Республіка мрій

  

Тут на варшавській бруківці, цими галасливими, палаючими та приголомшуючими днями, я подумки повертаюсь до далекого міста моїх мрій, мій погляд лине понад низинами цього розлеглого горбистого краю, який кольоровою плахтою лежить на порозі неба неначе плащ самого Бога. Він весь є неначе підмурівком неба. Він віками тримає на собі його кольорове, багатоповерхове, повне кружганків,  галерей, розет та вікон склепіння. Рік за роком цей край вростає у небо, поринає у зірниці, у відблисках всієї цієї атмосфери набирає ангельських рис.

Він лежить, як кіт на сонці там, де мапа стає вже дуже полудневою, половою від сонця, потемнілою, підгорілою від жару літа, як дозріла грушка, – о, та особлива країна, та особлива провінція, те єдине на світі місто. Годі говорити про нього з профанами! Немає сенсу пояснювати їм, що тим довгим хвилястим язиком, яким дихає цей край у літеплі літа, тим висунутим на південь мисом канікул, тією самотньою відногою, що протиснулась між угорських виноградників – ця глуха провінція відрізає себе від решти країни і йде попасом, самотньо, незнаним шляхом, на власну руку пробує бути цілим світом. Це місто і край замкнулися у самодостатньому мікрокосмосі, на свій ризик прилаштувалися на самому скрайку вічности.

Підміські садки стоять неначе на межі світу і споглядають через паркани безкінечність незнаної рівнини. Одразу за міськими рогатками мапа краю стає безіменною та космічною, як Ханаан. Над вузьким і загубленим краєм землі ще раз відкрилося глибше та розлегліше, ніж де інде, величезне небо – багатоповерховий, всепоглинаючий, повний незавершених фресок та імпровізацій, літаючих драперій і раптових вознесінь купол.

Як це виразити? Тоді як инші міста вдарились у економіку, ріст статистичних даних, просто виросли – наше місто поринуло у есеціональність, зміст. Тут нічого не робиться надаремно, нічого не відбувається без глибокого сенсу і без осмислення. Тут події не є ефемерними поверхневими фантомами, тут вони сягають своїм корінням нутра речей, проникають до самої їхньої сутности. Тут щомиті щось вирішується, вирішується у кожному конкретному випадку і на всі часи. Тут всі справи здійснюються раз і назавжди, причому без права на апеляцію. Тому така велика повага, такий глибокий пов’язаний зі смутком акцент та на всьому тому, що тут відбувається.

Тепер, наприклад, наші подвір’я тонуть у кропиві та бур’янах, криві замшілі шопи та дровітні по пахи у величезних лопухах, що зіпнулися аж до ґонтових дахів. Цієї пори наше місто під знаком зела, дикої, пристрасної, фантастичної вегетації, що вибухає марнотною зеленню, зеленню нікчемною, отруйною, ядучою та паразитарною. Та зеленина палає під омофором сонця, трахеї листя дихають палючим хлорофілом – вибуялі та захланні армади кропиви пожирають квіткові культури, вдираються до садків, ночами опановують задні, неприпильновані стіни будинків та стодол, балюють у фосах при дорозі. Дивна річ, яка демонічна, пустопорожня і безплідна вітальність криється у тій пристрасній дрібці зеленої субстанції, у цій похідній від сонця та ґрунтових вод. У жаровиську тих днів з окрушини хролофілу вона витягає і розбудовує ту пишну й пусту субстанцію, ту зелену м’якоть, стократ повторену мільйонами на прозір зелених, пожилкованих листків, листків, що просвічуються водянистою вегетативною кров’ю зела, листків замшілих та волохатих, з гострим запахом поля та бур’яну.

Тими днями заднє вікно складу при крамниці, що виходить на подвір’ячко, від того зеленого більма ставало сліпим. Його виповнювали зелені відблиски, рефлекси від листя, лопотіння цієї марноти, плахт зелені, що хвилювалася на вітрі, монструального буяння  того потворного надміру на нашому подвір’ї. Западаючи у глибоку тінь, склад мерехтів всередині всіма відтінками зелені, зелені відблиски хвилями пробігали його склепінням.

Непритомне від спеки, осліпле від блиску, місто впадало у це буяння, як у столітній сон, і спало, вщент обплетене павутиною, заросле зелом, задихане й пусте. У зелених від в’юнка на подвійних, мутних вікнах покоїв, як на дні старої пляшки, агонізували племена мух, що назавжди були ув’язнені та замкнуті у цьому своєму болісному конанні, яке розмазувалася у монотонний протяжний лемент, невдоволене та жалісне дзижчання. Поволі вікна збирали між шиб на останню передсмертну хвилю всю цю ажурну розпорошену фауну: величезних комарів з шпичастими носами, які довго простукували стіни тихою вібрацією своєї позбавленої сенсу літанини, поки врешті-решт не приземлялися вже нерухомі та мертві на тих шибах, ціле розгалужене від повільної мандрівки шибами генеалогічне дерево мух та инших комах, цілі покоління тих витончених, блакитних, з металевим блиском, скляних крилатих, що там зібрались.

Над вітринами крамниць на гарячому повітрі тихо мають великі світлі, сліпі маркізи – палають своїми пасками та фалдами у блиску сонця.  На порожніх площах, на виметених вітром вулицях паношиться мертвий сезон. У сяйві неба, мріють оторочені садками далекі овиди, так, неначе щойно злетіли величезною яскравою плахтою з небесної безодні. Овиди світлі, палаючі, пошарпані від падіння – та за мить вже зужиті. Тому мусять чекати на нову хвилю світла, в якому знову воскресають.

Чи варто щось робити тими днями, куди втекти від тієї спеки, від тяжкого сну, який зморою навалюється на груди гарячої пополудневої пори? У такі дні, бувало, мати винаймала якийсь транспорт і ми всі гамузом виїжджали у його чорнім пудлі – їхали за місто, на «Гірку». Продавці на козлах чи при ресорах з пакунками. Ми занурювалися у гористий, хвилястий терен. Карета довго самотньо борикалася зі спекою між горбистих полів, рилася у золотому та гарячому поросі гостинця.

Тужилися випуклі хребти коней, працьовито грали їх блискучі крупи, по них неустанно шмагали удари розпущених хвостів. Поволі поскрипуючи на осях крутилися колеса. Ландо минало плоскі, всипані кротовиськами пасовиська, між яких широко порозлягалися росохаті, рогаті корови – величезні, безформні, повні маслаків, ґудзів та випуклостей бурдюки. Корови лежали монументально, неначе кургани. У їх спокійних очах відбивалися далекі горизонти, що пропливали попри них.

Нарешті ми зупинилися на «Гірці», коло широкої мурованої корчми. Вона стояла самотою на вододілі – між двох пологих схилів, що спадали врізнобіч. Від неба її відрізав розложистий дах. Коні, які не без зусилля дотягнулися до цього верху, самі собою замислено пристали – неначе на рогатці, що поділила два світи. За тією рогаткою відкривався вид на широкий, порізаний гостинцями, вибляклий, овіяний всіма блакитними порожніми вітрами овид – він мерехтів у далині неначе опаловий блідий гобелен. Десь далеко – в глибинах хвилястої рівнини, здіймалися подихи вітру – кувойдили коням гриви. Потім линули далі у високе чисте небо.

Тут ми затримувалися на ніч, або ж батько давав знак і ми спускалися у той розлеглий, як мапа, розмашисто покреслений гостинцями, край. Перед нами на далеких та крутих дорогах рухалися ледь помітні з такої віддалі екіпажі, які нас випередили. Вони тягнулися світлим шляхом між черешень до ще тоді малої курортної місцини, що притулилася у вузькій лісистій, повній дзюркоту джерел, граю води, шелестів листя долині.

Тими далекими днями у мене з товаришами появилася ця неймовірна абсурдна думка помандрувати далі, далі, ніж ця здравниця, у краї вже нічиї, у краї божі, у спірне та нейтральне пограниччя, де губилися кордони держав, а троянда вітрів оманливо крутилася під високим багатим небом. Там ми хотіли окопатися, стати незалежними від дорослих, вирватися з-під їх впливу, проголосити республіку юні. Тут ми мали закласти основи нового незалежного права, створити нову ієрархію стандартів та вартостей. Це мало бути життя під знаком поезії та пригод, безкінечних осяянь та відкриттів. Нам здавалося, що варто тільки усунути бар’єри і кордони старих конвенцій, знести угоди, якими були обумовлені людські справи, щоб у плин нашої екзистенції потужним струменем влилося саме життя, великий вал непередбачуваного, ціла повінь романтичних пригод та сюжетів. Ми хотіли освіжити наше життя тим потоком фабул та сюжетів, натхненною рікою історій та подій – без жодного опору віддатися її напору, віддатись їй і тільки їй. Дух природи по-суті був великим оповідачем. З нутра натури фонтанував весь той надмір фабул та оповідань, романів та епопей. Неохопний огром природи повнився фабулами та сюжетами. Потрібно було тільки розставити під тим повним фантомів небом свої сіті, вбити палю, щоб співала на вітрі, і одразу ж довкола її чубка починали тріпотати впіймані фрагменти оповідей.

Ми постановили стати самодостатніми, створити нові засади життя, відкрити нову еру, ще раз задати правила для нашого малого світу, тільки для нас, але у відповідності з нашим смаком та вподобаннями.

Це мала бути фортеця, блокгауз, фортифікована твердиня, що домінує над околицею – наполовину замок, наполовину театр, і на остаток ще й лабораторія візій. Вся природа мала підпорядковуватися її впливу. Цей театр, будучи нічим не обмеженим, як у Шекспіра, вростаючи у дійсність, сам по собі шукаючи імпульси і натхнення в усіх стихіях, великими припливами то набігаючи, то відступаючи, вливався у природу. Тут мав бути вузловий пункт для всіх процесів, що протікали у велияезному тілі природи, тут мали появлятися та щезати всі нитки та сюжети, які лиш появлялися у її великій затуманеній душі. Як Дон Кіхот, ми хотіли, віддати своє життя потоку усіх історій та романів, відкрити його до всіх інтриг, манівців і перипетій, що зав’язуються у тій неповторній атмосфері, що сама себе перевершує своєю неймовірністю.

Ми мріяли про те, щоб довкола чигала, повна невідомих загроз, незнана небезпека. У нашій фортеці ми знаходили безпечний притулок та порятунок від тієї небезпеки і тривоги. Отож, околицями гонили зграї вовків, лісами шастали банди розбійників. Переповнені розкішних дрижаків і лоскітливої тривоги, ми розбудовували огорожі та фортифікації – готувалися до облоги. Наші брами ховали втікачів від розбійницьких ножів. Притулок і безпеку вони знаходили у нас. У наші брами галопом влітали екіпажі, яких переслідували дикі звірі. Ми гостили достойних і таємничих незнайомців. Прагнучи розкрити їх інкоґніто, ми губилися у здогадах. Вечорами, при світлі миготливих свічок ми збиралися у великій залі, щоб послухати чергових історій та одкровень. Певної миті інтрига, що пронизувала ці оповідання, полишала рамки самої оповіді, жадаючи жертв вона входила поміж нас – вплітала нас в свою небезпечну круговерть. Раптом хтось когось упізнавав, хтось починав відкривати найсокровенніше, неймовірні зустрічі ставали фактами нашого життя. Загрожені перипетічмим, які самі ж розв’язали, ми губили ґрунт під ногами. Далеко вили вовки. Наполовину втягнуті у круговерть подій ми роздумували над романтичними сюжетами. Тоді як за вікном шуміла бездонна, повна неоформлених очікувань, гарячих і незбагненних сповідей, бездонна, невичерпна, тисячі разів сама у собі розкувойджена ніч.

Не даремно ці далекі мрії повертаються. Мені приходить на гадку, що жодна мрія, якою б абсурдною та недоречною вона не була, у всесвіті не пропадає. Мрія криє у собі якусь інтенцію самої дійсності, якусь претензію, яка зобов’язує цю дійсність, вона непомітно перетворюється на щось достовірне, на постулат, на боргову розписку, яка вимагає покриття. Ми давно відмовилися від наших мрій про цю твердиню, аж ось знайшовся хтось, хто через стільки літ . хто виявився у своїй душі і вірним, і наївним. Хтось, хто сприйняв її дослівно, за чисту монету, взяв у руку як просту і безсумнівну річ. Я його бачив і навіть розмовляв з ним. Він мав на диво блакитні очі, створені не для того, щоб дивитись, а для, щоб потонути у блакитній безодні мрій. Він розказував, що коли прибув до місць, про які я веду мову, до того незнаного, незайманого, нічийого краю – він відразу відчув запах поезії та пригоди, відчув, як у повітрі носяться готові обриси, фантоми міту, як вони мріли над тим місцем. Він знайшов у її атмосфері ледь змінені форми тієї нашої концепції, її плани, фасади, таблиці. Як Ной, який отримав наказ та всі вказівки, він відчув виклик, голос, що промовляв до нього зсередини.

Ним опанував дух цієї концепції, що заблудився у аурі краю. Він проголосив республіку мрій, суверенну територію поезії. На такій то і такій кількості морґів землі, на кинутій поміж ліси плахті крайобразу він оголосив безроздільне панування фантазії. Витичував її кордони, підводив під її твердь фундамент, перетворив околицю у суцільний трояндовий сад. Покої для гостей, келії для самотнього самоспоглядання, трапезні, гуртожитки, бібліотеки… самотні павільйони посеред парку, альтанки і бельведери…

Хто добіжить, переслідуваний вовками чи розбійниками, до брам цієї твердині, той буде порятованим. Йому влаштують тріумф, знімуть запилюжений одяг. Святковий, заспокоєний та щасливий він потоне у елізейській гостинності, в солодкому трояндовому повітрі. Десь далеко залишилися міста і справи, дні з їх гарячковістю. Він ввійшов у новий, святковий, блискучий порядок, скинув з себе, неначе шкаралущу, власне тіло, зірвав маску з гримасою, що приросла до обличчя, виліз з кокона та звільнився.

Блакитноокий не є архітектором, радше режисером. Режисером крайобразів і космічних мізансцен. Його мистецтво полягає у тому, щоб підхопити інтенції природи, щоб відчитати її потаємні сподівання. Бо природа вагітна потенціальною архітектурою, проектуванням та розбудовою. Чи не тим самим займались будівничі великих епох? Підслуховували розмашистий патос розлеглих площ, динамічну перспективність далей, мовчазну пантоміму симетричних алей. Задовго до версалю хмари укладалися в огромі вечоріючих літніх небес у масштабно розбудовані ескоріали, повітряні мегаломанські резиденції, пробували себе в інсценізаціх, в нашаруванні, у величезних універсальних аранжементах. Цей величезний театр безмежних просторів завжди має нескінченні помисли – щось планує, складає своїх повітряні бюджети – у своїх галюцинаціях він творить велетенські натхненні архітектурні форми, трансцендентальну урбаністику хмар.

Твори людських рук мають ту властивість, що після того, як їх завершили, замикаються самі у собі, відходять від природи, кам’яніють у свої принципах. Натомість утвір Блакитноокого не порвав великих космічних зв’язків. Олюднений наполовину, він їх підтримує, неначе кентавр, що впряжений у великі періоди природи. Він, цей утвір, ніколи не завершений і завжди в розбудові. Блакитноокий запрошує всіх узяти участь, запрошує до будування, до співпраці – бо ж всі ми по своїй природі є мрійниками, братами, що перебувають під знаком кельні, всі ми по своїй природі будівничі…

Republika marzeń, «Tygodnik Ilustrowany» 1936, nr 29 8 Republika marzeń. Utwory rozproszone, opowiadania, fragmenty, eseje, rysunki; wybór, opracowanie i posłowie Jerzy Ficowski, Warszawa : Chimera, 1993, s. 74.

Переклав Тарас Возняк

Березень 2012