Вітчизна

Після багатьох перипетій та змін життєвих обставин, які не хотів би тут наводити, врешті решт я опинився за кордоном, у країні моїх юнацьких мрій. Сповнення цих довгих сподівань на жаль прийшло запізно і не так, як я собі уявляв. Прибував я туди не як переможець, а як людина, життя якої розбите. Країна, яку я бачив як подіум для свого тріумфу, стала тереном нудних, безславних, дрібних поразок, в яких одна по одній розбивалися мої високодумні та горді сподівання. Тепер я просто боровся за життя. Стривожений, рятуючи, як міг, злиденну посудинку свого життя від катастрофи, гнаний примхливою долею то туди, то сюди, нарешті я надибав на це середньої величини провінційне місто, у якому, в моїх юнацьких мріях і мала постати та вілла, рефуґіум, прихисток старого і славного маестро від марноти світу. Навіть не зауваживши іронії долі, яка крилася у дивному збігу обставин, я постановив на якийсь час затриматися у тому місті, десь притулитися, перезимувати – можливо до наступного подмуху долі. Мені було байдуже, куди вона мене занесе. Чар краю і так для мене безповоротно згас. Змордований та згорьований, я прагнув вже тільки спокою.

Однак сталося по-іншому. Очевидно, я дійшов до якогось поворотного пункту свого життєвого шляху, до особливого закруту моєї долі, моє життя раптом почало стабілізуватися. Мені здалося, що я нарешті ввійшов у якийсь сприятливий потік. До кого б я не звернувся, всюди наштовхувався неначе на спеціально приготовлену для мене ситуацію, люди одразу покидали свої справи, неначе чекали на мене, у їх очах я бачив той миттєвий зблиск уваги, те моментальне рішення, ту готовність мені допомогти – неначе під диктатом якоїсь вищої інстанції. Це, звичайно, була ілюзія, викликана тим збігом обставин, тим спритним пов’язанням елементів моєї долі справними пальчиками випадку, який, неначе введеного у транс лунатика, вів мене від події до події. Не було навіть часу здивуватися. Та разом з тією фортуною моєї долі прийшов і певний фаталізм, якась блага пасивність та довіра, які наказувала мені без опору здатися на волю череди подій. Я просто відчув це як реалізацію моєї давньої потреби, як щедре тамування голоду людини, яку вічно відкидали, голоду мистця, якого ніколи не визнавали, аж тут нарешті оцінили всі мої таланти. З музики, що грав по кав’ярнях, та завжди шукав роботи, я швидко піднявся до першої скрипки міської опери. Для мене відкрилися замилувані у мистецтво, ексклюзивні середовища. Неначе на підставі давно набутого права я ввійшов у найкращі товариства, я, той, хто до того наполовину погруз у підпільний світ декласованих осіб, безквиткових пасажирів, людей суспільного дна. Швиденько легалізовувалися, самі по собі поверталися до життя й мої аспірації, які, хоча й притлумлені, проте так і не подолані, підпільно та болісно все таки жевріли у глибинах моєї душі. Печать узурпатора та безпідставних претензій зійшла з мого чола.

Все це я описую дуже коротко, тільки з огляду на основну лінію моєї долі, не входячи у деталі тієї дивної кар’єри, оскільки всі ці події, властиво, стосуються радше передісторії подій, про які я веду мову. Ні, моє щастя не мало нічого спільного з ексцесом чи проміскуїтетом, як можна би було припускати. Мене опанувало відчуття глибокого спокою і певности, знак, після якого – навчений реагувати на кожну найменшу зміну гримаси лиця життя, досвідчений фізіономіст – я з величезним полегшенням відчув, що цього разу воно не криє від мене жодних підступних намірів. Якість мого щастя була з ґатунку сталих та пристойних.

Все моє мандрівне та бездомне минуле, злидні колишнього підпільного існування мене покинули й летіли сторч головою кудись назад, як крутий схил даху, що похилився у промінні призахідного сонця, даху, що ще раз виринув над пізнім горизонтом, тоді як потяг, що мчав мене, долаючи останній закрут дороги, ніс мене просто у ніч, маючи повні груди майбуття, що било в груди, майбуття тугого, п’янкого, трохи приправленого димом. І саме тепер варто згадати найважливіший факт, який завершив та увінчав ту епоху успіху та щастя, про Елізу, яку я тоді зустрів на своєму шляху, і яку, після короткого періоду, коли вона була моєю нареченою, взяв за дружину.

Моє щастя стало досконалим та повним. Мої позиції в опері непохитні. Диригент оркестру філармонії, пан Пелеґріні, мене цінує і у всіх істотних питаннях радиться зі мною. Це старенький, що стоїть на порозі пенсії, негласно і він, і керівництво опери, і музикальне товариство міста погодили поміж себе, що після його відходу, паличка диригента без всяких цереґелій перейде у мої руки. Я вже не раз тримав її у своїх руках, чи то диригуючи щомісячними філармонійними концертами, чи підміняючи у опері хворого маестро, чи, коли милий дідусь не чув себе в силі долати чужу йому духом, нову, модну партитуру.

Опера належала до найкращих у країні. Моя платня була цілком достатньою, щоб дозволити на заможне життя, ба, навіть на позолоту певного надміру. Кілька кімнат, які ми зайняли, Еліза впорядкувала на свій смак, тоді як я у цих питаннях жодних побажань не мав і жодної ініціативи не виявляв. Тоді як Еліза мала щодо цього дуже тверді, хоча і мінливі побажання, які реалізовувала з енергією вартою кращого застосування. Вона весь час мала переговори з постачальниками, вміло вела боротьбу за якість товару, сперечалася щодо цін – причому здобувала перемоги, які ставали предметом її гордости. На її турботу я дивлюся з поблажливим співчуттям, хоча водночас і з певним застереженням, як на дитину, яка легковажно бавиться на скрайку прірви. Як наївно гадати, що воюючи за тисячі дрібничок нашого життя, ми можемо вплинути на свою долю!

Я, той, хто мав щастя заплисти у цю спокійну затоку – я хотів уже тільки приспати її чуйність, не наражатися на очі нашій долі, тихцем притулитися до свого щастя і просто стати непомітним.

Місто, у якому доля дозволила мені знайти таку спокійну благу пристань, славилося своїм старим, поважним катедральним собором, що стояв на високому узгір’ї обіч будинків. Тут місто раптово закінчувалося, стрімко опадало своїми бастіонами та ескарпами, які обросли шовковицею та волоським горіхом. Звідти відкривався вид у далекі краї. Це остання, вже спадаюча, вершина крейдяного кряжу, який несе варту над розлогою та світлою рівниною цієї провінції, що всім своїм обширом відкрита до теплого леготу заходу. Відкрите до того лагідного подмуху місто ніжилося у солодкому та тихому кліматі, який творив на загальному тлі неначе власний, мініатюрний метеорологічний закапелок. Впродовж цілого року тут віють ледь відчутні, ніжні повітряні потоки, які під осінь перетворюються у єдиний постійний потік меду, щось на кшталт атмосферного Ґольфстріму, у повсюдний, монотонний, солодкий плин, аж до стирання пам’яти, аж до блаженного неіснування.

Катедра, яку століття філігранили у коштовних сутінках своїх безліч раз реплікованих вітражів, що цілі покоління мистців творили накладаючи верствами одна на одну тисячі коштовностей, тепер притягує натовпи туристів з цілого світу. Кожної пори року можна бачити, як вони гонять нашими вулицями з бедекерами у руках. Це вони наповнюють більшу частину наших готелів, перевертають наші крамнички та антикваріати у пошуках дивовиж, це вони забавляються у наших розважальних закладах. З далекого світу вони приносять запах моря, інколи лет великих проектів, широту великих підприємницьких планів. Трапляється, що спокушені кліматом, катедрою, темпом життя, вони осідають тут надовше, акліматизуються і залишаються назавше. Інші, покидаючи місто, забирають звідси дружин, зграбних дочок наших комерсантів, фабрикантів, рестораторів. Завдяки цим зв’язкам чужинецький капітал часто інвестує наші підприємства та піднімає нашу промисловість.

Зрештою, господарче життя міста вже роками не знає ні катастроф, ні криз. Добре розвинуте виробництво цукру живить своєю солодкою артерією три четверті наших мешканців. Окрім того місто має славну фабрику порцеляни, яка пильнує своєї чудової, старої традиції. Вона працює на експорт, окрім того кожен англієць, що повертається до свого краю, вважає справою честі замовити один з тих сервізів з певною конкретною кількістю порцелянового начиння кольору слонової кості та видами катедри та міста, виконаними ученицями нашої мистецької школи.

Зрештою, це місто, як і багато інших у цій країні, цілком достатньо, і навіть добре розвинуте – в міру розрахункове та перейняте підприємництвом, в міру закохане у комфорт та міщанський добробут, але так само і у міру амбітне та снобістське. Дами культивують певен майже великоміський надмір у туалетах, панове копіюють столичний триб поведінки, підтримуючи з допомогою кількох кабаре та клубів слабке нічне життя. Квітне гра у карти. Її підтримують навіть дами, майже немає вечора, щоб і ми не завершували дня у якомусь з елеґантних домів наших друзів грою в карти, яка затягувалася часом до глибокої ночі. Ініціатива, як завжди, належала Елізі, яка виправдовувала цю свою пристрасть турботою про наш товариський імідж, який потребує частих відвідин світу, щоб не випасти з обігу, хоча насправді вона піддалася чару цього позбавленого сенсу, ледь збуджуючого марнування часу.

Часом спостерігаю за нею, як вона, збуджена грою, з рум’янцями на щоках та блискучими очима, всім своїм єством поринає у швидкоплинні перипетії азарту. Лампа ллє з-під абажуру на стіл лагідне світло, довкола нього група людей, глибоко зосередившись над віялами карт, які тримають у руках, впала в уявну гонитву за ілюзорним слідом фортуни. Бачу її неначе ілюзорний силует, що породжений напругою сеансу і майже реально проявляється позад того чи іншого гравця. Тиша, інколи падають впівголоса слова, які маркують мінливі та круті стежини щастя. Що стосується мене, то я чекаю на мить, коли тихий, пристрасний транс опанує всіма відчуттями, коли втративши пам’ять, вони, каталітично похилившись, замруть, над столиком, що колує перед ними, щоб непомітно вийти з того заклятого кола та сховатися у самоту своїх думок. Часом, вийшовши з гри, можу не привернувши нічиєї уваги полишити стіл і тихцем перебратися до іншого покою. Там темно, тільки вуличний ліхтар здалека шле своє світло. Довго стою, вперши голову у шибку, думаю...

Над все більш осінньою гущавиною парку ніч рідшає якимось невиразно червоним світанням. З непритомним карканням у спустошеній гущавині дерев пробуджується сполошене вороння, його ввели в оману симптоми того фальшивого світанку, вони масово, з галасом та криком, зриваються з місця, це шумливе літаюче безголів’я наповнює тлумом та замішанням рудаву, повну гіркого аромату чаю та опадаючого листя темряву. Поволі цей розгардіяш колувань та польотів, що розлопотався на ціле небо, осідає та заспокоюється, він поволі опадає і обсідає поріділі крони дерев неспокійним, тимчасовим почтом, повним неспокою, заникаючих розмов, жалісних запитань тлумом, вороння поволі заспокоюється, міцно всідається на гіллі і поступово зливається з тишею того шелесткого в’янення листя. І знову западає глибока пізня ніч. Минають години. Притиснувши гаряче чоло до шиби, я відчуваю і знаю, що вже нічого поганого зі мною статися не може, що я знайшов і свою пристань, і спокій. Тепер прийде довга череда важких від щастя і ситих літ, безкінечний шерег добрих та благословенних часів. Останні кілька неглибоких, солодких подихів по вінця наповнять мої груди щастям. І я перестаю дихати. Знаю: так, як і життя, колись мене прийме в свої відкриті рамена смерть, животворна і сита смерть. Пересичений по горло я буду лежати між зелені на гарному, доглянутому місцевому цвинтарі. Моя дружина – о, як її скрасить вуалька вдови – ясними тихими тутешніми передполуднями буде приносити мені квіти. З дна тієї безмежної повні піднімається щось на кшталт тяжкої, глибокої музики, жалібні, урочисті, глухі такти маєстатичної увертюри. Я чую потужне пульсування ритму, що вибухає з глибин. Піднявши брови, вперши погляд у далину, чую, як поволі на моїй голові встає волосся. Я напружуюсь і вслухаюсь...

Голосніший гомін розмови пробуджує мене з того заціпеніння. Вони зі сміхом запитують, де я. Чую голос своєї дружини. І я повертаюся з свого вигнання до світлого покою, примружую впиті темрявою очі. Товариство вже розходиться. Господарі стоять у дверях, розмовляють з тими, хто відходить, обмінюються прощальними гречностями. Нарешті на нічній вулиці ми самі. Дружина пристосовує свою пружну, вільну ходу до мого кроку. Це нам вдається, коли піднімаємося вуличкою вгору, з ледь опущеною головою вона розкидає ногою шелесткий килим в’ялого листя, що покрив дорогу. Її оживила гра, щастя, яке вдалося, випите вино, вона переповнена малими жіночими проектами. Виходячи з негласної конвенції, вона розраховує на повну толерантність з мого боку щодо тих безвідповідальних мрій, а тому мала б мені за зле, коли б я відважився на різні тверезі та критичні зауваження. Коли ми вступаємо у своє помешкання, зелена смужка світанку вже встає над темним горизонтом. Нас огортає добрий запах теплого й доглянутого дому. Ми не запалюємо світла. Далекий вуличний ліхтар рисує на протилежній стіні срібні контури фіранок. Сидячи ще вдягнутий на ліжку, мовчки беру руку Елізи й хвилину тримаю у своїй.

Переклав Тарас Возняк

Львів, лютий 2012

На початок