Однак чергове обрання Путіном Путіна це тільки загальне тло. В Україні воно відгукнеться ще не раз. Опанування Україною, гадаю, буде одним з головних мотивів його чергового президентства.

А для опанування Україною потрібно вирішити декілька завдань.

Перше з них – це опанування умами українців. І воно відбувається у різних регіонах по-різному.

Так у зовсім вже зросійщених чи із домінуючою часткою власне етнічно російського населення найкраще впроваджувати ідеологію «русского мира». Таким чином вони зможуть плавно ввійти у цей чи інший імперський проект.

У центральних регіонах України, де історична пам’ять, оперта головно на травматичну колективну пам’ять про Голодомор та Великий Сталінський Терор слід сіяти зневіру у спроможність українців якось самоорганізуватися – зокрема у якійсь українській державі. Таким чином цей регіон принаймні буде нейтралізований і впаде у повний песимізм та зневіру у власне майбутнє. У разі якоїсь загрози цілісності української держави, етносу чи політичної нації, будучи деморалізованим, він не чинитиме спротиву. Чого і слід на даному етапі добиватися.

Натомість все ще пасіонарну проте безнадійну, з огляду на подальшу асиміляцію у «русском мире» чи ще якому-небудь російському імперському проекті, Західну Україну слід просто відштовхнути, виштовхати з України. А тому її слід ізолювати від решти України. Ізоляція має відбуватися методом творення у Західній Україні типу «чужого». Інструментом культивації цього «чужого» для українців з Центру та Сходу має стати крайня форма українського націоналізму, яка буде абсолютно для них неприйнятною. У Західній Україні слід блокувати всякі спроби створити привабливий для Центральної і тим більше для Південно-Східної України проекти України. Жодних демократичних, відкритих на різноманітність України, економічно привабливих проектів чи пропозицій всій Україні у Львові чи Івано-Франківську появитися не має. Західна Україна повинна плекати найпримітивніші форми ксенофобії, примітивізму та дикості – саме у цьому і має полягати українська (західноукраїнська) національна ідея. І у цьому їй допоможуть.

Яким чином?

·    По перше диким антиукраїнським дискурсом чинного режиму в Україні. Він чітко, свідомо і з першого дня велетенськими буквами, щоб побачив навіть сліпий, задекларував свою програмну антиукраїнськість у найбільш брутальному сенсі цього слова. Ні президентство «посткомуніста» Кравчука, ні президентство «батька олігархів» Кучми не відзначалося такою люттю до всього українського. І що головне – до саме культурної та етнічної його складової. Демонстративне вимахування такими червоними шматами, як Дмітрій Табачнік тому свідоцтвом.

·    По-друге через розчистку для партії ВО «Свобода» електорального поля у всій Галичині. Спочатку у Тернопільській області на виборах до обласної ради 2009 року. А потім у Львові 2010 року, коли головного опонента ВО «Свободи» та Партії регіонів – БЮТ – просто зняли з виборів, організувавши фіктивний розкол у партії. У результаті ВО «Свобода» безроздільно опанувала всіма обласними радами Галичини та головних міст краю. Таким чином для Партії Регіонів у Галичині створювався винятково вигідний спаринг-партнер. Критикувати такого «опонента» надзвичайно легко. Тим більше, що він, як виглядає, завжди готовий подати м’яча Партії Регіонів.

·      А по-третє – блокуванням організації на Західній Україні привабливих політичних проектів, які можуть стати загальнонаціональними і прийнятними як у Центрі, так і на Південному-Сході України. Такими проектами свого часу були Народний рух України, Наша Україна. Про їхню сьогоднішній стан мови не веду – це вже щось інше. А якщо такий появиться, як от Комітет опору диктатурі, то його слід очолити, а потім, дивлячись на ситуацію, або розколоти, або підімнути під себе.

·    По-четверте – спільною, разом з ВО «Свобода», зачисткою Галичини від елементів, які здатні генерувати для всієї України привабливі чи прийнятні духовні, культурні чи ідеологічні пропозиції. У Галичині чи, ширше, на всій Західній Україні мають правити бал тільки адепти інтегрального націоналізму чи соціал-націоналізму у його найпримітивніших формах. Чим примітивніше – тим краще. Аж до ритуального камлання та виклинання опонентів. Тому така велика кількість політичних клікуш і балює на мітингах ВО «Свободи».

Цей останній аспект і буде темою даної статті.

ВО «Свобода», і ті, хто нею маніпулює, розуміють, що головна боротьба йде за уми людей. Скільки б міліції та ОМОНу не було, врешті-решт вирішуватиме все таки народ. Тому ВО «Свободі» потрібно опанувати умами. І це їй частково вдалося. Результати виборів до місцевих раз 2010 року свідчать саме про це. Виборця «загнали» у вибір без вибору, коли видавалося, що залишилася тільки ВО «Свобода» і тільки вона відстоює національні цінності.

Цей етап пройдено. Тепер потрібно закріпити позиції. А це вже важче. Попри все виборці ж бачать ті «зміни», які принесла ВО «Свобода» у ради Галичини. Одразу зникла корупція, забуто проблему відкатів, владою не керують кримінальні авторитети, рівень депутатського корпусу став на порядок вищим і т.д. Іронізую, звичайно.

Тому ВО «Свобода» та її патрони максимально зацікавлені у зачистці Галичини від духовних, моральних, інтелектуальних та політичних авторитетів. Їх потрібно

·    або ізолювати;

·    або перетворити на маргіналів;

·    або дискредитувати;

·    або застрашити і заставити замовкнути;

·    або ж перетягнути на свій бік.

Отож полювання на інтелектуалів почалось. Атмосфера приблизно така, як на гравюрі Ганса Грюндіга 30-х років – саме тоді починалося полювання на німецьких інтелектуалів:

Які ж інституції чи середовища можуть бути небажаними для ВО «Свобода» та їх спаринг-партнерів?

·    Перш за все це Українська Греко-Католицька Церква. Маю на увазі не ритуально-практикуючих, а саме вірних. Зрозуміло, що  християнство з ксенофобією та непоганством всіх крайньоправих нічого спільного не має і не матиме. Тим більше УГКЦ небезпечна для ВО «Свобода», що це доволі жорстка ієрархічна структура, як і сама ВО «Свобода».

·   Другими небажаними опонентами є демократичні та ліберальні середовища – перш за все Львова. Вони не організовані, не структуровані, однак доволі авторитетні на регіональному та національному рівнях. Ба більше – вони мають вагомі впливи і у Західному світі, де розвінчують роль ВО «Свободи» як структури «української», «опозиційної» та «демократичної».

Трохи з історії зачистки території ВО «Свобода» духовного та інтелектуального ландшафту Галичини:

З огляду на те, що УГКЦ є головним духовним орієнтиром Галичини, розпочалося саме з неї. Причому з її найбільш поступової інституції – Українського Католицького Університету.

Український Католицький Університет це саме та інституція, яка, разом з Національною Академією Києво-Могилянська Академія, відіграли надзвичайно важливу роль у подіях Майдану. Але так само перші почали протиставитися брутальному наступу на національні, демократичні та академічні свободи з боку теперішнього режиму ще весною-влітку 2010 року.

Наступ на УКУ ішов кількома напрямками:

·    Спочатку режим пішов фронтальною атакою – почали «розмови» з отцем-ректором Борисом Гудзяком на предмет участі студентів у політичних заходах та взагалі лояльності щодо режиму. Не врахували ні того, що він вихований у вільному світі, і що Католицька церква не має традицій московського цезарепапізму. З того виник величезний міжнародний скандал. Інструментом у цій операції була СБУ.

·    Тому пішли в обхід. Почали вишукувати, як можна упокорити ректора, що не розуміє натяків. У нас це вирішується репресіями проти дітей, батьків, братів, сестер – одним словом родини. Тому зайнялися далекою родиною – у отця-ректора близької немає. І знайшли, і посадили. Однак і це не спрацювало. А тому, нещодавно відпустили. Тут інструментом були ще й Прокуратура та Суд.

·    А на третьому етапі тиску на УКУ задіяли ВО «Свободу» – благо, що тоді її вже вдалося протягнути до Львівської обласної ради, де вона опанувала ледь не всіма важелями влади. Коли вирішувалося питання звільнення навчальних закладів від сплати за оренду землі, то УКУ, на відміну від інших вишів, чомусь обійшли. А це для цієї організації, яка існує на пожертви, означало фінансову катастрофу. Ще ніхто не відважувався так відверто протиставитися Церкві. Для Галичини це був шок. Але у тому і задум організаторів – не має залишатися жодних авторитетів, жодних сакральних чи табуйованих територій, навіть у Церкві – всюди має домінувати ВО «Свобода» а отже і її спаринг-партнери. Приниження УКУ відбувалося публічно і навмисно показово – 27-річний лідер крайньоправго крила ВО «Свободи» Юрій Михальчишин ледь не вистроїв на струнко поважних проректорів і зажадав простого пояснення, а чому це УКУ має мати таку пільгу і чим він взагалі займається. Це виглядало на просте знущання.

Очевидно, що результатом цієї серії заходів мало стати мовчання цієї інституції та її «порозуміння» з керівництвом СБУ та адміністрації президента.

Наступним етапом стала нагінка на демократично-ліберальні середовища Галичини.

·    Розпочалося з шельмування знакового для Львова дисидента, проректора УКУ, інтелектуала, людини, яка роки відсиділа і совєтських таборах за свої патріотичні та демократичні переконання Мирослава Мариновича. Його делікатні зауваги на адресу ВО «Свободи» викликали шквал брудних образ. На ньому першому як на особистості застосували технологію особистих образ, обпльовування – окрім загального рівня прихильників ВО «Свобода», тут працювало ще й цілком свідоме нищення острівців моральних авторитетів. Сакралізоване мало бути збезчещене. Жоден опір, і перш за все моральний, слід було позбавити найменшого плацдарму. Почитайте коментарі і зрозумієте, наскільки потрібно було опуститися, щоб дійти до такого. (див. М.Маринович, «Тримати гарячим треба серце, але не голову», М.Маринович, «Мене не вперше називають ворогом»)

·    Наступний удар було завдано по історику, професору Ярославу Грицаку. Йому не могли вибачити ні видання полемічного збірника дуже різних статей «Страсті за Бандерою», ні тверезого історичного аналізу надскладного періоду визвольних змагань 1930-1940 років. А найголовніше було змусити замовчати. Мовчати з усіх питань (див. Я.Грицак, «Страсті за Бандерою», Я.Грицак, «Не сотвори собі кумира…», Я.Грицак, «Неевклідова Україна», «Об’єктивно Михальчишин працює на Януковича» – Грицак).

·    Наступним став, редактор львівського Журналу «Ї» Тарас Возняк. Він вже не заглиблювався у історичну ретроспективу, і зайнявся самим феноменом ВО «Свобода». До того галицьке суспільство, ніяковіючи, мовчало – занадто давалася взнаки європейська чемність, чи що. Всім було незручно назвати речі своїми іменами. Починали здалеку і делікатно – неначе б то «свої» ж. Здається, що з галичан саме він чітко і однозначно окреслив антиукраїнську, на його думку, сутність ВО «Свободи» як проекту, що задумувався далеко від Львова та Тернополя (Т.Возняк, «Обережно – «ліберасти»», Т.Возняк, «Неонацизм і ВО «Свобода»», Т.Возняк, «Сланцевий газ contra Путін & ВО «Свобода» чи Путін & ВО «Свобода» contra сланцевого газу»). Звичайно, він писав не про наївних патріотів, яких у ВО «Свобода» більшість. Особливо дошкульним для ВО «Свободи» став зрив чергових безпорядків, які вони з іншим клієнтом Партії Регіонів – проросійською партією «Родіна» – планували провести у Львові 22 червня 2011 року (Т.Возняк, «Східні бойові мистецтва, високі підбори або з якого боку розбивати яйця»). Тоді планували повторити недійний «успіх» ВО «Свобода» та «Родіни» 9 травня 2011. Це був перший істотний програш ВО «Свободи» у Львові після виборів 2010 року. І він викликав цілу кампанію персонального шельмування у ЗМІ опонентів ВО «Свобода». Воно набуло інституціонального виміру.

·    Своє отримав і чи не найбільш знаний український письменник та, що головне, громадський діяч Юрій Андрухович – його, очевидно як вже зовсім не вартого уваги, «інтелектуальний колос» Юрій Михальчишин згадав таким чином: в тилу борців за українське визволення «не повинно бути грицаків, андруховичів, мариновичів та іншої клістирної інтелігенції».

Окремої уваги вартий сам стиль цькування. Жодних серйозних духовних, інтелектуальних чи культурних авторитетів, які могли б виважено та аргументовано дискутувати з опонентами, у ВО «Свободи» немає. Тому застосовується технологія «зграї», яка накидається на того чи іншого опонента з найбруднішою лайкою. Все це відбувається зазвичай анонімно. І звичайно ж, розраховане на те, що тому, кого цькують, стане просто гидко і він вдруге на це не піде. По-суті це одна з форм морального терору.

Свого часу це застосовували і нацисти «Я звільняю вас від химери, що зветься совість» – Адольф Гітлер – а після цього все можна. Можна і Церкву «щемити» і дисидента болотом обляпувати. Бо ж за все відповідає Великий Лідер. Цікаво – хто це цього разу?

І не даремно на пам’ять спадають мотиви німецького художника Ганса Грюндіга – який цькування нацистами німецьких інтелектуалів зобразив як напад зграї псів на ведмедя.

Така була атмосфера у далеких 30-х.

Звичайно, багато інших аналітиків як у Галичині, так і поза Галичиною, які сказали своє слово у цьому питанні. Це і Сергій Грабовський (Сергій Грабовський, «Про те, як складно називати речі своїми іменами»), і Остап Кривдик (Остап Кривдик, «Неякісний націоналізм»), і Василь Расевич, і Данило Мокрик (Данило Мокрик, ««Свобода» проти «ліберастів»: починає і програє»), і Микола Малуха (Микола Малуха, Олесь Безвершенко, ««Свобода» впроваджує світогляд «русского міра»»), і Олесь Безвершенко, і Юрій Андрухович, і Олесь Подервянський та Борис Кушнірук (Борис Кушнірук, «ВО «Свобода» все більше скочується до неприхованого націонал-соціалізму»), Олександр Крамаренко (Олександр Крамаренко, «ВО «Свобода»: є певні запитання») та багато інших.

Таким чином у Галичині у часи незалежності появився новий феномен – новітнє дисиденство. На разі правляча у регіоні політична сила відмовляє своїм опонентам у праві на власну думку та її висловлення. Саме час Мирославу Мариновичу та іншим вдруге стати і «ворогом народу» і «дисидентом».

На жаль ця традиція у Галичині не нова. Ще у 30-х роках націоналістичні ідеологи підспудно і явно пробували протистояти впливам УГКЦ та духовного провідника краю Митрополита Андрея Шептицького (Василь Стефанів, «Греко-католики vs ОУН: боротьба за «душі молоді» в 1930-х»). І сьогодні він не герой ВО «Свободи» (Т. Возняк, «Два принципи формування політичної нації»). Щоправда до насильства, як було тоді, коли у 1934 році загонистими юнаками було вбито директора Львівської академічної гімназії у Львові, колишнього старшини Січових Стрільців, товариша митрополита Андрея Шептицького Івана Бабія.

Не менше невдоволення було і Мирославом Іваном кардиналом Любачівським, який своєю виваженою публічною позицією завадив попередниці ВО «Свобода» – Соціал-Національній партії України отримати вагомий результат на виборах до Верховної ради 1994 року. «На виборах у 1994 році партія йшла з гаслом: «Ми – соціал-націоналісти – не належимо ні до старої комуністичної, ні до нової демократичної номенклатури» – з сайту ВО «Свобода». Вже тоді демократія не була їх ідеалом. Однак коротке послання  Церкви перекрило їм шлях до влади у регіоні. Отримали всього нічого.

Так само підспудне невдоволення у прихильників крайньоправих своєю виваженою та демократичною позицією викликав і викликає Любомир кардинал Гузар. Не раз чулося поза спинами про його надмірну ліберальність – бо, бач, «добренький» він. Так – добренький. І на тому стоїть! Тому й шанують найбільше з усіх ієрархів в Україні.

Не думаю, що діждуться схвалення дії крайньоправих і з боку сьогоднішнього глави УГКЦ Святослава Шевчука. Але про це він скаже чи промовчить сам. Чи вже сказав/промовчав?

Але що дозволило у центрі (принаймні географічному) Європи та серці українства вирости такому безперспективному та компрометуючому Україну феномену як ВО «Свобода»?

Хтось скаже, що робота спецслужб. І, напевне, не помилиться. Всі організації крайніх поглядів так чи інакше є породженням цих самих спецслужб, які використовують їх у своїх цілях. І працюють тут не лише українські спецслужби, але й дружні спецслужби сусідньої країни. Це було чи не з усіма попередницями ВО «Свобода» часу Незалежності.

Хтось скаже, що ВО «Свобода» заповнила нішу, яку залишили інші політичні сили. І не помилиться. Та тільки їм у цьому допомогли. І спаринг-партнери з Партії Регіонів, і немічні рештки постющенківських сил.

Але головною причиною появи феномену ВО «Свобода» є інтелектуальна неміч та духовне убозтво величезної частини перш за все галицького люду. Замість відкритості на світ, відкритості до його різноманіття, якесь стагнуюче, жалісне замикання у мушельці глибокого провінціалізму та недоброзичливості. Згадати хоча б скандал щодо з тієї нещасної Гайтани – не тішаться, що українці є всякі і всюди аж до Африки, а скиглять, що їх знову страшний аспид Валід Арфуш не вписав у якийсь попсовий конкурс. Смішно. І сумно. Убогі. Росіяни бачать Росію там, де не те що чобіт їхнього солдата ступив, але й там, де їх ніколи й не було. А ці здійснюють національний суїцид і навіть цього не розуміють.

Отож головною причиною я все ж вважаю:

·    інтелектуальну неміч самих українців;

·    лінь розуму – агресивне небажання думати;

·    втечу до старих ідеологем збанкрутілих ідеологій 30-х років – інтелектуальний паразитизм;

·    бажання отримати прості відповіді на складні запитання;

·    постсовєтську схильність до соціального паразитизму – прийдуть якісь «вони» і все нам зроблять.

У своїй політичній практиці ВО «Свобода» інтуїтивно чи свідомо застосовує концепцію бого-хульства чи святотатства, яка, як вони гадають,  дає їм доступ до оволодіння інтелектуальним простором якщо не України, то Галичини. Заперечуючи право на існування певних поглядів, ідей і навіть думок, вони тим самим узурпують право на інтелектуальну владу в регіоні. Тому їм, як і їх партнерам з правлячого режиму, ні до чого свобода слова чи свобода думки. А тим більше істина. Паплюжачи все, що було чи є орієнтирами для суспільства – чи ідеї, чи інституції, чи окремих людей – вони тим самим просто звільняють плацдарм для своєї політичної сили – ні більше, ні менше.

Київ, 20 березня 2012