бібліотека Ї Тарас Возняк. Ретроспективна полiтологiя. Епоха Януковича. POST-Ющенко
ДИКТАТУРА МЕНШОСТІ - ПЕРВОРОДНИЙ ГРІХ ДЕМОКРАТІЇ
Усім відома банальна фраза прем'єр-міністра Великої Британії Уїнстона Черчіля щодо демократії: "Різні форми правління вже було випробувано і ще буде випробувано у цьому світі гріха і горя. Ніхто не вдає, що демократія є ідеальною чи наймудрішою. Насправді, можна стверджувати, що демократія є найгіршою формою правління, за винятком усіх тих инших, які час від часу застосовувалися."
Президентські вибори 2010 року розкрили у всій красі сенс цієї фрази.
Вибори, здається, відбулись. У відповідності з передбаченою нами самими процедурою президента неначе обрано. Вибори, як на нашу ще нерозвинену демократію, мали б утверджувати хоча б диктатуру більшості. Про права меншості в нашому, ще не до кінця розвинутому суспільстві, навряд чи коли-небудь йшлося.
Отож, з огляду на те, що відбулося - демократія по-українськи торжествує. Обраний президент відтепер неначе має право говорити, що він обраний більшістю народу. Що він і робить, ще навіть не будучи інавгурований як чинний президент.
Не буду уже наголошувати на тому, що у більшості, попри те, все ж залишився якийсь неприємний присмак.
Придивімося до цих результатів. Невже обраний президент приведений до влади волею більшості? Ми ж вочевидь бачимо, що більшість суспільства явно невдоволена. Бо у другому турі голосували значною мірою не так за Януковича чи Тимошенко, як проти Януковича і Тимошенко.
У першому турі за переможця Віктора Януковича проголосувало 35,32% виборців, що прийняло участь у голосуванні - 8 686 656 осіб. Однак право голосу в Україні мають 36 576 763 особи. Отож, від всіх виборців реально за Віктора Януковича проголосувало тільки 23,75% громадян країни, що мають право голосу.
У другому турі за попередніми даними за переможця Віктора Януковича проголосувало 48,95% виборців, що прийняло участь у голосуванні - 25 292 832 особи. Однак, право голосу в Україні мають все ті ж 36 576 763 особи. Отож, від всіх виборців реально за Януковича проголосувало 12 481 268 осіб, що становить тільки 34,12 % громадян країни, що мають право голосу. Тому реально він представляє саме цю 1/3 частину українського суспільства. Чи є у нього прихильники серед тих, що не проголосували? Очевидно, що є. Але віртуально.
Чого вчить нас вся ця арифметика, від якої всі і так втомлені? А того, що демократія, попри те, що ті, хто виграє на різного роду виборах, має своїм результатом зовсім не реалізацію волі більшості суспільства, а часто накидання суспільству волі меншості. У даному випадку 33,84 % українського суспільства.
Чи це законно? Безсумнівно, що так. Але саме при цьому законі про вибори президента.
Це недолік нашої політичної системи? Так. Але цим недоліком страждає більшість демократій. Спільна воля, виявлена у виборах, виявляється не є волею всіх. І навіть не волею більшості! Спільна воля, якщо вона не буде скорегована в інтересах инших груп населення, буде конфліктувати з інтересами більшості. У крайніх формах меншість буде просто ґвалтувати більшість.
Тоді як вони враховують цю явну несправедливість? Бо ж, якщо воля більшості буде ігноруватися, то це призведе до чергової політичної кризи. Неначе б то законно обрана влада втрачатиме свою легітимність. Через які політичні механізми можна збалансувати ці перекоси?
По-перше, через закріплені у законі права опозиції (чи опозицій). У нашому випадку претенденти на президентське крісло і були репрезентантами опозиційних сил.
По-друге, через механізми компромісів. Перемо-жець не "дотискує" свої способи вирішення проблем, а пробує шукати компромісу.
На президентських виборах ці механізми можуть працювати, а можуть і не працювати. Переможець може і не враховувати інтересів переможених - наприклад у розподілі посад. А може і враховувати. Особливо, коли відчуває, що його шанси непевні. Так, Юлія Тимошенко, будучи непевною щодо своєї перемоги у другому турі, негайно пішла на компроміс, запропонувавши, перш за все Сергію Тігіпку, місце прем'єр-міністра. Однак, це саме передвиборчий компроміс, який робився з огляду на непевність щодо другого туру. Це зовсім не відповідальне бажання розділити спільну відповідальність за країну. Ця пропозиція є простим політичним хабаром Сергію Тігіпку. А заразом - початком плану його нейтралізації чи знищення як політичної фігури у майбутньому.
Реальною противагою президенту у нашій країні, принаймні на даний момент є Верховна Рада. Саме з нею і в ній президент не те, що повинен, але й буде змушений шукати компромісу.
З огляду на наше законодавство окрема фракція Верховної Ради не представляє більшості. Однак, вона дає шанс диверсифікувати спільну волю. У парламенті представлено декілька конкуруючих спільних воль. І водночас спільна воля Верховної Ради конкурує з встановленою на президентських виборах спільною волею, яка на сьогодні персоніфікована в особі переможця Віктора Януковича.
Висновок:
Демократія дійсно брехлива форма організації влади, яка часто, як от у нас, не виражає волі більшості. Тим більше - вона не виражає волі всіх.
Однак, у нас є шанс дещо підправити цей перекіс на парламентських виборах. Ідеалу не доб'ємось. Однак маємо шанс до нього наблизитись.
І останнє - ні переможець у президентських перегонах (за таких результатів), а тим більше переможці у парламентських перегонах (з подібними результатами), не можуть, і не мають права говорити, що вони представники більшості. Щонайбільше - вони репрезентанти інтересів мобілізованої ними меншості.
1.03.2010