Що є для людини місце? Написавши «для людини», здається, я одразу потрапив у класичну пастку – почав досліджувати сутність місця, вдавшись до звичного категоріального апарату, оптики, яку створило людство і з допомогою якої воно намагається все осмислити. Ця оптика полягає у тому, що місце бачиться як певна річ, щось, що лежить під моїм мікроскопом. Але ж це я перебуваю у цьому місці – я перебуваю перед окуляром мого ж мікроскопа. Та ми вдаємо, що цього не зауважуємо, пробуємо абстрагуватися від цієї очевидності. Ми не беремо до уваги того абсолютно очевидного факту, що досліджуючи місце, я не можу його покинути, що я перебуваю в ньому. Натомість я приймаю якусь відсторонену поставу, як от Декарт, і досліджую і місце, і себе неначе збоку чи зверху – в божественній перспективі. Такий кульбіт дозволяє мені створити певну умоглядну конструкцію бачення сутності місця, яка на звичному рівні й домінує у сучасній західній думці. Але не більше.

При цьому власне місце, сутність місця, в якому я перебуваю, від мене втікає. Точніше втікає від цієї умоглядної конструкції – сутність феномену місця вислизає з-під нашого мікроскопа.

Як би я не вдавася до спроб у такий спосіб побачити феномен місця неначе збоку, вискочити з своєї по-міщеності-умісце як своєї сутності, я однаково залишаюся за-коріненим у місце як таке. Бо я і є цим пере-буванням-у-місці. І , коли просто є, то я вже є за-коріненим у ньому, відданим цьому місцю. Не вдаючися до посередництва різного роду умоглядних конструкцій, а просто пере-буваючи-у-місці я починаю осягати це місце якось по-іншому – воно від-кривається мені у своїй первинній даності, від-критості простого і очевидного феномену.

Місце відкривається до-мене і для-мене. Я в-чуваюся у нього, а воно огортає мене. Мені може бути затишно в ньому чи незатишно. Але осягнення суті місця через перебування у ньому, відчування його як затишного чи ні, як емоційно забарвленого, як при-сутнього є чимось іншим, ніж пі-знавання його з допомогою категоріального апарату сучасної наукової думки.

Таке осягнення суті місця я б назвав о-при-сутненням на відміну від пі-знавання. Це осягнення о-сягає, об-сягає мене через місце. Місце мене о-гортає, о-точує. Місце точиться, горнеться довкола мене. Місце пеленає мене в себе. Одним словом – місце мене містить. А тому суттю місця є саме це міщення мене у ньому. Я знаходжу своє місце у цьому світі через і завдяки цьому роз-міщенню мене у ньому. Не будучи по-міщеним у місце чи, ширше – світ (хоч світ це не лише ширша категорія, але й категорія, радше, умоглядна), я, по-суті, не можу в ньому жодним чином бути. Це ситуація неможлива – я завжди десь перебуваю, перебуваю у якомусь місці. Не може бути так, щоб я не містився, у специфічному сенсі цього слова, у якомусь місці. Я обов’язково по-міщений у певне конкретне місце. І з огляду на це, кожне місце унікальне і неповторне, тобто – конкретне.

Тому місце – це конкретизація світу як ширшого горизонту. Чи його єдина іпостась. У цьому сенсі місця стратифікують світ, творять його топографію. Бо немає не лише однакових місць, але й місць, рівноцінних для мене. І тому світ не монотонний, а різноманітний. Будучи різними, місця творять і різноманіття світу. І разом з тим, знову ж будучи різноманітними, відкривають нам можливість шляху. У монотонному світі, в якому б не було різноманіття місць, шлях не мав би сенсу. Бо шлях – це перехід від чогось одного до чогось іншого, до чогось відмінного. І виглядає це як зміна місць, проста прогулянка лісовою дорогою. І це можливість вибору. Можливість переходу до якісно іншого. Тому з повним правом ми можемо стверджувати, що місця є витоками шляхів.

Та повернімося до дослідження суті місця. Роз-міщуючи людину, даючи мені прихисток, місце, разом з тим, роз-міщує побіч мене й інших смертних, і інші сутності, речі та обставини. Укладаючи їх у певний спосіб (але не у декартівський сконструйований наукою XVI століття простір) оперуючи радше визначниками ближчості чи віддаленості, ніж показниками віддалі та розміру, місця творять ландшафт, терен. Межею осяжних для мене місць на певний момент є овид, горизонт – межа, за якою не відомо, чи й є місця-для-мене.

Унікальним є кожне місце. Але так само уніка-льною є і кожна людина – людина, яка буває тільки будучи по-міщеною у певне місце. Сув’язь цих двох неповторностей, унікальностей та незамінностей творить особливий зв’язок між ними, який реалізується як про-яв і водночас від-кривання феномену – феномену певного місця, речі, людини. З позиції людини цей зв’язок можна назвати навіть прив’язкою.

Але визначальним модусом цієї сув’язі є її мета-фізичний аспект – щось про-являється-для-нас і ми щось від-криваємо-для себе з-поза меж вже знаного, очевидного, явленого мить тому, з-поза меж фізичного, а, отже – з поза-фізичного, з мета-фізичного. Сам термін «метафізика» - τα µετα τα φυσικά  - стосується того, що є «до фізики», передує фізичному світу, світу, як ми його знаємо. Для нас у цих роздумах, які пробують схопити суть феномену місця, важливий саме до-фізичний аспект, який я пробую тут виопуклити.

Та, якщо говорити про аспект психологічний, а не філософський, то ця мета-фізична сув’язь про-яву і від-кривання трансформується у емоційну прив’язку , яку зазвичай називають відчуттям малої батьківщини, рідного краю, близького тобі ландшаф-ту – а по-суті це прийняття сув’язі про-яву і від-кривання, що трансформувалося в емоційне відчуття впізнаваності, відповідності людини та місця, до-стосованості людини до місця, зажилості людини і місця. А насправді – мене, саме мене, і місця, оскільки це досвід завжди індивідуальний.

Цю зажилість, по-рідненість себе і місця людина окреслює словом – затишок. Коли людина відповідає і від-повідає (кореспондує, роз-мовляє з місцем), то тоді місце стає для неї сховком, затишною місциною у якій я відчуваю себе безпечно. Таке місце стає прихистком людини, сховком і, врешті, - її домом. Відповідне мені місце і місце, якому я відповідаю, таким чином, неминуче перетворюється на мою домівку, моє житло і у широкому сенсі слова, як мала батьківщина, і у вузькому сенсі слова, як моє помешкання, моя мушля.

Місце творить і мою домівку і мій шлях до неї – бо місце і від-кривається-до-мене, щоб я в нього ввійшов, і за-кривається-від-мене, щоб я його покинув у своєму вічному блуканні від одного місця до іншого. Місце віддає мене дорозі, якою я мандруватиму далі.

Що є цією дорогою, цим шляхом? Тільки ця дорога посеред лісу? Сьогодні - так. Сьогодні - це спалена сонцем дорога у горах Родосу. Прямуючи нею сьогодні, я від-криваю і роз-криваю для себе все нові і нові місця. Оскільки я йду тут вперше, то й відкриваю її для себе вперше. Тоді як вони, ці місця, з яких складається ця запилюжена дорога, по-міщають, містять мене у собі. Дають мені на кілька митей прихисток. На кілька митей стають моїми.

Але я навряд чи встигну вжитися у ці родоські красоти настільки, щоб відчути їх своїми. Емоційно вони лише при-відкриті для мене. І емоційно я, здається, тільки побіжно у них при-сутній. Ми тільки при-відкриті один до одного. Однак не зажиті. Хоча, з філософської точки зору чи з мета-фізичної перспективи, місця на цій запилюженій родоській дорозі про-явился-для-мене і я від-крив-для-себе їх також. Але щось не так. Так направду, ці місця не є моїм домом, моєю малою батьківщиною, що й зрозуміло. Не дивлячись на ще тепле осіннє родоське сонце, воно не так гріє, як набагато скупіше сонце десь у Карпатах.

А «не так» починається не на мета-фізичному рівні  про-яву і від-кривання, а вже на іншому рівні, на рівні не місця, яким ми теж почасти є, а на рівні нашого усвідомлення більш широкого горизонту, який ми називаємо світом, краєм. Ми можемо погодитися з тим, що світ, як наше загальне уявлення, тобто знання про якусь суму місць, які про-явилися і від-крилися мені колись, які про-являються і від-криваються мені тепер, і які, як я гадаю, про-являться і від-криються мені у майбутньому, а також про такі суми минулих, теперішніх і майбутніх досвідів інших людей, це щось інше, ніж завжди при-сутнє-для-мене про-явлення і від-кривання ось цього конкретного місця, яким і з яким я є завжди. Це знання про світ, а не буття-з-місцем і буття-у-місці. І ці знання про світ є різними у кожної людини. Ба більше – ці наші уявлення про світ певним чином його стратифікують.

Місця отримують емоційні маркери. Якісь з них ми досвідчуємо як знайомі, звичні, рідні, затишні. Про якісь ми знаємо, але вони для нас незвичні, екзотичні, можливо цікаві, але не свої. Як от для мене ця родоська дорога. Звичайно, все це певного роду метафорика. Однак і вона має сенс. Принаймні на емоційному рівні, вона сигналізує, що не всі місця рівнозначні, хоча, неначе, людина, яка народилася у цьому світі, має рівне право на всі місця, які їй у цьому світі про-являться і які вона від-криє для себе.

Не оминути нам і того, що зміна місць, які почергово приймають мене у себе, творить триваючу безперервну вервечку місць, яку ми називаємо дорогою, та порядок їх зміни, який ми називаємо часом. Хтось слушно зауважить, що і перебуваючи в одному в тому ж місці, не пере-міщуючись, ми теж пливемо рікою часу. Саме так. Однак неначе перебуваючи в одному і тому ж місці, ми певним чином переходимо від одного місця до іншого. Причиною цього є те, що й самі місця змінюються. Так само, як змінюємося і ми, будучи їх невідємною переумовою. Максима Геракліта Ефеського (Ἡράκλειτος ὁ Ἐφέσιος, 544—483 рр. до н. е) – «не можна двічі увійти в одну і ту ж річку» актуальна до сьогодні. Просто триваючи чи перебуваючи у певному місці, ми подорожуємо від одного стану до іншого, а це означає, що, навіть не рухаючись, ми подорожуємо від одного місця до іншого – вітер з моря щойно захитав зеленню пальми перед моєю терасою і я опинився в іншому місці… Перехід відбувся. І я вже ніколи не повернуся до цього місця. І не тому, що невдовзі покину і цю терасу і цей острів, а тому, що кожен з нас постійний мандрівник, вічний подорожній, що мандрує від місця до місця, вічний вигнанець, який шукає остаточного місця, місця як абсолютного затишку, місця постійного спокою. Може вічного спокою?

Але чи знайду я таке місце у світі смертних? Здається, що ні. Тому хтось шукає цю домівку, упокоєння у недосяжному для смертного майбутньому – у житті після життя. Хтось, як от буддисти, пробує осягнути цього блаженного стану, остаточного затишку не через раптову смерть, а через повільну відмову від життя та повільне осягнення нірвани.

Натомість людина посполита, звичайний смертний шукає домівки, нетривкої домівки ще за життя. Шукає її у малій батьківщині, з якою він зжився, шукає у родинному домі, у затишному фотелі, у якому, вкрившись пледом, темними зимовими вечорами читає товсті добротні вікторіанські романи. Ясна річ, що це повний самообман. Однак, який милий!

Та повернімось до нашого осягання місця. Як ми про-никаємо у нього? І як воно в-пускає нас в себе? Або інакше – як ми роз-міщуємося у ньому і як місце під-ступає до нас? Мова сама підказує нам певні відповіді на ці запитання. Про-никнути у місце ми можемо ще й тому, що ми постійно шукаємо місць. Ми никаємо – шукаємо місць. Ми і є тим пошуком місць. Натомість місця, в-пускаючи нас у себе, роз-криваються до нас і для нас, до-пускають нас до себе. І це роз-кривання і до-пускання і є тим, що визначає місце як місце. Не може бути місця, яке не роз-кривається і не до-пускає нас до себе. Місце і є тим, що роз-крите, яке допустило-нас-до-себе та в-пустило-нас-у-себе. Місце – це те не-сокрите у якому ми перебуваємо, у якому ми з-буваємось. Місце не може бути со-критим. Со-крите ніяким чином не є, не проявляється для мене, не буває для мене. І ми ніяким чином не є, не буваємо, о, отже, і не з-буваємось, для-со-критого і у-со-критому.

Тому місце є основою того, що ми називаємо світом. Місце творить можливість світу. Місця творять світ.

Отож людина – це пошук – пошук місця, місця, яке завжди є моїм місцем, місцем о-своєним, при-своєним, але не завжди рідним. Про-явленим і від-критим у сенсі нашої конкретності тут і тепер, але не завжди впізнаваним в сенсі впізнаваної малої батьківщини. Так чи інакше, але місце завжди відкривається нам як певне конкретне місце. Немає місця абстрактного – хіба що в математиці. Відповідаючи на від-критість конкретного місця, ми роз-міщуємо себе у ньому принаймні на мить, А у випадку малої батьківщини - прихищаємо себе у певній затишній місцині, закорінюємося у ній.

Від-криваючись до нас, місце вступає з нами у певний дуже глибинний, вдаючись до емоційної метафорики, – інтимний, зв’язок. Місце під-ступає до нас, огортає нас своїми пеленами. Ми, неначе молюски, зростаємося у місцями, нас годі вирвати з цих мушель-місць Ця сув’язь і непомітна і визначальна. Непомітна – бо ненав’язлива. Але і визначальна, бо формує нас самих – ми покірно улягаємо за всіма вигинами нашої мушлі. Цей інтимний зв’язок з певними конкретними місцями я б назвав відчуттям малої батьківщини.

Бредучи цією родоською дорогою, все ж не лише розумію, але й відчуваю, що я не в-житий я в неї так само, як і у гірську стежу, що провадить на Ґрофу за Осмолодою? Так, емоційно кожен з нас відчуває, що рівень з-житості в обох цих випадках є різним. І це не залежить від комфортності місця. Коли я піднімався на Ґрофу, то пражили дощі, а тут, на Родосі, втішаюся осіннім літеплом. Все одно ті дощі та тумани ближчі. Мушля стала моїм єством. Тому, що живучи у певних місцях, людина до них звикає.

Місця формують нас. Наше знання про себе. Так само, як і ми впливаємо на місця. Впливаємо як самою своєю присутністю, так і своїм пошуком, шуканням, прокладаючи свій шлях від місця до місця. В часі – залишаючись у якомусь конкретному місці. У просторі – мандруючи від одного конкретного місця до іншого.

Відчуття малої батьківщини це і відчуття самого себе – себе саме такого, який сформований саме такими місцями і саме таким чином – сформований своєю малою батьківщиною.

Відчуття малої батьківщини це і повернення до старих, батьківських, родинних місць. Звичайно, що це знову метафорика – повернень не буває. Однак є певного роду пригадування. Спроби повернутися породжують відчуття знайомого, яке близьке до відчуття затишного. А затишне і знайоме постають як своє. І вже звідти зовсім легко перекинути місточок й до того, щоб ідентифікувати себе з цим конкретним місцем – відчути, що в цій малій батьківщині є місце і для тебе. Так і народжується ця сув’язь людини й місця.

Знову повернімось до відчуття малої батьківщини. Це відчуття своєї відповідності місцю. А, отже, і своєї від-повідності як відповіді мета-фізичному, яке це місце перед тобою відкриває. І це не якесь повернення до архаїки, а повернення своєї автентичності, повернення до чистого і не затуманеного бування-у-світі, повернення собі природності, натуральності, звичайного прямування своєю дорогою, чи то у цих горах, чи в житті.

Тому кожне повернення до малої батьківщини це певна перевірка того, наскільки посутньо ти живеш у цьому світі. Чи ти насправді глибинно проникаєш у місця, якими прямуєш, чи тільки ковзаєш по поверхні. Чи місця справді в-пускають тебе в себе, чи ти так і не зауважуєш те не-сокрите, яке вони тобі дарують. І врешті, чи ти роз-криваєш самого себе до цих місць чи ти роз-криваєшся до самого себе, чи так і не знаходиш ні місць, ні свого місця у світі, ні себе.

Родос, 8 жовтня 2010