«Народжені жити, вони приречені на смерть, та ще й залишають по собі дітей, народжуючи нову смерть»

Геракліт з Ефесу, 20 DK

«El cielo es de ceniza.
Los árboles son blancos,
y son negros carbones
los rastrojos quemados.
Tiene sangre reseca
la herida del Ocaso,
y el papel incoloro
del monte está arrugado.
El polvo del camino
se esconde en los barrancos,
están las fuentes turbias
y quietos los remansos.»

 «Небо попелом покрите,
а дерева – білизною,
навкруги чорніш вугілля –
то пшениця погоріла.
Срупиться засхлою кровю
рана сонця, що сідає,
гір папір лежить безбарвний
зібганий та жмуткуватий.
Криється пилюка сіра
в рівчаку, що при дорозі,
ручаї позакисали,
плеса снять в якійсь тривозі»

Federico García Lorca, Федеріко Гарсія Лорка
Libro de poemas, Книга віршів,
Campo, Поле

Попередній розділ стосувався долу як антитези врьху, провалля як антитези гори. І видавалося, що безкінечні рівнини, які підступають до гір, і є продовженням долу, гірських ущелин. Такий спосіб мислення був би доречним, якщо б ми розглядали цю тезу тільки з огляду на геофізичну точку зору. З цього погляду зору гірські ущелини переходять у міжгір’я, а ті - у розлогу рівнину.

Але досліджуючи те, як наша мова ви-говорює природу гір, долів та сутностей, що пов’язані з світом людини, ми не можемо опиратися тільки на цю «строго наукову точку зору». Наша справа – почути, що про це говорить мова та культурний код, в якому ми живемо. Тобто нас цікавлять аспекти досліджуваних нами об’єктів, які не зводяться тільки до їхньої фізичної чи геофізичної сутності.

Нас цікавлять ті аспекти цих об’єктів, які є понад їхньою фізичною сутністю, понад їхньою фізикою, або грекою – мета-фізичні аспекти цих об’єктів.

Якщо врьх, гора є престолом мета-фізичного, Бога чи богів, а діл, провалля є входом до підземного, інфернального світу, то рівнина не може бути ні престолом, ні отхланню. Тоді чим є рівнина? Рівнина - це світ людей, що є на порозі чи на шляху. На шляху чи до престолу, чи до отхлані, з якої немає вороття.

Рівнина - це світ людей, що ведуть звичне, рутинне життя, не звертаючи особливої уваги на престіл і водночас не особливо тривожачись близькістю преісподньої. Вони збирають хліб та виноград, виховують дітей, більш менш часто бувають у церкві, пролітають у своїх автах попри придорожні хрести з розіпнутим Спасителем.

Відсторонена від престолу та отхлані, понура чи весела рівнина є тереном проживання посполитої людини. Саме на рівнині й проходить ледь не все наше життя. Саме тут ми долаємо свій життєвий шлях. Свої помешкання, людські кубла, ми зводимо лише на рівнині. Рівнині мета-фізичній. Людина не може мешкати на горі під Його блискавицями. Так само людина не може звити кубло і в отхлані преісподньої – в мета-фізичному урвищі чи прірві – поблизу Геєнни огненної, якщо вдатись до метафорики.

Тож чим є життя людини на рівнині? Чим є сама рівнина? Які можливості вона нам відкриває? Що криє чи приховує від нас рівнина?

Якщо взяти мета-фізичний регістр і розпочати знову ж з метафорики, то рівнина постала тоді, коли Бог вигнав Адама та Єву з Саду Едемського (ןדע ןג, Gan Eden), який, ясна річ, розкидався десь при Божому врьху. Прабатьки Адам та Єви, зробивши перший крок поза огорожу Саду Едемського, по суті со-творили світ людей і рівнину як терен, на якому мешкають смертні. Саме тоді постав світ людей – юдоль людська.

Вигнавши з Саду Едемського Адама та Єву Бог прирік їх на працю у поті чола, народження дітей у муках, на те, щоб вони коротали життя, йшли своїм життєвим шляхом під громами та дощами Божими, долали ріки Божих кар, зводили свої марнотні помешкання і врешті завершували свій земний шлях у домівці інфернальній – у домовині, місці останнього упокоєння смертного тіла. Цей чималий перелік того, на що була приречена людина у світі людей, звичайно ж не вичерпує всього того, що вона мусить робити  у цьому світі. Людських турбот вона має значно більше.

Цей огром звичних людських турбот поглинає всю увагу людини посполитої – їй буквально ніколи підняти голову. А, отже, і споглядати справді вникливим поглядом небо і гори як шлях до якоїсь мета-фізичної сутності.

Але, разом з тим, ця щоденна заклопотаність рятує людину посполиту і від постійної тривоги, з огляду на скінченність її життя, Останній чи Страшний суд, для тих, хто вірує – одним словом, тривожитися з огляду на близькість мета-фізичної отхлані. Смертний живе у певному невіданні чи, точніше, бажанні або ж згоді не відати. Бо ж, ясна річ, кожен, хто живе у цьому світі, знає про близькість гір та невідворотність отхлані. Але щоденні клопоти дають підставу турбуватися іншим, відвертають увагу, поглинають буденністю, щоденністю, навіть нудотою та нудьгою. Та, дивним чином, саме ця рутина і нудота дозволяє жити саме життям людини, бути інколи щасливим, інколи нещасним, поринати у милі та набридлі дрібнички, робити щось, що вважаєш добром, а інколи і зло. Тобто жити звичним людським життям – зводити і обживати помешкання, народжувати і виховувати дітей, шанувати і ховати батьків. У індійській філософії таке невідання, щасливе чи не щасливе, називається майєю. Свого часу цю категорію у європейську філософську традицію вніс Артур Шопенгауер (Arthur Schopenhauer, 1788-860).

Але для нас, у нашому дослідженні морфології терену – гір, ущелин та рівнин, важливим є те, що рівнина не лише затуманює гостроту розуміння людиною її екзистенційної ситуації. Разом з тим, наше дослідження відкриває людині, хай тимчасово, можливість жити простим життям людини – не тривожитися щомиті усвідомленням своєї смертності, не терзати себе щомиті з огляду на те, що тісний зв’язок між людиною і чимось мета-фізичним, що, можливо, очікує її на вершині, було втрачено і відновити його не вдається.

Це не означає, що ніхто із смертних не живе в усвідомленні, і навіть відчутті, перебування на краю отхлані чи у безперервному діалозі з престолом мета-фізичного. Звісно, таких одиниці. Вони сіль землі. Хоча це зовсім не означає, що це якісь медіуми, що сидять на катедрах чи у телевізійних студіях. Або ж подають себе, як «офіційних» посередників між нами і престолом. Як от сільські священики, які вдають, що саме вони є тими медіумами, і єдині у своїй парафії мають повноваження голосити істини в імені престолу. Хоча насправді, у кращому випадку, підтримують стосунки з єпископським чи архієпископським престолом у Станіславові чи Львові.

Гостро відчувають те, що вони перебувають на скрайку отхлані і побіч незбагненного врьху, часто якраз люди зовсім прості. Може лісоруби, може пастухи, а, може, і пацієнти Львівської психіатричної лікарні на Кульпаркові. Підозрюю, що там таких людей може бути більше, ніж у архиєпископстві. Хто зна…

Та повернімося до рутини – до рівнини, до терену. Попередні міркування позиціонували рівнину поміж врьхом і долом, між спасінням і погибеллю. Це поміж називається вигнанням, якщо вернемося до звичної метафорики. Вигнанням з Саду Едемського, втратою зв’язку з мета-фізичним, з Богом. Але усвідомлення свого вигнанства, разом з тим, дає шанс віднайти цей зв’язок. Хоча, здається, не відкидає можливості остаточної втрати надії відновити цей зв’язок, правалившись в отхлань Геєни Огненної.

 Але куди веде нас посполите житя на рівнині та ці щоденні клопоти? Чи результатом добропорядного, нудного життя на рівнині має бути завершення людського шляху на вершині? Чи може у могилі, як моделі остаточного забуття і безповоротної отхлані? Чи, може, людина повинна все ж докладати певних зусиль, щоб підніматися до престолу, спинатися д’горі?

Певної, науково верифікованої відповіді ніхто не знає. Єдине, що можна сказати, то це те, що туди можна йти. Можна прагнути. І можна підозрювати, що на вершині може опинитися і домогосподарка, господиня дому, життя якої розмірене доїнням годівниці родини – корови, але і проникливий та щиросердний клірик. Що цей шлях відкритий і для автомайстра та системного адміністратора. Не лише для подвижника. Бо мета-фізичні врьх і діл однаково близькі як у Скольому чи Турці, що лежать у міжгір’ях Бескидів, так і у Бережанах чи Бучачі, що лежать на рівнині. Уродженець Бучача Шмуель Йосеф Аґнон (Шміл-Йосеф Чачкес, ןונגע ףסוי לאומש, 1887-1970), свого часу точно окреслив цю думку щодо свого Бучача, що на Поділлі «Благословенне серед міст місто Бучач» (Шломо Йосеф Аґнон. Замітка. Переклав автор).

Краків,  4 листопада 2010