Всі спекуляції щодо ментальних і культурних відмінностей - це суто політичні інструменти, які актуалізуються, як правило, під час політичних протистоянь, виборчих кампаній або майданів, як зараз. Глава Донецької обласної адміністрації Андрій Шишацький нещодавно дав хорошу відповідь на сепаратистські та федералістські інсинуації, він чітко знає, звідки надходять кошти на Донеччину, і чи зможе вона існувати у вигляді, скажімо, Придністровсько-Донецкої чи Придніпровсько-Донецької республіки так, як уже чверть століття існує Придністров'я. А це жах. Тому, на мій погляд, ми повинні будувати щось зовсім інше і використовувати нашу різноманітність. Адже, якщо ми говоримо про федералізацію, то для цього потрібно спочатку стати сильною країною, у якої немає проблем з сепаратизмом.

Якщо у нас буде міцний державний організм і не буде спроб з-за кордону інспірування розвал нашої країни, тоді ми зможемо дозволити собі такий люксус як федералізація в тій чи іншій формі. Інша справа, що дуже часто федералізацію плутають з місцевим самоврядуванням. Самоврядування - це право самостійно вирішувати на своїх територіях максимальну кількість питань, пов'язаних, наприклад, з будівництвом, шкільництвом, чи пам'ятками, але це не стосується безпеки, або питань, пов'язаних із зовнішньою розвідкою. Ці питання вирішуються на державному рівні.

Чинна влада зробила все для того, щоб «поховати» останню надію на реальне, а не декларативне місцеве самоврядування. Чинний президент підпорядкував собі практично всі гілки влади, а також регіональні, обласні та значну частину міських адміністрацій, чим, по суті, довів до абсурду справу Леоніда Кучми, який цілком обґрунтовано почав зміцнювати унітарність досить роз'єднаної країни. Але Янукович зміцнював президентську вертикаль зовсім не задля «слави України», а з огляду на власні інтереси. У результаті чого, як кажуть, перетиснув гайку, - і різьба зірвалася. Саме тому ми досі дискутуємо про самоврядування, яке як правило плутають з федералізмом.

Як тільки Партія регіонів втрачає свої позиції, як це було у 2004 році чи зараз, коли в результаті такого надмірного тиску вертикаль влади починає сипатися, вона відразу ж ховається в своїх двох-трьох областях і актуалізує розмови про федералізм. Це свідчення безсилля, якийсь «прищик на носі» у Партії регіонів і, очевидно, Адміністрації Президента. Хоча хвороба, насправді, полягає не в прищиках і прагненні сховатися в регіон, а в тому, що Україна - це країна, і вона набагато більша, ніж Донецька область. Таке враження, що донеччани, обмеживши свій кадровий ресурс до двох областей, просто не впоралися з керуванням величезною державою, адже це не 5 мільйонів жителів Донецької області або 2 млн. Луганської - це 45-мільйонна країна.

Говорячи про базові позиції, що відрізняють Схід і Захід України, підкреслю, що Західна Україна так само диференційована, як і Східна. Наприклад, Донецька, Кримська та Одеська ментальності - це «дві великі різниці». Ментальність нерозривно пов’язана з різним сприйняттям базових екзистенціалів людини, один з яких - час. Незважаючи на різні закиди один одному, основна відмінність між цими регіонами полягає в тому, що Західна Україна вже зрозуміла, що з минулим нічого не зробиш і єдина наша надія - це майбутнє.

Південно-Східна Україна ще має ілюзії щодо минулого, це, як кажуть росіяни: «Мама, роди меня обратно», тобто всіма цими істериками про «хороше совєтське минуле», де «все було» - бо вже забули - демонструють бажання повернутися в лоно Совєтського Союзу, що в принципі абсолютно не можливо. В цілому ці ментальні установки називаються патерналізмом - пошуком «великого батька», будь то Леонід Данилович, Віктор Андрійович, Віктор Федорович чи Владімір Владіміровіч, було б кому «віддатися», не думати про майбутнє, і повернутися в минуле двадцятип’ятирічної давності.

І тільки можновладці хочуть затримати сьогоднішнє, тому що минуле повернути неможливо - про що мріють на Сході, змін у майбутньому - чого прагнуть Заході - вони бояться. Влада хоче, щоб в країні на порозі занепаду і дефолту все залишалося як є. Але тоді крах і дефолт неминучі. Але їм би «только ночь простоять да день продержаться». Ось така страусина політика.

Ще раз нагадаю, що ментальні відмінності існують і всередині умовно цілісних регіонів - умовного Заходу і умовного Сходу.

Різні фрагменти Західної України мають різний історичний досвід. Дуже часто ментальні установки є дзеркальним відображенням установок, властивих державам, яким вони свого часу належали. Там вони проходили своєрідну «школу».

Галицький гіперпатріотізм - це дзеркальне відображення польського гіперпатріотізму ХІХ сторіччя. Розірвана між трьома імперіями Польща, плекала його півтора століття, створювала інститути, які згодом західні українці дзеркально повторювали в Галичині. Поляки створили спортивне співтовариство «Сокіл» - українці створили аналогічне співтовариство з тією ж назвою, поляки боролися за польськомовний університет - українці боролися за україномовний університет. Можливо, не всі зі мною погодяться, адже власне - прийнято вважати абсолютно оригінальним, але воно не завжди таким є. Тому ми в Галичині часто відображаємо певні польські ментальні шаблони, які в свою чергу є певним породженням німецьких і австрійських аналогічних шаблонів. А німецьке національне відродження багато що взяло від французів. Ми всі вчимося.

Волинь примітна тим, що, на відміну від Галичини, не входила до Австрійської імперії, а була у складі імперії Російської, і не зазнала такого впливу німецькомовної та австрійської культури. У цьому, мабуть, і полягає фундаментальна відмінність. Але в той же час вона пройшла школу відносної демократії в міжвоєнної Польщі.

Австро-Угорщина була, по суті, бінарною імперією. Галичина входила до Австрії, а Закарпаття - до Угорщини, відповідно законодавство у них теж було різним, тому ментальність закарпатських та галицьких українців відрізняється, адже в питанні політичних свобод законодавство Австрії було більш ліберальним. Це, якщо не згадувати про те, що Галичина мала в рамках імперії свою автономію.

На Буковині зовсім інша ситуація. У міжвоєнний двадцятиріччя вона перебувала в далеко не демократичній Румунії з її під кінець профашистськими трендами і досить жорстким ставленням до національних меншин. У відмінності від Закарпаття, яке входило до складу Чехо-Словаччини - найбільш демократичної, після Британії, країни тих часів. Навіть автономію для Закарпаття хотіла створити. Не встигла. Роздерли.

Все це наклало безсумнівний відбиток на різні частини Західної України, і, слава Богу, що вони різні. Мені, як галичанину, завжди цікаво відчути цю різницю, поїхавши на Закарпаття, Буковину чи на Волинь. Кілька годин автомобілем - і ти в іншому кантоні. Хіба не чудово! Інше повітря, інший говір. І смак інший. Це ж наше багатство!

А нас все пробують зіштовхувати лобом, бо ми, бач, з різних регіонів. Дурня все це.

Але разом з тим наше майбутнє тільки в майбутньому. Пора перестати чіплятися за мамину спідницю чи татові штани. Це не допоможе.

Львів, 13 лютого 2014