Лешек Бальцерович Свобода і розвиток. Економія вільного ринку
Зміст

ДОБРІ Й ПОГАНІ ЗРАЗКИ

Японія: світло й тінь
Тигрячий вузол
Пружини тигрячого стрибка
Хворі тигри
Швеція: збанкрутілий рай
Німеччина: від “соціальної” до“надміру соціалізованої” економіки

Японія: світло й тінь

Японія викликає захват мало не в усього світу. Джерело цього захоплення – в її особливій культурі, адже слова самурай, камікадзе, гаракірі увійшли до світового словника. Нашу увагу також приваблює нечувано швидкий донедавна економічний розвиток Японії – він триває з кінця XIX століття, а особливо відчутно після II Світової війни. Японія досі залишається єдиною країною з-поза кола європейської культури, що опинилася в групі кільканадцяти найрозвинутіших країн світу.

У 1950-1979 роках Японія досягнула найвищих темпів економічного розвитку з-поміж усіх розвинених капіталістичних країн. У 1950-1959 роках темп розвитку становив там 9,5% на рік, у 1960-1969 роках – 10,5%, а у важкі 70-і – 4,9% (1).

Інтелектуальна легковажність

Надзвичайні успіхи не лише викликають подив, але й породжують усілякі популярні теорії, які вказують на джерело цих успіхів. Теорії оприлюднюють не тільки чимало журналістів, але подекуди й особи з ученими титулами. Одна з подібних теорій констатує, що економічні успіхи Японії зумовлені насамперед тим, що у цій країні мешкають японці. Йдеться про посилання на якісь надзвичайні психокультурні риси, завдяки яким японці принципово відрізняються від представників інших суспільств (скажімо, виняткова працьовитість чи рудименти феодальної лояльності та патерналізму).

Ясна річ, окремі суспільства мають власні особливі риси, які ґрунтуються на особливостях їх історії. Це, звичайно, стосується і японців. Однак легко довести, що ці особливості не могли зіграти принципової ролі в економічному успіхові Японії чи будь-якої іншої країни. Японці мешкали в Японії також і в XIX столітті, а тоді ця країна розвивалася повільніше, аніж Західна Європа. Так само помилково пояснювати надзвичайний економічний успіх Південної Кореї якимись особливими рисами корейців. Адже до початку 60-х років Південна Корея була розпачливо бідною, і всі вважали її “болячкою” Азії. І тільки економічні реформи, здійснені у 60-х роках – насамперед створення умов для проекспортного розвитку – спричинили навдивовижу швидкий розвиток господарства, який здивував і самих корейців. Поза тим корейці мешкають також у Північній Кореї, яка кількадесят років тому була більшою мірою індустріалізована, аніж Південна Корея, а нині має національний дохід у чотири рази нижчий, аніж південний конкурент. Мораль усього вищесказаного проста: помилково вбачати виключні або головні джерела якихось надзвичайних успіхів (чи невдач) суспільств у важких для точного окреслення їхніх особливих психологічних рисах. Це вияв своєрідної інтелектуальної легковажності. Основні причини економічних успіхів належить шукати у тривких умовах економічної діяльності населення певної країни. І лише тоді, коли такого роду пояснення не в стані вичерпно пояснити економічний успіх чи катастрофу, можна дошукуватися додаткових причин також у ретельно дефінійованих психосоціальних властивостях суспільств. До тих рис, із якими варто серйозно рахуватися, належать: рівень освіти, напруженість потенційних етнічних конфліктів, спосіб виховання дітей, роль сім’ї.

Всемогуття держави?

Інша популярна теорія намагається витлумачити великі економічні успіхи Японії якимось особливим державним регулюванням. Багато хто досі переконаний, що творцем японського дива було славетне японське Міністерство промисловості й торгівлі – МІТІ, покликане опрацьовувати стратегічні візії розвитку економіки, а пізніше за допомогою різних знарядь забезпечувати їхнє втілення. Деякі прихильники централізованого планування із заздрістю поглядають у бік Японії, вважаючи її країною, де начебто здійснився їхній ідеал.

Я гадаю, що подібні міркування є виявом наївності. Вслухаймося краще в те, що кажуть факти і самі японці. Як відомо, Японія досягнула великих успіхів, зокрема у виготовленні та експортуванні легкових авто. Тим часом, як доводить відомий японський економіст Кеніші Омае, японські автомобільні фірми досягнули успіху всупереч планам власного уряду. Адже кільканадцять років тому МІТІ дійшло до висновку, що дев’ять японських автомобілебудівних фірм не мають шансів вижити, позаяк існує велетенська перевага американської трійці з Детройта. Той самий економіст підкреслює, що справді конкурентоспроможні галузі японської промисловості, як-от виробництво побутової електроніки, ксерокопіювальних апаратів, офісного обладнання, автомобілів, перебували цілковито поза межами втручання уряду (2). А водночас, як відзначає видатний американський економіст Пол Краґмен із Масачузетського Технологічного Інституту, намагання держави забезпечити розвиток сталеливарної промисловості Японії за допомогою значних інвестицій, не підвищило прибутковості галузі. Два американські дослідники, Річард Бізон і Девід Вайнстайн, проаналізували залежність обсягів державної підтримки (у формі пільгових кредитів, податкових пільг, субсидій і захисту від імпорту) та темпів розвитку 13 галузей японської промисловості у 1955-1990 роках. Виявилося, що чим більша допомога, тим нижчі темпи розвитку. Японські державні службовці вочевидь зробили вкрай поганий вибір, вкладаючи державні кошти у галузі із доволі низьким потенціалом розвитку. Натомість, галузі, які особливо динамічно розвивалися, не користали з подібної підтримки і зважилися на експансію всупереч переконанням службовців МІТІ. Загалом, здійснюваний уже доволі довго ретельний аналіз японської економічної політики схиляє багатьох дослідників до висновку, що успіхи японської промисловості не були осягнуті завдяки конкретним спробам якось особливо керувати її розвитком – цілком навпаки (3). Я особисто мав нагоду в 1993 р. провадити переговори в усіх головних урядових та економічних установах Японії, і в мене виникло враження, що й там можна знайти прихильників вищезгаданого погляду. Зрештою, представники самого МІТІ підкреслювали, що часи, коли уряд намагався активніше впливати на структуру економіки Японії, давно минули, а роль свого міністерства вбачали у створенні форуму для дискусії поміж представниками бізнесових кіл та уряду щодо напрямків майбутнього розвитку країни. У державних урядовців це міністерство не користується надто високим престижем. У анкеті, проведеній у 1993 р. серед чільних civil servants (Державних службовців – прим. перекл.) МІТІ посіло третє місце в списку малоістотних міністерств та урядових агентств (4).

Звідкіля, в такому разі, береться доволі поширене переконання, що за економічними успіхами Японії криється якесь особливе регулювання, зокрема у формі діяльності єдиної потужної урядової установи? Я гадаю, що це вираз поширеної схильності шукати причини надзвичайних колективних успіхів у якомусь одному очевидному, наочному явищі, а не в поєднанні кількох – важчих для зрозуміння і нерідко діючих анонімно – механізмів. Зворотним боком цієї ж тенденції є, в свою чергу, вбачання причин гаданих чи фактичних невдач або труднощів в одному, цього разу прихованому, чинникові – змові певних сил: міжнародної фінансової олігархії, Міжнародного Валютного Фонду, іноземних радників тощо.

Справжні чинники успіху

То як же пояснити виняткові економічні успіхи Японії? Гадаю, що вони ґрунтуються не на окремому, винятковому чинникові, а на винятковому переплетенні чинників. За винятком кінця 40-х років, Японія, завдяки низькій інфляції, мала у повоєнний період тверду, стабільну грошову одиницю. Це черговий доказ абсурдності тези, буцім стимулювання економіки шляхом накачування її порожніми грошима сприяє швидкому розвиткові. Економіка Японії також була значно меншою мірою, аніж пересічно у високорозвинутих країнах (і непорівняно менше, аніж у Польщі), обтяжена як податками, так і бюджетними видатками.

В японській економіці переважав і досі переважає приватний сектор. Державні фірми відіграють там ще меншу роль, аніж у країнах розвинутого капіталізму. Навіть залізниці в Японії приватні. Перші приватизаційні заходи відбулися тут наприкінці XIX століття, після того, як у перехідний період – епоху Мейдзі – держава взяла на себе роль інвестора в економіці. Однак вона швидко відмовилася від цієї ролі. Подальшим важливим елементом японського рецепту швидкого розвитку була тривала проекспортна орієнтація при потужній внутрішній конкуренції поміж вітчизняними виробниками, особливо у промисловості. Після періоду бурхливих переговорів між трудящими і роботодавцями у першій половині 50-х років у Японії сформувалася система трудових відносин, сприятлива для розвитку підприємництва, а отже інвестицій та створення робочих місць, а не легковажного проїдання прибутків. Японські профспілки, схоже, назагал зрозуміли, що незамінним джерелом зростання реальної заробітної плати та якомога повнішої зайнятості є постійне підвищення продуктивності праці. Цей тип промислових стосунків частково пов’язаний із наступним переплетенням “японського вузла”: значними заощадженнями та інвестиціями. Врешті, варто нагадати про високий рівень освіченості японців і про довголітню політичну стабільність, які уможливили здійснення економічної політики, налаштованої на тривале економічне зростання.

Окремі елементи цього вузла чинників існують і поза межами Японії. Однак дуже важко добитися, аби вони почали діяти усі водночас. Японії це вдалося. І в цьому я вбачаю головні джерела японського економічного дива (а також виняткових досягнень інших “азіатських тигрів”). Країна, якій пощастить запровадити у себе цей “японський вузол”, має шанс на виняткові економічні досягнення.

Японські інституційні особливості

Японська економічна система мала, а до певної міри й надалі має певні особливості. Одна з них – справжній ритуал узгодження рішень між різними щаблями на великих підприємствах, що забирає багато часу, але покликаний забезпечити велику ефективність здійснення раз прийнятих рішень. Іншою характерною рисою було т.зв. пожиттєве наймання працівників на одному підприємстві. Однак варто нагадати, що це явище охоплювало тільки бл. 25% загалу зайнятих – частка, яка припадає на великі корпорації (5). Окрім того, ті, хто користується такою системою, мусять погоджуватися на подекуди суворі зміни робочого місця у межах підприємства (6). В решті економіки діє еластичний вільноконкурентний ринок праці. Третьою особливістю вважають існування великих груп підприємств – keiretsu, заснованих на тому, що члени групи взаємно володіють акціями окремих підприємств. Із цим пов’язана четверта специфічна риса: багатолітні комфортні стосунки великих промислових підприємств і окремих банків, які часто належать до одного й того ж keiretsu. Подібні довготермінові стосунки – і це п’ята особливість – нерозривно пов’язували усіх учасників виробничого ланцюга. Це витворило специфічну систему міцного колективізму всередині окремих структур, поєднану із гострою конкуренцією поміж ними.

Ці та інші особливості деякі оглядачі донедавна трактували як найважливіші чинники економічного успіху Японії та її козирі у порівнянні з “ліберальними” моделями англо-саксонської економіки. Однак така інтерпретація малопереконлива (7). Адже на відміну від вищеописаних фундаментальних рис японської економіки, важко продемонструвати чіткі механізми, що провадили б від цих особливостей до особливо високих темпів зростання. Самої лише констатації специфічних рис замало. Не все, що відбувається у країні економічного успіху, обов’язково зумовлює такий успіх.

На користь цієї тези додатково свідчить те, що діється із “японською моделлю” від кінця 80-х років. Отож, уже від 1973 р. темпи зростання в Японії дуже виразно зменшилися, до рівня 3-4% щороку. Частково це була ціна успіху: Японія практично наздогнала, зокрема у промисловості, найрозвинутіші країни світу і в зв’язку з цим втратила своєрідну “премію за спізнення” – нагоду купувати закордонні зразки, чим вона раніше широко користувалася. Іншим чинником було (і залишається досі) старіння суспільства, що знижує ступінь заощаджень – а отже й інвестицій. Прецінь, літні люди менше від молодих заощаджують, вони використовують раніше заощаджені кошти. Отож існує важлива залежність поміж демографічною структурою суспільства, заощадженнями та інвестиціями і економічним зростанням.

До всього цього наприкінці 80-х років додалися нові клопоти: криза на ринку нерухомості та в банківській системі, а також зростання курсу єни щодо долара на 24% упродовж кількох років, що знизило цінову конкурентоспроможність японських товарів. Японія увійшла в період тривалого застою. І ось у цих нових обставинах ті особливості, які донедавна здавалися джерелом її економічного успіху, почали трактуватися як чинники слабкості, варті перегляду. Скажімо, було помічено, що комфортні стосунки великих підприємств та локальних банків можуть стати джерелом нестримної експансії, яка загрожує великим крахом. Прийняття рішень шляхом консенсусу пов’язане із ризиком розмивання індивідуальної відповідальності та надмірного сповільнення темпів цього процесу. У деяких великих японських підприємствах, скажімо Гонді та Санйо, у зв’язку з цим відбулася зміна структури управління та прийняття рішень. Критичному переглядові була також піддана система пожиттєвого наймання у великих корпораціях. Найімовірніше, ця система залишиться чинною тільки щодо тих працівників, які вже охоплені нею; нові працівники, вочевидь, будуть виняйняті на засадах, подібних до тих, які чинні в інших капіталістичних країнах. Послаблюється також жорсткість зв’язків у рамках деяких keiretsu (8).

Деформації, криза, реформи

Ще гострішому осудові та спробам перегляду були піддані ті риси японської економіки, про які давно було відомо, що вони становлять деформації, відповідальні за зниження середнього рівня життя в Японії. Однією з них був (і залишається) крайній, антиринковий протекціонізм щодо сільського господарства. Він призводив до того, що японські покупці платили за продукти харчування вдвічі більше, аніж споживачі у Сполучених Штатах, а за м’ясо – у чотири рази більше. Це також призвело до нагромадження велетенських надлишків рису – за що в черговий раз розплачується платник податків (9).

Вкрай антиринкове державне регулювання у сільському господарстві є частиною ширшого явища: високих – формальних і неформальних – імпортних бар’єрів у низці галузей. Три відомі японські економісти підрахували, що японські споживачі втрачають з цієї причини принаймні 75-110 млрд. доларів, що становить 2,6-3,8% національного доходу. В привілейованих галузях завдяки цьому зберігається не більше 180 тис. робочих місць, і то непомірним коштом – річні витрати на збереження одного робочого місця оцінюються в 60 тис. доларів (2,7 річних платні японського робітника). Іншою ціною є гальмування створення значно більшої кількості робочих місць у галузях, які розвиваються (10).

Кишеня японського споживача також зазнає втрат через низьку ефективність сектора послуг, що було (і є), в свою чергу, наслідком внутрішніх конкурентних бар’єрів, запроваджуваних державою. Підраховано, що пересічна продуктивність у цьому секторі, зокрема в торгівлі, сфері банківських послуг і телекомунікації, на 40-50% нижча, аніж продуктивність аналогічних послуг у Сполучених Штатах (11). Це свідчить, що в цих галузях існує чимале приховане безробіття.

Таким чином, Японія має наче дуалістичну економічну систему: навдивовижу ефективну, завдяки конкуренції, промисловість, та малоефективний сектор послуг і деякі інші платні галузі, де конкуренції значно менше. Тим часом, у міру зростання рівня доходів на душу населення, частка промисловості знижується, а частка послуг зростає. Це означає, що без лібералізаційних реформ у другій сфері Японії загрожує подальше зниження темпів розвитку.

Найбільший розрив між високим грошовим доходом на душу населення та якістю життя спостерігається у царині житлових умов. Це аж ніяк не результат високої щільності населення – подібне, зрештою, спостерігається у Нідерландах, де житлові умови непорівняно кращі,– а радше наслідок неприхованого державного регулювання, пов’язаного із сільським господарством і ринком нерухомості. Штучне завищення цін на продукти землеробства завищує середні ціни на землю, а почерез це обмежує доступність її використання для побудови помешкань. Становище погіршують суворі закони, які забороняють надання для цієї мети ґрунтів навіть поганої якості. Відтак у Токіо перелогом лежать 160 тис. акрів неродючої землі – вдвічі більша площа, аніж займають приватні будинки(12).

У пошуках глибинних причин описаного стану речей ми доходимо до політичної системи Японії. Від 1956 до 1993 року країною керувала одна партія: Ліберально-демократична партія (ЛДП). З одного боку, це зробило можливим багаторічне здійснення економічної політики, яка забезпечила швидке економічне зростання, але з іншого – призвело до виникнення згаданих деформацій, які значною мірою знизили якість життя в Японії. Адже ЛДП перебувала у дуже великій залежності – до речі, і в фінансовій також,– від лобістських груп, яким забезпечувала привілеї – і це зворотній бік вищеописаних деформацій. Специфічний поділ країни на виборчі округи до того ж призвів до непропорційно великого впливу сільського населення, з яким партія була дуже тісно пов’язана. Виборчий закон, чинний від 1899 р., сприяв виникненню у партіях фракцій та політичній (рівно ж і особистій) корупції (13).

Економічна криза та серія політичних скандалів наприкінці 80-х років позбавили ЛДП неподільної влади. Японія увійшла у період політичного хаосу – і змін. Від серпня 1993 до кінця 1994 р. змінилися три прем’єр-міністри. Водночас ухвалено новий виборчий закон, який протидіє згаданим недолікам. Триває інтенсивна реструктуризація партійної системи.

Перелом у політичній системі відкрив шлях до лібералізації – а завдяки їй до усунення згаданих деформацій в економіці (14). Японці здобули шанс, що менше зисків припадатиме добре організованим лобістським групам, а більше – найширшим суспільним колам. У виграші буде якість життя у цій країні.

Тигрячий вузол

Презентація тигрів

Найстарішим “азіатським тигром” є Японія, котра розпочала гонитву за Заходом ще наприкінці XIX століття, але справжнього прискорення набула на початку 50-х років ХХ століття. На початку 60-х до перегонів приєдналися чотири наступні країни: Тайвань, Південна Корея, Гонконґ та Синґапур. Нарешті, у 70-х роках на шлях прискореного розвитку стали Таїланд, Малайзія та Індонезія. Наймолодший “тигр” – Китай, котрий у 1977-1987 роках подвоїв свій національній дохід. Слідом за ним, схоже, прямує В’єтнам. Однак дві останні країни заслуговують на окреме обговорення, як зразки посткомуністичної трансформації в азіатській версії. Додам лише, що джерела швидкого зростання посткомуністичних “азіатських тигрів” варто шукати зокрема в їх специфічній економічній структурі на початках: чимало легкого для приватизації аграрного сектора, обмаль деформованої соціалізмом промисловості.

Згідно з опублікованим у 1993 р. рапортом Світового Банку (15) економічне зростання у 1960-1992 роках у групі “азіатських тигрів” було трикратно швидшим, аніж у Латинській Америці та Південній Азії, а також у п’ять разів швидшим, як у субсахарській Африці, навіть значно швидшим, як у розвинутих капіталістичних країнах та нафтодобувних регіонах. Ця надзвичайна економічна динаміка супроводжувалася доволі незначним розшаруванням доходів, непорівняно меншим, аніж у більшості країн Латинської Америки та країнах тієї ж Азії, які розвивалися повільніше, скажімо, на Філіппінах. Отож певні сили динамічного розвитку, чинні в середовищі “азіатських тигрів”, зумовили швидке поліпшення матеріальних умов загалу бідняків, і в такий спосіб протидіяли загостренню економічної напруги. Швидкий економічний розвиток за умов доволі незначної нерівності призвів у середовищі “азіатських тигрів” до радикального покращення фундаментальних соціальних показників. Скажімо, середня тривалість життя зросла там від 56 років у 1960 р. до 71 року в 1990 р. Відсоток осіб, які живуть в абсолютних злиднях, тобто мають обмежений доступ до харчування та питної води і не мають даху над головою, зменшився в Індонезії від 58% у 1960 р. до 17% у 1990 р. За той сам час аналогічний показник у Індії зменшився з 54 до 43%.

Сумнівні теорії

Східноазіатське економічне диво викликало, звичайно, величезний інтерес і породило масу різноманітних теорій, які намагаються його пояснити. Деякі з теоретиків покликаються на найочевидніші, найпомітніші чинники. Одна з таких поверхових теорій намагається витлумачити економічні досягнення “азіатських тигрів” їхньою “азіатськістю”, тобто фактом, що ці країни розташовані в Азії (Східній). Однак таке пояснення несерйозне, позаяк дуже швидко розвивалися також деякі країни, розташовані в інших частинах світу. Скажімо, Західна Німеччина у 1950-1960 роках збільшувала в середньому свій національний дохід на 8% щороку. Великим динамізмом відзначалася також Італія. Водночас в Азії не бракує країн, які розвиваються вкрай повільно. У східній частині континенту до таких належать Філіппіни, а у Південній Азії – Індія; тільки нещодавно – після часткового усунення всеохопного, паралізуючого державного регулювання – вони набули деякої тигрячої динаміки.

Варто нагадати, що ніхто, властиво, не сподівався виявів східноазіатського економічного дива. У 1947 р. урядовий рапорт представляв дуже песимістичний образ однієї країни: робітники цураються важкої, продуктивної праці. Продуктивність праці спадає, а платня занадто висока. Підприємства неефективні й залежать від субсидій. Країна неконкурентоспроможна, існує серйозна загроза, що вона стане вічним тягарем для решти світу. Цей урядовий рапорт був написаний у ... Японії. Так само, Південна Корея ще на початку 60-х років вважалася країною, яка виживає лише завдяки американським субсидіям. Тільки загроза їх скорочення змусила, врешті, провести реформи економічної політики, а ті дали несподівано добрий результат.

Тож варто скептично ставитися до пояснень, які за головний чинник успіху вважають якийсь спільний культурний ґрунт “азіатських тигрів”. Особливо поширена мода вважати пружиною швидкого розвитку конфуціанство. Це, однак, викликає подвійні сумніви. “Азіатські тигри” дуже різняться між собою в культурному сенсі. Впливи конфуціанства, яке – нагадую – походить з Китаю, поширені на Тайвані, в Гонконгу, Синґапурі, але їх не знають у Таїланді чи Індонезії. Поза тим, конфуціанство було підставою всемогутньої бюрократії, а та відігравала у самому ж Китаї часто вкрай негативну роль, з недовірою ставлячись до торгівлі й приватного капіталу. Китайські міста не мали автономії, з якої користали міста Заходу. Імператорські укази в Китаї також блокували важливу пізнавальну діяльність.

Скажімо, у 1405-1433 роках китайський флот, числом у кількасот кораблів, здійснив мандрівку, відвідуючи порти від Малакки до Занзибару. Найбільші кораблі мали вантажопідйомність 1500 т. Але в 1436 р. імператорським указом було заборонено спорудження великих морських кораблів, ба навіть взагалі кораблів із більш ніж двома щоглами. Китай відгородився від світу, а його морські кордони стояли відкриті навстіж перед нападниками.

Якщо “азіатськість” мала хоч якийсь вплив на те, що у Східній Азії постала група країн, які швидко розвивалися, то лише завдяки відомому з антропології механізмові культурної дифузії, тобто переймання певної моделі розвитку, випробуваної в одній з країн, сусідніми. Однак у чому полягає сенс цієї моделі? Які її складові забезпечують такий гігантський економічний динамізм?

Першочергові пояснення

На останнє питання можна доволі легко відповісти, коли почати від чинників, які лежать достоту на поверхні. Тут практично немає суперечок щодо джерел східноазіатського економічного успіху.

На цьому верхньому рівні економічне зростання залежить від темпу нагромадження продуктивних сил країни, а також від темпу зростання ефективності цих сил, як нагромаджених раніше, так і урухомлених у певний період. Продуктивні сили розуміють у ширшому та вужчому сенсі. У широкому сенсі ними є не тільки будівлі, дороги й машини, але й знання та уміння людей, тобто людський капітал. Нові порції продуктивних сил називаються інвестиціями. Інвестиції необхідно покривати, тобто фінансувати, із заощадження тієї частини витворених у країні доходів, яка не призначена на споживання. Вони також можуть походити з-за кордону.

Врешті, зростання ефективності продуктивних сил виявляється у тому, що потік реальних (очищених від інфляції) доходів, створених за допомогою цих сил, зростає швидше, аніж вони самі.

Отож, винятковий динамізм “азіатських тигрів” виник з того, що вони дуже швидко нарощували свої продуктивні сили, заощаджуючи й реінвестуючи значну частину поточних доходів, а водночас досягали в середньому високого темпу зростання продуктивності. У 1965 р. заощаджена частка доходу (її називають ступенем заощаджень) була серед “азіатських тигрів” меншою, аніж в країнах Латинської Америки. У 1990 р. вона перевищувала їх майже на 20%. У 1965 р. рівень інвестування в обох групах країн був ідентичним, а в 1990 р. “азіатські тигри” інвестували в два рази більший відсоток своїх доходів, аніж країни Латинської Америки. Водночас ці перші, якщо брати усереднені показники, інтенсивніше нарощували ефективність своїх швидко зростаючих продуктивних сил, аніж інші країни Третього Світу.

Колишні соціалістичні країни також мали високий ступінь заощаджень та капіталовкладень. Суспільство частково змушували утримувати його, застосовуючи недемократичну й неринкову систему, в якій держава-партія контролювала поділ валового доходу на частки, які скеровували на споживання та інвестування (а також приймала рішення щодо вибору напрямків розвитку та інвестиційних проектів).

Однак, значні інвестиції при соціалізмі супроводжувалися доволі низьким, а з часом дедалі нижчим темпом зростання продуктивності. Це призводило до зниження спершу відносно високого темпу економічного зростання, а відтак до виникнення гігантського розриву в рівні розвитку поміж соціалістичними й капіталістичними країнами. Такий процес яскраво помітний, коли порівнювати країни, які ще кількадесят років тому мали приблизно однаковий рівень національного доходу на душу населення: НДР і ФРН, Чехословаччину й Австрію, Польщу й Іспанію, Північну й Південну Кореї.

Таким чином, головна особливість “азіатських тигрів” полягає в тому, що їм вдалося поєднати винятково високі рівні заощаджень та інвестицій із швидким і тривалим темпом збільшення ефективності продуктивних сил. Що ховається за цим “тигрячим вузлом”? Тут ми доходимо, до чинників, закладених глибше, ідентифікація котрих викликає значно більше суперечок. Однак про це в наступному розділі.

Пружини тигрячого стрибка

Вісім східноазіатських “тигрів” – Японія, Південна Корея, Тайвань, Гонконґ, Синґапур, Малайзія, Таїланд та Індонезія – упродовж останніх 30-ти років розвивалися значно швидшими темпами, аніж інші країни світу.

Три пояснення східноазіатського дива

Що ховається за цим тигрячим вузлом величезних інвестицій та швидкого зростання продуктивності? Тут починаються суперечки, і то не лише в середовищі економістів, але й широкої громадськості. Гадаю, що ці суперечки можна розв’язати, піддавши відомі факти простому, логічному аналізові. Задля цього ми мусимо спершу впровадити поняття фундаментальних чинників розвитку (коротко: основ), як-от: права і структура власності, стабільність грошової одиниці, ставлення до зовнішнього світу, перевантаженість економіки податками та бюджетними витратами і т.п. Діяльність держави у галузі економіки полягає у створенні та зміцненні основ, або у різноманітних специфічних регулюваннях, скажімо, підтримці окремих галузей промисловості, утриманні заниженої процентної ставки, утворенні спеціальних інвестиційних банків, пільгових кредитах. Ті, хто домагається “державного регулювання”, зазвичай мають на думці власне такі форми активності держави, так, наче створення та зміцнення основ неістотне для розвитку економіки і не свідчить про значну активність держави (16).

Ці прості розрізнення дозволяють нам сформулювати три конкуруючі погляди на пружини тигрячого стрибка:

1. Головною причиною зростання було специфічне державне регулювання; основи тут малоістотні;
2. Істотними були й основні чинники, і певні специфічні регулювання;
3. Головна рушійна сила була зумовлена винятково існуванням основ; специфічне регулювання було малоістотним, а подекуди й шкідливим.

Сумнівне регулювання

Спершу ми повинні відмовитися від спокуси висловитися на користь гіпотези ч. 2 тільки з тієї причини, що вона міститься посередині. Механічне визнання принципу “золотої середини” іноді зводить на манівці. Істина не завше знаходиться посередині. Краще вдатися при аналізі добре перевірених фактів до крихти логіки. У нашому випадку йдеться про принцип, що спільне для обговорюваних країн явище – винятково швидкий економічний розвиток – належить пояснювати спільними для всіх цих країн чинниками. Специфічне регулювання не задовольняє цього простого критерію. Адже воно спостерігалося тільки у деяких з-поміж “азіатських тигрів”: Японії, Південній Кореї та Синґапурі. В інших країнах, зокрема у Таїланді та Гонконгу, воно практично відсутнє. Але ж уся вісімка країн Східної Азії досягнула дуже швидкого економічного зростання.

Без вагань ми можемо відкинути позицію ч. 1, яка рушій швидкого зростання вбачає у специфічному регулюванні, поминаючи значення основ розвитку. Коли б ця позиція була істинною, то найшвидший розвиток економіки мав би відбуватися за соціалізму. Прецінь, саме він максимально розвинув державне регулювання, чим водночас цілковито ліквідував основні чинники розвитку.

Не витримує логічного тесту й позиція ч. 2, яка, щоправда, визнає роль основ, але додатково надає надмірної ваги певним специфічним регуляторам. Таку сумнівну ситуацію презентує рапорт Всесвітнього Банку Східноазіатське диво, котрий водночас подає багато фактів, здатних цю ж ситуацію підважити (17). Йдеться не лише про уже згаданий стан, коли специфічне регулювання спостерігалося лише в деяких країнах Східної Азії, а винятково швидкий розвиток – у всіх. Нашу увагу, окрім цього, привертають такі проблеми. По-перше – докладний аналіз певних різновидів регулювань там, де їх застосовано, показує, що вони були або могли стати шкідливими для економіки певної країни. Такий характер, скажімо, мала у Південній Кореї 70-х років інвестиційна експансія у важкій промисловості, керована державою. Вона призвела до зростання зовнішньої заборгованості та відтягнула кошти від більш проекспортних галузей економіки. Ці факти схилили південнокорейський уряд до корекцій в економічній політиці, а пізніше – до лібералізації економіки загалом.

По-друге – навіть серед тих “азіатських тигрів”, які вдавалися до певного специфічного регулювання, воно мало непорівняно меншу напругу, аніж у переважній більшості країн Третього Світу, не згадуючи уже про колишні соціалістичні країни. Так, скажімо, міра митного захисту внутрішнього ринку у 1987 р. становила в середньому в країнах Східної Азії 21%, Південної Азії – 77%, Латинської Америки – 33% (відтоді усі ці країни знизили рівень протекціонізму).

По-третє – наслідки специфічних регулювань, хоча й не конче позитивні, могли б у країнах Східної Азії – завдяки дії основних чинників – бути кращими, аніж в інших країнах, де подібних розбудованих основ не було. Особливо велике значення тут мала проекспортна орієнтація економіки. Вона уможливлювала значно швидше виправлення помилок економічної політики, аніж у країнах, які ізолюються від зовнішнього світу. Результати, досягнуті на закордонних ринках, залишаються для країн із проекспортною орієнтацією важливим джерелом інформації про правильність або помилковість даного регулювання.

По-четверте – ті з “азіатських тигрів”, які вдавалися до специфічного регулювання, мали водночас компетентних в економіці державних службовців, значно кращих, аніж у переважній більшості країн з подібним чи нижчим рівнем розвитку. Спроби наслідування специфічного східноазійського регулювання, здійснюваного менш кваліфікованими державними службовцями, неминуче дадуть гірші наслідки. Отож, якщо навіть – а це видається вкрай сумнівним – специфічне регулювання було в деяких країнах Східної Азії істотним чинником розвитку, то з цього аж ніяк не випливає позитивний висновок для інших країн.

І нарешті, по-п’яте – зникають зовнішні умови, які дозволяли деяким із “азіатських тигрів” здійснювати специфічне регулювання. Скажімо, домовленості у рамках ҐАТТ виключають особливо агресивні форми просування на ринок експорту, а підвищена рухливість капіталів призводить до того, що спроба заниження процентної ставки закінчується втечею капіталу за кордон.

Уся справа в основах

Відмовившись від позицій ч. 1 і 2, ми залишаємося з поясненням ч. 3: головною рушійною силою розвитку “азіатських тигрів” було безпрецедентне запровадження основних чинників розвитку. І справді – у кожній з цих країн ми помічаємо певні спільні елементи, які можемо, засновуючись на доступній інформації, пов’язати із швидким економічним розвитком. Одним із таких чинників успіху була незрівнянно вища, аніж у більшості країн Третього Світу, стабільність грошової одиниці, яку та завдячує твердій фінансовій та бюджетній політиці. Це сприяло заощадженням та інвестуванню. Другим елементом був пересічно вищий сектор приватної, менший – державної власності. Третя складова – проекспортна орієнтація: стимули для експорту були не меншими, аніж стимули для виробництва товарів для внутрішнього ринку. Завдяки такій орієнтації вітчизняні виробники мусили безугаву протистояти іноземній конкуренції, а також могли й мусили користуватися іноземними зразками.

Четвертим чинником успіху було низьке обтяження економіки податками і бюджетними витратами. В рамках загалом невисоких видатків значна їх частина призначалася на середню освіту та інвестиції в інфраструктуру, а дуже мала – на класичні соціальні цілі. П’яту основу становив еластичний ринок праці та орієнтовані на розвиток виробничі стосунки: прибутки підприємств були захищені від надмірних вимог щодо заробітної плати й служили інвестиціям, а ті творили нові робочі місця та сприяли підвищенню продуктивності праці, що призводило до швидкого зростання реальних заробітків. Ця п’ята основа функціонувала переважно завдяки приватному характерові підприємств та відсутності агресивних профспілок. Шостою складовою було те, що переважали вільні ціни; контрольованих і директивних цін було значно менше, аніж у решті країн Третього Світу. І насамкінець, по-сьоме – “азіатські тигри” відзначалися багатолітньою політичною стабільністю. Вона становила істотний чинник як підстава для тривалої розбудови основ швидкого розвитку, а не сама по собі. Політична стабільність у поєднанні з правильною економічною політикою дає Південну Корею, політична стабільність у поєднанні з поганою економічною політикою – Північну Корею.

Порівнюючи “азіатських тигрів” з іншими країнами, які колись мали аналогічний низький рівень доходу на душу населення, ми помічаємо, що жодна з них не запровадила у себе такої кількості основ розвитку. Отож, винятково широка сфера дії цих чинників дає нам достатнє пояснення пружин тигрячого стрибка. Окремі з них ще можна якось пов’язати із безпосередніми причинами швидкого економічного зростання: високі заощадження та інвестиції, а також швидке зростання продуктивності. Наприклад, за цим першим чинником криється насамперед стабільність грошової одиниці, привабливе нарахування процентів на заощадження, юридичні гарантії стабільності приватної власності, зорієнтовані на розвиток виробничі стосунки, які запобігають “проїданню” прибутку. За другим чинником криються приватна власність, проекспортна орієнтація, ринок і конкуренція. Разом вони створили достатньо потужні стимули для прийняття та здійснення прийнятих рішень.

Можна також показати, що деякі причини швидкого розвитку водночас служили ліквідації убозтва і таким чином протидіяли виникненню значної поляризації доходів. Так, скажімо, проекспортна орієнтація спершу дозволила бідним країнам Азії використати їхній головний козир: дешеву працю. Таким чином, розвивалися переважно працемісткі галузі, завдяки чому виникло чимало робочих місць. Цьому ж сприяли орієнтовані на розвиток виробничі стосунки.

Отож, формула швидкого розвитку, який поступово дає дедалі кращі плоди, проста: якнайбільше основ розвитку. Такими були від самого початку, від великого перелому 1989 р., головні принципи стратегії для Польщі.

Хворі тигри

Однією з найбільших несподіванок 1997 р. стала макроекономічна криза, яка зачепила низку “азіатських тигрів”, насамперед Південну Корею, а також Таїланд, Індонезію та Малайзію. З великими економічними проблемами змагається Японія, а висока частка безнадійних кредитів, наданих у Китаї державними банками державним підприємствам, зроджує побоювання щодо стабільності економіки цієї великої країни.

Криза призвела до радикального зниження передбачуваного темпу зростання економіки чотирьох перших країн. Ще на початку 1997 р. очікували, що в 1998 р. Південна Корея розвиватиметься у темпі мало не 7%, сьогодні її темп приросту оцінюється в 1,8%. Прогноз для Таїланду зменшено з 7,1% до 1,3%, а для Індонезії – з 7,5% до 3%. Такою є соціальна ціна допущеної дестабілізації економіки.

Головна причина порушення ладу в господарстві згаданих країн полягала у надмірній заборгованості вітчизняних підприємств закордонним інвесторам, що призвело до стрімкого нагромадження обов’язкових виплат, а відтак до серії вимушених девальвацій локальних валют, платіжної кризи у стосунках із закордоном та банкрутств великих банків і підприємств. Хвороба розпочалася в липні 1997 р. в Таїланді, у серпні охопила Малайзію, в жовтні – Індонезію. Однак з найбільшою силою вона виявилася у Південній Кореї, де, як з’ясувалося, підприємства, очолювані гігантськими промислово-фінансовими конгломератами (чеболами), заборгували іноземцям суму майже в 200 млрд. доларів. Усім цим країнам мусів надати допомогу МВФ – нечувана ще рік тому річ.

Макроекономічна криза була спричинена надто слабким наглядом за місцевими банками та існуванням непрозорих великих економічних груп на зразок згаданих чеболів, які уникали дисциплінуючої руки ринку, а водночас утримували корупційні зв’язки із світом політики.

Чи означає усе це, що “азіатські тигри” виявилися міфом? Такий висновок помилковий.

По-перше, криза не заторкнула всі країни, які зараховують до цієї групи. Поза її впливом – принаймні досі – залишилися Тайвань, Гонконґ та Синґапур.

По-друге – усі “азіатські тигри”, включно з тими, котрі виявились ураженими економічними збоями, досягнули упродовж останніх кількадесят років велетенського автентичного економічного поступу. Це вдалося здійснити за умов відносно незначної поляризації доходів і рішучого скорочення сектора злиднів. Скажімо, відсоток людей, котрі живуть в абсолютних злиднях, знизився в Індонезії з 58% у 1960 р. до 17% у 1990 р.

Економісти не дійшли згоди щодо джерел цих досягнень. Однак чимало дослідників вважають, що ними були: стабільність грошової одиниці, низькі податки й витрати бюджету, незначний дефіцит, приватний характер економіки та її проекспортна орієнтація. Цього й надалі варто вчитися в “азіатських тигрів”. Поза тим, варто врахувати їхні помилки, посилюючи запобіжний нагляд за банками й протидіючи утворенню розрослих та непрозорих інституцій в економіці.

Швеція: збанкрутілий рай

Ще не так давно шанувальників “третього шляху” між капіталізмом і соціалізмом вабили дві країни: Югославія і Швеція. Югославія розпалася за трагічних обставин. Це сталося не внаслідок функціонування її “самоврядувальної моделі”, а внаслідок глибоко вкорінених етнічних конфліктів. Однак і з практики, і з теорії відомо, що “самоврядувальна система”, яка приваблює увагу прихильників “третього шляху”, менш динамічна, аніж конкурентна капіталістична економіка. Тому в умовах свободи вибору економічного устрою мало хто сьогодні обстоює “самоврядувальну модель”.

Насамперед капіталізм

Проблеми Швеції значно менш драматичні. Тому все ще знаходяться політики, які часто вдаються до гасел соціал-демократії та вважають “шведську модель” зразком для Польщі. Це грубе і небезпечне непорозуміння. Адже цю систему почали запроваджувати в Швеції в 30-х роках – коли там уже існувала потужна капіталістична економіка, на фундаменті якої й утримувалася “шведська модель”. Таким чином, уже існував двигун, який рухав економічний розвиток. Як підкреслює шведський економіст Петер Стейн (із його статті я запозичив чимало даних) (18), спершу був шведський економічний успіх, а вже пізніше – “шведська модель”. Незважаючи на вкрай сприятливі обставини, ця модель таки збанкрутувала на практиці, і задля порятунку економіки нині відбувається її перегляд.

У 1870 р. Швеція була біднішою від більшості інших країн Західної Європи, але упродовж наступних кількадесяти років подолала відставання і стала виробником та експортером складних продуктів промисловості. Успіх був зумовлений великими розмірами території країни при доволі невеликій кількості населення, значними природними багатствами та 150 роками миру – тоді як Європа стікала кров’ю у війнах. Однак насамперед варто нагадати про вільноконкурентну капіталістичну економіку, котра від самого початку формувалася у змаганні із світовим ринком. Шведські фірми дуже рано розпочали діяльність у світовому масштабі. Економічні свободи були гарантовані ще 1864 р. Державний апарат був нечисельний, але дуже компетентний, і зосереджувався на створенні належного законного ладу для розвитку приватного господарства і на розбудові шкільництва.

Суть шведської моделі

Шведська соціальна держава почала виразно формуватися у 30-ті роки, але в повному обсязі її було впроваджено тільки після II Світової війни, уже за умов високорозвинутої економіки. Одним із елементів цієї моделі були потужні інструменти перерозподілу доходів, насамперед – максимально прогресивне оподаткування особистих доходів. Однак, водночас виробники зобов’язані були платити відносно низькі податки. Незважаючи на це, сукупний податковий тягар становив 1985 р. у Швеції 50,5% національного доходу, у той час як у Франції – 46%, у Німеччині та Великій Британії – 38%, а в Сполучених Штатах – 29%. Наслідком цього було те, що домашні господарства в цілому більше позичали, аніж заощаджували, тобто ступінь заощадливості був від’ємним. До цього спонукала – і це другий елемент “шведської моделі” – широка сфера послуг, фінансованих із бюджету, тобто з кишені платника податків. До того ж, “шведська модель” відзначалася тим, що надання послуг, фінансованих державою, супроводжувалося мало не цілковитою громадською монополією на їх виробництво. Скажімо, донедавна у Швеції було нечувано важко заснувати приватну лікарську практику. “Шведська модель” відзначалася дуже щільним членством трудящих у профспілках, значною концентрацією профспілкового руху, представленого єдиним центром, та зосередженням переговорів між працедавцями та найманими працівниками на загальнонаціональному рівні. У цих переговорах профспілки керувалися солідаристським принципом мінімалізування різниці в оплаті праці різних фахових груп. Однак, упродовж багатьох років це супроводжувалося усвідомленням, що без ефективної капіталістичної економіки можна вибороти для трудящих тільки паперові поступки. Отож профспілкові лідери загалом не підважували стабільності економіки вимогами надмірних підвищень заробітної плати, і не нищили її динаміки та еластичності перепонами у звільненні та переміщенні працівників, а відтак у здійсненні швидких змін у структурі економіки. В 1938 р. між професійними спілками та працедавцями була укладена угода, завдяки якій надовго запанував період суспільного миру. Усе це супроводжувалося активною державною політикою у галузі боротьби із безробіттям.

Фундаментом і надалі залишалася капіталістична економіка. Частка громадського сектора – поза сферою бюджетного фінансування (шкільництво, служба охорони здоров’я і т.п.) – була дуже незначною. Шведські соціал-демократи не намагалися – на відміну, скажімо, від урядів Великої Британії чи Франції – націоналізувати приватні підприємства. Останні, зрештою, були вельми концентровані – значну роль у Швеції відігравала економічна імперія родини Валленбергів. Держава не втручалася у т.зв. промислову політику, тобто не намагалася масовано регулювати різні підприємства і галузі промисловості задля урівноваження тиску знизу або реалізації якоїсь власної візії структури економіки. Кому розвиватися швидше, кому повільніше, а кому взагалі банкрутувати,– вирішував ринок. Економіка була відкрита світові та орієнтована на експорт. Врешті, як держава, так і підприємства підлягали суворій фінансовій дисципліні. В підсумку економіка Швеції становила поєднання ліберальних економічних інституцій, назагал розсудливої економічної політики та поетапного втілення соціальних програм. До певної міри вона відповідала баченню видатного ліберального економіста й філософа Джона Стюарта Мілла, котрий, на відміну від Карла Маркса, вважав, що ліберальна капіталістична економіка може узгоджуватися із різними стосунками у сфері розподілу національного продукту. Однак шведський досвід доводить, що існує межа соціалізації сфери розподілу, перейшовши яку капіталістичний двигун починає захлинатися, сповільнювати обороти і врешті мало не зупиняється.

Рухаючись до кризи

У 1950-1970 роках Швеція усе ще збільшувала свій національних дохід у темпі 3,3% річно – безперечно, повільніше, аніж Німеччина, Італія та Франція, але швидше, як Велика Британія. Однак, цей поміркований темп супроводжувався зростанням прихованої ціни, яку треба було платити за “шведську модель”. Вона яскраво виявилася у 70-х роках в зударі з різким підвищенням ціни на нафту і була посилена помилковою економічною політикою, котра уникала вчасного запровадження необхідних твердих кроків і стала більш доктринерською. Ще наприкінці 60-х років, під тиском радикалізованих професійних спілок, центр ваги в економічній політиці змістився від створення нових робочих місць у нових галузях, які ефективно відповідали б на виклик світової конкуренції, до збереження за всяку ціну робочих місць в уже існуючих галузях. Таким чином, економіка втратила еластичність. У відповідь на нафтовий шок Швеція запровадила експансивну фінансову політику. У поєднанні із посиленням вимог підвищення платні це викликало зростання виробництва та ерозію конкурентоспроможності. Стрімко впали прибутки підприємств, а слідом за ними й інвестиції. Уряд відреагував на це субсидіями для неефективних підприємств і націоналізацією деяких із них. Видатки бюджету в 1970-1982 роках зростали на 6% щороку, а дефіцит у 1983 р. сягнув 14% національного доходу, явно зросла інфляція, але національний дохід застиг мало не в стагнації.

Соціал-демократичний уряд запровадив у 1982 р. гостру економічну програму. Було рішуче зменшено дефіцит бюджету, пом’якшено прогресію оподаткування особистих доходів, шведську крону виразно девальвували. Усе це, однак, дало тільки тимчасовий ефект і не зуміло подолати негативних наслідків функціонування “шведської моделі”. Адже не було здійснено глибших структурних реформ.

Починаючи від 1990 р. Швеція захрясла у глибокій кризі. Дефіцит бюджету знову сягнув 13-14% сукупного валового доходу, а державний борг опинився на рівні, що загрожував пасткою заборгованості. Безробіття, яке ще 1990 р. офіційно становило 1,5% (насправді існувало значне приховане безробіття), вибухнуло до рівня 13% у 1994 р. (19). Національний дохід упродовж 3-х років, починаючи від 1990, спадав.

Окрім цих кризових явищ, нашу увагу привертають також деякі глибші негативні тенденції у шведській економіці. Від початку 70-х років помітна стагнація реальної заробітної плати. Увесь приріст зайнятості у 1970-1990 роках був досягнутий у державному секторі, фінансованому з бюджету і покликаному надавати послуги, які раніше надавалися у рамках домашнього господарства (скажімо, загальний дошкільний догляд за дітьми). Це означало, що зростання національного доходу – і без того дуже скромне – значною мірою було статистичною ілюзією. Послуги, які надаються у рамках родини, статистика не реєструє, а ті ж послуги, надані поза домашнім господарством, збільшують статистичний валовий національний дохід.

Солідаристська політика зрівнялівки щодо заробітної плати виявилася фатальною з огляду популярності освіти – адже вона призвела до загрозливого скорочення різниці між винагородженням освічених і неосвічених осіб. Активна політика поборювання безробіття, як показав аналіз, виявилася марнуванням громадських коштів.

Консервативно-ліберальний уряд прем’єра Більдта та соціал-демократична опозиція узгодили у 1992 р. програму, яка означала далекосяжну ревізію “шведської моделі”, визнаної за головне джерело кризи економіки, а відтак погіршення умов життя суспільства. Отож, збанкрутілого раю далі несила було утримувати. Були скорочені відпустки, знижені компенсації за лікарняним листом, відмінена індексація матеріальних допомог і пенсій, розпочато приватизацію підприємств. Спеціальна комісія під проводом видатного шведського економіста Ассара Ліндбека запропонувала проект, у якому було передбачено кількадесят подальших кроків; у т.ч. чергове скорочення бюджетних видатків, ґрунтовна реформа системи матеріальних допомог і пенсій, гнучкіше законодавство про наймання і звільнення працівників, зменшення допомоги безробітним, аби посилити їхнє бажання знайти роботу, децентралізація переговорів щодо генеральної трудової угоди, загострення антимонопольного контролю, ліквідація контролю за квартплатою, запровадження цивільної відповідальності трудящих та їхніх представників за порушення трудових угод, зміцнення інституцій, покликаних стежити за стабільністю грошової одиниці. Усе це було підпорядковане одній меті: результативне стимулювання економічного розвитку полягає головним чином у створенні умов, які посилюють та збільшують ефективність економіки.

Уряд Карла Більдта намагався здійснити реформи, покликані оздоровити шведську економіку. Така терапія, хоча й необхідна, має низку неприємних моментів. І тому на виборах, проведених у 1994 р., більшість виборців знову проголосували за соціал-демократів, напевне сподіваючись, що status quo буде утриманий. Однак ці очікування були і залишаться безпідставними: перейшовши певну критичну точку, “шведська модель” опинилася на сипучому піску, і ніяка зміна влади нагорі не вбереже шведів від її перегляду.

Німеччина: від “соціальної” до “надміру соціалізованої” економіки

Поняття “соціальна ринкова економіка” за останні роки зробило в Польщі у суперечках про економіку блискучу кар’єру. Однак побоююсь, що ця популярність не супроводжується усвідомленням, звідкіля воно взялося і що первісно означало. Натомість, слово “соціальна” викликає, напевне, емоційне переконання, що йдеться про тип економіки, принципово відмінний, а отже кращий, за вільноринковий капіталізм (20). Ймовірно, що чимало людей вбачатимуть джерело цієї вищості у більшій державній турботі, яка переважно виявляється у значних соціальних видатках.

Первісна концепція: ліберальний капіталізм

На цьому тлі напевне несподіванкою буде той факт, що концепцію “соціальної ринкової економіки” створили після II Світової війни у Західній Німеччині видатні ... ліберальні економісти: Вальтер Ойкен, Вільгельм Репке, Альфред Мюллер Армак (автор самого терміну), а підставою практичної економічної політики її визнав Людвіґ Ергард – міністр економіки ФРН від 1949 р., канцлер у 1963-1966 роках.

“Соціальна ринкова економіка” в інтерпретації її творців аж ніяк не була антитезою вільноринкового капіталізму. В. Ойкен, напевне найвидатніший німецький економіст міжвоєнного періоду та перших повоєнних років, вважав її визначальними рисами приватну власність, потужну конкуренцію, свободу вибору, стабільність грошової одиниці, стабільність економічної політики. Отож, маємо справу з фундаментальними основами швидкого розвитку (21). Роль держави мала б полягати переважно у рішучій протидії монополіям, турботі про природне середовище (тут Ойкен далеко випередив свою епоху), коригуванні аномальних реакцій пропозиції. Як пише Дітер Ґроссер, автор корисного твору про “соціальну ринкову економіку”, виданого в Польщі, суть цієї концепції можна висловити формулою: “Держава обмежується окресленням загальних рамок діяльності, дбає про законний лад, адекватний ринковій економіці, аби ринки були відкритими і щоб існувала конкуренція. Незалежному центральному банкові вона доручає забезпечення вартості грошової одиниці. В усьому іншому вона відмовляється від втручання, а регулювання економічних процесів доручає ринкові” (22).

Схожі погляди сповідував Л. Ергард. Дещо більше державного регулювання допускав А.М. Армак, але й він підкреслював, що держава мусить шанувати механізм вільних ринкових цін (чому суперечить, скажімо, антиринковий протекціонізм, до якого вдаються у сільському господарстві більшість країн Заходу) (23), а масштаб перерозподілу доходів не повинен гальмувати зростання продуктивності праці.

Первісна концепція “соціальної ринкової економіки” загалом зводилася до двох принципів:

1. Пріоритет цілісної політики формування сприятливих інституційних і монетарних умов для приватної ініціативи та конкурентного ринку перед регулюванням окремих ділянок;
2. Пріоритет розвитку перед перерозподілом.

У чому ж тоді мала полягати “соціальність” цієї економіки? Для Ойкена вільноринкова економіка була соціальною за своєю природою, бо перешкоджала створенню та використанню монополістичних позицій, а для Ергарда вона була соціальною до тієї міри, наскільки була справді вільною. Головні творці згаданої концепції відкидали розвинуту державу-опікуна. Л. Ергард писав 1956 р.: “Неможливо узгодити устрій ринкової економіки, яка залишає за індивідом рішення щодо виробництва та концепції, із цілковитим виключенням приватної ініціативи у справі забезпечення різних життєво необхідних видатків, також і в тому випадку, коли людина сама здатна і схильна про себе потурбуватися. Неможливо узгодити між собою економічну свободу й тотальне примусове соціальне страхування. Тому необхідно, аби принцип необов’язковості став однією з основ у галузі соціального страхування, і щоб індивідуальна відповідальність за себе самого здобула якнайбільший пріоритет” (24).

Маніпуляція з благими намірами?

Отож виразно видно, що концепція “соціальної ринкової економіки” по суті означала вільноринковий, ліберальний капіталізм, доповнений такими формами діяльності держави, які мали б захищати його пружність або пом’якшувати деякі побічні наслідки (скажімо, вплив на оточуюче середовище). Пропонований вплив цілком містився у сфері розумного регулювання (25). З логічної точки зору обговорюваний термін був по суті плеоназмом, тобто “маслом масляним”. Його було впроваджено з огляду на значне політичне наповнення, в особливому кліматі перших повоєнних років на Заході. Тоді доволі сильним було переконання – як у громадської думки, так і в середовищі політиків,– що капіталізм не виправдав себе (врешті саме поняття капіталізму вигадали раніше його вороги). На нього впливали згадки про велику кризу 30-х років, яку не надто слушно приписували природним властивостям вільноринкової економіки, а не помилковим державним регулюванням (26). Немало важили також військові успіхи СРСР. За таких обставин загал вбачав вихід у націоналізації головних галузей промисловості та в загальногосподарському плануванні. Етатизм був у моді. Власне в Західній Німеччині його домагалася СДП (Соціал-демократична партія), а програма ХДС (Християнсько-демократичний союз) ще в 1947 р. була близька до такого вирішення і розпочиналася із критики капіталізму (27). В таких умовах ліберальні економісти змушені були йти за течією і для практичного порятунку вільноринкового капіталізму зважилися, як мені видається, на термінологічну маніпуляцію, яка в суспільній свідомості створила штучну дистанцію між пропонованим ними устроєм та спаплюженим капіталізмом. За схожим принципом деякі реформатори соціалізму намагалися перенести контрабандою у соціалістичну дійсність елементи капіталізму під гаслом “соціалістичної ринкової економіки”. В одному й другому випадку, вочевидь, вважали, що шкода, якої буде завдано мові – найважливішому знаряддю комунікації між людьми,– а відтак і думці в масштабі суспільства, стане меншим лихом, виправданим поліпшенням умов життя людей. А може, ніхто й не задумувався над можливою шкодою? Не буду тут розв’язувати цієї проблеми, лише наголошу той факт, що дуже швидко “соціальна ринкова економіка”, дедалі більше нагадуючи магічне закляття, почала жити власним життям і набувати – власне під впливом слова “соціальна” – інтерпретації, яка дедалі більше суперечила її первісному значенню. Продукт вирвався з-під контролю. Той сам термін почав означати цілком різний стан справ, що, ясна річ, стало – як це завжди буває – джерелом інтелектуального сум’яття. В одному із своїх значень, яке суперечить первісній концепції, це поняття у формі політичного гасла було спроваджене на береги Вісли і тут також стало чинником дезінформації.

“Німецьке економічне диво”

Повернемося, однак, до ФРН. Економічна система країни після 1948 р. зазнала дуже виразних змін, хоча її й далі називали “соціальною ринковою економікою”. У 1949-1962 роках вона була найближчою до первісних принципів творців цієї концепції. Економіка зазнала принципової лібералізації, була відкрита світові, соціальні навантаження були незначними, здійснювалася нечувано дисциплінована бюджетна й фінансова політика. Професійні спілки поводилися розсудливо – реальна заробітна плата зростала повільніше, аніж продуктивність праці, завдяки чому швидше зростали прибутки підприємств, що давало змогу масово створювати робочі місця для велетенської хвилі біженців. Але вже в ті часи впроваджувалися – під політичним тиском – певні елементи, супроти яких – в інтересах довготривалого економічного розвитку – виступав Людвіґ Ергард. Він рішуче заперечував проти запровадження співуправління трудящих у німецьких підприємствах. Він опонував запровадженню взаємозв’язку між пенсіями та зростанням реальної заробітної плати (т.зв. dynamische Rente) (28). Його побоювання справдилися: це призвело до фінансової дестабілізації пенсійної системи, що змусило пізніше вдатися до часткових, хоча й надалі недостатніх, коректив. Як згадує багатолітній близький співробітник Ергарда Горст Фрідріх Вунше, Ергард хотів запровадити значно більшу лібералізацію на ринку житла, аніж та, яка йому вдалася, і зовсім не був прихильником жорсткого державного контролю за квартплатою, який почав гальмувати приватні інвестиції у чиншове будівництво (29). Отож не варто – як це часто трапляється – уживати його авторитету і концепції “соціальної ринкової економіки” для обґрунтування цих деформацій.

Їхня ціна для розвитку економіки стала зрозуміла, однак, значно пізніше, а в 1949-1962 роках економіка не була ще надміру обтяжена соціальними видатками і тиском лобістських груп. У ті часи Західна Німеччина досягнула привабливих економічних результатів, названих “німецьким економічним дивом”. Чистий національний продукт у середньому зростав упродовж 1950-1960 років на 8% річно (тільки Японія розвивалася тоді швидше), інфляція складала неповних 2% щороку, а безробіття – 2,2%.

Ці привабливі наслідки були також зумовлені вкрай сприятливими зовнішніми обставинами: допомогою у рамках плану Маршалла (яка, однак, у перерахунку на 1 мешканця була меншою, аніж в інших країнах Західної Європи) та швидким розвитком світової економіки, яку рухав уперед на початку 50-х років корейський бум, а потім лібералізацією світової торгівлі. Однак, мало хто ставить під сумнів, що важливий внесок у згадані досягнення зробила описана економічна система ФРН: “соціальний”, бо принципово ліберальний, капіталізм.

Кінець економічного дива

Якщо вважати “економічним дивом” винятково швидкі темпи економічного зростання, то можна сказати, що таке диво скінчилося в ФРН на початку 60-х років. У 50-х Західна Німеччина збільшувала свій дохід у темпі 7,8% щороку і поступалася серед розвинутих капіталістичних країн лише Японії. У 1960-1969 роках було досягнуто пристойного темпу в 4,8%; і далі попереду була Японія (10,5%), але також Іспанія (7,5%), Франція (5,8%), Канада (5,6%), Нідерланди (5,1%). У 70-х роках темпи зростання у ФРН впали до 2,8% і були нижчими, ніж у Японії (4,9%), Канаді (4,2%), Іспанії (3,8%), Франції (3,7%), Італії та Нідерландах (по 3,2%), Сполучених Штатах (3%) (30). У 80-х роках відбулося певне покращення ситуації ФРН в економічних перегонах, але вона значно поступалася Японії та Великій Британії, яка ще недавно вважалася у Європі безнадійно хворою, однак набула прискорення у процесі рішучих реформ пані Тетчер. У період 1992-1993 років Німеччина переживала глибокій застій.

Поетапне уповільнення темпів приросту – до певної міри об’єктивна закономірність, яка відображає поступове вичерпання своєрідної “премії за спізнення” – нагоди вчитися від значно розвинутіших у міру того, як певна країна наближається до світових лідерів. Додатковим чинником, який загалом знизив темпи розвитку, було виразне погіршення у 70-х роках умов господарювання у цілому світі, здебільшого спричинене стрибком цін на нафту, а також сум’яттям у світовій валютній системі. До цього долучилася конечна потреба загальмувати інфляцію, яка небезпечно зросла – значною мірою внаслідок здійснюваної попередньо кейнсіанської політики “стимулювання кон’юнктури” (31). Однак усе це не пояснює, чому ФРН настільки виразно зменшила темпи свого зростання порівняно з іншими країнами Заходу. Прецінь, вони також зазнали впливу згаданих чинників, а не схоже, щоб країни, які покращили свої позиції у порівнянні із Західною Німеччиною, менше постраждали від дії згаданих зовнішніх сил чи об’єктивних закономірностей економічного розвитку. Принаймні частина пояснення міститься у внутрішніх чинниках. Виразне зменшення темпу економічного зростання ФРН безумовно було зумовлене погіршенням її економічної системи – відступом від первісних ліберальних принципів “соціальної ринкової економіки”. А відтак – перевага, яку мала у 50-х роках у сфері економічного устрою Західна Німеччина стосовно більшості інших країн Заходу, почала поволі зникати, а в деяких випадках (скажімо, у порівнянні з Великою Британією 80-х років) узагалі перетворилася на слабкість.

В економічному розвиткові Західної Німеччини після першого періоду “економічного дива” 50-х років можна виокремити низку фаз. Від середини 60-х років до 1982 р. відбулася дуже виразна ерозія первісної моделі ліберальної економіки. На місце стратегії “розвитку, зумовленого політикою формування сприятливих інституційних рамок економіки” (32) прийшла кейнсіанська політика управління валовим попитом. Автор цього повороту, проф. Карл Шиллер, міністр економіки у 1966-1972 роках, відмовився м.ін. від збільшення соціальних видатків бюджету. Однак він вийшов з уряду в 1972 р., а пізніше покинув лави СДП. Частка бюджетних витрат усієї держави у чистому національному продукті зросла – і це була друга тенденція – з 31,3% у 1950 р. і 37,1% у 1965 р. до 50% у 1982 р. Таким чином, дедалі більша частка доходів розподілялася у політико-бюрократичний спосіб, насамперед, внаслідок збільшення соціальних видатків. Але зростали також субсидії для сільського господарства, вугільних шахт, корабелень (з 1,8% видатків бюджету у 1960 р. до 4,0% у 1980 р.), що гальмувало структурні зміни, але зовсім не запобігало виразно помітному з другої половини 70-х років зростанню безробіття. Його головних причин, власне, варто шукати у зростанні негнучкості та тискові податкового пресу в економіці, які гальмували створення робочих місць та деформували діяльність ринку праці (33). Як пише відомий німецький економіст Горст Зіберт, у 1973-1983 роках Західна Німеччина втратила 800 тис. робочих місць, а в той сам час у Сполучених Штатах було створено 18 млн. вакансій, а в Японії – 5 млн. “Німеччина стала прототипом євросклерозу” (34). Врешті відбувся чимдалі, то більший відступ від двох головних принципів первісної концепції “соціальної ринкової економіки”: пріоритету цілісної політики перед регулюванням окремих ділянок та пріоритету розвитку перед перерозподілом.

Після 1982 р. змінилася урядова коаліція: виник правлячий союз ХДС/ВДП (Християнсько-демократичний союз / Вільна демократична партія) і було вчинено спробу загальмувати цей процес і повернутися до джерел. Подібно до інших країн Заходу, Німеччина відмовилася від намагань по-кейнсіанськи керувати валовим попитом на користь монетаристської політики, яка – щоправда, не завжди успішно – намагалася формувати пропозицію грошей у темпі, узгодженому з довготерміновим економічним зростанням. Відбулася консолідація державних фінансів, завдяки якій співвідношення бюджетних видатків та чистого національного продукту знизилося з 50% у 1982 р. до 45,3% у 1989 р. Але передчасне зниження податків призвело водночас до зростання дефіциту бюджету. На думку Ганнелоре Гаммель, зовсім не було використано шансів можливого та необхідного зменшення державного впливу. А отже, “соціальна ринкова економіка”, яка стала у 1990 р. фундаментом для об’єднання Німеччини, аж ніяк не була тією економікою, котра у 50-х роках витворила “економічне диво” (35). Сприятливі зовнішні умови, а саме штучно завищений курс долара, який підвищував конкурентоспроможність німецьких виробів (36), зручно приховували внутрішні структурні проблеми.

Об’єднавчий “шок”

Однак з усією потужністю ці недоліки виявилися у зв’язку з “об’єднавчим шоком” після 1989 р. До Східної Німеччини день у день експортували “соціальну ринкову економіку” у версії, разюче відмінній від первісної концепції. Це означало гігантське зростання соціальних видатків, фінансованих із кишені західнонімецького платника податків. У такій ситуації керівництво ФРН, схоже, мало вкрай обмежене поле для маневру: менш сприятливі соціальні заходи вочевидь призвели б до збільшення хвилі міграції із Східної до Західної Німеччини, а запровадження бар’єрів, аби уникнути переміщення населення, було політично неможливим. Однак, з точки зору історичної ретроспективи, можна сказати, що на німцях помстилася – за обставин неочікуваного об’єднання – “надмірна соціалізація” економічної системи Західної Німеччини, плід попередніх кільканадцяти років. За цих обставин німці були змушені переносити до колишньої НДР модель, яка вкрай погано працювала у ФРН і потребувала значних поліпшень. До того усього, рішення, прийняті у процесі реприватизації у колишній НДР, створили дуже заплутану ситуацію з власністю, а це гальмує інвестування й розвиток. До 1993 р. було висунуто 2,5 млн вимог з трьох різних джерел: від єврейського населення – жертв нацизму після 1933 р. або їхніх нащадків; від колишніх власників, у котрих адміністрація СРСР конфіскувала майно у 1945-1949 роках; від осіб, які зазнали конфіскацій після 1949 р., уже в рамках режиму НДР. Згідно з оцінками, пов’язані з цим процесом юридичні дискусії блокували інвестиції, що могли сягнути 2 млрд німецьких марок (37).

Однак найважчого удару економіці колишньої НДР, а пізніше й ФРН, завдало різке зростання ціни робочої сили – спершу ефект шкідливого для конкурентоспроможності східнонімецької економіки перерахунку східних марок у західні у співвідношенні 1:1, а пізніше – і це був найпотужніший удар – вибуховий ріст заробітної плати. За нормальних обставин останнє призвело б до галопуючої інфляції та пов’язаної із нею дестабілізації економіки. Однак, Східна Німеччина підлягала жорстким загальнонімецьким монетарним обмеженням, за дотриманням яких стежить Бундесбанк. За цих обставин вибухове зростання заробітної плати означало її реальне зростання – цілком відірване від динаміки продуктивності праці – а відтак блискавичне руйнування більшої частини економіки колишньої НДР. Це, в свою чергу, вимагало відрахування гігантських сум грошей з бюджету Західної Німеччини – близько 180 млрд. німецьких марок щороку!

Рахунок за все це, ясна річ, мусив оплатити західнонімецький громадянин. Всупереч передвиборчим обітницям канцлера Коля, які він склав наприкінці 1989 р., необхідно було підвищувати податки, але, незважаючи на це, стрімко зріс дефіцит бюджету Німеччини: з 0% наприкінці 80-х років до бл. 7% у 1993 р. Це означало, що німецька держава несподівано почала брати значні кредити у самій Німеччині та по цілому світі, а це, в свою чергу, призвело до подвоєння державного боргу Німеччини у 1990-1994 роках і всюди підвищило процентну ставку. Після періоду пожвавлення у 1990-1991 роках, породженого бумом покупок несподівано розбагатілих (коштом західнонімецького платника податків) споживачів із колишньої НДР, Німеччина у 1992-1993 роках впала у глибокий застій.

І тоді знову виявилися слабкості “надто соціалізованої” і “надміру регульованої” економіки. Відомий гострим язиком, видатний американський економіст німецького походження Родіґер Дорнбуш писав у 1993 р.: “Німці, хворі на ожиріння і надмірну платню, входять у глибоку кризу неконкурентоспроможності. Та Німеччина, яка (...) увігнала Європу в глибокий застій, виявилася однією з найслабших економік (Західної – прим. Л.Б.) Європи, коли йдеться про перспективи економічного зростання, конкурентоспроможності та зайнятості” (38). Як головні проблеми він визначив надто високу заробітну плату, надмірні соціальні нарахування на зарплату, фіскальну кризу у пенсійній системі та в системі медичного страхування, негнучкість ринку праці (39). Сфера перерозподілу досягнула такої точки, коли почала нагадувати класичне застереження Людвіґа Ергарда щодо системи, за якої “кожен триматиме руки в кишенях іншого” (40). Від 1980 до 1993 р. зростання продуктивності у промисловості Західної Німеччини було найповільнішим з-поміж семи найбільших країн Заходу.

Цікава річ: майже так само, як у випадку з Японією (41), економічні ускладнення останнім часом призводять до наростання сумнівів щодо позитивної ролі певних особливостей економічної системи ФРН, які донедавна вважалися найважливішим джерелом їх економічної потуги. Йдеться переважно про тісні зв’язки між окремими банками та підприємствами і про пов’язану із цим незначну роль біржі, про надто централізовану систему укладення генеральної трудової угоди, ба навіть про часто хвалену систему фахової освіти. Натомість ніхто не ставить під сумнів важливої позитивної ролі незалежного Бундесбанку та значення для економіки ФРН малих і середніх фірм.

Надмірне зростання соціальних гарантій – як і всюди – призвела до патологічних явищ, і начебто дисципліновані німці тут далеко не виняток. У німецькій мові з’явилося нове слово Sozialbetrung – видурювання неналежних соціальних допомог. Суми, які витрачаються на це, оцінюють у понад 10 млрд. німецьких марок щороку (42). А водночас, як реакція на високі податки, посилилася втеча грошей за кордон. Однією з форм мовчазного бунту платників податків є переказування грошей – їх переносять у валізках та пластикових пакетах – до Люксембурґа, де існує сувора банківська таємниця. Підраховано, що німці депонували там бл. 150 млрд. німецьких марок, чим зменшили суму оподаткування на бл. 15 млрд. німецьких марок (43). Проведене на початку 1995 р. анкетування показало, що збільшення податків призвело до стрімкого росту толерантності щодо ухиляння від їх сплати. Дві третини німців уважають таку поведінку меткою, а не злочинною. У менталітеті загалу відбуваються й інші спустошення. Що сьогодні означає “соціальний” – питає відомий німецький економіст Ганс Віллґеродт. І відповідає з гіркою іронією: воно означає пріоритет перерозподілу перед роботою і виробництвом, а також начебто “безкоштовні” гарантії, а водночас штучно завищені ціни на продукти харчування. Усе це наштовхує на думку, що чим важливіша якась річ, тим хуткіше її треба вилучити з-під впливу вільного ринку. Основні засоби існування мусить давати держава. Не всяк пам’ятає,– пише далі Віллґеродт,– що подібні уявлення панували за часів нацизму (44). Від себе додам: етатизм може називатись по-різному.

Повернення до витоків?

Нагромаджені проблеми починають іноді вимагати болісних обтинань і реформ. Обмежено допомогу безробітним, оголошено про підвищення в майбутньому межі пенсійного віку, реорганізовано та скорочено витрати у службі охорони здоров’я, почалися спроби дерегулювання секторів, які досі уникали конкуренції (скажімо, зв’язок), здійснюється приватизація у телекомунікації. Уряд мобілізований на усе це провідними господарниками, котрі застерігають, що інакше економіку задушить тягар “держави загального добробуту” (45).

Ще більше раціоналізаторських зусиль докладають у німецьких підприємствах. Цьому сприяє зростаюча поміркованість професійних спілок. Як наслідок, від 1993 р. почали спадати індивідуальні витрати праці, що підвищує конкурентоспроможність німецьких виробів і прибутковість підприємств. На початку 1995 р. було передбачено, що економіка Німеччини зростатиме в найближчі роки із пристойним, як на розвинуту країну, темпом у 3% щороку.

Таким чином, схоже, що Німеччина – уже могутня і багата – збільшує ефективність своєї економіки і намагається знову повернутися до ліберальних принципів, які подарували їй кільканадцять років “економічного дива” після 1949 р. Але чи Польща, яка до 1989 р. мала настільки гірші історичні шанси, зможе швидко розвиватися і хоча б поступово зменшити велетенську економічну дистанцію, яка нині пролягла між нами й могутнім сусідом? Таке завдання вимагає прискорення реформ: приватизації, раціональнішого використання державних коштів, зростання заощаджень та інвестицій, а також особливих зусиль, спрямованих на приборкання високої інфляції.

45 Див.: Financial Times.– 10.X.1994.– P. 3.