Джонатан Свіфт
«Мандри Гуллівера»

Одним з принципів східної філософії є досягнення максимального успіху при мінімальних затратах. Західна традиція тільки до цього приходить переходячи від затратності до ощадності, пробуючи застосувати прадавні східні стратегеми, видумуючи пасивні засоби захисту та нападу.

Чи найкращою ілюстрацією такого східного способу мислення є східні бойові мистецтва, коли сила удару супротивника використовується для того, щоб його ж подолати. В айкідо воїн зливається з атакою супротивника і перенаправляє енергію того, хто атакує. Він не протиставляє свою силу силі супротивника. Причому, чим сильніша сила удару цього супротивника, тим сильніший удар у відповідь він отримує. Айкідок (воїн, що володіє технікою айкідо) при цьому свідомо провокує супротивника на удар – без його відповіді на провокацію він безсилий. Бо він по-суті і не застосовує своїх зусиль – безрозсудності супротивника та сили його удару цілком достатньо.

Останнім часом принципи подібні до принципів айкідо активно використовуються різними політичними гравцями як у світі, так, о диво, і в Україні.

Так, провокуючи ісламістське безрозсудство, байдуже чи в Ірані чи у Палестині, Ізраїль мудро пожинає плоди. А цими плодами є не лише ще більше погіршення іміджу ісламізму у світі, а й, наприклад, конкретний розкол Палестини на ту, яка контролюється Фатхом,і ту, яка контролюється Хамасом – тобто поміркованішу і радикальну.

Та повернімось до України. У ній останнім часом активно застосовується політична технологія безконтактного маніпулювання суспільними настроями через стимулювання та провокування праворадикальних сил. На загал це спроба радикалізації суспільства взагалі. І навіть можлива практична підготовка країни до розколу. В Україні це доволі нова технологія.

У попередні два десятиріччя української незалежності більше застосовувалась технологія розвалу політичних сил зсередини. Особливо вона була ефективною, коли задіювалися закладені у громадські рухи ще наприкінці 80-х років агенти впливу. Вони мали або схиляти ці рухи до половинчастих рішень, які були вигідні посткомуністичній номенклатурі, або до рішень невиправдано радикальних, що давало виправдання різкій реакції влади, або ж просто розколювали ці рухи зсередини. Релікти цих технологій залишилися і до сьогодні у вигляді вкрай розпорошеного націонал-демократичного крила українського політичного класу. Ця розпорошеність є результатом не лише крайньої деструктивності її лідерів, але й цілеспрямованої роботи «троянських коней».

Звичайно ж ця древня як світ технологія застосовується і сьогодні. Однак вона набагато менш ефективна та затратніша, ніж використання технологій більш витонченіших. Як от активізація несвідомих того, що їх використовують чи «ведуть», агентів впливу. Такий «ведений» агент впливу, будучи свято переконаним у своїй щирості, і так насправді є, непрямим чином стимулюється до того, щоб робити кроки, які на подальшу перспективу потрібні не йому чи рухову, який він відстоює, а своїм і його супротивникам. Причому ще раз кажу – він свято переконаний і у своїй чесності, і у доцільності та раціональності своїх кроків. Реально працюючи на поразку ідеї, яку він сповідує, він з піною в роті буде відстоювати вкрай шкідливі кроки та вчинки. Ясна річ, що передумовою успіху маніпулятора є обов’язкова недалекоглядність маніпульованого. Тому бажано, щоб маніпульований був людиною не надто освіченою, запальною, з незначним життєвим досвідом і величезним бажанням поступати у відповідності з правдою, як він її розуміє, чи яку йому спускають зверху вожді. Ну геть психотип молодих запаленців, що бігали 9 травня від Марсового поля до Пагорбу слави у Львові з святим бажанням «дати відсіч», «захистити Україну» і т.д.

Однак маніпуляція цими юними патріотами чи такими ж ентузіастами з протилежного боку (можливо і такі є, хоча 9 травня у Львові їх не було – були циніки) це маніпуляція нижчого рівня. Навіть маніпуляція амбіціями «вождів» це теж маніпуляція нижчого рівня.

Наступним рівнем є маніпуляція цілими рухами та партіями. Про простацьку підтримку чи «розкрутку» вигідного партнера, як це робить Партія регіонів всіма силами підтримуючи у трьох галицьких областях ВО «Свободу», надаючи їй всю можливу медійну підтримку, надаючи всю можливу адміністративну підтримку, розчищаючи електоральне поле і т.д, не йдеться. Мова йде про стимулювання передбачуваних ре-акцій. Свідомо пишу через тире, щоб підкреслити саму суть цієї технології. Ініціатор маніпуляції щонайперше вибирає найбільш зручний об’єкт маніпуляції. Найбільш зручним об’єктом маніпуляції в політиці є таке політичне утворення, реакції якого найбільш передбачувані і по можливості радикальні. Ідеологія такого політичного утворення має бути писаною плакатним пером і бажано простими, якщо не примітивними слоганами. Тобто ідеологія а також її носії мають бути людьми простими, людьми простих рішень. Такими були свого часу більшовики та нацисти, які пробували на складні запитання і виклики давати прості відповіді. Це партії, я б сказав, контрастних кольорів – чорного і білого.

Але в чому ж суть цієї технології? У філігранній провокації такого політичного утворення на необхідну тобі дію. При цьому не обов’язково використовувати «троянських коней». Переконані, чесні і бажано недалекі люди зроблять самі собі і своїй справі шкоду набагато ретельніше, ніж «заслані козачки». У наших конкретних українських реаліях б назвав цю технологію «технологією бичка і червоної шмати». І не помилюся. Тим більше, що і бичок з стайні регіоналів і червона шмата вже були на арені. Перший акт кориди вже всі бачили. І він був чудовим – видовисько першокласне. Для зацікавлених осіб, звичайно.

Організатори кориди обережно, не підписуючи закону про використаня червоного прапора «Знамени Победы», обкатали цю технологію на рівні прогнозованої ре-акції, тобто запрограмованої маніпулятором провокації «дії у відповідь». Все вдалося – ре-акція, дія у відповідь була точно такою, якою її запрограмували політичні технологи і у Києві, і у Москві.

Але це тільки другий рівень маніпуляції, коли провокується наперед визначена, прогнозована і пригодована політична сила. Це лише відпрацювання технології на невеликому полігоні – Галичина, Львів, ВО «Свобода». Все доволі локально. Я б сказав – камерно. Щиро кажучи, якби не медіальний розголос і кілька «постановочних сцен» з стріляниною, «героїчним» розгортанням бритоголовими пацанами червоної шматини, то навіть у Львові мало хто б звернув на все це дійство увагу. Такі перформанси відбувалися у Львові щороку. Аж набридло – розквітли нарциси – значить штовханина з червонопрапорними комуністами на 9 травня, штовханина з комуністами на 9 травня – значить розквітають нарциси. І все з червоними шматинами яких було все менше – природні процеси брали своє. Аж ось – новація. Маніпуляторам вкрай захотілося рімейку – нової версії старого кіна.

Для чого? Вже, здається, всім хто думає у цій країні зрозуміло, – Партії регіонів це потрібно для відвернення уваги від шалених успіхів в економіці та дикого росту добробуту населення.

Та от на днях президент Віктор Янукович все ж підписує закон про використання «Знамени Победы». Причому не лише на меморіалах, але й у офіційних установах. Як от – посольствах, адміністраціях і т.д. Хочу бачити їх на адміністративних установах у Львові і Старому Самборі. Ото буде мордобій. Камер забракне. Потрібно буде сльозогінного газу – для початку. А потім і до куль (на цей раз не гумових) дійде.

І тут маніпуляція переходить вже на третій рівень. Підписавши такий закон Янукович провокує вже не ре-акцію якоїсь партії, а суспільства. Це вже очікування на ре-акцію певної частини суспільства. Якою може бути ця ре-акція? Той, хто планував цю провокацію, безсумнівно розраховує на певну ре-акцію. І він знає на яку.

Це може бути і ковтаня такого приниження, що може входити, і напевно входить у розрахунки партії влади. І тоді можна розмазувати і так розмазану опозицію до решти.

Але ця маніпуляція має і побічні позитивні для влади ефекти. Найочевиднішим з них є поглиблення розколу народу з такого насправді неістотного приводу. Дійсно – тільки лінивий не бачить і не волає, що така маніпуляція не має нічого спільного з бажаннями вже таких нечисленних ветеранів війни. Це свідома і досить садистична маніпуляція, провокування на ре-акцію вже самого суспільства.

Але такою ре-акцією може бути і більш широкий протест, бо ж доки можна терпіти знущання та плювання в очі людям, яких катували чи батьків яких катували під цими червоними шматинами. Можливо це теж очікувана ре-акція. Як ре-акція тих, які переконані, що ця червона шматина варта того, щоб ми розпочали всередині України громадянську війну з цього приводу. Задля вшанування жертв кривавої війни – розв’язати ще одну, не дай Бог?

І тут я б запропонував задуматися над тим – а кому ж вигідним є таке розгортання подій? І до чого воно призведе? Згадаймо східні бойові мистецтва. Чим сильнішою і очікуванішою буде ре-акція, тим сильніший удар у відповідь отримаємо.

Свого часу Росія спровокувала Грузію на таку ре-акцію. В результаті Грузія отримала російсько-грузинську війну і анексію значної частини її території.

Український випадок інакший, хоч технологія та сама – спровокувати супротивника на неадекватні і неефективні дії, використати енергію протесту, удару маніпульованого проти нього самого. Президент України сам вносить розкол у суспільство. Президент України, якщо користатись грузинською аналогією, керує країною не з Тбілісі, а з Цхенвала (хай вибачать мені кияни – під Цхенвалом я маю на увазі Єнакієве). І в інтересах не Тбілісі, а Цхенвала. Цей крок Януковича це черговий крок до того, щоб ізолювати Західну Україну, зокрема Галичину, чи просто українську Україну де б вона не була, виштовхнути її з українського майбутнього (точніше «украинского будущого»). Саме так її сприймають ті, на кого спрямована ця маніпуляція.

Цю технологію я вже назвав би «технологією бика і червоної шмати». Гра стає все більш серйозною. «Биком» тут вже є частина суспільства. Можна називати цей закон закручуванням гайок, а можна і розпалюванням громадянської війни та здійсненням плану розколу країни. Нічого нового – як у Молдові, як у Грузії, як у Азербайджані. Для них це банальна реальність. То чому вона не може бути банальною реальністю для нас? Знаю, що ця теза ризикована і ніяк не хочеться з нею змиритися. Впродовж 20 років Україна дивувала своєю безконфліктністю. Ніхто з вищого ешелону влади свідомо і спеціально не вносив аж такого розколу у і так нестійку політичну конструкцію України. Аж ось – на тобі – самі президент почали руйнувати країну. Чи, може, він хоче воювати з частиною свого народу? Розумію – вона за нього не голосувала. І не проголосує. Тому «доброму пастирю» саме час збивати до гурту своє стадо.

То що ж робити іншим? Тим, кого провокують. Відповіді на це мали б дати наші «політики». На те вони й «політики», громадські «діячі». Я, як скромний аналітик, лишень можу нагадати дві засади східної мудрості.

Перша – найефективнішою є асиметрична відповідь. Асиметрична відповідь не є ре-акцією. Вона є контр-акцією. Потрібно реагувати неочікувано, по-іншому. Не реагувати так, як від нас очікують і як запланували у штабах ворожих Україні політичних сил. Як от – консолідуватися перед загрозою розколу країни та громадянської війни. Кожен навіженець з обох сторін штучно сконструйованого протистояння повинен осягнути величину загроз та ризиків перш ніж відстоювати свою «правду». Не вестися на дешеві провокації. Хоча й не давати плювати собі в очі. Складно? А просто у житті не буває.

Друга – енергію розколу потрібно спрямувати проти самих розкольників, ініціаторів розколу України. А хто вони, здається, вже знаємо. Потрібно вчитися східних бойових мистецтв – все ж Україна лише частково є країною Заходу. Масоване пояснення до чого підштовхують країну вже є переспрямуванням енергії розколу проти його організаторів та їхніх найманців, як «патріотично» вони б не просторікували.

Ну і, звичайно ж, ізольовувати провокаторів та найманців, які робитимуть все можливе, щоб праведний гнів та кров залила нам очі. Дуже співчуваю, але цими маніпульованими особами можуть виявитися люди, які самі про це не підозрювали. Хворі на чуму та рознощики чуми часто самі не знають, носіями якої хвороби вони є. Про професійних провокаторів розколу України тут не пишу. Про них, можливо, напишу потім. Як і про дурнів, які ллють воду на той самий млин.

Якщо не сплануємо асиметричних і непере-дбачуваних контр-акцій, то будемо приречені діяти відрухово. І кожна наша ре-акція буде плануватися де-небудь у Москві чи Єнакієве. Там само і так само буде плануватися і наше майбутнє.

Post scriptum:

«До того ж у нашій, історії, яка нараховує вже шість тисяч місяців, згадується тільки про дві великі держави – Ліліпутію та Блефуску. І от, як я вже почав був говорити, ці дві могутні держави вже тридцять шість місяців перебувають у стані запеклої війни, і ось із якої причини. Всім відомо, що яйця, перед тим, як їх їсти, розбивають з тупого кінця, і так ведеться споконвіку. Одначе, коли дід його величності ще хлопчиком, розбивши яйце за старовинним звичаєм, урізав собі пальця, його батько, тодішній імператор, видав указ, щоб усі підданці під страхом найсуворішої кари розбивали яйця тільки з гострого кінця. Цей закон так обурив населення, що від того часу в наших літописах згадується шість спричинених цим повстань, внаслідок яких один імператор позбувся голови, а другий – корони. … почалася кривава війна, яка зі змінним успіхом точиться ось уже тридцять шість місяців. За цей час ми втратили сорок великих кораблів і багато більше малих, а також тридцять тисяч наших найкращих солдатів і моряків. Втрати ворога, як нам відомо, ще тяжчі, ніж наші. Але тепер ворог збудував новий численний флот і готується висісти на нашому березі…»

Джонатан Свіфт
«Мандри Гуллівера»

Джерело: Дж.Свіфт. Мандри Гуллівера. К.: Дніпро, 1983. 288 с.

Львів, 22 травня 2011