Тарас Возняк.  ΤΑ META TA ΦΥΣΙΚΑ КАРПАТ

ПОТОКИ І

«Не можна двічі увійти в одну і ту ж ріку» Геракліт з Ефесу, 91 DK

«Mozos, imos, vinde, aixiña, chegar
porque xa ise río mó leva pra o mar!»
«Швидше, швидше, друзі! Глибока
несе його в море ріка»
Federico Garсіa Lorca, Федеріко Гарсія Лорка
Seis poemas gallegos, Шість віршів галісійською
Noiturnio do adoescente morto, Ноктюрн маленького потопельника

У чому суть річки, потоку? Як ми її осягаємо? До чого нас веде ріка своїми витоками і своїм викінченням?

Гірський потік народжується високо у горах чи з джерела, що б’є з каменя, чи з льодовика, що вінчає вершини. Він збігає схилами гори. Спускається у міжгір’я. Потім у долину, щоб розтектися на рівнині. І, врешті, впадає в море, де щезає, розчиняючись у первісному океані.

Але це бачення ріки і банальне, і відсторонене. Як і всяке наше банальне і відсторонене бачення світу. Воно радше є продуктом нашої о-культуреності, ніж безпосереднього досвіду «тут і тепер».

Насправді людина не осягає всіх цих аспектів ріки водночас. Так само вона може ніколи так і не побачить, як ріка впадає в море чи як вона народжується з гірського джерела. Такий всеохопний погляд - це неначе погляд з божої перспективи, з мета-фізичної висоти. Натомість людина осягає ріку в її конкретності – через сприйняття конкретного місця. Я завжди бачу і осягаю тільки певний конкретний вигин ріки, а не всю її умоглядну протяжність. Ріка Молóда, зібравши потоки що стікають з Ґрофи, впадає у Лімницю, натомість Лімниця десь коло Галича впадає у Дністер, а той, відмовившись від своєї стрімкості, помирає у Чорному морі. Я «знаю» про всю цю протяжність. Але осягаю завжди конкретне місце – ось цей закрут річки, ось цей берег, камінь чи скелю, що їх вона оминає.

Ріка пронизує це місце. Вона у нього вдирається, щоб потім його покинути. Ріка – це найбільш драматичний виклик місцю, яке тяжіє до постійності, у часі. Загальновідомо, що ріка часто бачиться як образ часу, змінності, плину. Тоді як місце зазвичай бачиться як образ та реалізація простору. Звичайно, це образи. Збігаючи долинами до долу, ріка, як і дорога, творить та відкриває для нас все нові і нові місця. У певному сенсі, і прямо і не прямо, ріка може бути, і часто є, дорогою – дорогою для тих, хто тримається її течії, хто, як колись бокораші, сплавляє нею карпатський ліс.

Чим стрімкіша ріка, тим гостріше відчуваєш природу плинності – плин часу, минущість як таку.

Коли ми говоримо, що потік народжується з чогось маленького – струмка, що на вершині – і помирає у своїй повні – мертвотності моря – то насправді отримуємо метафору нашого життя. Ми теж народжуємося крихітними, бурхливо злітаємо з висот невинності, захоплюємо при цьому різний непотріб, ростемо, набухаємо, і помираємо будучи переповненими і вкрай потрібною радістю та печаллю, але й різного роду непотребом, який підбираємо на шляху. Це теж, звичайно, метафора. Але шлях від народження до смерті-у-повні має ще одну складову – власне течію, власне протікання, час. Людина називає своє тривання у цьому світі своїм життям. Здається вже стало банальністю розуміння того, що людина і є тим триванням – часом. Не ріка. Але ріка є доброю метафорою – «Не можна двічі увійти в одну і ту ж ріку» .

І ще одне – людина приходить, чи її приводять до цього тривання, до її життя, її часу неначе нізвідки. Внутрішньо вона має якесь непоясниме і так направду не обґрунтоване у цьому світі переконання, що прийшла вона до свого життя, до свого тривання чи життя звідкись, з якоїсь вершини. Це, якщо під вершиною у метафоричному сенсі розуміти якесь досконале мета-місце, звідки ми з’являємося і куди, ймовірно, можемо повернутися. Як і ріка, народившись побіч вершини, людина струмить долу, щоб позбутися цієї стрімкості і заспокоїтися у долах смерті. Але відродитися до чогось, що після смерті, вона може тільки піднявшись до метафоричної і мета-фізичної вершини.

Ріка єднає врьх і діл (врьхъ і ділъ), горнє і долішне, сакральне і профанне, небесне і хтонічне, божественне і людське, досконале і посполите.

Ріка тече поміж двох берегів. Вона їх розділяє, але водночас і єднає. Єднає своєю стрімкістю, своєю одночасністю, теперішністю, причетністю до конкретної миті свого протікання. Для двох протилежних берегів течія ріки одна і та ж. Як одним і тим же ж є і час. Ріка творить одночасність для своїх двох берегів. Тим самим ріка творить можливість одночасності. Одночасності мене, берега, на якому я стою і того берега, що навпроти, і людини, що навпроти. І саме тому, що поміж нас ріка, ріка часу, плин як такий. Тим самим ріка відкриває для мене, і того, хто на другому березі ріки, можливість діалогу, діалогу двох берегів та двох людей. Таким чином ріка єднає не тільки горнє та долішнє, народження і смерть, але й світ серединний, який є поміж ними, - світ людей.

Причому ріка творить цей серединний світ одразу як світ діалогічний, світ, у якому об’єднано одночасністю щонайменше два береги. Ріка творить інтерсуб’єктивність, від-криває можливість діалогу, який з-бувається, триває у часі. Ріка творить можливість профанічного діалогу у серединному світі під омофором незбагненного горнього та на шляху до такого ж незвіданого розлогого моря долішнього.

Ми запитували – до чого веде нас ріка? Вже тепер можемо ствердити, що ріка приводить нас до осягнення різноманітності, діалогічності і часу під небесами, що стримить до незвіданого нами останнього небуття.

Як ми осягаємо цю діалогічність? Та просто занурюючись у течію, у течію часу, у струмені води, що нас омивають, щоб ніколи не повернутися. Омивають чи по дітвацьки весело у верхів’ях ріки, чи статечно у її долах на рівнині.

Ріка підступає до нас у своїй мінливості як своїй суті, у своїй безповоротності як своїй суті, у своїй минущості як своїй суті.

Ріка нас спокушає. Ми можемо податися за нею в ділъ, до справ профанних. Вона заважає нам долати шлях до врьху.

Вона є карою, коли розливається. Карою богів, що гніваються на нашу нікчемність. Карою за нашу перейнятість марнотою. Нашою перейнятістю марнотним, діалогом як пустопорожнім ляпанням язиками.

Отож – в чому суть річки?

В її стрімкості і її минущості. А також в її невідворотності. Ріка тече тільки згори вниз, від витоку до дельти, тільки долі, а не д’горі – від врьху в ділъ. Вона свідчить про невідворотність людської долі, людського віку, про його скінченність.

Родос, 9 жовтня 2010

На початок