Інституту масової інформації

- Медіа війни завжди були типовими для українського політичного середовища. Останнім часом ми спостерігаємо інформаційне протистояння між представниками львівського ліберального середовища та ВО «Свобода», яке є далеким від толерантної дискусії про погляди. Звідки такий рівень агресії?

- Це проблема всього суспільства. Замість осмислення важливої проблеми в нашому політичному світі все зводиться до якнайпростіших формул, особливо в крайньорадикальних політичних позиціях. Ми не задумуємося над проблемою, а зводимо її до «кричалок». Взяти для прикладу владу: скільки ми вже змінили політиків, нічого не змінюється в загальному сенсі. А суть, очевидно, полякає в тому, що головним для практично всіх політичних сил є отримання повноти влади і пов’язаних з цим додаткових бонусів (хтось нарощує мільйони до мільярдів, а хтось задовольняє власне его). Наших політиків можна скоріше назвати політиканами. Серед них немає державних мужів, котрі би думали про долю цих кількох десятків мільйонів людей. Часто прикриваються ідеологемами, використовують певний флер, пускаючи ідеологічний дим. «Свобода» – це ідеологія 30-х років минулого століття, майже не перетравлена, не адаптована, а крім іншого ще й примітивізована.

- В блозі на сайті «Української правди» ви назвали «Свободу» хворобою галицького суспільства. Чому «хвороба» і чому «галицька»?

- Відсутність аналізу, відсутність думки, рефлексії  – це завжди хвороба. Визискування старих ідеологем, які і тоді, в 1930-х роках, мало спрацювали. А ситуація країни, регіону, міста залежить від осмислення, думання. Воно нерідко буває сумним. Зараз, приміром, я з зацікавленням спостерігаю, як на Сході України після обрання Януковича президентом відбувається процес розчарування, осмислення, зрештою мислення як такого. Цей процес є водночас позитивним. По суті, це трагедія для тих людей, так само як трагедією для іншого спектру, «помаранчевого», було те, що ми отримали в результаті правління нашого невдатного президента Ющенка. Натомість це треба осмислювати, робити висновки і йти далі. У «Свободи» все зводиться до нищення опонентів, як і в Партії регіонів. Її завдання просте: вичищення з ідеологічного поля на Західній Україні усіх, дискредитувати всіх. Почали вони із найсильнішої духовної сили, яка є в регіоні – Греко-Католицької Церкви. Ніхто ніколи не чув, щоби вони говорили про того ж Митрополита Андрея Шептицького як про авторитет чи моральний орієнтир. Бандера Степан Андрійович – так. Свого часу, під час виборів 1994 року, УГКЦ «підрізала крила» партії, з якої вийшла потім «Свобода». Ситуація у Львові була така, що СНПУ (Соціал-національна партія України), прародителька «Свободи», мала отримати симпатії значної частини електорату. І з’явилася дуже малесенька, на два абзаци, відозва предстоятеля Української Греко-Католицької Церкви, і цей процентаж упав з 10-15% до 2%. «Свобода» запам’ятала це назавжди. Як тільки вона прийшла до владу у Львові, почалися наїзди на Український Католицький Університет та авторитети, з ним пов’язані – о. Бориса (Ґудзяка), Мирослава Мариновича, потім за одного з найсерйозніших істориків Ярослава Грицака.

- Є така думка, що праворадикальні ідеології завойовують чимало прихильників не лише в Україні, але й в Європі. Можете спрогнозувати перспективи?

- Якщо брати до уваги «Свободу», то остання не є монолітом. Її умовно можна поділити на кілька нерівних частин. Перша – це ті політики, які бачать свою долю у Верховній Раді України, щодо них можна робити закиди у вирішенні грошових питань. Явно, що «Свобода» фінансується не з європейських чи американських джерел, але запитання виникає – звідки бігборди, звідки часті запрошення на ефіри телебачення. Я до цих людей претензій не маю, – є чисті бізнесмени, котрі можуть дати і дають гроші на будь-яку партію – «зелених зайчиків», «партію піратів». По-друге є хороший український нарід, котрий з усієї тої розпачі, що сталася після виборів Януковича не знає, куди подітися і приткнувся до «Свободи», його в кількісному плані найбільше. І є мала група радикалів, котрі скочуються до нацистських ідеологем, і це власне вони є об’єктом моєї критики. Не корупціонери-політики, не політикани, не ті бізнесмени, що заробляють зараз у Львівській чи Станіславівській [Івано-Франківській – Ред.] Тернопільській міській чи обласних радах, – я їх не критикую, бо в кожній з партій, практично в усі часи нашої незалежності частка політиканів і корупціонерів не меншає. Натомість я наголошую на ідеологічно небезпечних нуртах. Активність цієї маленької групки дискредитує українство як таке, зводить його до неонацистських форм.

Брак відповідальності

- «Свобода» отримала серйозне представництво на Львівщині. Чи означає це політичну відпо-відальність цієї політичної сили в регіоні?

- В обласних радах їхня присутність полягає у формуванні бюджету. А це формування діяльності області як такої. І коли ми чуємо що «все вирішує обладміністрація», це спроба втечі від відповідальності. Нехай в Львівській облраді вони мають 30%, але при цьому мають у розпорядженні весь апарат, то вони відповідають за те, що в області відбувається. Коли в міській раді їх 62%, то відповідно за все, що відбувається у Львові, включно з чищенням снігу, вони несуть відповідальність. Натомість ВО «Свобода» хоче керувати, мати на цьому зиски, але не хочуть перед наступними виборами відповідати перед виборцями, кажучи «у нас влади немає». Це чергова маніпуляція як така. У трьох галицьких областях «Свобода» має достатньо влади, щоб змінити ситуацію.

- Наскільки «новими» є підходи «Свободи» в регіонах. Чи достатньо відкриті чиновники від цієї політичної сили, чи прозора їхня діяльність?

- Я не помічаю нового стилю роботи. Свого часу я працював у Львівській міській раді. Ми намагалися перенести досвід мерії Кракова, в контексті електронного урядування, мінімізувати корупційні приводи, щоб людина приходила до певного віконця, не маючи безпосереднього контакту з чиновником. У Вінниці, приміром, вдалося зробити те, чого не вдалося організувати у Львові.

- Існує думка, що в Галичині «Свобода» несе і виконує негативну роль, натомість в Центральній і Східній реально протистоїть русифікації, є в авангарді? Як ви це прокоментуєте?

 - Не можна говорити, що в кожній з партій є самі ангели, чи самі аспиди. Я ризикну сказати більше: ті люди, що голосували за Януковича, – не можна ж їх вважати ворогами України. Останні теж є – ті, що ненавидять цю країну, або ж працюють на спецслужби сусідніх держав. Але більшість людей, котрі голосують чи за Януковича, чи за Ющенка, чи навіть «проти всіх», сподіваються на зміни на краще. Звичайно, таким способом, як вони це розуміють. І так само ті, які десь у Харкові записуються у «Свободу», гадаючи, що радикалізм вирішить всі проблеми, це, на жаль, – жест відчаю. Я вважаю, що питання України, яка мала би стати домом для всіх, має стати не жорсткість і крайні ксенофобські вискоки, а навпаки – терпимість. Зауважте, – успішним українство було тоді, коли об’єднувало всіх громадян України. Той же Рух, чи «Наша Україна», – маю на увазі не той період, коли вона перетворилася на чиновничу партію, а тоді коли вона поєднувала усіх. Тоді говорилося – і ти, і ти є українцем! А не викидати з українства цілі шматки, області.

«Телекартинка» VS моральні авторитети

- Ви як видавець культурологічного часопису, відчуваєте запотребуваність у моральних авторитетах?

- Ця потреба є. Але те, що виливається на нас з екранів телебачення, газет – настільки вже збаналізоване, що просто втомлює. Ті ж таки політичні ток-шоу дивиться все менше людей. Це свідчення того, що такого роду потік слів є неістотним. Але я пам’ятаю коли Левко Лук’яненко у Верховній Раді сказав буквально два слова: «Та будьте ж люди!» Це перевернуло емоційно цілу політичну ситуацію. Власне це приклад посутнього слова авторитетної людини. Тобто такий запит є, але на це мають визріти відповідні обставини.

- Чи не вважаєте Ви, що західні ЗМІ нерідко перебільшують впливи та силу «Свободи», акцентуючи на «смолоскипових» походах, формуючи з Галичини одіозний форпост націоналізму у його найрадикальнішому прочитанні? Що маємо зробити для того, щоб переламати таку тенденцію?

- Не треба давати ці приводи, щоб про нас так думали – візуальні, словесні тощо. Коли Тягнибок виступає на горі Яворина і говорить про жидів і москалів, що руйнують Україну, то як це може тлумачитися? Це звичайна провокація. Коли Юрій Михальчишин збирає натовпи підлітків, яким видається, що вони, закривши обличчя, героїчно йдуть, дівчата біжать за ними… – а при цьому «картинку» в телевізорі отримуємо макабричну. А може, не треба було давати цю «картинку»? Чи ту ж річницю загибелі юнаків під Крутами можна відзначити в інший спосіб? Випустити голубів, дати якийсь позитивний меседж? Адже коли ми були свідками Помаранчевої революції, ніхто не ходив зі смолоскипами! Ніхто нікого не лякав, були усмішки на обличчях. 

Натомість, що ми бачили 9 травня 2011 року? «Свобода» разом з проросійськими партіями влаштувала шабаш. Після цього зібралася львівська громадськість, котрій це явно не сподобалося. Бо «картинка» по цілому світі пішла така, що тут майже як у Сьєрра-Леоне чи як нині в Сирії. 22 червня мав відбутися подібний шабаш, коли «Свобода» готувалася знов потрапити на екрани усього світу. І в цій ситуації активні люди громади Львова, і за моєї зокрема участі, і теж голови облдержадміністрації Михайла Цимбалюка, який «погорів» на 9 травня, у даному випадку заблокували ймовірність повторення травневих подій. Фактично 22 червня вони отримали поразку, чого донині не можуть вибачити. Цимбалюк в тому моменті проявив тверезість; проте маю теж підозру, що тоді навіть Янукович зрозумів, що 9 травня засвідчило те, що він не контролює ситуацію. Уявіть, що сидячи десь у Франції, людина бачачи дим, стрілянину на вулицях європейського міста, не буде розбиратися, хто це учинив – «сині», «фіолетові», «жовто-блакитні» чи ще хтось. Висновок простої людини буде таким: президент країни не контролює ситуацію. Тому часом треба зусилля об’єднувати…

Київ, 14 лютого 2012