Геракліт з Ефесу, 123 DK

«Mi alma está madura
hace mucho tiempo,
y se desmorona
turbia de misterio.
Piedras juveniles
roídas de ensueño
caen sobre las aguas
de mis pensamientos.
Cada piedra dice:
“Dios está muy lejos!” »

«Душі моєї зрілість

давно вже для себе знає,

що тьмяна якась таємниця

душу мою з’їдає.

Молодості каміння

мареннями побите

у роздумів глибини

падає вже саме.

«Далекий ти є від Бога» -

кожен із них голосить»

Federico García Lorca, Федеріко Гарсія Лорка

Libro de poemas, Книга віршів

Hay almas que tienen... , Є душі, де сховані…

Ідея написання цієї книги вилонилася, коли засмагаючи на розсипах річкового каміння майже у напівсні я зрозумів, що дискутую з однією круглою, розпеченою літнім сонцем галькою. Я дивився на неї впритул – вона лежала безпосередньо перед моїми очима, може тому вона була для мене тоді такою значущою – великою і посутньою. Ця округла галька поставала переді мною як щось і окремішнє у своєму крайньому вираженні, і як зовсім не мале, хоча могла б вміститися у мене у руці. З одного боку, вона була монументом, що про щось промовляв. Але водночас вона була і чимось для мене непроникним. Бо це не була вода, в яку можна було занурити руку. Не дерево, яке можна було розщепити. Це було втілення цілісності. Цілісності, яка була непроникною для мене. Але водночас і опорою – чимось, на що можна було опертися. Камінь ховався сам у собі.

Таке споглядання у напівдрімоті, напівпритомності цього каменя привело мене до запитування про те, справді сутнісне, що мені раптом від-крилося у цьому спогляданні. Невже я видивився саму суть цього конкретного каменя? Моя розслабленість відкинула культурні лекала, у відповідності з якими я мав бачити цей камінь як тримірний об’єкт, об’єкт певної фізичної форми, як певний геологічний зразок і т.д.

Здається мимоволі я зазирнув глибше. Можливо, на якусь мить, я побачив, а точніше – для мене від-крилася – сама сутність цього каменя. Лежачи поруч з ним, не дивлячись на нього згори, як це є зазвичай, не вдаючись до інструментів пізнання, я став у рівень з ним. І він відкрився до мене у всій своїй замінності. Здається, я відкрив його, проник у його сутність не розбивши його. Він неначе допустив мене до-себе і у-себе. Це той, напевно, донауковий і рідкісний випадок о-сягнення, яке не потребує пізнання. Це пізнавання, яке є дуже архаїчним. А, може, не так архаїчним, як фундаментальним і первинним. Воно все одно визначає наше осягнення сутності світу, що нас оточує, хоча ми, у процесі розвитку цивілізації створили безліч інструментів наукового пізнання речей і світу, які, як стверджує Гайдеґґер, не наблизили нас до речей і світу, а радше віддалили. Чи був цей випадок тим первинним о-сягненням суті цього конкретного каменя – не знаю. Мені здалося, що так. Тому й з’явилися ці, доволі вільні, міркування.

Отож – камінь. Яким він постав переді мною?

Щонайперше він постав у своєму проти-стоянні щодо мене. Чи, якщо бути іронічним, проти-лежанні. Він лежав навпроти моїх напівзакритих повік у своїй самості. Чи, може, краще сказати – у своїй камінності. Причому ця камінність була спрямована на мене. Він, цей камінь, кам’янів для мене. Він поставав як камінь, на який я міг опертися, якого я міг так чи інакше в-жити, використати. Ми можемо будувати з каміння дорогу, а можемо і розбити ним горіха. Ми можемо змусити камінь перепиняти дорогу річці, коли збудуємо з нього загату. А може і вбрати її у кам’яний корсет, коли збудуємо з нього дамби вздовж її берегів.

Разом з тим та галька, той камінь, не лише видавався, але й був величезним, не лише тому, що лежав перед моїм обличчям, але й по-суті. Він вже був готовим монументом чи постаментом. Монументом у своїй камінності. І постаментом у своїй функціональності – службовості чи для мене, чи для когось/чогось іншого. Що стосується камінності каменя і його монументальності, то все, здається, зрозуміле. Він відкрився мені як такий. Хоча так само міг відкритися і комусь іншому. Отож – для кого він відкривається – зрозуміло.

Але у чому полягає службовість каменя? Іншими словами – як розкривається суть каменя у запитанні – для чого? Для чого він розкриває себе? Для чого його камінність? Відповідь проста – щоб бути опорою і опором. Камінь дійсно є основою, постаментом – з нього у буквальному сенсі слова роблять опори мостів та постаменти пам’ятників. Але разом з тим з каменя будують і стіни – тому камінь є запором, він щось охороняє і від чогось запирає.

У сакральному сенсі слова камінь, як постамент, є каменем на вершині - престолом.

Це і офірний камінь, на якому праотець Авраам мав сотворити акт свідоцтва віри – принести у жертву Богу улюбленого сина Якова – сотворити акт акеди на Храмовій горі Моріа в Єрусалимі, горі, де потім було збудовано Перший Храм.

Це і камінь, з якого вознісся Христос, що навпроти Храмової гори – на горі Оливній (Гетсиманській).

Це і камінь, на якому присів Пророк Мухамед (570- 632), після чудесної подорожі на сім небес, який він здійснив на лошиці Аль-Бурак, щоб побачитися з Аллахом.

Одним словом – камінь у своїй сакральній служ-бовості – це олтар, престол на якому со-творяються таїнства. Це камінь на горі, куди вдаряють блискавиці. В ідеалі каменем є і той дерев’яний престол у сільській церковиці, на якій твориться таїнство перетворення хліба у Тіло Господнє, а вина – у Кров Його.

Далекими родичами престолів є постаменти ідолам, старим, вже мертвим богам на кшталт Зевса чи Озіріса. А ще дальшими їх родичами є постаменти пам’ятників національним героям.

А в горах такими постаментами є власне гори, що виставляють свої вершини під блискавиці Божі. А кам’яні розсипи сенети на хребтах Бескидів та Горганів радше нагадують розтрощені блискавицями престоли поганських богів. Але є престолом Бога Живого.

Але камінь стає ужитковим, коли він лягає на дорогу, щоб встелити шлях подорожньому. Для нього він готує шлях до престолу.

Камінь приборкує стихію ріки, тримає її в берегах.

Камінь тамує буяння дощу та невідворотність блискавиць, даючи людині прихисток у яскинях.

Але сутність каменю може й збунтуватися, коли постає у люті каменепаду.

І тоді горе подорожньому. Тому камінь не такий безневинний, якщо щодо нього можна застосувати таке визначення. Бо камінь не знає світу людей. Йому не відома мораль. Винним чи невинним його робить тільки наше сприйняття. Можливо він підлягає якомусь іншому суду – принаймні суду людей він не підсудний. «Природа любить ховатися».

Єрусалим, 18 жовтня 2010