистила на ганку великі мідні баняки, які дзвеніли в її руках. Затхле, розкреслене блакитними стежками небо никло над ґонтовими дахами. Напившись вітру, що цілий день шугав містом, з кашею в голові від метушливого цвірінькання горобців, служки висли на поручнях ганку. Їх послали з чимось з магазину, та вони надовго застрягали на порозі кухні при Аделі. Подихи вітру приносили загублені кимось рефрени катеринки. Тихих, але насправді спрямованих на її погибель слів, які неначе ненароком, з безвинним виразом облич заледве промовляли служки, Аделя розібрати не могла. Та нарешті розізлившись вона впадала в шал. Пробуючи відвести душу, кляла поганців на чім світ стоїть, а її лице, до того сіре та невиразне від весняної дівочої туги, враз паленіло радістю та гнівом. Вони ж, втішаючись з того, що їм таки вдалося вивести дівчину з рівноваги, лицемірно та підленько опускали свої оченята. Минали дні й полуденки, повсякдення хаотично плило розмитим світлом тих сірих тижнів, плило над лабіринтами дахів і будинків, плило над містом, що розляглось перед нашим ганком. Лудильники колували ним, пропонуючи свої послуги. Інколи голосне чхання Шломо дотепною пуантою зазначало на овиді далекий, розтрасканий тлум міщухів. На якійсь далекій площі вар’ятка Тлуя, доведена до розпачу надоїдливими шмаркачами, починала танцювати свою дику сарабанду, високо задираючи, на радість голоті, свою спідницю. Подихи вітру згладжували, лагіднили ті спалахи, розмивали їх у монотонний і невиразний гул, щоб потім так само монотонно розмазати його по молочному задимленому морі пополудневих дахів. Аделя, опершись на перила, схилялася над тим нерозбірливим гомоном міста, що до неї долинав, виловлювала у ньому якісь більш-менш помітні акценти, з легкою усмішкою складала ті загублені силаби докупи. Пробуючи пов’язати їх між собою хотіла вичитати хоч якийсь сенс у тій великій, сірій, то набухаючій, то опадаючій монотонності дня.

Тон епохи задавали механіка та електрика, раптом безліч відкриттів посипалось на світ з-під крил людського генія. У міських помешканнях появилися обладнані електричною запальничкою інсталяції для паління сигар. Досить було крутнути контактом і цілий жмут іскор запалював просякнутий гасом гніт. Це збуджувало величезні сподівання. Музична шкатулка у формі китайської пагоди, якщо накрутити її ключем, обертаючись неначе карусель і починала виконувати мініатюрне рондо. При кожному повороті дзвонили дзвіночки, навстіж відкривалися маленькі дверцята, які показували стрижень катеринки, тріолет цієї табакерки. У будинках встановлювали електричні дзвінки. Над домашнім життям запанував знак ґальванізму. Символом часу став шматок ізольованого дроту. Молоді елеґанти, під полум’яні погляди дам, демонстрували у салонах ефект Galvani. Електричний кондуктор торував шлях до жіночого серця. Герої дня, під загальне захоплення зали, демонстрували ефектні експерименти і посилали дамам повітряні поцілунки.

Невдовзі місто зароїлося від різної величини та форми велосипедів. Філософське відношення до світу зобов’язувало. Той, хто погоджувався з ідеєю прогресу, мусів зробити висновки і пересісти на велосипед. Першими, ясна річ, були помічники адвокатів з підкрученими вусами та у кольорових капелюхах, той авангард нових ідей, надія і квіт нашої молоді. Граючи дротяними шприхами та розганяючи галасливу юрбу, вони виїжджали на своїх величезних біциклях та трициклях у місто. Тримаючи руки на широкому кермі, велосипедисти з високого сідла крутили величезним ободом колеса, що вклинювлося кривою та вигадливою лінією у мотлох, що спацерував містом. Декотрі з них навіть впадали в шал апостольського проповідництва. Піднявшись, неначе в стременах, на виблискуючих педалях, вони з високості зверталися до народу, заповідаючи людству нову еру процвітання – спасіння завдяки біциклям… Після чого, кланяючись на всі сторони, під загальні аплодисменти їхали далі.

І все таки було щось жалісно компрометуюче у тих чудесних тріумфальних заїздах, якийсь неприємний болісний дисонанс, у мить тріумфу ці вершники перекривляли один одного, перетворюючись на свою власну пародію. Розіпнуті, неначе павуки у філігранній апаратурі велосипеда, розкарячені на педалях, як великі скакухи жаби, здійснюючи свої качині рухи над ободом, що вільно котився дорогою, вони самі це відчували. За крок від того, щоб стати посміховиськом, вони все таки переходили межу – нахилившись над кермом, вдвічі прискоривши швидкість їзди – ну чим не зациклений на гімнастиці клуб божевільних акробатів, який сам себе замордував? Тай що тут дивного? Людина, користуючись кари гідною дотепністю, вдиралася у область небачених знижок, які вона отримувала занадто легко, нижче видатків, практично задаром, і та диспропорція між зусиллям та ефектом, те очевидне ошукування природи, та надмірна переплата за геніальний фокус – компенсувалася пародією на неї самої. Тому цих гідних жалю тріумфаторів, мучеників своєї геніальності супроводжували вибухи сміху – настільки вражаючим був неочікуваний комізм тих технічних чудес.

Коли мій брат вперше приніс із школи електромагніт, а всі ми, з внутрішньою тремою, дотикаючись до нього, пробували долучитися до вібруючого та замкнутого у електричний ланцюг життя, батько зверхньо посміхався. У його голові зріла далекосяжна думка – саме тоді він замикав ланцюг давно відомих підозр. Чому батько усміхався сам до себе, чому йому закочувались очі, чому вони сльозилися в фальшивому смішному визнанні? Хто може на це відповісти? Можливо він передчував за цією вражаючою демонстрацією таємної сили просто вульгарний фокус, банальну інтригу, очевидну махінацію? З того моменту почалося захоплення батька лабораторними експериментами.

Його лабораторія була проста: кілька скручених спіраллю кусків дроту, кілька слоїків з кислотою, цинк, свинець та вугіль – ось і вся лабораторія цього предивного езотерика. – Матерія – стримано пирскаючи, сором’язливо опускаючи очі казав він – матерія, мої панове... – він не завершував думки, дозволяв здогадатися самим, що він попав на слід грубого жарту, що всіх нас, які тут сиділи, просто обвели довкола пальця. З опущеними очима батько тихцем кепкував з того одвічного фетиша. – Panta rei! – прорікав він, і, скинувши руки, демонстрував вічний кругообіг матерії. Він давно вже хотів мобілізувати таємні сили, які у ній колували, зробити плинною її твердь, проторувати їй дорогу до всепроникности, до трансфузії, повсюдности, яка єдино й відповідає її природі. – Principium individuationis furda – прорікав він і тим самим висловлював своє безмежне презирство до цієї первинної людської засади. Кидав він це зовсім побіжно, коли, прижмуривши очі, райзував вздовж дроту, делікатно торкаючись різних місць спіралі, щоб вловити найменшу різницю потенціалів. Часом він робив на дроті засічку, щоб, похилившись над нею, наслухати, та за мить він був уже за десять кроків, щоб повторити всі ці маніпуляції у іншому місці спіралі. Здавалося, що в нього десять рук та двадцять відчуттів. Його спрямована вусібіч увага пильнувала сотню місць водночас. Жодна точка простору не могла оминути його підозр. Він то нахилявся, протикаючи дріт у якомусь місці спіралі, то раптом відскакував, неначе кіт, у потрібне місце. Та зазвичай пролітав попри, тому кремпувався. – Перепрошую – звертався він до здивованого глядача, який споглядав всі ці його маніпуляції – перепрошую, мені йшлося саме про ту частину простору, яку пан займає своєю персоною, чи не був би пан ласкавий на хвильку посунутися? – І похапцем проводив свої миттєві виміри, звивний та спритний, неначе канарка, яка справно вискакує на жердині, керуючись імпульсами своїх прецизійних нервів.

У темряві занурені у розчини кислот, солоні та позеленілі у цій болісній купелі метали починали проводити струм. Пробуджені з мертвотної заціпенілости, вони монотонно нили, метал співав. У незмінних сутінках тих жалобних та пізніх днів вони світилися вже на рівні атомів. Невидимі заряди накопичувалися коло полюсів, щоб їх покинути, й пронизати вируючу довкола темряву. Ледь відчутне свербіння, сліпі мурашині струми бігли поляризованими концентричними силовими вирами, круговертями та магнітними спіралями. То тут, то там спросоння подавали сигнали апарати. З запізненням, наздоганяючи монотонні силаби – дефіс, крапка, дефіс – у перервах глухої летаргії, вони відповідали один одному. Батько з болісною посмішкою стояв серед тих мандрівних струмів. Його вражала їх постійне заїкання, їх артикуляція, раз і назавжди визначена та невідворотна доля, яка з поневолених глибин монотонно давала знати про себе тими почварними недосилабами.

Після цих досліджень батько дійшов до вражаючих результатів. Наприклад, він довів, що електричний дзвінок, що діяв за принципом так званого молоточка Neef-a, насправді є звичайною містифікацією. Тут не людина вламувалася у лабораторію природи, а природа втягувала її у свої махінації, досягаючи з допомогою її експериментів своїх власних цілей, причому переслідувала при цьому невідомо що. Полуднуючи, батько нігтем великого пальця торкався ручки ложки, що стирчала із зупи, і у лампі починало тріскотіти, геть як у дзвонику Neef-a. Отож вся ця апаратура була просто не потрібна, не вона була істотною, дзвінок Neef-a був місцем стику певних імпульсів матерії, які шукали виходу користуючись метикуватістю людини. Природа, що хотіла, те робила, людина була тільки осцилюючою стрілочкою, човником ткацького верстату, що вигулькував то тут, то там у відповідності з її волею. Тобто людина була тільки елементом, частинкою молоточка Neef-a.

Хтось зронив слово «месмеризм» і батько його квапливо підібрав. Коло замкнулося, його теорія знайшла свій кутній камінь. Людина, у відповідності з нею, була тільки проміжною станцією, тимчасовим перехрестям месмеричних струмів, що вільно мандрують лоном вічної матерії. Всі відкриття, якими вона хизувалася, виявилися тільки пастками, капканами невідомого, куди нас заманила природа. Експерименти батька почали набирати магічного та престидижитаторського характеру, набули присмаку пародійного жонглювання. Не буду згадувати різні експерименти з голубами, коли, маніпулюючи з допомогою палички, він вдвічі чи втричі множив їх число, щоб потім поетапно, хоча з зусиллям, загнати їх в ту паличку назад. По чому ледь піднімав капелюха, і вони, тріпочучи, один по одному, вилітали з-під нього, у дійсність їх поверталося рівно стільки, скільки було, саме стільки, щоб покрити стіл живою, туркітливою громадкою. Часом батько різко переривав експеримент, нерішуче застигав з напівзакритими очима, а за мить дрібними крочками летів до сіней, щоб засунути голову у люфт комину. Там було темно, глухо від сажі і добре, неначе в самому серці небуття. Там то опускались, то піднімались теплі струмені повітря. Батько закривав очі і якийсь час завмирав у тому теплому, чорному небутті. Ми ж, розуміючи, що цей інцидент не має нічого спільного з реальністю і неначе виходить поза рамки справи, внутрішньо закривали на цей факт очі, він бо виходив навіть поза марґіналії та стосувався зовсім іншого порядку справ.

У своєму репертуарі батько мав і шокуючі фокуси, такі, що кидали в розпуку. Стільці у нашій їдальні мали високі спинки з красивою різьбою. Були то якісь, виконані у реалістичній манері, гірлянди листя та квітів. Та досить було батьку клацнути пальцями, як різьба раптом набувала доволі дотепного виду, нового, не зовсім ясного сенсу. Вона починала миготіти, багатозначно підморгувати, і було в цьому щось надзвичайно, майже нестерпно, сороміцьке, аж доки те моргання не набирало визначеності, нездоланної однозначності. То один, то інший з присутніх починав вигукувати: – Та ж то цьоця Вандзя, Бігме Боже! Цьоця Вандзя! – дами починали пищати, бо то дійсно була викапана цьоця Вандзя. Але ж ні – це вона сама вже була з візитом, сиділа у нашій їдальні і, торочила свої безкінечні монологи, не давала нікому мовити ні слова. Чудеса, які творив батько, самі по собі розвіювалися, бо й справді, це не була ніяка ілюзія, це була сама цьоця Вандзя – у всій своїй звичайності та посполитості, хто-хто, а вона не могла дозволити закрастися навіть думці про якесь диво.

Перш ніж перейти інших інцидентів тієї пам’ятної зими, слід хоча б коротко згадати подію, яку у нашій сімейній хроніці сором’язливо приховують. Це те що сталося з вуйком Едвардом. Він бо приїхав до нас просто скласти візит, нічого не підозрював, променився здоров’ям та підприємливістю. Дружину з маленькою донечкою він залишив на провінції – чекати з сумом на своє повернення. Приїхав у найкращому гуморі, щоб трохи забавитися, розвіятися здаля від родини. І що сталося? Експерименти батька зробили на нього фантастичне враження. Одразу після перших батьківських штучок він встав, зняв пальто і повністю віддав себе у руки батька. Беззастережно! Цей рішенець він оголосив твердо, дивлячись в очі і міцно стискаючи його руку. Мій батько все зрозумів. Однак він переконався, чи вуйко не має традиційних упереджень щодо «principium indwiduationis». Виявилося, що ні, жодних, взагалі жодних. Мій дядько був лібералом без упереджень. Єдине, чого він хотів, це прислужитися науці.

Спочатку батько ще залишав йому певну свободу. Бо готувався до основного експерименту. І вуйко Едвард скористався з цієї свободи оглянувши місто. Він придбав собі чималий велосипед і гонив на його гігантському колесі довкола ринку, заглядав з висот свого сідла аж у вікна другого поверху. Минаючи наш будинок, вуйко елеґантно піднімав капелюха перед дамами у вікнах. Мав закручені спіралькою догори вуса і малу шпичасту борідку. Однак невдовзі він переконався, що велосипед не здатен втаємничити його у глибші секрети механіки, що цей геніальний апарат не може надовго ввести його у метафізичну трему. І тоді розпочалися експерименти, для яких відсутність у вуйка упереджень щодо «principium indwiduationis» виявився більш ніж доречною. Дядько Едвард не мав жодних застережень, щоб, задля наукового поступу, дозволити фізично звести себе до голого принципу молоточка Neef-a. Він без жалю погодився на те, щоб поступово редукувати всі свої властивості для того, щоб оголити свою потайну сутність, яка відповідає, як він вже давно підозрював, вищезгаданій засаді.

Запершись у кабінеті, батько розпочав поетапне дослідження заплутаного дядькового єства, болісний психоаналіз, який розтягнув на безліч днів та ночей. Стіл у кабінеті почав наповнюватися виявленими ним комплексами його внутрішньої конституції. Спочатку вуйко ще навіть брав участь у наших обідах, сильно редукований, він все ж пробував підтримати розмову, якось навіть переїхався на велосипеді. Потім все це закинув, тому що бачив свою все більшу некомплектність. У нього появився певний різновид сорому, який характерний для того рівня, на якому перебував. Він уникав людей. Тим часом батько все більше наближався до мети своїх маніпуляцій. Він редукував вуйка Едварда до необхідного мінімуму, одне по одному усунув все неістотне. Батько розмістив його високо у ніші стіни на сходовому марші, розташувавши його компоненти за принципом рядів Leclanche. Стіна у тому місці запліснявіла, грибок плів на ній своє біляве плетиво. Батько, без жодних викидів сумління, користав з усього капіталу дядькового ентузіазму, розтягнув його лейтмотив по всіх сінях – аж до лівого крила будинку. Видершись на драбинку та потемки пересуваючись вздовж сіней, він по всій довжині нинішнього вуйкового життя забивав у стіну маленькі цвяшки. Ті задимлені жовтаві пополудні були майже зовсім темними. Батько послуговувався запаленою свічкою, якою зблизька освітлював зашмаровану стіну, цаль за цалем. Кружляють версії, що останньої миті дядько Едвард, який до того часу так героїчно володів собою, виявив певне нетерпіння. Говорять, що дійшло навіть до раптового, хоча й запізнілого вибуху, який мало що не звів нанівець вже майже завершену справу. Але інсталяція вже була готовою, і вуйко Едвард, який все життя був зразковим чоловіком, батьком та людиною інтересів, так і в своїй останній ролі врешті решт скорився вищій необхідності. Дядько чудесно функціонував. Не було випадку, щоб він вчинив спротив. Позбавившись своїх заплутаних обставин, в яких, бувало, він стільки разів губився та заплутувався, дядько сягнув нарешті простої цілісної та зрозумілої засади, якій і мав з того моменту слідувати. Ціною своєї, з трудом опановуваної, різносторонности він осягнув простого безпроблемно безсмертя. Чи був він щасливим? Про це запитувати годі. Це запитання має сенс, коли йдеться про істоти, в яких все ще криється багатство альтернатив та можливостей, завдяки чому актуальна дійсність може протиставитися напівреальним можливостям і в них відбитися. Але дядько Едвард не мав альтернатив, протиставлення «щасливий-нещасливий» для нього не існувало, оскільки він до самої глибини був тотожний самому собі. Годі було втриматися від певного респекту, коли бачиш як пунктуально, як прецизійно він функціонує. Навіть його дружина, тітка Тереза, яка за певний час, вслід за чоловіком, прибула до нас, не могла стриматись, аби щохвилини не натискати на ґудзичка, щоб почути той сильний та вимогливий голос, в якому впізнавала давній тембр голосу вуйка, коли він виходив з рівноваги. Що ж стосується донечки Едзі, то кар’єра батька викликала у неї захват. Потім, правда, вона певним чином мені віддячила, помстившись за дії мого батька, але це вже інша історія.

2

Минали дні, пополудні ставали все довшими. Не було що з ними робити. Надмір ще сирого, ще даремного й непотрібного часу продовжував вечори порожніми сутінками. Аделя після вранішнього миття посуду та прибирання на кухні безпорадно стояла на ганку, бездумно втупившись у ледь зачервонілий вечірній овид. Її випуклі, великі, такі часом промовисті, очі, бездумно втупились у даль. Тьмяна та сіра до кінця зими від справ кухонних, шкіра Аделі, під впливом весняної гравітації місяця, який чверть за чвертю ріс на силі, набирала молочних рефлексів, відтінків опалу, блиску емалі. Тепер вона тріумфувала над служками, які від її темного погляду губили весь свій апломб, випадали з ролі пересичених відвідувачів кнайп та лупанаріїв. Вражені її новою вродою, вони шукали нових шляхів зближення, були готові на поступки, лиш би по-новому їх налагодити та добитись позитивних змін.

Експерименти батька, попри всі очікування, нічого істотного у нашому повсякденні не змінили. Щеплення фізики месмеризмом виявилося безплідним. І не тому, що у батькових відкриттях не було зерна істини. А тому, що істина не була необхідною умовою для успіху ідеї. Метафізичний голод людини незначний, його можна швидко наситити. Батько саме був на порозі чергових вражаючих відкриттів, коли поміж нас, його прихильників та адептів, почала закрадатися байдужість та пасивність. Щораз частіше почало проявлятись нетерпіння, доходило навіть до відкритого протесту. Наша природа бунтувала проти підважування фундаментальних законів. З нас тих див було годі, ми мріяли повернутися до доброї старої солідної прози одвічних істин. І батько це зрозумів. Він зрозумів, що зайшов задалеко, тому й призупинив політ своєї думки. Ґроно елеґантних адепток та адептів з підкрученими вусами з дня на день маліло. Намагаючись вийти з ситуації зі збереженням всіх ґонорів, батько, пробував прочитати останню, заключну лекцію, але всю увагу прикувала до себе нова подія, причому цілком неочікувана.

Якось мій брат, повернувшись з школи, приніс неймовірну, проте правдиву новину про швидкий кінець світу. Ми попросили його повторити те, що він сказав, гадаючи, що не зрозуміли. Але ні. Саме так звучала ця неправдоподібна, та з усіх боків незрозуміла новина. Світ мав дістати в чоло, причому просто і неминуче. Дістати саме такий, яким він є, не готовим і не завершеним, у цілком випадковій точці часу та простору, не ліквідувавши рахунків, не сягнувши жодної мети, неначе на півслові, без крапки чи знаку оклику, без суду та гніву божого – в найкращій конфітюрі, цілком лояльно, у відповідності з двосторонньою угодою і визнаними сторонами засадами. Ні, це не був есхатологічний, давно, ще пророками, передбачуваний, трагічний фінал і останній акт божественної комедії. Ні, це був радше біцикльово-цирковий, гопля-престидижитаторський, чудесний фокус-покусний і повчально експериментальний кінець світу – причому під аплодисменти всіх прогресивних сил. І не знайшлось майже нікого, хто б у це не повірив. Тих, хто перестрашився та запротестував, негайно затюкали. Як могли вони не бачити, що це нечуваний шанс, найбільш прогресивний кінець світу, кінець вільнодумний, такий, що відповідає духові часу, просто почесний, кінець, що потрафляє Найвищій Мудрості? Це переконано й гаряче малювали ad oculos на видертих з нотесу карточках. Його демонстрували так переконливо, що цього не можна було заперечити, всі опоненти та скептики були розбиті вщент. Ілюстровані журнали друкували цілими сторінками гравюри, які в ефектних інсценізаціях показували цю катастрофу. Там, під пломеніючим світловими сигналами та феноменами небом, можна було побачити велелюдні міста, яких охопила нічна паніка. Вже давався взнаки й прямий вплив далекого боліда, параболічна верхівка якого, недвозначно спрямована на земну кулю, нерухомо стриміла у небі, наближаючись з швидкістю стількох і стількох миль за секунду. Неначе у цирковому фарсі, догори летіли капелюхи та капелюшки, волосся ставало дибки, самі по собі відкривалися парасолі, перуки, змивали ввверх і оголювали лисини – і все це під величезним чорним небом, яке мінилося тривожним алярмом всіх своїх зірок.

Щось святкове увійшло у наше життя, якийсь ентузіазм і пристрасть, якась поважність та урочистість ввійшла у наші рухи, наповнила наші груди космічним подихом. Земна куля від одночасного екстазу тисяч людей ночами кипіла врочистим замішанням. Ночі стали чорні й величезні. Незліченними роями довкола Землі згущувалися зоряні туманності. У чорних планетарних просторах ті рої шукали своїх властивих місць, щоб потім з безодні у безодню обсипатися пилом метеоритів. Загублені в безкінечних просторах, ми ледь не втратили Земну кулю під ногами, втративши орієнтацію, сплутавши напрямки, ми, як антиподи, висіли головами вниз над перекинутим зенітом і мандрували зоряними скупченнями, соваючи послиненим пальцем від зірки до зірки – що нам світлові роки! Так ми подорожували тим небом – витягнувшись безладним ключем, розбігшись зусібіч по безкінечних щаблях ночі – еміґранти спустошілої земної кулі, що плюндрували безкінечне муравлисько зірок. Відкрились останні запори і біциклісти рушили у чорний зоряний простір. Ставши на диби на своїх біциклях у нерухомому леті вони зависли у міжпланетній порожнечі, що відкривалася щораз то новими скопищами зірок. Так і летіли вони глухою віткою, торуючи дороги та шляхи безсонної космографії. А по суті так і залишались у планетарній летаргії. І були вони чорні як сажа, неначе засунули голову у люфт до п’єца, до останньї мети всіх тих польотів наосліп.

Після короткого, хаотичного, наполовину проспаного дня, неначе велика тлумна материзна відкривалася ніч. Натовп сунув на вулицю, заповнював площі, люди стояли щока в щоку, неначе з бочок з чорним кав’яром вибили денця, і він починав розповзатися язиками блискучого шроту, плив кав’яровими ріками під чорною як смола та гомінкою від звізд ніччю. Сходи тріщали під вагою тих тлумів, у всіх вікнах стриміли розпачливі фігурки, в лунатичному трансі на своїх ногах-патичках ті люди-сірнички перелазили через підвіконня. Як мурашки вони чіплялися у довгі ланцюги, творили живі скопища й колони. Одні на плечах у інших, з відблисками як у смоляних бочок, вони спливали з вікон на платформи площ.

Прошу вибачити мені, що описуючи ті повні величезної комплікації та тлуму сцени, я дещо перебільшую, беручи за взірець, попри свою волю, певні старі штихи з великої книги катаклізмів та катастроф людського роду. Всі вони зводяться до одного праобразу, і моя мегаломанська пересада, величезний патос цих сцен вказує, що ми таки вибили дно одвічної бочки спогадів, тієї прабочки міту, і вдерлися у ніч, яка була до появи людей, ніч повну нуртуючих стихій, булькаючого анамнезу, і вже не можемо стримати повені, що нас заливає. О, ті рибні повні роїв ночі, ночі зариблені зірками, ночі, що виблискують лускою, о, ці косячи риб’ячих губ, що невтомно ковтають дрібненькими ковточками, спраглими личками ті потоки чорних проливних ночей! В які фатальні сіті, до яких печальних неводів прямували ті темні, тисячі разів помножені, покоління?

О, повні сигналів та метеорів, покреслені калькуляціями астрономів, тисячі разів скопійовані, пронумеровані, помічені водяними алгебраїчними знаками небеса тих днів. З блакитними від ґлорії тих ночей лицями, в сидеричному осяянні, ми мандрували небесами, що пульсували від вибухів далеких сонць – ми, людські ройовиська, що пливуть широким трактом по мілинах розлитого небом молочного шляху, людська ріка, над якою горують на своїх павучих апаратах біциклісти. О, зоряна арено ночі, аж по найдальші закамарки розрисована еволюціями, спіралями, арканами і петлями тієї еластичної їзди. О, циклоїди і епіциклоїди, натхненно виконувані на діагоналях неба, ви, що губите дротяні шприхи, ви, що з байдужістю тратите блискучі обручі, ви, що добігаєте до світлої мети уже цілком голими, тільки на чистій біциклічній ідеї! Саме цими днями датована поява нового сузір’я, тринадцятої констеляції, яка була навіки включена у вервечку Зодіаку, нею став сяючий відтоді на небі «Цикліст».

У ті, освітлені лампами, що часто починали коптити, ночі помешкання стояли відкритими навстіж. Віконні фіранки вітер закинув далеко у ніч де вони й майоріли, аж раптом всюдисущий протяг пронизав анфілади покоїв жахким алярмом. Це зняв тривогу вуйко Едвард. Саме так, нарешті йому ввірвався терпець, він розірвав всі пута, розтоптав категоричний імператив, вирвався з риґорів своєї високої моральности й волав на сполох. Пробуючи дати раду з цим раптовим припадком, дядька з допомогою довгого патика пробували затулити кухонними шматами. Але навіть прикритий тими шматами він шалів, безкінечно дзвонив, йому було вже все одно. Тим дзенькотом життя його полишало. У всіх на очах, без всякої надії, у всій своїй фатальній затятості, він спливав перед нами кров’ю.

Часом хтось на хвилю заглядав у порожні, прошиті тим пронизливим алярмом покої, між ламп, що горіли високим полум’ям, робив на пальцях кілька кроків від порога і, вагаючись, зупинявся, неначе чогось шукав. Дзеркала без слів топили його в своїх прозорих глибинах, мовчки тиражували його поміж себе. Дядько Едвард через всі ті ясні й пусті покої волав у небеса, і самотнього дезертира зірок починали мучити докори совісті, неначе він прийшов вчинити якийсь злочин. Оглушений алярмом, у чуйному ескорті дзеркал, які пропускали його між своїх виблискуючих шпалер, він втікав з помешкання, задкував до дверей. А у їхніх глибинах у різні сторони, навшпиньки, з пальцем на губах розбігався рій його перестрашених двійників.

Над нами знову відкривався засіяний зоряним пилом безмір неба. На тому небі з ночі на ніч доволі рано появлявся той фатальний болід, що косо повис на вершині своєї параболи. Незворушно націлений на Землю, він методично й безсенсовно ковтав стільки то і стільки то миль на секунду. Всі погляди були спрямовані на нього, тоді як він, з металічним блиском, доволі великий, з дещо світлішим опуклим ядром, відміряв з математичною точністю свою щоденну норму. Як важко було повірити, що той малий черв’ячок, який невинно поблискує між незліченних роїв зірок, і є палаючим пальцем Балтазара, що на скрижалях небес пророкує погибель нашої земної тверді. На жаль кожна дитина знала напам’ять ту фатальну формулу зі знаком множинного інтеграла, яка, після виставлення параметрів, доводила нашу неминуча погибель. Що ще могло нас врятувати?

Поки простюхи розпорошувалися по великій ночі, щоб заплутатися між небесних відблисків та феноменів, батько тихцем залишився вдома. Він один знав таємний вихід із цієї пастки, задні куліси космології, і потайки посміхався. Тоді як, затулений шматами, вуйко Едвард розпачливо волав на ґвалт, батько тихцем засунув голову у люфт до п’єца. Там було глухо й чорно, хоч око виколи. Віяло теплим повітрям, сажею, затишком і сховком. Батько влаштувався зручніше і блаженно закрив очі. У той чорний скафандр будинку, що виринав з даху у зоряну ніч, падав слабесенький зоряний промінчик, і переломлюючись неначе у лінзах лорнети, у фокусі проростав світлом, певним зародком у тій темній реторті комина. Батько обережно підкручував регулятор мікрометра, і в поле зору лорнети ввійшов той ясний як місяць фатальний об’єкт. На відстані долоні, у безмовній темряві планетарної порожнечі він нагадував рельєфне світле вапняне утворенням. Він був дещо скрофулічним, поораним віспою – рідний брат місяця, загублений двійник, що повертається після тисячолітньої мандрівки до матірної землі. Батько рухав ним перед своїм перестрашеним оком як круг густо подірявленого, блідо-жовтого, яскраво освітленого, покритого білою, як парша, коростою швейцарського сиру. Тримаючи руку на регуляторі мікрометра, яскраво підсвіченим відблиском від окуляра оком, батько з холодною кров’ю розглядав вапнякову сферу, досліджуючи на її поверхні складний рисунок хвороби, яка точила ту кулю зсередини, круті ходи короїда, що геть сточив її сироподібну та зачервивлену поверхню. Та раптом він здригнувся, зауваживши свою помилку, це був не швейцарський сир, очевидячки то був людський мозок, анатомічний препарат мозку у всій його складній будові. Батько чітко побачив обриси його доль, звивини сірої речовини. Придивившись, він навіть розібрав нечіткі букви написів, що бігли у різних напрямках по складній мапі півкуль. Мозок, очевидно, оброблений хлором, глибоко спав і безтурботно у цьому сні усміхався. Пробуючи зрозуміти той усміх, батько, аналізуючи вигадливий рисунок поверхні, таки зрозумів суть цього явища й теж усміхнувся сам до себе. Чого тільки не відкриє нам наш власний перевірений, чорний, як табака в ріжку, комин! Попри звивини сірої речовини, попри дрібні набряки, батько чітко розрізнив у нім контури ембріона в характерній для нього перевернутій позі, ембріона з п’ястучками коло личка, він спав вверх ногами і бачив блаженні сни у світлих водах амніону. У тій позиції батько його й залишив. Він полегшено піднявся і прихилив дверцята люфту.

Ось і все. Як це все! А що ж сталося з кінцем світу, що сталося з таким ефектним фіналом після так чудово розгорнутої інтродукції? Потупимось і усміхнемось. Може у розрахунки закралася помилка, маленька помилка при додаванні, друкарський блуд при переписуванні цифр? Зовсім ні! Розрахунки були точними, ніякі помилки у стовпчики цифр не закралися. То що ж сталося? Прошу послухати. Болід гнав не зупиняючись, щоб завчасу досягнути мети, рвав як амбітний скакун. Мода сезону бігла обіч нього. Якийсь час він був на чолі епохи, надаючи їй і форми й назви. Потім ці два добрі скакуни порівнялись і у шаленому галопі пішли око в око. Наші серця калатали з ними в унісон. Однак потім мода ледь вийшла вперед і обігнала болід аж на цілу ніздрю. Той цаль і вирішив долю комети. Вона була приречена, раз і назавжди обставлена. Тепер наші серця билися разом з модою, залишаючи той промінентний болід дещо позаду, ми вже байдуже спостерігали, як він блід, малів і врешті-решт, полишений, похило завис над горизонтом. Далекий та блакитний, назавжди нешкідливий, він даремно пробував зробити останній кульбіт на своїй викривленій орбіті. У цьому конкурсі від безсило відпав, його актуальність дійшла кінця, ніхто вже не переймався тим, хто зійшов з дистанції. Байдуже залишений сам на себе він тихенько згасав.

Понурені, збагачені ще одним розчаруванням, ми поверталися до повсякденних справ. Космічні плани поспішно згорталися, життя входило у звичні тори. Тими днями ми вдень і вночі безпробудно спали, відсипали втрачений час. Зморені сном, ми покотом лежали у вже темних помешканнях. Наше власне дихання несло нас до глухого тору мрій у яких зіркам не було місця. Пливучи так, ми колихались – фальцетні резонатори, кобзи і дудки, ми продиралися своїм храпом через вертепи замкнутих ночей в яких вже на зорі не було місця. Вуйко Едвард замовк навіки. У повітрі ще вряди-годи линула луна його розпачливої тривоги, та сам він уже не жив, життя полишило його разом з тим дзеленькаючим пароксизмом, контур розімкнувся, а сам він піднімався все вище і вище по щаблях безсмертя. У темному помешканні не змикав очей тільки батько, він тихо снував повними співочого сну покоями. Часом батько відкривав люфтик комина і, посміхаючись, заглядав у його темну пащу, де у скляній ампулі спав світлим вічним сном усміхнений, облитий, неначе неоном, повнею світла, вже по рішенцю, Гомункулус. Він був вже перекреслений, підшитий до справи – уже архівною позицією у великій реєстратурі неба.

Переклав Тарас Возняк

Львів, січень 2012

На початок