бібліотека Ї Тарас Возняк. Ретроспективна полiтологiя. Епоха Ющенка. Довга прелюдiя
Чи нам по дорозi?..
Наша держава нагадує мені дерево. Зрештою, як і кожна инша. А світ - ліс чи гай, де є дерева міцні і могутні, як американська секвоя, яка ховає свою верхівку у хмарах. Є старі, хоча добротні - як Велика Британія. Чи незломні, як німецький дуб. А яким деревом є Україна? Невже знову вербою? З часів Шевченка її уявляють "вербонькою, вербиченькою" - молодим деревцем. Однак, сьогоднішня Україна, на моє глибоке переконання, на жаль, не молоденьке деревце, якому 16 років. Як виявилося, корінням воно не так у 1991 році, а у 1933. У шевченковій "Розритій могилі". Це опутане плющем посткомунізму, старе, хворе, можливо, безнадійно хворе, похмуре дерево. Так, 1991 року воно пустило новий пагін. 2004 - ще кілька. У людей щось зблиснуло в очах. І отут їх оплів старезний плющ. І воно знову заціпеніло в своїй одвічній апатії та безнадії. Обличчя людей на вулицях знову стали сірими і без блиску в очах.
Спостерігаючи з певної віддалі чи перспективи за тим, куди рухається Україна, як вона розвивається, важко не впасти в глибоку депресію. Важливо подивитися на все наше життя останніх 16 років спокійно та неупереджено. Дещо відсторонитися від тієї марнотної метушні, яка поглинає нас щодня. Відсторонитися від того безплідного патякання, яке Ніагарою спадає на нас з екранів наших телевізорів. Не вмикати хоча б кілька днів телевізора і не читати щораз порожніших газет, не виходити що пів години на сайт "Української правди" в очікуванні останньої новини.
Шістнадцять років тому ми були молодшими. Надіялись. Очевидно, що надіялись на хоч трішки пристойне життя, ще за життя - даруйте за тавтологію. Здійснили кілька етапів національної революції. Так чи инакше більшість з нас була до цього причетною. Навіть якщо просто співчувала студентам, що голодували на граніті, чи помаранчевим ідеалістам, що місили мокрий сніг.
Однак дивним чином практично всі наші сподівання марнуються. Кого б ми не приводили до керма влади - вона, як стара хвойда, розбещує їх за один вечір. Вже не кажу про спритників, які завжди опиняються на вершині суспільної піраміди. Скільки б ми їх звідти не виганяли. Чи вдалося нам позбутися старої совєтської партноменклатури? Аж ніяк. Вона і далі при владі. Хоча трансформувалася - тепер вона представлена своїми дітьми, що засіли у правліннях партій (всіх відтінків), банків, депутатських комісій.
А вони, як ненажерлива гусінь, живлячись тільки свіжою "зеленню", пожирають надії однієї генерації молодих українців за одною. Як і всяка гусінь, вони працюють тихо. Однак, не залишають жодного шансу дереву нашого народу.
Ненажерливість цієї гусені поховала наші надії увійти до кола більш-менш цивілізованих народів. Просто хоча б трішки пожити по-людськи. А такі шанси, безсумнівно, були і у нас, якщо вони були у литвинів чи естонців. Біднющих, насправді, країн. Сьогодні ми бачимо, як цинічно нищаться основи не лише української держави, але й самого українства. Бо що означає бути українцем? Якийсь напівграмотний босяк з Донецької міської ради, працюючи на підтанцьовках у поважних дядьків, відважно напинає груденята та добиває рештки українства на Донбасі. І навіть більше - воно, пташеняточко з чубчиком (бо ж маленьке ще), замахується рученятами на всю Україну. І знаходить підтримку... Бо ж дурень завжди вибовкає те, що в инших у голові. А тоді постає запитання - а що, власне, будується, і хто будує? Чи ми справді будуємо Україну, чи якусь ефемерну державу з назвою Україна? Щось подібне до американських Гаваїв без гавайців?
Якщо ми насправді будуємо "государство" з назвою "Украина", то мені з ним не по дорозі. У такому "государстві", та ще й совєтському і соціалістичному, на жаль, пройшла більша частина мого життя. Не так багато й залишилося.
Найбільша гіркота від того, що ти починаєш розуміти, що для величезної частини населення України саме воно було тим ідеалом, який вони прагнуть повернути. Свідомо пишу - населення, а не народу України. І що найсумніше - совєтчина не минає - вона відроджується, клонується у таких донецьких горобчиках, як попередньо згадуваний.
Що ж робити? Гадаю, нам справді потрібне глибоке осмислення того, що ж насправді ми зможемо побудувати. І що хотіли побудувати. Бо инакше перед нами неодмінно постане питання - а чи нам по дорозі?
4.03.2007