Ясно, що в умовах жорсткого суспільного протистояння, для майбутнього української культури дуже важливо, хто буде обіймати цю таку складну і однозначно невдячну посаду. Бо ж це не міністр енергетики чи сільського господарства, які мають свої численні ресурси.

Посада міністра культури – це не посох Санта Клауса та мішок грошей, радше клопоти з завжди залишковим фінансуванням та постійною публічістю. Це тонке лезо по якому дуже незручно ходити – з одного боку завжди і всім невдоволена інтелігенція, яка в будь-яку мить здатна вигукувати «міністра на палю», а з іншого боку конформісти, які не будуть вдоволені за будь-яких обставин, тим більше, якщо буде вдоволена творча інтелігенція. З одного боку тут треба бути міцним горішком, і, як мінімум знати ази управління, а з іншого потрібно уміти відкривати двері  вищої влади. Особливо фінансових та фіскальних органів. А там одні проблеми – грошей бо немає. І не буде ближчим часом.

Перелік можливих кандидатур, що гуляли Інтернетом понеділка, декілька реплік друзів-журналістів свідчили радше про острахи нашого і так загнаного нестатками та взаємним поборюванням у глухий кут суспільства. Дискомфорт від цих слухів, дискомфорт він переліку новоявлених кандидатів на «управління» культурою змусили взятися за написання цього невеличкого тексту.

А події розвивалися блискавично. Вчора ввечері з’явилося повідомлення про те, що начебто новий віце-прем’єр Костянтин Грищенко буде відповідати за гуманітарну політику та має подати кандидатуру Міністра культури. Появилася надія, що випадкової, на кшталт Таїсії Повалій, кандидатури не буде. Все ж Грищенко людина, яку ніколи ще ніхто не бачив без дипломатичної шинелі і на авантюрну він не піде. Навіть, якщо змотивують :). Здається Грищенко розуміє – йому ж з ним працювати. Щоправда йому прийдеться підкеровувати Дмитром Табачником – донедавна теж претендентом на його теперішню посаду.

Та вернімося до питання, хто ж буде міністром культури? І при цьому не фантазувати на кшталт – а добре було б, щоб ним став той чи та, які є чудовими митцями. Всі розуміють, що вибір буде зроблено з переліку реальних кандидатур. Тому треба залишатися у коридорі реальності, а не фантазій. Не хочеться називати інших прізвищ кандидатів на крісло міністра – всі вони в Інтернеті. Але перелік вражає. Мимоволі пригадалася старе китайське прокляття – «щоб ти жив у часи перемін». Здається, що від них можна очікувати тільки гіршого. Ситуація у культурі така, що «не до жиру, быть бы жыву» – новітніх комерціалізаторів вона не витримає.

Попередньому міністру якось вдавалося відносно спокійно вести пошарпаний вітрами економічної кризи корабель української культури між політичних рифів влади та опозиції. Боюся, що наступники можуть просто здати цей корабель у вторкольормет, просто роздерибанити – бо ж саме так поступають «падишахи на годину». Скільки фабрик та заводів вони порізали на метал. Те саме може відбутися і з культурою – бо ж ще залишилися приміщення, бази і т.д. Вже не з однією цариною так сталося. На разі з культурою ще ні. Може завдяки попереднім її керівникам. В тім і завдяки останньому – Михайлу Кулиняку – йому, напевно, було найважче – бо ж апетити наших молодих і рвучких – від слова «урвати» – непомірні.

Тому чомусь думки стають все більш консерва-тивними.

Та все ж пропозицію подавати Грищенку. Саме його призначення має формувати напрямок розвитку гуманітарної сфери. Кожен-бо віце-прем’єр приходить з своїм досвідом. Тому, з огляду на «дипломатичну шинель» Грищенка, ми можемо очікувати «дипло-матизації» культури.

Досі у нас недооцінювали ролі культури у дипломатії. Принаймні так званої «народної культурної дипломатії». 

Чим можуть бути у цьому аспекті цікаві Грищенку представники поп-індустрій, як от Повалій? Радше нічим «шмарком дрин не переб’єш».

А чим комерціалізатори від культури? Теж нічим. Він теж, здається більше чиновник, ніж комерсант.

Чи були якісь здобутки української культури на міжнародному рівні? Звісно були. Найбільшим здобутком останнього часу став прорив до Лувру з виставкою скульптора ХVIII ст. Йоанна Георга Пінзеля. За великим рахунком міністр Кулиняк готував її як платформу для державного візиту чи чогось у тому роді. В умовах дипломатичного похолодання між Україною та ЄС це було саме доречно. На разі все це залишилося у завішеному стані. Однак саме така дипломатія могла б бути цікавою і Грищенку, і не тільки.

Пригадаємо, що в той час, коли ЄС відмовлявся від саміту з Україною, наше міністерство культури не завдяки якомусь сприянню а саме всупереч, причому всупереч безглуздому опору, відкривало першу українську виставку Пінзеля в Луврі. Тоді, коли декому скасовували візи він таки спромігся зустрітися з вищими французькими посадовцями, які опікуються культурною присутністю Франції в світі. Культурна дипломатія елегантно внесла прапор України в одну із найконсервативніших щодо євроінтеграції України  столиць Європи – Париж. Не забуваймо – Франція є країною, яка жорстко наполягає на позитивному вирішення долі Юлії Тимошенко.

Але, виявляється, дещо можна робити і силою культури. Якщо хочеш. І якщо вмієш. Тому в даному випадку цілком сміливо можна говорити про культурний прорив.

Таким самим проривом є і нещодавно прийнятий закон про звільнення від ПДВ національного культурного продукту – хіба це не прорив для створення конкурентоспроможної сучасної національної культури? І це в умовах жорсткої бюджетної кризи.

Хоча були й якісь незрозумілі скандали близьких до культури дамочок у музеях.

Чого бракує українській культурі? – їй бракує стабільного розвитку. Не «стабілізєца», звичайно. Проте шарпання заржавілого корабля пострадянської української культури в залежності від уподобань того чи іншого міністра – попсовика чи комерсанта – це просто загроза його існуванню. Міністри культури змінювалися так часто, що навіть складно собі уявити як взагалі можна говорити про якийсь курс, коли він змінюється на кшталт «белые пришли – грабят, красные пришли – грабят».

Враховуючи все попереднє, слід очікувати, що Грищенко зупиниться на комусь, хто продовжуватиме виважену модернізацію. Ясно, що не з опозиції – будьмо реалістами. Однак і за культуру боляче. Тому потрібно сподіватися, на те, що Грищенко все ж запропонує цю посаду не авантюристу, не людині без освіти, не людині захланній. Можливо, що залишить самого Кулиняка. У цій ситуації це було б «соломонове» рішення – коли інші рвуть один одному волосся – нічого не міняти. З цього тандему на даному етапі була б якась користь. Принаймні порозуміння. Обидва мусять доказати свою ефективність – за ними немає широких плечей українських олігархів. Принаймні шкоди точно не було б. Тай українську мистецьку еліту вони б не дратували. Як, скажімо, Табачник. Можна уявити кого б він обрав собі у міністри культури – гадаю, що Діму Соломатіна. А чому б і ні – людина з досвідом, досвідом дерибану. Обидва Діми з того самого казана.

В кожному разі у царині культури треба уникнути крайнощів. Хоча всяке може бути. Інколи можемо отримати такий сюрприз, що всі ці наші припущення виглядатимуть дуже скромними. У людей така уява, така самовпевненість, що ждім біди. Точніше – Табачника.

Львів, 25 грудня 2012