Відсутність бажань у людини призводить до меланхолії – найбільшого гріха людини, гріха, який полягає у тому, що людина не вірить у краще майбутнє – а по-суті не вірить в існування Бога. Це зневіра у собі, зневіра у Тому, що нас любить та супроводжує все наше життя. Людина нічого не хоче, не бачить жодних вартих уваги чи зусиль цілей. Вона в принципі не вірить у можливість покращення свого становища. Люди традиції називають меланхолію втратою віри у Бога, який запалює на нашому шляху свічку за свічкою. Не всі одразу, а одну по одній. І тільки після того, як ти сам зробив перший крок повіривши і у себе і у Нього.

Відсутність бажань у загалу перетворює його на аморфну масу, яка не має перспективи, бо не ставить перед собою ніяких над завдань, а тому так нічого і не досягає. І тоді під питанням опиняється доцільність існування самого цього загалу чи спільноти – народу, нації.

З філософської точки зору можна назвати меланхолію втратою сенсів. Людині немає «для чого» жити. Але ця відсутність сенсів, цілей та дій стосується як окремих індивідів, кожного з нас особисто, так і спільнот. Ці спільноти можуть бути різними. Це і родина, і міська громада, і народ, і політична нація, ба, навіть, клуб філателістів. Втративши сенс свого існування ці спільноти розпадаються. Саме існування будь-якої спільноти неможливе без сенсу «для якого» вона існує і тримається разом. Ці сенси не лише тримають спільноту разом, але й творять її. Коли ці сенси пропадають, девальвуються і не переходять у що-небудь інше, то спільнота розпадається. Якщо ж їх з самого початку не було, то спільнота не утворюється.

Щоб укласти формальний чи не формальний союз між чоловіком та жінкою, має бути певний сенс. Можемо назвати його взаємною симпатією. Якщо його немає, то спільноти немає, вона не виникає. Ми байдуже проходимо один попри одного. Або, якщо він щезає, то щезає і союз цих людей.

Те саме стосується і політичної нації як модерної спільноти. Якщо немає резонів «для чого» повинна існувати та чи інша політична спільнота, політична нація, то вона або не постає, або розпадається.

Цю колізію модерних часів ще більше ускладнює наша вже post-post-модерна дійсність. Якщо у епоху модерну на базі певних сенсів, навколо певного «для чого» поставали модерні нації, зовнішньою формою яких ставали держави, то сьогодні творяться спільноти, які долають всі можливі кордони – у тому числі і кордони між різними політичними націями. Для цих спільнот, а це як правило спільноти у віртуальних просторах Інтернету, традиційних просторів та кордонів немає. Пощастило тим політичним націям, як твердить американський історик і політичний мислитель Тімоті Снайдер, які сформувалися та відлилися у форму держави у епоху модерну (а це ХІХ-ХХ століття). Це і німецька політична нація, і польська чи угорська. Деякі з старих націй утворилися ще раніше, як от нідерландська, британська чи французька. Однак ці пост-імперські нації для нас не приклад. Українська сучасна політична нація формується саме тепер, що про це б не говорили патріотичні мрійники. Вони ніяк не можуть розрізнити український народ як етнос та українську політичну націю як політичну спільноту що об’єднана у формі Української держави.

Але сьогодні настали важкі часи для всіх політичних націй – не лише для таких молодих, як українська. Сьогодні руйнуються і старі політичні нації! А поставання нових політичних націй, як от української, з огляду на прискорення глобалізаційних процесів та відмирання функцій держав і держави як такої, взагалі стало під великим знаком запитання. На жаль українська незалежність прийшла дуже пізно.

Але у чому, власне, проблема? Проблема у тому, що значна частина потенційних членів української політичної нації, маючи українські паспорти, формально перебуваючи в Україні, ніякого відношення до неї не мають. Як правило вони живуть у російському інформаційному і політичному полі. Вони живуть життям сусідньої держави. Вони занурені в реалії Росії. Вони не беруть жодної участі у творенні українських національних контекстів. Не дивляться українського телебачення, не стикаються з українською мовою, ба, навіть майже не стикаються з російськомовним українським контекстом! Коли я говорю про український національний контекст я всюди говорю про національне у найширшому сенсі цього слова з включенням всіх його поліетнічних компонентів – в тому і російськомовного. В Україні ці люди, насправді, просто не присутні. Ба, більше – творення нових, як правило віртуальних, спільнот через телебачення, Інтернет, інші соціальні мережі, поширення багатомовності ще більше розмиває українські національні контексти.

Але все це аспекти об’єктивні і від нас не залежні. Ми не можемо ні відмінити технічного поступу, ні протистояти головним трендам глобалізації. Хоча могли б упорядкувати українське інформаційне поле – але на це сьогодні немає політичної волі. На даному етапі самоорганізації людських спільнот традиційна модерна держава-нація перебуває у кризі. Збільшення і фізичної, і віртуальної мобільності людей та взаємопроникнення різноманітних людських спільнот підважило фундамент такої історичної форми самоорганізації людських спільнот, як держава, політична нація, держава-нація.

Разом з тим ці зміни підважили основу-основ держави-нації – принцип суверенітету, що був закладений, після виснажливих релігійних війн у Європі, Вестфальським миром 1648 року. Дуже промовиста для українців дата – саме тоді розпочалася Хмельниччина. Ясно, що вона не була прямим результатом Вестфальського миру і порозуміння між католиками та протестантами Європи, але тоді ми йшли у ногу з Європою – це був зоряний час для утвердження нової політичної нації – козацької чи української. А отже і утвердження українського суверенітету. Однак ми програли бездумно віддавшись відсталій на століття Росії. І деградували щоб починати все з початку наприкінці ХХ століття.

Але сьогодні роль держав дійсно зменшується, вони все більше делегують свої суверенні функції різного роду наддержавним утворенням, як от ЄС, ЄЕП, НАТО, ООН і т.д.. Це і питання економічного регулювання, і питання безпеки, і навіть внутрішньої політики.

З іншого боку світом опановують наддержавні корпорації, які мають набагато більший вплив на громадян будь-якої держави, ніж сама держава. Ресурси цих транснаціональних велетнів набагато більші, ніж ресурси ослаблених глобалізацією держав. Ну от хоча б можливості впливу на формування ментальності сучасних українців, і не тільки українців, Гoллівуду чи Майкрософту. Чи все тієї ж всесвітньої мережі Інтернет. І це тільки початок!

На наше нещастя формування української політичної спільноти проходить у часи цього занепаду держав-націй, які все більше відмовляються від своїх традиційних суверенних прав на користь наддержавних об’єднань та наднаціональних корпорацій.

А тому відповідь «для чого» повинна існувати держава Україна стає все більш проблематичнішою. Польщі чи Угорщині було легше відповідати на це запитання у 20-х роках ХХ століття. Про традиційні держави-нації  і говорити годі всі вони формувалися сотні років тому. Нідерланди та Велика Британія у XVII ст., Франція, США та Росія у XVIII ст., Італія та Німеччина у ХІХ ст.

Але поява держави-нації та її занепад є історичним явищем, яке прив’язане до певних історичних обставин, певного рівня суспільного, економічного та технічного розвитку людства. Це саме сьогодні ми стикнулися з кризою держави-нації. Що дало аргументи тим, хто легковажно стверджує, що суверенна територія, без якої годі уявити повноцінну державу-націю, сьогодні не має жодного сенсу. Тобто не має сенсу географія. Все ж і так відбувається, і чим далі, тим більше відбуватиметься, у віртуальних інформаційних просторах, як би вони не організовувалися – саме ці простори і є, неначе, справжнім post-post-модерним простором у якому живе і функціонує людство. І дійсно, вже сьогодні багато хто не вилазить з Інтернету.

Але вичерпання природних ресурсів землі, радикальна, спричинена людською діяльністю, зміна клімату, вже сьогодні помітний дефіцит продуктів споживання може кардинально змінити цю ситуацію. За якісь 20-30 років закінчаться запаси вуглеводів – нафти та газу. Різко зросте попит на біопаливо. Земля, рілля, територія знову можуть стати істотними, якщо не визначальними. Знову розпочнеться, якщо вже не розпочалася, боротьба за світові чорноземи, яких не так багато у світі. Це дві вузькі смуги землі – південь Канади, північ США, центральна Європа і то не вся, Україна, південь Росії, північ Казахстану. Ну і північ Аргентини та південь Бразилії, щось у південній Африці та Австралії. От і все. Все інше – Арктика, пустелі та гори.

Гадаю, що особливо жорсткою боротьба буде, і вже йде, за українські чорноземи. Невдовзі ми дізнаємося, що вони є не лише нашим спадком, чи власністю наших доморощених олігархів, але й ресурсом для всього людства. Гадаю, що для більшості українців ця радісна новина буде великим сюрпризом. Але «співвласники» цього нашого «спільного спадку» не лише невдовзі постукають у наші двері (чи вже переступили поріг), але й найдуть ефективний спосіб пояснити нам цю просту істину.

Та вернімось до сенсів. Як бачимо на прикладі запотребуваності чи незапотребуваності української землі, чорнозем, як сенс «для чого» повинна існувати Україна як спільнота тих, хто на ній живе, то появляється, то зникає. Рілля як джерело добробуту та основа виживання була сенсом до початку ХХ ст., до колективізації, яка відчужила людину від землі. Але вона може стати сенсом «для чого» у майбутньому.

Але сенс полягає не у самій ріллі. Сенсом є благо, яке вона дарує і шанс на виживання а, відповідно, і на самореалізацію у формі української post-post-модерної нації чи спільноти. Не знаю, якою вона буде. Однак неодмінно буде. Бо є сенс. І є ресурс.

Десь 40-50 років (тільки!) ми, європейські народи, живемо у світі, що не знає голоду. Ми зовсім забули, що сенсом є не лише зріст добробуту від високого до ще вищого, а й просте виживання. Але більшість людства, наших сучасників, жило і сьогодні живе знаючи, що таке голод! Для нас це тільки сюжет у телевізорі. Проте зміна екології, потепління клімату поставлять сенс виживання на перше місце. В своїй такій нетривалій ситості ми дезорієнтувалися і зарозумілися – забули про фундаментальні небезпеки – голод, хвороби і незворотну деградацію людства як виду з огляду на зміну екології, загрозу з боку техніки, яка зневолює людину, перетворює її у додаток до себе.

Земля це тільки один з сенсів «для чого» повинна існувати Україна як той Ковчег, у якому ми та наші нащадки можуть зробити спробу врятуватися від майбутніх лихоліть. Це тільки один з сенсів. Є й інші. Про них можна говорити, однак їх не можна штучно накинути.

Але ми, українці, ще так направду не зазираємо так далеко. Ми все ще пробуємо пояснити самим собі «для чого» повинен існувати український проект, для чого нам потрібна Україна як конкретна історична спільнота людей послугуючись старими традиційними аргументами. Ба, навіть не аргументами, а мантрами, які самі собі повторюємо – нація, народ і т.д. Вулицями наших міст, як привиди, блукають колони людей, які римують простацькі салогани. Не знаю, кого вони вмовляють – решту, яка не марширує поруч, чи самих себе. Подібно, що самих себе. Бо страшно, якщо немає сенсу.

Ми все ще апелюємо до сенсів ХХ століття. Причому сильно себе не напружуючи просто запозичуємо сенси з різних історичних колізій – від більшовицьких до націоналістичних чи, як показують події останнього часу, навіть нацистських. Носимося з червоними чи якимось іншими шматинами і вдаємо, що вони мають хоч який-небудь сенс. Але це самообман.

Та справедливості ради маю зазначити, що не все зводиться до цієї реанімації історичних раритетів. Багато хто з нас пробує запозичити сенси «для чого» і у великих політичних та візіонерських починань сьогодення. Як от запозичити сенси у амбітного проекту Великої Європи – ЄС. Україна навіть на державному рівні, принаймні на рівні декларацій, декларує намір взяти участь у творенні цієї великої культурної та політичної спільноти і через неї наповнити своє існування певним сенсом, певною місією, яку ми будемо покликані здійснити. А водночас і досягнути побічного, хоча дуже милого, результату у вигляді добробуту.

Хоча не кожен сенс, який наповнює змістом життя особистості чи спільноти, обов’язково має мати своїм результатом зріст добробуту. Зовсім навпаки – багато сенсів, які дійсно надають змісту нашому життю, як от релігійні сенси, сенси етичні, мають своїм результатом щось зовсім інше. Це часто пожертва і відречення від процвітання.

Тим не менше, попри сьогоднішню втрату сенсів «для чого» існує саме така Україна, якою вона є, незалежна Україна постала та існує.  Чому? Що стало цьому причиною? Ми ж знали «навіщо Україна» у 1991 та 2004 роках. Так, знали. Сама незалежність осмислювалася як сенс, духовна та політична цінність і шлях до процвітання та самореалізації українців. Тоді коридор надій, коридор сподівань був для нас відкритим. Принаймні тоді ми так це відчували. Але після розпаду постсоціалістичної економіки при Кравчуку надовго запанувало розчарування як безсенсовність. Цією розгубленістю скористалася посткомуністична номенклатура та криміналітет, які успішно переконвертувалися у олігархат епохи Кучми. І тільки на початку 2000-х почав утверджуватися новий сенс «для чого Україна» – він був тісно пов’язаний з ЄС-івською перспективою. Апофеозом цих сподівань став 2004 рік. Але після того як і сам ЄС попав у тарапати, і ми за часів Ющенка не справилися з своїм «домашнім завданням», ми знову почали занурюватися у турбулентну смугу безсенсов’я.  Перед нами знову постало у всій своїй жахливості запитання – «для чого» повинна існувати така спільнота як незалежна Україна? Для кількох десятків родин новітніх мільярдерів, які нічого спільного з Україною не мають – нічого особистого, чистий бізнес, бізнес по-українськи.

Але це безсенсов’я має і особистий вимір – воно зачепило кожного з нас. Бо і наше особисте життя мало б стимулюватися великою метою. Від «творення великого», великих амбіцій ми скотилися до вузького світу приватного. Нічого поганого у цьому немає. Але своє маленьке приватне ми без великого не збудуємо! Порівняймо наші приватні результати за 20 років незалежності і результати поляків, чехів та угорців. Але це результати  Польщі, Чехії чи Угорщини як амбітних і реалізованих проектів.

У своїй більшості ми відмовилися від амбіції збудувати велику європейську державу-націю. Про смішних паяців із правих радикалів не говорю – їхнє місце – маргінес. Так само не веду мову і про імітаторів євро інтеграції з владних кабінетів. Більшість з нас повернулася до своїх регіонів, міст, родин. Ми окопалися в колах своїх однодумців. Ми з усіх сил пробуємо втримати на плаву свої сім’ї. Ми здрібніли навіть у своїх бажаннях.

Але від того, що ми втратили сенси «для чого» Україна, небезпек не поменшало, а побільшало. Найгірше, що залишила по собі епоха Ющенка, і що вперто продовжує Янукович, полягає у тому, що вони позбавили нас цих сенсів. Бо ж не «для того» Україна, щоб на ній жирувало тих кілька десятків олігархічних та кримінальних угрупувань. А на сьогодні це саме так – саме вони найбільше зацікавлені в існування саме такої незалежної України. Тільки для них Україна має сенс. Та ще й який! Для них Україна як держава є механізмом чи інструментом визискування «населения на територии». Вони висмоктують з України всі ресурси – і людські, і матеріальні. Галузь по галузі. Спочатку вугільну та сталеливарну, потім хімічну і т.д. Врешті-решт вони, звичайно, відкинуть її порожню шкаралущу. Але це після того, як вони позбавлять українців останнього сенсу – позбавлять їх землі на якій вони живуть. Гряде Великий Дерибан землі.

Парадокс, але сьогодні Україна це корпорація олігархату та криміналітету.

Це не ми. Не більшість.

І, як завжди, – що ж робити? Перш за все наповнити для самих себе Україну сенсом – самим собі чесно і жорстко відповісти – а навіщо мені Україна, що я від неї хочу, і що я від неї можу отримати. Але також – що я можу для цього зробити.

Хоча, знову ж, справедливості ради, саме життя і потреба виживання теж можуть, попри нашу волю, наповнити Україну сенсом. Інакше – неіснування. Народів, що не відбулися чи щезли безліч.

Люблін, 18 травня 2011