У попередніх розділах книги ми визначили для себе, що сутність місця окреслює роз-міщення, со-криваня та від-кривання сутностей, речей та обставин. Саме в такому порядку.

Але яким чином місце роз-міщує в собі сутності, речі та обставини? Як і де со-криваються сутності, речі та обставини? Звідки роз-криваються сутності, речі та обставини? І як взагалі взаємовідносяться роз-міщення, со-криваня та від-кривання?

Почнім з неначе базової функції місця – його здатності давати чомусь місце – містити.

Декартівською традицією, як ми вже зауважували, ми привчені бачити роз-міщеність як по-міщення якоїсь сутності, речі чи обставини у певний простір, на певну територію. Наприклад, коли я вкладаю свої зимові черевики до коробки і виставляю її на антресолі. Або ж, коли я вимуровую, скажімо, за тим закрутом дороги, коло джерельця капличку. Тобто ми привчені трактувати роз-міщення виключно як розташовування, просторове позиціонування у декартівському сенсі слова. І тоді таке роз-міщення - це стратифікування сутностей, речей та обставин в уявленому нами абстрактному чи ідеальному просторі, на площині чи лінії.

Але ці декартівські абстракції - простір, площина та лінія - є тільки нашими з ним конструктами. Це тільки наші уявлення про простір, площину та лінію, що й довели модерні, хоча теж умоглядні, фізико-математичні конструкції. Зрештою, ніхто не заперечує ефективності цих конструктів, як і всяких інших, в певних фізичних рамках та з огляду на нашу щоденну практику. Але це тільки наше уявлення, що сутності, речі та обставини укладаються саме в декартівському просторі, що вони стратифікуються одне щодо одного і щодо нас саме в такий уявлений нами спосіб.

Може, гляньмо на цю трояку функцію місця - роз-міщувати, со-кривати та від-кривати - дещо наївним поглядом. Забудьмо про свою освіченість та обізнаність у математиці та фізиці, про свої уявлення про простір. Спробуймо стати наївними. Наївними, як діти, може це очистить наше бачення і нам щось додасться до розуміння троякої функції місця - хоча б інший погляд. Нічого більше.

Як на мене, то неспокушене знанням бачення може знайти у цьому логічному і часовому ряді роз-міщення, со-кривання та роз-кривання певні недоречності, які розвернуть його з точністю до навпаки. Як саме? Виходячи з загальноприйнятого наукового розуміння часово-просторових відносин у декартівському про-сторі нам від-кривається щось тільки тому, що до того воно було роз-міщене в якомусь конкретному місці і со-кривалося від мене у цьому ж місці, хоча, на той момент я перебував у зовсім іншому місці, але все ж залишався у тому ж гомогенному, рівноцінному у всіх своїх точках декартівському просторі. Воно було (роз-міщене), але ховалося (со-крите). Я тільки прийшов і побачив (роз-крив). Неначе все просто і зрозуміло.

Але ж наше знання, що щось є за закрутом дороги, навіть, якщо ми не лише про це чули, але й навіть колись бачили, все ж не є досвідченням, актуальним відчуванням, баченням цього чогось. Одна справа – знати, що за тими соснами є капличка і джерельце, а інша – приклякнувши коло каплички черпати з нього воду. Можливо капличка не за цим закрутом, а наступним, а може вона згоріла від чиєїсь необережності, або ж її взагалі немає і не було.

Коли я метафорично згадував міріади місць, що неначе існують, однак для мене чи кого-небудь іншого ще не від-крилися, то цілком зрозуміло, що я вів мову про міріади місць, які можуть, як я гадаю, для мене від-критися у майбутньому. Тільки з огляду на це ймовірне чи майже неймовірне майбутнє ми і можемо вести мову про ці місця. Істотним словом тут є слово – майбутнє. Місця містять у собі щось і со-кривають у собі щось лише з огляду на майбутнє. Вони не вже-є, вони не були. Їхнє роз-міщення та со-кривання закорінені не у минулому чи сьогоднішньому – воно витікає у сьогодення з майбутнього.

Яким чином роз-міщення та со-кривання витікають для мене з майбутнього? А через від-кривання. Такий дивний хід думок. Виявляється, що від-кривання злютована з сьогоденням функція місця, тоді як роз-міщення і со-кривання висунуті у віддалене майбутнє. Для мене сутності, речі та обставини, поки вони не від-криті, перебувають не поруч зі мною, не за тим закрутом дороги, а в майбутньому. І капличка з джерелом очікують мене не за тими соснами, а у майбутньому. Як і міріади місць, які можуть буди для мене від-криті.

Тому роз-міщення є роз-міщенням сутностей, речей та обставин у моєму майбутньому і з огляду на моє майбутнє.

Вони дійдуть до відкритості і стануть побіч мене в майбутньому, коли я дійду до певного місця, закруту дороги – і тільки здолавши часовий відрізок, а не просторовий, я відкрию для себе чар каплички і прохолоду джерела. Роз-міщення тільки свідчить про те, що ці сутності, речі та обставини можуть отримати місце, що вони взагалі здатні посісти місце, що вони потребують місця, щоб від-критися. Бо ж, напевно, є й буття, які місця не потребують. Як от божественні сутності. Але ми щодо них не компетентні що-небудь говорити. Вони поза місцями.

Своєю чергою со-критість сутностей, речей та обставин свідчить про те, що в інтенції вони можуть бути від-криті, але на разі ще не мають відношення до явленності. Вони ще со-криваються у майбутньому. Але можуть бути явленні, претендують на від-критість.

Тому со-критість є со-криванням, хованням сутностей, речей та обставин у моєму майбутньому і з огляду на моє майбутнє.

Роз-міщення і со-кривання сутностей, речей та обставин у моєму майбутньому мають сенс тільки з огляду на можливість їх від-кривання-до-мене і від-кривання-для-мене. А отже, від-кривання не тільки найбільш близьке до мене у часовому сенсі і є по-суті мною також як відкривачем, як подорожнім, який мандрує часом, а тому, і тільки тому, мандрує від місця до місця. Тоді як роз-міщеність і со-критість є лише інтенціями, обіцянками майбутнього, яке обіцяє мені від-кривати нові місця, нові сутності, речі та обставини. Роз-міщеність і со-критість творять для мене горизонт майбутнього, інтенцію.

Коли ми досягаємо цього горизонту, що саме по собі є парадоксом – горизонту досягнути неможливо - то подальшого майбутнього у нас не буде. Тоді горизонт майбутнього стає сьогоденням. А так є не для людей, а для речей. Для каміння і скель. І тоді смертні стають речами. Їх часи вичерпуються. Приходить те, що ми називаємо смертю, про яку ми нічого не знаємо. І це кінець нашої земної дороги. Дороги смертного.

Львів, 6 грудня 2010