Держава Україна за цей період згнила майже дощенту. Важко знайти царину, де б не відбувся майже повний розклад – чи то про судову систему йтиме мова, чи про правоохоронну. А що говорити про розвалене військо, підпорядковані сусідній країні спецслужби. Ба, навіть комунальне господарство витискає рештки з старого совєтського житлового фонду. Практично заморожене самоврядування. Вже ніхто не говорить про які-небудь реформи.

А головне – це відчуття безнадії, яке охопило суспільство.

Окрім тих, хто за совковою звичкою, прихопивши кілька мільйонів гривень за квартал звично закусують «селедочкой» та «водочкой» на задніх лавах Верховної ради – одним словом – свинарник.

У 2004 році одна половина нашого народу спробувала реалізувати свої мрії. І зазнала нищівної поразки. А у 2010 році, попри всі фальсифікації, друга половина народу спробувала реалізувати свої мрії. І так само дійшла до розбитого корита. Апотеозом цього розчарування стали «ворота пекла», які відчинилися у Врадіївці. А таких Врадіївок по Україні хоч греблю гати. Ми побачили самих себе і свою країну.

А у Галичині цей період дивним чином співпав з ренесансом законсервованого проекту СНПУ – ВО «Свобода». З відчаю, бачачи безсилість парламентських опозиційних партій, люди кинулися у другу крайність – вибивати клин клином. І отримали свободу – ВО «Свободу» в окремо взятому регіоні. Три роки ця політична сила у поті чола покращує життя та бореться з корупцією на заході країни.

Наближаються наступні вибори президента країни. І від того, чи ми матимемо єдиного опозиційного кандидата вже у першому турі, залежить примарний шанс виграти вибори та якось вибрести з того болота, в яке самі себе загнали. Однак, здається, на це не заноситься.