бібліотека
Ї Тарас Возняк. ΤΑ META TA ΦΥΣΙΚΑ КАРПАТ
ВРЬХИ І
«Не очікуючи незбагненного, не схопиш невловиме та недоступне»
«…el monte, monte, monte»
Що є гора, верх, врьх? Як ми її осягаємо? Що нам відкриває гора на своїй вершині? Куди нас впускає? Що веде д’горі? А що веде долі?
Отже – гора. Очевидно, що геофізично - це здиблення землі. Землі, на якій мешкають люди. Ми знаємо, що гори - це місце, де теж мешкають люди. Карпатські села вервицями тягнуться долинами вздовж рік. Інколи розсипаються констеляціями ґражд на полонинах. Однак люди практично ніколи не селяться на вершинах. У міжгір’ї, в долинах, на рівнині – так, Але не на вершинах, гірських врьхах.
Чому? Напевно, тому, що там небезпечно. В якому сенсі небезпечно? Гадаю, що і у фізичному, і у мета-фізичному.
Щонайперше, вершини є місцями, куди часто, і навіть зазвичай, б’ють блискавиці. Впродовж туристичного сезону у Карпатах від ударів блискавиць, гине кілька необережних мандрівників. Однак люди йдуть у гори.
Що їх тягне туди? Є багато профанських пояснень чи виправдань. Але, гадаю, що всі погодяться з тим, що вершини гір є місцями особливими – місцями, до яких, справді невідомо чому, все ж тягне людину. Чи кожного? Напевно, ні. Однак це тому, що вони не зрозуміли, не осягнули своїм внутрішнім чуттям, тієї особливості вершин. Їм просто не відкрилася суть горішнього.
Але що це за особливе місце - вершина? Ми вже знаємо, що це місце, яке притягує блискавиці. Але чиї це блискавиці, якщо вдатися до метафорики? Давні не сумнівалися у тому, що це блискавиці Божі. І з огляду на це ми можемо говорити про мета-фізичний аспект вершин.
Вершини як місця, місця особливі, як на мене, характеризує те, що на вершинах людина притомно відчуває Його при-сутність.
Та це просто певний настрій людини – скаже тверезо мисляча людина. Просто певний емоційний стан – неймовірні гірські краєвиди є причиною цього дивного відчуття Його при-сутності. Але тоді вся справа зводиться до емоції, минущого враження? І так, і ні. Попри справді возвишений емоційний стан, все ж завжди залишається певне невловиме щось, що не може звестися до цього естетично-емоційного переживання.
Давні достеменно відчували, що вершини є помешканнями богів чи Бога. Гора – це і пасмо гір Олімп з найвищою вершиною Пантеоном , де живе Зевс і де стоїть храм всім богам, і Храмова гора в Єрусалимі (Хар а-Баїт), де Авраам мав принести в жертву Богу сина свого Ісаака (акедат Іцхак ) , де побачив свій знаменитий сон праотець Яків , де цар Соломон збудував Перший храм у якому стояла скинія з Живим Богом Яхве і де чинитиметься останній Страшний суд.
А тому підніматися до вершини, возноситися д’горі, це ще й морально та мета-фізично (возвишуватися понад матеріальним) вдосконалюватися.
Але також і йти на зустріч з чимось незвіданим, яке можемо назвати Ним. Це не проста подорож. І не тільки тому, що людину на цьому шляху очікують стрімкі гірські стежки та скелі, але й тому, що на вершині її очікують й блискавиці – Його блискавиці. Але до цієї зустрічі потрібно готуватися – «Не очікуючи незбагненного, не схопиш невловиме та недоступне» - знову Геракліт.
Піднімаючись д’горі, я піднімаюся не тільки на зустріч з Ним, але й на зустріч із собою. Саме це часто так приваблює людей, які не надто схильні до осмислення більш тонких метафізичних сутностей. А от пізнання себе та інших все ж підбиває їх на авантюру сходження на гору. При цьому людина не лише випробовує себе, свої фізичні чи моральні можливості. З тієї чи іншої причини не всі йдуть до кінця. Бо не хочуть побачити себе такими, якими вони є, втікають від самих себе. Адже, спинаючись гірським хребтом, людина продирається до своєї сутності. І це є головним у цих захоплюючих походах у гори.
Але хто допомагає нам підніматися до цього особливого місця – місця місць – врьху? Нашим добрим провідником є дорога та гірська стежка. Вони провадять нас від місця до місця, підставляють нам рамена своїх мостів та кладок, що допомагають нам долати ріки, які перекривають нам шлях, злітаючи з несамовитою силою з врьхів долі. Стежка провадить нас в обхід урвищ, скель, хоронить від каменепадів, дикої звірини та гаддя.
Дорога – справжня дорога – завжди веде д’горі. Ніколи долі. Дорога, як шлях людини, це завжди вознесіння.
Але куди вознесення? Вознесення до себе, до Нього, до Того, з яким можна зустрітися на вершині, у храмі на горі, в його блискавиці. Житла богів і Бога завжди люди бачили на вершинах. Це і Його житло, до якого піднімався Мойсей на горі Синай, це і Перший храм на горі Моріа у Єрусалимі, і Акрополь в Атенах. Але це і бойківська, лемківська чи гуцульська церковиця на ґруні.
В ідеалі гора, як постамент для Його престолу – це піраміда. Згадаймо піраміди майя чи ацтеків, на вершинах яких здійснювалися жертвоприношення, а в глибинах ховали їх правителів – посередників між людьми та богами. Чи гори Анд, на вершинах яких інки здійснювали людські жертвопринесення. Таким самим престолом-усипальницею були і піраміди єгиптян. Вершина спрямована до бога Ра, тоді як всередині усипальниця бого-людини – фараона. Прикладів цього поєднання гори як постаменту та усипальниці безліч. Від зікуратів Месопотамії до насипаного у кожному галицькому селі кургану – символічної могили борців за незалежність України. І кожна церква є тим самим – горою з престолом всередині.
Той, хто відважився піднятися в гори, спочатку долає доволі приязний гостинець, потім гірську, всипану каменем дорогу, а потім ледь не до самої вершини дреться поміж жерепу гірською стежкою. Чим ближче до вершини, тим йти стає чимраз важче. Так і у шляху людини до себе і до Нього – чим ближче, тим важче долати свою людську природу. А, може, і відмовлятися від неї. Чим ближче, тим пекучіше спопеляє сором за себе. А, може, і за світ.
І якщо дороги спинаються д’горі, то ріки злітають долі, щоб робити наш шлях важким і непередбачуваним. Як породження стихій, ріки є посестрами блискавиць і дощів, розбуялими дітьми гірських потоків. Їх природа божественна, творена перунами, що скородять гірські вершини. Ріки свавільні. Вони можуть стати у пригоді людині в її вознесінні д’горі, але можуть і завадити, відрізати людині шлях, загнати у глухий кут.
Істотним аспектом гір є те, що вони від-кривають і від-криваються. Але не кожному. Принаймні профану, який не розуміє, що чинить, коли дреться на скелю чи смажить шашлики під вереск FM-ки, вони не від-криються. Це скритість для профанів.
Але є й со-критість іншого роду. У тому, що гори не дають можливості, будучи в долині, бачити весь овид, полягає другий, метафорично мета-фізичний аспект їх со-критості. Подорожній чи пошукувач, не опанувавши вершиною, так і не побачить, де ж він перебуває, не побачить свого огрому і своєї малості, не побачить огрому світу. І, врешті, не буде вцілений блискавицею. Перебуваючи у долині пошукувач ніколи не знає, що ж відкриється за поворотом гірської дороги чи за он тією скелею, на яку спинається стежка, яка його провадить. Дорога відкриває нові ландшафти. Але це не тільки краєвиди, а й нові перспективи, нові горизонти. І, врешті, мета-фізичний перехід – скок у незвідане і неісповідиме. Підйом змінює оптику людини. Вона бачить далі і краще. Краще бачить і себе, і те, що її оточує, і те, що нею опікується, і те, що їй загрожує. І саме гори дарують людині та супутниці людини – дорозі – цю можливість. Вони, як у знаній метафорі, запалюють перед людиною у тумані всюдисущої со-критості щораз нові світлячки. І людина йде по цих маячках, по цих дороговказах. Так гори відкривають для людини можливість та перспективу. І, як вершину її життя, – перехід, скок поза те, що є світом, скок у мета-фізичне.
Отож, д’горі веде дорога – шлях людини. А долі – зносить ріка – посестра божественних чи Божих стихій – дощів та блискавиць.
Традиційно горнє завжди асоціювалося з божественним. Натомість рівнини, доли, міжгір’я – з світом людей. А підземне, інфернальне – з світом демонів, ангелів, що згрішили і були стручені у глибини землі. Це давнє, як і світ, стратифікування всесвіту, що закріпилося у матрицях чи не всіх культур та релігій. Тут нічого нового. Але скільки нового воно відкриває для самотнього пошукувача, що спинається д’горі!
Самотність – істотне слово у цих міркуваннях. На вершині немає місця навіть на двох. Як на вістрі голки. Бо тоді це не вершина. А тим більше, на вершині немає місця для натовпу. Врьхъ завжди очікує тільки одного. Він очікує тільки тебе. Врьхъ повертає дезорієнтованій, спрофанованій людині її одиничність. На вершині кожен стає самим собою, самітним собою.
Так само і доступитися до Нього, піднявшись на вершину, можна тільки наодинці. Як і бути ураженим Його перунами. Тільки на вершині людина починаєш відчувати міру своєї самотності. Тільки перед Його ликом та Його блискавицями осягає себе як самотність, яка хоче хоч когось знайти. А, може, знайти Його. На вершині самотність людини може бути розчахнута. На вершині людина може видертися з самої себе. Тому врьхи творять людей. І повертають їх самим собі у своїй одиничності та самотності, але так само і дають надію, відкривають можливість до когось від-критися, і, врешті, від-критися до Нього. Все це метафорика, скаже хтось. І матиме рацію. Звичайно ж, я веду мову про вершину мета-фізичну. Але і про гірську.
Шлях людини сягає своєї повні саме на вершині. Але саме тоді він, її людський шлях часто і закінчується. Йти далі, долати шлях далі, творити свою долю, здається, нікуди. Це, якщо справді вознестися на вершину.
Хоча можна й не йти до кінця, повернути назад. Спуститися у долину. Знову боротися зі стихією ріки. Ріка, як пристрасть, може бути навіть помічною. Але помічною у сенсі відмови від самотнього о-сягнення суті себе та вершини. Вона знову знесе людину в ділъ, до людських турбот. І тим самим знову на якийсь час відверне людину від зосередженого споглядання сутності себе та світу, які відкриваються їй з вершини і на вершині. При цьому людина неминуче втрачає гостроту відчуття своєї неповторності, самості та самітності. Вона починає підміняти свою самість груповими ідентичностями, як от – народ, група, громада чи, навіть, родина – які неначе мали б полегшити її життя в долині. І тим самим вичерпують і каламутять її сутність.
Чисті потоки, що злітають з гори Ґрофи, каламутять-ся у річці Молoда, щоб, захопивши поліетиленові кульки у Осмолoді, плисти вже переповненою свідчень перверзій цивілізації Лімницею, і врешті влитися у зовсім вже забруднений Дністер – головну водну артерію Галичини. Яким постає Дністер у Молдові чи під Одесою – не говоритиму.
Це не означає, що людина не зможе знову повторити свою спробу піти в гори. Для мене на загал важливо просто жити десь побіч гір, перебувати десь близько, в контексті, постійно відчувати їх присутність, мати шанс.
Напевно найбільш тонко це зафіксовано у японській культурі. Неможливо уявити японську духовність поза контекстом вишуканого силуету Фудзіями . Для японців вона не лише символ, але і втілення імператора – живого бога. Це і досконалість і місце остаточного осягнення. А от що говорить етимологія самої нази Фудзіяма – у датованому Х сторіччям оповіданні, «Такеторі Моногатарі» мовиться, що назва гори походить від слова безсмертя (фусі, фудзі), а також від багатьох ( фу) воїнів (сі, дзі), що піднімаються схилами гори. До чого піднімаються? До безсмертя? І хто ці воїни? Може це й не воїни зовсім, а ті, що піднімаються, щоб осягнути безсмертя? Це одна з версій тлумачення значення назви гори. Але фактом є те, що вона є святинею Японії. Фудзіяму вінчають і синтоїстський, і буддистський храми.
Так само глибоко схоплена природа універсаму і в даоському спогляданні «гір та потоків» . Спостерігаючи за горами, що піднімаються, та потоками, що злітають з їхніх схилів, китайські даоси медитували над сутністю світу. І вона їм відкривалася. Так само, як і сутність їх самих. Вони, як і Платон (427 до р. е.- 347 або 348 до н. е.) , хотіли, щоб мистецтво вело до чогось поза фізикою, було містичним, через «священне безумство» провадило людину до того, що за межею. Саме у цьому і була суть неначе безневинного споглядання «гір та потоків». З часом воно знайшло своє завершення у дзен-буддистських практиках осягнення неосягненного.
Як відкриваються ці сутності на вершині? Через якісь логічні операції? Звичайно, ні. Через емоційне пережиття? Теж ні. Тоді як? Мартін Гайдеґґер (Martin Heidegger, 1889-1976) наполягав на тому, що відкриття со-критого о-сягається в простому спогляданні. Це споглядання не потребує ні велемовних промов, ні витонченої логіки. Воно, це о-сягнення, потребує тільки широко і чесно відкритих очей. А також тиші – специфічної тиші, з якою раптом зустрічаєшся на вершині, коли найменший порух стократ відлунює у громоподібній тиші, коли вдаряються одна в одну пластини сенети – гірського каменя, яким встелені гірські хребти Ґорґан.
Дивись і побачиш. Сучасна людина майже втратила здатність просто дивитися і о-сягати. Їй потрібно все пояснити, пояснити ще до того, як відкриються її очі чи вуха. Пояснити і вплести у систему категорій, класифікувати, а тим самим, по суті, препарувати. Щоб побачити метелика, ми конче мусимо пришпилити його голкою ентомолога до картону. Таке бачення наперед знає, що воно може і мусить побачити. І ми бачимо тільки те, що мусимо бачити. Нічого іншого ми бачити не повинні. І не бачимо. Тому світ, такий, яким він насправді від-крився давнім, як от грекам, нам, не від-кривається. А тому ми не можемо побачити і не бачимо нічого нового. Ми бачимо тільки те, що бачили та описали як те, що можна побачити, до нас і що закладене у можливостях нашого специфічного наукового бачення світу, коли ми спостерігаємо за світом тільки з допомогою науки і при-ручаємо його з допомогою техніки. А тому ми стаємо бранцями і науки, і техніки як технології.
Натомість підйом в гори може принести щось нове, щось незвідане, що не укладається в наші наукові уявлення про себе та світ.
Пам’ятаю дивний момент вже, напевно, десяти-літньої давнини, коли мовчазне споглядання ріки, гір, верб на березі Прута сповило мене глибоким відчуттям якоїсь спів-присутності. І коли Він своїм подихом сколихнув віттям дерев, то нічого пояснювати чи говорити вже не було потрібно. Було зрозуміло, що саме десь тут, коло цієї церковиці, з призьби якої я власне і споглядав на цю пронизливу і громохку тишу, я колись і зупинюся. Вже назавжди. Навіть, якщо мене поховають і деінде.
Єрусалим, 17 жовтня 2010
Геракліт з Ефесу, 18 DK
«…схили, схили, і схили»
Federico Garcia Lorca, Федеріко Гарсія Лорка
Romancero Gitano, Циганські романси
San Miguel, Сан-Мігель