В результаті Україна вкотре різко поділилася. Але поділилася на дві нерівні частини. Три галицькі області чітко забарвилися в кольори ВО «Свободи». Тоді як решта – в кольори правлячої партії.

ВО «Свобода» зайняла непримириму позицію щодо правлячого президента та його політичної сили. Годі й перелічити перформенсів, якими вона закидала всі ЗМІ України. Боротьба галицького П’ємонту та підбитих донецькими орками королівств пішла не на жарт. У Львові не закінчуються хороводи між пам’ятниками Шевченка, Бандери та цвинтарями. Безкінечно покладаються квіти та вінки борцям за волю України. На кожній сесії обласної ради нагороджуються і нагороджуються, правда посмертно, ті ж борці за волю України – як от Петро Іванович (! на московський штиб) Франко – син Івана Франка. На кожній сесії міської та обласної ради приймаються відозви з незламними та рішучими вимогами відставки чи то прем’єр-міністра Азарова, чи міністра освіти Табачника, або ж міністра закордонних справ Грищенка. Невдовзі і районні ради тупатимуть ніжкою з вимогою відставки міністра оборони чи посла України де не-будь у Брунеї. Про боротьбу за права української мови – то й говорити годі – це обов’язковий ритуал на кожній сесії всіх рівнів рад. Одним словом – боротьба іде не на життя, а на смерть. І що головне – правлячому режиму стало неймовірно лячно. До сліз. Чи сміху.

Однак, якщо приглянутися до всієї цієї веремії більш спокійно та уважно, то чомусь приходиш до доволі печальних висновків.

Щонайперше підозрілим видалася та легкість, з якою ВО «Свобода» перемогла на цих виборах. Будете сміятися – вона отримала стільки місць у різного рівня рад, що й кандидатів на ці місця їй просто забракло. В хід пішли і пенсіонери і юні студентки. І все одно забракло. Тому й залишилися деякі ради не укомплектованими. Перемога була просто грандіозною.

Ні для кого не є таємницею, що електоральне поле для неї люб’язно зачистили від всіх можливих конкурентів на націонал-популістському полі «любі вороги» справжніх українських патріотів – Партія регіонів та представники президента у Західному регіоні – голови обласних державних адміністрацій.

Спершу цю технологію зачистки електорального поля випробували у Тернопільській області під час позачергових місцевих виборів. Домінуючий до того у обласній раді місцевий БЮТ був з допомогою і правових і неправових махінацій усунутий від участі у виборах. І ВО «Свобода» з тріумфом «виграла» вибори. При цьому патріотичні галичани, звичайно ж, щиро, масово й довірливо голосували «за своїх, за націоналістів» – ось така у нас хвороба – ми завжди будемо голосувати «за своїх, за націоналістів». І не те, видавалося, немає ради. Але виявилося, що все ж є!

Така психологічна особливість галичан була усвідомлена і у Києві (читай Донецьку), і, що головне, у Москві. А тому розумні люди там пригадали стару як світ мудрість – «якщо ти не можеш справитися з пиятикою, то краще її очолити». Перекладаю на мову галичан – «якщо ти не можеш подолати патріотизм/націоналізм галичан, то для того, щоб добитись свого мусиш очолити націоналістичний рух в Галичині». Що й було зроблено.

Зрештою, ця політична технологія застосовувалася не один раз. Причому як щодо українських патріотів чи націоналістів, ба, навіть щодо різного роду українських демократів, так і щодо їх опонентів – комуністів. Ця технологія стара як світ – ще хитромудрий Одіссей підкинув у Трою свого дерев’яного коня на якого купилися на свою голову троянці. І Троя впала.

Та вернімося до своєї української Трої – Галичини. З нею дійсно важко справитися у прямому бою. Жодна ідеологія зі Сходу – комуністична, ідеологія без ідеології, якою послугуються остання 20 років чи не всі політичні проекти, що експортуються у Галичину з Сходу, за великим рахунком так і не подолали Збруча. Що не скажеш про експорт ідеологій з Заходу – як от демократії. Галичина перейшла багато потрясінь, а тому у галицькій ментальності дійсно міцно засіло ряд стереотипів відмова від яких рівнозначна відмові від своєї сутності. І патріотизм, який часто набирає, принаймні вербально, націоналістичних форм, один з них.

Тому єдиний спосіб «взяти» галицьку Трою – це заслати до неї гіпернаціоналістичного троянського коника. Що й було зроблено під час останніх місцевих виборів, коли галичанам підсунули єдиного рятівника українськості, нації та держави ВО «Свободу». І прийшла свобода…

Всі ми стали свідками трагікомічного фарсу, коли у Львові та Львівській області у найбрутальніший спосіб було усунуто від участі у виборах місцевий БЮТ, який, попри все, мав найбільші шанси взяти найбільше голосів. Недобитки націонал-демократичних партій були і є настільки деморалізованими, що на сьогодні не складають жодної загрози для сьогоднішньої влади. Тим більше, що влада накидала у передвиборчий список різного роду політичних карликів як бідному в торбу – годі було там хоч якось зорієнтуватися. Дезорієнтація оглушеного цинізмом влади та її таємного союзника ВО «Свобода» галицького люду теж була однією з важливих цілей цієї масштабної спецоперації.

Підкупом та підступом (а також завдяки нероз-бірливій кадровій політиці лідери БЮТу) було створено клон БЮТу. Попри всю логіку та апелі самих бютівців українська юстиція визнала «справжнім» БЮТом у Льові та Львівській області тільки клон, який був строго підпорядкований правлячому режиму. Таким чином було повністю розчищене електоральне поле для ВО «Свобода».

Але хто і навіщо здійснив цей блискучий проект?

Гадаю, що гравців тут було декілька. І крупних, і міноритарних.

Найкрупнішим гравцем тут, безперечно, є Росія. Дещо меншим, але набагато очевиднішим – Партія регіонів, президент Віктор Янукович. Нарешті вони отримали контроль над західним регіоном України. Інструментом такого контролю і стала ВО «Свобода», яку вони спільно привели до влади.

Звичайно, ніхто не схопив за руку цих «добрих помічників» та спонсорів ВО «Свободи». Всі ресурси, якими вона диспонувала у численних виборчих кампаніях, це партійні внески її членів. Тай адміні-стративні рішення, які приймала влада чи наші чесні українські суди – це таємна допомога українських патріотів, що працюють в цих ворожих українству органах. Та все це жарти. Насправді не важливо, через кого з високопоставлених регіоналів та іноземних груп впливу надходять кошти на такі масовані та коштовні кампанії, хто дає наказ масовано випускати на телеарени ландскнехтів ВО «Свободи», хто давав вказівки судам та прокуратурі. Ніяких відбитків пальців і не потрібно. Досить тверезого аналізу.

Але навіщо Росії ВО «Свобода» у Галичині? І чому ми гадаємо, що Росія якось до цього причетна. Ніхто нікого за руку не зловив. Але ще римляни сформулювали просту максиму: «Дивись, кому це вигідно». А вигідно саме Російській Федерації. І ось чому:

По-перше зберігається повна конфіденційність цієї форми російської присутності в регіоні. Ба більше – галичани самі обрали, і це правда, саме ВО «Свободу» як виразника своїх надій, хоча, насправді це був жест відчаю і протесту – як то кажуть «застав Богу молитися, то він лоба розіб’є». Обрали троянського коня Партії регіонів на зло Партії регіонів. Крім того це ще й легітимна, вперше легітимна і доктринізована форма російської присутності та контролю над Західним регіоном України. Отож, логіка росіян проста і зрозуміла «якщо б ВО «Свобода» не було, то його було б слід створити». Зрештою, такі спроби творення крайньоправих і контрольованих чи то Києвом чи то Москвою українських націоналістичних організацій та партій були й до того. Починаючи з фальшивих загонів УПА, які тероризували населення, закінчуючи ультра націоналістичними групами вже в часи Незалежності. Однак вони були радше допоміжними інструментами, які використовувалися для дрібних провокацій. Натомість ВО «Свобода» використовується по-крупному. Це масштабний і розрахований на середньострокову перспективу проект.

Які ж завдання має виконати ВО «Свобода» в Україні та Галичині?

По перше, з огляду на те, що гіпернаціоналістична і, у окремих ідеологів ВО «Свободи», націонал-соціалістична (читай нацистська), ідеологія ніколи масово не перетне ні Збруча, ні навіть Карпатський хребет і не запанує на Великій Україні та навіть Закарпатті, то ВО «Свобода», контролюючи Галичину, не дасть шансів появитися якомусь загальноукраїнському демократичному рухові, який мав би опанувати всією Україною. Тим самим Галичина виключається з загальноукраїнського демократичного процесу. Тим самим домінування ВО «Свобода» у Галичині робить неможливою якусь майбутню Помаранчеву чи Фіолетову революцію. Україну, завдяки ВО «Свободі», будуть утримувати в ідеологічній розколотості. Для деяких російських політиків закріплення цього ідеологічного розколу є тільки першим етапом до розколу країни.

З іншого боку весь український національний рух, завдяки ВО «Свободі», буде зведений до крайніх націоналістичних, ксенофобських і навіть націонал-соціалістичних форм. Його просто туди заганяють – а вони, як показали вибори, таки туди йдуть «і діточок своїх ведуть». Що є прямою дискредитацією українського національного руху перед світовим співтовариством, яке все ж живе у 2011 році, а не у 1933. На цьому тлі дискурс, який лунає з Києва, більш прийнятний для світу, ніж той, що чути зі Львова. Тому розмову вестимуть з Києвом, байдуже хто б там не був президентом, те, що лунає з Києва і навіть Донецька більш притомне, ніж голосіння зі Львова, Івано-Франківська чи Тернополя.

Руками ВО «Свобода» зачищається, вже майже зачищене, політичне поле в Галичині. Про усунення БЮТу від участі в органах самоврядування, які єдині могли стати платформами опору існуючому в Україні режиму, вже йшла мова. А спроби розбудувати на базі міських, районних та обласних рад такі платформи опору з розбудованими виконавчими органами чи принаймні спробами їх розбудувати, забрати делеговані адміністраціям функції були. Сьогоднішнє, очолене свободівцями, керівництво цих рад знищило паростки цих зусиль, чим зробило ради вже чистими декораціями – дійсно залишилися тільки функції покладання квітів, вінків та «стрясання воздухів» в обороні української мови. Залишається тільки запитання – на чиє замовлення це було зроблене. Очевидно, що на замовлення того, кому такі ефективні платформи опору не потрібні.

Ще одна мета, яка поставлена  ВО «Свободі» це упокорення та застрашення єдиної структурованої та авторитетної сили, яка залишилася в Галичині після колапсу Помаранчевої мрії – Української греко-католицької церкви. Не даремно перші удари ВО «Свобода» прийшлися по Українському католицькому університеті. Його авторитет має бути знищений. ВО «Свобода»показала, вперше за сотні літ, що для неї УГКЦ не авторитет. Але це завдання ВО «Свобода» виконала частково – все ж налякалася. Але це ще не кінець історії – гадаю, що спроби закрити рота греко-католицьким інтелектуалам, як от Мирослав Мартинович, та ієрархам, як от отець-ректор УКУ Борис Ґудзяк, продовжаться. Це завдання укладається у більший проект творення «Русского мира» для якого УГКЦ є однією з найбільших перепон.

Наступне завдання, з яким чудово справляється ВО «Свобода», це завдання ізоляції України у цілому, і Західної України зокрема, від своїх безпосередніх сусідів, членів ЄС – Польщі, Угорщини, Словаччини, Румунії. Для Росії надзвичайно важливо, щоб Україна у цілому, а особливо Західна Україна не отримувала політичної підтримки в країнах, які були традиційними союзниками українського демократичного руху – чи то йшлося про проголошення Незалежності 1991, чи під час Помаранчевої революції. Згадаймо, як ціла Польща раптом стала помаранчевою, як 2004 року синьо-жовті знамена вивісив Варшавський університет. Та за планами кремлівських ляльководів гасло «За вашу і нашу свободу» повинне бути витерти з свідомості і поляків, і угорців, і українців. А тому ВО «Свобода» періодично влаштовує і влаштовуватиме різного роду антиугорські, антипольські чи антисловацькі провокації. Звичайно ж з огляду на свій «патріотизм».

Як от у спаленому гітлерівцями польському селі Ґута Пеняцька на Бродівщині. Ця мало знана у світі історія нагадує історії спалених нацистами французького Орадуру, чеського Лідице. Це зрозумілі цілому світові символи гітлерівських звірств. На сьогодні офіційна позиція Польщі полягає у тому, що село, базу і польської АК і навіть червоних партизанів та диверсантів спалив якийсь військовий підрозділ нацистів. Але це на сьогодні. Свободівці чомусь з піною в роті не дають полякам вшанувати своїх замордованих, влаштовують контрмітинги саме у день цієї людської трагедії – так неначе це не нацисти, а українці спалили цих людей у костьолі. А, може, і суть цієї провокації зводиться до того, щоб накинути саме українцям вину у спаленні заживо цих людей, щоб намертво прикувати українців до табору нацистських колаборантів? Задаймося запитанням – кому це вигідно?

Або ж періодичний підпал автомобільних шин на дійсно контраверсійному пам’ятнику «віднайдення батьківщини угорцями» на Верецькому перевалі. Пам’ятник контраверсійний. Але як чудово він надається для антиугорських провокацій. Цивілізовано вирішити це питання, як виявляється, не можна. І тут борці за волю України з ВО «Свобода» найкращі. А насправді вони чудесні і здебільшого несвідомі виконавці чужої волі по ізоляції України від участі у великому європейському інтеграційному проекті. Тому й горять шини на цьому пам’ятному знаку.

Чи тільки Росія є головним гравцем? Зовсім ні. Паралельно з нею і в її інтересах діє й актуальна влада – вся президентська вертикаль та Партія регіонів. Однак їхні інтереси все ж відрізняються у певних моментах від інтересів Російської Федерації.

Щонайперше президентське оточення хоче забезпечити Віктору Януковичу гарантовану перемогу у наступних президентських виборах. Для того їм потрібно вивести у другий тур президентських виборів відверто непрохідного, бажано одіозного кандидата, якого він легко подолає. І таким кандидатом є голова ВО «Свобода» Олег Тягнибок. Будьмо відвертими – одним з них. Всім зрозуміло, що він не збере половини голосів виборців. А тому програє. Подібну політичну технологію застосовував ще Леонід Кучма, коли «виростив» для своїх повторних виборів «любого опонента» комуніста Петра Симоненка, настрахав ним довірливих галичан, і вони валом валили голосувати за «менше зло» – Леоніда Даниловича. Тепер страхатимуть східняків «вирощеним» режимом націоналістом та русофобом Олегом Тягнибоком. І тим самим забезпечать собі ще одну президентську каденцію.

Але для того слід знову ж знищити інших можливих опонентів Віктору Януковичу. І це не тільки Юлія Тимошенко, але й майже знищений Сергій Тігіпко та спритний Арсеній Яценюк. Тому влада всіма силами «підтягуватиме» ВО «Свободу» на  виборах до Верховної ради України 2012 року до 8-10% голосів, щоб у разі чогось, докинути на президентських виборах з свого адмінресурсу якихось 2-3% (бо ж Донбас теж за Тягнибока) і обійти і Тігіпка, і Яценюка і навіть Тимошенко. А там – чиста, і, головне, справді чесна перемога – Янукович forewer.

З іншого боку повна дискредитація Західної України як кубла печерного націоналізму та ксенофобії дає шанси саме Києву, саме Януковичу стати респектабельним партнером для тієї ж Польщі чи Угорщини, і навіть для Брюсселя. Берлін та Париж вже давно у його кишені. Таким чином перехоплюється політична ініціатива. Тим більше, що наприклад у Польщі, не без непрямої участі добродіїв зі Сходу, було приведено до влади досить лояльну до Росії владу, яка є добрим партнером для Януковича. Партнером під омофором Кремля.

Але у дечому інтереси Кремля і інтереси Києва щодо використання ВО «Свобода» все ж не співпадають. Наприклад у повній дискредитації України. Київ зацікавлений у ізоляції Західної України, а не України у цілому. Президент Янукович хоче сам говорити з Заходом. Натомість Москва зацікавлена у повній ізоляції України за білоруським зразком. І тоді всі питання, що стосуються такого російського протекторату Україна, вирішуватимуться у Москві і тільки у Москві. А це не відповідає інтересам навіть президента Януковича. «Дружба – дружбой, а табачок – врозь».

Так само інтересам більшості Партії регіонів та президенту Януковичу навряд чи сподобається і російський план розколу країни. В такому випадку вони залишаються або повними васалами, або й зовсім не потрібними Росії. Що є для них небезпечним.

Хоча з іншого боку президент Янукович є заложником політики Росії. Вона сприяла його поверненню до влади і вона ж хоче мати над ним повний контроль. Що йому і його оточенню навряд чи дуже подобається.

У чомусь подібна ситуація і ВО «Свобода», яку теж «виростили» не без її участі.

Таким чином ми бачимо, що Партія регіонів та ВО «Свобода» це тільки два боки однієї і тієї ж монети. Думаєш Партія регіонів, маєш на увазі ВО «Свобода», думаєш ВО «Свобода» – май на увазі Партію регіонів. Донеччани молодці, «порожняк не гонять» дійсно «Донбас будет усьо» – в тому числі і в Галичині.

Ось навіщо потрібна Свобода – ВО «Свобода».

Львів, 14 квітня 2011