бібліотека Ї Тарас Возняк. Ретроспективна полiтологiя. Епоха Ющенка. Довга прелюдiя
ДЕРЖАВУ НЕ ЗБУДУВАТИ
БЕЗ РОЗДІЛЕННЯ ВЛАДИ Й БІЗНЕСУ
Думаю, багато людей не підуть 30 вересня на вибори. Бо насправді не бачать у кандидатах, запропонованих Партією регіонів, БЮТом та "Нашою Україною - Народною самообороною", своїх представників. Відбувається чергове відчуження народу від політики. Вона зі справи всіх перетворюється на справу кількох сотень людей.
Це відчуження має кілька причин. Однією з них є те, що владу в Україні відірвали від джерела влади - народу. Цього добивалися наші політичні лідери. І вони це отримали, практично усунувши народ України з активного виборчого процесу і передчасно прийнявши виборчий закон, за яким вибори здійснюються виключно на партійній основі. А в умовах насправді несформованих партій та ще й таких, які дуже далекі від будь-яких ідеологічних установок, вибори були віддані на відкуп очільникам цих політичних холдингів. Однак народ мститиметься тим, що не визнає політики, яку вони ведуть, за свою. Тобто збайдужіють до всіх її проявів. Зокрема і до виборів. Що, безсумнівно, вплине на реальні, а не підтасовані, результати виборів.
Кого ж насправді представляють ці реальні претенденти на депутатські мандати? Про купівлю місць у списках та клановість уже говорено-переговорено. Усі коханки, водії та підставні "шістки" перелічені. Вже пишуть про те, скільки агентів "дружніх" нам спецслужб нашого сусіди запроваджено у виборчі списки всіх без винятку партій.
Водночас від політики, від того, хто ж буде засідати у Верховній Раді та формувати виконавчу владу, залежить не лише життя нинішнього покоління, а й майбутніх генерацій. Бо попри звичну помпезність Дня незалежности та самозаспокоєння на кшталт "Україна все ж існує", українська державність останніми роками занепадає. Уже сьогодні просто недосяжними виглядають інтеграція в цивілізоване европейське співтовариство - Евросоюз чи НАТО. Ми не тільки не спромоглися хоч якоюсь мірою створити достойні соціальні стандарти життя в нашій державі, але навіть забезпечити її безпеку. Бо без тієї чи иншої форми інтеграції з отими двома союзами ми приречені бути полігоном для майбутньої холодної війни, подих якої вже доволі відчутний.
Повторюється історія Українською Народної Республіки та Західноукраїнської Народної Республіки. Свого часу вони теж стали розмінною монетою великих геополітичних гравців - Антанти, Німеччини та большевицької Росії. А все тому, що українці тоді просто не встигли або не спромоглися створити системи, яка називається "державою". Отого механізму, який дозволяє не лише певним чином облаштувати життя на певній території, але й захистити саме такий, а не инакший його уклад.
Наші наївні націєтворці гадають, що держава в її сучасному розумінні з'явилася ледь не в часи антів та склавінів. Однак справді модерною вона постала на межі XVII та XVIII століть. І однією з визначальних ознак сучасної держави є те, що в ній розділилися влада та власність. Це у давніх імперіях, феодальних утвореннях володар водночас був і власником як земель, так і рабів чи кріпаків, вже не кажучи про всю нерухомість. Тому й актуальною тоді була проста максима "Держава - це я". А модерна держава витворила клас чиновників, які лише складали та узаконювали правила, за якими мало жити суспільство. Вони не володіли власністю, а лише врегульовували стосунки між власниками. Зазвичай у цивілізованих державах чиновники не є найбагатшими людьми. З иншого боку, найбагатші люди, власники, бізнесмени, як правило, не є чиновниками - в тому числі депутатами. Хоча, звичайно, мають там своїх представників, які відстоюють їхні інтереси. Таких же лобістів має там народ та середній клас. Разом з тим, чиновництво не править у цивілізованій державі, а тільки дає народу змогу реалізувати свою волю через справжнє представництво у виборних органах влади. Тобто, воно легітимізує владу через вибори як найпряміший зв'язок між народом та тією ж владою.
А що маємо в Україні? Що стосується влади, то в Україні її знову "організовує" дуже вузький прошарок населення - кілька десятків олігархів та їхніх ставлеників - лідерів головних політичних холдингів. Народ, у найширшому сенсі слова, від формування влади усунутий. Як так сталося, що після стількох оксамитових і не зовсім революцій в Україні ми прийшли до того, з чого починали на початку української незалежности?
На початку 90-х років минулого століття колишня соціалістична власність виявилася безгосподарною. Водночас, після розвалу совєтської бюрократичної машини в Україні залишився корпус спраглої матеріальних благ номенклатури. І саме вона накинулася на ці блага, різними правдами й неправдами конвертуючи свою владу у власність. Саме тоді й відбулося їхнє зрощення. Спочатку це відбувалося тихцем, а потім зовсім відкрито і з неабияким розмахом. До шматування загальнонаціональної власности долучився і кримінал. Сьогодні навіть говорити смішно про якийсь більш-менш справедливий розподіл всього того, що залишилося від почилого СССР.
Отож в Україні влада почала означати власність. А згодом навпаки - власність почала означати владу. Тому й прийшли у владу Ринат Ахметов, Віктор Пінчук, Ігор Коломойський та инші.
Таке можливе тільки тоді, коли немає держави. Бо саме вона є структурою, яка забезпечує права всіх громадян - і власників, і тих, хто нічого не має і лише продає свою працю. Тому логічне запитання: чи є в нас модерна державність і як вона розвивається? Чи можемо ми сказати, що на сторожі України стоїть чиновництво чи військо, як-от у Туреччині? Поліція чи хоча б спецслужби - як у сучасній Росії? Аж ніяк, хоча формально все це існує. Але коли що-небудь станеться, як це було з УНР - пошлемо 300 студентів з Києво-Могилянської академії під Крути? Як тоді, у січні 1918-го, коли так само не було держави. Бо держава - це розгалужена і працююча система, з поліцією, податковими службами, чиновництвом, а не кількома полками та куренями вільного козацтва. Ну, добре - тоді вона не встигла сформуватися. Однак зауважу, що, якщо при Директорії її не надто активно будували, то при гетьмані Скоропадському вона все ж функціонувала. Можливо, саме свобода вільного козацтва і була на заваді.
Сьогодні структури, які мали б бути каркасом держави, завершують розподіляти рештки власности. Куди не глянь: прямий чи не прямий власник ресторану чи готелю - як не міліціонер, то чиновник, як не СБУшник, то суддя... А на вершині - декілька надбагатих. Навіть закінчення цього "свята життя" для небагатьох родин не гарантує того, що вони підуть від влади. І суть не в самому Ахметові чи инших, а в системі, яка постала в Україні. І зараз під великим питанням, чи маємо ми шанс хоч колись отримати державницькі чиновництво, поліцію, військо та служби безпеки - тобто державу як таку? Чи ми як народ, чи то населення, постійно будемо придатком до конкуруючих політично-бізнесових корпорацій?
Отож, перед нами стоїть непросте завдання - не на словах, а на ділі розмежувати владу та бізнес. Про це багато говорили, причому в усіх політичних таборах. Однак робили вони прямо протилежне. По суті, тихою сапою і спільними зусиллями олігархів різних кольорів намагаються остаточно приватизувати українську державу.
Водночас, не хочеться рецептів розбудови державности за турецьким чи російським зразком. Путінський шлях кагебістської державности Україні не підходить хоча б тому, що у нас немає таких політичних традицій. Ще більшою мірою це стосується українського війська.
Чи реально насправді у досяжному майбутньому розпочати розбудову держави, тобто розділити владу й бізнес? Думаю, що Україні цього не оминути. Однак це супроводжуватиметься ще не одним соціальним і політичним потрясінням. Тобто, "революція на граніті" та "помаранчева революція" в Україні не остання.
Які для цього мають бути передумови? Першою з них є неадекватність теперішнього політичного класу, який співпадає з вищим бізнес-класом тим завданням, які стоять не те що перед українським народом, але будуть поставлені перед нами всіма світовим співтовариством. Ми бачимо зріст напруги на світовій арені. Бачимо, що завдяки безпомічності та захланності політичного та бізнес-класу Україна стала, по суті, полем битви між знову об'єднаним Заходом та Росією. Отож, споживати свої вкрадені в народу України мільярди доведеться на полі бою. Що не комфортно і неможливо. Так само апелювати до народу ця сита братія навряд чи зможе, а отже, не зможе ні мобілізувати його на вирішення нагальних політичних проблем, ні протистояти йому у випадку внутрішнього конфлікту в Україні. Тому неминуче має бути рекрутована инша провідна верства, яка зможе адекватно відповідати на виклики в умовах, радше, польових. Можливо, саме вона і буде державницькою.
В еволюційне відчуження влади і бізнесу в Україні, як і всі, не вірю.
Картина, напевно, безрадісна. Однак, цілком можлива. Бо приватизована держава, яка сьогодні створена в Україні - не той інструмент, щоб визнати її своєю чи щоб оперувати на світовій арені. Приватизована держава може обслуговувати інтереси тільки жменьки українських товстосумів. Вона потрібна тільки їм і обслуговуватиме тільки їхні інтереси, а не наші. Що загрожує нашому, не такому вже й далекому майбутньому.
26.09.2007