Досліджуючи сутність місця, годі оминути її двоїстість та, на позір, суперечливість. У попередніх розділах була окреслена, здавалось би єдина, функція місця, яка і є його сутністю – було сказано, що місце є чимось, що щось у собі містить.

Але в який спосіб воно щось у собі містить?

Щонайперше місце дає тому чомусь можливість розміститися у собі. Буквально – дає-місце-у-собі. Можливо, краще було б сказати – місце роз-міщує – містить у прямому сенсі слова.

Наприклад, місцинка за он-тим закрутом дороги, який я ще не пройшов, як я знаю, дала місце придорожній капличці та джерелу. Капличка та джерело при-містилися у цій місцині. І коли я дійду до неї, поверну за той закрут дороги, то їх побачу.

Але на разі я не бачу ні каплички, ні джерела. Хоча, неначе знаю, що вони там є. А міг би і не знати й, подолавши ті кількасот метрів дороги, відкрити їх для себе. Так само, як я не знаю, що при-містилося у безкінечній кількості інших місць, які так само могли б мені про-явитися і від-критися, як і це. Але людина не може, неначе боги, бути всевидячою і всюдисущою – бути водночас всюди і все бачити.

Людині не відкриті одномоментно всі можливі для неї, конкретної людини,  місця. Вона може щось знати, щось підозрювати. Ці знання і складають наше уявлення про світ. Але це тільки нащі припущення, знання та уявлення. Не більше того. Однак водночас бути при-сутньою у всіх цих місцях людина не може. Вони, ці місця про-являються і від-криваються людині – мірою того, як вона долає дорогу, що стелиться перед нею, йде своїми життєвими шляхами. І в цьому суть дороги – і як життєвого шляху, і як простої лісової стежки.

Дорога є тільки для людини. Людини конкретної. Для всюдисущих богів дорога, як шлях почергового від-кривання місць, не має сенсу. Бо для них всі шляхи і місця у просторі і часі від-криті, первісно не-сокриті. Тоді як для людини місця, хоч і можуть відкриватися, однак в основному со-криті. Навіть ті, де ми щойно пройшли. Близна нашої при-сутності в них на очах затягується і со-криває від нас те, що там при-містилося. Відтепер ми можемо тільки знати, що там криється, однак тільки знати, але не бачити.

Другою важливою характеристикою місця є те, що воно містить в собі щось, ховаючи його від людини. Безкінечні міріади речей, сутностей, обставин хо-ваються від мене у безкінечних міріадах місць. І міріади міріадів місць ніколи так і не покажуть мені, а що ж вони ховають від мене, що вони прихильно роз-містили у своїх гніздах.

Яким чином місця ховають від мене сутності, речі та обставини? Хто їм допомагає ховати від мене ці сутності, речі та обставини?

Першим помічником та співучасником приховування є я сам. Яким чином? А тим, що я не при-сутній у цьому місці тут і тепер. Не беру в ньому участі. Я просто не дійшов до того закруту дороги. Я не проробив своєї праці – не здолав тих кількасот метрів. А тому і не став для нього сутнім, існуючим-у та сутнім, існуючим-з ним. І те, що я знаю, що там неначе стоїть капличка чи витікає джерело, теж нічого не змінює. Це знання майже рівноцінне з моїм переконанням, що там, за тим закрутом дороги, мене очікує одноріг. Ба більше – каплички з джерельцем може не виявитися, бо інформація про те, що вони там є, яку мені хтось дав, може виявитися хибною.

Не будучи при-сутнім-у і при-сутнім-до міріадів місць, я дозволяю їм крити від мене міріади і міріади сутностей, речей та обставин. Як людина, і саме як людина, я у-присутнюю себе не всюди і водночас, а тут і тепер. Чим і відрізняюся від богів, як було зазначено, які у-присутнені всюди і водночас. Тому вони і всюдисущі. А нам, людям, залишається тільки вузенька і заплутана низанка місць, стежина, якою ми прямуємо, від-криваючи для себе одне місце за другим як у часі, так і у просторі. І ще наші уявлення про світ.

Місця ховають від мене со-криті для мене сутності, речі та обставини з огляду і в опорі на мою людську сутність, яка може бути єдиносущою тільки з одним місцем і у певний конкретний момент часу. Ми завжди перебуваємо десь у конкретному місці, а не в кількох. Хоча своїм знанням неначе й пробуємо охопити багато місць, про які маємо певне знання. Навіть ті місця, де ми ніколи не були. Людині здається, що вона неначе теж при-сутня у цих місцях. Хоча реально перебуває у зовсім іншому конкретному місці. Ми мріємо, фантазуємо, маримо, просто приміряємося до майбутнього місця і його обставин. Однак це не є при-сутність у цьому місці, як от у Венеції, яка сьогодні далека від мене. Так само, читаючи книгу, дивлячись телепередачу чи просто згадуючи чи плануючи свою подорож десь у Брошневі, я гадаю, що переношуся до Ужгорода чи все тієї ж Венеції. Але не у-присутнююся в них. Хоча думка моя туди і лине. Ці місця по-сутньо для мене не про-явлені і не від-криті. Вони криють свої сутності, речі та обставини від мене, хоча я й бував колись і в Ужгороді, і у Венеції, й неначе «знаю», які сутності, речі та обставини там у-гніздилися, там роз-містилися. Але це було колись, коли я там був. Що там криється тепер і що може мені від-критися тоді, коли я до них дістанусь – невідомо.

Ми вже звернули увагу на дві істотні функції місця чи сторони його сутності – а саме: місце щось у собі роз-міщує і водночас щось у собі ховає. Розміщує для-мене (щоб я знайшов це щось за закрутом дороги), але ховає від-мене (щоб я його не осягнув, поки не дійду до закруту дороги).

Але подальші міркування неодмінно підведуть нас і до наступної істотної функції місця. Ми вже бачимо, що місце не лише ховає щось він нас, але може і відкрити це щось, що у ньому роз-містилося та за-ховалося. Людина приходить до дверей місця, до того закруту дороги, стукає у двері, зазирає за стіну стовбурів, що творять щось на кшталт куліс з обох боків дороги, і двері можуть відкритися, якщо я зроблю ще один крок. І місце явить мені те, що воно у собі роз-містило і при-ховувало від мене за закрутом дороги, на віддалі кількох хвилин мого шляху, поки я долав ці кількасот метрів гірської дороги. Це явлення-мені сутностей, речей та обставин теж характеризує сутність місця – місце про-являє. А я від-криваю. Я не можу нічого від-крити, що не має свого місця і що не про-явилося. Місця за закрутом дороги. Отож від-кривання є третьою сутнісною характеристикою місця.

Підсумовуючи – місце це роз-міщення,  со-кривання і від-кривання сутностей, речей та обставин.

Причому місце насправді можливе тільки для людини. Ризикована теза. Спробую розкрити.

Попередньо ми вели мову про безліч місць, які можуть від-критися для мене чи інших людей. Вони неначе творять горизонт можливого – я можу добратися до Падуї, де я ніколи не був, чи де інде. І місце мені від-криється. З огляду на те, що в Падуї, точно хтось був і є, в моїй свідомості вона є навіть не місцем, а роєм місць. Усі ці наші уявлення та знання про місця, як було попередньо сказано, творять те, що ми називаємо світом.

Але чи є такими місцями якісь, ну зовсім фантастичні простори, скажімо, Нарнії (з The Chronicles of Narnia), придуманої Льюїсом (Clive Staples Lewis, 1898 - 1963)? Очевидно, що ні. З простої причини – в них ніхто з людей не був, не є і не буде при-сутній. Принаймні так мені каже моє сьогоднішнє уявлення про світ. Світ фізичний. У Нарнії все зведене до вдавання та імітації.

Місце завжди може від-крити не лише сутності, речі та обставини, але, перш за все, від-критися, щоб роз-містити, со-крити у собі, та від-крити для себе та іншого саму людину!

А тому четвертою і чи не найголовнішою характеристикою сутності місця є те, що місце містить, ховає та показує саму людину. Місце є прихистком людини у певний момент на її шляху. Людина, просто живучи, долаючи свій життєвий шлях, змінюючи місця, від-криваючи нові й вже неначе знані місця, ховається у них, відкриває себе як іншим, так і самій собі – і все просто подорожуючи, мандруючи своїм життям.

Ми мешкаємо у своїх домівках, ходимо до праці, ховаємося по якихось кав’ярнях, демонструємо себе, зустрічаючись з кимсь у тих самих кав’ярнях. Все це місця, які дають нам місце, роз-міщують нас, ховають від негоди чи злого ока, але і показують нас комусь, коли ми відчиняємо двері домівки і впускаємо у своє помешкання давно очікуваного гостя, або ж тоді, коли домовляємося зустрітися в якійсь кав’ярні – і ми приходимо та знаходимо там один одного, чи просто щось – наприклад добру музику чи добру каву.

Нанизана на тривання нашого життя вервечка таких роз-міщуючих, со-криваючих та від-криваючих нас місць творить наш життєвий шлях – дорогу. І цей життєвий шлях дійсно та з повним правом можна назвати дорогою, просто дорогою. Нам годі уявити свій життєвий шлях інакше, ніж як перехід від одного місця до іншого, інакше, як долання цих переходів.

Ясна річ, що, коли я веду мову про якесь дискретне місце, то, тим самим, я штучно розрубую плинність нашого життя, плинність нашого перетікання від місця до місця. І навіть не перетікання від місця до місця, а протікання місцями, які майже непомітно змінюються з миті на мить.

Інколи цей плин майже не помітний, а інколи він стрімкий і навіть рвучкий або ж катастрофічний. Колись цей плин, як свідчить людський досвід, неминуче увірветься. Що далі, які місця й часи чекають кожного з нас – ніхто достеменно не знає. Де ми опинимось – роз-містимось, за-ховаємось щоб про-явитися – не відомо. І чи взагалі, якісь такі міркування щодо нас тоді і там будуть доречними. Чи взагалі, після вичерпання нашого часу, є місце на якесь там та тоді? Це ті інші виміри, щодо яких ми не уповноважені ні сказати, ні навіть припустити щось посутнього. Далі сягає, можливо, тільки компетенція, якщо так можна сказати, віри. Наприкінці кожного життєвого шляху людини регіони, де закінчуються місця – Оркус (лат. Orcus)  чи Елізій (Elysium, ΄Ηλύσια πεδία, ΄Ηλύσιον, Elysion) – назвім як завгодно. Але там вже не буде знаної нам дороги, як роз-міщення, со-кривання та роз-кривання людини у місцях. Нам годі що-небудь припускати щодо тих регіонів. Будуть порожні спекуляції чи предмети віри. А тому залишимося, наразі, при своїх місцях, на шляху. Залишимося собою. Принаймні, про це ми можемо спробувати розмірковувати.

Київ, 2 грудня 2010