Однак – одна справа – факти його діянь, а інша справа – їх метафізичне та символічне значення.

Очевидно, його діяння не є простою відвагою однієї людини. Вони, як і Чин Христа, знову вказали нам на ту чудесну можливість, неймовірну перспективу для тих, хто залишився у цьому світі – перспективу для всіх нас – перспективу Спасіння.

Смерть блаженного Омеляна і метафізично, і метафорично спокутувала вину всіх тих, хто жив у ті непрості часи – він пішов на свій Хрест за всіх них. Але і за всіх нас – сьогодні в світі і в Україні сущих.

Ця спокута має як аспект сакральний, так і аспект земний.

Він пішов за всіх нас на свій Хрест, яким для нього була піч крематорію, як християнин. І це діяння сакральне чи мета-фізичне. Коли ми посилаємося на метафізичне значення його життєвого подвигу, то тим самим ми засвідчуємо своє розуміння того, що ці діяння піднялися над цим світом, вийшли поза його межі. Мета-фізичне грекою і означає – те, що є понад фізичним, понад досяжним для нас, смертних, світом – світом людей – τά μετά τά φυσικά – «те, що після фізики». Його смерть піднялася над цим світом, над страхом смертного перед смертю. Рятуючи душу людини, свого прихожанина, може навіть щойно новонаверненого, він рятував світ. Не тільки себе як християнина, а саме світ людей та їхніх душ. Отож ішов він тим самим шляхом, яким пройшов і Син Божий. Це його діалог з Христом. Його особистий діалог і діалог від імені всіх нас – християн. Діалог і як пароха, пастиря душ, але і як християнина. Лист з Майданека «Я дякую Богові за Його доброту до мене. За винятком раю, це єдине місце, де я хочу бути.» – що це, як не його слова до Нього?

Своїм діянням він, як християнин, наживо промовляв до Христа.

Але так само він пішов на свій Хрест як людина з крові і плоті, як людина свого часу, часу більшовицької та нацистської Катастроф, як людина своєї спільноти, як українець. І це діяння земне чи метафоричне – від грецького μεταφορά – воно вказує на щось ще у цьому світі. Але на що? Це його, Ковча, діалог, як українця свого часу, з світом, де є безліч народів, які живуть поруч з нами. Його діяння показало нас, українців, як певну спільноту, що здатна на такі чини, які здійснив блаженний Омелян. Але ми не маємо впадати у гординю похваляючись його Чином. Не всі спромоглися бути українцями так, як ним був капелан Української Галицької Армії і водночас парох Майданека Отець Омелян Ковч. Хтось виявився слабким і усунувся, хтось не піднявся до висот любові до ближнього, байдуже ким він був – «юдеєм чи греком», а хтось і занапастив свою душу гріхом ненависті та вбивства. Та Блаженний Омелян врятував нашу честь як української спільноти перед лицем народів світу.

Своїм діянням він як українець промовив до народів світу.

Разом з тим його діяння це і його діалог з нами – українцями, які жили тоді і які живуть сьогодні – всіма нами «в Україні сущими». Його діяння виправдало всіх нас як спільноту перед лицем народів світу – завдяки чину однієї цієї Людини поставило нас як спільноту «по стороні правди, по стороні добра». Але це не означає, що його Жертва може бути неосмисленою а, отже, бездумно змарнованою. Вона не має стати простим риторичним зворотом, яким ми заклинатимемо світ та себе, і при тому чинитимемо всупереч тому, чого навчив нас Чин Отця Омеляна. Так само, як і Жертва Христа, яка відкриває шлях до Спасіння для істинних християн, так само Чин блаженного Омеляна Ковча відкриває для нас, українців, шлях до істинного життя смертного на цій землі. Він не лише захистив добре ім’я українців як здатних на милосердя, але й вказав нам, українцям, реальний шлях любові до ближніх – всіх ближніх у світі сущих. З листа Блаженного Омеляна з Майданека «Тут ми всі рівні: поляки, євреї, українці, росіяни, латвійці та естонці. Я єдиний священик між ними. Навіть не можу собі уявити, як тут буде без мене. Тут я бачу Бога, який є один для всіх нас, без огляду на наші релігійні відмінності. Можливо наші церкви є різні, але той самий Великий і Всемогутній Бог править усіма нами. Коли я відправляю святу літургію, вони всі моляться. Вони умирають по-різному, і я допомагаю їм перейти цей маленький місточок до вічності». Наука Ковча – це не відсторонене повчання, а саме Чин, саме Жертва в реаліях того жорстокого часу, який не був нічим не кращим від часів імператора Клавдія Тіберія Нерона, в часи правління якого розіп’яли Христа. Ковч, як і всі ми, не вибираємо часу – живем тоді, коли Господь дарував нам життя. Ми живемо у часи може не такі криваві, однак теж не легкі. А тому теж мусимо відповідати на виклики життя – і Чин Блаженного Омеляна Ковча може бути для нас, українців, великим дороговказом.

Своїм діянням він як українець промовив до нас – українців.

Але Отець Омелян разом з тим проголошений ще й покровителем пастирів Української Греко-Католицької Церкви. З історії Церкви ми знаємо, що значною мірою побудована вона на двох наріжних каменях, на Апостолі Петрі та Апостолі Павлі. Навіть пам’ять про них ми відзначаємо в один і той самий день.

Апостола Павла – Апостола-Воїна не даремно зображають з книгою та мечем. Рішучість, з якою він проповідував Слово Боже, видавала у ньому того Воїна, що помер у Савлі. Рішучість отця Ковча, який не лише брав участь у Визвольних змаганнях українського народу, але й відстоював гідність українців перед польською владою у так само непрості тридцяті роки, коли його неодноразово арештовувала польська влада, а також відстоював гідність польської людності від сваволі наброду з вулиці у короткий період першої більшовицької окупації 1939-1941 років, ну і рішуче неприйняття звірств нацистів, його порятунок братів-юдеїв, яких він буквально витягав з палаючої синагоги, показують його як Воїна – Христового Воїна. Чого вартий його письмовий протест проти знищення євреїв у листі до Адольфа Гітлера – небагато відважилося на таке. Отець Омелян утверджував нашу спільноту християн, нашу Церкву як Воїн. «Ось що говорить той, хто має меч двосічний…Покайся, а як ні, –приходжу до тебе скоро і повоюю… мечем уст моїх». (Одкр., 2, 12)

Та разом з тим Отець Омелян, батько шести дітей, піднявся до висот найвищого духовного смирення – дав себе розіп’яти на своєму Хресті. Полишив гнів, полишив гординю, відрікся від світу сього. Він не лише хрестив новонавернених юдеїв, але й пішов з ними, як своєю паствою, до нацистського концентраційного табору смерті у Майданеку, а потім до газової камери і крематорію. Ми часто повторюємо безсмертну істину «Смертію смерть поправ» – і не всі над нею задумуємося. Віддаючи всього себе, поскромляючи свою гординю, піднімаючись до висот смирення та мучеництва і Апостол Петро, а за ним і Отець Омелян Ковч, утверджували Церкву як Люди Смирення. «Блаженні переслідувані за правду, бо їхнє Царство Небесне. Блаженні ви, коли вас будуть зневажати, гонити та виговорювати всяке лихо на вас, обмовляючи мене ради. Радійте й веселіться, бо нагорода ваша велика на небі; так бо переслідували пророків, які були перед вами».  (Мт 5, 1-12). І знову лист з Майданека «Я дякую Богові тисячу разів на день, за то, що послав мене сюди. Я більше Його ні про що не прошу. Не переживайте і не тратьте віри у те, що я роблю. Замість того, радійте мною. Моліться за тих, хто створив цей концентраційний табір і цю систему. Вони єдині, хто потребує наших молитов. Нехай Бог змилується над ними».

Отож Блаженний Омелян Ковч став для нашої Церкви і Павлом, і Петром, і Воїном, і Схимником. Тож не даремно він є покровителем священства – кожен з пастирів, живучи у світі людей, мусить бути і Петром і Павлом водночас. Це не просто. І у цьому багато печалі справжніх Пастирів. Так, будуючи Церкву, і Павло, і Петро, а, зрештою, і Блаженний Омелян пізнали багато печалі. Бо вслід за самим Спасителем йшли нелегким шляхом Пастирів – «Елоhі елоhі лема швактані?... Боже мій, Боже мій! Чому єси покинув мене!» (Марка, 15,34). Дуже важко бути каменем, на якому будується Церква. Тому маємо розуміти, що і Блаженного Омеляна не раз огортала печаль. А Церква будується щодня й щогодини.

Своїм діянням він як пастир промовив і до пастирів.

Але не лише Церква, але й суспільство та держава повинні будуватися на якомусь фундаменті. Звичайно ж, такий фундамент складається перш за все з якихось чеснот та ідеалів. Однак абстрактні ідеали та чесноти мають свої втілення, на які ми орієнтуємося. І тими втіленнями є звичайні люди, які, з огляду на свої діяння, входять у пантеон світових чи національних героїв. Орієнтуючись на них, ми й розбудовуємо свої спільноти, які називаємо державами та світову спільноту, яку називаємо людством.

Так годі уявити сучасне людство, яке не засвоїло уроків Чину Матері Терези чи Івана Павла ІІ. Але також Чину Магатми Ганді і ще живого Далай-Лами XIV. Але разом з тим людство повинно знати і про Чин Блаженного Омеляна – і цією сьогоднішньою прощею ми робимо кроки до того, щоб його Чин став набутком світу.

Однак перед тим Чин Омеляна Ковча має стати набутком українців. Ми з величезними труднощами розбудовуємо нашу сучасну українську спільноту. Це всім очевидне. Наше суспільство роздирають конфлікти. Вони мають різну природу. Але результатом є взаємне поборювання та ненависть.

Гадаю, що приклад Омеляна Ковча може показав те, що нас врешті-решт об’єднає. Може ми не на тому будуємо свою українську єдність – це ще один урок Омеляна Ковча.

Своїм діянням він як українець і християнин промовив і до сьогоднішніх державотворців.

Переконаний – майбутнє Української держави на шляху, який вказав Воїн та Страстотерпець Омелян Ковч. Маємо поєднувати і відвагу воїнів, борців за Українську Незалежність, і смирення людей, що розуміють печалі роду людського. Напевно невтомність будівничих, смуток мудрих та любов покірних швидше принесуть благодатні плоди на шляху облаштування життя нашої великої української спільноти.

І тут уроки Чину Блаженного Омеляна Ковча ще перед нами.

Своїм діянням він і далі з нами розмовляє.

Тому готуймося його не лише слухати, але й чути.

Львів – Перемишляни, 11 травня 2012