«Всім ось-цим править Перун»

Геракліт з Ефесу, 64DK

«Ahora monta cruz de fuego,
carretera de la muerte»

«Й вогненний хрест

над дорогою смертного крику»

Federico García Lorca, Федеріко Гарсія Лорка

Romancero gitano, Циганські романсеро

Reyerta, Поєдинок

Упродовж року щонайменше кілька необережних мандрівників, піднявшись на гірський хребет, потрапляють під удари блискавиць. Часто пояснити, звідки вони взялися, неможливо. Вони б’ють неначе з чистого неба. Ясна річ - фізичним поясненням є різниця потенціалів та волога, якою насичене гірське повітря.

Бувають навіть смертельні випадки. Хоча дехто виживає навіть після того, як у нього вцілила блис-кавиця. Мій кузен Влодко теж свого часу був вдарений блискавицею. Але не на вершині, а на зарінку побіч гірської річки Чечви. Місцеві люди переконані, що порятуватися після цього можна тільки, якщо прикопати вдареного блискавицею у землю. Так і зробили. І він вижив. Хоча не зробив жодних висновків з такого промовистого попередження. Змарнував життя.

Дивно, але народне вірування, що прикопування є рятунком після удару блискавиці, дивним чином укладається у нашу тріаду верху-рівнини-долу. Прикопавши вдареного блискавкою, вони неначе шукають порятунку у землі, в могилі чи великій вагіні, звідки все народжується і куди повертається. Причому роблять це не тільки у метафоричному, ритуальному сенсі, але й насправді - так, мовляв, з нього «вийде електрична енергія». На рівні цих вірувань бачимо, все ту ж антитезу врьх-діл.

Натомість той, хто подорожує гірським хребтом, налаштований на інший лад. Види, що йому відкриваються, відстороненість від марноти, яка буяє внизу, не може не заставити задуматись над особливістю цих місць, чи хоча б замилуватися ними. Дорога привела, чи, точніше, - вознесла - їх на гірський хребет, на врьх. Врьх, який, і вони це відчувають, є місцем престолу. Престолу як місця зустрічі з чимось по-той-бічним, горнім, мета-фізичним.

Але як відбувається ця зустріч? Очевидно, що підйом на вершину є лише передумовою зустрічі. Зустрічі з чимось, що не від світу цього. А, якщо не від світу цього, то і відважний подорожній, щоб зустрітися з цим невідомим, має вийти поза цей світ - зробити перший крок поза світ людей, щоб осягнути щось «неначе вдарений блискавицею». Це, знову ж, і метафора, і ні. Удар блискавиці є метафорою прориву, одномоментного о-сягнення неосягненного. Блискавиця, вдаряючи у сміливця, пронизуючи його тіло, тіло смертного, поєднує небо і землю, врьх і ділъ. Її тіло, як часточка світу людей, стає сполучною ланкою небесних та підземних стихій.

Чим це завершується для людини? Замкнувши собою божественне та інфернальне, вона неначе виходить поза світ смертних. Вони не можуть витримати напруги такого всеспалюючого зв’язку врьху і долу. Вони помирають, згорають. Їх повернення у світ смертних, коли їм і через них відкрилися безодні горнього і долішного, неможливе.

Для альпіністів чи мандрівників такий удар блискавиці все ж є несподіванкою. Вони й знають, що таке буває. Та для них це завжди небажана несподіванка. Адже вони все ж просто мандрівники, прості смертні.

Але для справді відважних, у метафоричному та мета-фізичному сенсі слова, удар блискавиці це не випадковість, а виклик. Виклик і завдання, якому можна відповісти, а можна і ухилитися, сховашись у невіданні та щоденних клопотах.

Блискавиця, як правило, вбиває відважних, що піднялися на вершину. Удар блисквиці є ціною, яку смертний мусить заплатити за те, щоб йому відкрилися безодні мета-фізичного, що відкриваються на престолах гірських врьхів. Часто, чи як правило, такою ціною є смерть. Це як кров Спасителя, яка спливши хрестом, на якому Його розіп’яли, омила божественним дощем череп Адама, винуватця всіх бід людських, що чекав такого розгрішення в отхланях гори Голготи і тим самим викупила, спокутувала гріхи наші людські. В Храмі Гробу Господнього у Єрусалиму під місцем, де стояв хрест Спасителя, у скалі череп Адама.

Те, що боги спілкуються з смертними блискавицями, для смертним завжди було очевидністю. Згадаймо верховного бога греків Зевса громовержця (Ζεύς), що мече блискавиці з неба. А ще його звали Астрапієм (Аστραπαιος - той, що з блискавиці). Зевсу-Астрапію присвячений XX орфічний гімн. Або ж верховного бога римлян Юпітера (Iuppiter). Чого варті тільки його  епітети: Caelestis – небесний, Fulgurator – той, що мече блискавиці, Lucetius – світло, Pluvius – той, що дає дощ, Tonans – громовержець, Summanus – володар нічного грому. А ще згадаймо й інші поганські іпостасі верховних богів - і литовського Пяркунаса ( Perkūnas), і латвійського Перконса (Pērkons), і пруського Перкунса (Percuns), і, врешті, слов’янського Перуна (Перунъ). Саме слово «перун» у багатьох слов’янських мовах, як от польській, і означає «блискавиця». Для балтів та словян Перун - бог грози, дощу, гір (і взагалі всіх вершин), дубів і неба.

Чому блискавиця? А як інакше смертний мав би бачити блиск, нестерпне сяяння горнього? Від-криваючись людині у всій своїй потузі, нестерпності та блиску, горнє не може людині видатися чимось іншим, ніж блискавицею. Принаймні воно нагадує блискавицю, яку вона бачила і знає. Сила та нестерпність світла не може мати інших наслідків, ніж ті, коли у нас вдаряє блискавиця. Сила просвітлення, сила осяяння для смертного, напевне, вбивча.

Але чи блискавиця божа це тільки осяяння, чи й кара? А, може, і те, і інше? Чи осяяння і є карою? Але тоді, чому не даром?

Коли ти паленієш, вдарений блискавицею, чи не відкривається тобі все твоє єство - і твої намагання дійти до престолу, і слабості, і мерзота твоя? Чи не є осягання цього, коли в тебе вдаряє блискавиця, тим жаром, соромом перед тим, що тобі відкрилося про тебе самого, яке відтепер випалюватиме тебе зсередини?

І тоді така блискавиця, яка раптом робить тебе всевидячим, яке відкриває тобі і минуле, і майбутнє, яке відкриває тобі, о горе, тебе самого, але й інших також, стає карою. Бо ж ти розумієш, що це не ти прозрів, пронизав свою сутність. Це тобі її відкрили, відкрили так, що ти запаленів плазмою блискавиці. Причому відкрили її так, що свою сутність бачиш не лише ти, але й той, хто її відкрив, і всі інші.

Напевно, це та перша ціна, яку платить кожен смертний, виставивши себе під Його блискавиці. І вони спопеляють кожного з нас. Спопеляють вогнем, вогнем перш за все сорому.

Можливо, це і є той суд, суд остаточний. Можливо, це і є кара, кара заслужена. Але так само блискавиці мали б бути і початком. Принаймні для тих, хто вірить, що вони є початком. Для тих, хто шукає опори, Для тих, хто покладається і до-віряється. І тоді блискавиці стають даром.

Краків, 6 листопада 2010