А на сьогодні, звичайно ж, це наші «старші братки».  У них досвід просто багатющий. Коли Владімір Путін прийшов до влади він «для сосредоточения страны» сконструював специфічну двоголову ідеологію, поєднавши і царську, і комуністичну парадигму – царські прапор та орел, зате гімн та КГБ-ФСБ – совєтські.

Звісно, що цей ідеологічний покруч не має нічого спільного з логікою. Але дозволяє сакралізувати клептоманську владу російського олігархату. Дуже істотним елементом такого антинародного режиму є узурпація права бути спадкоємцями Перемоги у Другій світовій війні у Європі. Ну звісно, в окопах гинули лише бійці невидимого фронту, прямими спадкоємцями яких і є режим в Росії. А також власники паспортів Російської Федерації. Нещодавно виявилося, що вони є єдиними спадкоємцями – принаймні так, вже зовсім пустившись берега, нещодавно висловився сам Путін.

Одним із елементів такого ідеологічного прикриття для влади в сусідній країні і є створення міфологеми «Знамени Победы» – комуністичного червоного прапора, який більшовики зробили прапором совєтської імперії. Ці знамена вітер рвав і над ГУЛАГом, і над арміями зеків, яких гнали в бій без зброї, і над хлопцями з Лівобережжя та Правобережжя, а також Галичини, яких необстріляними, як гарматне м’ясо, кидали у різні «котли». Щоправда і над переконаними чи задурманеними – теж правда.

На цьому прапорі стільки крові, що аж сочиться. Він став знаменням жаху і нелюдського відношення до солдатів. Якщо Вермахт втратив 4 мільйони солдат, то військові втрати Червоної армії склали аж 26,4 мільйонів солдат! Ось так воювали «отцы-командиры» – трупами закидували! Під червоним прапором! Прапором кровавих сліз. Тому й було замінено його у 1991 році на російський триколор та українське синьо-жовте знамено, щоб кривава комуністична бійня не повторювалася – ні через гітлерівсько-сталінські зговори, ні через некомпетентність червоних командирів.

Та повернімось до сьогодення – маючи неабиякі геополітичні плани у «близком зарубежье», тобто у країнах, що колись входили до СССР, – російські політики та політтехнологи, що працюють у цих країнах, почали накидувати цю почварну самодержавно-кагебістську дурню й іншим країнам. Тим більше, що за останні десять років вони натворили там чимало п’ятих колон, які не без радості прийняли таку ідеологічну суміш.

Тому й готуються в Україні марші колон під червоним «Знаменем Победы» та московськими попами з хрестами і хоругвами. Сюрреалізм якийсь – хто-хто, а комуністи вирубали тих самих попів без ліку! Хоча, які священники з підвербованих ще КГБ «служителей культа»?

Ту саму технологію цього року пробують застосувати в Україні і місцеві політичні «разводилы». З «покращенням життя вже вчора» не вийшло – найтупіший зрозумів, що «щось не теє». Тому увагу суспільства потрібно відвернути. Безкінечні танці бенкердорфа з арфушем та лохотрони шустерів-кисельових вже нікого не вражають. Потрібне щось нове, щоб відволікти увагу клієнта (тобто народу) від спритних рук шулерів, які, попри вже повальне зубожіння, встигають прикуповувати найбагатші апартаменти десь у Лондоні чи Парижі. Головне, щоб за руками не встигали дивитися…

А питання лавиноподібного зубожіння під проводом всіх цих борців та професіоналів – дурниця. Проблема єдності країни, яку вони роздирають – дурниця. Жирування професіональних захисників народу на тілі того ж народу – дурниця.

І саме тому розробляється нехитра схема – гра у бім-бом. Бім та Бом – це два джокери, по-народному – клоуни з одного рукава, рукава Великого Шулера – здогадайтесь кого.

Одним Бімом є така собі грізна одеська партія «Русское Единство», яка за кілька місяців до 9 травня анонсує свою переможну ходу вулицями «вражеского бандеровского Львова» – просто таки «поверженного нацистского Берлина».

Другим Бомом є грізне Всеукраїнське об’єднання «Свобода», яке дає гідну відсіч підступам ворогів нації – очевидно відстоює «обложений Львів». Устами пануючої в обласній раді фракції, ВО «Свобода» забороняє використовувати червоний прапор.

Все це повторюється в інших радах – і гра запущена. Знову ми займаємося чим завгодно, тільки не справді істотними справами. Б’юсь об заклад, що наступним «розводіловом» буде ламання списів довкола Великого герба України – бо ж саме це сьогодні є найголовнішим…

Вся ця веремія «врагів з супостатами» супроводжується спектакулярними поданнями у найоб’єктивніші в світі українські суди, які відміняють рішення бунтівних обласних рад. Окреме соло відведене прокуратурам.

А крім того, Партія регіонів по-панськи про всяк випадок підвішує це питання – вносить у порядок денний Верховної Ради, але не вирішує остаточно – президент тягне кота за хвіст. І весь народ губиться у здогадах, що ж буде – нестимуть червоне комуністичне знамено по Хрещатику знову – підморгуючи та евфемічно називаючи його «Знаменем Победы» чи ні? «Вот в чем вопрос – быть или не быть!» Просто Шекспір якийсь.

Все це були б чергові мерзенні політичні трюки, якби за ними не стояли дійсно мільйони жертв тієї м’ясорубки, яка й закінчилася не то 8, не то 9 травня. А для вояків УПА ще на кілька літ пізніше. А також старі люди, що доживають віка. З усіх армій – і Червоної, і Повстанської. І гидко дивитися, як мордаті мужлани використовуватимуть їх, вкотре прикриватимуться ними тільки для того, щоб і далі грати у свої наперстки та жирувати на тілі України.

Львів, 29 квітня 2011