Лешек Бальцерович Свобода і розвиток. Економія вільного ринку
Зміст

ДУМАТИ Й ОБИРАТИ

Економічне мислення
Що означає бути добрим господарем?
Думаймо!
Як треба сперечатися?

Економічне мислення

Різні течії

Економіка, як кожна наука, має багато течій, які іноді взаємосуперечливі. Не все, що викладали під цією назвою, взагалі заслуговувало на ім’я наукової дисципліни, тобто діяльності, вільної від обмежень і тиску, й скерованої на встановлення істини. Це стосується головних розділів “економіки”, якої навчали за доби соціалізму. Один з них, т.зв. політична економія соціалізму, являв собою поєднання пропаганди у формі виголошення “законів” цього устрою (скажімо, закону якнайповнішого задоволення суспільних потреб) та опису “тут і тепер”, де пропорція уславлення й критики залежала від автора й країни, де він мешкав.

У другому розділі, політичній економії капіталізму, рішуче панував вульгаризований марксизм із домішками західної економічної науки – у пропорціях, також залежних від автора й країни. Однак, обов’язковими були два офіційні канони: Маркс мав рацію, а “буржуазні” економісти помилялися, а ще – капіталізм треба оцінювати критично. Друге застрягло у свідомості багатьох дотепер. Головна частка інтелектуальної енергії таких людей зосереджена на поясненні невигідних фактів, насамперед, чому, всупереч марксовим пророцтвам, капіталізм не занепав або не трансформувався у соціалізм. Відповіді бували різні: у часи та у країнах більшої ортодоксії казали відверто – капіталізм занепав або загниває. Пам’ятаю, як відомий сьогодні безкомпромісною критикою економічних змін у Польщі публіцист у 60-і роки мало не щодня віщував розпад ЄЕС. За часів та у країнах менш ортодоксальних вдавалися до пояснення у стилі deus ex machina. Отож, тут твердили, що капіталізм врятувався у ХХ столітті завдяки новому явищу – посиленню “державного регулювання”, дія якого завдячує тенденціям, передбаченим Марксом. Ця тривала політика уславлення цнот державного регулювання замість його конкретного аналізу, як на мене, пояснює значною мірою, чому офіційна економічна наука в постсоціалістичних країнах виказувала настільки сильну етатистську тенденцію і чому вона була так критично налаштована до вільноринкових реформ. Ще інші вказували на розвиток “держави благоденства” як рятувальний пояс для вільноринкової економіки. Однак мало хто намагався довести ці тези. Всі вони вкрай сумнівні.

Ступінь “політизації” економічної науки був, як я уже сказав, різним у різних країнах. Багато також залежало від людини. Тут ідеться про певні генеральні тенденції. У Польщі та Угорщині, на щастя, не вчили “наукового комунізму” та вищості соціалізму перед капіталізмом, що чинилося, скажімо в колишній НДР. Певні дисципліни, як-от міжнародні фінанси чи теорія зовнішньої торгівлі, були менш стиснуті ідеологічним корсетом, аніж два згаданих прапороносних розділи. Вільними від ідеології були математична статистика, економетрія і т.п. За всіх цих відмінностей можна, однак, сміливо стверджувати, що соціалізм зоставив по собі не тільки деформовану економіку, але й покалічену економічну науку, і що ту першу доводилося ремонтувати під супровід хору протестів, які походили із середовища “істеблишменту” тієї другої.

Генеральна модель вибору

Якщо поминути уламки часів соціалізму, то серцевину економічної науки можна вбачати в тому, що вона намагається пояснити й передбачити процеси й наслідки прийняття людьми рішень у різних ситуаціях та щодо різних проблем за допомогою простої аналітичної моделі, застосування якої виходить далеко поза межі економіки. Отож, економічна наука відрізняється не стільки предметом, скільки методом, який можна прикласти до всіх суспільних явищ.

Найзагальніші обриси цієї моделі, як я гадаю, наступні. Отож, по-перше, одиницею, діяльність якої пояснюють або передбачають є, врешті-решт, окрема людина, а не колектив чи організація. Таким чином, аналітична економія заснована на принципах методологічного індивідуалізму. Він вимагає, щоб твердження про групи людей виводилися з аналізу поведінки окремих осіб (і певних засновків, які стосуються їхнього становища).

По-друге, людям приписують окреслені, реалістично оцінені прагнення, які можна назвати власними інтересами або індивідуалістичною мотивацією. Скажімо, припускають, що у ситуації вибору ми охочіше вчинимо так, щоб певний дохід перепав нам, а не потрапив до рук інших осіб, а покарання спіткало інших, а не нас самих; ми також уникаємо зайвих зусиль. Власні інтереси містять також задоволення від цікавої праці та підтримання власної гідності. Генеральна аналітична модель сучасної економічної науки, отож, не цілком ідентична часто висміюваному “homo oeconomicus”.

По-третє, постулюється, що згадані індивідуальні прагнення є сталим чинником, незмінними диспозиціями, що їх привносять діяльні індивіди у розмаїті ситуації вибору, в тому числі й ті, які пропонують їм різні типи суспільного устрою. Таким чином, аналітична економія не вважає, що який устрій – така й людина, і не піддається легковажному психологізуванню на зразок “homo sovieticus” чи “національний характер”, не трактує цих категорій як фундаментальних чинників, які пояснюють відмінності людської поведінки. Вона чинить навпаки: спершу вона припускає – як я уже сказав,– що люди мають сталі фундаментальні прагнення та інші властивості, а відтак показує, як ті ж самі особи (дефінійовані почерез свої прагнення) будуть по-різному розвиватися, залежно від ситуацій вибору. Таким чином, можна показати, як капіталізм породжує прагнення до прибутку, а соціалізм – до виторговування якнайлегшого плану і пов’язане із цим марнотратство. Подібно можна показати, чому одні й ті ж люди ефективно функціонуватимуть на приватному підприємстві, а на державному – ні. Отож, провідна думка проста: якщо ви хочете змінити масову поведінку людей, то треба у масових масштабах та, відповідно, дуже поважно змінити умови їхньої діяльності, так, аби основні прагнення людей стали продуктивнішою для них самих і для інших людей силою. В цьому полягає суть будь-яких реформ.

Звичайно, економічна наука не заперечує, що окрім сталих основних властивостей люди й суспільство виявляють величезні відмінності під іншими оглядами. До них належить рівень освіченості, який у свою чергу має величезний вплив на їхню поведінку. Але економічна наука намагається пояснити відмінності у цій точці, посилаючись на оті основні прагнення людей та різницю в економічній окупності навчання, тобто інвестування в самого себе. Цей напрямок сучасної економічної науки, відомий під назвою теорії людського капіталу, виявився дуже плідним.

По-четверте, аналітична економія займається дуже поширеними у повсякденному житті ситуаціями вибору, коли людина володіє обмеженими засобами. У випадку пересічного споживача цим обмеженим засобом є гроші. Обмеженість засобів призводить до того, що не можна мати усього, отож треба вибирати. Поняття засобу можна поширити на час – тоді стає зрозуміло, що всі, навіть мільярдери, обмежені в можливостях, бо ніхто не безсмертний. Остаточний вибір, від якого ніхто не може сховатися, стосується, отож, альтернативних способів використання відведеного кожному (але наперед невідомого) часу. При прийнятті цього фундаментального рішення, а також інших – дрібніших, придасться аналітичне знаряддя економічної науки, нерозривно пов’язане із обмеженістю засобів, а саме,– поняття альтернативної вартості (вартості втраченої можливості). Не йдеться, властиво, про уже витрачені кошти. Витрати минулого тут важливі не самі по собі, важливий лише їх потенційний ефект у майбутньому, якого стосується альтернативна вартість. Якщо, наприклад, ми мусимо вибирати між варіантами А і Б, то альтернативною вартістю при прийнятті рішення на користь А є втрачена користь, пов’язана з Б. Адже при обмежених засобах ми не можемо водночас мати А і Б. Узагальнюючи: альтернативною вартістю вибору одного з варіантів дії є користь, пов’язана з найкращим з-поміж альтернативних варіантів.

Різновиди

Описана генеральна модель діє в економічній науці у різних формах, незалежно від типу ситуації, до якої вона прикладається, а також від методологічних пріоритетів дослідника.

По-перше, йдеться про те, який тип динамічного зв’язку поміж діючими водночас людьми передбачено. Тут маємо два випадки. В одному з них спостерігається настільки значна розпорошеність чинних індивідів, що ніхто зосібна не має впливу на результати діяльності інших. Скажімо, у випадку сотень тисяч дрібних сільськогосподарських виробників жоден з них зосібна не має впливу на ціну продуктів землеробства, яка виявляється на ринку. Ота ціна є для кожного з них таємничою зовнішньою силою, хоча й залежить від поведінки усіх продавців. Схожий характер має результат виборів для окремих виборців. Такий підхід називається в економічній науці моделлю “досконалої конкуренції”. Вона має мало спільного із справжнім змаганням на ринку, зате дозволяє здійснити відносно простий математичний аналіз деяких колективних дій. У другому підході передбачається значно менша кількість учасників, отож підсумки діяльності кожного з них впливають на вчинки інших, ба більше – кожен з них про це знає. На цьому тлі формується так звана стратегічна поведінка – тобто дії одних акторів продиктовані бажанням вплинути на міркування й учинки інших, й усе це задля того, щоб у підсумку здобути якнайкорисніший для себе результат. Ситуація описаної взаємозалежності поміж людьми часто трапляється у повсякденному житті: від гри в покер до ринку, на якому діють кілька значних виробників (тобто олігополістичного ринку), та міжнародної політики, де конкурують кілька наддержав. Математичною основою аналізу деяких (простіших) ситуацій подібного типу є теорія ігор, розроблена у ХХ столітті видатним математиком угорського походження Джоном фон Нойманном та австрійським економістом Оскаром Морґенштерном. Три дослідники, які розбудували внесок у цю теорію, були навіть нагороджені Нобелівською премією у галузі економічної науки.

Інший вимір відмінностей в економічному аналізі процесу прийняття рішень стосується підходів до інформації, якою володіють люди.

На одному краї – модель, яка передбачає, що люди володіють повною інформацією про альтернативні варіанти вчинків та їх наслідки. Таке нереалістичне припущення трапляється стосовно деяких прикладних ситуацій у першому наближенні, коли виявляється, що навіть тоді виникають певні важливі практичні проблеми, які вимагають розв’язання. У цьому випадку ми можемо говорити про корисні логічні експерименти, подібні, скажімо, до припущень про існування ідеальної порожнечі у фізиці. Однак, обговорюване припущення призводить до драматичних помилок, якщо його застосовують при порівняльному аналізі економічних систем. Одна з них – скажімо, ринковий капіталізм – має менше проблем з інформацією, бо право приймати рішення тут належить тим, хто значно ближчий до наслідків своїх рішень, аніж в іншій системі – централізованому соціалізмі. В такому випадку згадане припущення не є методологічним знаряддям виявлення певних реальних проблем, а навпаки – інструментом їх затирання. Саме так було у випадку т.зв. економічної теорії соціалізму, яку розробляли на Заході, а в деяких її видозмінах донедавна також у Польщі. Найвідомішого сьогодні на Заході (поруч із Міхалом Калецьким) польського економіста Оскара Лянґе вважають головним творцем цієї помилкової – на ґрунті елементарної логіки – теорії. Його головний опонент, австрійський економіст Людвіґ фон Мізез, не дожив до тріумфу дійсності над хибною доктриною. Його дочекався – і пов’язаної з цим Нобелівської премії також – інший великий аналітик економічних устроїв, економіст і філософ Фрідріх Гаєк.

Економічна наука, отож, не зводиться, як можна помітити, до іноді цікавих проблем формування бюджету, процентних ставок, податків і т.п. Аналітична економічна наука є чимось більшим – це наука про те, як раціонально приймати рішення.

Що означає бути добрим господарем?

Ми часто чуємо про те, що країна потребує доброго господаря. Я не певен, чи кожний правильно розуміє сенс цього виразу. Натомість, боюся, багато хто дозволить спокусити себе гарними словами. “Добрий господар” – це ж бо непогано звучить!

Проблеми господарювання

Коли взагалі виникає проблема господарювання? Тоді, коли наші засоби, скажімо, земля чи гроші, обмежені, а відтак виникає необхідність вибору, як усім цим із найбільшою вигодою скористатися. Позаяк засоби обмежені, то, використовуючи їх з однією метою, ми не зможемо використати їх на інші потреби. Отож, господарювання є вибором: якщо я зроблю А, а засоби мої обмежені, то я уже не зможу зробити Б. Якщо я, припустимо, витрачу свої гроші на придбання нового кольорового телевізора, то буду змушений відмовитися, скажімо, від закордонної поїздки.

Сенс господарювання найкраще можна втямити, спостерігаючи за сільським господарством, тобто тим різновидом діяльності, звідки й походить поняття “господар”. Отож, селянин має обмежену кількість землі. Якщо він засіє її одного року певною культурою, то того ж року не зможе посіяти там іншої культури. Добрий господар засіє свою обмежену ділянку такою рослиною, яка принесе йому – у світлі доступної йому інформації – найбільше користі, тобто найвищий дохід. Добрий господар при цьому зважатиме також на довготермінові наслідки, і не покине землі перелогом, навіть коли б це могло принести йому винятково велику користь.

Рівень країни

Від рівня окремого господаря ми можемо перейти до рівня цілої країни. Тут також існує проблема доброго господарювання. Царина, якої це стосується, зветься економічною політикою. Прецінь, державні засоби обмежені: держава може роздати стільки грошей, скільки візьме в індивідів та підприємств через різні податки. Обмеженими є число й компетентність державних службовців. Обмежені також час і знання політиків, які саме зараз перебувають в уряді чи парламенті. Словом, на рівні держави також треба робити вибір.

Таким чином, якщо держава буде залучена до одних справ, вона не зможе займатися іншими. Відтак очевидно, що стереотипна вимога втручання за принципом: якщо існує певна проблема, то держава повинна цю проблему врегулювати, несумісна з добрим господарюванням. Добре господарювання полягає в осмисленому виборі тих дій, які при обмежених засобах дадуть найбільше користі. Про яку користь йдеться? Найважливішою користю є темп розвитку. Якщо держава втручатиметься – під впливом тиску чи прагнення політиків до тимчасової популярності – у різні галузі життєдіяльності, то вона, поза всяким сумнівом, не зможе розсудливо скористатися зі своїх обмежених засобів. А в результаті цього постраждає суспільство, бо його економічний розвиток буде загальмований.

Аби краще обирати, себто господарювати на рівні держави, треба пам’ятати не лише про те, що її засоби обмежені, але й про те, що вона добре надається тільки для здійснення деяких функцій. Вони творять у підсумку природну сферу компетенції держави. Натомість, держава не надається до виконання інших функцій. Те саме відбувається із шматком землі. На ньому можна вирощувати добрий урожай тільки певних рослин. Ніхто при здоровому глузді не намагатиметься вирощувати пшениці на ґрунтах, про які відомо, що на них добрий урожай дають лише жито й картопля.

Аби могти добре господарювати на рівні держави, треба, отож, знати, які її чинності творять сферу природної компетенції, а яких чинностей держава або взагалі не може виконувати, або робить це вкрай погано. Отже, до природної сфери компетенції держави належать ті чинності, які може виконати тільки сучасна держава, або саме вона зможе втілити їх краще за будь-які інші інституції. Ці завдання надзвичайно важливі.

До них належить монетарна політика: сучасна держава відповідальна за стабільність національної грошової одиниці. Якщо держава шкодить своїй валюті, ухвалюючи бюджетні видатки, які не мають належного забезпечення, то вона ігнорує одне із своїх найважливіших завдань. Іншим фундаментальним обов’язком держави є створення та підтримання законного ладу, який надає подібним між собою одиницям однакові шанси та застосовує щодо них однакові вимоги, а не юридичні (в т.ч. податкові) привілеї.

Сфера природної компетенції охоплює також зовнішню політику та спільне фінансування таких галузей, де користь для всіх, тобто суспільства, незаперечно переважає користь для суто зацікавлених (скажімо, освіта, деякі наукові дослідження тощо). Держава також зобов’язана, запровадивши рішення, спрямовані на ощадливе використання природного середовища, стежити за їх дотриманням. Як видно, сфера природної компетенції держави охоплює переважно генеральну політику, тобто таку, яка створює рамки діяльності для усіх галузей.

Натомість, чого держава не здатна добре – тобто з користю для всього суспільства – чинити? Отож, вона цілковито не в стані добре здійснювати численні регулювання на користь окремих галузей виробництва чи підприємств. Цьому перешкоджають обмеженість знань державних службовців та політиків. Специфічні регулювання, які полягають у розподілі розмаїтих групових привілеїв (скажімо, галузевих податкових пільг, окремих дотацій, гарантованих цін), перемикають енергію виробників на політичний тиск, а не на поліпшення економічних результатів. Політик, котрий саме так бачить резерви розвитку країни, напевне є поганим господарем (1).

Потреба доброго господарювання, себто правильного вибору на рівні держави, особливо виразно спостерігається у таких країнах як Польща, котрі здійснюють важкий перехід до ринку. Адже ж можливості держави (кошти, число компетентних державних службовців і т.п.) у нас значно обмеженіші, аніж у розвинутих країнах Заходу. Тим раціональніше їх треба використовувати і вчитися на помилках багатих, аби можна було колись розбагатіти. А водночас природні завдання держави величезні, незрівняно більші, аніж у країнах розвинутого капіталізму. Прецінь, у нас існувало (й надалі існує) історичне завдання розбудови заснованого на конкуренції капіталізму, як і стабілізації розрегульованої соціалізмом економіки.

А отже ті, хто, чи то під впливом тиску, чи то з політичного розрахунку, чи то через погану поінформованість, штовхають Польщу на шлях специфічного регулювання, будуть, напевне, лихими господарями і погано прислужаться польському суспільству.

Думаймо!

Здається, саме здатність до мислення особливо виокремлює нас з-поміж живих істот. Уживання цієї специфічної здатності, однак, часто наражається на небезпеку. Адже інші люди, іноді несвідомо, тобто внаслідок недолугості власного мислення, а іноді вдаючись до маніпуляцій, буває блокують наше мислення. Виборча кампанія та вибори є великим тестом на мислення виборців, котрі вирішують, кому довірити владу, і тим самим значною мірою визначають власну долю.

Таким чином, опора на раціональне мислення в тих чи інших рішеннях винятково важлива. Саме тому варто обміркувати кілька різновидів поширених прийомів, які можуть його паралізувати.

Гра на емоціях замість аргументів

Тут йдеться про вживання слів, до краю перевантажених емоціями, покликаних замінити представлення доказів на користь прийняття (позитивне навантаження) або заперечення (негативне навантаження) певного стану речей. У Польщі словами із позитивним навантаженням є, скажімо, “держава”, “державний” – звідси, до речі, таке нерозважливе схвалення постулатів “державного регулювання” чи “державної монополії” (скажімо, “тютюнової”, “алкогольної”). У цьому другому випадку позитивне навантаження емоцій, пов’язаних із словом “держава”, схоже переважає негативне забарвлення слова “монополія”. Коли ж збігаються два слова із позитивним навантаженням, то сукупний ефект їхньої дії значно перевищує просту суму позитивів. Тому таку разючу силу має термін “державна власність”. Уражена ним людина не усвідомлює, що під цим гаслом у Польщі пропагують сумнівну концепцію розбудови структур для нагляду за все ще значним державним сектором, замість проведення його незабарної приватизації.

Силу позитивних емоцій має слово “соціальний”. Саме тому таку кар’єру зробило в Польщі гасло “соціальна ринкова економіка”, імпортоване, зрештою, із Західної Німеччини (2). Мало кому достеменно відомо, що воно означає, але мало не всі безтурботно переконані, що це якась покращена ринкова економіка.

Позитивне ставлення викликає також прикметник “модерний”. Параліч мислення, викликаний вживанням цього слова, буває при тому настільки значним, що всі події “модерного” ХХ століття, апріорно визнаються кращими від того, що спостерігалося за часів “капіталізму XIX століття”. Визначення: “Це капіталізм XIX століття”,– часто фігурує в наших політичних дебатах як засіб дискредитації певних сучасних пропозицій. Не всі, напевне, знають, що чинячи так, вони йдуть слідом – о іронія долі! – за поширеною в XIX столітті історіософією поступу, згідно з якою усі пізніші розв’язання принципово кращі за попередні. Великий регрес історії – соціалізм ХХ століття – яскраво демонструє помилковість такого загального міркування.

Сильні негативні емоції збуджує слово “іноземний”. Тому всі, хто прагне відбити у нас охоту до використання закордонного досвіду й грошей – важливих чинників прискорення розвитку, зловживають виразом “іноземний капітал”. Нехіть до зовнішніх зразків у цих осіб, схоже, назагал автентична і часто породжена, як я думаю, браком знань про світ.

Боюся, що в процесі політичної боротьби у Польщі значно спотворено значення слів “ліберальний” та “лібералізм”, які набули негативного забарвлення через те, що їх асоціюють майже виключно із такими негативними явищами, як контрабанда, фінансові махінації і т.п. Багато хто, напевно, не усвідомлює, що ці слова пов’язані із великим поняттям свободи, що “лібералізація” – це усунення обмежень, які перешкоджають людській діяльності, що без лібералізації не було б у Польщі повних полиць і найвищої економічної пружності з-поміж усіх колишніх країн соціалістичного табору. Мало хто, мабуть, усвідомлює також, що антиліберальна політика поширення державних концесій, ліцензій і т.п. мало не завше пов’язана з небезпекою корупції, себто підкупу державних службовців або політиків, від котрих залежать згадані привілеї. Антиліберальна пропаганда наших лівих “правих” (на чолі з суперлівою КНП *) та лівих лівих (особливо Союзу Праці) наклалася на десятиліття антикапіталістичної пропаганди за часів соціалізму з її агресивними формулюваннями на кшталт “приватник” чи “буржуазія”. В антиліберальній пропаганді також задіяна значна частина економістів, котрі ще не так давно вправлялися у критиці “буржуазної економічної науки”. Для чималого кола людей ствердження “це неолібералізм” – нерідко, зрештою, помилкового – достатньо для відкинення позиції, яка їм антипатична.

Помилкові узагальнення

У загальнонаціональних питаннях ми мусимо формулювати загальні судження, отож треба усвідомлювати, що часто ми ризикуємо зробити помилкові узагальнення. Нерідко, скажімо, стверджують, наче форма власності не має значення, подаючи приклади окремих державних підприємств на Заході, які, мовляв, працюють не згірш приватних (найчастіше такий перелік обмежується дуже коротким списком). Тимчасом такі порівняння треба здійснювати у співвідношенні між цілими групами приватних і державних підприємств, які працюють у приблизно однакових умовах. Тоді виявиться, що перші виразно активніші за других, хоча значна частина відмінностей зумовлена галуззю економіки. Вона, скажімо, більша у переробній промисловості, аніж у виробництві електроенергії. Можна, звичайно, відшукати приклади ефективних державних підприємств, але після здійснення приватизації вони зазвичай працюють ще краще.

Джерелом помилкових узагальнень, до яких вдаються широкі кола громадськості є те, що у вільному суспільстві негативні випадки збуджують більший інтерес ЗМІ, аніж позитивні. На негативних прикладах, зазвичай, зосереджує також свою увагу політична опозиція, особливо та, яка має мало сумнівів, а багато бажання прийти до влади. Усе це може призвести до деформації суспільного образу явищ, які мають цілковито фундаментальне значення для країни. Так сталося, наприклад, із приватизацією державних підприємств у Польщі, у випадку з якими сприйняття доволі довго було значно гіршим від реалій. Люди, котрі запозичували свої знання про приватизацію, скажімо з деяких програм телебачення, перебували у становищі тих, кому показують лише поні, і тим самим доводять, начебто всі коні недоростки.

“Тенденція до негативізму” у висвітленні дійсності засобами масової інформації, схоже, є неуникним наслідком свободи, так само як “тенденція до захвалювання” завжди супроводжує диктатуру. Не варто додавати, наскільки важливою є політична свобода і – невіддільна від неї – свобода ЗМІ. Однак із визнання цих вартостей аж ніяк не випливає автоматичне схвалення будь-якої поведінки тих, хто цією свободою зловживає. Пропаганда поразок не повинна перекривати пропаганди успіхів.

Сила тенденції до негативізму в ЗМІ залежить переважно від масштабу особистості журналістів, насамперед, від їхнього інтелектуального рівня. Адже необхідні розум і знання, аби усвідомити складність великих процесів і той факт, що певні негативні явища – побічний ефект значних позитивних процесів, а не наслідок змови. По-друге – від характеру журналістів, від їхньої здатності протистояти спокусі зіграти “на публіку” та полестити “масам”. Це свого роду опортунізм, типовий для вільного устрою. За диктатури – підлещуються до володарів. Помітна “тенденція до негативізму” у представленні реалій власної країни не настільки загрозлива, якщо тут уже вкорінився належний політичний устрій та капіталістична система господарювання. Натомість, вона вкрай небезпечна в державі, яка прагне до такого устрою і вже зробила важливі кроки на цьому шляху. Адже воно може настільки вплинути на рішення людей, що рух у напрямку реформ буде заблоковано. В Уруґваї трапилося так, що приватизацію відкинули за підсумками референдуму.

Псевдооцінки

Кожна оцінка заснована на свідомому чи несвідомому порівнянні оцінюваного стану речей із якоюсь нормою. Залежно від добору тієї нормативної точки відліку оцінюючі судження або методологічно вірні, або є безглуздими чи тенденційними псевдооцінками. Поширеною помилкою стало оцінювання певної економічної політики шляхом порівняння явищ – нерідко тенденційно дібраних,– які приписують періодові після початку здійснення цієї політики, із попереднім становищем. При порівнянні не зважають на те, що певна політика ніколи не є єдиною причиною економічних явищ – їх завжди значно більше. Скажімо, виразний спад виробництва у 1991 р. у всіх країнах, пов’язаних із колишнім СРСР, був значною мірою зумовлений занепадом торгівлі з цією країною, а не якоюсь окресленою політикою. Однак помилка полягає насамперед у тому, що оцінки, зроблені на підставі порівняння сучасності й минулого, завжди методологічно помилкові. Певну політику треба завжди оцінювати шляхом порівняння явищ, пов’язаних із нею, з тими явищами, які могли б статися у випадку здійснення альтернативної – але реальної – політики, здійснюваної у схожих початкових умовах і за подібних супутніх обставин. Тоді стає очевидним, що не варто відкидати якоїсь політики лише тому, що її втілення супроводжувалося певним частковим погіршенням становища в державі. Ця помилка подібна до тієї, коли відкидають терапію лише тому, що вона супроводжувалася певними болісними відчуттями. Треба завжди питати: а як було б, коли б ми вдалися до інакшої терапії?

Візьмемо для прикладу “застій” у Польщі. Для багатьох це улюблений предмет нагінок і достатній привід, аби відкинути запроваджену після 1989 р. економічну програму й пропонувати “антизастійну політику”, “стимулювання економіки” і т.п., що зазвичай зводиться до звичайнісінького принципу друкування нових грошей. Тим часом Польща мала найменше з-поміж усіх постсоціалістичних країн зниження національного доходу, менше, аніж, скажімо, Угорщина, де економічна політика була не настільки радикальна і де на старті не трапилася пожежа гіперінфляції. Польща, окрім того,– єдина постсоціалістична країна, де національний дохід почав зростати, а перебудова економіки досягнула найбільшого поступу. Інший приклад – погляд, що приватизація підприємств призводить до зменшення зайнятості, сформульований на підставі окремих спостережень, якт свідчать, що після здійснення приватизації зайнятість зменшилася. Як загальне судження цей погляд невірний, оскільки не бракує також прикладів зростання зайнятості після зміни форми власності підприємтства.Але навіть у тих випадках, коли обмежувано приріст зайнятості внаслідок дії властивої для приватних підприємств тенденції до раціональнішого використання коштів, помилковим зостається твердження, буцім до скорочення числа працівників призвела приватизація. Без приватизації зайнятість могла б упасти ще нижче, хіба тільки через певний час. У Польщі не бракує державних підприємств, де подібне спізнення довело до банкрутства.

Поширеною помилкою є відкидання певних розв’язань шляхом зосередження на критиці його дійсних чи гаданих побічних ефектів і без вказання, які побічні ефекти (а також яку користь) ми матимемо, вдавшись до альтернативного розв’язання. Скажімо, нерозважливі апологети регулювання полюбляють критикувати “невидиму руку ринку”. Тимчасом, якщо вимкнеться ринковий механізм, то маса проблем впаде у “видимі руки” політиків та держслужбовців.

Часто джерелом помилкових оцінок є несвідоме прийняття нереалістичних очікувань як вихідного пункту для оцінювання дійсності. Скажімо, полум’яна критика, начебто бракує реформ у банківському секторі Польщі, ґрунтувалася на мовчазному переконанні, що можливий значно швидший темп. Зміни у польських банках, звичайно, здійснювалися не без помилок. Однак у змінах інституцій, як і в природі, існують певні обмеження швидкості. Темпи змін у банках значною мірою залежали від здобування нового досвіду, а це тривалий процес. Вимоги значно швидших темпів нагадують у цьому випадку обурення тим, що трава не росте в Польщі вдвічі швидше. Багато оцінок темпу інституційних змін подібні до критики законів природи.

Обезвладнюючі трюїзми

Трюїзмів важко уникати. Скажімо, на трюїзмах побудована математика, вони там звуться аксіомами. Математичні аксіоми є, однак, лише підставою для розумування, з якого висновуються неочевидні висновки. Натомість, обеззброюючі трюїзми аж ніяк не початок якогось розумування, а навпаки – джерело помилок.

Перший приклад подібного трюїзму – часто проголошуване в Польщі під час дискусій над економічною програмою твердження: “Немає єдиного шляху (методу)”, або “Існують різні можливості”. Ці твердження вочевидь істинні, а отже належать до трюїзмів. Проблема полягає в тому, що загалом ними завершують доведення, нерідко створюючи у слухача враження, буцім існують кращі шляхи. Тим часом із самого лиш факту, що існують кращі шляхи, зовсім не випливає, наче ті, якими Польща не пішла, були б, напевно, кращими. Це ще треба довести, наче угорський, чеський, російський, український чи будь-який інший реальний метод розв’язування польських проблем виявився би ліпшим. Таких доказів, однак, ті, хто оперує умовними трюїзмами, не подають і, гадаю, їм було б дуже важко це зробити.

Інший обезвладнюючий трюїзм – це, скажімо, теза: “Приватизація не повинна перетворитися на самоціль”. Цей трюїзм, висловлений у рамках дискусії про приватизацію в Польщі, нав’язує нам помилкове переконання, буцім приватизація у Польщі була самоціллю. Отож, у цьому випадку ми маємо справу із трюїзмом-інсинуацією.

Як треба сперечатися?

Причини суперечок

Ми сперечаємося принаймні через одну з трьох причин: аби дати вихід емоціям, щоб перемогти або ж задля торжества істини. Перша ситуація добре відома із щоденного життя; я полишаю психологам проблему, наскільки вагоме психотерапевтичне значення суперечки для “розвантаження” емоцій. Тут ми присвятимо дещо більше уваги двом наступним випадкам, які трапляються не тільки у приватному, але й у фаховому та громадському житті. Перемога у суперечці полягає в тому, щоб викликати у свідків суперечки переконаність, наче рація на нашому боці. У справах, які підлягають спеціальним юридичним процедурам, перемога є певним результатом, наперед окресленим цими процедурами. У судовому процесі перемогою для адвоката є виправдання його клієнта, а для прокурора – навпаки, засудження. У парламенті перемогою є здобуття більшості на підтримку пропонованого проекту ухвали і т.п.

В ідеальному світі перемога і правда були б між собою нерозривно пов’язані. Суперечки точилися б тільки задля перемоги істини, й істина завше перемагала б. Однак наш світ не настільки ідеально збудований. У судових справах трапляються помилки, а в парламентських голосуваннях більшість перемагає бува, не завдяки силі своїх аргументів, а завдяки попередньо здобутій перемозі на виборах. Такі випадки відхилення дійсності від ідеалу аж ніяк не є, певна річ, достатньою причиною, щоб відкинути процедури, в рамках яких трапляються згадані деформації. Отож, треба завжди питати: чи існують кращі рішення? А випадки відхилень повинні спонукати нас до роздумів, чи не можна покращити саму процедуру, тобто посилити раціональність пов’язаних із нею дебатів і рішень. У випадку недосконалості демократичних голосувань це іноді повинно спонукати до аналізу попереднього принципового вибору – вибору правителів. Йдеться про такі проблеми як виборче право та правила проведення політичних дебатів перед виборами.

Поширені прийоми

Прислухаючись до політичних дебатів, результати яких можуть мати вплив на перебіг громадського життя, варто неухильно опиратися певним прийомам, уживаним з метою досягнути перемоги у суперечці, але необов’язково – істини. Класиком критичного аналізу подібного мистецтва риторичної маніпуляції був Артур Шопенгауер, видатний німецький філософ першої половини XIX століття (3). Він, до речі, звернув увагу, що це мистецтво, завше покликане блокувати предметні міркування мислення довкола конкретного питання, ґрунтується на частому використанні того, що поняття частково накладаються одне на одне і творять своєрідні ланцюги. Маніпулятор намагається, просуваючись ланка за ланкою, довести, що певний стан речей рівнозначний цілком іншому, означеному поняттям, яке займає доволі віддалене місце в згаданому ланцюгові. Так, скажімо, можна – як показує Шопенгауер – намагатися звести пристрасть до нерозсудливості, а її, в свою чергу, до слабкості, а слабкість – до безсилля. А можна й навпаки – рухаючись у зворотному напрямку, звести пристрасть до наймогутнішої сили.

На підставі спостережень за різними дебатами ми можемо вказати кілька інших риторичних прийомів, загалом менш вишуканих, аніж використання поняттєвих ланцюгів, але, боюся, часто результативніших. Один з них полягає в тому, що учасники дискусії творять карикатури на позицію опонента, а пізніше легко й безжалісно їх знищують. Цього ефекту досягають, зокрема, завдяки уживанню виразів, котрі діють, наче інвективи, а отже мають наперед негативно налаштувати слухачів, скажімо, “вовчий капіталізм” чи “доктринальний капіталізм”. Завдяки маніпуляціям голосом і контекстом висловлювання можна – смішна річ – навіть первісно цілком нейтральним і фаховим виразам надати характеру інвектив, які служать для створення карикатур на антипатичні їм позиції. Така доля спіткала у Польщі слово “монетаризм”. У сучасній економічній науці воно позначає напрямок, який рекомендує, аби маса грошей зростала у темпі, приблизно рівному темпові реального виробництва. Внаслідок дебатів останніх років для багатьох поляків “монетаризм” почав означати щось не цілком зрозуміле, але вкрай погане. Ті, хто уважніше вслухався у тиради наших “антимонетаристів”, могли дійти висновку, наче “монетаризм” є вкрай лихою річчю, бо не дозволяє людям мати стільки грошей, скільки їм заманеться.

Схожий прийом полягає в тому, що під час дискусії ніхто й не намагається поборювати суперника за допомогою аргументів, але намагається налаштувати проти нього слухачів, оперуючи відповідним слівцем-наліпкою. У Польщі цю роль колись відігравало слово “ідеологія”. “Це ідеологія” – говорять із розумним виразом обличчя та належною інтонацією, напевне сподіваючись переконати частину слухачів у тому, ніби діється щось вкрай лихе, самою лиш магією голосу, а в інших, витриваліших, створити враження, буцім споряджена цією наліпкою позиція є лише виразом чистої віри або доктринерської впертості.

Іншим способом підважити протилежну позицію без предметної полеміки з опонентом є вживання фізичних аналогій, покликаних створити враження, начебто позиція суперника є виявом крайнощів, браку здорового глузду чи й просто божевілля. Так, скажімо, деякі з-поміж критиків радикальної економічної програми, запровадженої у Польщі у 1990 р., казали про “стрибок у темряву” або навіть про “стрибок у порожній басейн”. Натомість, самі вони полюбляли дати зрозуміти, що є прихильниками розумної поміркованості, цитуючи народні прислів’я на кшталт: “не одразу Краків збудували”, “поспішай поволі” або “поспішиш – людей розсмішиш”.

Прихильники риторичних перемог без предметної полеміки також люблять користуватися метафорою із маятником. “Маятник схитнувся в інший бік” – кажуть вони, напевне переконані, що досягнуть подвійного ефекту: покажуть антипатичну їм позицію по-дурному екстремістською, себе ж – мудрецями, котрі знаються на історії і не підуть слідом за першим стрічним.

Подібний ефект можна досягнути шляхом конструювання “золотої середини” і розташування себе у цьому зручному місці. У такий спосіб можна створити враження, що на відміну від екстремістів – з обох боків – ви залишаєтеся зразком мудрості й поміркованості. “Золота середина” твориться дуже просто – ви самі у карикатурний спосіб визначаєте крайні межі. Прикладом подібної операції є риторичний зворот: “Треба відкинути як (на вибір: крайній, доктринальний, ідеологічний тощо) лібералізм, так і (на зміну: надмірне, перебільшене тощо) державне регулювання”.

Маніпулятори-ерудити намагаються дискредитувати опонентів, стверджуючи, буцім погляди отих інших суперечать точці зору якогось видатного представника напряму, до якого ті опоненти належать. Так, наприклад, суперники корінних економічних змін у Польщі казали, наче зміни ці є виявом “конструктивізму”, тобто створення державою нового цілісного економічного порядку, що гостро критикував Фрідріх Гаєк. Який з цього мав би випливати практичний висновок – невідомо. Відомо, однак, що Гаєк адресував свою точку зору цілковито іншим реаліям – він виступав супроти дедалі зростаючого державного регулювання в капіталістичній економіці, але йому не йшлося про економіку, котра намагається виборсатися із обіймів всемогутнього етатизму. Найважливіше, однак, те, що предметна дискусія є боротьбою аргументів, а не посилань на авторитети. Використання авторитету Гаєка, до того ж помилково інтерпретованого, є лишень намаганням уникнути дискусії.

Суперечка задля торжества істини

Це була, звичайно, тільки невелика жменя риторичних прийомів, яка, однак, ілюструє, що не варто сперечатися, якщо вашою метою є не перемога за будь-яку ціну, а осягнення правди. А як належить сперечатися, якщо повинна перемогти істина? Зручною точкою відліку тут може служити приклад точних наук. Твердження у них ретельно сформульовані. Отож, предмет можливої суперечки детально окреслений. Відомо, про що йдеться, відсутня проблема інтерпретації. Таким чином, усю енергію можна зосередити на створенні теорії та її верифікації. Верифікація є своєрідним діалогом із природою, котру провокують відповідати за допомогою запитань-експериментів. Таку теорію вважають правдивою доти, поки не буде доведена її сфальсифікованість, тобто до миті, коли стануть відомими явища, які виразно їй суперечать. Верифікація через випробування фальсифікацією була піднесена видатним філософом Карлом Поппером до ранґи головного принципу методології науки. Тест Поппера зосереджує увагу не на пошукові та нагромадженні явищ, згідних із певним твердженням, а на перевірці, чи немає таких випадків, які йому недвозначно суперечать, тобто фальсифікують це твердження. Навіть у точних науках цей тест натрапляє на різні ускладнення, які ми тут оминемо (ще більші клопоти трапляються у суспільних науках). Вистачить того, що він залишається могутнім знаряддям досліджень стосунків поміж твердженнями та дійсністю, якої вони повинні стосуватися.

Зразок точних наук неможливо, очевидно, повністю впровадити до інших ділянок, де тривають суперечки, в тому числі – політичного життя. Однак він дозволяє нам виразно помітити, скільки нераціонального відбувається у публічних дебатах. Значною мірою це наслідок згаданого застосування риторичних прийомів, які є виявом прихованої маніпуляторської раціональності. Однак немало також у політичних суперечках автентичних логічних помилок і непорозумінь. Вони призводять до того, що люди доброї волі сперечаються значною мірою даремно, бо їхні позиції – якщо подивитися на справу логічно – значно ближчі, аніж їм це видається. Звичайно, люди сперечаються у політиці про різні проблеми не в останню чергу задля того, аби зафіксувати свою виключність. У такому випадку на першому місці у них стоять амбіції, а суперечка є вторинною і в певному сенсі удаваною.

Припустімо, однак, на мить (ясна річ, ідеально), що учасники суперечки не вдають і сповнені доброї волі. Що варто було б зробити, аби вчасно звести її до суті, яку шляхом логічного аналізу годі було б далі редукувати? Вистачить кількох простих кроків. По-перше, треба конкретно і чітко сказати, про що йдеться, які існують розбіжності. При цьому варто остерігатися слів-наліпок (скажімо, лібералізм) і слів-заклять (наприклад, державне регулювання, стимулювання економіки). При крихті зусиль усе це можливо висловити мовою, не обтяженою емоціями та багатозначністю. У разі потреби варто запросити суддю-перекладача.

Після першої фази у низці випадків сфера суперечки звузиться, і настане час для наступного кроку. Відтак, треба дослідити, чи сторони мають різні погляди на цілі (сповідувані цінності), а чи згідні щодо них, і різняться лише поглядами на найкращі засоби їх досягнення. Це повинно усунути дальші розбіжності.

У справі співвідношення мета-засоби варто пам’ятати, що вона є доменою фахових знань, а не побожних бажань. Теплі почуття до людей самі собою не призведуть до того, що економіка розвиватиметься і виникнуть нові робочі місця, так само як нашого гарячого прагнення, аби люди переправилися через річку, не замочивши ніг, не досить для спорудження мосту. Добір заходів для втілення певної мети повинен також підлягати критеріям фальсифікації, тобто перевірці, чи немає схожих ситуацій, у яких запропоновані засоби аж ніяк не служитимуть задекларованим цілям. Усе це може усунути наступну частину розбіжностей.

А що, врешті, може зостатися? Отож, можуть зостатися суперечності, засновані на тому, що кожен надає різної ваги різним цілям, які проглядають у конфлікті, тобто, у випадку втілення переважно однієї мети інші цілі досягаються меншою мірою. Так, скажімо, радикальне покращення стану навколишнього середовища нині вимагало б, зокрема, обмеження споживання енергії шляхом обкладання великими податками; а це, в свою чергу, обмежувало б інший аспект якості людського життя – споживання товарів. У цій точці ми доходимо до суті – конфлікту цінностей, який неможливо редукувати шляхом логічного аналізу. Але такий конфлікт трапляється не завжди. Попередні операції можуть призвести до того, що суперечка завершиться. Навіть якщо суть її не вичерпана, то завдяки усвідомленню цієї суті стане відомо, чого ж насправді стосується суперечка, а суперечні вартості можна відверто винести на суд громадськості.

3 Див.: Schopenhauer Artur. Erystyka, czyli sztuka prowadzenia sporow.– Krakow, 1976