Лешек Бальцерович Свобода і розвиток. Економія вільного ринку
Зміст

У СВІТІ ПОЛІТИКИ

Свобода і розвиток
Алхемія систем
Колективний розум чи психологія натовпу?

Свобода і розвиток

Свобода є одним із центральних понять філософії, вона перебуває в центрі політичних дебатів і поточної мови. Свобода також є цінністю, прийнятною для загалу: вважається, що її наявність і розширення кращі, аніж відсутність чи обмеження. Як і більшість видатних понять, поняття “свободи”, однак, обтяжене безліччю непорозумінь. Площина згоди включає певно лиш те, що свобода полягає в існуванні певної сукупності справ, вільних від втручання ззовні. Але цього замало, аби запобігти існуванню різноманітних, в тому числі й небезпечних, інтерпретацій. Тому варто було б присвятити трохи часу цьому видатному поняттю.

Як розуміти свободу?

Свободу завжди треба співвідносити із становищем окремих людей, а не цілих груп, потрактованих у відриві від індивідів. Таким чином, йдеться про індивідуалістичну концепцію свободи, пов’язану із цінністю, яку вона приписує людській особі. Цей індивідуалізм відрізняє культуру Заходу від інших культур, особливо тих, які породив колись Схід. До польської традиції належить боротьба за свободу нації, тобто, на перший погляд, за колективну свободу. Але ця боротьба точилася на індивідуалістичному ґрунті – її метою було розширення сфери свободи принаймні для частини членів польського суспільства, свободи, обмеженої іноземним пануванням. Індивідуалістична концепція свободи боронить нас від ідеологій, які уславлюють примус в ім’я визволення суспільства чи усього людства (1). Ця концепція схиляє нас відрізняти випадки зовнішнього впливу, що сприяли розширенню сфери індивідуальних свобод у певному суспільстві (скажімо, американська окупація в Японії та ФРН), від тих, що мали цілком протилежні наслідки (скажімо, поширення впливу колишнього СРСР на Польщу та інші країни Центрально-Східної Європи після 1945 р.). Треба розрізняти втручання, які несуть свободу, і втручання репресивні. Подібним чином треба розглядати відступ зовнішньої влади з певної території. Тоді ми зрозуміємо, чому багато китайців у Гонконгу боялися об’єднання з Китаєм.

Я гадаю, що переважна більшість поляків головну цінність змін геополітичного становища Польщі після 1989 р. вбачає в розширенні в нас меж індивідуальної свободи.

Зміст поняття свободи торкається тільки стосунків між певною особою та іншими людьми. Проблема свободи не існує поза суспільством. Із нею не мав справи на безлюдному острові Робінзон Крузо. Зміст поняття свободи не стосується також співвідношень поміж особою та світом матеріальних речей, скажімо, відсутність у когось велосипеда не свідчить про відсутність свободи, а лише про відносну бідність. Такий підхід до свободи має дуже важливі наслідки. Він запобігає її знеціненню під впливом лівих, зокрема марксистських, ідеологій. Вони визначали свободу переважно саме через становище людей у стосунках із речами і – висуваючи на перший план проблему злиднів – намагалися витворити враження, начебто свобода, властиво, не існує (2). Ба більше, вони намагалися викликати фальшиві асоціації між гаданою чи фактичною нуждою і “формальними” чи “буржуазними” свободами: владою закону, приватною власністю, свободою вибору тощо. Розумування було просте, хоча виразно помилкове: позаяк бідність існує в умовах цих свобод, то вочевидь вона існує внаслідок цих свобод, якими, зрештою, так чи так користуються лише обрані – багаті капіталісти. Отож, не треба вагатися перед ліквідацією уславлених свобод. Велика мета у формі ліквідації злиднів є достатнім виправданням. Такими логічними рейками входили в публічний обіг ворожі свободі ідеї соціалізму, ще не так давно поширювані багатьма інтелектуалами Заходу. Там, де ці ідеї були втілені, не лише гинула свобода, але – от парадокс! – утверджувалася відсталість. Адже ідеї ці спиралися на цілковито фальшиву теорію про конфлікт між економічною свободою та розвитком економіки. Вона вчувається у всіх голосах, котрі домагаються розширеного державного регулювання.

Скільки свободи?

Свободу належить дефініювати як таку, що може мати вужчий або ширший діапазон у певній сфері громадського життя. Коли цей діапазон спадає нижче критичного рівня, можна говорити про відсутність свободи, а у випадку особистої свободи – навіть про рабство. Таке трактування свободи дозволяє спитати, а який її діапазон оптимальний із різних точок зору? Питання це слід розв’язувати залежно від різних типів свободи. Однак, навіть на найзагальнішому рівні легко зауважити, що неможливо обстояти погляд, наче найкращою є максимально широка свобода. Адже це означало б погодитися на будь-яку індивідуальну поведінку, а отже, й таку, яка завдає шкоди іншим людям. Як зауважує, скажімо, видатний американський філософ Сидні Гук, ідеал свободи наукових досліджень не включає вівісекції на людях (3). Сучасний ідеал економічної свободи так само не допускає можливості завдавати нічим не обмеженої шкоди навколишньому середовищу. Лібералізм – філософська орієнтація, яка особливу увагу приділяє індивідуальній свободі, а водночас дає нам критерій для окреслення максимальної межі цієї свободи: їх визначає повага до свободи інших людей (4). Ліберальна концепція свободи є візією суспільства, в якому “максимальна кількість індивідів може досягнути якнайбільше цілей, не оцінюючи їх, допоки вони не суперечать цілям інших осіб”. Таку модель ми можемо назвати класичним ліберальним ідеалом свободи. Проблема меж постане в дещо іншому світлі, якщо до критеріїв їх усталення ми долучимо інтереси людей, які тільки ще народяться, а також – слідом за деякими філософами Сходу – становище інших істот. Результат подібної операції ми можемо окреслити як модифікований ліберальний зразок меж свободи. Ще інший образ цих меж з’явиться, коли головною їх підставою визнати будь-як усвідомлений “суспільний інтерес”, цілковито відірваний від становища членів цього суспільства. Така візія суспільного блага легко допроваджує до деспотизму.

Суспільство та свобода індивідів

Поняття свободи можна дефініювати через повноваження, які належать окремим людям. Під наданими повноваженнями слід розуміти змогу окреслених дій індивіда, які певним чином акцептує суспільне оточення. Санкціонування з боку суспільства полягає в тому, що воно тамує дії інших осіб, які могли б перешкодити індивідові скористатися наданими можливостями. Чільне повноваження, яке виокремлює лібералізм з-поміж інших філософій держави, полягає в тому, що дозволено усе, що виразно не заборонене (5). При застосуванні цього принципу тягар доказів лягає на того, хто прагне обмежити свободу інших.

Оточення кожного індивіда складають інші люди, котрих у подібних міркуваннях ми зазвичай називаємо “суспільством” або “державою”. Отож, проблеми індивідуальної свободи, аналізовані у масштабах цілої країни, можна висловити двома співвідношеннями: індивід – суспільство, індивід – держава.

На першій площині ми спостерігаємо м.ін. проблему колективного тиску, який – погрожуючи рішучим неприйняттям з боку інших людей – викликає в окремих індивідів конформістську поведінку, тобто таку, що відповідає визначеним нормам, скажімо, традиції. Таку поведінку можна трактувати як вияв звуження індивідуальної свободи, не констатуючи, обґрунтовано це з певних точок зору, чи ні. Тут ми можемо тільки зауважити, що суспільства відрізняються за силою та змістом згаданого тиску. Спостерігаючи проблему в розвитку, ми помітимо також, що у західних суспільствах сила колективного тиску в ситуаціях, які стосуються приватного життя окремих індивідів, виразно ослабла, тобто зростає толерантність до різних стилів життя. А це призводить до суперечок, чи, припустимо, з точки зору родинних зв’язків, а отже блага людей, які тільки народяться в майбутньому, не перейдено певних припустимих меж.

Проблема “індивід – суспільство” включає також питання, наскільки належний захист у внутрішніх, скажімо моральних, нормах знаходять свободи, відмінні від свободи стилю особистого життя, як-от свобода економічна. Тут можна відзначити певний парадокс. Отож, у часи, коли в суспільствах Заходу загалом зросло розуміння потреби розширення свобод у першій сфері, виразно ослабла психосоціальна підтримка ідеалу економічної свободи. Це, безперечно, відбулося під впливом антиліберальних, колективістських теорій, про які уже йшла мова (6). Лише банкрутство соціалізму та інших форм етатизму створило шанс для відбудови суспільної поваги до приватної власності, вільного ринку, свободи вибору тощо. На думку великого мислителя Макса Вебера, таке ставлення виникло колись завдяки певним релігіям, зокрема протестантизмові. Саме вони витворили, як це окреслив Вебер, “дух капіталізму” (7).

Держава, закон, свобода

Проблема свободи, однак, існує переважно у площині індивід – держава. Тут віками зважується центральна дилема політичної філософії та практичного управління: як вчинити, аби держава стояла на сторожі широкосяжної свободи, а не перетворилася на її деспотичного чи патерналістського нищителя. Упродовж останніх 100 років у цій царині відбувається конфлікт двох позицій: ліберального індивідуалізму та антиліберального етатизму. Перший особливий наголошував на широкому діапазоні свободи індивіда, але водночас застерігав, що вона може мати обмеження як з боку інших людей, так і держави. Ліберальний розв’язок полягає в такому кшталтуванні сфери діяльності держави, яке б захищало широкий діапазон індивідуальних свобод від порушень з боку інших людей, але водночас саме його не порушувало. Суттю цього вирішення є державно-правничий лад, який дає окремим людям широкий діапазон свобод та захищає їх від порушення іншими особами. Потужна держава на сторожі широко закроєної індивідуальної свободи – ось серцевина ліберальної концепції. Вона включає згоду на державний примус до тієї міри, якою він служить захисту свободи. Як усе ж вчинити, аби свобода не зазнавала ерозії внаслідок ухвалення під тиском певних юридичних обмежень, які стосуються окремих ділянок, зокрема в галузі економіки (особливі правила, збільшення податків)? Головним гарантом вважається укладена належним чином конституція, тобто комплекс юридичних актів найвищого рівня, які важко змінити, а відтак вони визначають рамки для законодавства нижчого рівня. Конституція м. ін. повинна містити норми, які захищають широкий діапазон індивідуальної свободи від втручання з боку самої держави.

Серйозним питанням, вочевидь, залишається те, за яких обставин таку конституцію слід готувати й ухвалювати. Така можливість сумнівна в атмосфері передвиборчої політичної боротьби.

Антиліберальний етатизм спирався на теорію, яка ключ до розвитку вбачала у звуженні індивідуальної свободи, особливо економічної, та у відповідному розширенні компетенції держави. Вона засновувалася на вірі у примус і централізований порядок, а водночас на глибокій недовірі до того, наче лад і розвиток можуть зродитися із спонтанних дій вільних людей. Прихильники цієї доктрини також гадали, що широкий діапазон економічної свободи неминуче породить значну майнову нерівність і нерівність у доходах. Вершинною формою цієї теорії, втіленої кількадесят років тому в нашій частині світу, був соціалізм. Антиліберальний етатизм після II Світової війни також охопив більшість країн Третього Світу. Його інтелектуальні сліди живі досьогодні. Вони виявляються – як на Сході, так і на Заході – у тому, що, як я уже згадував, ідеал економічної свободи має значно слабшу опору в інтелектуальних колах та серед громадської думки, аніж ідеал інших свобод. Адже власне він зазнав особливо агресивних нападів з боку теорії, яка в економічній свободі вбачала головне джерело загроз для розвитку й рівності. Мало хто очікує сьогодні користі від звуження діапазону позаекономічних свобод і прагне домогтися цього. Натомість звуження економічної свободи, скажімо, у формі обмеження можливостей імпорту, і надалі вважається шляхом досягнення вітчизняним виробником додаткових прибутків. Такі спроби завше чиняться під гаслом захисту громадських інтересів.

Говорячи про свободу як про комплекс прав, пов’язаних із національною правничою системою, слід розрізняти три речі. По-перше – права, які містяться в правових актах, скажімо, у виборчому праві чи праві власності. Ці права стосуються не конкретних осіб, а громадян у цілому. Деякі із цих загальних прав може мало не автоматично використовувати кожен із них. Так, скажімо, усякий дорослий громадянин демократичної держави за законом може брати участь у голосуванні. Здійснення інших загальних прав не настільки широко доступне для всіх громадян. Скажімо, свобода підприємницької діяльності не означає, що всі стануть приватними підприємцями, бо це залежатиме м.ін. від особистих нахилів. Ті, котрі ними усе ж стануть, завдяки існуванню загальних норм, які наділяють економічною свободою, набудуть конкретних майнових повноважень. Так само не всі можуть однаково безпосередньо користуватися свободою слова. Врешті, йдеться про те, яким державним захистом користуються окремі люди. За допомогою трьох згаданих понять: загальних прав, конкретних прав та міри їх захисту державою можна сформулювати головні проблеми свободи, права та рівності у суспільстві.

Так, наприклад, сучасні системи відрізняються від устроїв, які існували у XIX столітті, тим, що повнолітні громадяни не розмежовані з точки зору діапазону свобод, яких надає їм конституційний устрій. Це, коли підходити історично, цілком нова ситуація.

Близько 150 років тому в Польщі існувала панщина. Жінки у Швейцарії набули виборчого права тільки після II Світової війни. Останні кількадесят років – перший в історії період втілення ідеалу рівної юридичної свободи, а вона в свою чергу є засадничою компонентою ліберального ідеалу рівності можливостей.

Як я уже сказав, не всі різновиди загальних прав можуть бути використані кожним, хто формально ними наділений. Доктрини, ворожі свободі, насамперед марксизм, трактували це як привід підважити значення згаданих загальних свобод, називаючи їх “чисто формальними”. Однак такі дії абсурдні. Люди неминуче відрізняються своїми нахилами. У цій ситуації існують тільки два розв’язання. Або – в ім’я рівності – настільки скоротити діапазон загальних свобод, аби навіть найменш здібний член суспільства був у стані ними скористатися, або прийняти значний діапазон цих свобод, погодившись із тим, що не всі зможуть їх втілити однаковою мірою. Ті, хто критикує цей інший стан речей, підтримують – хочеш, не хочеш – перше розв’язання. Критика “буржуазних свобод” виникає також із переконання, що саме державний примус і централізоване керівництво є рецептом економічного успіху. Ті, хто в це вірять, не помічають, що широкий діапазон загальних свобод уможливлює використання людських здібностей, а завдяки цьому – служить усім членам суспільства.

Від проблеми неухильного розмежування ступеню використання певних свобод треба відрізняти потенційну диференціацію захисту прав різних членів суспільства державою та законом. Другу ситуацію неможливо виснувати із неуникного розшарування людей, а тому її неможливо виправдати. Тимчасом саме така ситуація спостерігалася у багатьох країнах Третього Світу, де, на відміну від соціалізму, приватна власність не була заборонена. Так, скажімо, донедавна в Перу, як це описано у відомій книзі Ернандо де Сото, 90% громадян не мали офіційних документів про власність на будинки та нерухомість, якими користувалися. Отож вони не могли розраховувати на захист їхніх прав державою, навпаки – були приречені на постійне підплачування державним службовцям. Натомість, нечисленна багата олігархія користувалася повним державним захистом своїх гігантських прав (8). Становище це можна у принципі критикувати з одного боку як несправедливе, а з іншого – як таке, що гальмує економічний розвиток. Люди, позбавлені юридичного захисту набутого ними майна, не будуть у широко інвестувати у це майно. Усунувши це розшарування, можна прискорити розвиток біднішої частини суспільства і водночас зменшити нерівність у доходах, що збільшило б динаміку усієї економіки.

Свобода і рівність

На цьому тлі можна виразно показати, у чому полягає ліберальний зразок поєднання свободи та рівності. Пріоритетним тут залишається значний діапазон загальних прав і свобод. Натомість рівність виражається у тому, що всі можуть – якщо їм на це дозволяють їхні нахили – користуватися цими свободами, а також високим і рівним ступенем захисту прав, тобто рівністю перед законом. Ніхто також не чинить дій, спрямованих на безпосереднє зрівнювання фактичних умов життя окремих людей, в тому числі їхнього майна й доходу. Можна сказати, що це ідеал максимально рівної участі у широкосяжній свободі, або іншими словами – рівності в діапазоні широкого набору шансів. Здійснення цього ідеалу може забезпечити не лише швидкий розвиток, але й меншу нерівність становищ, аніж втілення етатистських концепцій обмеженої – в ім’я рівності – економічної свободи. Це не повинно дивувати: згадане звуження супроводжується посиленням державного апарату, а водночас виразним розшаруванням суспільства під оглядом можливостей доступу до влади. А нерівність доступу до влади – це нерівність діапазону свобод. Групи, які мають доступ до апарату, можуть здобувати – завдяки отриманим привілеям – різні матеріальні користі. Водночас із концентрацією особливої влади в руках держави з’являється небезпека значної економічної нерівності. Це частково пояснює, чому країни Латинської Америки, які донедавна у широких масштабах вдавалися до етатистського регулювання, не лише розвивалися повільніше, але й відзначалися значно більшою нерівністю доходів, аніж “азіатські тигри”, котрі виявилися значно ближчими до втілення ліберального зразка поєднання свободи і рівності (9).

Залежність поміж свободами

Про різні види свободи можна говорити, залежно від сфери життя, якої вона стосується. Підставою для усіх інших свобод є особиста свобода. Наступний різновид – економічна свобода, яка стосується трудової діяльності та охоплює свободу приватного підприємництва, свободу вибору, вибору фаху, типу й місця праці. Власність і свобода, отож, поняттєво пов’язані між собою. Вилучення приватної власності означає усунення істотного чинника свободи. Під політичною свободою зазвичай розуміють, що громадяни мають автентичні виборчі права. Цю свободу, таким чином, можна ототожнити із демократією, а її відсутність – із існуванням іншого, аніж вибори, тобто недемократичного способу зміни влади у державі, скажімо, шляхом державного перевороту, династичного успадкування, вказання наступника попереднім володарем (як, скажімо, донедавна діялося у Мексиці) тощо. Автентичні вибори можуть бути організовані, якщо існує свобода вільного представлення різних програм. Політична свобода, отож, вимагає т.зв. громадянських свобод – слова, спілок тощо. Варто, однак, додати, що усі ці свободи існували також і в системах, які не зараховують до демократичних, скажімо, в конституційних монархіях. Вищезгадані зауваги наштовхують нас на складне запитання: а яка залежність існує поміж різними видами свободи, або, іншими словами, якою мірою подільна свобода? Тут йдеться про емпіричну проблему: наскільки подільна свобода, тобто чи можна втілити її – у масштабах країни – лише в деяких сферах.

Як ми переконалися, політична свобода вимагає громадянських свобод. Мілтон Фрідмен, окрім того, звернув увагу, що годі утримати політичну свободу без вільного приватного підприємництва та вільного ринку: в економіці, підпорядкованій жорсткому державному контролеві, опозицію легко можна позбавити матеріальних можливостей конкуренції, скажімо, друку плакатів чи приготування кінореклами (10). Отож, соціалізм в економіці важко узгодити із демократією в політиці. Це залежить також від додаткових і, напевно, важливіших причин, скажімо, того, що соціалізм приречений на кепські економічні показники, а це неминуче викликає суспільне невдоволення. Його або слід придушити, що було б рівнозначно смерті демократії, або – шляхом виборів – рано чи пізно воно призведе до прокапіталістичних реформ.

Відтак ми бачимо, що політичну свободу неможливо відокремити від громадянських свобод та значного діапазону економічних свобод, тобто ринкового капіталізму.

Це підтверджує існуючий досвід, усі країни з тривалою демократією мали водночас капіталістичну економіку та значний діапазон громадянських свобод. Досвід, однак, показує, що значний діапазон економічної свободи може – принаймні упродовж певного часу – існувати за умов відсутності виборчих прав громадян. Це спостерігалося у випадку прокапіталістичних авторитарних режимів, які донедавна існували у Південній Кореї, на Тайвані й у Чилі. Однак тут ми маємо справу із певною довготерміновою залежністю: ці системи урухомили механізм вкрай швидкого економічного розвитку, а він породив умови, сприятливі для розвитку політичної демократії – збільшив економічну незалежність громадян від держави, а також створив потребу в політичних свободах, яка дедалі більшає в процесі зростання доходів та освіченості. Зовсім не випадково, що упродовж останніх років названі країни перейшли до демократії.

Згадані процеси, пов’язані із ефективною капіталістичною економікою, істотно впливають на посилення попередньо запровадженої демократії. Той, хто зміцнює добре функціонуючий капіталізм, тобто економічну свободу, служить не лише розвиткові економіки, але й демократії; той, хто його послаблює,– нищить і перший, і другу. Демократія значно більше завдячує капіталізмові, аніж капіталізм – демократії. Отож, бути антикапіталістичним демократом – все одно, що намагатися сіяти збіжжя в пустелі.

Значення різних свобод

Кожна свобода цінна, але, окрім того, кожна з них – хоча й різною мірою – служить іншій меті. Політична свобода, тобто можливість вибору керівників підлеглими найкраще з-поміж різних можливих способів служить гідності людини в її стосунках із державою. Демократія також забезпечує в сучасних обставинах найвищу міру суспільної легітимізації держави.

Свобода слова необхідна для розвитку різних форм людської творчості, для пошуку істини і для порозуміння поміж людьми.

Економічна свобода, яка знаходить свій вияв у вільноринковому капіталізмі, служить, як було згадано, виникненню та зміцненню політичної свободи. А поза тим, економічна свобода є фундаментальною умовою розвитку економіки, тобто постійного поліпшення економічних умов життя людей. Адже ця свобода забезпечує можливість постійного пошуку і випробування нових методів виробництва та організації господарської діяльності й створення нових благ, тобто в підсумку сприяє інноваціям. А вони є головною рушійною силою розвитку економіки. Поза тим, ця свобода створює можливості для конкуренції між виробниками різних благ, що додатково посилює схильність до інновації та змушує ефективніше господарювати.

Алхемія систем

Чотири осі

Ми живемо у виняткову епоху великих змін устроїв у багатьох країнах. У такі часи неважко загубити орієнтири і почуття напрямку. Ми можемо повернути це почуття, розташовуючи різні системні конфігурації на чотирьох осях і визначаючи різновид стосунку, який пов’язує державу з економікою, іноземними державами, власним суспільством та інституціями, що діють на його території.

Ставлення до іноземних держав

З огляду на ставлення до іноземних держав ми можемо – дещо спрощуючи справу – вести мову про незалежні та політично залежні країни. Залежність найчастіше стосується іноземної політики та формування внутрішнього устрою певної країни. У Польщі, лібералізуючи економіку та приватизуючи її не без опору, ми усуваємо наслідки колишньої залежності від СРСР. До речі: чи не парадокс, що приватизацію державного сектора, спершу неможливу через цю залежність, пізніше значною мірою блокували внутрішні чинники? Деякі політики намагаються шляхом демонізації іноземного капіталу призбирати собі політичний капітал, позбавляючи у такий спосіб країну інвестицій, завдяки яким могли б виникнути робочі місця. А колективи деяких багатших – поки що – підприємств вважають, що це їм належить майно закладу, і, схоже, не усвідомлюють, що без зовнішньої ін’єкції технології та капіталу уже невдовзі їм може явитися примара банкрутства. У ринковій економіці навіть найбільші підприємства не захищені від закриття. Про це свідчать, скажімо, величезні клопоти IBM чи General Motors, або, скажімо, банкрутство й зникнення великої авіалінії Panam.

Політичної незалежності держави не варто плутати із відсутністю зовнішніх економічних впливів. Усі країни, особливо менші за розмірами, залежать від того, що діється поза їх межами, зокрема у великих країнах. Процентна ставка Бундесбанку, бюджетний дефіцит у Сполучених Штатах чи Німеччині серйозно впливають на економічне становище в усьому світі. Скажімо, вибух рівня заробітної платні у Східній Німеччині призвів до масового закриття підприємств, що змусило переказувати гігантські суми грошей із Західної Німеччини. Ця матеріальна допомога увігнала багату країну в зростання бюджетного дефіциту, а дефіцит, компенсований позичками грошей вдома і на міжнародних фінансових ринках, підвищив процентну ставку у Німеччині та світі. Наслідки відчули усі. Отож, в цілому, чим менше дисципліни в економічній політиці виявляють великі держави, тим гіршим є становище малих. Це, ясна річ, не означає, що найкраще в такому випадку повністю ізолюватися від зовнішнього світу. Адже він водночас є джерелом незамінних можливостей розвитку: знань, технологій, конкуренції та ін.

Відмежування від решти світу було б рівнозначне відмові від вогню та споживанню м’яса сирим тільки тому, що вогнем можна обпектися.

Усі країни, яким вдалося вирватися з відсталості й наздогнати іноземних економічних лідерів, інтенсивно використовували їхній позитивний досвід та намагалися не повторювати помилок. Усі країни, які жили в ізоляції, перебували також у стані відносної відсталості або врешті опинилися у такій ситуації.

Держава і суспільство

З огляду на ставлення держави до власного суспільства ми розрізняємо демократичні та недемократичні (авторитарні) системи. У перших органи державної влади обирають та змінюють з волі загалу громадян шляхом регулярних та автентичних виборів. У недемократичних системах діють інші механізми формування правлячого класу, скажімо поліцейсько-військовий переворот чи боротьба за владу в рамках партійно-державної бюрократії. У таких системах, якщо взагалі існують вибори, то чисто декоративні, у парламенті не існує реальної опозиції і служить він для прийняття “бурхливими аплодисментами” рішень, ухвалених де інде. Усе це нам добре відомо з нещодавньої історії.

Зазвичай існує гама проміжних систем. Скажімо, Мексикою упродовж десятиліть керує одна й та сама Інституційно-Революційна партія, яка міцно зрослася з державним апаратом і контролює процес виборів. Однак, це не зовсім типовий диктаторський режим, певна політична лібералізація, яка відбувається упродовж останніх років, виразно зміщує цю систему до проміжних. Зрештою, в усьому світі відбувається загальне явище маршу до демократії. Перша фаза демократизації політичних систем обмежилася переважно країнами Заходу і відбулася у другій половині XIX ст. та перших десятиліттях ХХ-го. Вона полягала у поширенні виборчого права – обмеженого на старті податковим цензом (тобто здатністю платити податки) – на всіх повнолітніх громадян. Це, у свою чергу, призвело до створення і розвитку політичних партій. Так постала масова демократія, яка вважається настільки нормативною, що її ототожнюють із демократією загалом.

Демократії не можна плутати з поняттям “громадянського суспільства”, тобто з ситуацією, коли люди можуть творити багато незалежних від держави спілок. Звичайно, демократія іде в парі з “громадянським суспільством”, але воно існувало у низці країн Західної Європи ще в XIX столітті перед запровадженням масової демократії. Так само демократії не варто плутати із правовою державою, альтернативою до якої є поліцейська держава. Демократію зазвичай супроводжувала правова держава, але вона існувала у згаданих країнах Західної Європи ще перед запровадженням масової демократії. Таким чином, те, що ми поточно називаємо “демократією”, по суті є поєднанням трьох механізмів: демократії як особливого способу набору та відкликання керівників, громадянського суспільства та правової держави. Демократія не може стабільно існувати без цих двох останніх механізмів, але вони – принаймні за певних обставин – можуть існувати без демократії.

Держава та інші інституції

Третім важливим виміром розмежування інституційного порядку суспільств є ставлення держави до інших інституцій, які діють на її території. Історично найважливішими були напевне релігійні інституції, пов’язані із державою численними стосунками. Історія знає чимало випадків злиття державної влади й Церкви. Принцип “чия влада, того й віра” залишив видимі сліди у релігійній географії Німеччини, де – залежно від конфесії пануючого століттями на певній території володаря – досі сповідують протестантство або католицтво. У цих випадках релігія часто служила світській владі. Важко, отож, говорити про політичну (а значить, і законодавчу) владу церковних достойників, тобто теократію. У сучасному світі теократичну тенденцію найвиразніше, як на сьогодні, репрезентує ісламський фундаменталізм. Керований аятолами й муллами Іран є вершинною точкою сучасної теократії. Ризикну зробити історичне узагальнення: чим потужніший вплив церковно-релігійних чинників у державі, тим серйознішим юридичним обмеженням, а отже коригованим за допомогою державного апарату примусу, підлягає особисте життя людей.

Як слушно зауважує Лєшек Колаковський, спокуса застосування державного диктату замість умовлянь, покликаних змінити спосіб життя людей згідно з нормами певної релігії, майже невідпорна.

Іншим типом організації, яка здобула у деяких країнах значний вплив на державу, є професійні спілки. Так було, скажімо, донедавна у Великій Британії, де профспілки, в минулому творці Лейбористської партії, здобули значний вплив на вибір кандидатів на парламентські посади й лідерів партії. Її попередній керівник, Джон Сміт, намагався розірвати цю політичну залежність і натрапив на гострий опір спілкових босів. Однак він користувався підтримкою більшості виборців партії, які не піддаються надміру легко гаслам, що буцім тільки профспілки представляють інтереси людей праці. Без сильної підтримки суспільства, розгніваного скандалами навколо профспілкових лідерів, пані Тетчер не змогла б раніше обмежити надміру розбудованих прав і привілеїв профспілок.

Врешті, ставлення держави до економіки. Воно може бути дуже різним. На одному краї – держава надовго вимикає дію “невидимої руки”. Тоді уся маса проблем спадає на “видиму руку” розбудованої політично-господарської бюрократії. Ми пам’ятаємо це з власного досвіду: Планова Комісія, численні галузеві міністерства, десятки трестів тощо. На другому кінці – держава концентрується тільки на обмеженому числі основних функцій, яких ніхто інший не в стані здійснити: створення й нагляд за законністю, національна оборона, зовнішня політика тощо. Існує, звичайно, багато проміжних варіантів ролі держави в економіці, скажімо, капіталізм із надмірно розбудованою роллю держави, тим не менше – неефективний. Однак реформи, здійснювані упродовж останніх кільканадцяти років практично у всіх групах країн: багатих капіталістичних державах, Третьому Світі, колишніх соціалістичних країнах, виразно зміщують позицію держави від одного краю шкали до іншого. Так, наприклад, у Африці економічного успіху досягнули тільки ті країни, які витривало реалізують складні ринкові реформи – Ґана, Ботсвана, Туніс чи Марокко. Негативний досвід різного роду відтінків етатизму (соціалістичного, національного, популістського) призвів до того, що практично ніхто не здійснює реформ у цьому напрямку. Натомість, цілком можливий дрейф у формі нерозважливого або вимушеного державного регулювання. Він загрожує і польській економіці.

Таблиця систем

Схрестивши чотири згадані критерії, ми отримаємо – дозволю собі пожартувати – своєрідну “таблицю Менделєєва”. При цьому цікаво не тільки те, які позиції цієї таблиці історія заповнила, але ще цікавіше – які не заповнила. Адже це може свідчити про те, що – враховуючи певну алхемію систем – деякі розв’язання взаємно “відштовхуються”. Так, скажімо, капіталізм виявився здатним до співіснування як із демократичними, так і недемократичними політичними устроями, натомість соціалізм – тільки з другими. Ентузіасти демократії, а водночас противники вільного ринку й приватизації, повинні, отож, поміркувати над цілісністю своєї позиції. Вона збуджує застереження не лише на ґрунті історії та своєрідної “системної логіки”, але також коли йдеться про міркування щодо ролі пересічної людини. Отож, загальновизнаність демократії заснована на припущенні, наче масовий виборець є найвищим суддею в державних справах. Навіть якщо демократичні розв’язання недосконалі, і громадяни лише частково володіють інформацією про державні справи, в зв’язку з чим ними доволі просто маніпулювати політично, то це можна порівняти із ексцесами, до яких призводить на споживчому ринку реклама. Визнання вільного ринку ґрунтується на подібному припущенні, що масові рішення вільних людей дають найкращий із можливих, колективний результат у економіці, навіть якщо їхні знання обмежені, а ринкові структури не забезпечують досконалої конкуренції. Важко, отож, зрозуміти, як можна у рамках логіки визнавати надзвичайну роль вільних масових рішень у політиці, а щодо економіки – зась! Тим більше, що, як довів Фрідріх Гаєк, видатний австрійський економіст і лавреат Нобелівської премії в галузі економічних наук, ринок зуміє ефективно функціонувати навіть за обставин, коли його поодинокі учасники матимуть вкрай обмежену інформацію про сукупність економічних процесів.

Значно серйозніші інформаційні та дезінформаційні процеси відбуваються у демократичній політичній системі (а в недемократичній – не менші). Це показав інший Нобелівський лавреат, Джеймс Б’юкенен, співтворець теорії “публічного вибору”, котра дає аналіз взаємодії між виборцями, політиками та державними службовцями і намагається окреслити її сукупний результат. Третій економіст і лавреат цієї ж нагороди, Кеннет Арров, довів, що в політиці немає жодного очевидного способу переходу від диференційованих індивідуальних пріоритетів до однозначної “колективної волі”.

Колективний розум чи психологія натовпу?

Демократію часто визначають, дещо ідеалізуючи, скажімо, як систему влади народу, хоча краще окреслювати її у конкретних та емоційно нейтральних категоріях – як систему, в якій державну владу обирає і змінює загал виборців під час регулярних та автентичних виборів. Завдяки цьому було б легше аналізувати переваги й вади демократичного ладу, уникаючи небезпеки ідеалізації. Адже такі дефініції можуть сформувати нездійсненні уявлення, а відтак призвести до розчарування, а подекуди й відмови від суспільно дуже важливих розв’язань.

Найбільше значення демократичного способу обирання державних органів влади я вбачаю в тому, що з-поміж усіх можливих політичних систем вона найкраще захищає гідність людини у стосунках із державою, яка за визначенням має – або мусить мати – обмежену законом монополію на застосування примусу щодо осіб, котрі мешкають на її території. Прагматичних цінностей демократії слід шукати в тому, що – у сучасних умовах – вона забезпечує найвищу легітимізацію держави в очах її громадян, тобто найвищу ймовірність шанування ними законів. Попередні легітимаційні техніки, як-от, освячення монаршої влади Церквою, не були настільки успішними.

Натомість, зовсім не варто дошукуватися цінності демократії в тому, наче вона сама собою, власне завдяки способові добору державних службовців і політиків, забезпечує високу ефективність та економічний розвиток. У такому випадку найкращою системою був би демократичний, неринковий соціалізм, заснований на “демократичному” центральному плануванні, в рамках якого громадяни – безпосередньо або за посередництвом парламенту – голосували б за те, скільки виробляти сталі, помешкань, автомобілів, збіжжя, м’яса, шкарпеток, печива до чаю тощо, та розподіляли засоби згідно з цими рішеннями. Неважко помітити, що така система недовго б утрималася й діяла б не краще за бюрократичний соціалізм. Країни Заходу стали багатими не тому, що були демократичними, а тому, що були капіталістичними.

Це не означає, що в ім’я економічного розвитку треба відступити до недемократичних розв’язань. Окрім факту, що демократія служить гідності людини та легітимізації держави, істотним є те, що авторитарні розв’язання зовсім не гарантують економічного успіху. Вони дуже різні під оглядом ставлення до економіки, і немає ніякої певності, що у якомусь конкретному випадку прибрали б найкращу з усіх можливих форм. З-поміж авторитарних систем можна виокремити прокапіталістичні автократії (в т.ч. Синґапур і донедавна Південну Корею та Тайвань), де існували тривалі основи швидкого економічного розвитку: політична стабільність, міцна грошова одиниця, обмежений державний бюджет, проекспортна орієнтація, пружний приватний сектор, виробничі стосунки, які уможливили швидке зростання продуктивності праці. Але відомі й популістські автократії, убивчі для економічного розвитку, позаяк пов’язані із слабкою грошовою одиницею, високою інфляцією, протекціонізмом, значним державним сектором і т.п. Класичним прикладом була Арґентина часів Перона. В популістських автократіях держава, виключаючи конкуренцію та користь від міжнародної спеціалізації, а також допускаючи високий бюджетний дефіцит і розбуялу монетарну нестабільність, паралізує сили розвитку, які містяться в капіталізмі. Одна з поширених помилок, яку часто допускають у дискусіях про країни Третього Світу, полягає у приписуванні їхніх проблем капіталізмові, а не паралізуючому впливові популістського етатизму. Врешті, згадаймо соціалістичні автократії, де держава – з жалюгідними результатами – прагнула цілковито ліквідувати ринок і приватну власність.

Отож, не варто відступати до авторитарних розв’язань, а навпаки,– зміцнювати демократію так, щоб вона не компрометувала сама себе і зробила можливим швидкий економічний розвиток. При тому необхідно, однак, знати потенційні вади демократії, аби усувати їх або принаймні зменшувати.

Вади демократії

Перша з них полягає у тому, що політики не приймають необхідних для країни, але важких рішень – боячись програшу на виборах або під тиском лобістських груп. Це може призвести до нагромадження проблем, а відтак,– до кризи в усій країні, найчастіше – до зростання бюджетного дефіциту й державного боргу. Криза зазвичай змушує – аби не завалилася уся економіка – вдаватися до непопулярних кроків. Коли б їх зробили швидше, лікування було б не таким болісним.

Другою вадою демократії є те, що, користуючись свободою об’єднань, виникають групи тиску, lobbies (лобісти), які прагнуть здобути для себе якнайбільше коштів завдяки податковим пільгам, бюджетним субсидіям або захистові від конкуренції, а це приносить більше грошей з меншою витратою зусиль. Усе це діється, ясна річ, під гаслом всезагального добра. Видатний американський економіст Мансур Олсон твердить, що число і впливовість вузьких лобістських груп пояснюють відмінності у темпах післявоєнного розвитку капіталістичних країн: там, де ці групи мали давню історію, як-от у Великій Британії, Сполучених Штатах – темпи були виразно меншими, аніж у країнах, де програна війна закінчилася розгромом існуючих лобістських груп – скажімо, в Німеччині та Японії. Узагальнена теза про конфлікт між розвитком країни та силою лобістських груп цілком переконлива. Адже вони завше намагаються здобути для себе привілеї, які служать їм ерзацом підстави розвитку: зростання продуктивності підприємств та усієї країни. Боротьба за даровані державою привілеї додатково послаблює розвиток, позаяк поглинає цінний час та енергію людей. На лихий кінець, вона запускає в рух замкнуте коло: зростання конфліктів з приводу поділу вітчизняного буханця зменшує розміри хлібини, від чого конфлікти стають іще затятішими тощо.

Третьою потенційною вадою демократії є використання важливих для країни проблем як знарядь політичної боротьби. Задля здобуття популярності – або принаймні задля послаблення опонентів – скажімо, прихильників приватизації звинувачують у тому, що вони за безцінь хочуть розпродати національне багатство, прихильникам пенсійної реформи дорікають, наче вони прагнуть знищити пенсіонерів, прихильників реформи служби охорони здоров’я – що ті намагаються виморити пацієнтів і т.п. Усе це може призвести до затримок у прийнятті нагальних рішень, а відтак,– увігнати всю країну в кризу.

Із третьою вадою пов’язана четверта: намагання дурманити виборців, особливо під час виборчих кампаній. Поляки, котрих щедро годували розмаїтими обіцянками, не потребують надто ретельного опису цієї вади. Варто лише додати, що й на Заході відбуваються демагогічні кампанії за здобуття голосів виборців. Адже політика, як і кожна діяльність, що розпалює значні амбіції, професіоналізується, вона скерована на результат. Виразом професіоналізації є політичний маркетинг, який подекуди не гребує засобами.

П’ятою потенційною вадою є те, що політики при владі напередодні виборів відмовляються приймати необхідні, але непопулярні рішення, натомість, вдаються до популярних, але економічно сумнівних кроків (“виборча ковбаса”). Відтак, демократична політика може викликати циклічну нестабільність економічного та суспільного життя. В економічній науці це явище називають політичним циклом кон’юнктури (political business cycle).

Запобіжники

Рівень загрози, яку породжують згадані вади демократії, залежить від особистих якостей політиків. Особисті якості кожної людини можна оцінити на підставі того, як вона користується свободою. У випадку політиків йдеться про те, якою мірою задля здобуття голосів вони апелюють до найгірших рис людини – ненависті, лінощів, заздрощів,– а також від того, чи намагаються вони використовувати, а то й навіть поглиблювати невігластво. Перше, щонайбільше, закінчується загибеллю демократії, коли вона вже нездатна втриматися у роздертому антагонізмами суспільстві. Друге заперечує ідеал демократії як раціонального методу прийняття рішень щодо загальнонаціональних проблем. Адже така демократія вимагає свідомих, добре поінформованих громадян.

Вади демократії залежать, однак, насамперед від інституційних розв’язань. Власне на цьому полі варто шукати головних запобіжників, що цілком стосується демократії у Польщі. Аби зрозуміти значення цих запобіжних засобів, треба спершу відкинути наївне уявлення про демократію як про безперервне парламентське голосування довільних питань у довільний спосіб. Така практика лише компрометує демократію.

Першим запобіжником демократії є вилучення певних питань із поточного парламентського розгляду, або накладення суворих обмежень на можливість прийняття парламентом чи іншим державним органом влади певних рішень – особливо таких, які могли б стати жертвою політичної боротьби.

Найбільше значення тут має далекосяжне розмежування економіки від політики, себто тривале позбавлення будь-якої політичної влади можливості впливати на більшість економічних рішень. Найважливішим засобом у цьому випадку залишається приватний характер економіки, якщо тільки вона не переплетена з політикою мережею лобістських зв’язків. Важливим знаряддям відокремлення економіки від політики є також добра конституція: комплекс юридичних норм найвищого рівня, які повинні, в принципі, зберігати чинність необмежений час, і для зміни яких необхідна незаперечна кваліфікована більшість. Отож, мало домагатися, аби держава діяла в рамках закону, очікуючи, що вона таким чином перестане діяти свавільно. Якщо певні принципи вважаються непорушними, то вони повинні бути піднесені до ранґи конституційних норм, аби й справді їх нелегко було змінити. Добра конституція є необхідним запобіжником від примх політиків. Така конституція виконує в демократичній державі ту ж роль, що й конкуренція на ринку.

Конституційні норми повинні, між іншим, оберігати вартість грошової одиниці від зазіхань популістських політиків, ладних ухвалити бюджетні видатки, не забезпечені реальним покриттям. Так сталося у 1993 р. у польському Сеймі, де тогочасна опозиція ухвалила витратити 20 млрд. зл. порожніх грошей на підвищення пенсій, що, на щастя, заблокував Президент. Більшість стабільних демократичних держав мають конституційно врегульовані запобіжники від подібних ексцесів. Скажімо, стаття 113 конституції ФРН проголошує, що ухвали, які збільшували б видатки або зменшували доходи – стосовно до обсягу, запропонованого бюджетом або стосовно їх попереднього рівня – нечинні без згоди уряду. Іншим засобом захисту вартості грошової одиниці є незалежність центрального банку, який водночас несе конституційну відповідальність за те, щоб його фінансова політика служила захистові стабільності грошей, а не іншим цілям. Тому незалежний центральний банк може і повинен звітувати за це завдання перед парламентом. Це, ясна річ, означає, що парламент не повинен втручатися в безпосереднє усталення монетарних параметрів.

Другим різновидом запобіжників демократії від її вад є процедури, за допомогою яких регулюють перебіг дискусії та прийняття рішень парламентом. Без належних процедур замість колективної мудрості парламентом починає керувати психологія натовпу, як-от при ухваленні пам’ятного закону про люстрацію у червні 1992 р. в Польщі*. Відповідні процедури передбачають, зокрема, важливу роль парламентських комісій та належний проміжок часу між приготуванням висновків й остаточним голосуванням. Важливою процедурою, застосовуваною, скажімо, Конґресом США під час голосування проектів ухвал, які усувають різні групові привілеї, є принцип, що список ліквідованих привілеїв можна під час голосування прийняти чи відкинути лише пакетом. У такий спосіб зменшується поле тиску для окремих лобістських груп.

Третім різновидом запобіжників є належно сформована система політичних партій. У гострому контрасті з ринком, де порядок визначає більшість конкуруючих між собою підприємств, у демократичній політиці перевищення числа 2 не означає поліпшення становища. Навпаки,– це породжує необхідність формування урядів, складених із представників кількох партій. У таких коаліційних урядах багато часу й енергії витрачається на те, аби уряд не розсипався, відповідно, менше часу залишається для розв’язання загальнонаціональних проблем. У першому наближенні можна сказати, що рівень труднощів збереження цілісності уряду прямо пропорційний числу партій, які в ньому задіяні, піднесеному до квадрата. З подібних причин багатопартійні уряди виявляються недовговічними, що дестабілізує економічне життя країни. Число партій і пов’язані з ним труднощі управління країною залежать від особливостей історії, від здатності партійних лідерів консолідувати політичну сцену. Вони також залежать від виборчого законодавства. Цілком пропорційний закон є найгіршим з усіх можливих – згадаймо, наскільки значне тоді розпорошення відсотків голосів виборців. Запроваджений у 1993 р. закон, який передбачає 5%-й бар’єр для окремих партій та 8%-й для коаліцій, є важливим кроком уперед, хоча я переконаний, що цей крок не буде останнім.

Четвертим різновидом запобіжників є належний поділ демократії на загальнодержавну та місцеву сфери. Ефективне місцеве самоврядування – надзвичайно важлива школа і господарювання, і демократії. Необхідно боронити його від коливань та неузгоджень загальнодержавної політики. Сильне і прагматичне місцеве самоврядування особливо важливе для територій із великою концентрацією економічних проблем. Без такого самоврядування їх неможливо розв’язати.

Врешті, п’ятим запобіжником є компетентні, аполітичні адміністративні державні структури. Аполітичність тут означає, що рішення про призначення і кар’єра на державній службі (в тому числі й локальній) підлягають не партійним критеріям, а лише фаховим. Призначення партійного політика на пост у певному міністерстві не повинно викликати там персональної революції згідно з критерієм партійності.

Усі ці запобіжники необхідні Польщі, щоб зміцнити демократію. Однак вони ніколи не замінять здорового глузду громадян.

* Передбачав оприлюднення фактів співпраці з органами держбезпеки ПНР та забороняв колишнім керівним працівникам комуністичного та репресивного апарату упродовж 10 наступних років працювати державними службовцями.– Прим. перекл.