Лешек Бальцерович Свобода і розвиток. Економія вільного ринку
Зміст

СИСТЕМА ЕКОНОМІЧНОГО РОЗВИТКУ

Основи та бар’єри
Власність і розвиток
Винахід Заходу
Приватне – неприватне
Слони й мурахи
Гроші та розвиток
Капіталістичне безробіття
Кілька слів про нерівність
Село, сільське господарство, ринок

Основи та бар’єри

У цьому розділі ми розв’язуватимемо проблему, яка для країн, подібних до Польщі, має абсолютно фундаментальне значення, а саме: від чого залежить темп розвитку економіки. Спершу варто коротко розглянути саме поняття розвитку, а пізніше – його головні детермінанти.

Що таке економічний розвиток?

Економічний розвиток ми зазвичай пов’язуємо із систематичним, довготривалим і масовим поліпшенням матеріальних умов життя людей, тобто умов у сфері харчування, вбрання, помешкань, умеблювання квартир, засобів транспорту й зв’язку, доступності розмаїтих послуг тощо, тобто в підсумку – споживання. Таке поточне сприйняття здається правильним, воно виявляє те, чого очікують люди – як споживачі – від економіки. Однак, ми також можемо визначити розвиток як процес, внаслідок якого систематично зростає продуктивність праці, а також,– якщо збільшується число зайнятих (тобто пропозиція праці), то й число продуктивних робочих місць. Ця дефініція не суперечить попередній, навпаки: без збільшення продуктивності праці неможливе систематичне поліпшення економічних умов життя людей. Перевагою другої дефініції є, натомість, те, що вона вказує на головну рушійну силу поліпшення умов життя людей як споживачів і вимагає замислитись, від чого вона залежить, тобто, від чого залежатиме темп розвитку.

Економічний розвиток вкрай потрібен Польщі. По-перше, тому, що ми повинні надолужити згаяне упродовж десятиліть. По-друге, і це особливо вирізняє нас з-поміж усіх постсоціалістичних країн, у найближчі кільканадцять років на ринку праці в Польщі з’явиться винятково багато молодих людей, котрі шукатимуть роботу. Ті, хто в ім’я будь-яких інтенцій гальмуватиме в Польщі економічний розвиток, стануть винуватцями катастрофи молодого покоління, позаяк це призведе до зростання безробіття і збільшення еміграції.

Врешті, по-третє, ми потребуємо зростаючої економіки для того, щоб зовнішній борг, який залишився після скорочення, став не надто обтяжливим.

Отож, від чого залежить цей надзвичайно важливий для нас процес?

Чотири детермінанти темпу розвитку

У першому, найзагальнішому підході необхідно звернути увагу на чотири групи детермінант темпу розвитку економіки:

1. Стартовий рівень розвитку (вимірюваний, скажімо, доходом на душу населення), тобто рівень, який існував на момент, від якого ми починаємо відлік темпу розвитку;
2. Людський капітал, тобто рівень освіченості;
3. Внутрішні умови господарювання, тобто економічний устрій;
4. Зовнішні умови господарювання.

Три останні чинники належать до періоду, коли ми обраховуємо темп розвитку економіки. Темп цей є результатом різних взаємодій поміж усіма чотирма групами чинників. Ось деякі з цих комбінацій:

Стартовий рівень розвитку істотний для пізнішого темпу, позаяк у відсталості містяться деякі з пружин прискорення, отож країни з нижчим рівнем розвитку можуть розвиватися швидше, аніж багаті.

По-перше, країна-аутсайдер може використовувати готові інституційні та технологічні досягнення, запроваджені найрозвинутішими країнами. Не менш важливо те, що вона може також зробити висновки із невдалого досвіду, із помилок багатших країн.

По-друге, країни-аутсайдери завше мають застарілу економічну структуру: значна частина населення зайнята в галузях із низькою продуктивністю (це стосується насамперед сільського господарства) – таким чином, існує дещо більше можливостей переміщення засобів до продуктивніших сфер.

Третій чинник специфічний для колишніх соціалістичних країн – йдеться про диспропорцію між доволі високим загальним рівнем освіченості та можливістю її застосування у конкретній економічній системі. Для молодої системи ринкової економіки в цьому криється очевидний козир – один з небагатьох позитивних рудиментів соціалізму.

Отож, відсталість містить у собі певні пружини розвитку, однак їм властивий лише потенційний характер. Шанси не рівнозначні гарантіям. Можливість скористатися шансами залежить насамперед від запроваджених внутрішніх розв’язань.

Тут варто покликатися на новітню економічну історію. Поміж найрозвинутіших країн світу ми знайдемо такі, котрі долучилися до цього грона упродовж останніх 100 років. Отож, можна стати розвинутою країною як-от Японія, Фінляндія чи Швеція (котра, до речі, досягла успіху не завдяки соціальній державі, а завдяки пружному капіталізмові, що зазнав пізніше значної шкоди від цієї соціальної держави).

З іншого боку, ми маємо країни, які в минулому зараховували до багатих, але які втратили свої позиції упродовж останніх 100 років. Це стосується насамперед багатьох країн Латинської Америки, зокрема Арґентини чи Уруґваю, який колись називали “Швейцарією Південної Америки”.

Якщо обмежитись останнім півстоліттям, то можна зауважити, що не так уже й багато країн Третього Світу стали на шлях пришвидшеного розвитку – хіба що славнозвісні “азіатські тигри”. Чимало інших збільшували розрив, розвиваючись повільніше, аніж багаті країни.

Людський капітал потенційно є чинником швидкого розвитку економіки, позаяк освічені люди можуть швидше засвоювати нові методи, запроваджувати інновації та – завдяки усьому вищепереліченому – працювати продуктивніше. Однак, немає жодної автоматичної залежності між рівнем освіченості і темпом розвитку економіки (1), і це не повинно дивувати. Адже те, чи і як люди можуть скористатися своєю освітою, значною мірою залежить від внутрішнього економічного устрою. При соціалізмі люди отримували непогану освіту, але система унеможливлювала властиве використання їхніх умінь. Тому їхня продуктивність зростала поволі, а відтак повільним був і розвиток економіки. Подібний рівень загальної освіченості у капіталізмі вільної конкуренції забезпечував значно швидше зростання продуктивності праці, а відтак – швидше поліпшення умов життя людей. А отже, знову критично важливим залишається внутрішній економічний лад. Тільки радикальна зміна спрямованості економіки в приватноринковому керунку уможливила Польщі використання її людського капіталу, а відтак – зростання продуктивності праці.

Так само, як і окремі люди, країни теж інколи пояснюють свої тривалі невдачі зовнішніми чинниками. Донедавна модною, особливо на Заході та в країнах Латинської Америки, була теорія узалежнення (dependency theory), яка пояснювала повільний темп розвитку багатьох країн цього регіону домінуванням капіталізму Сполучених Штатів. Ця теорія виявилася фальшивою, позаяк країни, які втілили сміливі економічні реформи, а отже змінили внутрішні економічні чинники, почали розвиватися значно швидше, аніж решта країн. У цьому випадку вирішальну роль зіграли внутрішні чинники. Справжній ефект узалежнення виникає тоді, коли внаслідок зовнішнього домінування неможливо змінити лихого економічного ладу, тобто такого устрою, який гальмує розвиток,– на кращий. Так було у випадку з Польщею та іншими країнами Центрально-Східної Європи до моменту розпаду СРСР. Тодішня економічна система перешкоджала належно використовувати такі зовнішні чинники, як іноземна технологія, менеджерські технології й капітал.

Поминаючи випадок накидання ззовні лихого економічного устрою, можна сказати, що темп розвитку економіки визначається насамперед високим рівнем розвитку людського капіталу та внутрішнім економічним устроєм. Варто додати, що людський капітал залежить від системи освіти та від потужності стимулів здобування знань і вмінь, які, в свою чергу, визначені внутрішнім економічним ладом. Адже саме він виявляє, наскільки значною є потреба в особах різних кваліфікацій, та наскільки високі, у зв’язку із цим, їхні доходи в порівнянні із заробітками людей без кваліфікації. Внутрішні умови господарювання також впливають, як я уже казав, на спосіб ужитку нагромадженого в людях капіталу знань і умінь. Таким чином, ці умови є ключовими факторами економічного успіху.

Час ближче до них придивитися.

Устрій швидкого розвитку

У першому наближенні можна сказати, що устрій швидкого розвитку існує в тому випадку, якщо:

1. Можливе довгострокове планування, здійснюване вільними підприємствами та вільними людьми (політична, юридична та фінансова стабільність);
2. Результати економічної діяльності якнайбільше мірою залежать від ініціативи, вправності, порядної праці, а не від сили тиску окремих груп (отож, не існує специфічного державного регулювання, тобто економіки групових привілеїв, бюрократії та блату);
3. Довготермінова мета, тобто інвестування, не приноситься в жертву короткотерміновому споживанню. Таким чином, населення не проїдає власного майбутнього, скажімо, у формі прибутків свого підприємства, навпаки, значна частина поточних доходів заощаджується та інвестується. Завдяки цьому ростуть продуктивні сили, а слідом за ними – реальні доходи.
4. Інвестиційні та виробничі рішення мають сенс, а поступово нагромаджуваний капітал ефективно використовується для створення благ із доволі високою економічною прибутковістю.

Спробуймо піти далі й окреслити устрій швидкого розвитку в інституційних категоріях, тобто вказати, які інституційні умови мусять існувати, аби доволі довго тривала вищеописана ситуація, якій ми завдячуємо розвитком. Щодо цих умов серед економістів немає згоди, насамперед тому, що вони по-різному оцінюють бажану роль держави в економіці. Погляд, репрезентований мною, заснований на порівняльних дослідженнях різних економічних систем, а також на моїх власних інтерпретаціях теорії сучасної економічної науки, зокрема нової теорії економічного розвитку (development economics). У ній за останні роки сформувався далекосяжний консенсус навколо т.зв. “нової парадигми розвитку”, яку я значною мірою поділяю. По суті справи, ця нова парадигма – повернення до певних класичних істин, відомих та загальноприйнятих до 30-х років ХХ століття: приватної власності, вільного ринку, держави, зосередженої на своїх основних функціях – насамперед створенні та утриманні цілісного й прозорого законодавства. Ця “нова” парадигма витісняє теорію розвитку, популярну донедавна в деяких академічних колах Заходу і в середовищі економістів Третього Світу, а також сповідувану досі у постсоціалістичних країнах багатьма економістами, вихованими за старого режиму. Стара теорія проголошувала, що швидкого економічного розвитку можна досягнути тільки завдяки особливій економічній активності держави, яка далеко виходить поза межі її основних, непроминальних функцій. Таким чином, це була теорія етатизму як рушійного чинника розвитку. Досвід соціалізму – крайньої форми етатизму в економіці, а також різноманітних етатистсько-соціалістичних систем Третього Світу, позбавив цю доктрину підстав. Можливості швидкого, довготривалого розвитку не варто вбачати в специфічному державному регулюванні, а радше в синхронній взаємодії певних умов, які можна назвати основами розвитку. Вони ґрунтуються на визнанні важливої ролі держави в економіці за умови, що держава зосереджена на своїх головних функціях, які не стримують економічних свобод. Як на мене, основи швидкого розвитку такі:

1. Макроекономічна стабільність, тобто низька інфляція та міцна конвертована валюта. Тільки за такої умови можна планувати економічну діяльність, а ціни не зазнаватимуть різких змін, які порушують їх інформаційну функцію, надзвичайно важливу при прийнятті рішень в економіці. Погляд, наче завдяки високій інфляції можна надовго “купити” швидший розвиток,– шкідливий абсурд, але, на жаль, дуже поширений, принаймні донедавна, у нашій країні.

Макроекономічна стабільність вимагає інституційного забезпечення у формі центрального банку, незалежного, а водночас зобов’язаного здійснювати монетарну політику, скеровану на зміцнення вартості грошової одиниці. Потрібні також юридичні норми, які боронили б здоров’я державних фінансів, у тому числі забороняли інфляційне фінансування дефіциту державного бюджету. Найкраще, коли розв’язання, які стосуються і центрального банку, і державних фінансів, були б зафіксовані у конституції.

2. Вільний ринок і конкуренція. Ці два явища міцно пов’язані – вони ґрунтуються на однакових засадах, а саме широкому діапазоні економічної свободи, тобто можливості вільно здійснювати підприємницьку діяльність, а відтак вільно приймати в рамках виниклих підприємств та інших економічних одиниць рішення щодо таких справ, як інвестиції, виробництво, продаж, купівля, умови угод купівлі-продажу і т.п. Завдяки цьому вільними від державного втручання залишаються три базові сили, які діють у кожній економіці: пропозиція, ціни, попит; саме такий їх стан є суттю вільного ринку. Блокування свободи їх формування рівнозначне вилученню ринку з економіки на користь іншого, гіршого механізму координування та стимулювання економічної діяльності. Головним субститутом ринку, відомим за доби соціалізму, був наказово-розподільний механізм, в якому три згадані сили контролювала держава: пропозицію – шляхом заборони приватного підприємництва та укладання виробничих планів для підприємств; попит – шляхом розбудованої системи замовлень. (Схожий механізм існував у роки II Світової війни в країнах Заходу). Усунення економічної свободи породжує, отож, бюрократичне регулювання економіки. У свою чергу, якщо свобода належно широка і твердо стережена державою, то з’являється і ринок, і конкуренція, тобто вільноконкурентний ринок. Завдяки згаданій свободі потенційні та існуючі виробники можуть, відповідно до власних інтересів, вдаватися до дій (скажімо, запроваджувати інновації, знижувати ціни й витрати), наслідки яких створюють конкурентну загрозу для інших виробників.

Економічна свобода абсолютно необхідна, але недостатня умова існування на ринку конкуренції: поза тим необхідно, аби держава не знецінювала вироку ринку шляхом фінансування витрат підприємств, які програють у ринковому змаганні. Конкуренція також вимагає твердих антимонопольних заходів. Підсумовуючи, бачимо, що вільноконкурентний ринок існує тоді, коли держава утримується від одних дій, водночас широко залучаючись до інших.

3. Переважно приватна економіка, тобто така, де панує ліберальне підприємництво (свобода заснування будь-яких типів підприємств, у тому числі, звичайно, приватних). Якщо ця умова дотримана, а держава не націоналізує приватних фірм, то в структурі власності країни переважатимуть приватні підприємства. Адже люди, які вдаються до економічної діяльності, маючи завдяки такому режимові свободу вибору власності й типу підприємства, відверто віддають перевагу приватній формі, позаяк вона дозволяє найбільше впливати на діяльність та дохід підприємства. Соціальний сенс приватної власності полягає в тому, що вона вивільняє в людях найбільше ініціативи, працьовитості й промітності. Завдяки цьому може швидше розвиватися продуктивність праці, а відтак у належному темпі поліпшуватимуться економічні умови існування.

4. Орієнтація на зовнішній світ, а не ізоляція від нього. Це означає, головним чином, що стимули для експорту повинні бути не меншими, аніж стимули для виробництва на внутрішній ринок. Цей постулат перебуває в конфлікті з енергійним захистом внутрішнього ринку. Адже останній підвищує прибутки виробництва, орієнтованого переважно на цей ринок, і таким чином послаблює відносні стимули для експорту. А в економіці (і в житті) враховують відносні стимули, тобто пов’язані з переважними прибутками, які можна осягнути, займаючись такою, а не іншою діяльністю.

5. Ефективна система фінансових інституцій та банків, розмаїтих інвестиційних фондів, біржа цінних паперів тощо. Тут ключовою проблемою залишається деполітизація цієї сфери. Політизація у ставленні до центрального банку провадить до інфляційної пропозиції грошей, а що до комерційних банків, то вона є джерелом нарощування безнадійних боргів. Тому центральний банк повинен мати конституційні гарантії незалежності, а водночас на нього покладається конституційна відповідальність за стабільність грошової одиниці; комерційні банки мусять бути приватними, як і нефінансові установи.

6. Еластичний ринок праці та орієнтовані на розвиток трудові відносини, тобто таке становище, коли прибуток підприємств захищений від тиску заробітної плати (ріст якої випереджує зростання продуктивності праці) та реінвестується, завдяки чому невдовзі більшають можливості зростання реальної заробітної плати, а також виникають нові робочі місця. Для таких країн як Польща, тобто тих, які відбудовують свою економіку після періоду соціалізму, найкорисніші ліки для створення орієнтованих на розвиток виробничих відносин – приватизація, адже вона зміцнює сторону, яка представляє інтереси прибутку в процесі переговорів про розміри платні, а водночас, завдяки пересічній ефективності приватних підприємств створює умови для швидшого зростання реальної заробітної плати. Істотний також характер професійних спілок. Динамізм і стабільність навіть приватноринкової економіки можуть зазнати шкоди, якщо спілкові лідери прагнуть будь-що осягнути підвищення заробітної плати, не переймаючись тим, що в масштабах країни єдиним стійким джерелом зростання реальних винагород є зростання продуктивності праці, і не зважаючи на зростаюче безробіття. Так було ще в 70-х роках у Великій Британії.

7. Достатньо низька частка податків і бюджетних видатків у національному доході, менша, аніж існуюча в Польщі. Ця риса спільна для всіх найдинамічніших за розвитком країн. Високі податки й видатки обмежують, зокрема, схильність до заощаджень, а відтак,– обсяги інвестицій. Надзвичайно істотний також рівень обтяженості заробітної плати різними соціальними нарахуваннями (скажімо, пенсійними внесками). Адже нарахування підвищують витрати на працю, а це протидіє зростанню зайнятості. У крайньому разі вони можуть провадити до повільного зростання економіки на тлі значного безробіття. Зараз ця проблема вкрай актуальна для Західної Європи.

Едмунд Філпз, один з найвидатніших економістів світу, колись сказав: “Мало не кожна європейська країна сама породила в себе величезне безробіття як наслідок репресивно високого оподаткування чинника праці”. І далі: “Значне підвищення нарахувань на заробітну плату, а також збільшення податків на особисті доходи стали серійними убивцями робочих місць” (2). Це твердження цілковито стосується Польщі.

8. Політична стабільність. Вона необхідна для того, щоб змогти створити й утримати змінні основи розвитку, а не як мета сама по собі. Політична стабільність, поєднана із нерозважливою економічною політикою, дає нам Північну Корею, а в поєднанні з мудрою економічною політикою – Південну Корею.

Вищесказане є лише побіжним вступом до головних основ довготривалого розвитку. В інших частинах цієї книги докладно описано кожну з цих основ. Тут нам йдеться насамперед про цілісний образ. Оглядаючи в такий спосіб перелічені умови економічної експансії, варто підкреслити, що між деякими з них існує міцна залежність. Скажімо, напруженість конкуренції особливо гостра при ліберальному режимі підприємництва і пов’язаній із ним капіталістичній структурі власності. Отож не варто протиставляти конкуренції та власності. Конкуренція залежить, ясна річ, і від орієнтації країни щодо зовнішнього світу. Тісні зв’язки із світовим господарством, зазвичай, найістотніші у випадку невеликих країн, територіальні розміри яких обмежують можливості конкуренції між виключно вітчизняним виробниками, позаяк їх дуже мало.

Чинник власності не менш потужно впливає, як уже згадувалося, на ринок праці, а особливо на взаємозв’язок між зростанням заробітної плати та продуктивністю праці. Цей зв’язок має велике значення для рівня інфляції, стабільності грошової одиниці й розміру прибутків підприємств – важливого джерела фінансування інвестицій, а ті, в свою чергу, принципово важливі для темпів розвитку. У сумі, коли б шукати особливо важливу основу розвитку, себто таку, яка сама собою має великий вплив на темпи зростання економіки, а поза тим особливо серйозно впливає на вигідне формування інших основ, то належало б вказати на відповідно широкий діапазон економічних свобод, включаючи в це поняття свободу підприємництва. Якщо дотримуватися цієї умови, то економіка буде переважно приватною і вільноринковою, що, в свою чергу, має, як уже вказувалося, істотний вплив на такі важливі детермінанти розвитку як характер ринку праці. Це, однак, не означає, що така умова самодостатня, а лише, що вона має чималу здатність забезпечувати найшвидше зростання. Однак, використання цього потенціалу може заблокувати, скажімо, висока інфляція або переобтяження людей і підприємств податками внаслідок надміру високих державних видатків.

Перелічені основи швидкого розвитку ми можемо трактувати як певні особливі стани визначених чинників, що можуть набувати різної гостроти (скажімо, рівень інфляції, обсяги податків, напруженість конкуренції) або форми (скажімо, чинник власності, характер ринку праці, тип фінансових інституцій). Ці змінні чинники ми можемо назвати інституційними детермінантами розвитку. Довготривалий темп розвитку залежить від того, якої форми вони набувають у певній конкретній країні. Докладніше визначення цих залежностей є центральним і не цілком реалізованим завданням економічної теорії розвитку. Більшість сучасних теорій шукали головних детермінант розвитку у чинниках, які безпосередньо впливають на темпи зростання, як-от ступінь заощаджень та інвестицій чи темп зростання продуктивності. Однак, ці чинники в свою чергу окреслені інституційними детермінантами розвитку. І саме тому дослідження останніх – і їх належне кшталтування – настільки важливе.

Уже на підставі попередніх знань ми можемо сказати, що за формою інституційних детермінант розвитку різні країни надзвичайно відмінні між собою, а також, що ці відмінності виразно пов’язані із довготривалим темпом цього процесу. Чим більше згаданих детермінант мають форму описаних основ розвитку, тим швидший цей розвиток. Особливо високим темпом відзначалися країни, які диспонували повним або майже повним комплектом основ: Західна Німеччина в добу її економічного дива (50-і роки), країни Південно-Східної Азії, починаючи від 60-х років. Надзвичайні економічні досягнення належить, отож, пов’язувати із особливо великим діапазоном основ розвитку, а не з якимось одним окремим чинником, скажімо, із специфічним державним регулюванням. І навпаки, країни, економічна система яких була особливо далека від описаного комплексу основ, розвивалися упродовж доволі довгого періоду у сповільненому темпі. По суті, неможливо знайти прикладу економіки, цілком відмінної від описаної, яка б відзначалася швидким довготривалим розвитком, швидшим, аніж у випадку країн, які виразно наблизилися до запропонованого зразка. У цьому сенсі теза про перелічені основи розвитку витримує випробування фальсифікацією, що вважається в науці чи не найкращим критерієм перевірки тверджень згідно з методикою Карла Поппера.

Досвід показує, що країни, які не закладуть потрібних основ розвитку у кількох істотних сферах, приречені на повільний довготривалий розвиток.

Це відбувається тоді, коли в економіці панує державний сектор, що зазвичай поєднується з відсутністю конкуренції та крайнім протекціонізмом. Тут ми маємо справу з випадком колишніх соціалістичних країн.

Те саме відбувається, коли значний державний сектор у переважно капіталістичній економіці поєднано із протекціонізмом та широким державним регулюванням. Так було (донедавна) у низці країн Латинської Америки, більшість з яких, до того ж, борюкалася із високою інфляцією. Всевладне регулювання паралізує також економічний розвиток Індії.

Перевантаження економіки бюджетними видатками споживчого характеру, і в зв’язку із цим надмірне оподаткування, є черговим гальмом тривалого розвитку. Уже кільканадцять років це явище спостерігається у багатьох країнах Західної Європи, де економіки виразно “надміру соціалізовані”. До цього долучається жорстка регламентація ринку праці (правила, які серйозно обмежують звільнення, високі обов’язкові нарахування, юридичні перепони при укладенні еластичних трудових угод тощо). Усе це призводить до того, що Західна Європа відзначається низькою, скажімо, у поєднанні із США – здатністю створювати нові робочі місця, а відтак – високим структурним безробіттям. Скажімо, згадана “надмірна соціалізація” економіки спричинила виникнення велетенської соціальної проблеми, якою є безробіття.

Варто зауважити, що конвенційні поняття таких економічних систем як “соціалізм” чи “капіталізм” погано відображають фактичні й потенційні відмінності діапазону інституційних детермінант розвитку. Це особливо стосується капіталізму, бо соціалізм можна визначити за допомогою окреслених форм згаданих детермінант, які пояснюють, чому він був таким фатальним для довготривалого розвитку економіки: слабка грошова одиниця, відсутність свободи, приватної власності, ринку й конкуренції, відсутність комерційних фінансових інституцій тощо. Натомість те, що популярно називають “капіталізмом”, приховує в собі велетенське розмаїття систем, які рішуче відрізняються за формою інституційних детермінант розвитку. У цій ситуації маніпулювання однією назвою збиває з пантелику, позаяк створює враження, наче ми маємо справу з ідентичними устроями. Аби цього уникнути, у міркуваннях про ці устрої варто користуватися значно делікатнішими поняттями й відрізняти, скажімо, соціалізм вільної конкуренції, як-от у “азіатських тигрів”, від деформованого капіталізму, що донедавна існував у Латинській Америці.

Розвиток і рівність можливостей

І нарешті зауважмо, що мета у формі швидкого економічного розвитку значною мірою збігається з іншою важливою ціллю, а саме – рівністю можливостей. Ця збіжність випливає з того, що значна частина умов швидкого розвитку перетинається з умовами наближення до рівності можливостей. Таким чином, існує значне спільне поле. Так, наприклад, добра, сучасна система освіти надзвичайно важлива для рівності шансів. Вона також має велике значення для розвитку економіки, але за умови, що в ній присутні описані основи економічного розвитку. В іншому випадку розвиток освіти породжує переважно фрустрацію людей, котрі з огляду на сповнену вад економічну систему не можуть належним чином використати своїх знань. Вільний вихід на ринок принципово важливий для швидкого економічного розвитку, але також і для рівності можливостей. Система, у якій прибутки залежать від доступу до політиків та державних службовців, тією ж мірою гальмує розвиток, що й посилює нерівність можливостей, а відтак – нерівність у доходах.

Власність і розвиток

У попередній есеї йшлося про те, що темп розвитку залежить від поєднання цілої низки чинників, які разом творять економічний лад будь-якої країни. А тепер ми зосередимося на особливо важливій детермінанті розвитку економіки, а саме – власності. Її вплив на розвиток неможливо відокремити від того, яких форм набувають інші детермінанти цього процесу.

Чинник власності має кілька різних елементів, які ми обговоримо в наступних розділах. При аналізі його впливу на темп розвитку економіки йдеться загалом про дві взаємопов’язані компоненти: режим підприємливості (свобода підприємництва чи юридична блокада заснування підприємств, відмінних від державних, або ширше – соціалістичних) і структура власності в економіці (перевага приватного сектора над державним чи навпаки).

Три випадки

Аналіз економічної історії світу увиразнює три такі факти:

1. Країни, в яких державний сектор відігравав панівну роль, а приватний був ліквідований чи зіштовхнутий на марґінес, зазнали – без жодного винятку – економічної катастрофи. Це стосується не лише колишнього СРСР та інших соціалістичних країн Центрально-Східної Європи, але й значної частини Третього Світу. У всіх цих державах після періоду інколи навіть швидкого зростання, прискореного завдяки гігантським, вимушеним інвестиціям, розвиток зупинявся, а рівень життя виразно гіршав у порівнянні з капіталістичними країнами, які колись стартували з подібних чи навіть гірших позицій. Південна Корея сьогодні має в 4 рази вищий рівень життя, аніж Північна. Цей розрив утворився упродовж всього лише 30 років! Значні відмінності ми побачимо також, якщо порівняємо національний дохід на душу населення у ФРН і НДР, Чехословаччині й Австрії, Польщі та Іспанії.

2. Усі країни, які швидко розвивалися, мали економіку, де панувала свобода підприємництва й переважав приватний сектор, але траплялися й такі, де частка цього сектора зростала, тобто вони стали на шлях капіталізму. До другої групи належить Китай, а упродовж останніх кількох років – Польща.

3. Однак не всі країни, які традиційно вважають капіталістичними, відзначаються швидким економічним розвитком. У Третьому Світі легко знайти держави, де співіснують повільний розвиток і капіталістична структура власності (скажімо, Індія, Арґентина, Уруґвай), хоча варто додати, що частка державного сектора була в них завше більшою, аніж в інших капіталістичних країнах.

Які висновки випливають із цих фактів? Перший свідчить про те, що домінування державного сектора цілком достатньо, аби через певний час загальмувати розвиток суспільства, принаймні – аби приректи його на значно нижчий рівень життя, аніж той, якого можна досягнути в капіталістичній економіці. Другий факт свідчить про те, що капіталістична структура економіки або рішуче прагнення до такої структури є необхідною умовою швидкого розвитку економіки. Іншими словами – без дотримання цієї умови швидкий розвиток неможливий. Врешті, з третього факту випливає, що така структура не є достатньою умовою швидкого розвитку. Адже можна мати значну частку приватного сектора, але, всупереч цьому, розвивати його поволі. Темп розвитку залежить, таким чином, – окрім власності – і від інших чинників. Якщо вони належно сформовані, то потенціал розвитку, який міститься у приватній власності, починає спрацьовувати і країна швидко розвивається (випадок другий). Якщо ці чинники набувають неправильної форми, то потенціал блокується або скеровується на невластиві рейки, а відтак країна розвивається поволі (третій випадок).

Отож, повільно розвиваються країни, в яких приватна власність ліквідована, і ті держави, де заблоковано або деформовано потенціал розвитку. Змалюймо це за допомогою простого порівняння. Форму власності можна порівняти із типом авто, економічний розвиток – із швидкістю руху цього авто. Швидкість залежатиме також від водія та якості дороги – інших, відмінних від власності детермінант темпу розвитку економіки. Кепське авто (притаманна соціалістичним моделям структура власності) рухається доволі повільно і легко псується. Добрий тип авто (притаманна капіталістичним моделям структура власності) може розвинути значну швидкість – у цьому полягає потенціал розвитку приватної власності. Якщо, однак, водій нікудишній, бо, скажімо, забуває доливати мастила, чи дорога ямкувата, то фактична швидкість буде вже значно меншою, аніж потенційна. Лише кваліфікований водій та добра дорога можуть забезпечити хорошому типові авто швидку їзду. Подібне відбувається у випадку капіталістичних країн, що розвиваються.

Прибуток – рушійна сила розвитку

Потенціал розвитку, який міститься у приватній власності, заснований на тому, що з-поміж усіх можливих типів підприємств приватна фірма виявляє найсильніше прагнення до прибутку. В антикапіталістичній пропаганді прибуток часто ототожнюють із експлуатацією. Тим часом, якщо вже вдаватися до емоційного визначення експлуатації, то радше в ситуації, коли – через відсутність прагнення до прибутку на підприємствах – люди приречені може й на затишне життя на роботі, але водночас на низьку продуктивність, а отже й низький рівень життя. Популістські та соціалістичні критики не мають монополії на співчуття до людини, а тим більше не знають, як поліпшити умови життя людей на тривалу перспективу.

Прибуток є різницею між фінансовими підсумками діяльності та всіма витратами на неї. Отож, прагнення до прибутку породжує намагання ефективно використовувати усе, за що заплачено: машинами, сировиною, людською працею. Прагнення до прибутку є, таким чином, бар’єром проти марнотратства. Прибутки підприємств служать джерелом інвестицій в економіці, а ті, в свою чергу, – розвиткові та створенню нових робочих місць. Врешті, прагнення до прибутку зосереджує увагу на пошукові та впровадженні в життя нових машин, методів виробництва й організації, нових товарів, які дозволяють отримати більші прибутки – завдяки зниженню собівартості або заохоченню споживачів до придбання нових благ. Приватні підприємства завдяки цьому мають вбудований сталий, потужний механізм впровадження інновацій. Цей механізм почав особливо ефективно працювати від моменту, коли відбувся якісний стрибок у розвитку точних і природничих наук. Відсутність механізму впровадження інновацій стала найважливішою причиною катастрофи соціалістичного господарства. Перехід від усуспільненої до переважно приватної економіки зробить можливим не тільки одноразове стрімке підвищення рівня продуктивності, але й подальший його швидкий розвиток, оскільки приватна економіка, як уже сказано, володіє потужним механізмом сталого пошуку нових методів і продуктів; такого двигуна не має усуспільнене господарство. Саме в цьому полягає головна таємниця значного потенціалу розвитку, який міститься у капіталістичній економіці.

Як зіпсувати капіталістичне авто?

Що може стати причиною того, що капіталістичне авто їхатиме значно повільніше, аніж закладено в його природі? На жаль, існує чимало способів зіпсувати навіть найкращий механізм. Найпоширеніший з них – специфічне та розбудоване державне регулювання. Один із його різновидів полягає в стримуванні економічного розвитку плетивом дозволів, ліцензій на імпорт, інвестиції, звільнення працівників і т.п. Часто це поєднується із значною часткою державного сектора. У цьому випадку порівняння з хорошим авто дуже влучне. Формально приватне, але обмежене державою підприємство варто трактувати як форму власності, проміжну між приватною і державною. Така власність малоефективна, оскільки прагнення до прибутку в деформованому державою середовищі штовхає підприємців у вир боротьби за привілеї, які роздають політики, а не до спроб поліпшити діяльність підприємства.

Обмежувальне державне регулювання часто супроводжується недостатньо суворою фінансовою дисципліною щодо приватних підприємств. Обмежуючи, держава мимоволі мусить брати на себе відповідальність за фінансові втрати фірм та рятувати їх від банкрутства. Це, в свою чергу, додатково послаблює прагнення підприємств діяти ефективно, і навпаки, стимулює невідповідні дії.

Третім різновидом шкідливого регулювання є сильний протекціонізм, тобто блокування імпорту. Крайні антиімпортні бар’єри виключають конкуренцію з іноземними виробниками. У невеликій країні, де існує незначна кількість фірм, це рівнозначно усуненню майже усякого конкурентного тиску. Приватна монополія, котра прагне до прибутку, зазвичай наражається на небезпеку політичного тиску. Однак конкуренція посилює її схильність до пошуку нових, кращих методів діяльності. Капіталізм без конкуренції схожий на добре авто, в бензобак якого кепський водій заливає неочищене пальне. Окрім того, високі антиімпортні бар’єри призводять до того, що, виробляючи продукцію переважно на захищений внутрішній ринок, можна легко досягнути високих прибутків. За таких обставин прагнення до прибутку підштовхує підприємства займатися власне такими благами, водночас вони занедбують виробництво благ на експорт. Країни, які зазнають сильного протекціонізму, демонструють, отож, надзвичайно потужну антиекспортну орієнтацію. Протекціонізм – наче той водій, який повертає в бічну, ямкувату дорогу, гадаючи, що то автострада.

Черговим об’єктом деформації бувають порівняльні ціни. Ціна є одиничним відшкодуванням за куповане благо. Якщо ціна якогось блага штучно занижена державою, то приватне підприємство у своєму прагненні до прибутку споживатиме надто багато штучно здешевленого засобу, а отже – менше споживатиме інших. Ясна річ, приватні виробники реагують на співвідношення цін різноманітних факторів, якщо для створення певного продукту можна використовувати різні комбінації чинників. Скажімо, у багатьох країнах Третього Світу дуже часто встановлювали штучно занижену ціна капіталу, тобто низьке опроцентування кредиту. Це призводило до вибору капіталістичними підприємствами таких методів виробництва, які були вкрай капіталомісткими (машини, пристрої), але потребували мало людської праці, пропозиція якої в цих країнах дуже значна. Така деформація, типова донедавна, скажімо, для Латинської Америки, призвела до значного безробіття. У цьому полягає один із численних парадоксів популізму. Схожа деформація із подібними наслідками спостерігалася за соціалізму, з тією лише різницею, що значне безробіття було прихованим. Скажімо, наші ПҐР-и (PGR, державне аграрне підприємство, аналог радянських господарств (радгоспів) в СРСР.– Прим. перекл.), незважаючи на високу “механізацію”, винаймали в перерахунку на 1 га ріллі не менше працівників, аніж малі приватні господарства.

Потенціал капіталістичного розвитку також підривають агресивні професійні спілки, які форсують зростання заробітної плати незалежно від продуктивності праці. Обтяжена в такий спосіб економіка приречена на низьку конкурентоспроможність, постійну загрозу високої інфляції та низьку здатність до зростання продуктивної зайнятості. Ті ж наслідки має перевантаження підприємств (тобто, по суті справи, їх працівників) високими соціальними нарахуванями, на зразок наших внесків до ZUS (установа соціального страхування – центральний орган державної адміністрації, який займається питаннями соціального страхування у Польщі (створений у 1960 р.).– Прим. перекл.). Надміру соціалізована економіка погано служить людині, бо гальмує економічний розвиток, тобто збільшення – у відповідь на попит на працю – числа дедалі продуктивніших робочих місць.

Капіталістична економіка (як і будь-яка інша) не може, зрештою, швидко й упродовж тривалого часу розвиватися у кліматі нестабільності, породженому високою інфляцією, джерелом якої завжди врешті-решт виявляється друкування незабезпечених грошей для потреб популістської держави. Адже в такому кліматі власники вітчизняного капіталу інвестують мало, шукаючи кращих можливостей розміщення коштів за кордоном.

Ліки, гірші за хворобу

Легко зауважити, що в основі багатьох чинників, які блокують або деформують потенціал розвитку економіки, заснованої на приватній власності, лежить невластива діяльність держави, яка виявляється поганим керівником капіталістичного автомобіля. Головна помилка соціалістичних або популістських критиків полягає в тому, що вони не відрізняють можливостей розвитку капіталістичної економіки від чинників, які його блокують. Вони не відрізняють капіталістичного авто від його державного водія. Відтак – під гаслами нерозважливого державного регулювання – вони пропонують та впроваджують рішення, гірші за хворобу – а ті, в свою чергу, посилюють деформацію та ще дужче гальмують розвиток. Деформуюче регулювання часто втішається популярністю в малосвідомих або одурених суспільствах; воно добре служить організованим лобістським групам. Тому-то так мало країн, яким вдалося уникнути більшості із цих деформацій, а отже й мало країн, які швидко розвиваються.

Винахід Заходу

Переважна кількість благ (грошей, товарів, впливових посад і т.п.) обмежена, а переважна більшість людей вважає власні інтереси (та інтереси своєї сім’ї) вищими за інтереси суспільства, отож віддає перевагу тому, щоб ці обмежені блага перепадали їм, аніж мали б дістатися іншим. Цих двох підстав досить, аби в світі виникла конкуренція. Її неможливо усунути, можна лише по-різному локалізувати й формувати її вияв.

Існують три основні різновиди конкуренції: конкуренція за централізовано розподілювані засоби, тобто боротьба за розподіл, конкуренція між покупцями, конкуренція між виробниками. Різні економічні устрої творять різні площини дії згаданих різновидів конкуренції, і це вирішальним чином впливає на умови життя людей, перетворює конкуренцію на рушійну силу економічного розвитку, або, навпаки, на гальмо.

Боротьба за розподіл

Конкуренція за централізовано розподілювані засоби в масових формах спостерігалася за часів соціалізму, де замість ринку панував командно-адміністративний механізм, тобто управління економікою за допомогою цілої системи директив і лімітів. За таких умов величина наданого ліміту та інші істотні рішення залежали від впливовості різних політико-галузевих лобі, а також від особистих схильностей соціалістичних достойників.

Боротьба за розподіл існує до певної міри також у несоціалістичній економіці. Її учасниками є різні лобістські групи, які чинять тиск на державу, аби здобути різну користь: захист від конкуренції з боку інших виробників, бюджетні дотації та ін. Значна концентрація таких груп загрожує гальмуванням економічного розвитку. Адже сама їх діяльність є формою марнування суспільної енергії – час, призначений на лобіювання, можна витратити, міркуючи про поліпшення власної господарської діяльності. Шкідливим є також результат лобіювання: замість єдиних рамок господарювання з’являється мозаїка умов, які залежать від політичного тиску. Небезпеку об’єднань, котрі представляють і форсують групові інтереси, описав видатний американський дослідник Мансур Олсон. У книзі Розвиток і занепад націй (3) він цікаво насвітлює причину відмінностей темпів розвитку країн Заходу та економічні проблеми Третього Світу.

Конкуренція серед покупців

Інший різновид конкуренції – серед покупців – також можна було масово спостерігати за доби соціалізму, водночас із інтенсивною боротьбою за розподіл. Взаємопоєднання цих двох різновидів конкуренції не було випадковим, вони мали спільну причину. Цією причиною був командно-адміністративний механізм та необхідні для його функціонування структури (багатощаблева організаційна ієрархія, мізерна роль зовнішньої торгівлі, нееластичні ціни). Ці умови були достоту протилежні тим, які необхідні для існування конкуренції серед виробників. У добу соціалізму саме покупці конкурували між собою за товари і намагалися привабити увагу виробників. Втіленням цих прагнень були знайомства, “блат”, подарунки продавцям і т.п. – сіра зона соціалістичної економіки, настільки значна, що до неї ставилися, наче до норми, і не помічали її патологічності. При такій конкуренції виробники не мали, ясна річ, жодних стимулів, аби працювати ефективно – в цьому полягають витоки таких явищ, як гори соціалістичного “ширнепотребу” чи виробництво погіршеної версії товару для внутрішнього ринку, а поліпшеної – для зовнішнього, де доводилося рахуватися з конкуренцією. Тому “відбракований експорт” був предметом мрій покупців у соціалістичній системі. Загалом, економіка, де покупці конкурують між собою за прихильність виробників, приречена на безгосподарність. Кращі економічні умови життя може створити лише система, де конкуренція відбувається поміж виробниками і відсутня інтенсивна боротьба за розподіл між різними лобістськими групами.

Вибір між виробниками

Конкуренцію між виробниками – цю велику мотиваційну силу розвитку – ми спостерігаємо, однак, лише в тих економічних системах, де чинні три умови:

1. Попит, себто гроші покупців, можуть вільно переміщуватися між пропозиціями різних виробників;
2. Існують такі виробники, діяльність котрих породжує цей попит;
3. Переміщування попиту має важливі мотиваційні наслідки для виробників: воно є джерелом високої винагороди для тих, на кого скерований попит, і санкцій для тих, хто його втрачає.

Ці умови повинні виконуватися водночас. Вистачить відсутності однієї з них, як конкуренція між виробниками зникає, або принаймні виразно послаблюється.

Погляньмо, що криється за переліченими умовами. Вільна мандрівка грошей покупців між пропозиціями різних виробників, звичайно ж, неможлива, якщо покупці “закріпачені” за визначеними продавцями. Так, як правило, трапляється у випадку регламентованого розподілу. Адже тоді умовою доступу до благ є не лише гроші, істотнішим виявляється ліміт. Загальне застосування адміністративного розподілу при соціалізмі, таким чином, виключало конкуренцію. Однак, відсутність регламентованого розподілу не гарантує змоги вільного переміщування попиту між різними виробниками. Адже на певному ринку може діяти лише один виробник (або вузька група продавців, які діють у змові). В такому випадку покупець не має вибору. У певних рідкісних випадках цього уникнути неможливо з технічних причин – тоді йдеться про природну монополію. Головний приклад такої монополії – енергетична мережа чи мережа газогонів. Природні монополії вимагають спеціального нагляду за ними, аби вони не могли експлуатувати своїх клієнтів. Окрім цього випадку, відсутність можливості вибору різних пропозицій виникає в результаті існування конкурентних бар’єрів, створених у процесі невластивої діяльності держави. Ці бар’єри обмежують або виключають можливість входження нових виробників на окремі ринки. До таких бар’єрів належать адміністративні перепони в створенні підприємств і зміні сфери діяльності створених раніше фірм. Особливо небезпечна для конкуренції передача об’єднанням уже існуючих виробників права вирішувати, хто може займатися діяльністю в їхній галузі. За таким принципом діяли середньовічні цехи. Сьогодні до цієї моделі близькі, скажімо, Лікарські Палати в Польщі.

Виробники зазвичай не люблять конкуренції, адже вона утруднює легке отримання доходів, скажімо, шляхом встановлення монопольно високих цін. Звідси небезпека, що вони можуть діяти в змові, тобто утворювати картелі. Найважливішим запобіжником від картелів є свобода входження нових виробників у певний ринок. Тут ідеться насамперед про свободу створення нових підприємств у різних галузях. Блокування входження є головним засобом підтримки картельної змови серед виробників. Держава, яка це толерує, або й гірше – створює такі бар’єри, чинить один з найбільших злочинів проти економічних інтересів суспільства. Такий злочин вчинив, між іншим, у 1994 р. польський уряд, організувавши цукровий картель. Розумне державне регулювання вимагає достоту протилежних дій: активного поборювання державою монопольних структур і монопольної поведінки на ринку.

Винятково небезпечним бар’єром конкуренції є, врешті, протекціонізм, тобто вилучення або серйозне обмеження доступу на вітчизняний ринок пропозицій іноземних виробників. Значне обмеження імпорту по-справжньому убивче для ефективності виробництва в невеликих країнах, де число вітчизняних виробників, як правило, надто мале, аби вони могли конкурувати між собою. Але й навпаки: лібералізація зовнішньої торгівлі стає потужнішим засобом створення конкуренції – а завдяки цьому і кращого господарювання,– якщо обсяги вітчизняного виробництва невеликі. Тут криється одна з нечисленних переваг малих економічних організмів над великими в перегонах до ефективної ринкової економіки. Перші можуть краще приводити в дію механізм конкуренції, аніж другі.

Конкурентна загроза

Отож, гроші покупців можуть мандрувати від одних виробників до інших, а конкуренція, тим не менше, залишатиметься вкрай обмеженою або й взагалі відсутньою. Конкуренція вимагає, щоб деякі з виробників були здатні й схильні виступати з ініціативами, ладними стимулювати попит. У такий спосіб вони створюють конкурентну загрозу, яка стимулює ефективніші дії інших виробників. Щоб так відбувалось, виробники повинні мати змогу розмежовувати свої пропозиції в тому, що стосується ціни, якості, умов поставок тощо. Іншими словами, вони не повинні підлягати надто суворій стандартизації, яка обмежує або усуває їхню здатність до запровадження інновацій. Саме це відбувалося у середньовічних цехах, внаслідок чого значна кількість виробників не зазнавала взаємної конкуренції. Інновації розвинулися поза цеховими організаціями, поступово допровадивши їх до розпаду і визволення могутніх сил розвитку, пов’язаних із вільноринковим капіталізмом – головним винаходом Заходу. Варто пам’ятати, що лише цей винахід забезпечив йому вирішальну економічну та військову перевагу над іншими цивілізаціями. В решті цивілізацій, в т.ч. в Китаї та Японії, утрималися структури цехового типу, а відтак інноваційність та швидкий розвиток економіки не були помітні там аж до моменту запровадження західних інституційних зразків (4).

Сучасна, не така крайня форма обмеження конкуренції в інноваціях, полягає в запровадженні суворого адміністративного контролю за діяльністю виробників у певних галузях. Це загрожує спіраллю регулювань. Якщо в якійсь країні виробники зазнають більших обмежень, аніж в інших країнах, то вони мають менше можливостей протистояти загрозі конкурентів з-за кордону. Отож, вони будуть домагатися від держави захисту перед імпортом. Тому держава всепроникного та обтяжливого регулювання неминуче буде також державою сильного протекціонізму. Обидва чинники обмежують господарювання й розвиток.

Різні типи підприємств мають різну здатність та схильність вдаватися до заходів, наслідки яких стимулюють попит, і в такий спосіб створювати конкурентну загрозу для інших виробників. Приватні підприємства, обладнані могутнім механізмом стимулювання, заснованим на прагненні до прибутку, загалом пружніші та інноваційніші, аніж неприватні фірми. Різниця полягає не в якостях персоналу, а насамперед у стимулах для тих, хто приймає і виконує рішення. Отож, чим більше в економіці приватних підприємств, тим гостріша конкуренція пануватиме серед виробників, а відтак – тим пружнішою буде уся економіка. Зростання участі приватного сектора в економіці також посилюватиме конкурентний тиск на державні підприємства (5), що може підвищувати ефективність їх діяльності – або також збільшувати тиск з метою добитися компенсацій від держави.

Сказане свідчить, що не варто протиставляти приватної власності й конкуренції під гаслом: “Важлива не форма власності, а конкуренція”. Навпаки, конкуренція здатна підвищити ефективність деяких державних фірм, але – ще більшою мірою – вона сприяє підвищенню ефективності приватних фірм. Найважливіше тут полягає в тому, що напруженість конкуренції залежить від структури власності у країні.

Загроза конкуренції не обов’язково має походити від вітчизняних фірм, її також можна привозити з-за кордону. Імпортувати можна не тільки продукцію та технології, але й конкурентні стимули, які мобілізували б вітчизняних виробників. Про значення останнього чинника яскраво свідчить порівняння періоду 70-х і 90-х років у Польщі. У перший період відбувся посилений імпорт ліцензій та обладнання, але без лібералізації економіки та пов’язаної із нею конкуренції. Результат: не відбулося жодного технологічного та якісного перелому у вітчизняному виробництві, натомість стрімко побільшала зовнішній борг. Виготовлені за західними ліцензіями йогурти почали швидко скисати та уподібнюватися до місцевої молочно-кислої продукції. Після 1989 р. імпорт технології супроводжувався іноземною (та вітчизняною) конкуренцією – наслідок перелому в економічній системі. Після нетривалого відтинку часу відбулося колосальне поліпшення якості та діапазону вибору продуктів. Виготовлювані у Польщі йогурти уже не скисають і не поступаються закордонним.

Дві перші передумови існування конкуренції: здатність попиту переміщуватися між пропозиціями різних виробників та наявність виробників, які завдяки своїм інноваційним та ефективним діям “продукують” конкурентну загрозу, можна звести до однієї фундаментальної умови: широкого діапазону економічних свобод. Це означає свободу заснування підприємств різних типів, їх широку автономію та нерестрикційну систему, котра регулює економічні стосунки із закордоном. Економічна свобода є підставою конкурентного ринку.

Нагороди й покарання на ринку

Однак, можна собі уявити ситуацію, коли і за обставин економічної свободи конкуренція не надто помітна. Тут ми наближаємося до третьої умови: конкуренція спрацьовує тоді, коли вирок ринку, тобто переміщування грошей покупців між виробниками, має для останніх важливі мотиваційні наслідки. Ті, хто стимулює вищий попит, повинні отримати нагороду, а ті, хто втрачає позиції на ринку – покарані. Нагорода – це задоволення від ринкового успіху та зростання відчуття власної значущості – такі психологічні чинники, звичайно ж, мають неабияке значення для керівників підприємств. Але, поза тим, нагорода полягає також у зростанні доходу та маєтку, пов’язаних із ринковим успіхом фірми.

Покарання для тих, хто втрачає оцінювані у грошовому еквіваленті симпатії покупців, також має психологічну та економічну компоненти, тільки що з оберненим знаком: зменшення задоволення, скорочення доходів.

Вирок ринку, однак, можна послабити, або й взагалі анулювати, а конкуренцію – паралізувати. Одним із способів послабити вирок ринку є значне прогресивне оподаткування особистих доходів. Воно порушує зв’язок між успіхом фірми на ринку та фінансовими нагородами для керівників підприємств, котрі приймають рішення, а отже може зменшувати саме прагнення до інновації та підвищення ефективності. Масштаб цього послаблення залежить від неокресленості психологічних і фінансових нагород для підприємців і менеджерів. Психологія не дає нам точної відповіді на поставлене питання. Тим не менше, не підлягає сумніву, що значне прогресивне оподаткування завдає шкоди стимулам для кращого господарювання. Поза тим, капітал відзначається мобільністю, отож він мандруватиме до країн із нижчим оподаткуванням. З обидвох причин у країнах із високими податками найбільшої шкоди зазнають бідняки.

Іншим способом анулювати вирок ринку і, таким чином, паралізувати дію конкуренції, є компенсація втрат підприємств державою та утримування їх при житті – всупереч думці покупців, гроші яких надходять іншим виробникам. Дотації, які надають переможеним на ринку, беруть із кишені платника податків або виймають з друкарського преса, тобто здобувають за рахунок інфляції.

Тут виявляється ще одна залежність між конкуренцією та структурою власності у країні. Отож, досвід показує, що компенсовані державою у такий спосіб втрати концентруються у державному секторі. Значною мірою це випливає з того факту, що державні підприємства за самою своєю природою залежні від держави, тобто політичної організації, а тому ними особливим чином керують політики, використовуючи їх у політичних цілях, скажімо, для створення чисто формальної зайнятості, роздавання посад тощо. Чим більша присутність держави в економіці, тим більше економіка політизована, що аж ніяк не сприяє швидкому розвиткові.

Держава, яка обмежує або деформує діяльність підприємств, мусить – хоче вона цього, чи ні – брати на себе відповідальність за їх економічні результати – тому вона починає компенсувати втрати. Це може набувати форми не лише явних, але й прихованих дотацій – толерантного ставлення до податкових заборгованостей, “дешевих” кредитів тощо.

Компенсацію таких втрат – і ширше – усяке пільгове фінансування окремих виробників у певних галузях можна вважати формою нечесної конкуренції, тобто економічно необґрунтованої диференціації можливостей учасників ринкового змагання. Її специфічною формою є “дика” приватизація, що відбувається у сфері медичних послуг у Польщі. Вона полягає у використанні державного майна для здійснення приватної трудової діяльності – ясна річ, без сплати належних податків. Це, звичайно, утруднює розвиток легальної приватної лікарської практики. Загалом: нечесна конкуренція призводить до обмеження конкуренції.

У підсумку стає зрозуміло, що останнє слово в питанні про те, які форми конкуренції панують в країні, належить ролі держави в економіці. Держава, зосереджена на своїх одвічних функціях, підтримуючи широку економічну свободу, створює широке поле для конкуренції між виробниками, тим самим виключаючи конкуренцію між покупцями та мінімалізуючи діапазон боротьби за розподіл.

Держава всепроникного і надміру ретельного регулювання обмежує або й взагалі усуває змагання між виробниками і стимулює інтенсивну боротьбу за централізовано розподілювані привілеї.

У першому випадку країна може швидко розвиватися, в другому – їй загрожує економічний параліч. Нікому не вдалося замінити конкуренції між виробниками як сили, що визволяє людську вигадливість та ініціативу (6), а також як чинника, який уможливлює розвиток ефективніших виробників та усунення менш ефективних.

Приватне – неприватне

У суперечках про приватизацію в Польщі траплялося чимало дивовижних парадоксів. Був час, коли приватизація великих підприємств відбувалася у Польщі повільніше, ніж, скажімо, в Чехії чи Росії, але критики дорікали, буцім вона в нас занадто швидка!

Улюбленими твердженнями противників швидшої приватизації були фрази про те, що вона не повинна бути питанням “ідеології” (тобто, напевне, віри), чи “метою сама по собі”. Це не звичайні трюїзми, це – трюїзми-інсинуації. Адже вони створюють враження, наче приватизація була виявом чистісінької “ідеології” та самоціллю. Таким чином, суспільство переконували в слушності помилкової думки, начебто по суті справи невідомо, яка форма власності створює кращі умови для розвитку країни, а отже, невідомо, нащо взагалі здійснювати приватизацію. Як доказ часто лунали приклади окремих ефективних державних підприємств, так, наче приклад дискоболки покликаний довести, що жінки не слабші за чоловіків. Навіть гірше, доволі поширеним стало переконання, начебто приватизація державних підприємств завдає державі матеріальної шкоди, тому варто приватизувати лише збиткові фірми. Частина осіб, зайнятих на державних підприємствах, сприймала твердження про нижчу ефективність цієї форми власності як критику на свою адресу. Тим часом йшлося про те, що, змінивши умови діяльності, приватизація допоможе людям працювати ефективніше. Гадаю, що ця добірка непорозумінь виправдовує жменю зауважень – спершу про власність, а пізніше – про приватизацію.

Коли існує проблема власності?

У чому полягає проблема власності? Вона полягає в тому, що переважна більшість корисних речей, які називають благами, кількісно обмежені у порівнянні з тим, чим люди прагнуть володіти. Такі блага називають обмеженими; їх антиподом є блага загальнодоступні, скажімо, сонячне світло. Певна, доволі незначна частина обмежених благ, як-от національна оборона чи світло вуличних ліхтарів, мають такий характер, що ними не можна користуватися на індивідуальних засадах. Вони звуться благами громадського вжитку, і коли йдеться про них, то проблема власності не постає. Однак вона виникає стосовно тих засобів, за допомогою яких створюються блага громадського вжитку, скажімо, вуличних ліхтарів, а також усіх тих благ, використання яких не конче має колективний характер,– у економічній науці їх називають благами індивідуального вжитку (7). До благ індивідуального вжитку зараховують і ті, які корисні самі по собі, і певні об’єкти, породжені самим правом власності, скажімо, цінні папери, акції, облігації, фірмові знаки. Благом індивідуального вжитку є також власна праця. Усі різновиди благ можуть бути предметами власності, вони стають ними тієї миті, коли між ними та окремими індивідами в певному суспільстві виникають особливі зв’язки, які називають майновими повноваженнями. Отож, об’єктом власності є обмежене благо індивідуального вжитку не як таке, а лише в поєднанні з низкою повноважень, пов’язаних із певними суспільними суб’єктами. Проблема та об’єкт власності не існують поза суспільством.

Римське право – великий винахід Заходу

Відповіддю на проблему власності стало право власності. Найкоротше його можна визначити як комплекс належно санкціонованих певним суспільством принципів доступу до обмежених благ. Наслідком застосування права власності є уже згадана низка повноважень, які пов’язують визначені блага із визначеними елементами суспільства. Право власності перетворює обмежені блага на об’єкти власності, а визначених індивідів – на суб’єкти майнових повноважень. У розгорнутішому вигляді під правом власності розуміють частину чинного в певній спільноті законодавства, яким визначено:

1. Хто може виступати суб’єктом визначених майнових повноважень;
2. Наскільки значна низка цих повноважень та які їх можливі обмеження;
3. Яка міра захисту повноважень.

Перші два питання можна назвати структурою або ж фундаментальними регуляторами змісту права власності (8), натомість, третє – ефективною частиною права власності. Різновиди права власності, чинні у різних суспільствах, відмінні не лише за змістом, але й за ефективністю. Обидва різновиди відмінностей мали значний вплив на економіку (9). У цьому розділі я насамперед розгляну відмінності у праві власності з точки зору змісту, а відтак – з точки зору ефективності.

Обговорення відмінностей у змісті права власності варто розпочати з короткого історичного нарису, а саме від розмежування римського права та заснованих на ньому сучасних юридичних систем з одного боку, та інших випадків права власності. Римське право було одним із найвидатніших в історії людства інституційних винаходів. В тому, що стосувалося власності, йому притаманні три риси:

По-перше, суб’єкт власності був значною мірою індивідуалізований: ним могла бути фізична особа чи сім’я (аспект “приватності” на противагу колективізмові). По-друге, цей суб’єкт був наділений максимально широкими повноваженнями володіти, використовувати, розпоряджатися та користуватися визначеним об’єктом власності. Наслідком двох перших рис була третя. Саме поняття власника як індивіда, який наділений належно широкими майновими повноваженнями (майновими повноваженнями і повноваженнями приймати рішення) має незаперечний сенс тільки на ґрунті римського права та похідних від нього систем. Тому багато хто вважає правом власності лише вищезгадане право, а там, де воно не чинне, говорить про “відсутність власності” або про “нічийну власність”.

Загалом римське право було індивідуалістичним, ліберальним, а завдяки цьому – переказуваним та виключним. Типові для обговорюваного права розлогі повноваження в тому, що стосується розпоряджання, творили широке поле для різноманітних угод купівлі-продажу, на підставі яких первісні власники визначених благ могли передавати частину або сукупність своїх повноважень, скажімо, шляхом передачі у спадщину, продажу чи оренди – іншим особам. Отож, римське право містило механізм змін міжсуб’єктної мережі майнових повноважень щодо визначених об’єктів власності. Деякі філософи саме цю рису вважають головною ознакою права власності як такого.

Римське право було прийняте і розвинуте сучасними державами Заходу. У цих державах поширилася відома з римського права така конструкція юридичної особи, на підставі якої організаційні одиниці трактуються державою – за винятком усіх тих юридичних дій, які можуть бути здійснені стосовно або за участі людини – наче вони є фізичними особами. З цим пов’язаний істотний розвиток права про капітальні товариства як про відокремлені – зокрема, стосовно майна – від своїх учасників утворення. Експансія юридичних осіб призвела до того, що юридичні дії із важливими економічними наслідками почали здійснювати не лише фізичні особи як такі, але й фізичні особи в ролі функціонерів організацій – підприємств, фондів, об’єднань – за рахунок активів організацій і ризикуючи ними. Це, зрозуміло, актуалізувало проблему відповідальності представників перед самими організаціями.

Інші випадки права власності

Беручи до уваги вищеописані особливості римського права та похідних від нього систем, ми можемо, з огляду на її зміст, називати усю цю категорію приватно-ліберальним або, коротше, класичним правом власності. Від цієї категорії відрізнялися інші – відомі переважно з історії – варіанти права власності. Одним з них було феодальне право, яке різнилося від приватно-ліберального поділом усієї низки майнових повноважень між різними суб’єктами, котрі представляли наступні щаблі феодальної станової драбини. Відсутня була також вільна переказуваність повноважень. Іншим історичним прецедентом було право власності у малих групах типу громад (общин). І тут бракувало свободи переказування повноважень. Окрім того, це право відзначалося – що було його специфічною рисою – колективістським характером: воно зосереджувало повноваження на рівні громади і передбачало більш-менш колективний характер використання об’єктів власності. Ця риса була і досі залишається привабливою для багатьох людей, схильних вбачати в таких комунах певний природний і морально вищий спосіб суспільної організації. Однак, як показує видатний австрійський економіст Людвіґ фон Мізес, принаймні деякі з цих громад виникли під тиском зовнішніх обставин, а не з вільного вибору. Часто ідеалізований російський мир з’явився під впливом панщини та оброку, а південнослов’янська задруга – під впливом податкової системи Візантії (10). Звичаєвий колективізм в Африці, який зобов’язує – під загрозою прокляття – ділитися плодами своєї праці із численними родичами, є однією з головних імовірних причин економічної відсталості цього континенту.

Повертаючись до класичного права власності та нинішніх часів, варто нагадати, що значну частину юридичних приписів, які формально не стосуються до права власності, можна – на ґрунті попередньо сформульованих дефініцій – трактувати як регулювання, що обмежують повноваження щодо прийняття рішень власниками (та їх представниками, тобто найнятими менеджерами) у порівнянні з римським першоджерелом. Таким чином, ці приписи, по суті, є змінами в праві власності. Подібний характер мають, скажімо, закони, що регулюють ринок праці, законочинство про охорону навколишнього середовища, будівельне право, санітарні правила і т.ін. Суму цих приписів, які обмежують економічну свободу, на Заході називають поняттям regulation, а поступове їх усунення після попереднього нагромадження – поняттям deregulation. Очевидно, що мало тільки констатувати той факт, що вони звужують чи поширюють економічні свободи самі по собі. Оцінка повинна засновуватися на аналізі суспільних наслідків цих починань. Те саме стосується обмеження повноважень власників на господарське користування, втіленого в податках на деякі об’єкти власності (найчастіше нерухомість), а також на доходи від підприємництва. Якщо підприємство має окрему юридичну суб’єктність, то оподаткуванню підлягає його прибуток. Таке оподаткування пов’язане із порівняно нещодавнім, якщо дивитися з точки зору історії, просторовим та юридичним відокремленням трудової господарської діяльності від діяльності у рамках домашнього господарства. Окреме оподаткування першого різновиду діяльності поширилося тільки в XIX столітті, під значним впливом фіскального законодавства, впровадженого в революційній Франції.

Після цього історичного екскурсу представимо дещо систематичніше диференціацію чинника власності. Це вимагатиме впровадження кількох взаємопов’язаних понять. Ними є: типи власників і майнові типи підприємств, а також режими підприємливості та структура власності. Ці поняття стосуються власності у трудовій господарській сфері, тобто у сфері виробництва. Ми обговоримо їх у наступних нарисах.

Почнемо від загального механізму координації (або права) власності. У ХХ столітті між собою змагалися два механізми координації власності: рестрикційний та ліберальний. Рестрикційний механізм, типовий для соціалістичних країн, намагався забезпечити виключність або перевагу лише одному типові підприємництва, застосовуючи юридичні, адміністративні та фінансові обмеження інших типів фірм. Привілейованим типом у СРСР та в опанованих ним країнах було державне, а в колишній Югославії – самоврядне підприємство (насправді його суворо контролювали партійні структури). В обидвох випадках було заблоковано створення і розвиток приватних фірм. Внаслідок цих обмежень державні фірми в колишніх соціалістичних країнах (поза Югославією) створювали в середньому 85% національного доходу, а в розвинутих країнах Заходу – пересічно 9%.

Ліберальний механізм координації власності забезпечує вільний вибір як різних форм приватних, так і неприватних підприємств (скажімо, кооперативів). Маючи свободу вибору, переважна більшість засновників обирає приватну форму підприємства – бо вона дає їм найбільший діапазон владних повноважень та найповніші права на майно і прибуток підприємства. Відтак, якщо тільки держава не націоналізує приватні фірми, то ліберальний режим завше супроводжується капіталістичною структурою власності, тобто такою, в якій переважають приватні підприємства. Зауважмо цікаву асиметрію: щоб забезпечити соціалістичну структуру власності, необхідно заборонити створення і розвиток приватних фірм. Підтримання капіталістичної структури власності не вимагає, однак, аналогічних заборон стосовно неприватних підприємств. Таким чином, можна стверджувати, що вільноринкова економіка є природним станом сучасного суспільства. І справді, якщо в країні надто мало приватних підприємств, то це недвозначний наслідок державних обмежень, а не результат відсутності потенційних підприємців; усунення подібних заборон завше провадить до розвитку приватного підприємництва. Це стосується й Азії – зауважмо вибух його активності в Китаї після усунення маоїстських обмежень – і Латинської Америки, і Центрально-Східної Європи, і Африки. Отож, приватна підприємливість істотно залежить не від типу культури, а від юридичних інституцій країн.

Типи підприємств і власність

Вище йшлося про приватні та неприватні підприємства. Але що воно таке – приватне підприємство? Справа виглядає просто, коли ми говоримо про класичні приватні фірми, де власник – окрема особа або сім’я – водночас керує підприємством. У таких фірмах діє чіткий і потужний механізм стимулів: хто керує, той і має право на прибуток підприємства, тобто різницю між фінансовими підсумками діяльності фірми та її витратами (включно з оплатою праці персоналу).

Критерій прибутку створює в приватному підприємстві зацікавленість у якнайкращому співвідношенні між продуктивністю працівника (підсумками його праці) та ціною його праці (зарплатою). Дбаючи про власні інтереси, розумний власник турбуватиметься про благо організації та робочу атмосферу, належну систему стимулів і кваліфікацію працівників. Тому приватне підприємство може платити своїм працівникам вищу платню, аніж державне, а водночас досягати нижчої собівартості й ціни на свої вироби. Джерелом усього цього є пересічно вища продуктивність працівників приватної фірми порівняно з державною. Отож, у приватизації економіки треба вбачати не лише засіб збільшення реальної зарплати, але й зміцнення дисципліни оплати праці, а відтак стабільності цін.

Потужний механізм стимулів до високої ефективності, який існує в класичних капіталістичних фірмах, дає підстави для висновку, що чим більше таких підприємств, тим краще для розвитку економіки. Напевне, не випадково, що країни, де було особливо багато подібних фірм (Тайвань, північ Італії, Німеччина, Японія) розвивалися – принаймні донедавна – особливо динамічно. Можливо, вирішальним для успіху капіталістичних країн була не лише діяльність гігантських корпорацій, але й наявність динамічної маси зазвичай малих, класичних приватних фірм. Тому так важливо впроваджувати й підтримувати свободу підприємництва – це забезпечує постійний доплив малих підприємств. З цієї ж причини варте уваги явище викуповування фірм найнятими менеджерами (management buy-out), яке упродовж останніх кільканадцяти років помітне в країнах Заходу. Той, хто керує, стає (спів)власником фірми; таким чином, вона перетворюється у класично приватну.

Проблема визначення поняття та виявлення джерел переваги приватного підприємства ускладниться, коли ми вийдемо поза межі класичної приватної фірми і поглянемо на фірми, якими керують фахові менеджери, котрі не є їх власниками. Існує розмежування між акціонерами фірми (їх можуть бути сотні тисяч) і найнятими менеджерами. На цьому тлі виникає проблема відмінності цілей одних і других, а отже й запитання, наскільки власники спроможні нав’язати менеджерам критерій прибутку, що залишається важливим джерелом динаміки та ефективності класичних приватних підприємств. На цю тему в економічній науці уже багато років триває велика дискусія. При всіх відмінностях одне безсумнівно: навіть якщо значення критерію прибутковості у сучасних великих корпораціях менше, аніж у класичних капіталістичних фірмах, то воно все ж вище, ніж у неприватних підприємствах. А тому твердження, яке стосується класичного приватного підприємства, можна значною мірою перенести на сучасні капіталістичні корпорації.

Для підвищення значущості прибутку в останніх вкрай важливі кілька механізмів, заснованих на центральній рисі приватної власності: існуванні індивідуальних документів, що засвідчують майнові права (акції, паї), які надають пропорційне частці майна право голосу і які можна продавати. Першим механізмом є менеджерські контракти. Їх важливою компонентою може стати stock options, тобто право менеджера час від часу купувати певну кількість акцій підприємства за ціною на день укладення контракту. Якщо, завдяки відповідним діям менеджера, ціна акцій зросте, то він зможе отримати значний дохід завдяки різниці цін. Цей простий, але вагомий механізм неможливо застосувати в інших підприємствах, ніж капіталістичні спілки. По-друге, у капіталізмі вільної конкуренції діє ринок, де купують та продають послуги фахових менеджерів. Ті з них, котрі мають добру репутацію, забезпечують високу ліквідність цінних паперів керованих ними підприємств, відповідно високо оцінювані. Ті, хто не виправдав сподівань, можуть забути про кар’єру.

По-третє, при капіталізмі чинний фондовий ринок. Його можна розцінювати як постійно діючий механізм спостереження, оцінки та прогнозу діяльності заявлених на біржі фірм. Цей механізм починає діяти завдяки прагненню до прибутку осіб, що грають на біржі. Зниження курсу акцій певного підприємства – порівняно з іншими – є для менеджерів застережним сигналом. Зростання курсу має для них зворотну функцію. Варто підкреслити, що біржа – не лише пасивний механізм реєстрації поточних подій. Її гравці, маючи серйозні стимули, намагаються передбачити, як ті чи інші дії підприємства, скажімо, збільшення витрат на наукові дослідження, вплинуть на майбутні прибутки. Ці пророцтва відбиваються у поточних біржових котируваннях.

Фондова біржа уможливлює дію четвертого механізму стимулів – перехід контролю над корпораціями до нових власників, що часто буває пов’язано із зміною правління підприємства. Загроза такої зміни частково стимулює кращу роботу. Якщо ціна акції – на думку нових потенційних власників – значно нижча від рівня, якого можна досягнути, змінивши структуру або стратегію підприємства, то вони намагатимуться встановити контроль над згаданою фірмою, викуповуючи належний пакет акцій.

Врешті, по-п’яте, власники можуть впливати на менеджерів, беручи участь в роботі органів управління підприємством (скажімо, наглядової ради). Цей вплив чимало залежить від того, чи існують т.зв. стратегічні інвестори, які, за визначенням, мають такий значний пакет акцій, що схильні та здатні здійснювати нагляд за діяльністю менеджерів. Саме тому пошук компетентних стратегічних інвесторів для великих підприємств є одним із центральних завдань у їх приватизації. Від структури власності у приватизованих підприємствах значною мірою залежить їхнє майбутнє.

Загалом, можна стверджувати, що у випадку приватного підприємства існують чітко визначені власники, котрі мають право отримувати прибуток підприємства, а також, що різновид власності (класичні приватні фірми чи інституційні механізми, пов’язані з можливістю продажу права власності на фірми) зумовлює значне прагнення до прибутку в цих підприємствах.

Права власності та прагнення до прибутку, однак, замало, аби змістовно дефініювати приватне підприємство. Треба додати ще свободу діяльності, тобто відсутність паралізуючих (або деморалізуючих) втручань держави (масові ліцензії, концесії, контроль за цінами тощо). Адже важко визнати приватне підприємство автентичним, коли реально існуючі власники, маючи формальне право на прибуток, позбавлені державою змоги вибору таких дій, які найкраще служать втіленню цього права. Така власність виразно дисонує з концепцією приватної власності, привнесеною у світову цивілізацію римським правом. Радше, ми маємо тут справу з псевдоприватною власністю. Численні приклади її – принаймні донедавна – побутували у низці країн Третього Світу. Палке бажання досягнути прибутку штовхало приватних підприємців, позбавлених свободи дій, назустріч привілеям і дозволам, якими наділяє держава; відтак, вони менше дбали про поліпшення діяльності фірм. Отож, позбавлення державою приватного сектора свободи дій мало ефективне. Ба більше, узалежненість обсягу прибутків від можливих державних дозволів на певні види діяльності (скажімо, експорт, імпорт, інвестиції, зміна цін) породжує корупцію, тобто підкуп державних службовців, від волі котрих залежатиме надання привілеїв. Неефективність і корупція ідуть, отож, пліч-опліч. У Польщі, схоже, цього не усвідомлюють ті, хто галасливо домагається дедалі більшого “державного регулювання”.

Існують три умови, які разом дефініюють приватне підприємство: право визначених власників на прибуток, значне прагнення до прибутку та свобода діяльності, котра дозволяє втілити право на прибуток. Коли не виконується бодай одна з цих умов, ми маємо справу з іншими типами підприємств. Надмірне обмеження автономності породжує, як уже було сказано, спутані по руках і ногах квазіприватні фірми. Відсутність осіб та інституцій, які мають право на прибуток, притаманне самоврядним підприємствам, які перебувають у власності трудового колективу. Такі підприємства – принаймні у сфері ідеології – існували в Югославії. Якщо трудовий колектив і справді має серйозний вплив на підприємство, то в ньому спостерігатиметься незначне прагнення до прибутку. Інтерес працівників такого підприємства полягає в зростанні іншої економічної величини – доходу, який припадає на кожного зайнятого. Аналіз економічних систем, у яких переважають підприємства згаданого типу, показує, що вони відзначаються меншим динамізмом, а це призводить до більшого безробіття, ніж у конкурентних вільноринкових економіках. У цьому полягає головний аргумент проти впровадження самоврядної системи в обставинах, коли – як це трапилося у Польщі після 1988 р. – можна впроваджувати капіталізм вільної конкуренції. У випадку державного підприємства держава як власник має право на прибуток (інструментом втілення цього права в Польщі були і досі зостаються розкритиковані дивіденди). На державних підприємствах прагнення до прибутку також зазвичай менше, аніж у приватних фірмах.

Тож, коли держава має значну владу над державними підприємствами, то прагнення до прибутку часто витісняється іншими критеріями, які служать короткотерміновим інтересам правлячих політиків, скажімо, утриманню значного прихованого безробіття на підприємствах, роздаванню посад, спорудженню заводів там, де можна досягнути не конче економічного, а радше політичного успіху тощо. Натомість, якщо державний вплив слабшає на користь впливу трудового колективу, то формально державне підприємство уподібнюється у своїй діяльності до самоврядної фірми. В обох випадках підприємство діятиме менш ефективно, аніж аналогічна приватна фірма.

Слони й мурахи

У світі тварин слони приваблюють більше нашої уваги, ніж мурахи. Щось подібне спостерігається і в економіці – значно більше враження справляють на нас могутні корпорації, що наймають кількадесят чи навіть кількасот тисяч осіб, аніж дрібні підприємства, де зайнято від кількох до кількадесят осіб. Однак, саме ці дрібні організми мають величезне значення для ефективності й розвитку економіки.

Козирі малих фірм

По-перше, малі підприємства найчастіше є класичними капіталістичними фірмами, де власник водночас є керівником підприємства. Тут спрацьовує простий і потужний механізм стимулів: прибуток фірми є доходом її керівника. Тому в класичних приватних фірмах не виникає розмежування між власником та правлінням і пов’язаної із цим проблеми потенційного конфлікту цілей, а також нагляду першого за другими. Подібні ускладнення типові для великих підприємств як у випадках, коли власником фірми є держава, так і тоді, коли право власності на них належить недержавним інституціям чи приватним особам.

Другою причиною важливого значення малих підприємств є те, що їх розміри дозволяють швидше приймати рішення, аніж у випадку великих фірм. Бюрократія живе за власними законами, зумовленими розміром організації; саме тому великі корпорації бувають млявими. Економіка із значною часткою малих підприємств може, таким чином, відзначатися динамікою й еластичністю реакції на зовнішні струси й нагоди. Кожне підприємство збудоване до певної міри ієрархічно, за принципом “керівники – підлеглі”. Натомість, стосунки між підприємствами у ринковій економіці підпорядковані принципові “виробник – клієнт”, тобто ринкові. Чим вища в межах конкретної економіки частка дрібних підприємств, тим більша її частина регулюється ринком та угодами, відповідно, менша – ієрархічними наказами та розпорядженнями. Чим більше малих фірм, тим більше в економіці підприємців, а менше – функціонерів.

Відтак, варто зазначити, що малі підприємства, як правило, підлягають жорсткішій фінансовій дисципліні. Адже вони мають значно менші від великих фірм можливості чинити політичний тиск з метою дофінансовування їх з бюджету у випадку фінансових клопотів. Той факт, що залізниця навіть на Заході переважно буває збитковою, зумовлений не лише тим, що вона й досі зазвичай перебуває в державній власності, але й тим, що вона є розгалуженою організацією (варто зауважити, що приватизація залізниці в Японії та частково у Великій Британії поліпшила фінансове становище цього підприємства).

Суворі фінансові правила, за якими діють окремі малі фірми, призводять до того, що в економіці, де вони складають чималу частку, існує міцна фінансова дисципліна. Це має неабияке значення для її ефективності. Дисципліна на підприємстві – як і в житті кожної людини – є підставою систематичних досягнень. Без неї на підприємствах як цілому важко чекати, що в них всередині, тобто щодо окремих працівників, застосовуватимуться тверді вимоги. Отож, загальне послаблення фінансових правил у економіці призводить до того, що людям, може, й краще ведеться на робочому місці, але рівень їхнього життя погіршується. Існування маси малих підприємств створює умови для потужної конкуренції в економіці. Адже покупці можуть у такому разі обирати між багатьма виробниками. Це, ясна річ, не означає, що внаслідок більшої організаційної концентрації в економіці конкуренція зникне. Її наймогутнішим стимулятором у невеликих країнах є вільний імпорт, який сприяє фактичній або потенційній присутності на вітчизняному ринку виробників із різних країн. Важливе значення має також експорт – завдяки йому вітчизняні виробники мусять пристосовуватися до вимог світових ринків. Однак, не всі блага взагалі або в достатньому обсязі підлягають міжнародному обмінові. Скажімо, з нього вилучені вироби, ціна транспортування яких непомірно висока в порівнянні з вартістю одиниці продукції, а також чимало послуг. У сфері цих благ перевага малих вітчизняних виробників – важливий чинник конкуренції.

Емпіричні дослідження показують, що непропорційно багато радикальних інновацій у капіталістичних країнах впроваджують нові фірми, які на початку своєї діяльності мають, як правило, незначні розміри. Виникнення нових інноваційних підприємств завдячує дії двох чинників. Перший з них полягає в тому, що в кожному належно освіченому суспільстві існує певний відсоток осіб, котрі прагнуть інвестувати у ризиковані (часто власні) технічні концепції. Коло цих осіб складає своєрідний інноваційний потенціал суспільства. Другим чинником є свобода приватного підприємництва, яка в повному обсязі існує лише в рамках капіталізму вільної конкуренції.

Соціалізм, який не допускав економічної діяльності на власний ризик і за власні кошти, а також утримував антиінноваційну систему стимулів у державних підприємствах, марнував інноваційний потенціал суспільства, хоча й – певний парадокс – приділяв багато уваги освіті, зокрема технічним наукам. Наслідком цієї суперечності була маса фрустрованих інженерів.

Нарешті, варто зазначити, що малі підприємства значно менш вразливі на вплив профспілок, аніж великі корпорації, зокрема промислові. У малих фірмах можуть існувати значно безпосередніші та менш антагоністичні виробничі стосунки. В економіці, де існує чималий сектор таких підприємств, напруженість у сфері цих стосунків може бути значно меншою, аніж там, де переважають великі організації.

Державна гігантоманія

Соціалізм залишив після себе економіку, в якій частка малих підприємств була набагато меншою, ніж в середньому на Заході. Це було зумовлено притаманним йому рестрикційним правом власності, яке блокувало виникнення і розвиток приватних фірм. Другою причиною була типова для централізованого планування тенденція до спорудження гігантських державних підприємств, навіть у тих галузях, де оптимальний масштаб виробництва є порівняно незначним, скажімо, в будівельній промисловості. Клопоти деяких державних монстрів у процесі радикальної економічної реформи частково зумовлені тим, що вони надто розпаслися. Чимало з них спізнали гострого лікування дієтою. Повертаючись до соціалістичної гігантоманії, варто нагадати про спостереження видатного ліберального німецького економіста Вальтера Ойкена: “.... Там, де економікою переважно керує централізована адміністрація, зазвичай беруться за спорудження гігантських інвестиційних об’єктів. Так було в Німеччині після 1936 р., у Росії – після 1928, і в таких несхожих суспільствах, як держава інків бл. 1500 р., стародавній Єгипет і багатьох інших випадках” (11). Така закономірність: “зосередження інвестицій у руках держави – надмір великих проектів” є наслідком лінощів, адже державним службовцям набагато простіше запроектувати 1-2 великі підприємства, а відтак – наглядати за ними, аніж планувати й координувати діяльність ста малих. Другою причиною є прагнення політиків до розголосу й престижу, які можна здобути, витрачаючи гроші платників податків на гігантські проекти. Великі об’єкти значно краще підходять для фотоспалахів, фанфар і перерізування стрічок. Тому й на Заході не бракує показних проектів – фінансованих із державної скарбниці – які зазнали фінансової катастрофи, скажімо, надзвуковий літак Конкорд (12). Тим-то, переміщення повноважень та інвестиційних коштів ближче до приватних підприємств і органів місцевого самоврядування забезпечує здійснення може й не таких видовищних, зате економічно здоровіших починань.

Соціалістичний приватний сектор

У Польщі (а ще в Угорщині) терпимість до приватного сектора була дещо більша, ніж в інших соціалістичних країнах. Але різниця була не надто великою – і в нашій країні частка малих фірм на старті до ринкової економіки виявилася значно меншою, ніж на Заході. Поза тим, успадкований від минулого приватний сектор був до певної міри соціалістичним, з огляду на асортимент виробів і навички виробників. Скажімо, ремісники виготовляли запчастини, які з належною якістю можна продукувати лише в масових масштабах, а також чимало споживчих виробів, які могли знайти покупця виключно завдяки тотальній відсутності конкуренції та економіці дефіцитів. Отже, кустарі, з одного боку, зазнавали дискримінації, бо створення великих приватних підприємств було немислиме, а з іншого боку – функціонували в соціалістичній теплиці легкого збуту, дякуючи недолугості та малопродуктивності державного сектора. Головні клопоти приватники мали з постачанням, тут вони, бувало, мусили діяти на межі закону. Соціалістичне приватне ремісництво тяжко відчуло на собі перехід до ринкової економіки, а деякі його представники виступили із сповненими святого обурення протестами, мовляв, нищать анклави приватної власності, які пережили чорні часи соціалізму. Схожі закиди лунали й від представників селянських угруповань, котрі, до речі, забули – як випливає із деяких досліджень – що перед великими економічними перетвореннями бл. 70% селян мусили платити хабарі, аби дістати необхідні їм засоби виробництва.

Приватизаційний поворот

Програма радикальних економічних змін урухомила навдивовижу швидкий розвиток сектора малих приватних фірм. На початковому етапі їх розвиток концентрувався переважно в торгівлі й сфері послуг. Це було однаково бажаним і природним, позаяк саме ці галузі були в Польщі занедбані більшою мірою, ніж, скажімо, в Угорщині й Чехословаччині. У 1989-1991 роках, тобто упродовж всього лиш двох років, число крамниць у Польщі подвоїлося! Це змінило образ польських міст й містечок, а поза тим призвело до зникнення черг, які раніше шикувалися не тільки через брак товарів, але й внаслідок нестачі пунктів продажу. Починаючи від 1991 р. швидко зростає частка дрібних приватних фірм також і в інших галузях економіки. У промисловості зайнятість в приватному секторі зросла до 35% у 1990 р., 33% у 1991 р. та 43% у 1992 р. Будівництво опинилося переважно в руках невеликих приватних підприємств, так само як автомобільний транспорт і значна частина послуг. Державний сектор все ще зберігає перевагу в гірництві, енергетиці, залізничному транспорті, телекомунікаціях, банківській сфері. Внаслідок стрімкого розвитку малих приватних фірм (а також лікувальної дієти, якої зазнали чимало державних гігантів), польська економіка сьогодні має непорівняно кращу організаційно-майнову структуру, ніж кілька років тому. Це перетворення завдячує радикальним загальним змінам в економіці: усуненню обмежень щодо створення та розширення приватних фірм (здійснене на межі 1988-1989 років), лібералізації зовнішньої торгівлі, вільному обмінові злотого, загальмуванню інфляції, усуненню контролю за цінами на переважну кількість благ, ліквідації контролю за орендною платою за нежитлові приміщення (тобто ті, що їх винаймали з виробничою метою), створенню комерційних банків, які фінансують переважно інші приватні підприємства тощо.

Умови подальшого розвитку

Що треба зробити, аби польська економіка постійно диспонувала значним сектором ефективних і динамічних малих фірм, частка якого дедалі більшала б? Тут йдеться про динамічний сектор із змінним складом, у якому частина фірм виходить з гри, бо не витримує ринкової конкуренції, але ще більше підприємств у ринок входить, а деякі з малих підприємств завдяки отриманим на ринку доходам розширюються і переходять до класу підприємств більших розмірів. Утримання такого становища залежить від кількох умов: простоти адміністративних правил, які регулюють заснування і розширення підприємств (скажімо, правил реєстрації, будівництва, оренди приміщень), доступності кредиту, масштабу податкового тягаря (в тому числі внесків до пенсійного фонду), обтяжливості та працемісткості податкових підрахунків (бо вони дошкульніші для малих фірм, оскільки припадають на менші обсяги діяльності), стабільності чи нестабільності створюваних державою умов діяльності, як-от інфляції, митних і податкових ставок і т.п. У всіх цих царинах можна і треба шукати поліпшень. Скажімо, зрозуміло, що тенденція до принагідної зміни окремих митних ставок дестабілізує умови діяльності підприємств, а поза тим відбирає в уряду цінний час, упродовж якого він повинен би займатися важливішими справами. Тому мита варто максимально уніфікувати, а пізніше стабілізувати, трактуючи досягнутий рівень як максимальний. Головним бар’єром для розвитку малих фірм (і всієї економіки) у Польщі усе ж залишаються надто значні видатки бюджету і пов’язаний із ними – і надалі надміру високий – дефіцит. Ці чинники потрійно погіршують умови розвитку малих (та інших) підприємств. По-перше, дефіцит бюджету у польських умовах і надалі залишається джерелом надто високої інфляції. По-друге, для його фінансування держава позичає в банках гроші, які могли б фінансувати розвиток підприємств. По-третє, утримання (а навіть підвищення) витрат робить неможливим зниження податків, ба навіть схиляє до підвищення їх ставок. Найкращою підтримкою для розвитку сектора дрібних фірм – і пов’язаного із цим зростання зайнятості – було б, отож, виразне зниження видатків та дефіциту бюджету у відношенні до національного доходу.

Гроші та розвиток

Хворі гроші – хвора економіка

Лише примітивна, малорозвинута економіка може обходитись без грошей, тобто універсального засобу, за який купують і продають різні блага, міри, яка визначає вартість благ (тому стабільність грошей водночас є стабільністю цін), а також засобу нагромадження вартості. Тому такою великою загрозою для розвинутої економіки є катастрофа грошей – гіперінфляція, в процесі якої внаслідок стрімкого зростання грошової маси ціни збільшуються на кілька тисяч і більше відсотків за рік. Останньою фазою гіперінфляції є відмова від знецінених грошей, що призводить до катастрофи господарського комплексу – повернення його до стадії примітивного обміну товару на товар (бартер). Отож, коли вже країна чомусь опинилася на шляху галопуючої інфляції, як-от Польща після 1989 р., то треба негайно починати рішуче боротися з цим явищем. Зазвичай радикальна стабілізація дорого коштує – вона викликає спад виробництва та зростання безробіття. Однак, цю ціну неминуче треба заплатити за те, щоб якнайшвидше вивести економіку зі стану гіперінфляційної лихоманки. Спокійне ставлення до гіперінфляції призведе до надміру високих втрат.

Гіперінфляція є найгострішою формою захворювання, яке загрожує кожній сучасній грошовій одиниці, маса якої визначається насамперед рішеннями, прийнятими в рамках грошово-кредитної політики держави. Отож, гіперінфляція свідчить про те, на що за певних обставин і при певних персональних конфігураціях здатна держава, якщо її недостатньо жорстко обмежувати. Колись, до початку ХХ століття, розвинуті монетарні системи засновувалися переважно на золоті. Тим-то, межі грошової експансії визначала сама природа, що обмежувало шкідливі дії людини. Субститутом цих обмежень у деяких сучасних західних країнах, наприклад, Німеччині, США, Швейцарії, стало передоручення грошово-кредитної політики автономному центральному банкові.

Завдання монетарної політики

Основним завданням сучасних монетарних органів влади є здійснення такої грошово-кредитної політики, яка б не призводила до стрімкого збільшення грошової маси, а відтак – до радикального прискорення темпів інфляції, що криє загрозу гіперінфляції – катастрофи, гальмування й лікування якої дуже дорого коштуватиме суспільству. З іншого боку, державні інституції покликані не допустити стрімкого зменшення кількості грошей, які надходять у економіку, бо це загрожує економічною депресією. На думку деяких економістів, зокрема Мілтона Фрідмена, велика депресія 1929 р. у США була зумовлена власне таким розладом грошово-кредитної політики Федерального Резервного Банку. Ясна річ, ніхто не в стані обмежитись цими мінімальними вимогами. Адже гроші, нарівні з законом, залишаються найважливішим знаряддям впливу держави на економіку. Обидва чинники пронизують життя усього суспільства й кожної людини.

Засадничим питанням залишається те, яку роль може й мусить відігравати грошово-кредитна політика в довготерміновому розвитку економіки. Конкретніше: чи може експансивна політика, щоправда обтяжуючи суспільства вищою інфляцією, забезпечити швидший розвиток, аніж політика, орієнтована на стабільність грошей та цін? Іншими словами – чи ціною вищої інфляції можна “купити” собі швидший і довготривалий економічний розвиток?

На ці запитання і модерна аналітична економія, і практичний досвід твердо відповідають: “ні”. Не існує конфлікту між темпом тривалого розвитку економіки та стабільністю грошей і цін. Навпаки, експансивна грошово-кредитна політика призводить до пришвидшення інфляції, що, в свою чергу, дестабілізує очікування учасників економічного життя, вносить непевність до економічних процесів, а відтак, утруднює й обмежує прийняття рішень, зокрема інвестиційних, на яких заснований розвиток. При цьому “експансивна” грошово-кредитна політика означає для західних країн таке управління кількістю грошей, при якому інфляція перевищувала б кілька відсотків на рік. Політикою стабільності грошової одиниці в сучасній капіталістичній економіці називають таку політику, при якій щорічна інфляція не перевищує кількох відсотків, а найкраще, коли вона близька до нуля. Показово, що в 70-х роках, коли темпи зростання цін у деяких західних країнах (скажімо, у Великій Британії, США, в Італії) сягнули кільканадцяти відсотків, ці країни не завагалися заплатити високу ціну в формі застою та збільшення кількості безробітних, щоб звести інфляцію до кількох відсотків. Ціна, яку треба платити за відновлення стабільності грошової одиниці, та значення, яке має стабільна валюта для довготривалого розвитку (а також для якості життя людей), призводять до того, що в сучасних країнах із ринковою економікою ніхто серйозно й відповідально не ставитиме перед грошово-кредитною політикою завдання забезпечити швидкий і тривалий розвиток економіки шляхом друкування дедалі більшої кількості грошей. Справжній розвиток досягається завдяки цілому комплексові чинників: інституціям, які створюють потужні стимули та можливості для людської ініціативності, ощадливості й здатності інвестувати; порядній, добре організованій праці; відкритості зовнішньому світові; добрій освіті та відсутності конфліктів, які розшматовують суспільство тощо. Стабільна валюта є необхідним елементом цього набору. А її стабільність потребує дисциплінованої, неекспансивної грошово-кредитної політики. Гроші завжди повинні залишатися благом обмеженого вжитку. Розвиток не може ґрунтуватися на хитких і непевних основах. Хиткі й непевні гроші такі ж шкідливі для економічного життя, як хитке й непевне право.

Отож, чого варто сподіватися від грошово-кредитної політики центрального банку? Насамперед треба усвідомити, яким цілям підпорядковується ця політика. Теорія та досвід свідчать, що вона мусить служити виключно або переважно одній меті, а саме стабільності вітчизняної грошової одиниці. Спроба водночас втілити через центральний банк кілька цілей, скажімо, стимулювати зростання, формувати структуру виробництва і т.п., загрожує занедбанням того, що якраз від нього найбільше, хоча й не виключно, залежить і що він з рації своїх функцій зобов’язаний робити – власне, дбати про вартість валюти. Щоби банк міг належно виконувати притаманну йому роль, він потребує інституційної незалежності.

Однак, не існує такої грошово-кредитної політики, яка могла б повністю нейтралізувати наслідки нерозважливої політики в галузі заробітної плати та нерозважливої фіскальної політики. Уявімо собі резервуар із водою, який на певному рівні має два отвори. Над одним написано “інфляція”, над другим – “безробіття”. Тиск із метою забезпечити зростання заробітної плати – тенденція до швидкого напливу води. Джерелом цієї тенденції можуть також стати неадекватні інституційні структури ринку праці, скажімо, численні агресивні профспілки, а також особлива політична ситуація, коли робітники та їхні організації приходять до висновку, що можна форсувати зростання платні незалежно від збільшення продуктивності праці. Отож, коли щось подібне трапиться, то вода виливається через один або інший отвір. Однак, якщо центральний банк здійснює тверду грошово-кредитну політику, то це означатиме, що він значною мірою перекриє отвір з написом “інфляція”, і тоді вода виливатиметься переважно крізь інший отвір, над яким написано “безробіття”. Якщо ж центральний банк боїться збільшення безробіття і провадить політику, яка рахується з натиском, мета якого – добитися підвищення зарплати (accommodating policy), то в такому разі він допустить зростання інфляції, а відтак, неминуче,– збільшення безробіття. Тому центральний банк покликаний здійснювати послідовну тверду політику, хоча він і не зможе завдяки цьому запобігти наслідкам надмірного тиску зарплати.

Інша річ – фіскальна (бюджетна) політика. Якщо з політичних міркувань виникає небажання знизити бюджетний дефіцит до визначеної межі (а тим більше, якщо його фінансують здебільшого інфляційно), то не існує такої грошово-кредитної політики, яка б зуміла нейтралізувати згубні наслідки цієї фіскальної політики. Значний дефіцит, фінансований за рахунок позик, породжує т.зв. ефект виштовхування, що означає: при обмеженій загальній сумі кредитів приватний сектор отримає меншу частку кредитних ресурсів. Це призведе до підвищення процентної ставки та спіралі певних інших залежностей (13).

Отож, потрібен міцний, незалежний центральний банк, покликаний здійснювати політику, підпорядковану єдиній головній меті: стабільності грошової одиниці. Окрім того, макроекономічна політика вимагає розсудливого кшталтування інституцій, які керують ринком праці, а також адекватної, дисциплінованої фіскальної політики.

Непорозуміння навколо грошей

Над значною частиною громадськості, схоже, тяжіє погляд, який сформувався у часи минулої системи, начебто брак грошей може стати гальмом виробництва. Якщо ж фінансувати усе, то неминуче з’являться нікому не потрібні блага.

Інша псевдотеорія – концепція “сухої губки” – відкрита вітчизняними економістами й політиками (14). Вона покликається, наскільки я розумію, на підсвідому аналогію з пустелею, враженою цілковитою посухою; якщо ж зросити її водою, себто грошима, то все навколо заплодоносить. Така аналогія абсолютно помилкова. Їй варто протиставити іншу, влучну, яка краще відповідає нашим умовам: ми погасили пожежу гіперінфляції, але постійно мусимо зважати на тліюче полум’я інфляції. За таких обставин впровадження в оборот значної грошової маси – те саме, що й вливання великої кількості бензину у вогонь. Це було б своєрідною економічною піроманією.

На цьому тлі варто згадати про “монетаризм” – він став одним із героїв-пострахів полемічних суперечок у Польщі. Мало хто з критиків при цьому дефініював, а про що ж, власне, йдеться. Можна, однак, здогадуватися, що в цій політико-простацькій інтерпретації “монетарист” – лихий кривдник, який не хоче дати людям стільки грошей, скільки їм треба. Критика усвідомлюваного таким чином “монетаризму” є наче реверсом теорії “пересохлої губки”.

Тим часом у модерній економічній науці монетаризмом називають впливовий напрямок, пов’язаний з іменем лауреата Нобелівської премії Мілтона Фрідмена (15), а також К. Бруннера та А.Г. Мельцера. Монетаризм стосується переважно потреби й можливості протидії коливанням кон’юнктури в ринковій економіці, вдаючись до антициклічної політики, яка полягає в збільшенні видатків у період погіршення та зменшенні – у період поліпшення кон’юнктури. Монетаристи вважають вільноринкову капіталістичну економіку значно стабільнішою, тобто не такою вразливою на флуктуації, як у оцінці кейнсіанців (16).

А відтак, вони вбачають меншу потребу в здійсненні антициклічної політики. До того ж, монетаристи вважають, що делікатна політика досконалого управління (fine tuning) у практиці наштовхується на доволі потужну перешкоду – брак необхідної для прийняття точних рішень достатньої, докладної та вчасної інформації про стан кон’юнктури. За цих обставин спроба досконалого управління може поглибити, а не зменшити коливання кон’юнктури. Кейнсіанці більше вірять в інформаційні можливості держави. Заперечуючи інформативні підстави досконалого управління, монетаристи пропонують, аби грошово-кредитна політика підпорядковувалася правилові збільшення пропозиції грошей у темпі, який відповідає прогнозованому темпові зростання виробничого потенціалу економіки. У такий спосіб економіка отримувала б саме стільки грошей, щоб не блокувати її розвитку, а водночас – не викликати інфляції. Обов’язковість цього правила, на думку монетаристів, мала б також ту перевагу, що виключала б, принаймні обмежувала, вольове визначення обсягів грошової маси державою, виводячи грошово-кредитну систему поза площину політичних ігор та натисків. Монетаристське правило в модерній грошово-кредитній системі виконувало б роль загати в маніпуляціях політичних керівників навколо грошей, аналогічну ролі фізичного обмеження видобутку шляхетних металів у системах, заснованих на золотому стандарті.

Справа, однак, не така проста. Предмет дискусії полягає, до речі, в тому, якою мірою обсяг грошової маси є чинником, незалежним від економічних процесів, а якою мірою його кількість пасивно достосовується до змін в економіці (17). Така значна залежність залишила б небагато місця для грошово-кредитної політики. Прихильників тези про цілком пасивну роль грошової одиниці в капіталістичній економіці, однак, небагато. Варто також пам’ятати, що на практиці пропозицію грошей нелегко визначити й контролювати. Дерегуляція фінансового ринку та технічний поступ у розрахунках змінюють обсяги фінансових компонент, які підпадають під теоретичне визначення грошей, як найліквіднішого активу. Ці проблеми, однак, не мають нічого спільного з польськими дискусіями стосовно “монетаризму”.

Наступне непорозуміння пов’язане із гаслом “дешевих кредитів”. Це гасло можна по-різному інтерпретувати. Правильною була б та інтепретація, де йдеться про зниження процентної ставки в зв’язку із зменшенням рівня інфляції. У рамках цієї інтерпретації визнається існування зв’язку між процентною ставкою та інфляцією і констатується необхідність реальної процентної ставки. Відтак ті, хто проголошує гасло дешевих кредитів, мусили б також відстоювати дотримання платіжної та бюджетної дисципліни й здійснення центральним банком обережної політики. Та, либонь, більшість прихильників “дешевих” кредитів мають на гадці щось зовсім інше, а саме, щоб незалежно від ступеню інфляції, тобто навіть тоді, коли вона дуже висока, отримувати кредити, які були б опроцентовані нижче рівня інфляції. Назагал, тут ми маємо справу із видурюванням чужих грошей, бо за цих обставин за “дешеві” кредити муситимуть розплачуватися ті, хто нагромаджує заощадження. Аби уникнути банкрутства банків, потрібно буде також знизити процентну ставку на депозити нижче рівня інфляції, а це, зрозуміло, завдасть втрат найощадливішим, а відтак призведе до втечі капіталу за кордон або вираження його в інших активах, аніж вітчизняна валюта. Якщо ми відкинемо цей варіант, то постулат “дешевих” кредитів означатиме домагання фінансувати їх за рахунок платників податків, тобто усієї решти суспільства. Можна, звичайно, зрозуміти популярність цього постулату – усі ми любимо отримувати гроші. Однак, неможливо погодитися з твердженням, начебто можна, не шкодячи усій економіці, широкомасштабно реалізувати гасло “дешевих” кредитів у відриві від інфляції.

Врешті, проблема т.зв. “безнадійних боргів”. У кожному банку певний відсоток активів має форму сумнівних чи взагалі незворотних боргів. Надання “безнадійних кредитів” викликане політичними чинниками – коли рішення про кредит надто політизовані. За таких обставин виникає природна тенденція, аби звернутися до уряду, тобто платників податків, із проханням про компенсацію. Небезпека “безнадійних кредитів” виникає також тоді, коли відбулася швидка дерегуляція банківської системи, і реальна пропозиція кредитів швидко зростає. Тоді, зазвичай, спадає середня якість прийнятного кредитного внеску. Таке явище трапилося, у Скандинавії, де річний темп приросту кредиту становив 20-25%. Загалом можна сказати, що чим вищий темп зростання портфеля кредитів, тим нижча середня якість акцептованого кредитного внеску. І це додатковий, окрім впливу на інфляцію, привід, щоб пропозиція кредитів не зростала надто стрімко.

Способи вирішення проблеми “безнадійних кредитів” різні. Однак, ліки не повинні бути гіршими за хворобу. Отож, розв’язання не повинно посилювати проблеми “безнадійних кредитів” у майбутньому. Такого роду явище зветься в економічній науці “моральним ризиком” (moral hazard). Певна проблема розв’язується тоді таким чином, що можливість виникнення її в майбутньому значно зростає. Некритичне й безумовне списання боргів є яскравим прикладом ліків, гірших за хворобу, бо заохочує боржників не платити борги.

Проблема “безнадійних кредитів” пов’язана із розмежуванням на “інсайдерів” та “аутсайдерів” – тих, хто перебуває “всередині”, і тих, хто “назовні” певних реалій. Отож, часто трапляється так, що вимоги форсують “інсайдери”, завдаючи шкоди “аутсайдерам”; скажімо, вимагаючи безумовного списання боргів, “інсайдери” завдають шкоди тим, хто намагається отримати кредит. Бо за природою речей списання заборгованості призведе до більшої обережності та стриманості кредиторів.

Інший приклад, де ця відмінність істотна, стосується ринку праці. Отож, часто трапляється, що профспілки діють в інтересах тих, хто уже має роботу (інсайдерів), форсуючи зростання зарплати та утруднюючи звільнення. Обидва чинники шкідливі для тих, хто не має роботи (аутсайдерів) (18).

Аналізуючи різні постулати, форсовані також і на нашій політичній сцені, варто зауважувати, що їх формулюють та форсують власне “інсайдери”, завдаючи шкоди тим, хто перебуває поза межами їхнього суспільного контракту.

Капіталістичне безробіття

Різновиди безробіття

Кожна економічна система має притаманний саме їй різновид безробіття; у часи соціалізму існувало значне приховане безробіття, поєднане з начебто повною зайнятістю. В постсоціалістичній економіці з’явилися розмаїті комбінації прихованого та явного безробіття: відсутність реформ, як це було, скажімо, до 1995 р. в Україні, призвела до стрімкого зростання прихованого безробіття, радикальні реформи, як-от у Польщі,– змінили пропорцію на користь явного безробіття. Суміш прихованого та явного безробіття спостерігалася також у багатьох країнах Третього Світу, обтяжених значним державним сектором – осередком мнимої зайнятості. Врешті, за умов розвинутого капіталізму вільної конкуренції безробіття набуває переважно явної форми.

Явне безробіття статистично поділяється на три головні компоненти. Перша з них на економічному жаргоні називається фрикційним безробіттям. Воно породжене тим, що в кожній економіці люди міняють робочі місця і мусить минути певний мінімальний час, поки вони знайдуть нову роботу. Це відбувається навіть тоді, коли пропозиція робочих місць переважає попит. Фрикційне безробіття, пов’язане з потребою пошуку та вибору місця праці, а не з абсолютною відсутністю робочих місць, оцінюється у 2-3% робочої сили. Це означає, що коли статистичний показник безробіття перебуває на вказаному рівні, то в такій економіці панує, по суті, повна зайнятість. Справжнє безробіття, отож, розпочинається після перевищення порогу фрикційного безробіття і поділяється на кон’юнктурне та структурне.

Пастки стимулювання кон’юнктури

Кон’юнктурною, як правило, називають ту компоненту безробіття, яка змінюється разом із загальною кон’юнктурою в економіці: зростає у фазі застою, спадає в період пожвавлення. Ринкова економіка виявляє тенденцію до таких періодичних коливань економічної активності, які відбиваються на рівні зайнятості, а відтак,– на безробітті. Причина цих коливань є однією з центральних проблем економічної науки. Ще недавно здавалося, наче віднайдено спосіб усунення цього недоліку, а саме – антициклічну державну політику, винахід якої пов’язаний із прізвищем англійського економіста Джона Мейнарда Кейнза.

Він, безумовно, був незвичайною людиною: Кейнз не лише вивчав аналітичну економію, але й успішно грав на біржі, зробив власний внесок у теорію ймовірності та був знаний в мистецьких колах. Кейнсіанська антициклічна політика полягала, якщо схарактеризувати її максимально коротко, у подоланні застою завдяки збільшенню бюджетних видатків, навіть ціною зростання бюджетного дефіциту (“стимулювання” кон’юнктури), та запобіганні “перегрівові” – завдяки обмеженням бюджетних видатків. Таким чином, державні видатки мали б компенсувати коливання недержавних видатків і в такий спосіб стабілізувати валовий попит, а завдяки йому – економічну активність та зайнятість. Усе це звучить доволі просто, але існує величезний сумнів, чи хоча б десь така політика була плідною і чи взагалі вона може бути плідною. Перша перепона виникає внаслідок відсутності достатньої інформації про стан кон’юнктури: ніхто, а отже й уряди, не знає і не може достеменно знати, чи застій буде глибшати, чи, навпаки, економіка сама собою почне “ворушитися”. Отож, держава може, скажімо, тиснути на газ тоді, коли варто було б вдарити по гальмах, а в результаті – поглиблювати, а не зменшувати коливання кон’юнктури. Друга перепона породжена політикою: легко нарощувати видатки – на більші суми грошей завжди знайдуться охочі; значно важче відмовляти в попередньо наданих коштах, бо цього начебто вимагає стан кон’юнктури. При такій асиметрії роздачі та вилучення антициклічна політика призводить до систематичного зростання частки бюджету в доходах громади та збільшення державного боргу, що обмежує поле маневру для уряду (19). Нарешті, по-третє – для ефективності антициклічної політики необхідно, аби люди сподівалися, що зростання державних видатків не призведе до зростання цін. Про такі очікування в аналітичній економії кажуть, що вони є виявом грошової ілюзії, тобто плутанини номінальної (на папері) вартості певного потоку грошей із його реальною вартістю, себто вартістю, очищеною від інфляції. Однак, якщо людям спадає на гадку, що надто високі державні видатки призводять головним чином до підвищення цін, то сам лиш сигнал про намір експансії з боку попиту підштовхне їх до дій, наслідком яких стане зростання платні й цін. Відтак, замість “стимулювати” кон’юнктуру, тобто розширювати виробництво й зайнятість, політика циклічного збільшення державних видатків “стимулюватиме” інфляцію. Тим-то, можна гадати, що кейнсіанська політика, навіть якщо спершу вона плідна, то з часом стає власним гробарем: вона призводить до кумуляції державного боргу і руйнує необхідні для її втілення очікування. Додаткового удару цій політиці завдала інтернаціоналізація фінансових ринків та пов’язані з цим обмеження експансивної фіскальної політики, яку прагнули б провадити окремі уряди. Дефіцити національних бюджетів фінансуються значною мірою за рахунок продажу на цих ринках урядових облігацій. Уряди з надмірно високими дефіцитами наражаються на покарання у формі значного підвищення опроцентування, яке змушені пропонувати за свої облігації, а також,– це випливає з вищесказаного – на зниження оцінки фінансової довіри до країни, яку визначають спеціальні агентства (скажімо, Moody’s). Таким чином, міжнародні ринки нав’язують урядам фінансову дисципліну, а окремі країни розплачуються за попередню необов’язковість обмеженням поля для маневру. Така доля спіткала, до речі, Італію та Швецію (20).

Через ці та інші причини повсюди на Заході за останні кільканадцять років відмовилися від ортодоксального кейнсіанського стимулювання кон’юнктури. Це відбулося і в тих країнах, якими керують праві уряди, і там, де при владі ліві (21). В економічній науці та практичній економічній політиці тепер переважає погляд, згідно з яким держава повинна радше утримуватися від спроб негласно керувати попитом, а натомість здійснювати стабільну фіскальну та грошово-кредитну політику. В цій ситуації виглядає анекдотичним те, що “стимулювання” економіки – з покликанням подекуди на Кейнза та під соусом “антимонетаристської” риторики – здобуло настільки численних послідовників у політичних колах Польщі: від Кароля Модзелевського до Лешека Мочульського. Кумедність становища посилює той факт, що Кейнз прикладав свою теорію до економіки, цілковито інакшої, аніж постсоціалістична, в якій відбувається глибинна трансформація. Видатний польський економіст Станіслав Ґомулка з Лондонської школи економічних наук пише: “Теорія Кейнза-Калецького постала в період, коли інфляція була вкрай низькою, майже від’ємною, безробіття дуже значним, а наявна глибока криза валового попиту не відображала значних змін у структурі цього попиту, тому застосування до неї продуктивних сил було загалом низьким” (22). Сумніваюся, чи хто з наших ревних “кейнсіанців” вивчав твори Кейнза або сучасну західну літературу, яка уже багато років займається критичним аналізом можливості “стимулювання” кон’юнктури. Однак, це не перешкоджає їм формулювати категоричні судження. Я припускаю, що вони демонструють віру в своєрідну білу магію, тобто можливість зробити щось з нічого: добитися зростання виробництва шляхом друкування “порожніх” грошей.

Глибинні причини безробіття

Структурне безробіття – та компонента, яка маловразлива на поліпшення кон’юнктури. Воно ґрунтується на глибших чинниках, про які нижче. Напруга цих чинників буває різною в окремих капіталістичних країнах.

Глибинні причини безробіття можна поділити на ті, які зменшують схильність безробітних до пошуку праці, й ті, які призводять до того, що при певній інтенсивності пошуку люди усе ж не знаходять роботи. У першій групі ключовим є питання запомог для безробітних. Загальновизнано, що чим вони вищі, у порівнянні з отримуваною зарплатою, тим нижчим буде – в середньому – прагнення до пошуку праці і тим вищим – при незмінності інших чинників – безробіття. Друга група причин значно ширша, ці причини викликають в сучасній економічній науці значно більше суперечок. Однак, є речі, стосовно яких панує згода. Йдеться про переконаність, що в країні, де більшає кількість осіб працездатного віку, вирішальною для зайнятості, а отже й для безробіття, буде спроможність економіки нарощувати кількість продуктивних робочих місць. Ця спроможність, у свою чергу, залежить від багатьох чинників, частина з яких є віддзеркаленням ефективності конкретної економіки, а інші залежать від того, наскільки важким і напруженим є її міжнародне оточення. Кількість продуктивних робочих місць може стрімко зростати лише за умов конкурентної та динамічної економіки – такої економіки, яка пропонує кращі чи дешевші вироби й послуги, ніж конкуренти, економіки, в яку багато й вдало інвестують. Це, в свою чергу, вимагає економічної свободи, зокрема свободи заснування й розвитку підприємств (23), потужних стимулів до інновацій, фінансової та платіжної дисципліни, стабільності валюти, переваги в господарстві приватного сектора, конкурентного середовища, відкритості світові, порівняно низького обтяження економіки податками та державними видатками.

Деформації ринку праці

Загальна згода поширюється також на погляд, що рівень безробіття визначається характером ринку праці, а особливо – механізмом формування витрат на працю. З точки зору економічної науки праця є своєрідним товаром, щодо якого чинні загальні закони попиту і пропозиції. Пропозиція, тобто обсяг запропонованої роботи, представлена працівниками, попит на працю – приватними підприємствами (а також державною адміністрацією, яку ми тут поминемо). Пропозиція праці зростає пропорційно до реальної заробітної плати, яку можна за цю роботу отримати; попит на працю падає, якщо реальна зарплата й різноманітні нарахування на неї зростають швидше, аніж продуктивність праці, тобто якщо зростають індивідуальні витрати праці, що містяться у загальних витратах пропонованого виробником продукту. В такому випадку зменшуються прибутки підприємств, а разом з ними – здатність до розширення зайнятості, ба навіть до утримання її на попередньому рівні. Однією з причин цього явища є факт, що орієнтовані на отримання прибутку підприємства виявляють загальну тенденцію до зменшення покупок того, що дорожчає, і заміни дорогого чинника дешевшими. Отож, якщо зростають індивідуальні витрати праці, то ширяться працеощадні виробничі технології: машини заміняють людей. Той самий наслідок маємо, якщо капітальні витрати штучно занижені, позаяк підприємство отримує пільгово опроцентовані кредити. Певна сума капіталу в такому разі створює порівняно мало робочих місць. Таким був один із парадоксів низки країн Третього Світу, де значний державний сектор мав привілейований доступ до фондів і розвивався у капіталомістких напрямах, незначною мірою використовуючи резервуар дешевої робочої сили. Аналізуючи капіталістичну економіку, треба завше пам’ятати, що напрями її розвитку визначаються змінами порівняльних цін, скажімо, співвідношенням цін на працю та капітал.

Повертаючись до ринку праці, ми маємо підстави стверджувати, що – принаймні теоретично – у кожен період існує такий рівень адекватних витрат праці, при якому пропозиція дорівнює попитові на працю, а отже – безробіття не існує. Різноманітні теорії намагаються пояснити, що ж вносить безлад в урівноважуючу роль зарплати, а відтак призводить до безробіття. Одна з найвпливовіших, теорія ефективнісних зарплат, стверджує, що причина збоїв полягає в особливій природі ринку праці. Згідно з цією теорією, самі ж капіталістичні фірми пропонують вищу заробітну плату, аніж та, яка б забезпечила в економіці повну зайнятість. До таких дій фірми вдаються внаслідок непереборного бажання залучити найкращих працівників, чи прагнення до того, аби вони цінували свою роботу, працювали продуктивно і не шукали праці деінде. Однак, ця теорія не може пояснити, чому безробіття формується настільки по-різному в різних країнах та чому воно з часом по-різному трансформується.

Відмінності й зміни краще тлумачать теорії, які наголошують на зовнішніх стосовно вільного ринку праці чинниках: специфічному державному регулюванні та діяльності певних типів профспілок. Щодо перших, то економісти погоджуються, коли йдеться про особливу шкідливість для зайнятості значних і дедалі зростаючих соціальних нарахувань на заробітну плату, серед яких чільне місце – як-от у багатьох країнах Заходу – займають внески на соціальне забезпечення. Ці внески та інші нарахування є звичайнісінькими спеціальними податками, зростання яких підвищує ціну праці, а відтак – скорочує попит на неї і збільшує безробіття.

Варта уваги думка одного з найвидатніших сучасних економістів Е. Філпза: “Мало не кожна європейська країна сама породила в себе величезне безробіття як наслідок репресивно високого оподаткування чинника праці. Найкращою терапією став би зворотній процес”. І далі: “Значне підвищення нарахувань на заробітну плату, а також збільшення податків на особисті доходи стали серійними вбивцями робочих місць” (24).

Майже ніхто не сумнівається і в тому, що завищено розмір мінімальної заробітної плати, який значно перевищує рівень, що його фірми пропонували б самі по собі, тим самим зменшуючи попит на працівників. Це стосується, насамперед, молоді, значна частина якої розпочинає фахову кар’єру від найнижчого щабля драбини винагород. У 1979-1987 роках фіксована мінімальна заробітна плата зросла у Франції від 46 до 53% середньої платні, а в США знизилася за той самий час від 40 до 30%. Тож, не варто дивуватися, що безробіття серед молодих французів становить 23% й вдвічі перевищує рівень безробіття серед молодих американців. Спроба знизити надмірно завищену мінімальну платню може натрапити на серйозний опір, як це трапилося у 1994 р. з французьким урядом, на дії якого молодь відповіла бунтом і той був змушений відмовитися від свого наміру. Відтак, молоді французи і далі мають мало можливостей отримати роботу.

Істотною причиною безробіття можуть, як це не парадоксально, стати високі виплати, пов’язані із звільненням персоналу, скажімо, висока вихідна допомога. Аби не платити її, фірми уникатимуть звільнень у період незначного погіршення кон’юнктури (і не прийматимуть, звичайно, нових працівників). При серйозному застої вони почнуть зменшувати зайнятість, а пізніше остерігатимуться приймати на роботу звільнених, побоюючись, що економічне пожвавлення може не настати, тож, завчасу збільшивши зайнятість, вони муситимуть платити занадто високі компенсації звільненим. Замість наймати робітників, вони радше інвестуватимуть у працеощадні технології (25).

Врешті, однією з причин безробіття є профспілки, якщо вони форсують підвищення зарплати, не зважаючи на те, чи обґрунтоване воно зростанням продуктивності праці і не дбаючи про наслідки в сфері безробіття. Модерна економічна теорія ставиться до профспілок як до монополістичних організацій трудящих, які надають перевагу інтересам своїх зайнятих членів перед інтересами безробітних. Це виявляє певну загальну тенденцію, з якої, однак, існують винятки. Скажімо, в австрійській соціально-економічній системі профспілки досі демонстрували значну поміркованість у переговорах про зарплату. Відтак, безробіття в Австрії сьогодні помітно менше, ніж в інших країнах Західної Європи.

Значення механізму формування заробітної плати та пов’язана із цим проблема негнучкості реальних винагород набирає особливого значення тоді, коли міжнародне оточення стає нестабільним, і країна наражається на серйозні зовнішні струси, скажімо, падіння світового попиту на продукцію або стрибки цін на імпортовану сировину. Тоді з усією серйозністю постає вибір: або захист рівня реальної заробітної плати, супроводжуваний зростанням безробіття, або зниження реальної платні, але – завдяки цьому – менші втрати на ринку зайнятості. Однією з таємниць низького донедавна безробіття в Японії є саме те, що платня там гнучка і захищає людей від безробіття (26).

Розмаїття досвіду

У повоєнний період, аж до 1973 р., країни Заходу переживали золотий вік: вони розвивалися швидше, ніж будь-коли, і там не спостерігалося значне безробіття. Причина полягала в економічному зростанні, пов’язаному з повоєнною відбудовою, відсутністю деформацій у світовій економіці, а ще в тому, що не було перейдено критичної межі в негнучкості та бюджетному і соціальному обтяженні економіки. Після 1973 р., а особливо від кінця 70-х років, становище виразно змінилося: Сполучені Штати, Японія (а ще більшою мірою молоді “азіатські тигри”: Південна Корея, Тайвань і т.п.) утримали низький рівень безробіття, тоді як у більшості країн Західної Європи воно значно зросло. У 1960 р. безробіття в країнах ЄЕС становило близько 2-3%, у 1974 р. – 4%, в 1980 – 6%, в 1994 р. – 11%. Зростання безробіття супроводжувалося спадом зайнятості, а саме воно в понад 2/3 випадків має структурний і довготерміновий характер, отож мало залежить від поліпшення кон’юнктури. Натомість у США рівень безробіття не надто зріс у порівнянні з “золотим віком”, незважаючи на те, що ця країна прийняла значно більше осіб, які потребували праці. У 1963-1991 роках зайнятість зросла там на 72,5%, тоді як у Західній Німеччині – на 8,4%. У 80-их роках у ФРН подвоїлася кількість осіб, які отримували різноманітні запомоги (27). Порівняно незначне безробіття у Сполучених Штатах спадає при поліпшенні кон’юнктури і має переважно короткочасний характер. На цьому тлі кумедно виглядає прийнята кільканадцять років тому країнами ЄЕС (за винятком Великої Британії) Соціальна Хартія, де скажімо, зафіксоване “право на працю”, натомість, у США та інших країнах, де немає жодних подібних декларацій, завдяки кращій економічній політиці вдалося створити набагато більше робочих місць й уникнути високого, порівняно з Західної Європою, безробіття.

Пояснення цієї відмінності у формуванні явищ зайнятості та безробіття становить одне з центральних і не до кінця розв’язаних проблем сучасної аналітичної економії. Однак, чимало фактів свідчить про те, що головна причина такого стану речей полягає в тому, що, за умов, коли міжнародна ситуація після 1973 р. ускладнилася (сталося, скажімо, кілька нафтових потрясінь), одні країни – Сполучені Штати, Японія, інші “азіатські тигри” – залишилися гнучкими й не надто обтяжували свою економіку, натомість інші – більшість країн Західної Європи – утримали на високому рівні або навіть збільшили зарегульованість трудових стосунків і соціальних нарахувань (28). У відповідності з вищезгаданими теоріями, другі були змушені заплатити надмірно велику соціальну ціну, що нею є висока частка структурної компоненти безробіття у Польщі, де на ринку праці у найближчі кілька років з’явиться рекордне число молодих людей, і це – серйозне застереження. Чи зуміємо ми його врахувати?

Кілька слів про нерівність

Нерівність можливостей і нерівність ситуацій

Розглядаючи проблему нерівності, варто почати від класичного розмежування нерівності можливостей і нерівності (тривалих) ситуацій. Нерівність можливостей я визначаю як відхилення від певного ідеалу, а саме – ситуації, коли люди із подібними рисами розуму й характеру мали б подібні можливості для здійснення подібних життєвих намірів. Нерівність ситуації містить і економічний аспект: майно, доходи, і неекономічний, скажімо – владу, тобто здатність впливати на становище та діяльність інших людей. Ці аспекти, ясна річ, пов’язані між собою, хоча й по-різному, залежно від суспільного ладу. У вільноринковій економіці майно та доходи дають певний діапазон влади. Ця теза не означає згоди з крайнім Марксовим твердженням, наче при капіталізмі приватний капітал неминуче панує над державою – буцім, вистачить того, що підприємства збудовані за ієрархічним принципом, отож ті, хто їх безпосередньо чи опосередковано контролює, мають, вплив на ситуацію й діяльність зайнятих там осіб. У недемократичній та неринковій системі головною мірою відмінностей була інформація, тобто позиція в ієрархії, адже приватний капітал був практично позбавлений впливу. Високе становище залишалося ключем до економічного упривілеювання. Однак вагомість цього зв’язку була різною – схоже, значно більшою у радянських республіках Центральної Азії, ніж у країнах Центрально-Східної Європи. Напевне тут подіяв чинник культурної традиції.

Нерівність та її перцепція

Варто розмежовувати об’єктивно існуючу нерівність, зумовлену відмінністю доходів, вимірюваних за допомогою традиційних статистичних показників, та суспільну перцепцію нерівності. Остання значною мірою залежить від очевидності полюсів бідності й багатства, а та, в свою чергу,– від того, наскільки вільними чи політично контрольованими є засоби масової інформації, а також від того, чи легальною є приватна власність, а в зв’язку з цим – чи її “споживчі” ефекти можна безпечно виставляти на публічний огляд. Прецінь, ми пам’ятаємо соцреалістичні детективні романи, в яких лиходій-“приватник” ховав двигун “Мерседеса” під капотом старенької “Варшави”. Відмінності у способі діяльності засобів масової інформації та статусі приватної власності призводили до того, що за часів соціалізму перцепція найочевидніше “не встигала” за фактичною нерівністю, натомість, в капіталістичній системі вона залишається значно адекватнішою до статистично описаної дійсності. Емансипація засобів масової інформації та легалізація приватної власності  – засадничі елементи посткомуністичної трансформації – породжують, у свою чергу, зворотній ефект: нерівність у перцепції суспільства зростає, схоже, значно більшою мірою, аніж це відбувається насправді. Цей стрибок у співвідношенні між двома реальностями: реальністю відчуттів і громадської думки та дійсності економічних фактів, має чимале значення для політичного аспекту сприйняття нерівності, а саме,– її суспільної легітимізації. Але про це – нижче.

Як визначити оптимальну нерівність?

З-поміж різних аспектів колективного устрою нерівність особливо часто й широко зазнає емоційних оцінок. Проте, обґрунтованість таких оцінок нерівномірна, вона залежить від типу нерівності. Яка ж нерівність найкраща, оптимальна?

На це питання можна легко відповісти, коли йдеться про нерівність можливостей. Загальновизнаним сучасним ідеалом є повна рівність можливостей, тобто їх нульова диференціація. Цього стану, звичайно ж, вкрай важко досягнути цілком. Адже ніяк не можна вилучити з дійсності чинник випадковості: індивідуальний талан чи безталанність, відмінності у впливовості наявних неформальних зв’язків та отриманого від сім’ї “посагу”. Але рівність можливостей залишається чітким концептуальним зразком і непоганою точкою відліку для публічної політики. Як я уже згадував, цей зразок загальновизнаний. Усунення юридичного розмежування нерівності можливостей – завдяки ліквідації станового права та рабства – є однією з модерних змін, щодо якої напевно усі погодяться, що вона заслуговує на звання “прогресивної”. Поза тим, про кожне зменшення нерівності можливостей можна сказати, що воно не перешкоджає, а навпаки,– сприяє здійсненню інших важливих цілей, скажімо, економічному розвиткові. Натомість, я не бачу жодних колективних цілей, яким зменшення нерівності можливостей зашкодило б.

Усього цього аж ніяк не скажеш про нерівність ситуації, в тому числі доходів. Напевне більшість населення кожної країни вважає жаданим “зменшення” такої нерівності. Але де варто зупинитися, де знаходиться оптимум нерівності доходів? На ці питання немає загальновизнаної відповіді, і чимало прихильників зменшення нерівності опинилися б у клопіткому становищі, коли б їх про це спитали. Крайні егалітаристи, прихильники тези про “однакові шлунки”, напевне, не складають більшості. Окрім того, відомо, що спроба втілення такої мети неминуче б фатально закінчилась для загалу. Вона була б рівнозначна зникненню стимулів, які завше дозволяють сподіватися, що за діяльність А можна уславитися значно більше, ніж за діяльність B, C тощо. Тим-то, неможливо створити такої системи, в якій діяльність усіх людей була б рівномірно розподілена між діяльностями різної слави. Намагання втілити ідеал крайнього егалітаризму, отож, мусило б призвести до знищення стимулів, а цього вистачає, аби пауперизувати суспільство.

Якщо оптимумом нерівності доходів не є їх рівністю, то що зостанеться? Розмаїті кількісні співвідношення, скажімо, начебто найвищий дохід не повинен більш, ніж у чотири рази перевищувати найнижчого, є чисто арбітральними, їх жодним чином не можна обґрунтувати. Звичайно, якщо обґрунтуванням не вважати, що так міркує чимало людей. Але чимало людей гадає також, що варто відмовитися від смертної кари та радикально пом’якшити репресивність пенітенціарної системи, а не всі з цим погодяться.

Отож, не існує чіткої та загальновизнаної норми нерівності доходів, хоча мало не всі висловлюються на користь скорочення різниці. Проте, я гадаю, що можна знайти певну чітку норму, яка усе ж не буде сприйнята загалом, можливо тому, що на тему нерівності багато говорять, але порівняно мало міркують. Отож, обговорювану норму можна виснувати із загальновизнаного, як я уже згадував, ідеалу рівності можливостей, просто припустивши, що оптимальною (або, принаймні, допустимою) є така нерівність доходів, яка невблаганно спостерігається при максимально можливому наближенні до цього ідеалу. У такому разі ми маємо справу із процедурою вторинної легітимізації: певний загальновизнаний взірець у одній царині визначає норму в іншій галузі, де її неможливо визначити безпосередньо.

Однак, самого лиш посилання на ідеал рівності можливостей замало. Адже постає питання: коли йдеться про рівність, якого ж діапазону типів можливостей, тобто різновидів діяльності, що її можна розпочинати та провадити, ми прагнемо? Це питання стосується сфери свободи. У відповідь на нього дозволю собі припустити, що йдеться про доволі обширний комплекс, який включає економічну свободу, тобто свободу займатися підприємницькою діяльністю. Цей фундаментальний принцип сприймається загалом не настільки безумовно, як ідеал рівності можливостей. Пізнавши на власному досвіді, що таке колективізм, переважна більшість людей, поставлена перед вибором звуженого чи розширеного діапазону свободи, обирають друге.

Таким чином, відповідь звучала б так: оптимальною (або, принаймні, допустимою) є така нерівність, яка неминуче виникає при максимальному наближенні до ідеалу рівності можливостей за умов найширшої економічної свободи.

Іншим розв’язанням, яке я запозичив із літератури, є концепція, запропонована Джоном Ролзом, автором напевне найвливовішої сучасної теорії справедливості (29). Згідно з цією теорією, за різних можливих розбіжностей в доходах найкраща така, яка передбачає найшвидше поліпшення становища найбідніших. Припустимо, йдеться про стале поліпшення. Згадана концепція заснована на постулаті, що для втілення певних важливих завдань необхідні стимули, тобто нерівномірний розподіл винагород між тими, хто вдається до певних різновидів діяльності, а також, що така діяльність, скажімо підприємництво чи впровадження інновацій, корисна не тільки тим, хто нею займається, але й іншим особам. Залежність між інтересами тих, хто є, або може стати багатієм, та інтересами бідняків полягає в цьому випадку у взаємній користі. Цей постулат чинний у ситуації, коли підставою взаємодії є добровільний обмін послугами, а не примус. Отож, у масштабах суспільства, він стосується принаймні деяких типів ринкової економіки.

Концепція Ролза заснована також на вторинній легітимізації норми нерівності доходів. Її джерело тим разом становить мету: боротьбу із злиднями. Обидві концепції логічно відмінні, бо покликаються на різні засновки. Але виснувані з них норми нерівності доходів дуже схожі. Адже передумови, виснувані з постулату максимального наближення до ідеалу рівності можливостей в обставинах найширшої економічної свободи, значною мірою співпадають із передумовами, необхідними для швидкого і стабільного поліпшення становища найубогіших.

Дещо спрощуючи й загострюючи проблему, ми можемо сказати, що існують дві різні нормативні позиції в питанні соціальної нерівності:

1. Наголос робиться на статичну нерівність доходів, тобто таку, що існує в кожний конкретний період. Цю нерівність хотілося б зменшувати, не зважаючи на її початкову величину і без пов’язання з жодною чіткою та обґрунтованою нормою. Це становище я називаю безнормативним егалітаризмом.
2. На першому плані перебуває ідеал рівності можливостей. Норма нерівності доходів висновується з цього ідеалу з урахуванням постулату найширшої економічної свободи, або згідно з критерієм Ролза. Цю позицію я називатиму динамічним егалітаризмом.

Кожна з цих позицій має інші наслідки для сфери економічної політики.

Безнормативний егалітаризм, або редистрибуціонізм

Перша позиція спонукає до спроб значного перерозподілу (редистрибуції) доходів через державний бюджет: з одного боку – прогресивне оподаткування особистих доходів, а з іншого – масова заборона різних трансферів (запомог) для осіб, які не живуть за рахунок власної праці.

“Редистрибуціонізм” став у ХХ столітті, а особливо після II Світової війни головним пунктом програми соціалістичного руху на Заході, після того, як цей рух відмовився від спроб повалити капіталізм і обмежився реформуванням цієї системи. Розвиток “редистрибуціонізму” та його дітища – соціально орієнтованої держави, особливо інтенсивний у країнах Західної Європи, безумовно призвів до значного зміцнення відчуття соціальної безпеки. (Вплив на зменшення нерівності доходів викликає гострі суперечки) (30). Цей розвиток хронологічно співпав із швидким економічним розвитком на Заході у 50-60-х роках. Отож, немає нічого дивного в тому, що панувала впевненість у безконфліктності цих двох тенденцій. Сьогодні ми знаємо, що між ними відбувається гострий конфлікт. Винятково швидкий економічний ріст 50-60-х років засновувався на певному винятковому поєднанні загальносвітових чинників, щодо якого економісти досі не дійшли згоди. Проте відомо, що умови економічного зростання погіршилися після 1973 р., водночас у Західній Європі відбувся дальший розвиток соціально орієнтованої держави (31). У цих обставинах конфлікт виразно окреслився, насамперед у формі зростаючого дефіциту бюджету, а також тенденції переміщення вітчизняного капіталу до країн із нижчими податковими ставками. Згадану проблему останнім часом яскраво ілюструє Швеція, але рівною мірою це стосується й інших країн: скажімо, у Німеччині, Франції, Італії, Нідерландах відбулася “надмірна соціалізація” економіки, тобто економіка увійшла у фазу, коли міра податкового й соціального тягаря виразно конфліктує з розвитком економіки (32). Також, повсюди розпочато реформи – чиняться спроби зменшити податкові ставки та реформувати системи соціального забезпечення.

Дехто стверджує, що розвиток соціально орієнтованої держави став ціною порятунку капіталізму, себто, без соціальної держави трудящі маси повалили б капіталізм. А отже, навіть якщо розвиток соціально орієнтованої держави допровадив до різних шкідливих наслідків, то все одно, це врятувало світ від значно гіршого перебігу подій. Така теза викликає поважні сумніви. Нагадаю: економіки країн Західної Європи потерпають від “надмірної соціалізації”, яка відбулася у 70-80-х роках, коли капіталізмові нічого не загрожувало зсередини (33). Таким чином, можна констатувати, що причини були іншими, аніж бажання і об’єктивна потреба порятунку капіталізму. Гадаю, що не останню роль відіграли помилкові теорії, могутній тиск одного разу створеної бюрократії welfare state, а також прагнення політиків здобути якомога більше голосів виборців. Однак сьогодні ми стали розумнішими, аніж були учора.

Динамічний егалітаризм

Позиція друга: динамічний егалітаризм, який скеровує свою увагу до сил і моделей економічного розвитку, визначаючи його як процес, внаслідок якого підвищується продуктивність робочих місць, а позаяк зростає попит на працю, то збільшується й число цих місць. Чинники та моделі економічного розвитку – гігантська проблема. Тут я обмежуся – без розгорнутого доведення – однією, істотною для наших міркувань про нерівність, тезою: існує певна модель розвитку, яка забезпечує найвищий з-поміж усіх можливих моделей темп стабільного поліпшення становища найубогіших. Вона ґрунтується на чинниках, які творять максимально значну рівність шансів і діапазон економічної свободи. Втілення цієї моделі забезпечує порівняно незначні розбіжності в доходах, менші, аніж при багатьох інших моделях розвитку, які призводять до повільнішого економічного зростання, а відтак,– повільнішого дотривалого поліпшення становища найбідніших. Описана модель максимально відповідає вимогам динамічного егалітаризму, а водночас значною мірою втілює очікування тих, хто насамперед цікавиться статичними розбіжностями доходу.

Модель динамічного егалітаризму включає кілька факторів. Ними є: свобода приватного підприємництва та перевага приватного сектора в економіці, проекспортна орієнтація, стабільність грошової одиниці, зумовлена твердою бюджетною та грошово-кредитною політикою, незначне обтяження економіки податками та бюджетними видатками, зокрема споживчого типу, орієнтовані на розвиток виробничі стосунки, які захищають прибуток підприємств від надмірного тиску заробітної плати, загальнодоступна та якісна освіта, політична стабільність.

Те, що власне такий комплекс чинників творить модель динамічного егалітаризму, можна довести двома способами. По-перше – емпірично переконуючись, що країни, які максимально наблизились до втілення цієї моделі, й справді досягнули надзвичайно швидких темпів розвитку при порівняно незначних витратах. Інший спосіб – пошукати країни із подібними стартовими умовами, які досягнули схожого ефекту, втіливши цілком інші моделі. Цей емпіричний тест дає позитивний результат: упродовж останніх 30 років найпоказнішого ефекту досягнули т.зв. “азіатські тигри” (Японія, Південна Корея, Тайвань, Гонконґ, Синґапур, Малайзія, Індонезія), котрі водночас найбільшою мірою впровадили перелічений комплекс факторів. Тим часом, усі інші країни, де втілювалися цілком інші моделі розвитку, досягнули значно гіршої комбінації темпів зростання й нерівності.

Однак, емпіричного тесту замало. Адже поєднання згаданого комплексу чинників та осягнутого ефекту може бути простою випадковістю, а справжні причини полягатимуть у цілком інших силах, які взаємодіють із переліченими факторами. Тому також знадобиться теоретичний тест – переконлива демонстрація механізмів, які провадять від чинників швидкого зростання до описаних наслідків. Схоже, модель динамічного егалітаризму здає і цей екзамен.

Лише для прикладу можу тут нагадати, що проекспортна орієнтація сприяє швидкому розвиткові, завдяки використанню корисності міжнародної спеціалізації. У бідних колись країнах це призводить до розвитку працемістких галузей, сприяє виникненню численних робочих місць і дає шанс стрімкого матеріального збагачення багатьом біднякам. Аналогічні наслідки мають орієнтовані на розвиток виробничі стосунки. Економічна свобода, тобто відсутність розгалуженого та специфічного державного регулювання, зосереджує увагу підприємців на ринковій конкуренції, а не на здобуванні політичних впливів. Від цього виграють водночас і темп економічного розвитку, і рівність можливостей.

Висновки для Польщі

Наприкінці повернемося до країн, які намагаються розпрощатися з соціалізмом. Там, де здобуття політичної влади не супроводжувалося попереднім агресивним збагаченням, легалізація приватної власності неминуче призводила до посилення полюсу заможності, а разом з тим – до зростання порівняно незначної колись статичної нерівності доходу. Щодо цього, поки що немає достатньо вірогідних даних. Однак стрімко росте видима нерівність у доходах. Причина цієї очевидності, як я уже згадував, полягає в ефекті легалізації приватної власності та важливій позитивній зміні – ліквідації політичного контролю за засобами масової інформації. Ще одна причина – той факт, що чималий відсоток нових підприємців полюбляє новобагатійське, демонстративне споживацтво.

Усе це призводить до того, що новопостала нерівність – наскільки можна судити за результатами неостаточних досліджень – має порівняно низьку легітимність, що кидає зловісну тінь на суспільне сприйняття орієнтованих на капіталізм перетворень.

Однак, описані тенденції мають об’єктивний характер, вони, на мою думку, належать до неуникних явищ першої фази трансформації. Суттєво те, чи вплинуть вони на генеральний напрямок, на тип соціально-економічної системи, яка формується у певній країні, та наскільки вагомим буде цей вплив.

Ті країни, де існує широке поле для вдосконалення, повинні якнайшвидше впровадити модель, максимально близьку до описаної моделі динамічного егалітаризму, яка дозволить найшвидше виборсатися з бідності. Впровадження цієї моделі повинно супроводжуватися певними елементами соціального захисту – в інтересах і справді найслабших або самого ж переходу. Великим мистецтвом є така організація змін, аби вона не завдала смертельного удару самій новій моделі.

Всемогутні сили невігластва, інертності й вузько усвідомлених інтересів штовхають постсоціалістичні країни в різних напрямках – розгалуженого та специфічного державного регулювання, підвищення “порожніх” бюджетних видатків, нестабільності національної валюти. Усе це загалом загрожує формуванням системи із низькою здатністю до розвитку, а отже й неспроможної ліквідувати бідність. Така система буде системою значної диференціації.

Польща, всупереч розмаїтим ускладненням, досі не встала на фатальний шлях. Нам таки вдалося досягнути рішучого поступу у кількох чинниках, які є визначальними для втілення моделі динамічного егалітаризму, економічної свободи, приватизації економіки, відкритості світові, конкуренції, стабільності грошової одиниці. Водночас, попереду чимало роботи: насамперед треба завершити приватизацію та втілити в життя великі реформи галузей, що живуть за рахунок бюджетного фінансування. Вибір цей, однак, не цілком визначений і – як і раніше – він відбуватиметься у суспільно-політичному контексті.

Село, сільське господарство, ринок

Чи повинні інституційні розв’язання у випадку села й сільського господарства відхилятися від вільноринкової системи, навіть якщо решта економіки ринкова або орієнтована на ринок? Ось головне питання, над яким я хочу тут поміркувати. З ним пов’язана проблема діапазону та форм впливу держави на село й сільське господарство.

Про сільське господарство треба міркувати раціонально

Почну від деяких ментальних помилок, які часто даються взнаки в наших дискусіях навколо сільського господарства. Отож, у цих дискусіях нерідко оперують тезою, наче сільське господарство заслуговує особливого ставлення, бо воно продукує виняткові блага – продукти харчування, роль яких екстраординарна, позаяк вони служать підтримуванню життя. У такий спосіб, найчастіше інтуїтивно, ставиться знак рівності поміж сільським господарством, продуктами харчування й життям.

Мені б не хотілося поранити нічиїх почуттів. Однак я гадаю, що нікого, а отже й селян, не варто улещувати подібним чином. Тому треба виразно сказати, що такий погляд баламутний. Адже відомо, що сільське господарство постачає чимало благ, але з-поміж них далеко не всі необхідні для життя. Споживання деяких продуктів, як-от жирних свинячих відбивних і окосту, виразно скорочує тривалість життя; зі збіжжя та картоплі женуть горілку, споживання якої не менш шкідливе. Ґрунтуючись на погляді про трактування різновидів людської діяльності залежно від їх зв’язку з життям, треба було б принципово по-різному поставитись до окремих галузей сільськогосподарського виробництва, зокрема різко обмежити виробництво (і споживання) м’яса. Водночас, виходить, що особливе ставлення треба було б поширити на лікарів, або на ткачів, кравців і шевців, які виготовляють одяг та взуття, без яких неможливе життя у нашому кліматі, на мулярів, без котрих ми не мали б де мешкати, на шахтарів, без яких ми не могли б обігрівати наші будинки тощо. Це ж бо очевидний абсурд.

У рамках очищення поля дискусії від непорозумінь варто також розглянути питання паритету доходів, себто постулату утримання визначеного співвідношення (часто рівності) між пересічними доходами (які можна призначити на споживання), здобутими сільськогосподарською діяльністю, та середніми доходами міського населення. Чи можна раціонально обґрунтувати цей постулат? Гадаю, що ні. Насамперед зауважмо, що постулат рівності доходів є частковим випадком наскрізь соціалістичної концепції домагання рівності становища людей, без огляду на рід їхньої діяльності та інші чинники. Якщо ж ми акцептуємо такий постулат крайнього групового егалітаризму щодо частини населення, яка утримується сільським господарством, то я не бачу жодної логічної причини, аби не домагатися рівності пересічних доходів шахтарів, металургів, водіїв, інженерів, суддів, перукарів тощо. Парадоксом при цьому є те, що найчастіше практиковані спроби забезпечення паритету доходів від аграрної та усілякої іншої діяльності залишаються рішуче антиегалітарними. Адже вони зводяться до встановлення цін на продукти харчування, вищих від їх ринкового рівня. При абсолютно різних розмірах господарств, а отже і їхніх виробничих можливостях, це означатиме розшарування доходів на селі та в усьому суспільстві, позаяк багаті аграрні виробники матимуть додаткові доходи за кошт біднішого населення міст. А проблема злиднів на селі при цій політиці залишиться нерозв’язаною. Отож справжні соціалісти та усі ті, кому серце лежить до усунення нерівності доходів, повинні рішуче виступати проти такої політики. Окрім усього іншого, вона породжує звичайнісіньке марнотратство суспільних коштів, які можна було б скерувати між іншим на боротьбу зі злиднями. Однак про це далі, натомість тут я хотів би звернути особливу увагу на те, що нераціональний постулат рівності становища треба відрізняти від принципового постулату рівності можливостей. Співвідносно з проблемами села це означає прагнути до ситуації, коли сільська дитина матиме однакові шанси розвитку з такою ж обдарованою та працьовитою міською дитиною. Саме лиш місце народження не повинно стати чинником дискримінації, як і раса, стать чи світогляд. І власне постулат створення рівності можливостей повинен стати підставою політики – і то не стільки щодо сільського господарства, але й щодо села загалом, а також усієї політики держави (34).

Тверді константи

А зараз я хотів би коротко спинитися на певних рисах дійсності, що їх можна трактувати як константи. У світі природи ними є фізичні закони, які загалом або неможливо порушити (скажімо, неможливо досягнути швидкості, більшої за світлову), або за порушення яких треба дорого платити (скажімо, закони гравітації). У світі економіки панують загалом закони іншого типу, до того ж ціна їх порушення часто не одразу наочна. Тому так багато людей гадають, що в економіці можна чинити що завгодно, і тому ми не завше помічаємо абсурдність різних дивоглядних помислів радикального й безболісного поліпшення стандарту життя.

У царині сільського господарства фундаментальною константою є закон, сформульований понад 100 років тому німецьким дослідником Ернстом Енґелем. Він полягає в тому, що в міру зростання доходів на душу населення дедалі менша їх частка призначається на харчування. Економісти називають це явище зменшенням дохідної еластичності попиту на продукти харчування. Закон Енґеля має серйозні емпіричні підстави. Згадана еластичність починає зменшуватися уже після подолання доволі низького рівня доходу на душу населення (35). В наших умовах на користь зниження загальнонаціонального попиту на харчування упродовж останніх років подіяли додаткові чинники. Цінова революція, завдяки якій ми досягнули адекватних цін, спричинила, з одного боку, порівняне здешевіння більшості промислових благ (наприклад: телевізорів, магнітофонів, пральних машин), а з іншого – внаслідок усунення величезних субсидій, які спотворювали ціни – до порівняного підвищення цін на продукти харчування, енергію, комунальні послуги. Це неминуче призвело, поряд з іншим, до зниження загальнонаціонального попиту на харчування та зростання попиту на доступніші промислові блага. Посилення цього явища пов’язане із фактом, що при вищих цінах виразно зменшилося поширене в минулому марнування харчів; згідно з оціночними підрахунками придбання продуктів харчування з цієї причини знизилося від 1990 р. приблизно на 20% – стільки харчів у минулому по-різному марнували.

Іншою константою є різниця між структурою сільського господарства та його інфраструктурою. Структура сільського господарства близька до того, що економісти називають досконалою конкуренцією: аграрна продукція відзначається високим рівнем однорідності, а виробників настільки багато, що жоден із них не має впливу на ціну. Натомість, агроінфраструктура завше значно концентрованіша, хоча рівень цієї концентрації буває відмінним у різних країнах. Однак, скрізь в інфраструктурі сільського господарства спостерігається ситуація, яку економісти називають недосконалою конкуренцією. Це означає, що принаймні частина виробників, які діють у цій сфері, можуть впливати на ціну. У Польщі на початок 1990 р. ступінь концентрації аграрної інфраструктури був винятково високим. Подрібнене сільське господарство за часів соціалістичної економіки перебувало в облозі державних та псевдокооперативних монополій. Тому стільки уваги було приділено деконцентрації – ліквідовано центральні та воєводські кооперативні спілки, усунуто монополію державних елеваторів та м’ясокомбінатів тощо. Можливо, ще важливішим для деконцентрації агроінфраструктури стало виникнення і розвиток численних нових дрібних виробників, приваблених перспективою високих прибутків на інвестований капітал. Отож, коли б держава зменшила прибутковість таких інвестицій (скажімо, шляхом адміністративного обмеження маржі), то деконцентрація аграрної інфраструктури була б повільнішою, а відтак погіршилися б довготермінові перспективи поліпшення економічних умов придбання селянами потрібних їм виробів та продажу ними власної продукції.

Вистачить на хвилину замислитися, аби усвідомити примітивність дешевого іронізування на тему “невидимої руки” ринку. Хоча ринок не вирішує усіх проблем, його “невидиму руку” треба завше протиставляти, розглядаючи окремі проблеми, обважнілій та політизованій “видимій руці” держави, а автоматизм ринкового стернування – стернуванню ручному (36).

Нема цілковитої певності, що при поміркованій концентрації в агроінфраструктурі та свободі входження на ринок нових підприємств у цій галузі спостерігатимуться надзвичайні прибутки (37). Але якщо такі прибутки відзначаються на початках (за значної концентрації), то тим важливіше, аби участь у цих прибутках брали також самі селяни, в т.ч. завдяки автентичній кооперації в сфері постачання сільського господарства та збуту продукції галузі. Це один з перевірених шляхів суспільно раціональної діяльності на користь підвищення рівня життя на селі. Саме тут місце для вияву найбільшої енергії організацій, які виступають від імені аграрних виробників. Це серйозний виклик для нових лідерів, для героїв колективної органічної праці.

Якщо поєднати тенденцію невблаганного зменшення питомої ваги видатків на продукти харчування у міру зростання доходів, невисоку вразливість попиту на зміни цін харчів, а також ймовірно обмежену, якщо дивитися на це питання глобально, можливість продажу на іноземних ринках, ми доходимо до висновку, що питома вага сільського господарства в економіці неминуче виразно зменшиться, а можливості зростання реальних доходів на селі варто шукати в зниженні виробничих витрат, у збільшенні пересічних розмірів господарств та в переході мешканців села до неаграрних занять – коли це можливо, то в рамках села. Прагнення до збільшення питомої ваги доходів від неаграрної діяльності, зрештою, уже багато років спостерігається серед сільського населення країн Заходу. Двофаховість не є специфічною рисою польського села. 2/3 усіх ферм у США здобули в 1989 р. завдяки сільському господарству лише 0,7% своїх загальних доходів (38).

Починаючи від 1965 р. дохід американських фермерів від неаграрної діяльності перевищує їхній дохід від власне сільського господарства. Завдяки цьому зменшується розшарування доходів села (39).

Чотири типи рішень у сільському господарстві

А тепер поглянемо, наче з висоти пташиного польоту, на головні типи рішень, які застосовували щодо сільського господарства в різних країнах та в різні періоди історії сучасності.

Всупереч судженням загалу, можна знайти приклади вільноринкових систем у сільському господарстві. Їх можна було спостерігати саме тоді, коли воно досягало гігантського прогресу продуктивності. Великі приклади дають нам у XIX столітті Данія, Велика Британія та багато інших країн Західної Європи, а також Японія. Ми маємо блискучий приклад Великопольщі – діяльність отця Вавжиняка, самоорганізація селян. У всіх цих випадках прогресу було досягнуто не завдяки антиринковому державному регулюванню, а в рамках вільного ринку, поєднаного власне із самоорганізацією селян задля здійснення економічної діяльності (розвиток кооперативів чи агроспілок, охоплених аграрною інфраструктурою) та поступом агротехніки, частково заснованим на діяльності державних аграрних служб, а частково – на організації самих селян. Скрізь також відчутно розвивалася освіта на селі.

У ХХ столітті, зокрема починаючи від межі 20-30-х років, вільноринкові розв’язання у капіталістичних країнах були загалом замінені антиринковим протекціонізмом. Однак було б помилкою гадати, наче це стало виявом історичного поступу або результатом якогось перелому в економічній теорії. Невірно також, що ХХ століття не дає нам прикладів вдалих вільноринкових перетворень у сільському господарстві. Найбільшою такою реформою, напевне найзначнішою взагалі з огляду на масштаби змін, здійснюваних будь-коли в економіці, стала фактична приватизація та “впровадження ринку” в сільське господарство Китаю упродовж останніх кільканадцяти років. Гігантські, побудовані на засадах егалітаризму сільські комуни були розпущені, державні ціни на аграрну продукцію у переважній більшості випадків замінені вільноринковими. Ця величезна зміна, яка безпосередньо торкнулася 800 млн. осіб, відкрила шлях до значного зростання продуктивності та перетворилася на маховик усієї економіки китайського колоса. Завдяки цим змінам, а також завдяки переходові від політики самоізоляції від зовнішнього світу до стратегії відкритості та пов’язаному із цим напливові капіталу до Південного Китаю, КНР опинилася у гроні “азіатських тигрів”. (Китайський успіх, пов’язаний з приватизацією сільського господарства, неможливо, однак, із тим же ефектом повторити в Росії чи в Україні, позаяк у цих країнах колективізований аграрний сектор не подрібнений, дощенту зруйнований та міцно вріс у психосоціальну структуру села, поза тим має значно меншу питому вагу у всій економіці).

Аби знайти приклад радикальної аграрної реформи у сучасній капіталістичній країні треба зазирнути ген за обрій, позаяк здійснена вона аж у Новій Зеландії. На початку 80-х років ступінь протекціонізму був там близький до того, який існує в ЄЕС: бл. 50% доходів фермерів складали бюджетні субсидії та штучні націнки на аграрну продукцію. Це призвело до загальної економічної кризи, а пізніше – у поєднанні з новими теоретичними підставами економічної політики – до найрадикальнішої з-поміж розвинутих країн економічної реформи. В її рамках ступінь субсидування аграрної галузі упродовж 3-х років було скорочено з 50% до 4%, відмінені пільгові кредити для селян. Ціна на землю впала вдвічі, застосування добрив зменшилося на 55%, а реальні доходи в сільському господарстві упродовж 1980-1986 років – на дві третини (40). Однак у сільському господарстві відбулося стрімке зростання ефективності, а організації аграрних виробників – хоча в це важко повірити – висловилися на користь подальшого дотримання вільноринкових розв’язань. Шляхом подібних реформ прямує також – хоча й не настільки сміливо – Австралія.

На протилежному краї містяться антиринкові системи, застосовувані у сільському господарстві в рамках соціалістичної економіки. Тут ми знайдемо і Польщу 1950-1989 років, хоча й з певними особливостями, зумовленими перевагою приватної (але обмеженої) власності на землю. Типові соціалістичні розв’язання полягали, як відомо, у колективізації, що стала головною причиною катастрофи сільського господарства й істотним чинником розкладу усієї економіки реального соціалізму. Адже неприватна власність практично в усіх сферах економіки пересічно менш ефективна, аніж приватна; ця різниця в ефективності, однак, найпомітніша власне в сільському господарстві, а також у сфері торгівлі й послуг.

Таким чином, для ефективності економіки істотна не лише глобальна частка державного сектора, але й те, яким чином він розподіляється між галузями економіки.

З колективізованого сільського господарства спершу “вичавили” економічні надлишки, призначені для розвитку малоефективної соціалістичної промисловості. Через деякий час, під впливом напруженості у забезпеченні продуктами харчування, ця політика була змінена, і в сільське господарство почали скеровувати дедалі більшу частку капіталовкладень (така зміна виразно відбулася, скажімо, у колишньому СРСР). Однак це не вирішило проблеми, оскільки через вкрай низьку продуктивність значні прирости вкладень давали тільки незначний приріст ефективності. Подібне явище можна було виразно спостерігати також у Польщі другої половини 70-х років, коли розширені (коштом закордонних кредитів) засоби скеровували в наймеш ефективні господарства – ПҐР-и, виробничі кооперативи та наймарнотратніші аграрні підприємства при кооперативах аграрних об’єднань (в останніх вартість виготовленої продукції нерідко була нижчою від вартості використаної сировини).

Третій тип розв’язань ми знайдемо в більшості країн Третього Світу. Він полягає в тому, що сільське господарство назагал зазнавало, принаймні донедавна, дискримінації в рамках надміру регульованої, одержавленої економіки, що була комбінацією соціалізму (непомірний державний сектор) і капіталізму, обмеженого нестабільною економічною політикою та тотальним ліцензуванням приватної діяльності. Одна з форм дискримінації полягала в утриманні, за допомогою державної монополії на заготівлі, цін на аграрну продукцію, нижчих за ті, які б існували за умов вільної дії ринку. Ця політика стала головним джерелом кризи сільського господарства в багатьох країнах Африки.

У свою чергу, в країнах Латинської Америки, як-от Арґентина, Бразилія, Чилі, Колумбія та Домініканська Республіка, упослідженість сільського господарства виникла переважно внаслідок політики загального державного регулювання, протекціоністського щодо промисловості, коли під захистом високих імпортних бар’єрів розвивалося малоефективне, а отже й дороге виробництво, продукція якого скеровувалася насамперед на внутрішній ринок. Внаслідок такої політики селяни, купуючи промислові вироби, були змушені платити за них набагато вищу ціну, аніж та, яка сформувалася б в економіці за законами ринку. Пізніше наслідки цієї політики намагалися пом’якшити особливим регулюванням на користь сільського господарства. Однак воно лише незначно могло компенсувати втрати; за оцінками per saldo доходи селян були наче обкладені тридцятивідсотковим податком, тобто були на 30% меншими від тих, яких би досягнули за умов вільноринкового розвитку усієї економіки (41). Згадані країни є зразком дорогої та вкрай шкідливої спіралі регулювання (варто додати, що в Чилі відмовилися від подібної політики у 80-х роках). Водночас їх приклад показує, що становище кожної галузі економіки, а отже й сільського господарства, залежить насамперед від якості генеральної економічної політики, тобто тієї, яка стосується усіх галузей. Якщо вона погано сформована, то ніяка особлива галузева політика (скажімо, аграрна) не зуміє цього компенсувати. А загальна політика лиха тоді, коли вона є конгломератом політик на окремих відтинках, форсованих певними лобістськими групами.

Погляньмо тепер на антиринкове регулювання начебто із протилежним знаком – політику ринкового протекціонізму, до якої вдаються у більшості країн Заходу. Факт запровадження цього типу політики часто трактується у наших дискусіях як вияв модерності чи невблаганного історичного поступу, супроти якого годі боротися. Однак цей погляд помилковий. Обговорювані рішення неможливо ніяк обґрунтувати на засадах економічної раціональності, а отже й на засадах суспільної рації. Вони були впроваджені в 20-х роках ХХ століття за особливих обставин великої кризи капіталізму, почали ширитися та міцніти за принципом спіралі регулювання (про неї йшлося вище) й під впливом пов’язаних із цим регулюванням лобістських груп. Усе це показує, чому треба рішуче протистояти подібним розв’язанням: їх важко виправити навіть тоді, коли стає зрозуміло, що вони шкодять усім (раз впроваджені, вони починають жити власним життям).

Через кількадесят років після запровадження антиринкового регулювання в сільському господарстві багатьох капіталістичних країн ми не повинні пересвідчуватися у його шкідливості на власній шкурі – прецінь, це вже зробили інші. Від нас лише залежить, чи забажаємо ми вчитися на чужих помилках і користуватися здобутим досвідом. Тут варто згадати думку єдиного економіста-фахівця із сільського господарства, нагородженого Нобелівською премією – Теодора Шульца. Він оцінює американське аграрне регулювання (nota bene, воно менш антиринкове, аніж спільна аграрна політика ЄЕС чи політика, яку здійснюють країни ЕФТА) таким чином: “... американська політика паритетних цін на аграрні продукти, заснована на співвідношеннях 1910-1914 років,– вульгарна економічна коцепція. Управління пропозицією аграрних продуктів, контроль за виробництвом шляхом обмеження граничних площ ріллі, підтримувальні ціни, гарантовані виплатами з бюджету, демпінг аграрних продуктів за кордоном – усе це зразки поганого господарювання. А це лише фрагменти псевдоекономії, на яку спирається частина американських політиків” (42).

Різні країни Заходу застосовують різні види антиринкового регулювання в сільському господарстві. Однак вони мають одну спільну рису: в усіх випадках ціни за аграрну продукцію, які платять вітчизняним виробникам, залишаються значно вищими від рівня, на якому б вони перебували без такого регулювання, себто на вільному ринку. Таке тривале завищення цін, отримуваних аграрними виробниками, відбувається або коштом доплат з кишені громадян via бюджет різниці між ринковою ціною, яку платять споживачі, та вищою за неї ціною, визначеною у процесі політико-бюджетних торгів, або здебільшого коштом споживачів, котрі внаслідок зупинки ринкового механізму можуть купувати в своїй країні аграрні продукти тільки за завищеними в такий спосіб цінами. Перший тип політики, т.зв. deficiency payments, був узаконений у Великій Британії, аж доки вона не вступила в ЄЕС, другий притаманний для ЄЕС і країн ЕФТА, а також (почасти) для Сполучених Штатів.

Тривале завищення цін, які фактично платять споживачі, можливе тільки за умови блокування дешевшого імпорту, отож застосовуються різноманітні імпортні обмеження: квоти на імпорт, митні бар’єри, зрештою – це властиво для спільної аграрної політики ЄЕС – нав’язуються завищені ціни на імпортовану продукцію. Останні є звичайним податком на імпорт, розміри якого встановлені таким чином, аби після його накладення закордонні продукти не були дешевшими від наперед закладеної “підтримувальної ціни”. Таким чином, споживачі мусять платити більше.

Негативні наслідки антиринкового регулювання

Тривале завищення цін понад рівень, притаманний вільному ринку, породжує кілька наслідків, які в сукупності є чистісіньким соціальним марнотратством.

Виключення ціни з-під впливу вільного ринку заводить її в сферу політичних ігор лобістських груп. Адже альтернативою для ринкових цін є політизовані ціни. Це означає, що значна частина енергії цілих груп лобістів зосереджена на обробці інших груп – політиків та їхнього адміністративного апарату – з метою осягнення позаринкових привілеїв, а не на діяльності, мета якої – підвищення ефективності господарювання. Поступки на користь однієї групи стимулюють діяльність інших груп. Можливо, невдовзі ми почуємо про вимоги регулятивних закупок цегли, взуття, холодильників, телевізорів і т.п.

Тривале завищення внутрішніх цін на аграрну продукцію, більших, аніж на вільному ринку, приводить у рух спіраль регулювань. Вона особливо помітна тоді, коли країна має значний сількогосподарський потенціал, який перевищує загальнонаціональний попит на харчі (скажімо, як у Польщі), а антиринкове регулювання полягає в нарощуванні ціни, яку змушені платити вітчизняні покупці. За таких обставин з’являється проблема постійного надлишку аграрних продуктів. Завищені ціни для вітчизняних покупців обмежують придбання ними харчів. А от завищення цін, отримуваних аграрними виробниками, штовхає їх на розширення виробництва. Прецінь, селяни раціонально реагують на економічні стимули. Справа, однак, у тому, що система стимулів нераціонально спотворена антиринковим регулюванням. Індивідуальні раціональні реакції на нераціональну систему стимулів породжують соціально нераціональний результат – хоча б оті гори масла, моря олії й вина, поклади мороженої яловичини, про які ми так часто читаємо в текстах, які стосуються спільної аграрної політики ЄЕС (43). Для розвантаження цих надлишків застосовують подальші регулювання. Частина з них покликана обмежити аграрне виробництво – шляхом обмеження граничної площі вирощування певних рослин (тобто визначення виробничих квот), премій за насаджування лісів на колишній ріллі тощо. Інші намагаються збільшити експорт, надаючи субсидії, тобто доплачуючи за споживання власної аграрної продукції за кордоном.

Зберігання аграрної продукції та субсидування її експорту поглинає велетенські суми з бюджету. Це розплата за відмову від урівноважуючої функції ринку. Підраховано, що з кожного долара, який витрачають на спільну аграрну політику ЄЕС, 37 центів марнується власне в такий спосіб. Саме на цю суму зменшуються кошти, які можна було б витратити на інші цілі, наприклад, на подолання справжньої бідності на селі.

До цього треба додати витрати на утримання адміністративного апарату: спіраль регулювань пов’язана із розвитком державної бюрократії. Адже хтось мусить визначити регульовані ціни, встановити виробничі квоти для окремих господарств, подбати про надлишки харчів тощо. У 1932 р. на американських фермах мешкало 25% населення США, а департамент сільського господарства та його місцеві представництва давали роботу 32 тис. осіб. У 1992 р. на фермах мешкали не більше 2% громадян Сполучених Штатів, а в штаті департаменту і його представництв (включно з адміністрацією харчових бонів) працювали 110-154 тис. осіб (44). Ці дані варто порівняти зі становищем у Польщі, де кількість агропідприємств значно більша, аніж у Сполучених Штатах, а отже й адміністративні витрати на управління складною антиринковою системою були б відносно вищими.

До коштів, які тягарем лягають на все суспільство, долучається уже згадувана проблема посилення розшарування доходів. Стале завищення цін, може, й дає значну користь тим селянам, які виробляють багато продукції, натомість мізерну – невеликим аграрним виробникам. Ба більше, внаслідок витрачання коштів на перших бракує громадських грошей для поліпшення становища других. У такий спосіб антиринкове регулювання поглиблює різницю в доходах на селі (45). Водночас воно змушує – у версії на зразок спільної аграрної політики ЄЕС – усіх споживачів платити завищені ціни за харчі. Це означає, що бідніші особи платять своєрідний податок на користь заможних аграрних виробників.

При цьому необхідно підкреслити, що значну частину потенційних прибутків аграрних виробників перехоплюють виробники засобів виробництва для сільського господарства. Високі ціни на агропродукцію призводять до розширення закупівлі власне цих засобів, а це, в свою чергу,– до підвищення цін на них. Беручи до уваги цей чинник, видатний американський економіст й один із світових авторитетів у галузі економії сільського господарства Д. Ґейл Джонсон підрахував, що антиринкове регулювання у сільському господарстві капіталістичних країн не збільшило валових доходів селян порівняно із вільноринковими розв’язаннями. Таке регулювання через посилене застосування хемічних засобів загострює екологічні проблеми сільського господарства.

Усе це дозволяє виснувати, що державне регулювання аж ніяк не може стати зразком для наслідування, особливо в таких країнах, як Польща, котрі повинні надолужити десятиліття відставання і не можуть дозволити собі на такі коштовні помилки, на відміну від країн Заходу. Зрештою, й там під впливом усвідомлення явної абсурдності антиринкового втручання та зростання бюджетних витрат упродовж останніх кільканадцяти років відбувається скорочення діапазону регулювання і чиняться спроби запровадити у сільському господарстві близькі до ринкових моделі. Однак ці реформи поступові, а тому їм загрожує – так само, як і невдалим, частковим економічним реформам у соціалістичних країнах – блокада з боку породжених чи зміцнених згаданим регулюванням лобістських груп.

Аграрна політика в Польщі

На змальованому світовому тлі варто бодай коротко схарактеризувати аграрну політику в Польщі. Після війни, як відомо, вона зазнавала різних хитань: від спроб колективізації в першій половині 50-х років до визнання у конституції початку 80-х років, що індивідуальне сільське господарство становить тривкий елемент “соціалістичної” економіки. Упродовж цього періоду воно ніколи не було цілком приватним, оскільки перебувало в облозі державних і псевдокооперативних монополій, зазнавало дискримінації в постачанні засобами виробництва порівняно із пересічно менш ефективними “усуспільненими” формами, а поза тим упродовж тривалого часу мусило слухатися наказів у формі обов’язкових поставок та обмежень у розширенні площ господарств. Індивідуальне сільське господарство ніколи не мало клопоту із продажем своєї продукції (масовий дефіцит був особливо дошкульним у тому, що стосувалося харчів), але завше були труднощі із придбанням, а точніше “діставанням” засобів виробництва. Простежуючи післявоєнну долю польського сільського господарства, ми приходимо до наступного висновку: кроки, які наближали усю аграрну систему до ринкових розв’язань, загалом давали непогані економічні результати. Про це свідчить, скажімо, реакція селян на ліквідацію обов’язкових поставок – спершу у 1956 р., а пізніше в першій половині 70-х років. Натомість, незважаючи на спроби пришвидшити розв’язання аграрних проблем засобами потужного антиринкового регулювання, вся економіка щоразу опинялася на межі катастрофи. Тут ідеться, зокрема, про два повороти в аграрній політиці. Перший було здійснено в середині 70-х років, коли неефективний “усуспільнений” сектор сільського господарства напомпували найновішими засобами виробництва, купленими за іноземні кредити. Проблем із продуктами харчування не розв’язали, зате серйозно побільшав наш зовнішній борг, близько 1/3 якого витрачали на закупівлю збіжжя та кормів для худоби. Ми заплатили за це високу ціну: внаслідок платіжної кризи наприкінці 70-х національний дохід у 1978-1982 роках знизився більш ніж на 20%.

Другий антиринковий поворот стався у 80-х роках, особливо в 1987-1989 роках. Тоді здійснювали політику, засновану на двох гаслах: паритету доходів села і самозабезпечення агропродукцією, тобто розвитку сільськогосподарського виробництва за будь-яку ціну. Згідно з підрахунками експертів Світового Банку ціни на пшеницю, які фактично отримували в 1989 р. пеґеери, були на 50-60% вищими за світові. Швидко зростали закупівельні ціни, за якими платили селянам, а водночас із політичних причин стабілізовано роздрібні ціни на продукти харчування для споживачів. В результаті лавиноподібно зросли дотації з бюджету, які врешті у середині 1989 р. висадили в повітря державний бюджет. Неуникне за будь-яких обставин вивільнення цін на продукти харчування у серпні 1989 р. відбулося у настільки розрегульованій економіці, що країна зазнала однієї з найстрашніших економічних хвороб: гіперінфляції, поєднаної з дошкульним дефіцитом товарів. Ціни в серпні 1989 р. зросли на 40%, вільноринковий курс долара був у кілька разів вищим від офіційного, заощадження у злотих стрімко втрачали свою вартість, валютні резерви перебували на критично низькому рівні. Такою була ціна, яку небагата країна заплатила за спробу запровадження марнотратного антиринкового регулювання, якого не можуть тягнути на собі і значно заможніші країни. (Причиною гіперінфляції стало також розкручування спіралі заробітної плати).

Саме на цьому тлі варто розглядати жорстку економічну програму, впроваджену на початку 1990 р. Однією з її засадничих цілей було швидке гасіння пожежі гіперінфляції. А пожежу неможливо гасити лагідно й поволі, та й відкладання гасіння тільки збільшує ризик подальшої неможливості зробити це. Приклади Росії та України свідчать, наскільки небезпечна перерва в антифляційній терапії або її запізнення.

Рішуча боротьба з гіперінфляцією супроводжувалася пакетом заходів, які усували контроль за цінами та інші непотрібні обмеження економічної діяльності. Розпочалися також глибокі структурні зміни, в т.ч. приватизація економіки. Адже йшлося не лише про те, щоб згасити пожежу гіперінфляції, але й про те, щоб усунути джерела економічних нестач та поставити національну економіку на рейки вищої ефективності, кращого хазяйнування обмеженими засобами.

Ми знаємо, що багато виробників не змогли знайти собі місця у зміненій економіці, де кредит треба було повертати, до того ж із належним процентом, у економіці, в якій легко купити, але важко продати. Без сумніву, перехід від однієї системи до іншої нелегкий, він пов’язаний із збільшенням зусиль і неприємною для багатьох підвищеною непевністю. Не виключено, що це стосується багатьох селян. Треба, однак, пам’ятати, що попередній світ, який ми залишили в 1990 р., закінчив своє існування катастрофою гіперінфляції та масовими чергами, а повернення у нього було б поверненням до аналогічного становища. Надто легко забулося, що бл. 70% селян, котрих анкетували у 80-х роках, констатували: “домовленість” про придбання машин і матеріалів тісно пов’язана із необхідністю заплатити хабаря. Економіка дефіцитів була системою всезагальної корумпованості та приниження споживача виробником, а у випадку сільського господарства – додаткового приниження покупця тими, хто мав політичну владу у селі чи в ґміні і приймав рішення про розподіл засобів. Таким був світ, який ми залишили в минулому.

Ставлення польських селян до ринкової реформи

Селяни боляче відчули безумовно значне падіння своїх реальних доходів у 1990 р. порівняно з 1989 р. Однак варто нагадати, що 1989 р. був з огляду доходів винятковим. Сільське господарство тоді отримало два різновиди надзвичайних прибутків, тісно пов’язаних із гіперінфляцією. Перший з них виник внаслідок того, що ціни на аграрну продукцію зростали значно швидше, аніж усе ще регульовані та значною мірою субсидовані ціни на засоби виробництва для сільського господарства. У 1990 р., намагаючись подолати бюджетний дефіцит і прагнучи запровадити реальні ціни на усі вироби, держава завершила лібералізацію цін – і тоді у селян “відібрали” те, що їм “дали” у 1989 р. Водночас треба було радикально підвищити ціну на енергоносії та паливо для всіх споживачів, у тому числі на селі. Це поглибило поворот у співвідношенні цін, отримуваних аграрними виробниками, і цін, які вони платили за куповані засоби виробництва. Трапився справжній шок – шок, пов’язаний із встановленням реальних цін у всій нашій економіці, без яких неможливо добре господарювати в країні. Гіперінфляція також призвела до того, що реальний тягар податків у 1989 р. стрімко знизився, позаяк визначена на початку року мінімальна квота також стрімко втрачала свою вартість. У 1990 р. необхідно було зробити аграрні податки “реальними”. В результаті, гіперінфляція 1989 р. до певної міри підвищила середній рівень доходів агровиробників, але прагнення врятувати країну від цієї великої небезпеки (гіперінфляції) неминуче мусило призвести до зниження рівня доходів.

Варто, однак, додати, що, як і переважна більшість мешканців Польщі, агровиробники помітно постраждали від гіперінфляції 1989 р. При процентних ставках, значно нижчих за стрибок цін у тому ж 1989 р., заощадження у злотих швидко втрачали вартість. Отож, знецінилися й ощадні вклади селян, котрі – про це варто пам’ятати – в цілому заощаджували значно більше, аніж брали позичок. Таким становище залишається понині. Рішуче підвищення процентної ставки в 1990 р. було для селян як групи загалом корисне, хоча, звичайно, від цієї операції неминуче зазнали втрат ті, хто більше позичав, аніж заощаджував. Але, як відомо, банки дуже швидко збанкрутують, якщо підвищувати лише опроцентування вкладів, але залишати на низькому рівні опроцентування кредитів.

І врешті, треба констатувати, що польське сільське господарство – за всіх його адаптивних труднощів – відреагувало на цей новий, складніший комплекс умов краще, аніж сільське господарство переважної більшості інших країн, які здійснюють перехід від соціалізму до інших систем. Я гадаю, це трапилося внаслідок того, що наше сільське господарство було і залишається переважно приватним, а інші були здебільшого колективізовані.

Окрім того, я не сумніваюся, що польські агровиробники вкотре повелися раціонально, тим разом, однак, у відповідь на раціональніші умови діяльності. Раціональність їхніх дій полягає в тому, що вони поміркованіше та ощадніше використовують засоби, ціна на які – в минулому спотворена субсидіями – зросла до рівня адекватних суспільних витрат. Саме так відреагували польські селяни на зростання цін на добрива, засоби захисту рослин та інші вироби, потрібні для аграрного виробництва. На цьому тлі мене дивують не позбавлені ноти обурення голоси, які трактують посталу ситуацію мало не як катастрофу сільського господарства. Замість дивуватися з раціональної поведінки селян, варто спитати себе, чи досягнута в масштабах усього господарства економія, викликана згаданими обмеженнями, порахована в реальних, тобто ринкових цінах, не є більшою від потенційного зниження врожайності. Прецінь, кожне виробництво треба завше розглядати в порівнянні з витратами. Виробництво за будь-яку ціну було рисою соціалістичної економіки і довело цю систему до занепаду. Отож, можна не сумніватися, що завдяки раціональній поведінці селян у нових, правильніших економічних умовах, у польському сільському господарстві відбулося дуже виразне зростання ефективності: витрати знизилися значно більше, аніж виробництво. Відтак, т.зв. чистий продукт у сільському господарстві, тобто різниця між вартістю аграрної продукції та обсягом витрат, зріс у 1990 р. на 6%, а в 1991 р. на 19% (у 1992 р. урожай був вкрай поганий, але варто нагадати, що тоді ми мали катастрофічну посуху). Отож, загалом, хоча зниження витрат призводило і напевне призводитиме й надалі до незначного скорочення обсягу виробництва, економія значно перевищує спад виробництва. Польське сільське господарство, отож, стало на єдино можливий шлях, який веде до поступового і тривалого поліпшення життєвого рівня усього суспільства – шлях збільшення хазяйновитості.

У напрямку позитивної програми

Насамкінець я хотів би окреслити деякі найголовніші пункти позитивної програми.

1. Найважливіше – усвідомити, що становище кожної галузі економіки, в тому числі й аграрної, насамперед залежить від якості загальної економічної політики, а лише відтак – від гіпотетичної особливої галузевої політики. Якщо загальна економічна політика лиха, то не існує жодної особливої галузевої політики (аграрної, промислової тощо), яка б змогла серйозно компенсувати наслідки цієї лихої економічної політики. А та буває лихою, коли вона – конгломерат політик, до яких вдаються на окремих ділянках. Зважаючи на це, увага загалу мала б зосереджуватися переважно на якості комплексної економічної політики. Доброю економічною політикою є та, яка створює для суб’єктів економіки стабільні передумови вірних довготермінових рішень, і за якої фінансові наслідки залежать від власної хазяйновитості суб’єктів, а не від сили їхнього тиску на державу. До таких стійких передумов належить стабільна грошова одиниця – і це особливо важливо для агровиробників. Отож, те, що служить її стабілізації, належить визнати корисним для інтересів усіх груп, а все, що підриває грошову стабільність (скажімо, зростання незабезпечених бюджетних видатків) – шкідливим для інтересів суспільства – інтересів, усвідомлених розумно й довготерміново.

2. Додаткову галузеву політику варто застосовувати не стільки щодо сільського господарства, скільки до села, де сільське господарство є важливим, але не єдиним елементом економічної діяльності. Тут виникає певна аналогія з регіональною політикою: якщо у певному регіоні занепадає якась галузь промисловості, то не варто зосереджуватися лишень на цьому різновиді діяльності (намагаючись будь-що підтримати його), але й на регіоні загалом, і міркувати, що робити, аби зросла кількість робочих місць у галузях, які мають перспективи на ринку.

3. Провідним критерієм у формуванні політики щодо села повинно стати прагнення вирівнювання можливостей, тобто таких рис життя людей на селі, особливо молоді, котрі зменшують – незалежно від особистих якостей – їхні стартові можливості порівняно з можливостями осіб, котрі мешкають у містах. На практиці це передбачає дії, спрямовані на усунення різниці поміж рівнем систем освіти, охорони здоров’я тощо. Усі ці дії повинні, однак, не виходити поза межі, визначені постулатом стабільності грошової одиниці.

4. Дії, спрямовані на зменшення нерівності можливостей, значною мірою збігаються з кроками, потрібними щоб збільшити здатність сільського населення адаптуватися до зниження вартості агропродукції та змін її структури в напрямку вищої окупності. Ця здатність значною мірою залежить від рівня освіченості. Необхідно також розвивати аграрні служби та рішуче переорієнтовувати їх із примату зростання продуктивності на примат зростання ефективності.

Збільшення адаптивних здатностей повинно також полягати в переході до позааграрної діяльності, але скільки можливо – на селі. І надалі існує гігантська потреба розвивати цю діяльність, яка задовольняє різні потреби мешканців села як споживачів продукції та послуг. Такий розвиток може в майбутньому нівелювати різницю умов життя на селі та в містах. Він також означатиме перехід частини населення від виконання низки малопродуктивних робіт у сільському господарстві до значно продуктивнішах поза ним. Врешті, він створить умови для необхідного збільшення середнього обсягу агропідприємства. Варто зауважити, що можливості подібних “проефективнісних” заходів уже значною мірою вичерпані на Заході, у нас же вони могли б стати додатковим джерелом економічного розвитку. Тому варто їх підтримувати в межах, визначених стабільністю грошової одиниці, варто шукати на цю справу можливості розширеного фінансування за рахунок скорочення інших витрат бюджету. Ця підтримка повинна також містити допомогу розвиткові та розширенню сільських кооперативних банків, які фінансують нові підприємства на селі. Подібні заходи в Польщі здійснюються ще від 1991 р., завдяки кредитові Світового Банку, Європейському фондові розвитку польського села, Фондові допомоги постачання села водою тощо.

5. Специфічна політика щодо села й сільського господарства повинна узгоджуватися з ринком. Антиринкове регулювання призводить – про що ми вже писали вище – до марнування державних коштів, які можна було б призначити на підтримку заходів, запропонованих у попередньому пункті. Воно також призводить до суспільно й економічно необґрунтованого розшарування доходів як на селі, так і в усьому суспільстві.

Провідною думкою позитивної програми, отож, мало б стати вдосконалення ринкового механізму в сільському господарстві та його інфраструктурі, що виявляється зокрема в зменшенні сезонних коливань та регіональних відмінностей цін на аграрну продукцію. Подібне зростання якості функціонування ринку буде досягнуте насамперед завдяки приватним інвестиціям у спорудження комор, у переробку аграрної продукції, в її транспортування, у створення системи інформації про ціни. Свобода входження у ринок, поява нових підприємств у аграрній інфраструктурі – усе це служить поліпшенню дієвості ринкового механізму. Було б добре, якби ці заходи, корисні для усього сільського господарсва, здійснювалися за ініціативою селян та селянських організацій.

Необхідні також ефективні заходи Антимонопольного комітету, які б протидіяли монополістській практиці виробників товарів для сільського господарства і гуртових покупців аграрної продукції. Однак ніщо не замінить можливості вільного вибору селянами поміж вітчизняними та іноземними засобами виробництва, а також поміж продажем на вітчизняному ринку й експортом. Лише тоді вітчизняні виробники і гуртовики не зможуть зловживати своїм становищем щодо сільськогосподарських виробників. Вільна торгівля служить, отож, глибоко усвідомленим інтересам сільського господарства. Як уже згадувалося, політика послідовного протекціонізму, здійснювана, скажімо, в Латинській Америці, через високі ціни, які селяни платять за промислову продукцію, знижує їхні доходи порівняно з умовами, що існували б за обставин вільного ринку.

Таким чином, правильна аграрна політика повинна прагнути до відкриття іноземних ринків збуту. Це важке завдання, однак воно завше повинно стояти на порядку денному польської зовнішньої та економічної політики. Треба також протидіяти виявам нечесної конкуренції з іноземцями, користуючись існуючими в новій системі антидемпінговими процедурами. Якщо, однак, ми не хочемо потрапити в пастку антиринкового регулювання, то не повинні ініціювати потужної блокади імпорту як способу тривалого підвищення цін понад ринкові. Згідно з дослідженнями Д. Ґейла Джонсона, світові ціни на важливі аграрні продукти – незважаючи на субсидування експорту деякими західними країнами – не надто нижчі від цін, які б існували за умов вільної торгівлі (46). Щоправда, ці дослідження стосуються 60-70-х років, але відтоді у західних країнах радше чинилися зусилля наблизитися у аграрній політиці до ринку. Наші мита на агропродукцію цілком достатні, щоб компенсувати можливий вплив державного регулювання агровиробництва в інших країнах на ціни імпорту. Врешті, треба пам’ятати, що блокування імпорту нерідко породжує кроки у відповідь з боку країн, які купують наші власні агропродукти. А отже, якщо селяни можуть начебто заробити, обмежуючи імпорт агропродукції, то вони ще більшою мірою втратять внаслідок пов’язаних із цим обмежень продажу нашої аграрної продукції за кордоном. А треба пам’ятати, що ми експортуємо значно більше агропродукції, аніж імпортуємо.

Запропонованої програми неможливо втілити в життя без активної участі селян та їхніх організацій. Тому наші міркування варто закінчити запитанням: чи селянські організації підуть шляхом, визначеним колись у Великопольщі отцем Вавжиняком – шляхом побудови кращого життя села на фундаменті збільшення хазяйновитості та самоорганізації, чи шляхом вимог відверто антиринкових рішень? Якщо ми підемо першим шляхом,– це призведе і до розвитку села, і до розвитку усієї країни. “Успіхи”, досягнуті на другому шляху, стануть пірровою перемогою для селян і справжньою катастрофою для країни.

46 Gale Johnson D. Op cit