Лешек Бальцерович Свобода і розвиток. Економія вільного ринку
Зміст

ВИДИМА І НЕВИДИМА РУКА

Чи є держава надприродною силою?
Невидима рука
Вади ринку
Коли необхідно втручатися?
Стимулювати чи стримувати?
Скільки приватного?
Відбирати і давати
Одержавлена філантропія

Чи є держава надприродною силою?

Існують теми, які викликають параліч думки. До таких тем належить гасло “державного регулювання” (у підручниках політичної економії соціалізму завше писали “свідоме державне регулювання”). Розглянемо кілька поширених логічних помилок, пов’язаних із нерозважливим втручанням держави в економіку.

Джерела нерозважливого регулювання

Перша помилка міститься у наступному припущенні: із самого лиш факту, що певні етатистські розв’язання поширилися у низці капіталістичних країн, випливає, наче вони добрі, отже варто запровадити їх у Польщі.

Тим часом, факт наявності певного рішення не є достатнім виправданням його якості, і аж ніяк не може замінити аналізу самого явища. На Заході – під впливом помилкових теорій чи дій лобістських груп – вчинено немало помилок, від яких пізніше важко було відхреститися. Один із наших шансів повинен полягати у навчанні на чужих помилках.

Інша поширена помилка – найчастіше її чинять неусвідомлено – переконання, що кожне пізніше розв’язання в економічному житті, та й узагалі в історії цивілізації, краще від попереднього лише тому, що до нього вдалися пізніше. Це виразно проглядає в зневажливому порівнянні “капіталізму XIX століття” із “сучасним” капіталізмом ХХ століття. Я не певен, що кожний, хто вдається до таких риторичних порівнянь, знає, в чому полягають інституційні відмінності між цими двома різновидами капіталізму, і чи усвідомлює він наслідки цих відмінностей. Натомість, думаю, що багато хто допускається елементарної помилки, приписуючи низький (у порівнянні із сучасним) пересічний рівень життя в капіталістичному суспільстві XIX століття його інституціям, а не простому фактові, що тоді країни Заходу щойно започаткували – саме завдяки капіталізмові – безпрецедентно швидке, як на історичні масштаби, економічне піднесення. Однак, найважливіше те, що погляд про безумовну вищість усіх пізніших розв’язань над попередніми є виразом історіософської схеми, особливо популярної – о іронія долі! – у XIX столітті, насамперед у середовищі марксистів. Така концепція історії постулює, наче кожен наступний період прогресивніший за попередній. Тим часом, це припущення істинне тільки стосовно частини реалій, а саме, коли йдеться про розвиток точних наук і пов’язаної з ними техніки. Тут і справді відбувається процес кумуляції.

Натомість, теорія історичного поступу не є аж такою беззаперечною, коли йдеться про структурні розв’язання. Адже уся соціалістична економічна система ХХ століття була великим регресом у порівнянні з економічними рішеннями, які постали або розвивалися у XIX столітті: права господарських спілок, автентична кооперація, біржа цінних паперів тощо. Яскраві, хоча й менші за масштабами, помилки можна віднайти в еволюції капіталізму в окремих країнах. Цього мало б вистачити для остороги від механічного сповідування теорії поступу в історії. Із самого лише факту, що певне явище виникло у ХХ столітті, а інше – у XIX, аж ніяк не можна робити висновку, що перше краще за друге. Оцінюючи інституційні розв’язання, треба застосовувати інші критерії, аніж дата їх появи на світ. Подібних міркувань аж ніяк не замінить приточування до пізніших розв’язань прикметника “сучасний” (скажімо, “сучасне державне регулювання”). Вживання наліпок є лише доказом інтелектуальних лінощів або наївної віри в оманливі схеми.

Інша поширена помилка мислення полягає в тому, що нам вказують на недоліки певних розв’язань (скажімо, ринкових), маючи на увазі, що вони відхиляються від якогось ідеального зразка, а пізніше вважають це твердження достатнім приводом для втручання держави. Такого роду автоматизм: констатація недосконалості – постулат втручання, помилковий. По-перше – деякі з недоліків світу, в якому ми живемо, нездоланні. До таких, скажімо, належить те, що в ринковій економіці неможливо у кожний період забезпечити стан ідеально повної зайнятості; такий стан (а точніше, цілковита “укомплектованість кадрами” із сильною домішкою прихованого безробіття) можливий тільки у соціалістичній командно-адміністративній економіці. По-друге, витрати, необхідні для усунення деяких недоліків, можуть бути дошкульнішими, аніж самі недоліки. Зазначена помилка розумування у поєднанні із тиском лобістських груп часто призводить до своєрідної спіралі регулювання; перше втручання викликає порушення у ринковому механізмі, а часто й неочікувані наслідки, що породжує наступну хвилю втручань тощо. Відтак уся система стає малопрозорою та вразливою на корупцію, результати діяльності підприємств і різних груп дедалі більше залежать від їхньої “пробивної сили”, а соціальна енергія концентрується на боротьбі за привілеї, а не на розвитку і вдосконаленні господарських механізмів, які, прецінь, залишаються єдиними засобами підвищення життєвого рівня загалу. Така спіраль державного регулювання загрожує й нашій економіці.

Як дивитися на державу?

Проблема нерозважливого державного регулювання пов’язана із способом візії держави. У мене виникло таке враження, що чимало начебто інтелігентних людей перестають мислити, коли починають говорити про державу, ставлячись до неї так, буцім вона є коморою необмежених засобів, здатних розв’язати усі проблеми. Тим часом, на державу треба дивитися як на важливий, але обмежений засіб. Адже обмеженими залишаються і термін, і компетенція уряду та працедавців, обмежені кількість, кваліфікація та знання державних службовців, врешті скромними залишаються реальні фінансові засоби, якими володіє держава, бо вона має їх стільки, скільки забирає в людей через різні податки. Тієї миті, коли ми усвідомимо той елементарний факт, що держава, так само, як і інші цінності, обмежена, ми дійдемо до найважливішого висновку, а саме, що її треба використовувати оптимально, тобто для розв’язання саме тих соціально важливих проблем, щодо яких держава залишається незамінною: створення і підтримання належного законного порядку, турботи про стабільність та конвертацію грошей, постачання благ, яких ринок або взагалі не може надати (національна оборона, внутрішній порядок, система судочинства), або надає надто мало (скажімо, в галузі освіти). Це природна сфера компетенції держави. Водночас, ми бачимо, наскільки небезпечно для цих основних функцій, а отже і для суспільства, коли державу підштовхують до сфери її природної некомпетентності – нерозважливого чи вимушеного регулювання. При такому втручанні держава намагається залагодити окремі проблеми розмаїтих підприємців і галузей, і врешті опиняється у ролі учня чорнокнижника: вона активізує процеси, над якими не панує.

Нерозважливі апологети регулювання часто іронізують на тему “невидимої руки” ринку, хоча б’юсь об заклад, жоден із них не читав видатного твору автора цього поняття – Адама Сміта.

Ринок напевно не розв’язує усіх проблем. Отож його “невидиму руку” треба завше урівноважувати, аналізуючи певні проблеми і вдаючись до важкої та політизованої “видимої руки” держави, автентизм ринкового стернування доповнювати стернуванням ручним. “Невидима рука” ринку є анонімним механізмом, який за самою його суттю неможливо корумпувати. Термостат непідкупний.

Натомість, “видима рука” політика чи службовця, яка роздає концесії, ліцензії та інші перепустки до зиску, не вільна від загрози корупції.

Невидима рука

Дві сфери

Дивлячись на світ очима економіста, ми виокремлюємо у ньому блага: усі ті стани речей, які мають здатність заспокоювати певні людські потреби. Блага загалом можна поділити на ті, які не можна придбати на засаді компенсованої їх користувачем окупності, і ті, якими можна користуватися власне в такий спосіб. Перші не можуть стати товарами і творять у суспільному житті некомерційну сферу, а другі можуть (хоча й не конче) стати товарами, отож становлять потенційно комерційну сферу.

Некомерційна сфера охоплює т.зв. вільні блага: ті дари природи (скажімо, сонячне світло), які аж ніяк не можуть мати свого індивідуального власника, котрий присвоює платню за їх використання. Однак не всі природні компоненти входять до некомерційної сфери, приміром, земля чи природні багатства можуть бути товарами. Можна також опосередковано запровадити оплату за використання чистого повітря, запровадивши відшкодування за викид різних занечищуючих речовин. У такому випадку повітря входить до комерційної сфери. Іншим різновидом некомерційних благ є позитивні почуття інших людей, скеровані на певну особу. Ми знаємо, що вони необхідні для якості життя; їх відсутність у дитинстві призводить до деформації особистості. Залишмо, однак, психологам, біологам і поетам проблему формування почуттів. Нам вистачить того, що їх не купують на комерційних засадах.

Третій різновид благ, які не можуть бути товарами, це т.зв. блага громадського вжитку. У економічній теорії так називають речі, які не можна вживати, а отже й купувати частинами. Головним прикладом у цьому випадку є національна оборона. Важко собі уявити, яким чином окремі громадяни могли б утримувати власну армію для захисту країни від зовнішньої загрози. Отож, цим займається держава на користь усього суспільства. За блага громадського вжитку – на відміну від вільних благ та почуттів – треба платити, тільки відбувається це почерез сплату податків. Натомість, блага, що можуть бути товарами, можна купувати на засадах комерційної окупності (ціни). У кожному суспільстві мусить існувати й існує розлога некомерційна сфера. Суспільства, а точніше їх економічні устрої, натомість, можуть відрізнятися з огляду принципів діяльності потенційно комерційної сфери, і ці відмінності мають величезне значення для умов життя.

Що таке ринок?

Опис можливих розв’язань варто почати від теоретичної межі: повного комунізму. Це означає ситуацію, в якій усі блага були б для користувачів “безкоштовними”, тобто фінансувалися шляхом відшкодування через податки. В утопічній версії комунізму припускається існування такої величезної кількості благ, що, незважаючи на відсутність відшкодування шляхом продажу на ринку, кожен може отримати їх стільки, скільки захоче. У реальному світі це неможливо, отож належить окреслити умови доступу до різних благ. На вибір маємо чисто стихійний механізм: хто перший, той кращий (себто черга), або бюрократичні квоти – картки й пов’язані з ними знайомства. Виключення відшкодування шляхом продажу на ринку на практиці неминуче провадить до комбінації першого й другого. Окрім того, існує проблема жахливої безгосподарності при виробництві благ. Їх виробники – позаяк не існує відшкодування шляхом продажу на ринку – мусили б функціонувати не як підприємства, а на засадах бюджетних підрозділів, які виборюють бюджетні кошти, а не прихильність клієнта. У системі, з якої вирвано комерційний елемент, панує таке марнотратство, що за буцім “безкоштовні” блага платники податків мусять платити набагато більше, аніж у ефективній комерційній системі. Іншими словами – тотальне вилучення принципів комерційної діяльності є добрим рецептом на виникнення черг і злиднів. У сучасному світі найдалі цим шляхом просунулися Північна Корея та Куба.

Відкидання некомерційного варіанту, однак, аж ніяк не означає запровадження ринку. Не всі комерційні механізми, себто ті, які охоплюють індивідуальну окупність товарів, мають ринковий характер. З нашого нещодавнього минулого ми пам’ятаємо, звичайно, неринкову систему, яку можна назвати комерційно-розподільчою: споживачі, щоправда, платили за товари, але при цьому вони також мусили рахуватися з квотами й вистоювати у чергах. Виробники працювали малоефективно, отож економіка розвивалася вкрай повільно. У комерційно-розподільчій системі, отож, хоча й із значно меншою гостротою, спостерігаються усі явища, типові для некомерційної системи. Щоб їх позбутися, треба не лише комерціалізувати сферу приватних благ, але й підпорядкувати її законам ринку.

Що ж таке ринок? Це певний особливий механізм координації намірів (планів) та дій виробників і споживачів певного блага, завдяки якому відбувається узгодження поміж ними за відсутності спеціального керування згори, тобто саме тому, що такого керування немає. Таким чином, ринок існує лише тоді, коли люди мають у господарюванні широкий діапазон свободи. Ринок – це механізм взаємодії вільних людей.

Ринок належить до особливого класу систем, які, за визначенням Фрідріха Гаєка, відзначаються тенденцією до “спонтанного порядку”. Творець модерної економічної науки Адам Сміт висловив цю думку метафорично, сказавши, що дійовими особами ринку керує “невидима рука”.

Що криється за “невидимою рукою” ринку? Щоб відповісти на це запитання, треба покликатися на три поняття, без яких немає економіки: пропозиція, попит і ціни. Пропозиція – це кількість товарів, які виробник пропонує споживачам залежно від очікуваної користі, зокрема ціни; пропозиція загалом зростає разом із ціною. Попит – це кількість товарів, яку хочуть придбати споживачі; він загалом спадає в міру зростання цін. Ця залежність ґрунтується на чіткій закономірності: люди зазвичай воліють мати більше грошей, аніж менше. Про ринок – у певному сенсі цього слова – можна говорити тоді, коли усі три величини формуються вільно. Це, звичайно, вимагає, аби люди в економіці мали широкий діапазон свобод. Виробники не мусять підпорядковуватися директивним рознарядкам. Покупців не можна обмежувати у їхньому виборі адміністративними квотами, вони повинні керуватися лише власною купівельною спроможністю, визначеною власністю й доходом. Врешті, ціни не може встановлювати держава, вони мають виникати із вільної взаємодії учасників ринку. Жодна із цих умов не може бути дотримана у комерційно-розподільчій системі. Тому вона й була неринковою, бо відзначалася згаданими вадами. Ринок у цій системі обмежувався переважно чорним ринком, який став відповіддю суспільства на згадані слабкості, які постали внаслідок обмеження економічної свободи.

Безцінні ціни

“Невидима рука” ринку значною мірою зводиться до особливої ролі вільних цін, яка абстрактно розкладається на три функції: інформаційну, стимулюючу та урівноважуючу. Інформаційна функція полягає, між іншим, у тому, що ціни зростають водночас із збільшенням попиту і в такий спосіб сигналізують виробникам, що збільшилася можливість продажу. Подібну роль відіграє інформація про зменшення запасів пропонованих на ринку продуктів. Зміна ціни також сигналізує споживачам, що певні блага, скажімо, сировина, стали об’єктивно дорожчими, бо погіршилися умови їх видобутку. У підсумку зміну цін можуть фіксувати різноманітні події, суттєві для учасників економічного процесу. Однак, для того, щоб відігравати роль такого чутливого барометра, вони мусять бути вільними від державного контролю, від його важкої “видимої руки”, адже жоден державний апарат не в стані так кшталтувати мільйони цін у сучасній економіці, щоб вони “встигали” за мільярдами подій, істотних для учасників процесу. До всього, ціни, встановлювані державою, політизуються. Покупець починає ставитися до них так, наче їх міра залежить лише від доброї чи злої волі політиків, і чинити опір їх підвищенню незалежно від реальних витрат на виготовлення певних благ. Виробники здійснюють тиск у протилежному напрямку. Політизовані ціни можуть, таким чином, виражати співвідношення політичної ваги покупців і виробників, а не економічні вимоги.

Ціни виконують стимулюючу функцію, якщо виробники й споживачі відчувають їх зміни, і завдяки цьому виникає відповідна реакція. Можна теоретично уявити ситуацію, за якої ціни були б ідеальним сигналізатором подій, але не були б джерелом стимуляції для учасників економічного процесу. Це б трапилося, скажімо, тоді, якби якийсь осередок оголошував про зміни цін, але таке оголошення не впливало на те, скільки платитимуть за товари споживачі й отримуватимуть виробники. Їхня реакція на ці сигнали залежала б тільки від доброї волі й почуття громадянського обов’язку, що належить, припустимо, заощаджувати блага, які згідно з повідомленнями подорожчали для суспільства. Важко, однак, сподіватися, аби це могло викликати належну реакцію. Ціни, таким чином, виконують функції стимулів лише тоді, коли покупець платить гроші, а виробник їх отримує, а отже тоді, коли зміна цін має вплив на розмір доходу учасників ринку.

Але й за дотримання цієї умови сила реакції попиту й пропозиції на зміни цін може бути різною, залежно від типу покупців і виробників. У цих ролях виступають два різновиди суб’єктів: фізичні особи та організації. У других, звичайно, також працюють люди, однак вони не представляють самих себе і не діють на підставі особистого бюджету, а є представниками організованих груп, що мають власні, окремі фінансові обмеження.

Реакція фізичних осіб у ролі виробників і покупців загалом подібна у різних країнах, системах і культурах. Це виникає з певних універсальних рис, які визначають природу людини. Люди зазвичай віддають перевагу тому, щоб мати більше грошей, аніж менше, а в зв’язку з цим воліють у ролі покупців за певний товар платити якомога менше, а в ролі виробників – отримувати якомога більше. Значно складнішою є проблема поведінки в економічному функціонуванні організацій – у цьому випадку яскраво виявляються відмінності економічних систем: при даній людській природі, але в різних типах організацій по-різному функціонуватимуть ринок і вся економіка. Скажімо, бюджетні організації намагаються до кінця фінансового року витратити дорешти виділені їм кошти, аби наступного року їм не урізали бюджет. Їх цінова чутливість, зокрема в останні місяці року, може бути незначною. Такої тенденції ми не побачимо на підприємствах, тобто в організаціях, які покривають свої видатки з доходу, отриманого від продажу запропонованих ними на ринку благ, а не з виділених бюджетних коштів. Але й вразливість підприємств на оплачувану ціну буває різною, залежно від типу їх власності (1). У приватному підприємстві помітне сильніше, аніж в інших різновидах фірм, прагнення до збільшення зиску, тобто різниці між доходом і видатками підприємства. Тому приватні фірми будуть зазвичай гостріше, аніж неприватні, реагувати на зростання ціни купованих ними благ, скажімо, впроваджуючи капіталозаощаджуючі інновації. З того ж приводу приватні підприємства у ролі виробників схильні швидше реагувати на зростання ціни благ, які продаються, шляхом розширення їх виробництва, а в зв’язку з цим – зайнятості. Загалом, стимулююча сила цін, а ширше – ефективність ринку й усієї ринкової економіки – залежить від типу організацій, задіяних в економіці. Ця ефективність зростає в залежності від зменшення участі бюджетних установ та збільшення – приватних підприємств. Ті, хто висловлюється на користь ринку, але без капіталізму, висловлюються на користь гіршої версії ринкової економіки.

Зі зміною цін пов’язана їх третя функція: врівноваження ринків. Урівноваженим ринком є той, де нема браку товарів – чуми неринкових систем. Такий стан осягається завдяки дії закону попиту і пропозиції – основної тенденції вільноринкових економічних систем. Зростання попиту провадить до зростання цін, а це, в свою чергу, обмежує подальшу експансію покупок, а водночас підштовхує виробників до збільшення виробництва. Таким чином попит і пропозиція урівноважуються на новому кількісному рівні. Це узгодження іноді також відбувається без зміни цін. Так найчастіше трапляється тоді, коли виробник не бажає – завдяки підвищенню цін, а отже й міри зиску – залучати до певної галузі нових конкурентів. Сигналом у такому випадку є інформація про зміну запасів: зростання попиту призводить до їх зменшення, а це, в свою чергу, змушує виробників збільшувати обсяги виробництва. Однак цінові стимули – у масштабі економіки – конче потрібні для ефективності й рівноваги ринку. Негнучкість цін, отож, неминуче призводить до зростання безгосподарності та черг.

Антиринковий протекціонізм

Урівноважуюча функція цін буває паралізована й тоді, коли внаслідок антиринкового протекціонізму ціна втрачає ринковий характер, а набуває вигляду “гарантованої”, вищої від тієї, яка б сформувалася за обставин вільного ринку. Із такою ситуацією ми маємо справу у сільському господарстві деяких країн Заходу, в тому числі в рамках т.зв. спільної аграрної політики країн ЄЕС. Упродовж тривалого часу, усвідомлюючи марнотратство, до якого призводить така політика, ці країни намагаються відмовитись від неї. Що ж діється під її впливом? Отож – згідно із законом попиту й пропозиції – зростання ціни обмежує попит на продукти харчування, зокрема серед бідніших споживачів. Однак, водночас таке зростання ціни підштовхує виробників до розширення виробництва продуктів харчування. Якщо певна країна володіє значним виробничим потенціалом у сільському господарстві, то в ній неминуче з’являться надлишки продуктів, які закуповують, нагромаджують в коморах, а пізніше експортують коштом платників податків. Користь від такої політики отримує лише незначна група і без того заможних аграрних виробників – штучне зростання цін, помножене на розширене виробництво, дає їм значні додаткові прибутки. А розплачуються за усе це платники податків і всі споживачі. Розплачується і природа, позаяк завищені ціни на сільськогосподарські продукти призводять до посиленого використання у сільському господарстві хемікатів. Такою є соціальна ціна заміни “невидимої руки” ринку важкою, небезсторонньою “видимою рукою” держави.

Вади ринку

Відшкодування через продаж на ринку і через податки

Більшість використовуваних благ треба виробляти чи відтворювати, тобто нести витрати: споживати енергію, людську працю і т.п. Виробники благ, отож, повинні регулярно отримувати засоби для виробництва цих благ. Існує два основні способи зробити це: відшкодування через продаж на ринку (комерційне відшкодування) і відшкодування через податки (податкове відшкодування). В обох випадках платять люди, хіба що по-різному та в різних ролях.

Відшкодування через механізм ринку забезпечує покупець, тобто той, хто купує виріб чи послугу, сплачуючи за них належну ціну. У цьому випадку виробник може функціонувати на засадах самофінансування, тобто принаймні відшкодовувати витрачені кошти за рахунок доходу від продажу продуктів своєї діяльності. Обсяг продажу, отож, окреслює можливий масштаб діяльності виробника.

Особливо важливий суспільний механізм, заснований на комерційному відшкодуванні,– ринок. Він існує, якщо виробники та покупці охоплених ринком благ мають широкий діапазон свобод, а відтак пропозиція, попит і ціни на блага можуть вільно формуватися у відповідності до змін умов господарювання, скажімо зміни пріоритетів споживачів або зростання цін на імпортовану сировину. Ринок іноді надміру емоційно оцінюють. Намагаючись сформулювати раціональне судження про нього, треба, зокрема, відрізняти обмеження сфери його чинності від дійсних (або гаданих) слабкостей, які звуться вадами ринку (англ. market failures).

Обмеження сфери чинності ринку

Ринок (а ширше – усі комерційні механізми) здатний функціонувати тільки в діапазоні тих виробів і послуг, які можна передати, а отже й індивідуально продати окремим покупцям. Такі блага в економічній науці називаються благами індивідуального вжитку. Вони становлять більшість усіх корисних для людей об’єктів. Однак існують також блага громадського вжитку, які неможливо передавати і споживати індивідуально, скажімо, національна оборона або світло вуличних ліхтарів. Отож їх виробників треба утримувати коштом податків, а кількість грошей, призначених для цієї мети, неминуче окреслена політичною системою та залежить від її характеру. Скажімо, військові диктатури витрачатимуть у мирні часи на утримання армії більше коштів, аніж демократії, де військо підлягає цивільному контролеві. У першому випадку відповідно менше коштів залишиться на фінансування освіти.

Виявом обмеженості сфери дії ринку є також у певному сенсі саме існування організацій, тобто структур, всередині яких ринок, механізм вільного продажу і купівлі послуг винайнятих там людей, уже нечинний. Замість ринку їхня діяльність підпорядкована ієрархічним розпорядженням з різними домішками особистої участі в прийнятті рішень. Чому, властиво, економіка не складається виключно з безлічі окремих осіб, які продавали б свої послуги на засадах безлічі індивідуальних угод купівлі-продажу? Для чого потрібні підприємства? Ці питання поставив кількадесят років тому майбутній лауреат Нобелівської премії Роналд Г. Ковс. У своїй відповіді він звернув особливу увагу на те, що обговорення та укладення такої маси окремих угод купівлі-продажу було б або неможливе, або неймовірно дороге (2). Таким чином, надмірні кошти купівлі-продажу у низці випадків обмежують сферу дії ринку. Це призводить до того, що навіть у найринковішій економіці більшість людей укладає – завдяки ринкові праці – угоди про винаймання із різними організаціями, а відтак діє в рамках цих організацій та надає свої послуги, не укладаючи уже подальших окремих угод.

Однією з дуже важливих галузей економіки є страхування. Страховий платіж – це та ціна, яку платить застрахований за можливість отримати відшкодування, якщо трапляться передбачені угодою про страхування обставини, скажімо, пожежа в будинку, хвороба застрахованого, автомобільна аварія. Страхові поліси дозволяють купити собі більше економічної безпеки у непевному світі. Вони можуть функціонувати на чисто ринкових засадах, якщо страховий платіж нижчий від суми відшкодування; тільки тоді страхування стає доцільним. У свою чергу, ця умова виконується, коли подія, яка призводить до виплати відшкодування, не цілком певна, а лише ймовірна. Так відбувається у більшості випадків, охоплених ринком страхувань. Існують, однак, винятки, скажімо, у випадку хронічно хворих осіб страховий платіж мусив би дорівнювати коштам на лікування; таким чином не може бути чисто ринкового медичного страхування. Отож, повинен існувати неринковий спосіб, за допомогою якого ці хворі отримують допомогу решти суспільства. Іншим розв’язанням є часткове вилучення цілого сектора медичних послуг із сфери комерційного відшкодування і включення його до сфери податкового відшкодування. У цьому випадку відшкодування не залежить від стану здоров’я, а особливо знедолені особи не зазнають водночас найбільших економічних збитків.

Іноді кажуть, що певні галузі забезпечують надто малий прибуток, аби вони могли розвиватися виключно на комерційних засадах. Тому в них конче мусить інвестувати кошти – за рахунок податків – держава, а не приватний капітал. До таких галузей, які іноді називають “стратегічними”, зазвичай зараховують інфраструктуру, скажімо, телекомунікації, енергетику, водогони чи залізничний транспорт. Однак до подібних тверджень варто підходити скептично. Адже існує чимало прикладів вдалої приватизації та інвестування приватного капіталу власне в сферу інфраструктури, і то у багатьох країнах Третього Світу. Точка зору, наче т.зв. стратегічні сектори повинні залишатися у виключній власності держави, не має жодного раціонального обґрунтування; він є виявом етатистської ментальності. Брак приватного капіталу для інвестування у ці галузі виникає в такому випадку не з внутрішньо притаманної цим галузям нездатності розвиватися, а з адміністративних або економічних бар’єрів, створюваних державою. Такі перешкоди подекуди мають характер “ланцюгової реакції”. Скажімо, деякі держави, розбудовуючи за гроші платників податків автостради, а пізніше не беручи з їх користувачів належної оплати, зробили залізничний транспорт мало конкурентоспроможним, і довелося його – також за рахунок коштів платників податків – субсидувати. У такий спосіб держава одним махом виключила дві важливі галузі із сфери функціонування ринку.

Вади ринку

А тепер перейдемо до справжніх чи гаданих вад ринку. Про них іде мова тоді, коли становище, яке витворює ринковий механізм, відходить від певного ідеального зразка (який, зрештою, не завше виразно окреслений). Так і справді трапляється, однак варто пам’ятати, що альтернативні механізми можуть мати ще гірші властивості. Порівняння з якимось ідеальним зразком є лише першим кроком при оцінюванні певного рішення. Вірна, остаточна оцінка повинна завше спиратися на порівняння – для однакових, реалістично взятих умов – різних альтернативних рішень, які можуть функціонувати в реальному світі. Отож, ринок належить порівнювати з іншими способами координації колективних дій людей, заснованими на розширеному державному регулюванні, на його “видимій руці”. Тоді стає помітно, що приписувані ринкові слабкості не притаманні йому, оскільки спостерігаються також – буває, що й значно гостріше – в інших, заснованих на регулюванні механізмах. Трапляється й так, що ці механізми позначені більшими, аніж вільний ринок, вадами іншого типу, зокрема надмірною політизацією рішень, що гальмують економічний розвиток суспільства. Слабкості “невидимої руки” ринку треба завше порівнювати із слабкостями “видимої руки” держави, тобто поліційно-чиновничого апарату.

Головна вада, приписувана ринкові, полягає в тому, що він не витворює цін на деякі дуже важливі блага. Отож, вони залишаються безкоштовними для окремих споживачів, хоча їх споживання чимало коштує для суспільства. Іншими словами, загальні господарські витрати – в економічній науці їх називають соціальними витратами – у цьому випадку вищі від індивідуальних витрат. Різницю між ними складають т.зв. негативні зовнішні ефекти, себто наслідки споживання індивідуально безкоштовних благ, які недешево обходяться суспільству. Головним благом такого типу є природне середовище, а зовнішні ефекти постають у формі його забруднення, що відбувається у процесі господарської діяльності.

Обговорювана проблема автентична – вільний ринок і справді не може творити цін, а отже, акумулювати відшкодувань за деякі елементи середовища, скажімо, чисте повітря, бо вони не мають свого природного власника. Однак подібним недоліком відзначаються всі інші реальні економічні механізми, коли виникає проблема державного регулювання. Наприклад, підприємства, які функціонували у соціалістичній командно-адміністративній системі, так само мало переймалися наслідками своєї діяльності для довкілля, як і капіталістичні фірми, включені у вільний ринок. Однак, існує певна важлива відмінність: приватне підприємство – за самою своєю природою – значно більше схильне заощаджувати все, що має свою ціну. Орієнтоване на екологічність державне регулювання, яке запроваджує відшкодування економічними підрозділами – скажімо, завдяки системі спеціальних оплат – витрат за використання довкілля, при капіталізмі може діяти значно ефективніше, аніж при соціалізмі. Це чудово продемонстрував досвід: соціалізм виявися потужнішим руйнівником природи, аніж екологічно орієнтований регульований капіталізм.

Подекуди стверджують, що ринок позбавляє бідняків доступу до благ, бо за умов ринкової економіки за ці блага треба платити. Вистачить на мить замислитися, аби скептично поставитися до цієї тези. Блага, за винятком загальнодоступних, завше вимагають плати. Якщо за них не платити на ринку, то однаково їх ціна буде компенсована за рахунок податків. Далекосяжне розширення сфери, в якій відшкодування відбувається завдяки податкам, вимагає їх підвищення, а це тамує стимули до підприємливості й праці та підштовхує до вивезення капіталу за кордон. Податкове відшкодування за спожиті громадянами блага зазвичай призводить до згуртування виробників, які працюють у бюджетних організаціях, адже вони – на відміну від підприємств, що функціонують на засадах самофінансування – змушені виборювати бюджетні квоти, а не змагатися за клієнта. Економіка, в якій комерційні відшкодування та ринок значною мірою відтиснуті на узбіччя податковими відшкодуваннями, ризикує наразитися на низьку еластичність, а суспільство – на економічний застій. В підсумку, ринок як засадничий механізм організації колективних дій людей необхідний для економічного розвитку суспільства, тобто для визволення його від бідності. Економічний розвиток, заснований на ринкові, дає змогу фінансувати систему соціального забезпечення. Однак сфера її чинності не повинна підважувати динаміки самого ринку і гальмувати стимули до праці та підприємливості. Соціальна допомога не замінить розвитку.

Коли необхідно втручатися?

Два поняття державного регулювання

“Державне регулювання” – одне з гасел, яке зробило в Польщі блискучу кар’єру. Однак, боюся, що ця популярність не супроводжується усвідомленням його властивого значення. Для одних державне регулювання є синонімом будь-якої присутності держави в економіці; отож, воно б існувало й тоді, якби держава зосередилася на своїх класичних функціях: створенні та підтриманні ліберального законного ладу в економіці, наглядові за системою мір і ваг, здійсненні відповідальної кредитно-грошової політики, національній обороні, внутрішній безпеці тощо. Ці завдання надзвичайно важливі, отож держава, яка зосереджується на них – ми маємо підстави назвати таку державу ліберальною – аж ніяк не виглядає бездіяльною. У такій державі люди мають широкий діапазон справжньої свободи, і в зв’язку з цим може діяти у широких масштабах вільний ринок.

Інші державним регулюванням вважають тільки ті дії, які виходять поза межі класичних функцій держави. Прихильники усвідомлюваного в такий спосіб державного регулювання іноді легковажно висловлюються на адресу ліберальної держави і ставляться до неї так, наче вона нічогісінько не робить. Такі люди, як правило, не ставлять перед собою запитання, як раціонально виокремити додаткові сфери діяльності держави та розумно обґрунтувати її функціонування у цих сферах. Здається, що у цих людей виробився умовний рефлекс: “існує проблема – держава повинна її врегулювати”. Такий нерозважливий етатизм мусив би рано чи пізно допровадити до соціалізму, бо саме цей устрій відзначався найвищим рівнем державного регулювання господарського життя. Поза тим, згадане переконання зовсім не рахується із тим елементарним фактом, що держава обмежена з огляду на свою компетенцію та інші засоби. З урахуванням цих обмежень держава нерозважливого та необмеженого регулювання неминуче залишатиметься слабкою і занедбуватиме свої основні функції.

Серйозніше ставлення до державного регулювання враховує обмеженість його можливостей і намагається раціонально обґрунтувати, які додаткові завдання повинна брати на себе держава. Підставою для подібного розумуванни є уявний образ ринкової економіки, що існував би за умови, коли б держава зосереджувалася виключно на своїх класичних функціях. У цій гіпотетичній моделі економіки виокремлюють – застосовуючи чітко сформульовані критерії – певні вади, які можуть стати причиною для корегуючого впливу держави. Можуть, але не мусять, позаяк ще треба довести, що державі під силу усунути їх, і що ціна такого корегування не перевищить самої слабини ринкової економіки. Я спробую далі піти цим шляхом, проаналізувавши кілька головних сфер державного регулювання, щодо яких разом із більшістю економістів вважаю, що саме в них держава здала тест на регулювання.

Кілька обґрунтованих регулювань

1. За умов вільного ринку відбувалося б надмірне використання або споживання деяких благ. У першому випадку йдеться, скажімо, про надмірну експлуатацію довкілля, якого вільний ринок не може оцінити; тому необхідне екологічно орієнтоване державне регулювання. У другому випадку – про шкідливі для здоров’я продукти: наркотики, тютюн, алкоголь. Тут спершу варто вирішити філософську проблему: а чому б то держава, власне, мала обмежувати їх споживання. Часто існує мовчазна згода щодо патерналістського принципу: держава повинна ставитися до своїх громадян так, як батьки до дітей – оберігати їх від їхніх власних слабкостей. Однак з таким обґрунтуванням не кожен погодиться. Неважко зауважити, наскільки небезпечне воно для особистої свободи. Однак існує поважніше обґрунтування: споживачі цих продуктів створюють загрозу для навколишніх осіб – всупереч волі останніх. Обмежуючи споживання шкідливих речовин, держава, таким чином, захищає одних людей від потенційної небезпеки з боку інших.

Друге питання має практичний характер: яким чином обмежити споживання шкідливих благ? Заборони не завжди є найкращим розв’язанням. Про це свідчить горезвісна історія заборони вживання алкоголю у США; як відомо, вона закінчилася невдало, витіснивши виробництво та продаж спиртного у підпілля й породивши кримінальні маєтки. Отож, значно результативніші особливі податки, які підвищують ціну згаданих виробів і таким чином скорочують їх споживання. Додаткова користь такого регулювання полягає в тому, що особливо серйозно воно обмежує доступ молоді до дорогих і шкідливих продуктів. Застосування заборон має сенс у тому випадку, коли їх можна легко проконтролювати. Це стосується, скажімо, паління тютюну у людних громадських місцях. Якщо йдеться про приватне помешкання, то вирішенням є виховання звичаєвої норми, яка визнавала б паління, принаймні без згоди тих, хто не палить, ознакою відсутності особистої культури.

Попит залежить, в числі іншого, від інформування та переконування потенційних клієнтів. Тому той, хто загалом згоден із обмеженням державою споживання шкідливих продуктів, не повинен би заперечувати проти обмеження реклами або вміщення в рекламі застережень про небезпеку.

2. Цілковито вільний ринок може також виробляти занадто мало важливих благ. Однак, перш ніж вимагати, аби держава щось із цим вдіяла, ми повинні усталити, а що таке, властиво, “замало”. Треба окреслити якісь чіткі критерії, інакше втручання держави було б цілком арбітральним. Отож, у випадку деяких благ, користь, яку отримає їх виробник чи покупець, менша від сукупної користі, що зветься суспільною. Остання включає, поряд із користю, осягнутою конкретним виробником чи споживачем, також потенційний хосен для загалу, завдяки тому, що окремі особи зайнялися певними різновидами виробництва чи споживання. Оптимальний діапазон певної діяльності повинен зумовлюватися порівнянням сукупних витрат і сукупної користі, а не тільки їхніх окремих фрагментів. Неповне врахування витрат може призводити до надмірного розростання певного різновиду діяльності – про це вже йшлося вище. Неповне врахування користі, в свою чергу, може призвести до того, що того чи іншого блага вироблятиметься і споживатиметься замало – зупинимося саме на цьому питанні. Скажімо, освіта приносить багато індивідуальної користі: за умов ринкової економіки водночас із зростанням освіченості зростає середній дохід, окрім того, освіченіші люди набувають більше “споживацьких” навичок – вони користуються ширшим діапазоном благ (скажімо, література, музика тощо). Окрім того, відповідна освіта корисна й іншим особам, а не тільки власникам знань: скажімо, вона пом’якшує звичаї у взаємних стосунках, впливає на те, що люди обачніше голосують на демократичних виборах. Ця додаткова сукупна користь добре обґрунтовує потребу розширення фінансування освіти з державної скарбниці. Його обсяг та форми – окреме питання.

3. Економіка не може розвиватися, якщо одні особи не надають у користування своїх грошей іншим, обґрунтовано сподіваючись досягнути користі. В умовах ринкової економіки діють спеціальні інституції, які є посередниками у цьому переказуванні грошей: банки, фондова біржа, страхові товариства і т.п. Господарювання чужими (а не своїми) грошима може, однак, породжувати велику спокусу легковажного їх використання. Тому однією з загальноприйнятих форм державного регулювання є спеціальний нагляд за вищезгаданими фінансовими інституціями.

4. Ринок ефективно функціонує, коли для виробників існує конкурентне середовище. Це означає, зокрема, що покупці повинні мати вибір між конкуруючими пропозиціями, а можливість вибору вимагає, аби в одній галузі діяли принаймні кілька виробників, а також, щоб вони не перебували у змові. Тим часом, за певних обставин у країні може діяти лише один виробник. Така ситуація називається природною монополією. Її прикладом може служити енергетична мережа або залізнична колія на певній трасі. У випадку існування природної монополії, державне регулювання обґрунтоване, якщо воно полягає в контролі за цінами, які пропонують монополісти. Метою антимонопольної діяльності держави є також не допустити злиття організацій, яке надмірно скорочує конкуренцію, а також протидіяти монополістичній поведінці виробників, скажімо, укладенню ними картельних угод.

Небезпека шкідливих регулювань

Вищезгадані приклади бажаного державного регулювання можуть покращити функціонування ринку. Однак, з досвіду відомо, що біля витоків монополістичних структур і поведінки значно частіше, аніж вільний ринок, стоїть держава, опанована лобістськими групами або помилковою інформацією. Така держава псує ринок, оскільки вилучає конкуренцію, запроваджуючи імпортні рестрикції та обмежуючи вихід на ринок нових вітчизняних виробників шляхом впровадження непотрібних ліцензій, дозволів, концесій, або передаючи права контролю за входженням на ринок у певній галузі об’єднанням, які представляють уже існуючих виробників.

Подібні зауваження про вплив держави на конкуренцію можна узагальнити: державне втручання, на жаль, набагато частіше шкодить розвиткові економіки, аніж сприяє, про що йшлося в інших розділах цієї книги. Шкідливе для економіки регулювання, окрім усього іншого, полегшує досягнення короткочасних політичних переваг. Тому існує набагато більше країн, які розвивалися вільно, аніж країн, які розвивалися швидко. І тому так важливо, щоб існували конституційні перепони для подібного типу регулювань.

Стимулювати чи стримувати?

Конфронтація економіки та політики

Однією з головних площин конфронтації політики з вимогами економіки є державний бюджет. Популярні політичні заходи: збільшення видатків чи зниження доходів держави за допомогою податкових пільг або прихованих дотацій, дуже часто шкодять економіці, оскільки призводять до зростання дефіциту. В свою чергу, кроки, покликані оздоровити державні фінанси: зниження видатків чи збільшення податків, непопулярні політично. Відтак важкі рішення нерідко відкладають аж до появи кризи, яка ставить перед неуникним вибором: або гостре урізання, або катастрофа. Подібну ситуацію спостерігаємо тепер в Італії.

Фінансова криза може коштувати суспільству кількох років розвитку. Тому розбудовані політичні системи мають запобіжники проти зростання бюджетного дефіциту держави. Одним із них є незалежність центрального банку. Зразком тут може служити Бундесбанк, на який покладена конституційна відповідальність за стабільність німецької марки. Незалежний центральний банк власне з такою відповідальністю є важливим заборолом на шляху друкування грошей з метою фінансування бюджетної дірки. Іншим запобіжником, чинним на більш ранньому етапі, є конституційна заборона ухвалювати в парламенті видатки, що не мають реального забезпечення. Важливою для здоров’я державних фінансів є також сильна позиція тих органів, які за природою речей повинні мислити категоріями країни в цілому. В уряді ця роль належить прем’єр-міністрові та міністрові фінансів, а в парламенті – комісії, яка займається питаннями бюджету загалом, на відміну від різних галузевих комісій. Глибока економічна криза, яка спіткала Швецію внаслідок стрімкого наступу “держави добробуту”, призвела до оприлюднення пропозицій про різні реформи, серед яких, власне, зміцнення позицій органів, що несуть відповідальність за країну в цілому (3).

У міркуваннях над бюджетом придасться просте правило: сукупні видатки варто визначати не шляхом простого додавання потреб різних галузей, а лише шляхом визначення можливостей реального фінансування, і то за умови, що величина податків не загальмує розвитку. Визначення видатків згідно з існуючими потребами неминуче призведе до велетенського дефіциту, а той – до стрімкої інфляції, яка зжере реальну вартість виділених сум, а економіку доведе до кризи. Подібно до того, як у масштабах країни неможливо страйками домогтися стійкого підвищення реальної заробітної плати, так і за допомогою друкарського верстата не можна перетворити у реальність бюджетне фінансування.

Дефіцит та інфляція

Дехто стверджує, що, позаяк немає безпосередньої залежності між величиною бюджетного дефіциту та інфляцією, то Польща може дозволити собі більший дефіцит. Цей погляд не лише баламутний, але й небезпечний, бо до нього схиляються чимало політиків. Як приємно довідатися від “експертів”, що не треба приймати важких рішень, навпаки – можна збільшити видатки, здобути більшу популярність, а економіка від цього тільки скористає!

Країни із значним дефіцитом і справді іноді мають нижчу інфляцію, аніж країни з меншим дефіцитом. З цього, однак, аж ніяк не випливає, що Польща може без будь-якої шкоди збільшити прогалину у власному бюджеті. Адже інфляція залежить не тільки від обсягу дефіциту, вимірюваного у відсотках від валового національного продукту, але й від способу фінансування перевищення видатків над доходами бюджету, які компенсуються переважно за рахунок податків. Існує п’ять способів заповнення бюджетної прогалини. Найкраще, коли це роблять іноземці у формі подарунків. Кілька років тому Єгипет мав дефіцит у розмірі 22% ВНП, значною мірою фінансований багатими нафтовими країнами. У колишній НДР надходження із Західної Німеччини дорівнюють усьому продукованому національному доходові. У таких випадках, ясна річ, можна мати гігантський дефіцит бюджету й низьку інфляцію.

Іншим способом є внутрішня позика, до якої вдається державна скарбниця. Це зменшує фонд кредитів для підприємств. Окрім того, продаж державних облігацій означає, що в майбутньому, окрім повернення грошей покупцям таких облігацій, треба буде ще й платити їм проценти. Утримування високого дефіциту упродовж тривалого часу призводить до його зростання, аж до виникнення пастки внутрішнього боргу. Країна тоді платить високу ціну, і або змушена суворо обмежувати видатки, не пов’язані з нагромадженим боргом, або сильно підвищувати податки, або врешті сягнути по найгірший засіб – надрукувати грошей, що в свою чергу призведе до інфляційного вибуху.

Третім способом заповнення бюджетної прогалини є позика за кордоном. До нього радо вдавалися у 70-80-х роках країни Латинської Америки, заганяючи себе у сліпий завулок зовнішнього боргу. Адже їх уряди позичені кошти “проїдали” або витрачали на часто-густо помилкові інвестиції у державному секторі. У такій пастці опинилася у 70-х роках і Польща. За ґереківський “бонаж” ми заплатили велетенською кризою на межі 70-80-х років, а баласт боргу, хоча й скорочений завдяки нашим зусиллям у 1989-1991 роках, ще багато років тяжітиме над нами.

Четвертим способом є продаж валютних резервів за вітчизняну валюту, через що пізніше більшають видатки бюджету. Цей шлях слизький, оскільки загрожує кризою у валютному балансі країни. Він породжує очікування девальвації вітчизняної грошової одиниці, аби врятувати валютний баланс, що призводить до спекулятивного вивозу капіталу за кордон.

Врешті, п’ятим засобом є друкування грошей центральним банком, тобто творення з нічого квот, які передають урядові, а він їх призначає на різні цілі. Економіка, що розвивається, для обслуговування зростаючої маси угод купівлі-продажу потребує певного приросту маси грошей, приблизно рівного темпові, яким зростає національний дохід. Такий приріст маси грошей є неінфляційним, кожне наступне зростання не викликає підвищення цін. У Польщі приріст грошової маси знаходиться значно вище від цієї неінфляційної стелі.

Сила інфляційного впливу грошей, надрукованих центральним банком, залежить від існуючого рівня інфляції та пов’язаної з ним інфляційної лихоманки. У 1965-1989 роках у Таїланді, де інфляція становила 6% на рік, кожен додатковий відсоток монетарного фінансування дефіциту бюджету призводив до 5% зростання інфляції. У той сам час у Арґентині, де середня інфляція становила 115% на рік, аналогічний приріст грошової маси центрального банку призводив до 97% додаткової інфляції (4). За обставин інфляційної лихоманки починає діяти зачароване коло: люди втрачають довіру до грошей і чимраз швидше вимінюють їх на товари чи іноземні гроші, що призводить до ще більшої інфляції. У такій ситуації, прагнучи заповнити бюджетну прогалину, починають друкувати дедалі більше грошей. Це зрештою призводить до гіперінфляції. Усі відомі з історії катастрофи подібного роду були викликані саме дефіцитом бюджету, задля компенсації якого друкували порожні гроші. Польща постраждала від галопуючої інфляції в 1989 р., внаслідок політики, яку здійснювали Польська об’єднана робітнича партія та Об’єднана селянська партія. Одним із винуватців гіперінфляції була також “Солідарність”, яка форсувала максимальну індексацію заробітної плати. Щоб вийти з катастрофи, довелося у 1990 р. вдатися до гострих засобів. Подальше збільшення дефіциту було рівнозначне грі з вогнем. Треба пам’ятати, що в обставинах Польщі та більшості інших постсоціалістичних країн швидкість грошового обігу в економіці і надалі значно вища, аніж у стабільних країнах Заходу. У зв’язку із цим дефіцит бюджету у розмірі 1% національного доходу має у нас набагато важчі інфляційні наслідки, аніж на Заході (5).

Дефіцит стримує розвиток

Довготривале утримання високого дефіциту гальмує також економічний розвиток, особливо потрібний Польщі. Цей шкідливий вплив показали широкомасштабні дослідження, проведені Світовим Банком. Країни із найшвидшим економічним розвитком: Гонконґ, Південна Корея, Синґапур, Тайвань, Малайзія, Індонезія, Таїланд,– мали упродовж останніх 25 років сальдо бюджету у межах від –2 до +2% ВНП, інфляцію 6,3% на рік, а темп зростання доходу на душу населення 5,4%. Наприкінці списку стояли деякі країни Африки з дефіцитом 7% ВНП, інфляцією 25% (меншою, ніж у Польщі) та національним доходом на душу населення, який щороку сягав близько 1,7%.

Довготривалий високий дефіцит бюджету гальмує економічний розвиток кількома способами. По-перше, він рано чи пізно призводить до високої інфляції, а вона породжує непевність, вкрай несприятливу для прийняття довготермінових рішень. По-друге, фінансування дефіциту позиками у вітчизняних кредиторів позбавляє підприємства кредитів. Таке “стимулювання” через дефіцит насправді є стримуванням економіки, оскільки меншають інвестиції у виробництво. У Латинській Америці у 1982-1987 роках приватні інвестиції знизилися у зв’язку із зростанням дефіциту бюджету на 35% у порівнянні з періодом 1975-1981 років. Схоже явище помітне й у країнах ЄЕС. Надмірні видатки, зокрема соціальні, призвели там до стрімкого зростання дефіциту: вимірюваний як відсоток валового внутрішнього продукту, він зріс на 4% у період між 1961-1973 та 1980-1992 роками. Це призвело до значного зниження рівня інфляції з 23,2% до 20%, а відтак до зниження темпу зростання національного доходу з 4,8% у 1961-73 роках до 2,3% у період 1977-92 років (6). Сповільнений ріст був і залишається однією з причин високого безробіття у країнах ЄЕС із кінця 70-х років (7). Таким чином, надмірне зростання соціальних витрат породило значну соціальну проблему.

Витискання інвестицій підприємств дефіцитом бюджету особливо шкідливе для розвитку економіки тоді, коли ця прогалина виникла внаслідок зростання поточних споживчих витрат, а не зростання державних інвестицій в інфраструктуру, яка служить розвиткові усієї економіки. Так, на жаль, трапилося у Польщі, де головною причиною дефіциту став стрімкий ріст дотацій пенсійної системи після 1989 р.

У науковій економічній літературі вказують на певний механізм, який ослаблював би і навіть виключав ефект “витискання” економічних інвестицій через зростання державного боргу, пов’язаного з дефіцитом державного бюджету. Сама лиш інформація про цей дефіцит мала б автоматично спонукати громадян до більшої ощадливості. У такий спосіб вони приготувалися б до майбутнього зростання податків, необхідного для обслуговування збільшеного боргу. А отже, збільшений попит на фінансові засоби з боку держави творив би розширену їх пропозицію з боку громадян: у такому випадку дефіцит не був би фінансований за рахунок підвищення процентної ставки та зменшення інвестицій в економіку. Однак небагато економістів вірять у серйозну дію згаданого механізму. Радше переважає погляд, що йдеться про теоретичну дивовижу.

Джеймс Б’юкенен звертає увагу на те, що навіть коли б – що малоймовірно – згаданий механізм діяв ефективно, то й тоді дефіцит державного бюджету був би шкідливим. Пов’язане із ним наступне зростання податків означає, що дедалі більшу частку виробленого у країні доходу забирають у людей, а дедалі меншу – залишають в їхньому розпорядженні. А це має неабиякі наслідки для стимулів розвитку (8).

Метою нового політичного укладу в Польщі є зниження дефіциту, подальше зменшення інфляції та утримання країни на шляху швидкого розвитку. Збільшення дефіциту означало б втрату шансів на такий розвиток.

Скільки приватного?

Аби могти осмислено дискутувати про приватизацію, треба спершу усталити, коли приватна власність працює краще за неприватну, тобто за яких обставин вона може бути ефективнішою та краще служити економічному розвиткові суспільства. З такого усталення випливатиме, який сектор приватної власності доцільний, а відтак,– якою б мала бути сфера приватизації.

Нашаровання соціалізму

Проблема бажаної сфери функціонування приватної власності обтяжена численними непорозуміннями – нашарованнями десятків років соціалізму у нашій країні. Отож, почнемо від найпростішого прикладу: напевне, ніхто не заперечуватиме, що телевізори, меблі, автомобілі та інші споживчі товари повинні перебувати у приватній власності користувачів, а не, скажімо, позичатися на певний період з державних комор. А ще у 50-60-і роки володіння приватними автомобілями обмежували з доктринальних міркувань.

Подібні обмеження стосувалися також приватної власності на будинки й квартири і були виявом колективістських утопій, які з недовірою ставилися до природного людського бажання мешкати окремо. Томас Мор, автор Утопії, твору, від назви якого власне й походить саме поняття, пророкував, скажімо, що кожні 10 років відбуватиметься загальний та обов’язковий обмін житла. Сьогодні це нас, звичайно, смішить. Однак від соціалістичного мислення у багатьох залишилося переконання, що саме “держава” повинна будувати будинки та надавати в них – за невисоку плату – житло громадянам. Так, наче держава може взяти реальні кошти з інших джерел, аніж кишені громадян! Із подібною ментальністю пов’язане упереджене ставлення до думки, що приватний капітал міг би – задля прибутку – інвестувати у житлове будівництво. А тим часом повсюди, де держава монополізувала житловий сектор, неодмінно спостерігалася криза із житлом. Польща тут далеко не виняток. Адже державна монополія на будівництво спонукала до марнотратного використання коштів платників податків, а низька державна квартплата призводила мало не до безмежного попиту на житло. Іншими словами, будувалося мало, зате надто дорогих (за собівартістю), помешкань, а з іншого боку – знаходилося надто багато охочих отримати квартиру. Країна, яка прагне розв’язати проблему з житлом, повинна створити умови для інвестування у житловий сектор приватного капіталу. Це вимагає, в числі іншого, вільного встановлення величини плати за житло і права виселяти тих квартиронаймачів, котрі регулярно ухиляються від її оплати. Інша справа, що люди, які потрапили у складну життєву ситуацію, повинні отримувати соціальну допомогу. Жорсткий контроль за рівнем квартплати і безкарність квартиронаймачів-боржників радше відлякують від прибуткового інвестування у житлове будівництво, змушуючи займатися вирішенням житлової проблеми бідну й не надто голінну державу.

Індивідуальні споживачі користуються не тільки матеріальними об’єктами, але й численними послугами. Послуги – на відміну від речей – не можуть бути нічиєю власністю. Важко собі уявити, скажімо, власника послуги, яка полягає у переписуванні тексту на друкарській машинці. Стосовно послуг (так само як і речей) існує проблема: чи повинні вони надаватися виключно державними (і ширше: неприватними) установами, а чи й приватними також. Напевне, усі, не вагаючись, погодяться, що послуги перукарів, адвокатів, нотаріусів, посередників у продажу авто, маклерів тощо краще залишити приватному секторові. Однак, знайдеться чимало тих, хто вважатиме: освітні та медичні послуги повинні надаватися виключно або в більшості випадків державою, тобто у державних лікарнях, поліклініках і школах. Ця проблема й справді значно складніша, аніж у випадку вищевказаних типів послуг. Однак, погляд, наче надання освітніх і медичних послуг повинно залишатися монополією держави, нічим не обґрунтований, а виникає за ментальною інерцією (буття визначає свідомість!) чи внаслідок непорозумінь. Головне з-поміж них полягає у певності, начебто існування приватних шкіл чи лікарень неминуче призведе до позбавлення бідніших доступу до освіти й медичної допомоги. Таке переконання є наслідком незнання, що навіть приватне виробництво можна фінансувати різним чином. У найприроднішій ситуації приватне підприємство продає власні вироби чи послуги індивідуальним покупцям й утримує себе та розвивається за кошт здобутих таким чином доходів. Тут ми маємо справу із поєднанням приватного виробництва й приватного (ринкового) його фінансування шляхом відшкодування з боку покупців.

Можливість приватного надання згаданих послуг можна зберегти навіть тоді, коли з певних міркувань визнано, що конкретні різновиди діяльності повинні фінансуватися бюджетом (тобто з кишені платників податків), а не шляхом індивідуального відшкодування з кишені окремих покупців. Найкращим прикладом тут є шкільництво. Замість безпосереднього поділу грошей між державними школами, можна ті ж суми передати родинам учнів у формі освітніх бонів (ваучерів), запропонувавши школам певні уніфіковані вимоги. Розмір бюджетного фінансування, яке отримають окремі навчальні заклади, залежатиме від кількості здобутих ними бонів, що віддзеркалюватиме, у свою чергу, ставлення до їхніх послуг батьків, котрі оберуть саме цю, а не іншу школу. Таким чином, і державні, і приватні школи муситимуть конкурувати між собою. Подібна система запроваджена у деяких штатах США. Однак, вона була у 1993 р. відхилена у Каліфорнії під впливом протестів профспілки учителів, які виступили на захист монополії державних шкіл, де працюють члени профспілки.

В цілому, приватне надання окремих послуг можливе також тоді, коли їх фінансування залишається у руках держави, тобто фінансується за рахунок бюджету. У низці випадків, як-от у щойно згаданому, загальну суму бюджетного фінансування галузі можна розділити у формі бонів. Там, де таке розв’язання неможливе, оскільки певною послугою користується усе суспільство, чи існує лише один-єдиний виробник, можна оголосити тендер між приватними виробниками послуг. Виграє той, хто при належній якості зажадає з бюджету (тобто з кишені платників податків) найменшу суму. На таких засадах функціонує приватний сектор у оборонній промисловості багатьох західних країн. Користуючись механізмом тендеру, на Заході успішно розв’язано проблему очищення міст від сміття і навіть управління в’язницями (9).

Існує також достатній простір для приватного надання медичних послуг. Жодні економічні закони не вимагають, скажімо, аби всі лікарні, поліклініки, а тим паче санаторії, були державними. У багатьох країнах відбулося збільшення кількості приватних лікарень, скажімо, у Південній Кореї у 1975 р. 60% лікарень були приватними, а в 1987 р. – уже 87%. На Філіппінах виявилося, що найшвидше розвивалися власне приватні лікарні, і саме вони розташовувалися там, де існували найбільші проблеми з охороною здоров’я. Приватні лікарні розвиваються також у багатьох країнах Заходу, насамперед у Сполучених Штатах (10).

Проблема здійснення приватизації лікарень особливо гостра там, де в офіційно державних лікувальних закладах відбулася – в тому числі внаслідок скорочення бюджетного фінансування – “дика” приватизація: тут отримують від хворих неформальну оплату, використовують державне обладнання, ліки та матеріали для продажу приватних медичних послуг, ясна річ, без сплати податків. Приватизація, тобто контроль за лікарнями, здійснюваний їх власниками, може стати у цьому випадку найкращим засобом запровадження фінансової та фахової дисципліни. До речі, професія лікаря, така гарна і потрібна, чи не найбільше нівечить слабкі типи характерів, насамперед тоді, коли фальшиво усвідомлена фахова солідарність перешкоджає усуненню деморалізованих індивідів.

Стратегічне непорозуміння

Свідомості загалу притаманне двоїсте ставлення до проблеми власності на землю. Більшість погоджується з тим, що вирощування на землі агропродукції має відбуватися у приватних господарствах. Однак, ті ж самі люди міркуватимуть інакше, коли йтиметься про видобуток із землі мінералів. Важко зрозуміти, чому рільництво мало б бути приватним, а гірничодобувна промисловість – уже ні. Звичайно ж, ми знаємо, що корисні копалини невідтворювані, але, тим не менше, в обох випадках дослідження показують більшу середню ефективність приватного сектора у порівнянні з неприватним. Як обґрунтування, чому б то певна галузь економіки мала залишитися в руках держави, часто вживають слово “стратегічна”. До “стратегічних” галузей нерідко зараховують власне гірничодобувну промисловість, а також енергетику, телекомунікації, транспорт, інфраструктуру в цілому, оборонну промисловість. Півцарства у нагороду тому, хто зуміє знайти бодай тінь логічного обґрунтування цих “стратегічних” пояснень. Бо що б то мало означати – “стратегічна” галузь? Особливо важлива для суспільства? Якщо так, то держава повинна якнайшвидше дременути з неї, адже досвід показує, що у ролі безпосереднього виробника вона кепсько дає собі раду. Окрім того, селяни, напевне, переконані, що найважливішим для суспільства є виробництво продуктів харчування. Невже це мало б стати підставою для колективізації сільського господарства?

А може “стратегічною” є та галузь, яка повинна перебувати під безпосереднім контролем державного апарату, а отже залишатися своєрідним анклавом командно-адміністративного соціалізму чи військової диктатури? І така інтерпретація не має жодного сенсу. Адміністративно-командний соціалізм призвів до фатальних наслідків у гірничодобувній промисловості, телекомунікаціях, банківській системі, так само, як і в сільському господарстві, будівництві, торгівлі чи переробній промисловості.

Тим-то, виключення з процесу приватизації під баламутним приводом “стратегічності” цілих галузей промисловості не має жодного раціонального обґрунтування. Це всього лиш вторування поглядам, які кількадесят років тому панували у більшості країн Третього Світу і призвели до їх відсталості.

В основі цього погляду лежить такий собі нерозважливий етатизм, себто віра в необмежені можливості держави, або ставлення до всього, що державне, як до самоцінної вартості. З такою позицією – нині вона трапляється дедалі рідше – ми маємо справу в послідовників різних ідеологій: і в президента соціалістичного Зімбабве, і в лідера неофашистської Національної Ліги Італії (11).

Небажання приватизувати “стратегічні” галузі може також виникати внаслідок побоювання, що вони будуть опановані іноземним капіталом, який відтак почне експлуатувати певну країну. У відповідь на ці побоювання варто не блокувати приватизації загалом, а намагатися не допустити, щоб будь-яке, вітчизняне чи іноземне, підприємство захопило у тій чи іншій галузі монополістські позиції. Держава може також залишити за собою право вето щодо деяких особливо важливих справ, зберігши т.зв. “золоту акцію” (golden share).

Вищезгаданим упередженням варто також протиставити позитивний досвід приватизації телекомунікацій, портів, авіаліній, шахт чи електростанцій у країнах Латинської Америки, які донедавна ставилися до перелічених галузей як до сфери виключного державного контролю (12).

Приватизація інфраструктури має величезне значення і для Польщі. Адже інфраструктура вкрай важлива для розвитку, а в держави надто мало грошей, аби належно розбудувати і модернізувати її. Тож варто залучити до цієї справи приватний капітал.

Межі державного і приватного

Які різновиди діяльності варто безперечно виключити із сфери приватної власності? Почнемо від держави (себто уряду, парламенту, міністерств), бо так уже історично склалося, що держава є державною. Авжеж, з історії відомі випадки, коли країнами управляли приватні компанії (скажімо, Ост-Індська компанія в Індії), але це прецеденти минулого. Не існує також жодної приватної організації, яка за належну оплату надавала б фахові послуги у формі управління країною (існують лише міжнародні фірми, які продають окремі послуги такого ґатунку, скажімо, управляють системою мит). Спостерігаючи за некомпетентністю багатьох політиків, хотілося б сказати: “Шкода”. Ми розуміємо причини такого стану речей – управління країною породжує надто сильні емоції, аби його можна було передати – шляхом укладення угоди про наймання на роботу – спеціалізованій організації. Але релігія також викликає багато емоцій, однак чимало релігійних послуг (похорон, шлюб) можна придбати за гроші.

Цікаво також, що на чолі великих міжнародних корпорації, які виникли в одних країнах, нерідко стоять громадяни інших країн, за умови, що ці особи вважаються найкомпетентнішими у певних галузях. Натомість, я не знаю жодної держави, де допустили б, щоб її очолив чужинець. Зрештою, саме слово “чужинець” свідчить про те, наскільки поважним на рівні країни є поділ на “своїх” і “чужих”.

Про всяк випадок, додам, що я не пропоную приватизувати Польську державу або поставити на чолі її уряду якогось винятково компетентного чужинця. Я б тільки хотів звернути увагу на певні факти і стимулювати здатність дивуватися, яка допомагає нам краще розуміти світ.

Врешті, поміркуймо, якими б мали бути раціональні межі в економіці між приватною й державною сферами (включивши до складу останньої поряд із центральною адміністрацією також органи місцевого самоврядування та державні підприємства). Шукаючи відповіді на це запитання, ми мусимо повернутися до надзвичайно важливого розмежування між виробництвом окремих благ та фінансуванням їх виробництва. Варто також запам’ятати, що в ролі виробників можуть виступати державні організації із статусом бюджетних одиниць чи підприємств, приватні (або ширше: недержавні) фірми та організації, які не орієнтовані на досягнення прибутку: різні фонди, спілки, релігійні інституції (т.зв. non-profit organisations). Межу приватної та неприватної сфер ми можемо усталити, зробивши кілька послідовних кроків (13).

Спершу варто вирішити, які різновиди послуг держава може фінансувати або співфінансувати, виймаючи гроші з кишені платників податків. У ідеалі, це мало б бути сформульовано в конституції. Так було донедавна у випадку з Конституцією Сполучених Штатів, яка дозволяла фінансувати за державний рахунок дуже обмежену групу благ. Тому видатки бюджету ще в 1929 р. становили бл. 2,6% ВНП. Однак, пізніше цей відсоток стрімко побільшав, внаслідок політичного тиску та рішення Верховного Суду, яким фактично – шляхом інтерпретації – було змінено Конституцію (14). Однак, навіть конституційне визначення діапазону благ, виробництво яких має право фінансувати держава, не відповідає на запитання в принципі. Щодо цього між економістами немає повної згоди, однак існує певний мінімум згоди. Вважається, що державі варто фінансувати блага громадського вжитку (тобто такі, які неможливо розділити й спожити “шматками”) – скажімо, національну оборону чи правовий устрій. Сюди також належать блага, створення яких дає сильні позитивні зовнішні ефекти (такі блага у західній економічній науці звуться merit goods): користь осягає не лише безпосередній користувач, але й інші люди. Прикладом може послужити освіта; для контрасту згадаймо, скажімо, взуття,– у цьому випадку користь від блага отримує лише безпосередній споживач.

Усталюючи сферу благ, фінансованих державою, варто не забувати: що ширша ця сфера, то більший податковий тягар, який лягає на окремих осіб і підприємства, і коли ми перейдемо якусь межу, то це почне гальмувати розвиток економіки.

Відтак, належить пов’язати різновиди фінансування із типами виробників. Йдучи цим шляхом, можна поділити економіку на п’ять сфер (15):

Раціональні межі державного і приватного в економіці

ч.	Спосіб фінансування	Виробники
1.	індивідуальне комерційне відшкодування	приватні підприємства
2.	індивідуальні грошові пожертви	приватні неприбуткові організації
3.	державне фінансування у формі бонів	приватні підприємства та приватні неприбуткові організації
4.	державне фінансування в інакшій як бони формі(скажімо, фінансування збройних сил)	державні організації, які вдаються до субпідрядів(передоручення виробництва зовнішнім виробникам)
5.	державне фінансування з можливістю застосування тендерів	приватні підприємства

Як видно з таблиці, сфера приватного виробництва благ може бути значно вищою, ніж діапазон їх фінансування з приватних джерел, позаяк приватні організації можуть виробляти як блага, фінансовані індивідуально покупцями, так і значну частину благ, виробництво яких фінансують платники податків за посередництвом держави. Закладена в таблиці перевага приватних організацій над іншими виробниками є виявом переконання, що вони в середньому значно ефективніші за решту організацій. Цей принцип узгоджений з постулатом раціонального розмежування державного та приватного в сфері пропозиції.

Відбирати й давати

“Соціальна держава”, “держава загального добробуту” – ці терміни часто вживають у запальних публічних суперечках. Пов’язані з ними проблеми збуджують надто багато емоцій, які подекуди супроводжуються значною дозою невігластва й непорозумінь, а в частини політиків – прагненням до використання усього цього задля досягнення політичного зиску. Напевне в жодній іншій царині не можна настільки зашкодити людям під гаслом допомоги їм. З цієї точки зору соціальна проблематика навіть важливіша за проблеми приватизації. Небезпека загрожує й Польщі, яка не зможе швидко розвиватися без серйозних змін діапазону та форм соціальних розв’язань.

Дві сфери

Зазвичай вважають, що до компетенції соціальної держави належать дві сфери. Перша включає різноманітні трансфер(т)и (запомоги): пенсії за віком та інвалідністю, сімейні допомоги, допомоги на випадок захворювання тощо. Вони покликані мінімалізувати мірило можливого погіршення економічного становища окремих індивідів, спричиненого низкою обставин: передбачуваних (скажімо, старість) або непередбачуваних (нещасний випадок на робочому місці, безробіття). Ці розв’язання нерідко називають соціальним страхуванням. Така назва не надто влучна, оскільки трансфери мають небагато спільного із класичним комерційним страхуванням – на відміну від нього передавальні платежі мало пов’язані з індивідуальним ризиком. Тому краще вживати поняття “соціальне забезпечення”. По суті, йдеться про грошову допомогу, яка фінансується за рахунок податків, частину з яких цілком безпідставно називають “внесками” (скажімо, у Польщі – “внески” до ZUS). Державне фінансування не дезавуює самої ідеї таких запомог, бо від деяких різновидів ризику важко застрахуватися на ринку. Саме цей факт є головним аргументом, який аналітична економія сформулювала на захист соціальних трансферів. Однак, ніхто не боронить говорити про їх масштаб та форму, а також про те, що між ринком і державою може існувати “третя зона” – зона некомерційних організацій, налаштованих на підтримку тих, хто потребує допомоги. Самої лише констатації, що на ринку страхових послуг існують певні прогалини, замало, аби домагатися специфічного державного регулювання.

Другою сферою діяльності держави загального добробуту вважається бюджетне фінансування певних послуг, які без належного обґрунтування часто називають “соціальними”. Йдеться, переважно, про освіту й охорону здоров’я. Державне фінансування цих послуг у деяких країнах поєднане з державною монополією на їх надання. Однак, це зовсім не обов’язково. Адже за рахунок податків можна, скажімо, фінансувати навчання дітей і в державних, і в недержавних школах. Це ж саме стосується лікарень, поліклінік тощо. Освітні та медичні послуги значною мірою позитивно пов’язані з фізичним та інтелектуальним розвитком суспільства, а він – із розвитком економіки. Тому державне фінансування цих послуг вважається своєрідною інвестицією (хоча не відомо, чи справді та наскільки поменшав би масштаб їх придбання за умови фінансування на цілком приватних засадах). Натомість, вважається, що соціальне забезпечення, на яке покладають додаткові завдання, скажімо, зменшення сектора бідності чи послаблення економічного ризику, не сприяє розвиткові.

Спільною рисою обох сфер соціальної держави є те, що їх фінансують за рахунок податків, а останні, як відомо, зменшують індивідуальні доходи. Отож, чим більше запомог та послуг роздає держава, тим більше засобів вона змушена відбирати у громадян.

Різні цілі та конфлікт між ними

Соціальній державі приписують різні цілі. Найчастіше йдеться про зменшення сектора бідності, скорочення різниці в доходах, зміцнення відчуття економічної безпеки завдяки усвідомленню, що нічий життєвий рівень не впаде нижче визначеної межі. Такі цілі прийнятні для переважної більшості громадян кожного сучасного суспільства. Завжди, однак, варто запитувати, чи запропоноване розв’язання добре служить поставленій меті, чи впровадження його не завдасть шкоди іншим важливим цінностям, чи немає інших вирішень, які, принаймні до певної міри, могли б краще послужити втіленню поставленої мети. Ці питання стосуються сфер та форм соціальної держави, насамперед соціального забезпечення.

Придивімось до питання про скорочення різниці в доходах, оминаючи нормативну проблему: а яка різниця є оптимальною. Припустімо, існує загальна згода стосовно того, що різниця має скорочуватися порівняно з тим рівнем, який існував перед впровадженням соціальної держави. Це переводить нашу проблему з площини цінностей у площину ефективності, тобто аналізу залежності між засобами й цілями. Верифікуючи різні інструменти соціальної держави на цьому праксеологічному ґрунті, легко зауважити, що деякі з них не зменшують, а навпаки – посилюють нерівність у доходах між людьми, тобто призводять до перетікання грошей від бідніших до багатших. Такий характер має, скажімо, фінансування (за рахунок податків) вищої школи, яка, на відміну від базової та середньої освіти, не має загального характеру. У багатьох країнах, у тому числі в Польщі, до вищої школи значно частіше потрапляють не діти бідняків, а молодь із заможних сімей. “Безкоштовна” вища школа означає, що бідняки фінансують – сплачуючи податки – навчання дітей багатших співгромадян. Такої антиегалітарності позбавлений механізм обов’язкової оплати за здобуття вищої освіти, поєднаної з системою стипендій та позик для дітей із незаможних родин.

Антиегалітарним за своєю природою є також субсидування – з коштів усіх платників податків – вартості комунального житла, за умови, якщо значна його частина перебуває у користуванні осіб з вищими, ніж пересічні, доходами. Зменшенню нерівності служить у такому випадку ліквідація дотацій та підвищення квартплати, поєднане з системою запомог для осіб, які справді опинилися у скрутному становищі. В цілому, як підкреслює історик сучасної Західної Європи Г. Фан дер Ве, “соціальні трансфери виявили тенденцію до фаворизування не марґінальних груп, а середнього класу”. Однак, існують також інші приклади, скажімо, система запомог у Чилі, яка розвинулася у 70-80-х роках і була спрямована на допомогу справді найубогішим громадянам,– вона сприяла скороченню сфери бідності й зменшенню нерівності. Дослідження доводять, що вирівнювальна дія соціальних трансферів не залежить від їх масштабу, а власне від того, якою мірою вони допомагають найубогішим. Значні, але неналежно скеровані соціальні виплати збільшують нерівність, малі, але правильно скеровані – можуть її зменшити. Але в другому випадку слід так конструювати запомоги, аби вони не заганяли людей у пастку безробіття й залежності. Невдовзі ми до цього ще повернемося.

А зараз поміркуємо над проблемою, пов’язаною зі здійсненням безумовно важливої цілі, якою є зменшення індивідуального економічного ризику, тобто зменшення масштабу можливого погіршення економічних умов життя, зумовленого різними обставинами. Ця роль покладається насамперед на систему соціального забезпечення. З’являється дилема: люди мають неоднакові доходи – як у такому разі окреслити поріг, нижче якого ці доходи (завдяки соціальному забезпеченню) не повинні падати? Чи повинен цей поріг, скажімо, при нарахуванні запомоги для безробітних, дорівнювати визначеному відсоткові попередньої зарплати, а чи має бути однаковим для усіх, незалежно від їхніх попередніх доходів? Перше розв’язання краще захищає інтереси окремих осіб із різним рівнем життя, але призведе до того, що заможніші отримуватимуть вищі запомоги, аніж бідняки. Друге розв’язання менш корисне для тих, хто втратив кращі посади (однак, завдяки цим посадам вони мали більше нагод для індивідуального заощадження, а отже й страхування). В обидвох випадках принципове значення має величина встановленого порогу. Високий поріг забезпечить краще відчуття безпеки, але вимагатиме значних соціальних витрат та високих податків, що, зрештою, по-різному гальмує економічний розвиток. Через деякий час неодмінно виявиться, що реальна вартість номінально високого соціального забезпечення, внаслідок повільного розвитку економіки, менша, ніж номінально нижчі, але пов’язані з швидким розвитком гарантії. Поза тим, швидший розвиток сам породжує більшу економічну безпеку завдяки кращим можливостям знайти роботу та заощаджувати.

Соціальні пастки

Перед бідною країною, таким чином, лежать два шляхи: значні запомоги та доволі значне спершу відчуття економічної безпеки, але водночас уповільнений розвиток – або малі запомоги, можливість швидкого розвитку і завдяки цьому зростаюче відчуття економічної безпеки. Другий варіант найвсебічніше здійснили та продовжують здійснювати “азіатські тигри”. Першою дорогою досі прямують більшість постсоціалістичних країн, де соціальні трансфери поглинають у два рази більшу за обсягом частку національного доходу, аніж в інших країнах Заходу. До цієї групи постсоціалістичних держав належить і Польща, насамперед через справжній вибух пенсійних видатків. Решту елементів соціального забезпечення мають у нас значно меншу вагу, зате їх спрямованість могла б бути значно кращою.

Конфлікт між масштабом соціального забезпечення та розвитком економіки, а відтак довготривалою ліквідацією бідності, загострюють деякі перверсії стимулів, які виникають внаслідок нерозважливого формування запомог. Один з цих ефектів називається пасткою безробіття. Вона з’являється у тому випадку, коли запомоги надто високі порівняно з потенційним заробітком, і користуватися ними можна доволі довго. В такому разі слабшають стимули до пошуку праці, а з часом руйнуються фахові навички. Особливо тривале безробіття спостерігається у Західній Європі, де запомоги були і є значно більшими, аніж, скажімо, в США; окрім того, в Європі існують численні бар’єри, які гальмують створення нових робочих місць.

Аби уникнути пастки безробіття, належить виразно визначити розмір і термін отримання запомоги. До того ж, вкрай істотно, аби статус безробітного не був пов’язаний із якимись вагомими пільгами (скажімо, безкоштовним медичним обслуговуванням), які зникають, коли людину приймають на роботу. Краще вже, щоб основні медичні послуги були загальнодоступними, бо тоді ними можна користуватися і коли робота є, і коли її немає.

Пастка безробіття, однак, стабілізується та перетворюється у пастку стійкого узалежнення від запомоги, якщо безробітний після певного терміну втрачає запомогу, але починає отримувати не набагато нижчу, зате безтермінову соціальну допомогу. Щоб запобігти виникненню цього ефекту, соціальну допомогу варто (коли йдеться про осіб, здатних до продуктивної праці) обмежити в часі. Підставою для винятків із цього загального принципу можуть стати лише безсумнівні докази неможливості знайти будь-яку працю, хоча це не так просто перевірити. Іншим розв’язанням, до якого вдаються у низці країн, є виплата запомог за умови тимчасової трудової діяльності на користь місцевої громади, але такі громадські роботи важко ефективно організувати.

Описані мотиваційні наслідки пов’язані з ширшою проблемою – питанням психологічного впливу розгалуженої системи соціального забезпечення на її реципієнтів. Польський психолог Януш Рейковський зауважив: “Усяка політика, що містить елемент філантропії, загрожує виникненням в умах людей загарбницьких та експлуататорських прагнень (...). Ситуація, коли хтось отримує певні блага без певного особистого внеску, може витворити почуття меншовартості. Захищаючись від нього, люди виявляють тенденцію применшувати вартість того, що отримують, і приписувати тим, від кого її отримують, негідні риси та брудні мотиви”.

Пріоритет усунення злиднів шляхом розвитку країни

Повертаючись до цілей, які приписують соціальній державі – зменшення злиднів, збільшення економічної безпеки, зменшення нерівності доходів – варто ще раз підкреслити, що вони не ідентичні, ба більше – між ними існує конфлікт. Отож, варто визначитися, яким буде пріоритет. Тут ми вступаємо у ціннісну сферу. Особисто я глибоко переконаний, що пріоритет повинен залишитись за довготривалим скороченням сектора злиднів. Це моє ціннісне судження, в якому я хотів би переконати інших. Загальновизнаність цього погляду та врахування знань фахівців у дискусіях про засоби допомогли б нам дійти згоди щодо соціально-економічних проблем. Це дозволило б зосередити увагу громадськості на умовах, завдяки яким оживає механізм швидкого розвитку економіки, а відтак виникає чимало високопродуктивних робочих місць, а також – на перегляді масштабу й принципів успадкованої соціальної держави, аби вони відповідали поставленим умовам. Останнє означає зосередження меншої за обсягом соціальної допомоги на особах, яким загрожує справжня бідність і які справді нездатні до праці, і вдосконалення – завдяки реформам, які дозволять краще використовувати гроші платників податків – тих елементів соціальної держави, що служать розвиткові економіки: освіти та служби охорони здоров’я. Така стратегія швидкого розвитку завдяки скороченню безробіття та зростанню індивідуальних доходів зміцнила б економічну безпеку людей.

Одержавлена філантропія

Дискусія про державне забезпечення повинна обертатися навколо його масштабу, форм та результативності з точки зору приписуваних йому цілей, скорочення сфери бідності та зменшення індивідуального економічного ризику, а не самої його обґрунтованості.

Три механізми

Подібна дискусія підкаже раціональні висновки, коли ми пам’ятатимемо, що досягненню цих цілей служать три механізми:

1. Зростання індивідуальних доходів, нерозривно пов’язане із розвитком усієї економіки, та особиста завбачливість у формі заощадливості й особистого страхування там, де лише можливо;
2. Підтримка з боку сім’ї, недержавних організацій взаємодопомоги та благочинних організацій;
3. Державне соціальне забезпечення.

Останнє, таким чином, далеко не єдина відповідь на соціальні проблеми, які породжує вільний ринок, або, як його визначив один з омбудсменів, вдаючись до лексики “Trybuny Ludu” (газета польських комуністів.– Прим. перекл.) початку 50-х років,– “вовчі закони капіталізму”. Правильне розв’язання проблеми полягає у віднаходженні такого поєднання трьох перелічених механізмів, яке найкраще служитиме швидкому розвиткові економіки, а отже й підвищенню життєвого рівня людей та цілям, які приписують соціальній державі. Певна річ, у небагатій країні, громадяни якої переважно не надто заможні, основну роль покликане відігравати тривале зростання особистих доходів, що залежить від розвитку усієї економіки – від збільшення числа й продуктивності робочих місць. Ніяке соціальне забезпечення не може замінити цієї фундаментальної основи. Ба більше, треба уважно стежити за тим, аби масштаб і форми цих забезпечень не послаблювали рушійних сил економіки. У бідній країні спроби подолати убозтво за допомогою високих соціальних запомог – гарантія того, що країна з бідності не виборсається.

Шукаючи найкращих розв’язань, які б забезпечили розвиток, дозволили подолати убозтво й обмежити надмірний економічний ризик, варто не лише мати на оці сукупність механізмів, які служать досягненню цих цілей, але й пам’ятати, що розростання або невідповідна форма одного з них, а саме – системи державного соціального забезпечення,– витісняє решту механізмів. Отож, якщо соціальна держава перейде певну критичну межу, то суспільство опиниться в полоні своєрідного замкнутого кола. Ця держава залишиться сама на полі бою, і тоді всім здаватиметься, що тільки вона здатна протистояти злидням та забезпечувати гарантії економічної безпеки. Для розвитку інших механізмів необхідно негайно обмежити діапазон етатизму в соціальній сфері. Зрозуміло, в політиці це вкрай важко здійснити. Легко віддавати, важко відбирати. Але без цієї операції альтернативні розв’язання не розвинуться у належних масштабах, і запанує монополія соціальної держави на малоефективне у бідній країні подолання бідності та зменшення економічного ризику.

Етап витіснення

Яким чином експансія соціальної держави витісняє інші способи втілення цілей, приписуваних їй? Отож – насамперед – розростання соціальної держави обмежує індивідуальний економічний розвиток та індивідуальну завбачливість. Високі податки зменшують дохід, який залишається у власності окремих осіб, а існування розгалуженої системи державних запомог зменшує схильність до індивідуальної ощадливості. Цим частково пояснюється, чому в деяких багатих країнах із розвинутими інституціями держави загального добробуту люди заощаджують меншу частину власних доходів, аніж у бідних країнах, де подібна система відсутня. Скажімо, частка заощаджень у 1993 р. в Китаї складав 40% валового національного продукту, в Індонезії – 32,7%, у Таїланді – 34,2%, у Південній Кореї – 34,5%. Ці цифри набагато вищі, аніж відповідні показники багатих країн Заходу. Вони свідчать, що незаможні країни можуть заощаджувати набагато більше, а отже й більше інвестувати. А якщо вони водночас мають економічну систему, яка дозволяє обирати правильний шлях і ефективно використовувати швидке зростання продуктивних сил, то значний обсяг заощаджень та інвестицій призводить до надзвичайно швидкого розвитку господарства.

Подібного темпу розвитку ніколи не досягне бідна країна із широко розгалуженою системою соціального захисту, в якій держава обмежує рівень приватних заощаджень і вимагає сплати надто високих податків, послаблюючи стимули до праці й підприємливості. Таким характеристикам відповідають більшість постсоціалістичних країн, в тому числі, на жаль, і Польща.

Я вже згадував про те, що деякі багаті країни, зокрема у Західній Європі, мають добре розвинуту систему соціального забезпечення. Хтось міг би на це зауважити, що, коли вже ці країни розбагатіли, маючи таку систему, то й іншим вона не гальмуватиме розвитку. Однак такий погляд невірний. Адже тоді, коли ці країни швидко розвивалися – у 50-60-х роках – їхні соціальні системи були ще доволі скромними, окрім того, тоді в світі діяли певні сили прискорення розвитку, що пізніше ослабли. Надмірне розростання соціальної держави у Західній Європі відбулося у 70-х роках і пізніше, виявом чого стало швидке зростання податкового тягаря та бюджетних видатків. А відтак з усією силою далася взнаки суспільна ціна: дестабілізація державних фінансів, збільшення державного боргу, зниження темпів розвитку, зростання безробіття. Під впливом цих кризових явищ навіть багаті країни Заходу здійснюють перегляд та скорочення своєї соціальної системи.

Описаний розвиток подій підриває часто подибуване твердження, начебто розвинута соціальна держава, навіть якщо вона є причиною високих соціальних витрат, якраз і стала ціною порятунку капіталізму, який у випадку відсутності соціальної держави повалили б трудящі маси. Однак, коли розпочалася потужна експансія соціальної держави, виразно шкідлива для економіки, капіталізмові уже нічого не загрожувало.

Розростання державного соціального забезпечення також витісняє добровільні організації взаємодопомоги або благочинні організації. Адже тоді створюється враження, наче не інші особи, а держава зобов’язана дбати про тих, хто потребує допомоги. Підтримка, заснована на податковому примусі, звужує сферу приватної взаємної та добровільної допомоги, соціальний етатизм зіштовхує на узбіччя автентичну соціальність.

Тут варто нагадати, що розвиток капіталістичної економіки у часи, які передували впровадженню соціальної держави, супроводжувався швидким розвитком робітничих товариств взаємодопомоги. Вони фінансувалися з добровільних членських внесків. Число зареєстрованих членів т.зв. friendly societes у Великій Британії зросло від 2,8 млн. осіб у 1877 р. до 6,6 млн. у 1910 р. й 9,5 млн. в 1911 р., що свідчило про поширення системи добровільного убезпечення на більшість зайнятих фізичною працею. Згадані спілки засновувалися на принципі взаємодопомоги. На відміну від державних запомог вони шанували почуття власної гідності потенційних користувачів і не формували у них шкідливого психологічного ефекту узалежненості. Ці організації також здійснювали у середовищі своїх членів серйозну освітню та виховну діяльність, спрямовану на кшталтування поваги до праці та індивідуальної завбачливості. Як бачимо, образ “вовчого капіталізму” з XIX століття, в часи якого злидарі начебто були приречені виключно на філантропію багатіїв, належить до антикапіталістичних агіток. Окрім того, варто спитати: з якого б це дива добровільні пожертви (якщо тільки це не нагода продемонструвати власну вищість) на користь осіб, які опинилися у скрутному становищі, мали б убиватися легковажно кинутим словом “філантропія”, а державні запомоги, засновані на податковому насильстві, стали б моральним пріоритетом?

Більше добровільних пожертв

Той факт, чи пожертва добровільна, чи фінансована за рахунок податків, має не тільки моральний, але й економічний аспект. Адже друге – через зростання податкового тягаря – обмежує пружність економіки, а отже й шанси економічного успіху для бідніших. Тому деякі економісти розмірковують над тим, як, скажімо, завдяки відповідній просвіті, збільшити схильність людей допомагати іншим. Я не розглядатиму тут проблему реальності такого наміру. Усе ж, гадаю, що такої допомоги мало б бути якнайбільше. Однак, вона не розгорнеться в належному масштабі, якщо суспільна сцена буде зайнята надміру розрослою соціальною державою.

15 Наведену таблицю я склав, користуючись, із незначними модифікаціями, цитованим твором В. Нісканена. Модифікація полягає насамперед у долученні до таблиці п’ятої категорії.