А.Б.: Таке враження, що промоції української культури на Заході не існує. Можливо є якісь цікаві напрямки для європейців?

Серед проектів, котрі б мали тримати українську фіртку на Захід відкритою, я б виділив два продуктивних напрямки. Це, без сумніву, виставка Йогана-Ґеорґа Пінзеля у Луврі, що готувалася продовж кількох років. Вона є чи не першою чисто українською виставкою. Українські твори виставлялися у Луврі серед інших колекцій, а от виняткового статусу наразі удостоївся лише Пінзель. Його експонуватимуть у каплиці Людовіка XVI, це дуже престижне місце. Не менш цікавим мав би стати напрямок Бруна Шульца, котрого наразі недооцінюють. Це знакові фігури для культури Центральноєвропейського пограниччя. Скажімо, той самий Шульц належить як до польської і єврейської культур, так і до української культури і спроби викреслити його з історії нашого краю безглузді. Ці постаті доводять, що між Заходом і Сходом не було прірви, що одним з культурних мостів була не лише Галичина, але й Україна. 

А.Б.: Як починалося тріумфальне повернення Пінзеля?

Блаженної пам’яті Борис Возницький зібрав і зберіг твори, не знищені радянським погромом, але в «тамті» часи він не мав можливості робити промоцію «релігійного мистецтва». Він мудро немовби при-ховував твори Пінзеля, аби вони збереглися саме у Львові, а не «виїхали», скажімо, до музеїв Москви чи Ленінграду. Часи, на щастя, змінилися. Особисто мене зайнятись Пінзелем інспірував директор київського видавництва та часопису «Дух і літера» Леонід Фінберг, який постійно казав: «та давайте ж нарешті будемо робити промоцію цьому скульптору». Він знайшов теж київське видавництво «Гранті-Т», яке погодилось видати репрезентативний та концептуальний альбом Пінзеля. Активно долучилась до роботи редактор видавництва Діана Клочко. Згодом прийшла ідея проголосити 2007 рік Роком Йогана-Ґеорґа Пінзеля у трьох галицьких областях, де він творив. Я тоді займався промоцією регіону в Львівській обласній раді, й тогочасні депутати підтримували ці ініціативи. Наші колеги з Парижу, яким показали твори Пінзеля, запропонували: а чому б не показати ці геніальні твори у Луврі. Спочатку ця думка видалась супер-нахабною, але за якийсь час французи відписали, що домовились з керівництвом Лувра на зустріч. Переговори завершились повним успіхом, і після них до Львова приїхала репрезентативна делегація Лувру на чолі з керівником Департаменту скульптури Лувру Жаклін Бреск. Вона об’їхала всі три області і процес підготовки виставки пішов повним ходом. Певні проблеми, зрозуміло, у цьому процесі були і є. І не лише реставраційного характеру. Реставратори зроблять свою справу. На початках не всі розуміли навіщо потрібна ця виставка – людей долали якісь провінційні острахи…

А.Б.: Але ж Пінзель ніби формально не українець, може варто зосередитись на козацтві і хрестоматійних писанках, вишиванках і трипіллі ?

Насправді ніхто не знає ким був Пінзель. Те, що він був людиною загадковою – це точно. Зрештою, у вступній статті до альбому Пінзеля я запропонував кілька можливих варіантів його походження. Але чи це так важливо, ким він був? Перші руські князі також не були аж такими українцями – вони ж варяги, скандинави. Але ж нікому не спаде на гадку викидати їх з нашої культури. Або Петро Могила, засновник Києво-Могилянської академії – він же ж був молдованином.  Так само, як і Іван Підкова… Коли Інститут національної пам’яті було переформатовано, тим було завдано дошкульний удар по відновленню національної пам’яті. В нас країна забудьків а завдання відновлення української національної пам’яті має бути комплексним. Водночас ми повинні знати й культури тих народів, котрі століттями жили пліч-о-пліч з українцями – євреїв, татарів, чи тих самих караїмів. От в Росії, будь-який удмуртський поет є російським поетом, а Гоголь – російським письменником. А ми навпаки від цього ніби відмовляємось.

А.Б.: Але ж писав Гоголь російською?

Українці творили свою культуру різними мовами. Писали польською, латиною, церковно-словянською. От візьмімо Богдана Ступку, який грав і у польських фільмах і у фільмах російських, але актором він лишався насамперед українським. А як нам бути з українськими поетами, що писали польською мовою, як от Лазар Баранович чи церковно-словянською, як от Іван Величковський?! Невже те, що писав Іван Франко німецькою мовою, слід витерти, чи він від того перестане бути українцем? От Тарас Григорович Шевченко писав свою прозу російською, але ж від того велич його питомо українського формату не зменшується. Поняття нації значно ширше ніж колір очей чи волосся. Нація не народжується і не помирає – вона виховується. Якщо її не виховувати, її не буде, скільки не носи вишиванку, – дитину треба вчити, а такими «абетками» є знання історії, літератури й культурних артефактів. Діти повинні відчувати різні періоди творення українцями свого світу, але цим у нас займаються замало. Львівських дітей до музеїв водять значно рідше ніж у Франції чи Німеччині, а що вже казати про дітей зі Старого Самбора?

А.Б.: Чи світ готовий прийняти українську культуру, чи вона досі лишається попелюшкою, до того ж небажаною?

Світ не готовий нічого сприймати – світ треба змусити перейнятись українською культурою, зацікавивши нею. Колись до всього японського в Європі ставились доволі зневажливо, але японці змусили рахуватись з собою. І весь світ зараз їздить на «тойотах» і їсть суші, вважаючи, що це дуже круто. В 1960-х роках з погордою ставились до корейців, а зараз вони помітне явище у світовому кінематографі, візьміть того ж Кім Кі Дука. До китайського культурного продукту ще вчора ставились як до третьосортного, але вже з’явилась потужна індустрія китайського кіно, і за кілька років грати у китайських фільмах матимуть за честь голлівудські актори. На Сході знімають кіно з етнічними мотивами, але знімають так, що весь світ розуміє, що це писане мовою великої людської драми. Не слід боятися національного, головне, аби це була висока культура, тоді ми зможемо пробитись у світ. Але якщо мислення лишиться на рівні завклубів 1970-х років – тоді перспективи мізерні.

От візьміть японське кімоно, – чимось не нагадує наші шаровари чи вишиванки? (сміється – ЗІК). Треба змушувати з собою рахуватись, але для цього слід працювати над собою.

А.Б.: Але як?

Слід дивитися на наші театри в світовому контексті, а не жити за принципом «ми крутіші, ніж у Винниці чи Жмеринці». Годі бавитися ву «високе мистецтво по-українському». Слід орієнтуватися на світовий контекст і брати справді високу планку. Все це стосується всієї культури – чи то літератури чи музейництва. Не з харківським чи одеським музеєм слід змагатися, а з Метрополітен-музеєм. Слід входити нарешті і в світовий технологічний контекст. Тим більше, що теперішні світові технології не до порівняння дешеві. Раніше, аби зробити фотографії всіх арт-об’єктів музею, слід було віднаходити шалені кошти, а зараз можна  робити тисячі знімків одним добрим фотоапаратом чи сканером. Це все вже не потребує захмарних коштів, натомість досі не робиться. Або робиться мало.

А.Б.: Можливо це комусь вигідно, скажімо численним колекціонерам? Вони ж мають чимось поповнювати свої колекції.

Сподіваюсь, що це не набуло масового явища. Але, в будь-якому разі, цієї осені міністерство культури мало би взятися за ревізію наявних музейних фондів, їх вміст слід оцифрувати і зробити максимально доступним, в тому числі і в мережі Інтернет. Мистецтво не повинно тихо скніти в запасниках, водночас оцифровані колекції поставлять крапку у певній діяльності. Ми пережили злиденні 1990-ті роки, тоді навіть в Ермітажі ставалися крадіжки. Деякі історії були і в Україні. Дуже важливо вберегти нагромаджене.

А.Б.: Але ж в Європі повно власних  замків?

Безперечно, але світ – поняття ширше ніж ЄС. На західну Україну припадатиме особлива місія – комунізм тут шалів значно менше ніж на сході, більше збереглося об’єктів. В нас подекуди зберігся унікальний культурний ландшафт й цілісні архітектурні комплекси – як от Львів, Чернівці, та сама Жовква. Збереглися замки. І тут нам варто запрошувати не лише розбещеного європейського туриста, необхідно розвивати внутрішній туризм – це не лише пізнавальне, але й корисне, це ж зшиває країну докупи! Західноукраїнські замки не в надто доброму стані, деякі просто падають, але інших в нас не буде – тому їх слід рятувати! Такої архітектури нема ані на сході України – це має стати колосальною туристичною індустрією.

А.Б.: Є якась можливість якось реанімувати наші музеї, бо вони якісь… занадто порожні?

Наші музеї – це музеї ХІХ сторіччя. Вони наразі виконують функцію більше збереження, ніж промоції, і то не в сучасному розумінні. Тяжко говорити про масштабну реформу в межах всієї країни через брак коштів, але знакові музеї мають бути врешті доведені до пуття. В нас нарешті мають з’явитись сучасні музеї на кшталт музею Варшавського повстання чи музею Шопена у Варшаві, Музею єврейської культури у Берліні чи Музею гігієни у Дрездені. Галерея Пінчука в Києві є добрим прикладом підходу підтримки і розвитку сучасного мистецтва, насамперед завдяки технології подачі творів мистецтва. Цікавим хоча не настільки модерним прикладом є київський Музей ікон на Андріївському узвозі. Українське мистецтво на жаль у світі знане замало, його часто несвідомо і свідомо плутають з польським чи російським мистецтвом. От, скажімо, видали альбом «Словацька ікона», але зрозуміло, що йдеться про українську ікону в Словаччині. Подібне слід чітко ставити на свої місця. Крім збереження, має відбуватись і промоція культури.  Вже не досить просто повісити картину на стіну у музеї. Нехай це прозвучить цинічно, але промоція культури чимось нагадує рекламну кампанію просування того чи іншого бренду на ринку. Ми живемо в інформаційну епоху, і якщо якийсь продукт відсутній в інформаційному просторі – він просто не існує.

Львів, 24 липня 2012