бібліотека Ї

Час вже припинити вдавати, ніби европейці та американці мають спільне бачення світу, чи навіть, що вони живуть у тому самому світі. Американське та европейське бачення всіх найголовніших аспектів влади – таких як ефективність влади, її моральність та жаданість – не збігаються. Европа відвертається від силової влади, иншими словами, вона намагається оминути її, прагнучи створити світ законів і правил, міжнародних перемовин і співпраці. Вона рухається до постісторичного раю, у якому пануватиме спокій та відносне процвітання, прагне досягнути «вічного миру» Іммануїла Канта. Натомість, Сполучені Штати загрузли в болоті історії, пануючи за допомогою сили в анархічному гоббсівському світі, де міжнародні закони і правила ненадійні, а реальна безпека, захист і впровадження ліберального порядку й надалі залежать від військової потужности та здатности її використати. Саме тому у розв’язанні найважливіших стратеґічних міжнародних питань американців сьогодні надихає Марс, а европейців – Венера: вони мають дуже мало точок дотику і дедалі менше розуміють одне одного. Зауважмо, такий стан справ не є чимось перехідним – скажімо, результатом одних виборів чи якогось лиха. Цей трансатлантичний розкол надзвичайно глибокий, він розвивався тривалий час і, мабуть, нескоро зникне. Сполучені Штати й Европа мають різні погляди на національні пріоритети, визначення небезпек, окреслення державних завдань, формування та ведення зовнішньої й оборонної політики.

Цей контраст особливо легко впадає в око американцям, які проживають в Европі. Европейці свідоміші цих відмінностей, можливо, тому що вони їх більше бояться. Замалим не всі европейські інтелектуали сходяться на думці, що в американців і европейців більше немає спільної «стратеґічної культури». Европейці часто зображають США як «цивілізацію смерти», а войовничий темперамент американців – як природний продукт насильницького суспільства, у якому панує смертна кара і кожен має зброю. Навіть люди поміркованіших поглядів погоджуються, що між зовнішньою політикою США й Европи існують величезні розбіжності.

Сполучені Штати, стверджують вони, набагато легше вдаються до сили, їм бракує терпеливости на дипломатію. Для них світ чорно-білий: ось добро, а ось – зло, це – друзі, а то – вороги. Натомість для Европи картина світу багатобарвніша. Зіштовхуючись з реальним чи потенційним противником, США, загалом, віддають перевагу примусові, а не переконанню, батогові, а не пряникові, покаранню, а не внутрішній мотивації. Американці прагнуть чіткости в міжнародній політиці: усі проблеми слід розв’язати, а небезпеки – усунути. І, звісно ж, вони все частіше ухвалюють одноосібні рішення в міжнародних відносинах. Вони не надто охоче діють через міжнародні інституції, такі як ООН, не дуже прагнуть співпрацювати з иншими націями задля спільної мети, скептичніше ставляться до міжнародного права, коли вважають за доцільне або ж просто за корисне, охоче вдаються до операцій, які в нього не вкладаються поза його структурами¹.

Европейці наполягають на докладному та витонченому підходові до розв’язання проблем. Вони намагаються вплинути на инших непрямо – обхідними шляхами. Вони спокійніше ставляться до невдач, готові терпляче розв’язувати тривалі проблеми. Европейці переважно надають перевагу мирному залагодженню конфліктів, перемовинам, дипломатії, радше переконанню, ніж насильству. На відміну від американців, вони частіше звертаються до міжнародного права, міжнародних конвенцій, судових процесів, дослухаються до міжнародної думки. Намагаються використати торгові й економічні зв’язки задля згуртування націй. Вони часто надають більшої ваги процесові, ніж результатові, вірять, що процес врешті-решт у будь-якому разі матиме результативне закінчення.

Цей портрет европейців, звісно ж, трохи гіперболізований і спрощений. Не можна всіх чесати під один гребінець: британці, приміром, ближчі до «американських» поглядів на владу порівняно з більшістю континентальних націй. Причина цього – їхнє «імперське» минуле, «особливі відносини» зі Сполученими Штатами, сформовані під час Другої світової та на початках холодної війни та історична відірваність від решти Европи. Подібно ж, не можна ототожнювати французів і німців: перші горді й незалежні, але, на диво, невпевнені, у других натомість впевненість у власних силах тісно переплетена із сумнівами, породженими Другою світовою війною. Опріч того, держави Східної та Центральної Европи мають цілковито відмінну від своїх західноевропейських сусідів історичну традицію. Глибоко вкорінений страх перед російською міццю спричиняється до існування близьких до американських поглядів гоббсівської реальности. Слід також зважити на відмінність поглядів політичних угруповань у державах по обидва боки Атлантики. Прихильники політичного курсу де Ґолля (ґоллісти) мають инші погляди, ніж французькі соціалісти. Демократи в Сполучених Штатах «европейськіші», ніж республіканці; держсекретареві Колінові Пауелу европейські настрої, здається, ближчі, ніж міністрові оборони Дональдові Рамсфелду. Багато американців, особливо інтелектуальна еліта, виступають проти «жорсткої» міжнародної політики незгірш за будь-якого европейця; натомість деякі европейці цінують силу більше, ніж будь-хто з американців.

Поміж тим, цей поверховий опис таки відображає суть ситуації: між Сполученими Штатами й Европою сьогодні пролягли докорінні відмінності. Між Пауелом і Рамсфелдом набагато більше спільного, ніж між Пауелом і міністрами закордонних справ Франції, Німеччини чи навіть Великої Британії. А коли доходить до застосування сили, позиція переважної більшости американських демократів ближча радше до позиції республіканців, аніж европейців. Упродовж 90-х років навіть американські ліберали охочіше вдавалися до сили і сприймали світ більш «по-маніхейському», аніж більшість їхніх европейських партнерів. З наказу адміністрації Клінтона бомбували Ірак, Афганістан, Судан. Я переконаний, що більшість европейських урядів не вдалася б до таких заходів, їх прикро вразила американська войовничість. Чи бомбували б европейці Белград 1999, якби не тиск Сполучених Штатів?². У жовтні 2002 більшість сенаторів-демократів підтримала резолюцію Президента Буша про розгортання військових дій в Іраку, тоді як демократи Франції, Німеччині, Італії, Бельгії і навіть Сполученого Королівства поставились до цього кроку з острахом і зі здивуванням.

Що ж є джерелом таких стратеґічних відмінностей? Останніми роками цьому питанню приділяли надто мало уваги. Експерти із зовнішньої політики та чільники по обидва боки Атлантики заперечували існування істотних відмінностей, намагалися применшити вагу розбіжностей, зазначаючи, що певне тертя існувало в трансатлантичному альянсі й у минулому. Ті, хто сприймає сучасні труднощі серйозніше, особливо в Европі, керуються радше ненавистю до Сполучених Штатів, аніж прагненням зрозуміти причини їхніх вчинків – чи, якщо вже так, причини вчинків европейців. Час вже забути незгоди й образи і подивитися у вічі самій проблемі.

Якою б популярною не була ця думка серед европейців і деяких американців, однак причини відмінностей у стратеґічній культурі мають причину не в особливостях їхнього національного характеру. Европейська мирна стратеґія історично зовсім нова. Це результат поступального розвитку цілковито відмінної стратеґічної культури, що панувала в Европі сотні років – щонайменше до Першої світової війни. Европейські уряди як і народи, які захопливо поринули у вир континентальної війни, щиро вірили у Machtpolitik (нім. політика, базована на насильстві – прим. перекл.). Вони були палкими націоналістами, готовими відстоювати національну ідею зі зброєю в руках, згадаймо лише німців під проводом Бісмарка, спроби Наполеона на початку ХІХ сторіччя мечем встановити рівність (egalitй) та братерство (fraternitй), чи намагання Британської імперії протягом XVII, XVIII та XIX сторіч за допомогою гармат поширити блага ліберальної цивілізації. Европейський лад, що встановився після об’єднання Німеччини 1871 року, «як і всі його попередники, був викуваний у кузні війни»³. Хоча сучасне европейське бачення світу, як і ідея Европейського Союзу, породжені ще Просвітництвом, однак европейські чільники минулих трьох сторіч мало дослухалися до утопійних студій філософів і фізіократів.

Що ж до Сполучених Штатів, то в їх сьогоденній надмірній схильності до силових методів у зовнішній політиці, схильності до одноосібности та недовірі до міжнародного законодавства також немає нічого дивного. Американці також діти Просвітництва. На початках республіки вони були щонайвірнішими апологетами його ідей. У часи свого заснування Америка стала надією для европейських просвітників, які розчарувавшись у власному континенті, вважали США єдиним місцем «де розум і гуманізм» зможуть утвердитися «швидше, ніж деінде»⁴. Риторика, хоча й не завжди практика, ранньої зовнішньої політики Америки була пронизана просвітницькими принципами. Американські державні діячі кінця XVIII сторіччя, як і сучасні европейські діячі, вважали фінансові санкції найліпшим ліком від міжнародних конфліктів й надавали перевагу міжнародному праву перед грубою силою. Молоді Сполучені Штати легко застосовували силу проти слабких народів Північної Америки, однак, маючи справу з европейськими гігантами, вони критикували силову політику европейських імперій XVIII і XIX сторіч як пережиток минулого.

Деякі історики хибно виснували з цих фактів, що батьки-засновники Америки були утопістами, щиро вважали силову політику «непритаманною і неприйнятною для себе» і просто не могли «зрозуміти всієї важливости силового чинника в зовнішніх відносинах»⁵. Однак Джордж Вашинґтон, Александр Гамільтон, Джон Адамс і навіть Томас Джефферсон не були утопістами. Вони чудово знали реалії міжнародної політики і могли грати за европейськими правилами, коли це дозволяли обставини. Часто їм хотілося би бути досить могутніми, щоб ефективніше використовувати сили. Однак вони були реалістами і знали, що надто слабкі для цього, тому свідомо й несвідомо вдавалися до стратеґії слабких, щоб проторувати собі шлях у світ. Вони критикували політику сили і декларували відразу до війни, військової сили та до всіх сфер, де вони були слабшими за европейські держави. Вони вихваляли переваги і позитиви торгівлі, адже в цій сфері американці були конкурентоспроможними. Вони проголошували міжнародне законодавство найкращим механізмом регулювання відносин між націями, чудово розуміючи, що мають не багато инших засобів впливу на Велику Британію і Францію. Прочитавши Ваттеля, вони добре усвідомлювали, що в міжнародному законодавстві «сила чи слабкість окремої держави… нічого не означає. Адже карлик така ж людина як і гігант; щонайдрібніша республіка така ж суверенна держава, як наймогутніше королівство»⁶. Наступні покоління американців, здобувши велику могутність і вплив на світовій арені, не будуть так покладатися на міжнародне законодавство, яке спонукає до рівноправности. А у XVIII – на початку XIX сторіччя ці обмеження відкидали европейські імперські сили, адже то був час їхнього розвою.

Двісті років згодом, американці та европейці помінялися місцями і світоглядними позиціями. Частково так сталося тому, що протягом цих двох сторіч, особливо за останні десять років кардинально змінилося співвідношення сил: коли Сполучені Штати були слабкими, вони використовували «обхідні» стратеґії, стратеґії слабкости; сьогодні, коли США стали могутніми, вони й поводяться відповідно. Коли Европа була могутньою, вона вірила в силу й військову звитягу. Тепер вона бачить світ крізь призму слабкости. Инші погляди природно зумовлюють відмінні стратеґічні судження, иншу оцінку загроз і відповідних засобів боротьби з ними, иншу оцінку інтересів, відмінне бачення цінностей і суті міжнародного законодавства та міжнародних інституцій.

Утім навіть розбіжності щодо використання сили можуть лише частково пояснити причини утворення такої глибокої прірви між Сполученими Штатами й Европою. Позаяк, опріч цих природних наслідків різниці у силовій могутності, між країнами по обидва боки Атлантики пролягло ще й ідеологічне провалля. Европейці, на основі свого унікального історичного досвіду минулих сторіч, кульмінацією якого став Европейський Союз, витворили усталені ідеали і принципи доцільности та моральности влади, які різняться від ідеалів і принципів Сполучених Штатів, що не мали такого досвіду. Причина того, що стратеґічні розбіжності між Сполученими Штатами і Европою сьогодні стали очевидними, як ніколи досі, полягає в тому, що матеріальні й ідеологічні відмінності підсилюють одна одну. Того розколу, до якого вони ведуть, можливо, вже не вдасться уникнути.

Силова прірва

Хтось може запитати, і що в цьому нового? Відомо, що Европа занепадала як ґлобальна військова потуга тривалий час. Найболючішого удару по могутності Европи та її самовпевненості завдала майже сторіччя тому Перша світова війна, що спалахнула 1914 року. Цей жахливий конфлікт спустошив три з п’яти европейських потуг – Німеччину, Австро-Угорщину та Росію – що були основою континентального балансу сил від 1871 року. Це завдало суттєвої шкоди економікам европейських країн, штовхнувши їх на декілька десятиріч у залежність від американських банків. Однак найдошкульніше війна вдарила по волі й духові Великої Британії та Франції, які відродилися у британців аж за часів правління Черчіля 1939 року, коли наступної світової війни вже неможливо було уникнути. У 1920-их британці, нажахані «безглуздими» вбивствами молоді у Пасхендалі та на инших побоїщах, змусили свій уряд вдатися до негайної демобілізації військ наприкінці війни. Налякана Франція з усіх сил намагалася підтримувати відповідну військову потужність, спроможну протистояти, як їй тоді здавалося, неуникному відновленню німецької потуги та реваншизму. На початку 1920-х років Франція відчайдушно прагнула альянсу з Великою Британією, але англо-американські ґарантії захисту Франції, обумовлені у Версальській угоді, розвіялись як дим, коли Сенат Сполучених Штатів відмовився їх ратифікувати. Тим часом нажахані британці, якимсь дивом переконавши себе, незважаючи на здоровий глузд, що саме Франція становить найбільшу загрозу для миру в Европі, далі наполягали аж до 1934 року, щоб Франція роззброїлася до рівня Німеччини. Лише Черчілль застерігав щодо «страхітливої небезпеки самороззброєння Франції»⁷.

У міжвоєнний період вперше було зроблено спроби відійти від силової політики до політики слабкости. Замість покладатися на силу, як у минулому, европейські переможці в Першій світовій війні увірували в «систему колективної безпеки» та її інституціональне втілення – Ліґу Націй. «Наша мета, – продекларував один із провідних діячів ліґи, – унеможливити війну, вбити її, винищити вже в зародку. Для цього потрібно створити систему»⁸. Але «система не спрацювала», частково тому що її проводові бракувало і сили, і волі. Парадокс полягає в тому, що за спробами створення міжнародних правових інституцій для розв’язання европейської кризи безпеки стояв американець Вудро Вільсон. Вільсон мав за собою авторитет держави, що за декілька десятиріч перед тим стала найбагатшою і найсильнішою країною, і чиє запізніле втручання в Першу світову війну чимало доклалося до перемоги союзників. На жаль, на той час Америка також втрачала силу, і як виявилося, він не говорив від імени своєї країни. Відмова Америки брати участь в організації, створеній Вільсоном, підірвала її найменші шанси на успіх. Як ображено зауважив Черчілль: «Нам, що найбільше прислухалися до думок і бажань Вільсона щодо збереження миру, безцеремонно заявили, що нам слід краще вивчити Конституцію Америки»⁹. Европейців залишили напризволяще, і коли вони зіткнулися зі зростаючою потугою переозброєння та ревізіонізмом Німеччини в 1930-х роках «колективна безпека» станула, як сніг і дала місце політиці поступок.

Фундаментом цієї політики була слабкість, зумовлена не стільки реальною неможливістю обмежити німецьку владу, скільки зрозумілим страхом перед другою війною в Европі. Однак на цьому фундаменті вибудували цілий небосяг софістських міркувань про природу нацистської загрози та найліпші шляхи її розв’язання. Британські урядовці, зокрема, постійно применшували цю загрозу і наполягали, що вона ще не досить велика, щоб вдаватися до якихось заходів. «Якби були докази, що Німеччина переозброюється, – казав 1933 року лідер британських консерваторів Стенлі Болдвін, – то Европа повинна була б щось робити. Проте до цього ще не дійшло»¹⁰. Прихильники політики поступок висували багато причин, чому застосування сили було непотрібне і недоцільне. Одні стверджували, що Німеччина та її нацистський уряд мають всі підстави для скарг, і західні держави мусять зважати на це. Версальська домовленість, як вважає Джон Майнард Кейнс, була надто жорсткою та неефективною – Британія та Франція можуть звинувачувати хіба себе в тому, що німецька політика стала аґресивною та реваншистською. Допоки Гітлер скаржився на погане ставлення до етнічних німців деінде, приміром, у Чехословаччині, західні демократії визнавали обґрунтованість його вимог. Великі европейські держави не могли повірити, що через ідеологічний розкол компроміс із Гітлером та нацизмом буде неможливим. Французький прем’єр-міністр Леон Блюм 1936 року сказав одному німецькому міністрові, під час офіційного візиту того до Франції. «Я марксист і єврей», однак «ми нічого не зможемо досягнути, якщо не здолаємо ідеологічних бар’єрів»¹¹. Багато хто був переконаний, що хоча Гітлер і не подарунок, але нікого ліпшого в Німеччині все одно не було. Британські та французькі урядовці домагалися домовленостей з Гітлером, позаяк вірили, що лише він зможе контролювати екстремістські сили німецького суспільства¹².

Метою таких поступок було виграти час з надією, що Гітлер задовольниться здобутим. Ця стратеґія виявилася згубною для британців та французів. Щороку Німеччина дедалі більше використовувала свої таємні економічні та промислові потуги для переозброєння. І як наслідок – демократичні европейські сили не змогли відбити нападу Гітлера. Міністр пропаґанди Гітлера Йозеф Ґебельс 1940 року здивовано прокоментував попередні два десятиріччя европейської дипломатії:

«Року 1933 Прем’єр Франції повинен був сказати (і якби я був на його місці, то таки сказав би): «Новий Райх Канцлер Німеччини написав Mein Kampf, де йдеться про такі й такі речі. Такої людини не можна терпіти – або він зникне, або ми нападемо». Однак вони цього не зробили. Вони залишили нас у спокої, дали змогу вийти з небезпечної зони, оминувши всі небезпечні рифи. А тепер, коли ми озброєнні краще за них, вони розпочали війну»¹³.

Тонкі арґументи примирення, мабуть, були б дієвішими з иншою людиною, в иншій країні, за инших обставин – приміром, з німецьким лідером 1920-х років Ґуставом Стрісманном. Однак із Гітлером у 1930-х роках вони не могли спрацювати. До того ж, така мирна стратеґія була зумовлена радше страхом, ніж глибоким аналізом.

Якщо Перша cвітова війна суттєво послабила Европу, то Друга cвітова війна – результат провалу европейської стратеґії та дипломатії – цілковито знищила Европу як ґлобальну силу. Повоєнна неспроможність европейських держав утримати свої заморські колонії в Азії, Африці та на Близькому Сході змусила їх поступитися після понад п’яти сторіч імперіалізму – це, можливо, найсимволічніше свідчення ґлобального впливу історичних подій. Менш, ніж за десять років холодної війни европейці втратили свої колонії та стратеґічні позиції в Азії, і на Близькому Сході на користь Сполучених Штатів, іноді добровільно, а деколи – під тиском Америки, як-от під час Суетської кризи.

Після Другої світової війни низка впливових американців сподівалася, що Европа відновиться як «третя сила» у світі, достатньо сильна, щоб самостійно протистояти Совєтському Союзові, що дасть Сполученим Штатам змогу відійти від Европи. Франклін Рузвельт, Дін Ачесон та инші американські спостерігачі вірили, що Велика Британія зможе захистити решту світу від Совєтського Союзу. У ті перші повоєнні дні, Президент Гаррі Трумен бачив світ майбутнього як такий, де Лондон і Москва змагаються за вплив, а Сполученим Штатам відведено роль «неупередженого судді»¹⁴. Однак британський уряд дав зрозуміти, що не може продовжувати економічної та військової підтримки Греції й Туреччини, яку він здійснював від закінчення війни. Британські урядовці вже 1947 року усвідомили, що Сполучені Штати скоро «заберуть факел світового лідерства з їхніх заціпенілих рук»¹⁵. Европа стала залежною від США і у сфері власної, і ґлобальної безпеки. Щобільше, Франція та Британія виступили проти створення незалежного Европейського блоку, «третьої сили», боячись що для Америки це стане приводом покинути Европу. Їх знову залишать на самоті з Німеччиною та ще й із Совєтським Союзом. Як сказав один із представників Америки, «єдине, що дає їм (французам) бодай якусь певність, – це той факт, що між ними та Червоною Армією стоять американські війська, якими б нечисленними вони не були»¹⁶.

У такий спосіб на 50 років після закінчення Другої світової війни Европа опинилась у стратеґічній залежності від Сполучених Штатів. Уперше ґлобальні европейські сили не виходять за межі континенту. Єдиним стратеґічним завданням европейських країн упродовж холодної війни було твердо стояти й обороняти свої території, допоки не прибудуть американці. Однак навіть на таку функцію вони погодилися лише під тиском. Небажання Европи вкладати в своє військо стільки коштів, скільки вважала за потрібне американська адміністрація, було джерелом постійного тертя від часів створення НАТО і до правління Кеннеді, чия доктрина «гнучкого реаґування» залежала від нарощування Европою звичайних озброєнь, та до часів Рейґана, коли Американський Конгрес висунув вимогу, щоб Европа більше докладалася до утвердження спільної безпеки.

Однак обставини холодної війни не могли не утворити глибоких тріщин між американськими та европейськими інтересами. Американці прагнули створення ефективного европейського військового потенціалу – звісно ж, під контролем НАТО – спроможного зупинити совєтську армію на европейській землі загрозою атомної війни, втрат мала б зазнати лише Европа, а не Америка. Не дивно, що погляди европейців на безпеку трохи відрізнялися. Вони й далі покладалися на захист під американським протиядерним щитом, сподіваючись, що їх безпеку ґарантує баланс сил між СССР та США, а також доктрина про ненапад. У ранні періоди холодної війни европейська економіка була ще надто слабкою, щоб створити відповідні захисні структури. Однак, навіть відродивши свою економіку, европейці не виявляли особливого зацікавлення у скороченні силового розриву між ними та США. Ґарантія доступу до американської ядерної зброї відбивала в них бажання витрачати кошти на військову сферу. Психологія залежности стала невід’ємною реалією холодної війни та атомного віку. Горда Франція де Ґолля прагнула позбутися її, вийшовши з НАТО та створивши свій невеличкий ядерний арсенал. Однак цих force de frappe (фр. ударна сила – прим. перекл.) було явно не досить, щоб позбавити Европу стратеґічної залежности від Сполучених Штатів, їх роль була радше символічною.

Якщо ця відносна слабкість Европи впродовж холодної війни не спричинилася до суттєвого трансатлантичного напруження, то лише завдяки винятковим геополітичним особливостям цього конфлікту. Розіпнута поміж двох наддержав, слабка Европа все ж слугувала стратеґічною ареною всесвітнього протистояння між комунізмом і демократичним капіталізмом, а це, вкупі з віковою звичкою бути світовим лідером, дало змогу Европі зберегти світовий вплив та повагу, незважаючи на військову слабкість. Американська стратеґія холодної війни зосереджувалась на трансатлантичному альянсі, тому потрібно було підтримувати єдність «Заходу». Звичайно, це збільшило вагу европейської думки у світових проблемах, створивши і у європейців, і в американців трохи завищену оцінку европейської сили.

Такі уявлення панували й у 1990-х роках. Балканський конфлікт спонукав США й надалі вважати Европу своїм стратеґічним пріоритетом. У НАТО з’явилася нова, постсовєтська, місія забезпечення миру в цій частини континенту, де досі спалахували запеклі етнічні конфлікти, які, хоч і менші за масштабом, нагадували конфлікти сторічної давности. Розширення НАТО на колишні країни Совєтського блоку після закінчення холодної війни і відновлення «єдиної та вільної» Европи стало ще одним проєктом Заходу, завдяки якому Европа залишилась основним пріоритетом американського політичного і стратеґічного мислення.

Потім з’явились перспективи створення «нової» Европи. Створення єдиного політичного та економічного союзу в Маастріхті 1992 року давало багато надій на відновлення старої могутности в новій політичній формі. «Европа» стане ще однією наддержавою, не тільки економічно та політично, а й військово. Вона зможе самостійно залагоджувати кризи европейського континенту, такі як етнічні конфлікти на Балканах, і знову стане першорядним гравцем на світовій арені. У 1990-х европейці були певні, що сила об’єднаної Европи зрештою відновить «багатополюсність світу», яка була знищена холодною війною і її наслідками. І більшість американців, хоч і зі змішаними почуттями, погоджувалися, що Европа має всі шанси відродити свою могутність. Семюел Гантінґтон із Гарвардського університету прогнозував, що об’єднана Европа стане «найважливішим кроком» у світовій реакції на американську геґемонію і створить підґрунтя для «справжньої багатополюсності»¹⁷ світу ХХІ сторіччя.

Якби Европа реалізувала ці очікування у 1990-х, світ, мабуть, був би зовсім иншим. Сполучені Штати й Европа могли б зараз обговорювати нову систему відносин на правах приблизно рівних за силою структур, натомість зараз вони намагаються подолати нерівність цих сил. Можливо, взаємна адаптація була б вигідною для обох сторін, адже Европа перебрала б на себе частку тягаря ґарантування ґлобальної безпеки, а Сполучені Штати навзаєм зважали б на европейські інтереси, формуючи свою нову зовнішню політику.

Однак «нова» Европа не виправдала сподівань. У політичній та економічній царинах Европейський Союз сотворив диво. Незважаючи на сподівання та страхи скептиків по обидва боки Атлантики, об’єднання Европи було доволі успішним. Европейський Союз виходить на провідні ролі в економічному плані. Він спроможний відстояти свої інтереси у справах зі Сполученими Штатами та Азією, на рівних вести перемовини щодо міжнародної торгівлі та фінансів. Якби кінець холодної війни став початком ери, коли економічна сила була б важливішою, ніж військова, як цього й очікували Европа та Сполучені Штати, то Европа справді змогла б посісти в новому світовому ладі місце приблизно рівне місцю Сполучених Штатів. Однак закінчення холодної війни не зменшило ролі військової сили, і Европейці зрозуміли, що економічна потужність не обов’язково переходить у стратеґічну і геополітичну могутність.

Економічна та військова міць США надають їм такої ваги на міжнародній арені, про яку Европа може тільки мріяти.

Фактично в 1990-х відбулося не утвердження Европи як наддержави, а її військове послаблення порівняно зі Сполученими Штатами. Балканський конфлікт на початку десятиріччя засвідчив військову слабкість і політичний безлад Европи. Косовський конфлікт кінця десятиріччя продемонстрував провалля між військовими технологіями країн по обидва боки Атлантики, а також можливість розгортання нової війни. Цей розкол став особливо очевидним для неевропейських країн, адже вони усвідомили, що европейські країни – чи то поодинці, чи разом – мають дуже незначні можливості вплинути на реґіони конфліктів поза своїм континентом. Европейці могли ввести миротворчі війська на Балкани – і таки справді зрештою ввели широкий континґент цих військ до Боснії, Косово, Македонії, навіть до Афганістану, можливо, колись вони ввійдуть і до Іраку. Однак їм бракує коштів на утримання боєздатних сил на потенційно ворожій території навіть в Европі. За найкращих обставин роль Европи зводилась до підтримки миру після того, як Сполучені Штати – переважно власними силами – виконають вирішальний етап військової місії і стабілізують ситуацію. Як сказав хтось з европейців, реальний розподіл праці полягає в тому, що Сполучені Штати «орґанізовують вечірку», а европейці «готують страви».

Більша схильність американців до застосування військової сили не означає, що вони охочіше ризикують людьми. Відмінності у військових можливостях не мають нічого спільного з відвагою американських та европейських солдатів. Іноді французькі, британські і навіть німецькі уряди менше переймаються ризиком, ніж американський президент. Під час Балканської кризи в середині 1990-х і згодом у Косово британський прем’єр-міністр Тоні Блер більше наполягав на введенні наземних військ до Сербії, ніж Білл Клінтон. Утім інколи ця відмінність таки поверталась на шкоду европейцям. Американці намагаються уникнути втрат серед особового складу, вони готові витрачати чималі кошти на нові військові технології, а це разом з величезним військовим потенціалом дає змогу проводити атаки надзвичайно точно, з великої віддалі і з мінімальним ризиком. Европейські війська, з иншого боку, не такі технічно розвинуті, тому змушені проводити ближній бій. Як наслідок цієї технологічної прірви, що утворилась у 1990-х, коли Сполучені Штати досягли чималого поступу у виготовленні надточної зброї, застосуванні швидкісних операцій, комунікаційних і розвідувальних технологій, – американці стали ще войовничішими, на відміну від европейців, яким бракує можливостей для проведення атак із безпечної відстані, а отже, доводиться платити надто високу ціну за воєнні дії.

Така технологічна нерівність, звісно ж, не дивина, адже вона була очевидною ще за часів Другої світової війни. Стратеґічні проблеми холодної війни та політика стримування, яка передбачала, за словами Джорджа Кеннана, «майстерну та пильну протидію через постійну зміну географічних та політичних точок» – ось що змусило США створити військовий потенціал далекої дії¹⁸. Европейська стратеґічна роль була цілковито відмінною – вони мали захистити себе і вистояти під час нападу совєтських військ, а для цього потрібна була не така велика потуга¹⁹. Для більшости европейських держав це означало потребу утримувати на своїй території великі наземні сили, готові блокувати совєтський напад, а не мобільні частини у віддалених реґіонах. Американці та европейці, які пропонували після закінчення холодної війни розширити стратеґічну роль Европи, по суті, вимагали революційних змін у европейській стратеґії і можливостях. Було наївно очікувати, що европейці повернуть собі статус надпотужної сили, який вони мали до Другої світової війни, допоки народи Европи не погодяться перекинути чималі кошти із соціальних програм на військові, реструктуризувати та модернізувати свої війська, замінити сили пасивної територіальної оборони на армію готову до тривалого перебування у віддалених реґіонах.

Очевидно, що европейські виборці не готові до таких революційних змін у пріоритетах. Вони не бажають платити за формування військ поза Европою, а після холодної війни багато хто не вважає за потрібне навіть утримувати достатньо військ, щоб дати собі раду на власному континенті без американської допомоги. Щобільше, вони так само байдуже ставилися до видатків на зміцнення НАТО та незалежної зовнішньої політики й оборони. Розпад Совєтського Союзу давав европейцям змогу розширити сферу стратеґічного впливу, натомість вони скористалась цим для поліпшення економічного добробуту. Для Европи падіння Совєтського Союзу означало не просто зникнення ворога – це означало, можна сказати, зникнення потреби в геополітиці. Для багатьох европейців кінець холодної війни став торжеством їхньої стратеґії. У 1990-х роках замість того, щоб утверджувати статус Европи як ґлобальної потуги, середні видатки на оборону зменшили до двох відсотків ВВП. Подібно ж і військовий потенціал Европи порівняно зі Сполученими Штатами постійно знижується.

По той бік Атлантики закінчення холодної війни мало инші наслідки. Хоч Америка також намагається поліпшити економічний добробут завдяки мирові та скорочує видатки на оборону, однак вони досі становлять три відсотки ВВП. Невдовзі після розпаду Совєтської імперії Ірак вторгся до Кувейту, що спричинило розгортання найбільшої американської військової акції останньої чверті століття – США відправили понад півмільйона солдатів у Перську затоку. Саме тому уряд, хоча й обмежив військові видатки після холодної війни, але не настільки, як очікували. Фактично закінчення холодної війни не стало для Штатів причиною оголосити стратеґічні канікули. Під час президентства Буша старшого та Клінтона стратеґічно-військове планування Америки й надалі було орієнтоване на можливу потребу вести воєнні дії у двох різних реґіонах світу одночасно. Від цього стандарту подвійної війни, не зважаючи на часті закиди, ніколи не відмовлявся ні військовий, ні цивільний провід, адже вважали цілковито ймовірною потребу вести війну на Корейському півострові й у Перській затоці. Такі можливості Сполучених Штатів прокладали прірву між ними та їхніми европейськими союзниками, які не могли самостійно впоратися навіть з невеличкою війною. За історичними масштабами, американська могутність після холодної війни, зокрема її спроможність застосувати цю силу в будь-якому куточку світу, безпрецедентна.

До того ж, уже факт розпаду Совєтської імперії збільшив потужність Америки порівняно з рештою світу. Величезний військовий арсенал США, якого раніше заледве вистачало, щоб зрівноважити совєтську могутність, раптом став єдиним на планеті. Ця «однополюсність» мала цілковито природні та передбачувані наслідки: Сполучені Штати отримали змогу використовувати свою потугу за кордоном. Із зникненням совєтської потуги США можуть безперешкодно вторгнутися коли і куди забажають. Це можна підтвердити розгортанням зовнішньої військової інтервенції, що почалася під час президентства Буша старшого з вторгнення до Панами 1989 року, до Перської затоки 1991 року, гуманітарне втручання у Сомалі 1992 року, і продовжилося під час правління Клінтона вторгненнями на Гаїті, до Боснії та Косово. Хоча низка американських політиків й закликала вивести американські війська з-за кордону, однак насправді тепер військові підрозділи США діяли за кордоном більше, ніж за весь час холодної війни. Завдяки новітнім технологіям вони також отримали змогу вільно застосовувати силу в будь-якій точці світу через повітряні та ракетні удари, до чого й вдавалася дедалі частіше. У такий спосіб закінчення холодної війни розширило прірву між европейськими й американськими воєнними потугами.

Психологія сили та слабкости

Хіба ж могла ця різниця в силі не спричинитися до поглиблення відмінностей у поглядах на стратеґію та в стратеґічній «культурі»? Велика потуга бачить світ не таким, як мала. Вони міряють ризик і страх иншими мірками, по-иншому визначають безпеку, можуть змиритися з різними рівнями загрози. Той, хто володіє великою військовою силою, легше вдається до неї на міжнародній арені. Деколи він покладаються на силу більше, ніж треба. Один британський критик американської пристрасти до військових дій нагадав старе прислів’я: «Коли маєш молоток, усі клопоти здаються цвяхами». Це правда. Однак військово слабка нація наражається на протилежну небезпеку: «Хто не має молотка, не хоче вбачати в чомусь цвяха». Різниця між психологіями сили та слабкости багато в чому, хоча, звісно, не у всьому, пояснює сьогоденні розбіжності між Сполученими Штатами та Европою.

Ця проблема не нова. Упродовж холодної війни американське військове домінування й відносна слабкість Европи призводили іноді до серйозних незгод щодо гонки озброєнь між США та СССР і втручанням Америки у справи країн третього світу. Ґоллізм, ostpolitik (політика Німеччини щодо країн Східної Европи), різноманітні рухи за европейську незалежність і єдність були виявами не тільки европейського прагнення поваги та свободи дій, вони також відображали переконання европейців, що підхід Америки до холодної війни був надто конфронтаційним, мілітаризованим і небезпечним. У перші роки холодної війни, коли Черчіля та инших турбувало занадто поблажливе ставлення США до Сталіна, саме американці відстоювали жорсткіші форми політики стримування, а европейці чинили спротив. Останні вважали, що краще знають, як дати собі раду із совєтами: через загравання та лестощі, через торгові та політичні пута, через терпіння та витримку. Такі погляди поділяло чимало американців, особливо під час і після В’єтнамської війни, коли американські лідери також вважали, що працюють з позиції слабкости. Однак постійна незгода з жорсткою позицією Америки відображала фундаментальну слабкість Европи порівняно зі США: просто Европа мала менший вибір, була вразливішою перед Совєтським Союзом. Опріч того, на европейські погляди могли вплинути спогади про континентальну війну. Американці не розумілися на тонкощах зменшення міжнародної напруги, а тому розглядали такий европейський підхід як нову форму примиренства, повернення до заляканої ментальности 1930-х років. Европейцям їхня політика видавалась дуже тонкою та вишуканою, вони вважали її найліпшою альтернативою надто конфронтаційному підходові Вашинґтону до холодної війни.

Під час холодної війни, однак, йшлося радше про тактичні, ніж про філософські розбіжності. Дискутували не про доцільність сили, позаяк по обидва боки Атлантики всі покладалися на військову силу, щоб дати відсіч можливому нападові СССР, хоч би яким він був малоймовірним. Закінчення холодної війни, поглибивши різницю сил й усунувши спільного ворога, на тільки посилило розбіжності в поглядах на стратеґію, а й змінило власне природу суперечностей.

Упродовж 1990-х років ностальгічні політики й аналітики обабіч Атлантики наполягали, що Америка та Европа мають спільне бачення природи загроз мирові та порядкові; розбіжності виникають лише щодо того, як з цими загрозами боротися. Прихильники таких рожевосяйних ідей, однак, заплющували очі на розкол між США та Европою. Дедалі частіше протягом останнього десятиріччя ці дві сторони виявляли розбіжності в поглядах на природу загрози для міжнародної безпеки та світового порядку, як про це яскраво засвідчив випадок з Іраком. Понад усе ці розбіжності є наслідком силових відмінностей.

Одна з найсерйозніших трансатлантичних розбіжностей після закінчення холодної війни виявилася у визначенні пріоритетів серед «нових» загроз. Американський уряд найбільше уваги приділяє так званим країнам-паріям, які Джордж Буш молодший торік назвав «віссю зла». Більшість европейців поміркованіше ставиться до небезпеки, яку становлять ці режими. Як сказав мені один французький урядовець: «Проблемою є «країни-невдахи», а не «країни-парії».

Звідкіля ж такі розбіжності? Европейці часто закидають американцям прагнення нереальної «ідеальної» безпеки – наслідок сторіч проживання за надійним захистом двох океанів²⁰. Европейці стверджують, що вони знають, як жити в небезпеці, існувати поряд зі злом, адже саме так вони й жили сторіччями – ось в чому корениться їхня терпимість до таких небезпек, як режим Саддама Хусейна в Іраку, аятоли в Ірані чи політики Північної Кореї. Вони вважають, що американці перебільшують ці загрози.

Однак ці тлумачення через культурні розбіжності не такі обґрунтовані як здається на перший погляд. Сполучені Штати в період свого становлення існували в постійній небезпеці. Звідусіль оточені ворожими землями европейських імперій, вони щомиті наражались на ризик бути розірваними відцентровими силами, які стимулювали ще й зовнішні чинники. Національна безпека була основною темою напутнього звернення Джорджа Вашинґтона. А щодо европейської толерантности до небезпек і зла, то вона трохи перебільшена. Добрих три сторіччя европейські католики та протестанти радше вбивали, ніж терпіли одне одного; подібно ж протягом попередніх двох сторіч взаємини між Францією та Німеччиною були аж ніяк не толерантними. Деякі европейці стверджують, що саме тому, що Европа стільки перестраждала, вона терпиміша до страждань, а отже, й до небезпек, ніж Америка. Ймовірніше, однак, що все навпаки. Перша світова війна посіяла в серцях британців і французів страх перед нацистської Німеччиною, а не терпимість до неї – саме така позиція чимало доклалася до політики уступок 1930-х років.

Проте кращим поясненням европейської толерантности до сьогоденних небезпек є їх відносна слабкість. Нескладно зрозуміти розбіжності в психологіях сили та слабкости. Людина, озброєна тільки ножем, вважатиме ведмедя, що бродить лісом, терпимою небезпекою, позаяк полювати на ведмедя лише з ножем у руках набагато ризикованіше, ніж залягти собі десь тихенько, сподіваючись, що небезпека мине. Натомість, та ж людина, озброєна гвинтівкою, може мати инше бачення допустимого ризику. Навіщо їй чекати нападу, якщо можна напасти самій? Між Сполученими Штатами та Европою чорною кішкою пробігла звичайнісінька людська психологія. Переважна більшість европейців вважає, що загроза режиму Хусейна терпиміша, ніж ризик його повалення. Натомість для сильніших американців поріг терпимости до Саддама та його зброї масового знищення значно нижчий, особливо після подій 11 вересня. Обидва підходи зрозумілі, якщо зважати на різницю між тими, хто їх обстоює. Европейці люблять казати, що американці мають «пунктика» на силовому залагодженні проблем, однак загальновідомо, що сильні люди вдаються до сили швидше, ніж слабкі. Американці знали, що можуть успішно захопити Ірак і повалити Саддама Хусейна, саме тому наприкінці 2002 року понад 70 відсотків американців підтримували такі дії. Не диво, що европейці вважали такі кроки нереальними та небезпечними.

Нездатність реаґувати на загрози породжує не тільки терпимість, а й заперечення. Для людини природно намагатися заплющити очі на проблему, з якою вона нічого не може вдіяти. Згідно з одним дослідником европейської думки, навіть різновиди пріоритетних «небезпек» різняться для американських урядовців та їхніх европейських колег. Американці, пише Стівен Евертс, говорять про зовнішні «загрози», як-от, розповсюдження зброї масового знищення, тероризм і країни «осі зла». Европейці ж вбачають основну проблему в «етнічних конфліктах, міґрації, орґанізованій злочинності, бідності та забрудненні довкілля». Як зазначає Евертс, джерела таких розбіжностей не в культурній чи філософській площині, а площині можливостей. Европейці «більше переймаються проблемами... які легше залагодити політично чи фінансово»²¹. Иншими словами, їх цікавлять ті питання, в яких Европа може виявити свою міць, а не ті, з якими вона не може собі дати ради. Якщо европейська стратеґічна культура сьогодні орієнтована радше на економічні й торгові шляхи розв’язання проблем, аніж на силові, то частково причина полягає в тому, що Старий Світ економічно сильний, але військово слабкий. Американці можуть вбачати небезпеку там, де її ніхто більше не помічає, адже вони мають засоби боротьби з цими небезпеками.

Утім, розбіжності в баченні небезпеки проросли не лише на психологічному ґрунті. Вони вкорінені й у практичну реальність, на яку також вплинули силова прірва між Старим і Новим Світами та сучасна структура міжнародного ладу. Країни «осі зла», якщо й становили небезпеку для Европи, то все одно не таку серйозну як для США. По-перше, европейці шістдесят років жили під захистом Америки, відколи США взяли на себе відповідальність за порядок у віддалених реґіонах світу – як-от, Східна Азія та Близький Схід – для яких европейської сили було замало. Европейці були переконані, визнають вони це, чи ні, що якби Ірак чи якась инша з країн «осі зла» перетворились з потенційної загрози на реальну, Сполучені Штати з цим впорались би. Якщо під час холодної війни Европа змушена була чимало інвестувати у свою оборону, то після розпаду СССР її безпека стала «безкоштовною», позаяк більшість імовірних небезпек сконцентрувались поза межами Европи, де тільки Сполучені Штати можуть навести лад. У практичній площині – тобто коли йдеться фактично про стратеґічне планування – Ірак, Північна Корея, Іран, чи будь-яка инша країна «осі зла» не були головним клопотом европейців. Так само як і Китай. І європейці, і американці погоджуються, що це передусім американська проблема.

Саме тому режим Саддама Хусейна ніколи не видавався Европі таким загрозливим, як Сполученим Штатам. Логічним наслідком трансантлантичного силового розриву стало те, що усунення Саддама Хусейна за спільною згодою поклали нa Сполучені Штати²². Розумів це й Саддам і саме тому вважав своїм основним ворогом Сполучені Штати, а не Европу. У Перській затоці, на Близькому Сході й у більшості реґіонів світу (в Европі також) Сполучені Штати виконують завдання силового забезпечення ладу. «Ви такі могутні, – часто закидають европейці американцям, – то чого ж ви так боїтеся?» Однак саме через міць США та їх готовність взяти на себе відповідальність за безпеку инших держав вони стають найпершою, а часто єдиною ціллю. Більшість европейців, зрозуміло, задоволені таким становищем і бажають, щоб так було й надалі. Дослідження европейської та американської громадської думки, проведені влітку 2002 року, чітко демонструють ці розбіжності в баченні загрози. Хоча, згідно з цими опитуваннями, думки обох сторін загалом збігалися, однак набагато більше американців висловили стурбованість небезпеками з боку не лише Іраку та Північної Кореї, а й Китаю, Росії, конфлікту між Індією та Пакистаном і навіть протистояння між Ізраїлем та арабськими країнами²³. З якого б то дива американцям, захищеним двома океанами, більше перейматися ситуацією на азійському континенті, на Близькому Сході чи в Росії, ніж Европі, адже вона розташована настільки ближче? Відповідь проста: Сполучені Штати знають, що де б не виникла міжнародна криза – чи то в Тайванській протоці чи в Кашмірі – їм доведеться першими бути на лінії вогню. Европейцям це також чудово відомо. Той факт, що американців найбільше тривожать розмаїті загрози ґлобальній безпеці, а европейців – ґлобальне потепління, свідчить, що думки й одних і других є відбитком світових ролей їхніх держав. Европейці люблять казати, що американці – це нація ковбоїв. І в цьому є частка правди. США виконують функції міжнародного шерифа – можливо, самопризначеного, але дуже потрібного, який намагається встановити мир та справедливість у сповненому беззаконня світі, а з порушеннями закону часто доводиться боротися зі зброєю в руках. Европа в цій метафорі відіграє роль такого собі власника шинку. Злочинці стріляють в шерифів, а не в шинкарів. Фактично, з погляду останнього, шериф, що намагається навести лад силою, може іноді становити більшу загрозу, ніж злочинець, який наразі просто зайшов на чарочку.

Коли після подій 11 вересня мільйони европейців вийшли на вулиці на знак співчуття, більшість американців повірила, що вони зробили це через відчуття спільної загрози: европейці знали, що можуть стати наступними. Однак це було не так. Вони можуть бути другорядною метою – якщо стануть союзниками Сполучених Штатів – але аж ніяк не основною, адже вони не відіграють на Близькому Сході вирішальної ролі, яка могла б породити таку ворожість до них, як до США. Після подій 11 вересня европейці плакали та розмахували американськими прапорами просто через людське співчуття, це був вияв жалю та любови до американського народу. Добре це чи погано, але солідарність европейців ґрунтувалась на дружніх почуттях, а не на ретельному аналізі власних інтересів. Щире співчуття европейців разом із відчуттям спільної загрози та відповідальности не переросло в стратеґічне партнерство. Навпаки, як тільки американці відмовились від прямого плану розшуку та знищення Осами бін Ладена й Аль Каїди і взялися за розроблення ширших стратеґічних цілей у «війні з тероризмом», европейці відступили.

Різне бачення небезпеки та шляхів боротьби з нею – це лише поверхові вияви фундаментальніших світоглядних розбіжностей між сильними американцями та відносно слабкими европейцями. Ці розбіжності стосуються не просто окремої проблеми, як-от, іракського питання, вони вкорінені в загальні погляди на керування світом, на роль міжнародних інституцій і міжнародного права, на співвідношення сили та дипломатії у міжнародних відносинах тощо.

Деякі з цих відмінностей пов’язані із силовими розбіжностями. Через свою відносну слабкість Европа, зрозуміло, зацікавлена в розбудові такого світу, у якому військова потуга та жорстока сила мали б меншу вагу, ніж економіка та торговельно-фінансові санкції; у становленні світового ладу, при якому міжнародне право та міжнародні інституції будуть сильнішими, ніж воля однієї нації, де заборонено будь-які одноосібні дії могутніх держав, де всі нації, незалежно від їхньої військової могутности, мають рівні права й однаково захищені спільно схваленими міжнародними правилами. З цієї ж причини европейці прагнуть знецінення та викорінення жорстоких законів анархічного гоббсівського світу, де сила є вирішальним чинником національної безпеки та успіху.

Це не має звучати як закид. Адже саме такими були прагнення слабших сторін ще від незапам’ятних часів. Власне цього американці хотіли у XVIII та на початку ХІХ сторіччя, через свою тогочасну вразливість перед жорсткою европейською системою силової політики, яку провадили такі гіганти, як Франція, Британія та Росія. Саме цього добивались й инші дрібні держави того часу, однак Бурбони й инші могутні монархи лише підсміхалися з них, виправдовуючи свою політику державними інтересами. Головним прихильником створення морського міжнародного права у XVIII сторіччі були Сполучені Штати, головним опонентами – «володар морів» британський флот. В анархічному світі слабкі держави завжди бояться стати жертвою. Натомість могутні держави бояться законів, які можуть обмежити їх, адже вони лише власною силою ґарантують собі безпеку та процвітання.

Ці природні відмінності між сильними та слабкими сьогодні виявляються у трансатлантичних дебатах щодо одноосібних дій. Европейці вважають, що їхній протест проти американської політики одноосібности свідчить про більшу відданість принципам світового порядку. І це частково правда. Однак вони не хочуть визнати иншого боку справи, а саме – їх ворожість до одноосібности корениться у власних інтересах. Позаяк европейцям бракує сили, щоб розпочати одноосібні військові дії – чи то колективно як «Европі», чи кожній країні окремо – природно вони не бажають, щоб инші мали змогу це робити. Для европейців багатосторонність та міжнародне право надзвичайно вигідні.

Ситуація Сполучених Штатів инша. Опитування свідчать, що, в принципі, американці виступають за багатосторонність. Вони навіть підтримують дії під еґідою ООН, яку створили саме американці. Поблажливе твердження, що Штатам «самотужки не впоратися», є радше заяложеним кліше, ніж описом реальної ситуації. Американці, звичайно, вважають, що ліпше діяти гуртом, вони усвідомлюють, що за підтримки міжнародного співтовариства мають більше шансів на успіх. Однак, якби твердження, що Америка не може діяти самотужки було правдивим, звідкіля б взялися трансатлантичні дебати щодо одноосібности її дій. Клопіт в тому, якщо це справді можна вважати клопотом, що Сполучені Штати таки можуть «впоратися самотужки». Тому не дивина, що вони прагнуть зберегти за собою право на використання своєї могутности. Геополітична логіка підказує, що американців менше, ніж европейців приваблює багатосторонність як універсальний принцип регулювання поведінки держав. Хоч би як ми ставилися до одноосібности, слід визнати, що американці втрачають від її заборони набагато більше, ніж будь-яка инша держава сучасного однополюсного світу. Щоб поділяти погляди европейців на багатосторонність, американці мали би бути відданішими принципам міжнародного правового ладу, ніж власне европейці. Адже для останніх ідеали і власні інтереси втілені в ідеї багатосторонности. Для американців, натомість, вони не збігаються.

Европейці, природно, бояться американської одноосібности й намагаються пришорити її за допомогою таких інституцій, як ООН. Хто не може діяти самотужки, звісно ж, прагне створити механізми контролю тих, хто може. Для Европи Сполучені Штати відносно сприятлива панівна сила, але позаяк вони не працюють на створення такого світового ладу, за якого було б ґарантовано безпеку слабких країн, то дії їхні потенційно небезпечні. Це одна з причин, чому віднедавна основною метою европейської зовнішньої політики стала, за висловом одного европейського спостерігача, «багатополюсність»²⁴. Саме тому Европа наполягає, щоб усі свої кроки США узгоджували з Радою Безпеки ООН. Рада Безпеки є приблизним втіленням ідеального багатополюсного ладу, оскільки США створили її, щоб дати п’яти «великим потугам» повоєнної ери виняткову владу визначати леґітимність окремих міжнародних дій. Сьогодні в Раді Безпеки лише одна «велика потуга» – Сполучені Штати. Однак лише в цій інституції слабші нації, такі як, скажімо, Франція, можуть бодай теоретично контролювати дії Америки, за умови, що та забажає звернутися до Ради Безпеки і дослухатися до її рішення. Для европейців Рада Безпеки ООН втілює ту силу, якої їм так бракує.

Насправді, незважаючи на прогнози Гантінґтона [Huntington] та багатьох инших теоретиків, европейці не намагалися зрівноважити могутности американського колоса нарощенням власних потуг. Навіть однополюсні Сполучені Штати не видаються їм достатньо серйозною загрозою, щоб збільшувати витрати на свій оборонний комплекс. До того ж вони не бажають ризикувати своїми широкими торговими зв’язками зі Сполученими Штатами, повертаючи свою економічну силу проти їх геґемонії. Подібно ж вони не хочуть вступати в союз з Китаєм, який прагне підвищити інвестування в оборону, щоб зрівноважити силу Сполучених Штатів. Натомість европейці сподіваються контролювати Америку, не вдаючись до сили.

Ця стратеґія непогана, допоки вона спрацьовує. Сполучені Штати – це чудовисько з сумлінням. Це не Франція Людовіка ХIV чи Англія Ґеорґа ІІ. Американці не мають жодних сумнівів, що їхні дії можна виправдати державними інтересами. Вони не претендують на право сильнішого, не наполягають, як атеняни в Мелосі, що «сильні мають керувати, де можуть, а слабкі мають перестраждати, що мусять». Американці ніколи не підтримували принципів порядку старої Европи, не ставали на позиції мак’явеллізму. США – це наскрізь ліберальне проґресивне суспільство, американці вірять у силу, як засіб утвердження принципів ліберальної цивілізації та ліберального світового порядку. Вони поділяють прагнення европейців до створення впорядкованішої світової системи, ґрунтованої не на силі, а на праві – зрештою саме цього вони добивалися вже тоді, коли европейці ще жили за законами Machtpolitik. Однак, хоча ці спільні ідеали й устремління формують зовнішню політику по обидва боки Атлантики, вони не можуть згладити розбіжностей в европейських й американських поглядах на світ та на місце сили в міжнародних відносинах.

Надмогутність

Сучасне трансатлантичне напруження не виникло раптово з інавґурацією Джорджа Буша молодшого в січні 2001, чи після подій 11 вересня. Хоча саме неоковирна дипломатія адміністрації Буша провела чітку лінію розмежування між американським і европейським баченнями питань міжнародного врядування, а теракти 11 вересня виявили тріщину між стратеґічними баченнями по обидва боки Атлантики, однак ці розбіжності були очевидними вже за Клінтона і навіть під час президентства Буша старшого. Ще 1992 року розгорілася суперечка щодо конфлікту в Боснії. Тоді американський уряд відмовився діяти, мотивуючи це тим, що має важливіші стратеґічні зобов’язання деінде. Европейці заявили, що діятимуть, стверджували, що пробив «час Европи», але всі ці декларації виявилися порожнім звуком, коли стало зрозуміло, що Европа навіть у Боснії не може дати собі ради без Сполучених Штатів. Коли Франція і Німеччина вдалися до перших непевних спроб створити щось на зразок незалежних европейських сил захисту, адміністрація Буша скривилась, як середа на п’ятницю. Для европейців ця ситуація була щонайгіршою. Сполучені Штати вже не були зацікавлені в ґарантуванні европейської безпеки, а водночас ще й вороже ставились до спроб Европи перебрати цю місію на себе²⁵. Европейці скаржилися на американську віроломність, а американці – на европейську слабкість та невдячність.

Сьогодні багатьом европейцям часи Клінтона видаються порою трансантлантичної гармонії, але саме тоді европейці почали закидати американцям їхню силу і зарозумілість. Власне за часів Клінтона тодішній міністр закордонних справ Франції Юбер Вердін вигадав термін надмогутність на позначення сили американського чудовиська, надто потужного, щоб бути окресленим вже звичним словом наддержава. Саме у 90-х роках европейці почали розглядати Сполучені Штати як «зарозумілого лідера». Ці скарги, зокрема, стосувалися держсекретаря Мадлен Олбрайт, яку один американський критик трохи перебільшено схарактеризував як «першого держсекретаря в історії Сполучених Штатів чиї дипломатичні здібності… зводяться до повчань закордонних урядів, погроз і нахваляння силою та чеснотами її країни»²⁶.

Навіть у 90-х думки американських та европейських політиків найбільше розбігалися саме з приводу Іраку. Европейці були приголомшені, коли Олбрайт та инші урядовці 1997 року почали наполягати, що не можна знімати економічних санкцій, накладених на Ірак після війни в Перській затоці, допоки влада залишається в руках Саддама Хусейна. Вони типово по-европейському вірили, що Ірак треба не залякувати, а заохочувати, використовувати радше економічні, ніж військові важелі впливу. Про поглиблення розколу між Сполученими Штатами та їхніми союзниками щодо Іраку відкрито заговорили наприкінці 1997 року, коли адміністрація Клінтона намагалась посилити тиск на Багдад, щоб змусити його до взаємодії з військовими інспекторами ООН, а Франція приєдналася до коаліції Росії та Китаю, щоб блокувати американської пропозиції в Раді Безпеки. Коли адміністрація Клінтона врешті вирішила вдатися до військової сили і бомбувати Ірак у грудні 1998 року, вона це зробила без згоди Ради Безпеки ООН, лише за підтримки Великої Британії. Навіть за найгірших часів адміністрація Клінтона вважала, що «Ірак під керівництвом Саддама Хусейна небезпечний, архаїчний, злочинний та відособлений». Він «не зможе відродитися та знову інтегруватися у світову спільноту», допоки Саддам буде при владі²⁷. Франція та решта Европи, втім, таких міркувань не поділяли. Вони прагнули відродження та інтеґрації власне хусейнівського Іраку.

Опріч того, саме впродовж 90-х років зародилися деякі суперечки, що спричинилися до трансатлантичних штормів під час президентства Буша молодшого. Клінтон зробив перші кроки у розробленні нової протиракетної оборонної системи, спроєктованої для захисту Сполучених Штатів від ядерних країн «осі зла», таких як Північна Корея. Така система загрожує зруйнувати Договір про протиповітряну оборону і доктрину про взаємознищення, яку европейці тривалий час вважали центральною в ґарантуванні своєї стратеґічної безпеки. Вона захищає Америку, водночас залишаючи Европу цілковито доступною для ядерної атаки – зрозуміло, що европейцям це не до вподоби. Адміністрація Клінтона підписала в Кіото протокол, що стосувався ґлобальних кліматичних змін, однак його зумисно не подали до Сенату, позаяк там його, безумовно, не підтримали б. І саме адміністрація Клінтона, під проводом Міністра оборони Вільяма Коена та вищих державних чиновників у Пентагоні, вперше висунули вимогу захисту американських вояків від переслідувань нового Міжнародного Кримінального Суду, який став для европейців символом світу, в якому всі нації рівні перед законом. Клінтон не визнав чинності цього закону певною мірою під тиском республіканської більшости в Конгресі. Однак адміністрація Клінтона й сама вірила, що ці договори некоректні. Навіть Клінтон був не настільки «европейцем» як його потім зображали. Принаймні зростання розбіжностей між американською та европейською політикою під час правління Клінтона було відбитком глибшої реальности. Сполучені Штати в постсовєтську епоху стали одноосібними в підході до решти світу, натомість европейці взялися за нову рішучу спробу побудови загальної міжнародної правової системи для обмеження такої одноосібности.

Війна в Косово 1999 року стала натяком для майбутнього. Хоч союзницька військова кампанія альянсу проти Слободана Мілошевіча була успішною і стала першим прикладом спільних військових дій НАТО у його в 55-річній історії, однак цей конфлікт також виявив низку тріщин у альянсі – тріщин, які витримали Косово, але могли не встояти під більшим тиском иншої війни, за инших міжнародних обставин.

Ведення війни відображало суттєвий трансатлантичний військовий дисбаланс. Сполучені Штати перебрали на себе більшість завдань; майже всю зброю високої точності, яку було використано в Сербії та в Косово, було зроблено в Америці. До того ж, через незрівнянну вищість американських розвідувальних технологій 99% пропонованих цілей знайшла американська розвідка. Американське домінування у війні тривожило Европу з двох причин. З одного боку, це стало болючим ударом по европейському гонору. Як зауважили два британські аналітики після війни, навіть Сполучене Королівство, «яке пишалося своїми військовими силами, змогли надати тільки 4% повітряної техніки і 4% снарядів»²⁸. Функції найповажніших европейських стратеґів Франції, Німеччини та Британії у Косовській війні зводилися до «окреслення доконечности европейської військової присутности». Бентежило те, що в такому близькому реґіоні як Балкани европейські війська були лише незначним додатком до американських²⁹.

Ще тривожнішим було те, що залежність Европи від американської військової сили надала Сполученим Штатам панівного впливу не тільки в самій війні, а й у дипломатичних перемовинах перед, під час і після війни. Европейці, приміром, виступали за припинення бомбування на декілька днів, щоб дати Мілошевічу змогу залагодити кризу. Однак США й американський командир НАТО, генерал Веслі К. Кларк, відкинули цю ідею. Більшість европейців, зокрема французи, хотіли нарощувати обсяги бомбування поступово, щоб звести до мінімуму збитки Сербії та заохотити Мілошевіча владнати конфлікт до того, як НАТО знищить все, що для нього становило певну цінність. Однак Кларк не погодився. «Військове мислення Сполучених Штатів, – казав він, – передбачає твердість і рішучість, якщо вже постановили вдатися до зброї»³⁰. Багато европейців виступали за те, щоб сконцентрувати бомбування на сербських силах, звинувачених у «етнічних чистках» у Косово. Та, як згадує Кларк: «Більшість американців була переконана, що найкращий і найшвидший спосіб змінити погляди Мілошевіча – це якнайсильніше вдарити по ньому і по його режиму»³¹.

Хто б не мав рації щодо способу ведення війни, найбільшим ударом для Европи є те, що «американська доктрина» взяла гору власне тому, що воювали в Косово «американською зброєю»³². Незважаючи на економічну могутність та політичну єдність Европи, її військова слабкість призвела до дипломатичної невдачі та суттєвого послаблення її політичного впливу порівняно зі США навіть тоді, коли йшлося про кризу на европейській території.

Американці також були невдоволені. Генерал Кларк та його колеги скаржилися, що надто багато зусиль довелося докладати, щоб досягнути згоди в рамках альянсу, а це вплинуло на процес розгортання воєнних дій, сповільнюючи їх та перешкоджаючи їм. Згодом Кларк нарікав: «Ми не могли висунути чіткого й недвозначного застереження Мілошевічу». Частково так сталося тому, що багато европейських країн не хотіли погрожувати якимись кроками без дозволу на них Ради Безпеки ООН – Кларк, типово по-американському, називав це европейськими «правовими клопотами». Для американців ці «правові клопоти» були «перешкодами належному плануванню та підготовці» війни³³. Під час бойових дій Кларк та його американські колеги були у відчаї через потребу постійно шукати компромісів між американською військовою доктриною і тим, що Кларк називав «европейським підходом»³⁴. «Саме американці завжди пропонували вдарити по нових, важливіших цілях… натоміть хтось з членів альянсу завжди виступав проти». Кларк казав: «Ми чимало втратили в успішності операцій через постійну потребу втискати методи ведення війни в юридичні та політичні рамки країн-членів НАТО»³⁵. Як наслідок – ні европейці, ні американці не були задоволені цією війною. Під час зустрічі міністрів оборони НАТО за кілька місяців один з них зазначив, що для альянсу основний урок війни Косово полягає в тому, що «ми не хочемо, щоб це ще колись повторилося»³⁶.

На щастя для альянсу, Кларк і його керівники з адміністрації Клінтона вважали, що таку ціну за єдність варто заплатити. Однак готовність американців зберегти трансатлантичну згоду навіть коштом військової ефективности багато в чому можна пояснити особливими умовами конфлікту в Косово. Для США збереження єдности та життєздатности альянсу було не просто засобом досягнення мети, а одним з першочергових мотивів вторгнення до Боснії, подібно як забезпечення цілісности НАТО було основою американської стратеґії під час холодної війни.

Те, що Америка вирішила не втручатися у конфлікт на Балканах під час президентства Буша старшого та першого терміну правління Клінтона було загрозливим для НАТО. Держсекретар Джеймс Бейкер назвав війну на Балканах суто «европейським конфліктом» і заявив, що Сполучені Штати не мають стосунку до цієї війни. Таку думку поділяли чимало його колег, разом із тодішнім головою об’єднаного командування Коліном Пауелом. Це призвело до постановки тривожного питання про роль Америки в Европі після холодної війни. Чи й досі Сполучені Штати переймалися безпекою та стабільністю Европи? Чи міг Північно – Атлантичний Альянс дати собі раду з проблемами нової постсовєтської ери, як-от, етнічні конфлікти та розпад держав? Чи, може, цей союз на чолі з Америкою вже віджив своє і не може більше протистояти аґресії та етнічним чисткам навіть на европейському континенті?

Участь Америки в Косово та в Боснії ґрунтувалась не на вузьких «національних інтересах» Америки в тому сенсі, який вкладає в це слово більшість американців. Хоча з морального боку, американці, звісно ж, зацікавлені у припиненні ґеноциду й етнічних чисток, особливо в Европі, однак чимало теоретиків наполягали, що Сполучені Штати не мають «національних інтересів» на Балканах. Коли чиновники уряду Клінтона й инші прихильники введення американських військ на Балкани виправдовували ці дії національними інтересами, це насправді було засобом зміцнення альянсу та налагодження втрачених трансантлантичних зв’язків. Як і під час холодної війни, американці тепер боролися на Балканах тільки задля збереження «Заходу». Власне цей мотив і визначив американську військову стратеґію. Як сказав генерал Кларк «жодна ціль чи низка цілей не може бути важливішою, ніж цілісність НАТО»³⁷.

Такий підхід до війни в Косово та в Боснії, можливо, й був виправданим. Однак він висунув питання про майбутнє. Чи схвалив би Кларк, чи якісь майбутні американські командувачі таке рішення за инших обставин? Чи пожертвували б вони ефективністю військових операцій, швидкістю розгортання наступу, «американською військовою доктриною» заради війни, в якій не залежало б на єдності та збережені Европи та НАТО? Фактично, війна в Косово продемонструвала, наскільки важко Сполученим Штатам і їхнім европейським союзникам боротися разом. А що, як їм доведеться брати участь у війні, не «гуманній» за природою? Що, коли американці вбачатимуть у чомусь загрозу їхнім життєвим інтересам? Що як на них вчинять грізний напад, і вони боятимуться наступних атак? Чи будуть американці й за таких обставин терпимо ставитися до неповороткого й обмеженого натовського процесу схвалення рішень та ведення війни? Чи миритимуться вони з «европейським підходом» до війни, чи вважатимуть, що краще «грати самотужки»? Коли в Нью Йорку загинули понад 3000 людей, а Осама бін Ладен вільно розгулював собі Афганістаном, військові США й уряд Буша були не надто зацікавлені у співпраці з НАТО. Такий розвиток подій, звичайно, несприятливий для трансатлантичних взаємин, однак аж ніяк не несподіваний.

До кінця 1990-х силові розбіжності повільно роз’їдали трансатлантичні взаємини. Американців не вдовольняли обмеження, які накладали на них їхні европейські союзники, що так мало доклались до бойових дій і хіба перешкоджали їхній ефективності своєю одержимістю «правовими клопотами». Европейців дратувало панівне становище американців та їхня власна залежність від них. Американці, разом з урядниками адміністрації Клінтона, усвідомили, що навіть за найбільшого бажання багатосторонні дії не можуть досягти успіху, без американської одноосібности та готовности застосувати свою величезну міць і у війні, і в дипломатичному процесі, для тиску на нерішучих союзників. Адміністрація Клінтона починала з розмов про «утвердження багатосторонності», а закінчила твердженням, що Америка – «незамінна нація».

Натоміть европейці усвідомили, що їм слід вдаватися до якихось кроків, щоби бодай частково унезалежнитися від американської потуги, яка після холодної війни здавалась не такою вже й потрібною. Це означало, що Европа мусила створити власний незалежний військовий потенціал. Як наслідок, наприкінці 1998 року такий щирий друг Сполучених Штатів, як Тоні Блер відвідав Францію з пропозицією допомогти у створенні спільних, незалежних від НАТО, оборонних потуг Европейського Союзу. Тоні Блер та Жак Ширак добились загальноевропейського схвалення розбудови європейських збройних сил чисельністю 60000 вояків, які можна буде використовувати у віддалених реґіонах, утримуючи їх там не менше року.

Знову ж таки, якби ця англо-французька ініціатива принесла плоди, між Сполученими Штатами та Европою сьогодні могли б встановитися нові зв’язки, ґрунтовані на більших військових можливостях Европи та її незалежності від Америки. Однак ці ініціативи зараз йдуть шляхом усіх спроб підвищення військової могутности та стратеґічної незалежности Европи. Бельгійський міністр закордонних справ у грудні 2001 року заявив, що військові сили ЕС мусять просто «проголосити себе боєздатними, не нарощуючи реальної сили»³⁸. Фактично, будь-які намагання створити европейські військові сили дуже бентежать европейців. Наразі ЕС ні на крок не наблизився до розбудови своїх незалежних сил. Ця остання невдача поставила руба питання, яке багато европейців та чимало прихильників трансатлантичних зв’язків у Сполучених Штатах не хотіли навіть ставити, не те що відповідати на нього: чому Европа не дотрималась обіцянки ЕС у закордонній та оборонній політиці, чому не створила власних військ, щоб відновити баланс, щоб хоч трохи зрівноважити американське панування?

Постмодерний рай

Відповідь можна відшукати в ідеологічній царині, в европейському ставленні не тільки до оборони, а й власне до сили. Розбіжності, щодо застосування сили відіграли надзвичайно важливу роль у формуванні стратеґічної культури Сполучених Штатів та Европи, однак, якби це було єдиною проблемою, то розв’язок знайти було б не складно. Зважаючи на високоосвіченість і працьовитість населення Европи чисельністю 400 мільйонів та її дев’ятитрильйонну економіку, цей континент має досить коштів і технічних можливостей, щоб стати гравцем світового значення у військовій царині – було б бажання. Вони завиграшки можуть вдвічі збільшити свої видатки на оборону, якщо це вважатимуть за потрібне³⁹. Скорочення силового розриву між Сполученими Штатами та Европою, гадаю, призведе й до зближення стратеґічних поглядів.

Серед американських стратеґічних кіл зараз побутує цинічна думка, що европейці просто насолоджуються «free ride» («безтурботною кінною прогулянкою»), змогу на яку вони отримали завдяки шістдесятирічному американському захистові. Позаяк американці так охоче викидали кошти на їхню безпеку, то власні гроші европейці інвестували в соціальні програми, збільшуючи відпустки та скорочуючи робочі тижні. Однак трансатлантику розділяють не лише військові можливості, і хоч Европа справді насолоджується «free ride» у ґлобальній безпеці, але причина нехоті европейців розбудувати свої військові потуги криється не тільки у задоволенні сьогоднішніми ґарантіями Америки. Зрештою для Сполучених Штатів в ХІХ сторіччі панування британського флоту в Атлантиці та в Карибському басейні було дуже вигідним, однак це не завадило їм створити власний мирний флот у 1880 – 1890 роках, флот, готовий до боротьби та перемоги в Еспано-Американській війні, до захоплення Філіппін і здобуття статусу світової потуги. Наприкінці ХІХ сторіччя американці не вдовольнилися просто безпекою, вони прагнули влади.

Европейцям сьогодні не потрібна влада, зокрема військова. Протягом останнього півсторіччя, під впливом унікального історичного досвіду того періоду, їхні погляди на роль сили в міжнародних відносинах кардинально змінилися. Таких поглядів на силу американці не можуть поділяти і не поділяють, адже їхній досвід по той бік Атлантики був цілковито иншим.

 Знову ж таки, зважте на ті елементи, що творять европейську стратеґічну культуру: наголос на перемовинах, дипломатії, торгових зв’язках, пріоритетові міжнародного права над використанням військової сили, пряника над батогом, багатополюсности над однополюсністю. Правда, історично такий підхід традиційно европейським не назвеш, його витворила, радше, нещодавня европейська історія. Сучасна европейська стратеґічна культура є свідомим запереченням европейського минулого, відмовою від згубної Machtpolitik. Це відображення палкого та зрозумілого бажання Европи ніколи не повертатися до того минулого. Хто краще від европейців знає небезпеки розгнузданої силової політики, надмірного покладання на військову міць, дій продиктованих національним егоїзмом і амбіціями, та що там – навіть державних інтересів? Міністр закордонних справ Німеччини Йошка Фішер так сформулював цю думку у промові щодо майбутнього Европи: «Суттю европейської політики після 1945 року була і надалі є відмова від силових принципів і панівних амбіцій окремих держав, що виникла як наслідок Вестфальського миру 1648 року»⁴⁰. Власне й ЕС є результатом сторіччя жахливих европейських воєн.

Звісно ж, европейську інтеґрацію для того й розпочали, щоб стримати «панівні амбіції» окремих держав. Власне інтеґрація та приборкання Німеччини стали одним з найбільших досягнень Европи, можливо навіть найбільшим в історії торжеством міжнародної політики. Деякі европейці, як-от Фішер, визнають вирішальну роль Сполучених Штатів у розв’язанні «німецького питання». Менше пам’ятають, що розгром нацистської Німеччини став неодмінною передумовою подальшого миру в Европі. Натомість, більшості европейців подобається думати, що «новий лад» уможливили зміни в европейському менталітеті та духові. Европейці-творці силової політики з власної волі перетворилися в новонароджених ідеалістів, залишивши позаду, за словами Фішера, «стару систему рівноваги сили з її національною орієнтацією, традиційною політикою власних інтересів, обмеженнями коаліцій та постійною загрозою екстремістських національних ідеологій і конфронтацій».

Фішер стоїть з одного краю спектра европейського ідеалізму. Однак насправді Европі важить не на розбіжностях між правими та лівими. Основний суперечливий принцип Фішера – те, що Европа здолала стару систему силової політики і створила новий порядок підтримки миру в міжнародних відносинах – поділяють багато европейців. Як чільний британський дипломат і чиновник ЕС Роберт Купер стверджує, що Европа сьогодні живе в «постмодерній системі», яка спирається не на баланс сил, а на «відмову від сили як такої» та на «самовстановлені правила поведінки». У «постмодерному світі» пише Купер, «державним інтересам й аморальности мак’явеллістської теорії керування державою... прийшли на зміну моральність і сумлінність» міжнародних відносин⁴¹.

Американські реалісти можуть скільки завгодно кепкувати з цього ідеалізму. Ганс Морґентау та Джордж Кеннан казали, що настільки вілсоніанським правовим та етичним химерам можуть йняти віру хіба що простакуваті американці, але не загартовані війнами, історично досвідчені европейські мак’явеллісти. Однак, чому б европейцям не бути ідеалістами в міжнародних відносинах, принаймні в своїй новій «постмодерній системі»? На теренах Европи старі закони міжнародних відносин вже відійшли в небуття. Европейці збудували новий лад, звільнилися від закону і навіть ментальности силової політики. Вони перейшли з гоббсівського світу анархії до кантіанського світу вічного миру.

Фактично, кантіанський парадокс для европейців розв’язали американці. Кант стверджував, що єдиною відповіддю на жахіття гоббсівського світу є створення всесвітнього уряду. Проте він також боявся, що «загальний мир», який стане можливим завдяки світовому урядові, може становити ще більшу загрозу людській свободі, ніж гоббсівський міжнародний порядок, позаяк такий уряд з монополією на владу стане «найжахливішим деспотом»⁴². Як досягнути вічного миру, не зруйнувавши підвалин людської свободи? – ось питання, на яке Кант не міг відповісти. Однак для Европи цю проблему розв’язали Сполучені Штати. Позаяк вони піклувалися про безпеку Европи ззовні, то її наднаціональному урядові не було потреби перейматися такими клопотами. Европейцям для досягнення миру, як і для його підтримки, не потрібно було сили.

Життя Старого Світу понад півстоліття після Другої світової війни формували не жорстокі закони силової політики, а геополітична мрія, диво світового історичного значення – німецький лев пив з одного потічка із французьким ягням. Протистоянню, що збурювало Европу від миті народження Німеччини в ХІХ столітті, нарешті настав край. Шляхи досягнення цього дива, звісно ж, набули священних, містичних відтінків для европейців, особливо після холодної війни. Дипломатія, переговори, економічні зв’язки, політичні зустрічі, заохочення на противагу покаранню, компроміс на противагу конфронтації, повільний однак щоденний поступ, приборкання амбіцій – ось шляхи досягнення франко-німецької згоди, які уможливили европейську інтеґрацію. Франція зробила перший непевний крок у цьому напрямку, запропонувавши об’єднати спершу економічний, а потім і політичні суверенітети зі своїм колишнім ворогом, Німеччиною, задля запобігання майбутнім конфліктам. Німеччина навзаєм поступилася своєю величезною, як на Европу, силою заради інтеґрації.

Европейська інтеґрація не мала ґрунтуватися на рівновазі сил чи військовому протистоянні. Навпаки, саме відмова від військової сили як знаряддя міжнародних відносин спричинилася до цього дива, принаймні на теренах Европи. Під час холодної війни мало хто сумнівався в потребі збройних сил для протистояння Совєтському Союзові. Однак, коли загроза СССР щезла, новий порядок у Европі, її ідеалізм пишно розквітли величними планами побудови нового ладу. Після зникнення військового протистояння европейці остаточно впевнилися, що їхній спосіб розв’язання міжнародних проблем є універсальним. Їхня віра в доконечність і слушність таких оборонних організацій, натомість, суттєво зменшилась.

«Геній батьків-засновників», пояснює президент Еврокомісії Романо Проді, «полягає у перетворенні надмірних політичних амбіцій... у низку конкретних, детальних рішень. Такий непрямий підхід уможливив подальші дії. Зближення відбувалося поступово. Від конфронтації ми перейшли до готовності до співпраці в економічній сфері, а потім і до інтеґрації»⁴³. Саме цього, на думку багатьох европейців, вони мають навчити світ: не сили, а перетворення сили. «Сутність» ЕС, – пише Евертс, – «полягає в підпорядкуванні міждержавних відносин букві закону». Водночас европейський досвід успішного багатостороннього урядування породив бажання змінити світ⁴⁴. Европа «має відіграти важливу роль у світовому «урядуванні», – каже Проді, – а саме застосувати европейський досвід у всесвітньому масштабі. В Европі «верховенство права витіснило жорстоку взаємодію сил… прихильники силової політики втратили вплив». «Своїм поступом в інтеґрації ми хочемо доказати світові, що шляхи досягнення миру існують».

Безсумнівно, чимало британців, німців, французів й инших такий розвій ідеалізму не тішить. Однак багато хто, високі урядовці також, постійно застосовують европейський досвід до решти світу, іноді з ревною, мало не фанатичною старанністю. Загальна критика наступу на країни «осі зла» ґрунтувалася на особливостях европейського світогляду. Ірак, Північна Корея, Іран, Лівія можуть бути небезпечними та неприємними, навіть, якщо вже ці простаки-американці наполягають, злочинними. Проте й Німеччина також колись була злочинною. Чому б не вдатися знову до ««непрямого підходу», адже він спрацював в Европі? Чому б не спробувати знову досягти зближення замість протистояння, почати зі співпраці в економічній сфері, а потім перейти до мирної інтеґрації? Хіба не може метод, що спрацював у Европі спрацювати й в Ірані? А може навіть в Іраку? Чимало европейців вважають, що це можливо, до того ж меншим коштом, ніж воєнні дії. Европейці також переносять свій досвід на ізраїльські та палестинські терени, позаяк, зрештою, як сказав Комісар ЕС Кріс Паттен: «Европейська інтеґрація доказала, що взаємний компроміс і примирення можливі навіть після сторіч упереджень, воєн і страждань»⁴⁵. Власне поширення европейського дива й стало новою культурною місією Европи. Подібно як американці завжди вірили, що відкрили таємницю людського щастя і прагнули донести його до решти світу, европейці вважають, що винайшли вічний мир.

Отже, ми виявили найважливішу причину розбіжностей між европейцями й американцями. Сила Америки та її готовність застосувати цю сили – якщо буде потреба, то й односторонньо – становлять загрозу уявленню европейців про їхню нову місію. Можливо, навіть найбільшу загрозу. Американським можновладцям нелегко в це повірити, але політичний провід Европи справді переймався тим, як США поведуться з Іраком (тобто чи вдадуться вони до односторонніх нелеґітимних військових дій) більше, ніж самим Іраком і його зброєю масового знищення. Хоч вони справді боялися, що такі кроки можуть дестабілізувати ситуацію на Близькому Сході й призвести до непотрібних жертв, однак за цим стояла важливіша тривога⁴⁶. Такі дії Америки, навіть якщо будуть успішними, завдадуть удару в самісіньке серце «постмодерної» Европи. Вони підривають нові европейські ідеали, заперечують їхню універсальність, подібно до того, як монархії XVIII – XIX сторіч підривали американські республіканські ідеали. Кому, як не США розуміти, що загроза переконанням може бути такою ж страшною, як і фізична загроза.

Два сторіччя американці самовпевнено вихваляли вищість свого ґлобального бачення, пропонували иншим країнам свої мудрі розв’язання їхніх конфліктів, насаджували свої шляхи розв’язання міжнародних проблем, зараз цю функцію перейняли европейці. Однак, як у перші десятиліття існування Американської республіки, віра в неї була дуже непевною, так і тепер европейці відчувають потребу, щоб инші держави, зокрема Сполучені Штати, визнали їхній успіх. Зрештою, відкинути цінність европейського ідеалізму – означало б піддати сумніву життЕСпроможність нової Европи загалом. Якщо европейський спосіб розв’язання міжнародних проблем хибний, то чи не заведе це Европу в глухий кут одного чудового дня? Ось одна з причин, чому европейці так палко наполягають на універсальності постанов Міжнародного Кримінального Суду. Вимога недоторканности для Сполучених Штатів, подвійних стандартів для сильної сторони, суперечить основному принципові Европи, що всі нації, сильні та слабкі рівні перед законом і мусять коритися йому. Якщо цей принципи порушить нехай навіть наддержава з добрими намірами, що ж тоді буде з ЕС, існування якого залежить від всезагальної поваги до законів Европи? Якщо верховенство не належатиме міжнародному праву, то чи не означає це, що Европа приречена повернутися до свого минулого?

Цей страх перед минулим досі грізно нависає над Европою на шляху її поступу. Европейці, особливо французи та німці, ще не зовсім певні, що «німецьке питання» розв’язано. Ані Франції часів Франсуа Міттеррана, ані Британії часів Марґарет Тетчер не усміхалася перспектива возз’єднання Німеччини після холодної війни. Американці мусили вмовляти та переконувати обидві ці країни в доцільності такого кроку, подібно як сорок років перед тим їх вмовляли прийняти інтеґрацію Німеччини. Як свідчать їхні розмаїті й часто дуже відмінні пропозиції щодо нової Конституції Европи, Франція й надалі невпевнена, чи може довіряти Німеччині, та й німці не знають, чи можуть довіряти собі. Збігло вже шістдесят років після Другої світової війни, а французькі урядовці й досі можуть собі дозволити щось на зразок: «Люди кажуть, жахливо, що Німеччина не працює на повну потужність. А я собі гадаю: та невже? Коли Німеччина береться за роботу, зазвичай, вже через півроку її вояки крокують Єлисейськими полями»⁴⁷. За такими жартами криється щирий страх перед Німеччиною, що й досі не здав своїх позицій в Европі. Торік влітку, коли канцлер Німеччини Ґерхард Шрьодер знехтував закликом адміністрації Буша підтримати війну в Іраку, він наполягав, що такі справи слід лагодити «по-німецькому» – ця заява стривожила европейців, мабуть, більше, ніж американців. Як не парадоксально, але навіть пацифізм і нейтралітет Німеччини лякають европейців, коли йдеться про те, щоб робити щось «по-німецькому».

Такі страхи іноді можуть перешкоджати поступові та процесові інтеґрації, однак, саме вони чимало докладаються до активного розвитку европейського проєкту, незважаючи на численні перепони. Частково цей розвиток прискорює також те, що німці й самі себе бояться. Европейський проєкт мусить бути успішним, застерігає Фішер, бо як інакше можна здолати «небезпеки та спокуси, що від природи властиві Німеччині»?⁴⁸. Ці спокуси не йдуть з гадки багатьом европейцям. І щоразу, коли Европа стоїть перед вибором, чи вдаватися до військової сили, бодай на мить, але таки вигулькне думка, як це вплине на «німецьке питання», яке, здається, ніколи й не зникало.

Тому, можливо, не випадково дивовижний поступ евроінтеґрації останніх років супроводжувало не виникнення нової европейської надпотуги, а навпаки – зменшення військових можливостей Старого Світу порівняно зі Сполученими Штатами. Перетворення Европи в ґлобальну надпотугу, спроможну зрівноважити силу Сполучених Штатів могло бути одним з початкових мотивів створення ЕС – незалежна зовнішня та оборонна політика мала б стати одним із найважливіших побічних продуктів европейської інтеґрації. Однак, врешті, хіба ж прагнення влади не пережиток минулого? Хіба це не атавістичний імпульс, несумісний з ідеалами постмодерної Европи, саме існування якої ґрунтується на відмові від військової сили. Хоч які були плани ініціаторів европейської інтеґрації, але вона виявилась ворожою військовій силі та ґлобальній ролі Европи.

Про це свідчить не тільки скорочення видатків на оборону, а й инші аспекти, зокрема використання несилових методів впливу. Европейські провідники говорять про важливу роль Европи на світовій арені. Проді закликав зробити так, «щоб наш голос почули, а на наші дії зважали»⁴⁹. Опріч того, европейці витрачають чималі кошти на гуманітарну допомогу – більше, ніж США з розрахунку на душу населення, як вони люблять зауважувати. Вони беруть участь у заморських військових місіях, якщо ті за своєю суттю є миротворчими. Однак, якщо ЕС час до часу й втручається в події на Близькому Сході та Корейському півострові, все ж мусимо визнати, що його зовнішня політика наймалокровніша з усіх наслідків евроінтеґрації. Один співчутливий оглядач зазначав, що більшість европейських можновладців «приділяє їй надто мало часу та зусиль»⁵⁰. Зовнішньополітичні ініціативи ЕС, зазвичай, короткотривалі, їм суттєво бракує згоди різних европейських держав. Саме тому їм так легко протидіяти. Хоч Европа вкладає величезні кошти в проєкти на Близькому Сході, однак, у разі проблем палестинці та араби все ж звертаються за підтримкою до Сполучених Штатів. Европейська економічна велич, здається, не спроможна здобути дипломатичного впливу, адже і на Близькому Сході, й деінде кризи мають істотний військовий елемент⁵¹.

Очевидно, що події у світі цікавлять европейців набагато менше, ніж внутрішньоевропейські. Це дивує та непокоїть американців з найрізноманітнішими політичними переконаннями. Пригадаймо глибоке розчарування американських лібералів, коли европейці не змогли орґанізувати ефективного протесту проти виходу Буша з Договору про протиповітряні озброєння. Подібно ж більшість европейців – і представників еліти, і простих виборців – були цілковито байдужими до Іраку, допоки не з’явилась загроза американського вторгнення в нього.

Ця европейська зацікавленість тільки собою, звісно, зрозуміла, якщо зважити на всі складнощі інтеґрації. Розширення ЕС на понад два десятки нових країн-членів, переоцінювання спільної економічної й аґрарної політики, співвідношення національного суверенітету та наднаціонального уряду, так званий дефіцит демократії, тертя між могутніми державами, незадоволення малих країн, прийняття нової Европейської Конституції тощо – усі ці проблеми вимагають негайного й серйозного втручання. Ці труднощі здавалися б нездоланними, якби не поступ, якого Европа вже досягла.

Неприйнятна для европейців політика Америки – щодо протиракетної оборонної системи, Договору про протиповітряні озброєння, її ворожсть до Іраку, підтримка Ізраїлю тощо – була особливо неприємною для европейців ще й тому, що відволікала їх від справді важливих для них питань. Европейці часто закидали американцям їхню одноосібність і відокремленість, проте вони й самі тепер занадто зосередились на своїх внутрішніх справах. Як зазначив Домінік Муасі, торішня президентська кампанія у Франції «ніяк не була пов’язана… з подіями 11 вересня та їх далекосяжними наслідками». Нікого не хвилювало питання, яке місце посяде Франція та Европа в новому співвідношенні сил, створеному подіями 11 вересня? Як французам переглянути свої видатки на оборону та військову доктрину, щоб врахувати потреби збереження паритету між Европою та Сполученими Штатами, чи бодай Францією і Сполученим Королівством? Конфлікт на Близькому Сході став важливим пунктом під час кампанії через велику арабську та мусульманську спільноту у Франції, що доказали високі результати Жан-Марі Ле Пена на виборах. Утім Ле Пена «яструбом» зовнішньої політики не назвеш. Як зазначав Муасі: «Для більшости французьких виборців... безпека має мало спільного з абстрактною та віддаленою геополітикою. Це радше питання того, хто з політиків може найкраще захистити їх від злочинности та насильства на вулицях їхніх міст і в передмістях»⁵².

Чи зможе Европа змінити курс і набути важливішої ролі на світовій арені? Европейських можновладців, які прагнуть цього, ніколи не бракувало. До того ж, слабини у зовнішній політиці ЕС ще не свідчать, що завтра вона не стане могутньою. Однак відчувається суттєвий брак волі до влади, зокрема тому, що наразі Европа не бачить для себе місії, яка вимагала б сили. Сьогодні її місія – якщо вона взагалі має якусь місію поза своїми межами – це заперечення сили. Показово, що потребу нарощування військових потуг европейці переважно арґументують не тим, що це дасть їм змогу розширити зону свого стратеґічного чи світового впливу, а тим, що так вони зрівноважать силу Сполучених Штатів. «Америка, – пише проамериканський британський учений Тімоті Ґартон Еш, – занадто сильна, і це недобре навіть для неї»⁵³. Тому Европа мусить нарощувати силу, щоб врятувати світ і США від небезпечної однополюсности сьогодення.

Вартує ця місія зусиль чи ні, однак, наразі до особливого ентузіазму вона европейців не спонукає. Поки що тільки Франція та Велика Британія робили якісь несміливі кроки у цьому напрямку. Утім збільшення видатків Франції на оборону, як і їхні ударні сили виявилось, радше, символічним, ніж реальним. Міністр закордонних справ Франції Юбер Ведрін, який скаржився на американську надмогутність, не згадує вже про потребу зрівноважити силу Сполучених Штатів. Натомість, він стенає плечима і заявляє: «Европі нічого пнутися до країни, яка може вести чотири війни водночас»⁵⁴. Одна річ, якби Европа спробувала підвищити свої щорічні колективних видатки на оборону з 50 до 180 мільярдів доларів у 1990-х, коли США витрачали на цю сферу 280 мільярдів. Та сьогодні, коли Сполучені Штати планують витрачати на це 400 або й більше мільярдів доларів на рік, Европа не має жодного бажання тримати такий темп. Франція планує збільшити видатки на оборону на 6 % під впливом ґолліста Жака Ширака. Сполучене Королівство може інвестувати в посилення та модернізацію своїх військ під проводом Тоні Блера ще більше, заради відновлення бодай подоби британського ліберального ідеалізму. Однак, що за «Европа» без Німеччини? А німецький військовий бюджет сьогодні в процентному відношенні приблизно дорівнює люксембурзькому, і може ще зменшитись через проблеми в трудовій та соціальній сферах. Европейські аналітики можуть скільки завгодно нарікати на «стратеґічну недоречність» континенту. Генеральний Секретар НАТО Джордж Робертсон може називати Европу «військовим карликом» з благородним наміром засоромити европейців і змусити їх витрачати більше коштів і з розумом, а не так як тепер. Та хто ж повірить, що Европа отак ні сіло ні впало докорінно зміниться? Надто вже в неї багато причин цього не робити.

Світ, створений Америкою

Якщо американці не задоволені таким станом речей, їм варто нагадати, що сучасна інтеґрована та слабка Европа багато в чому є результатом американської закордонної політики останніх дев’яти десятиліть. Сполучені Штати покинули Европу після Першої світової війни, осторонь спостерігаючи, як ту затягує вир ще страхітливішого конфлікту. Франклін Делано Рузвельт прагнув зробити Европу стратеґічно неважливою⁵⁵. Наприкінці 1930-х років і навіть під час війни американці були переконані, що «европейська система прогнила до кореня, що війни там було не уникнути, а европейці самі винні в цьому лихові»⁵⁶. Европа видавалась перегрітим розплідником світових воєн, що надто дорого коштували Америці.

Протягом Другої світової війни, американці, як-от Рузвельт, частіше озираючись назад, аніж зазираючи в майбутнє, постановили собі, що найліпша послуга для Европи – це прибрати її зі світової стратеґічної арени раз і назавжди. Рузвельт надавав перевагу співпраці зі сталінською Росією. «Якщо Німеччину роззброєно, – казав він, – то навіщо Франції її військова потуга?» Шарль де Ґолль вважав такі питання «тривожними і для Франції, і для всієї Европи». Американцям часів Рузвельта Европа видавалась прогнилою та зіпсованою, а тепер до цього додалось ще й презирство через її слабкість і залежність. Якби европейські потуги відійшли зі світової арени через військову та економічну слабкість – внаслідок розрухи після Другої світової війни, чимало американців раденько пришвидшили б цей процес. Як зазначив Рузвельт: «Коли ми виграємо війну, я зроблю все, що зможу, щоб Сполучені Штати не спокусились на якийсь план, що міг би сприяти імперським амбіціям Франції чи Британії»⁵⁷.

На світанку холодної війни американці, як-от Дін Ачесон, сподівалися зробити з Европи сильного партнера в протистоянні проти Совєтського Союзу, і більшість американців часів холодної війни бачило Европу загалом саме в такому світлі – як бастіон свободи в боротьбі проти совєтської тиранії. Однак десь на задвірках американської зовнішньої політики навіть під час холодної війни завжди відчувалась певна підозріла ворожість до Европи. Коли президент Двайт Ейзенхавер знехтував Францією та Британією у справі Суецького каналу 1956 року, це була просто найзухваліша та найочевидніша зі спроб Америки пришорити Европу, послабити її й без того слабкий вплив у світі.

Утім більшість американців змушена була переглянути своє ставлення до европейської безпеки, а отже й до европейців, через дедалі сильнішу загрозу Совєтського Союзу. Тепер Америка докладалась до послаблення Старого Світу не через антиевропейські, а через проевропейські міркування. Саме відданість Европі, а не ворожість до неї, змусила Сполучені Штати в повоєнні роки розташувати свої війська на континенті й створити НАТО. Присутність американських військ як ґаранта безпеки Европи стало, як і було задумано, основним каталізатором інтеґрації Европи, з тим, щоб об’єднаний «Захід» був достатньо сильний і зміг матеріально й духовно витримати нелегку конфронтацію із Совєтським Союзом.

Шлях Европи до її сьогоденної позиції відбувався під егідою американських ґарантій безпеки і був би неможливим без них. Сполучені Штати не тільки більш як на півсторіччя щитом відгородили Европу від зовнішніх небезпек, таких як Совєтський Союз, та внутрішніх загроз, як-от, етнічні конфлікти на Балканах, опріч того, вони ще й стали ключем до розв’язання «німецького питання» і можливо досі ним залишаються. Фішер у своїй промові в університеті ім. Гумбольдта виокремив два «історичні рішення», які уможливили нову Европу: «американське рішення залишитися у Европі» та «франко-німецькі домовленості про принципи інтеґрації, починаючи з економічних зв’язків». Звичайно, останнє було б неможливим без першого. Готовність Франції ризикнути інтеґрувати Німеччину в Европу, а Франція, м’яко кажучи, мала великі сумніви щодо цього – залежали від обіцянки Америки втрутитися, за умови відновлення німецького мілітаризму. Та й сама повоєнна Німеччина усвідомлювала, що її майбутнє в Европі залежало від заспокійливої присутности американських військ.

Сучасна ситуація пронизана іронією. Відмова Европи від силової політики та військових сил як інструменту міжнародних відносин ґрунтувалась на присутності американських військ на теренах Европи. Новий европейський кантіанський лад міг розквітнути лише під парасолькою американської могутности гоббсівського світу. Сила США дала змогу европейцям повірити в непотрібність сили. І, нарешті, саме те, що військова сили Сполучених Штатів розв’язала европейську проблему, зокрема «німецьке питання», дає підстави европейцям, а особливо німцям, вважати американську військову силу та її «стратеґічну культуру» застарілими та небезпечними.

Більшість европейців не помічає або не хоче помічати величезного парадоксу: їх перехід до післяісторичної фази був можливим лише за умови, що Сполучені Штати такого переходу не здійснять. Позаяк Европа не має ані бажання, ані можливостей для охорони свого раю і від духовних, і від фізичних небезпек з боку світу, який ще прийняв верховенства «морального сумління», вона залежить від американської готовности використати свою військову могутність проти тих, хто досі дотримується силової політики.

Деякі европейці таки усвідомлюють існування цього зачарованого кола. Найперше – і це не дивно – британці. Роберт Купер пише про потребу визнати, що хоча «в постмодерному світі (тобто в сучасній Европі) й немає традиційних загроз безпеці», однак у решті світу, який Купер називає «модерною та домодерною зонами», таких небезпек не бракує. Якщо постмодерний світ не захищатиме себе, його зруйнують. Та як же европейцям дати відсіч тим загрозам, не порушивши своїх миролюбних ідеалів і принципів?

«Основна проблема постмодерного світу, – каже Купер, – це потреба використання подвійних стандартів». Між собою европейці можуть «взаємодіяти за принципами права та відкритої спільної безпеки». Однак, якщо йдеться про решту світу, «при потребі мусимо вдаватися до жорстких методів попередніх епох – сили, запобіжних нападів, обману тощо». Ось Куперів принцип убезпечення суспільств: «Між собою дотримуймося закону, однак потрапивши до джунґлів, діймо за законом джунґлів». Такі поради Купер дає Европі, водночас закликаючи припинити нехтувати власною безпекою «як фізичною так і психологічною»⁵⁸.

Купер деякий час був першим радником Тоні Блера, тому зрозуміло, що Блер, можливо, набагато більше ніж прихильники Лейбористської партії, дотримувався ідеї міжнародних подвійних стандартів щодо застосування сили. Він намагався скерувати Британію у правовий кантіанський світ Европейського Союзу. Однак його солідарність з Бушем щодо Іраку свідчить, що він також не від того, щоб скерувати Европу назад у гоббсівський світ, де військова сила відіграє основну роль у міжнародних відносинах.

Утім спроби Блера залучити Европу на свій бік не досягли успіху. Шрьодер повів свою націю «німецьким шляхом», а Франція, навіть під керівництвом консерватора-ґолліста Жака Ширака, виявилась найвпертішим партнером Сполучених Штатів, та зацікавлена радше в обмеженні американської могутности, ніж у посиленні її французькою міццю.

Виглядає на те, що Купер насправді описав не европейське майбутнє, а американське сьогодення. Адже саме Сполученим Штатам довелося розриватися між двома світами, намагаючись коритися законам цивілізованого суспільства і захищати їх, водночас застосовуючи військову силу проти тих, хто не бажає їх дотримуватися. Отже Сполучені Штати діють згідно з куперівськими подвійними стандартами, саме через окреслені ним причини. Американські провідники також переконані, що ґлобальна безпека та ліберальний лад – так само як европейський «постмодерний» рай – не довго протримаються, якщо Сполучені Штати не вдаватимуться до сили в небезпечному гоббсівському світі, що й надалі процвітає поза Европою.

Це означає, що хоча Сполучені Штати відіграли вирішальну роль у створенні кантіанського раю в Европі й надалі уможливлюють його існування, самі вони в цей рай ввійти не можуть. Вони охороняють його мури, однак до середини не втраплять. Сполучені Штати зі своєю могутністю застряли в історії, змушені давати раду з розмаїтими саддамами, аятолами, кім чен ірами, та дзян дземінями, тоді як усі плоди пожинають инші.

Чи це й досі «Захід»?

Жоден об’єктивний спостерігач не здивується, якщо новий міжнародний лад сприятиме дедалі більшій одноосібности Америки. За охорону мурів европейського постмодерного порядку Сполучені Штати природно навзаєм хочуть певної свободи дій щодо стратеґічних небезпек, які можуть усунути лише вони. Звісно, це становить велику проблему для відносин між Сполученими Штатами та Европою. Адже не встигли европейці забути страхи й обмеження холодної війни, тільки почали розбудову свого постмодерного раю й утвердження своїх доктрин міжнародного права та міжнародних інституцій, і на маєш – Америка забула про свою солідарність з Европою і знову взялась за свою традиційну політику незалежности та винятково американський різновид універсального націоналізму.

Закінчення холодної війни мало навіть глибший вплив на трансатлантичні відносини, ніж вважають. Адже 1989 року зникли не лише спільний совєтський ворог і потреба взаємодії через спільну безпеку, а й потужна стратеґія країн по обидва боки Атлантики, спрямована на посилення та зміцнення єдности того, що називають «Заходом». Річ не тільки в тому, що Сполучені Штати і Европа мали працювати разом, щоб протистояти СССР. Набагато більше важить те, що єдність та успіх ліберального західного ладу був по суті свідченням перемоги в холодній війні.

Частково саме тому американці під час холодної війни часто більше давали друзям і союзникам, аніж очікували від них. Американський уряд вимірював успіх своєї зовнішньо політики не національними інтересами Сполучених Штатів, а тим наскільки добре їх союзники могли впоратися зі своїми численними зовнішніми та внутрішніми загрозами. Отже, американська економічна стратеґія була спрямована на відродження з руїн Другої світової війни могутніх економічних конкурентів в Азії та Европі, навіть коли вони самі – як це було наприкінці холодної війни – йшли на спад порівняно з дедалі заможнішими союзниками. Американська військова стратеґія полягала у відвертанні на себе загрози ядерного чи звичайного нападу від своїх европейських і азійських друзів. Якщо зважити на відсутність подібних надійних ґарантій між різноманітними потугами минулого, скажімо між Великою Британією та Францією у 1920-1930-х роках, то готовність Сполучених Штатів, відносно захищених географічним розташуванням, пов’язати свою долю з долею инших країн видається трохи дивною.

Стратеґічна й економічна так би мовити «щедрість» Америки, звичайно, тісно пов’язана з американськими інтересами. Як сказав Ачесон: «Для Сполучених Штатів вжити заходів до посилення країн, яким загрожує совєтська аґресія чи комуністична навала... означає захистити Америку та й саму свободу»⁵⁹. Однак таке ототожнення інтересів инших країн з власними інтересами вирізняє закордонну політику Сполучених Штатів після Другої світової війни. Після Мюнхена, після Перл Гарбора, після розв’язання холодної війни американці дедалі більше переконувались, що їхій добробут залежить від добробуту инших, що процвітання Америки залежить від усесвітнього процвітання, що американська державна безпека неможлива без міжнародної безпеки. Це була доктрина власних інтересів, однак щонайблагородніших інтересів, які майже збігаються з ідеалізмом.

Майже, та не цілковито. Ідеалізм ніколи не був єдиним джерелом великодушности Америки, та її співпраці із союзниками. Американська багатополюсність за холодної війни була керована радше корисливими, ніж ідеалістичними мотивами. Зрештою «діяти самотужки» після 1945-го – означало самотужки виступити проти Совєтського Союзу. Це означало відколотися від Заходу. До того ж американська закордонна політика нізащо не досягла б успіху, якби була одноосібною й не зважала на інтереси Західної Европи. З иншого боку, істинна ідеалістична багатополюсність знайшла симпатію в душах багатьох американців ще за часів Вільсона та договору про створення Ліги Націй. Дін Ачесон – один з провідних творців повоєнного міжнародного ладу – вважав, що Статут ООН «неможливо втілити в життя», а сама ООН видавалась йому зіпсованим втіленням вільсоновської «віри в досконалість людини та пришестя загального миру та законности»⁶⁰. Він та багато инших творців повоєнного ладу були ідеалістами, однак практичними ідеалістами. Вони вірили в потребу виступити проти комуністичного блоку єдиним Західним фронтом, і якщо для цього треба було проковтнути, те що Ачесон зневажливо охрестив «Святим Писанням» ООН, то вони були до цього готові. Для Ачесона підтримка ООН була лише «дипломатичним ходом»⁶¹. Це важливо, адже чимало аспектів поведінки Америки під час холодної війни, які в ретроспективі видаються такими захопливими, і зникнення яких завдає такого жалю, були просто поступками заради цілісности Заходу.

А цілісність цю підтримувати було не легко. Американська ворожість до незалежної політики де Голля, їх підозри щодо британського імперіалізму, суперечки навколо німецької Ostpolitik, стратеґічні дебати щодо військових договорів і розвитку озброєнь, особливо за часів Рейґана загрожували розколоти союз Заходу. Однак усі тріщини заліпили, бо всі розуміли, що незгод не уникнути, а розбіжності небезпечні. Якщо «Захід» розколеться, то йому кінець. Небезпека була не тільки стратеґічною, а й ідеологічною та психологічною. «Захід» мусив мати якийсь сенс, інакше що ж ми захищаємо? Звичайно, під час холодної війни «Захід» мав сенс. Цей сенс полягав у ліберальному демократичному виборі великої частини людства, на противагу альтернативі по той бік Берлінської стіни.

Цю величезну ідеологічну, психологічну та стратеґічну потребу доказати існування єдиного Заходу було зруйновано разом із Берлінською стіною та пам’ятниками Леніна в Москві. Це вдавалось частково приховати протягом 1990-х. Багатьом боротьба в Боснії і Косово видавалась новим випробування для Заходу. Розширення НАТО на країни Варшавського договору стало єднанням народів, яких примусово відлучили від Заходу, а тепер вони знову прагнули до нього долучитися. Вони вбачали в НАТО не тільки і навіть не головно захисну орґанізацію, а втілення трансатлантичного Заходу. ООН, звісно ж, не була «Заходом».

Однак успіх трансатлантичного проєкту, розв’язання дилеми европейської безпеки, розв’язання німецького питання, створення «єдиної та вільної» Европи, врегулювання Балканського конфлікту, забезпечення стабільности, миру та демократії на европейському континенті – всі ці великі й колись неуявні звершення неминуче послабили сенс єдности «Заходу». Не те щоб Захід перестав існувати чи зникли його вороги, адже войовничий ісламський фундаменталізм є непримиренним ворогом Заходу. Однак не можна відкинути центральної думки відомого есею Френсіса Фукуями «Кінець історії» – зі столітньої боротьби між протилежними поглядами на керування людством переможцем, безумовно, вийшли ліберальні західні ідеали. Та ісламський фундаменталізм має чимало послідовників у реґіонах, де переважають мусульмани. Безсумнівно, він може завдати значної шкоди Заходові. Проте, як зазначає Фукуяма та багато инших, ісламський фундаменталізм не становить суттєвої небезпеки загальним принципам західного лібералізму. Його існування може спонукати американців та европейців до самозахисту від руйнівних нападів, навіть до співпраці заради спільної безпеки. Однак він не змусить Захід доказувати свою цілісність та єдність, як колись Совєтський Союз.

Коли зменшилась потреба доказувати існування єдиного Заходу, щедрість, характерна для американської зовнішньої політики останніх п’ятдесяти років, також зникла. Можливо це й варте жалю, однак аж ніяк не дивно. Існування Совєтського Союзу та загрози міжнародного комунізму дисциплінували Америку і змусили її у власних інтересах провадити щедру зовнішню політику, особливо щодо Европи. Із закінченням холодної війни настав край і дисципліні, змінилось співвідношення між ідеалізмом та інтересами. Ті, хто тужить за попередніми відносинами між Америкою та Европою, мусять бодай визнати логічність таких змін. Американці об’єктивно стали менш зацікавлені в щедрості своєї зовнішньої політики, адже, щоб зберегти її такою ж як і під час холодної війни, вони мали б стати навіть палкішими ідеалістами.

Фактично, американці такі ж ідеалісти, як і 50 років тому, не більші й не менші. Змінилась об’єктивна реальність, а не американський характер. Власне, через зміну міжнародної ситуації після холодної війни відкрилась дорога політичним силам, що прийшли до Конгресу – головно, хоч і не тільки, через Республіканську партію – щоб переписати старі багатосторонні домовленості й стати на перешкоді новим, для того, щоб звільнити Сполучені Штати від договорів та зобов’язань, які обмежують або обтяжують американський суверенітет. Новим було не існування таких сил та поглядів, адже вони завжди мали місце в американській політиці. Наприклад у 1920-1930-х роках такі настрої були панівними, це був період правління президента-республіканця, який обіцяв «повернення до нормального життя» після честолюбного ідеалізму часів Вільсона. Однак протягом холодної війни, а особливо в роки правління республіканців від Ніксона до Рейґана, велика антикомуністична стратеґія поглинула ці вузьконаціональні сентименти й турботу про свій суверенітет.

Націоналістичність американського підходу до зовнішньої політики після холодної війни була не просто наслідком посилення прореспубліканських настроїв. Реалісти – теоретики та практики міжнародних відносин, які становили основну інтелектуальну потугу американської зовнішньої політики, також штовхали США на шлях вузького націоналізму. Вони з презирством відгукувались про, за формулюванням Майкл Мандельбаума, «міжнародну соціальну роботу», яку адміністрація Клінтона нібито виконувала в Боснії та на Гаїті. Вони наполягали на поверненні Сполучених Штатів до вужчих, ніж за холодної війни «національних інтересів». Американські реалісти від Брента Сковкрофта, Коліна Пауела, Джеремі Бейкера та до Ловренса Іґлберґера вважали, що Сполученим Штатам не слід брати на себе тягаря розв’язання балканської кризи та инших «гуманітарних криз» у всьому світі. Холодна війна закінчилася, казали вони, а отже, Америка може повернутися до нормальної зовнішньої політики.

Ця «нормальність», однак, передбачала зменшення поступок міжнародній громадській думці, менше зважання на союзників, більшу свободу дій на власний розсуд. Ці реалісти надавали інтелектуальної легітимності тим силам у Конгресі, які поєднували «національні інтереси» із закликом до згортання всіх видів закордонної діяльности. Вузько тлумачачи «національні інтереси», багато американців переймались питанням, навіщо Сполученим Штатам непомірні зобов’язання перед ООН? Це було зрозуміло, коли ціллю американської зовнішньої політики була єдність Заходу супроти комунізму, однак тепер, за відсутности такої далекосяжної мети, відповісти на нього було нелегко.

Навіть адміністрація Клінтона, ідеалістичніша і, як це не парадоксально, ближча до щедрої зовнішньої політики часів холодної війни, ніж реалісти та республіканці, все ж не змогла уникнути нових постcовєтських реалій. Зрештою, саме Клінтон у своїй передвиборчій програмі 1992 року відштовхувався від тези, що найбільше важила американська економіка, а не зовнішня політика. Клінтон взявся лагодити справи «Заходу», тільки після відчайдушних спроб уникнути такої відповідальности. Коли в січні 2001 року до влади прийшов Буш, принісши із собою реалістичний націоналізм республіканців 1990-х, «Захід» як концепція американської зовнішньої політики відійшла в небуття. Після теракту вісім місяців по тому настрої совєтської ери було повністю відкинуто. Тепер, коли загроза перейшла безпосередньо на американські землі, минувши союзників США, найнагальнішою проблемою стали страждання та вразливість Америки, а не «Заходу».

Зменшення ваги «Заходу» як орґанізаційного принципу закордонної політики – це не тільки американське явище. Після холодної війни для европейців першочергової важливости набула «Европа», а не «Захід». Завдання об’єднати Европу взяло гору над об’єднанням Заходу. Европейський «націоналізм» є дзеркальним відображенням американського націоналізму, і хоч не цього прагнули европейці, однак, сьогоднішня прірва між Сполученими Штатами та Европою частково утворилась через рішення останньої об’єднатись в окрему структуру без участи Америки.

Американці виснували з цього, що основною метою трансатлантичного простору вже не є об’єднаний Захід, та й европейці дотримувались такої ж думки. Натомість вони висували ідею «Европи» як одного з полюсів багатополярного світу – як певної противаги Америці. Европа створить власну зовнішню політику та оборонну систему поза НАТО. «Священними» інституціями для европейців стали ЕС та ООН. Натомість для Америки, як і для Центральної та Східної Европи, ці установи не є «Заходом». Тільки НАТО втілює «Захід», а европейці намагались тепер збудувати альтернативу НАТО. Все, що робили европейці мало сенс з їхнього погляду; до того ж проєкт европейської інтеґрації був на користь Сполученим Штатам, позаяк сприяв збереженню миру. Подібно ж европейці не мали на меті кинути виклик США чи ідеї «Заходу». То чого ж дивуватися, що американці більше не надавали першочергової ваги єдності Заходу та цілісності колись ними створеного Альянсу? Европейці розпочали захопливий проєкт, у якому Сполученим Штатам місця немає. Натомість США взялись за власний проєкт.

Пристосування до геґемонії

Америка не змінилася 11 вересня. Вона просто ще більше стала собою. Теперішній курс Америки не мав би видаватись несподіваним, адже він був притаманним їй не лише останнє десятиліття, а всі шістдесят років, а точніше, чотири століття. Не таємниця, що Америка почала поширювати свої владу та вплив, щоразу нарощуючи темпи, ще до того, як стала незалежною державою. Геґемонія, встановлена Америкою в західній півкулі у ХІХ сторіччі, відтоді стала постійною рисою її міжнародної політики. Американському стратеґічному утвердженню в Европі та Східній Азії після Другої світової війни ніколи не чинили опору. Насправді, якщо замислитись, то дивно, що більш ніж через півстоліття після війни – упродовж цього часу колишні вороги, Японія та Німеччина стали близькими друзями та союзниками инших країн – та через десять років після холодної війни – що також мала наслідком разюче переродження переможеного ворога – Сполучені Штати не змінилися, вони й досі є панівною стратеґічною силою і у Східній Азії, і в Европі. Закінчення холодної війни спонукало Америку не згорнути, а навпаки – розширити свій вплив, здобуваючи союзників на сході, зміцнюючи зв’язки з демократичними силами Східної Азії, встановлюючи свої інтереси в инших частинах світу, як-от, в Центральній Азії, про існування яких більшість американців навіть не здогадувалися.

Міт про «ізолюціонізм» американської традиції надзвичайно стійкий. Однак це просто міт. Територіальна експансія та розширення зони впливу стали невід’ємною реалією американської історії, експансія ця була свідомою. Прагнення грати провідну роль на світовій арені глибоко вкоренилось в американському характері. Від часів здобуття незалежности і раніше американці, які розбігалися в поглядах на багато речей, завжди поділяли віру у велике майбутнє своєї нації. Навіть коли США були слабким гуртом окремих колоній, розкиданих вздовж атлантичного узбережжя, яким, з одного боку, загрожували европейські імперії, а з иншого – неприборкана дика природа, отже, навіть тоді Сполучені Штати видавались їхнім лідерам «Геркулесом у колисці», «зародком великої імперії». Покоління початків республіки – Вашинґтона, Гамільтона, Франкліна, Джефферсона – свято вірили, що північно-американський континент буде підкорено, американський добробут і населення зростуть, і молода республіка колись зможе панувати в західній півкулі, зайнявши своє місце поміж світовими гігантами. Джефферсон передбачав утворення безкрайої «імперії лібералізму». Гамільтон вірив, що Америка зможе «скоро зайняти позицію гідну її величного призначення – ґрандіозну, результативну, схильну до великих звершень. Їй судилося блискуче майбутнє»⁶².

Для перших поколінь молодої Америки обіцянка національної величі була не просто втішною надією, а невід’ємною частиною національної ідентичности, міцно пов’язаною з національною ідеологією. Сполученим Штатам судилося стати великою потугою, можливо, наймогутнішою – були переконані багато поколінь американців – адже їхні засадничі принципи та ідеали були, беззаперечно, найкращими – вони перевершували не тільки прогнилі европейські монархії XVIII – XIX сторіч, а й будь-які инші ідеї, на яких ґрунтувались держави та системи правління протягом усієї історії людства. Доказ виняткової важливости американського експерименту полягає не тільки в бездоганності американських інституцій, а й у поширенні американського впливу у світі. Американці завжди була інтернаціоналістами, однак їхній інтернаціоналізм завжди був похідним від націоналізму. Коли Америка шукала леґітимности своїх дій за кордоном, то зверталась не до наднаціональних інституцій, а до власних принципів. Саме тому багато американців щиро вірять, що захищаючи власні інтереси, вони захищають інтереси всього людства. Як зазначив Бенджамін Франклін, «американська справа є справою всього людства»⁶³.

Американську впевненість у винятковости свого місця в історії, у тому, що їхні інтереси та інтереси світової спільноти збігаються, можна вітати, кепкувати з неї або ж ремствувати. Та не сумніватися. Як немає причин очікувати від Европи фундаментальної зміни курсу, так само мало підстав вірити, що Сполучені Штати докорінно змінять свою поведінку. За відсутності непрогнозованих катастроф – не Іраку чи «инших в’єтнамів», а військово-економічного лиха, достатнього, щоб до ноги знищити всі джерела американської потуги – слід визнати, що ми щойно вступили в тривалу еру американського панування. Демографічні тенденції свідчать, що американське населення швидко зростає і збільшується відсоток молоді, тоді як европейське – навпаки. Згідно з газетою The Economist, якщо сучасні тенденції збережуться, то американська економіка, яка сьогодні приблизно дорівнює европейській, до 2050 року може зрости вдвічі. Сьогодні середній вік американця 35,5 років, европейця – 37,5. Якщо так піде й далі, то в Европі він стане 52,7 років. Це, поміж иншого, означає, що фінансовий тягар піклування про старших у Европі буде набагато важчим, ніж у Сполучених Штатах. А отже, европейці матимуть ще менше коштів на оборону. Як дослідив The Economist, «довготермінова логіка демографії, здається, сприятлива для утвердження американської потуги, розширення трансатлантичної тріщини, утворення суттєвих розбіжностей між молодою, сповненою сил, барвистою Америкою і старою, слабкою, задивленою в себе Европою»⁶⁴.

Якщо відносна сила США не зменшиться, то й американці не змінять своїх поглядів на методи її використання. Фактично, незважаючи на всі сейсмічні та геополітичні зміни, які відбувалися від 1941 року, американські погляди на міжнародні відносини, роль США у перетворенні світу, проштовхування власних інтересів та ідеалів майже не змінилися. Засадничий документ холодної війни Кеннанова «Довга телеграма» чітко описує перспективи повоєнного домінування американської стратеґічної культури. Совєтський Союз не можна було переконати «аргументами здорового глузду», – пише Кеннан, – але він «чудово розумів аргументи сили»⁶⁵. Ліберальні демократи, як-от Кларк Кліфорд, погоджувалися, що «мова військової сили» була єдиною мовою, яку розумів СCСР, і що Совєтську імперію слід було розглядати як «особливу структуру, з якою не обов’язково конфліктувати, однак спільних цілей з нею бути не може»⁶⁶. Небагато американців сьогодні висловлювалися б настільки відверто, однак багато кому такі почуття дуже близькі. Торік більшість демократів і республіканців в обох палатах Конґресу погодились, що «мова військової сили» єдина зрозуміла Саддамові Хусейну.

Не те щоб американці ніколи не загравали з міжнародним ідеалізмом, який панує в Европі. У першій половині ХХ століття американці вступили у вільсонівську «війну, що покладе край усім війнам», яку через десять років продовжив держсекретар Америки, поставивши свій підпис під домовленістю про незаконність війни. Франклін Рузвельт у 1930-х покладався на пакт про ненапад і просто попросив Гітлера не нападати на низку країн. Навіть після Ялтинської конференції 1945 року смертельно хворий Рузвельт проголосив «кінець системи односторонніх дій, закритих союзів, сфер впливу та балансу сил», і пообіцяв натомість створення «універсальної орґанізації, в якій всі миролюбні нації могли об’єднатися… у структуру постійного миру»⁶⁷. Однак Рузвельт вже був не цілковито впевнений у можливості такого розвитку подій. Після Мюнхена, Перл Гарбора й потім після швидкоплинної миті відродження ідеалізму розгорнулась холодна війна, і Кеннанова «логіка сили» стала підґрунтям американської стратеґії. Ачесон говорив про розбудову «ситуації сили» у всьому світі. «Мюнхенський урок» починає домінувати в американській стратеґії і, хоч на короткий час його витіснив «в’єтнамський урок», він дотепер є панівною парадигмою. Поки невеличка група представників американської еліти надалі прагне «всесвітнього уряду» й застерігають проти використання військової сили, більшість американців від Мадлен Олбрайт до Дональда Рамсфельда, від Брента Скровкрофта до Ентоні Лейка досі пам’ятають Мюнхен, якщо не буквально, то фіґурально. Молодь, яка не пам’ятає Мюнхена та Перл Гарбора, має 11 вересня. Сьогодні одна з найсуттєвіших незгод між европейцями й американцями полягає у філософських, навіть метафізичних розбіжностях щодо того, де проходить межа між законом джунґлів і законом розуму. Американці не вірять, що ми настільки близько до реалізації мрії Канта, як вважають европейці.

У якому ж напрямку ми підемо далі? Куди попрямує Америка – передбачити не важко. Атаки 11 вересня трохи модифікували і пришвидшили, але не змінили фундаментально курсу, якого вже дотримувались Сполучені Штати. Той теракт лише зміцнив американську позиції щодо сили. Згадаймо, що навіть до подій 11 вересня, наступники Ачесона орієнтувались, хоч не завжди свідомо, на «силові ситуації» у світі. До 11 вересня і навіть перед обранням Джорджа Буша молодшого на президентську посаду американські стратеґи і пентагонівські планувальники готувалися до майбутніх стратеґічних викликів, ознаки яких вже чітко виявлялися. Одним із таких викликів був Ірак. Під час правління Клінтона, Конґрес майже одноголосно прийняв законопроєкт про надання військової та фінансової підтримки опозиційним силам Іраку, а уряд Буша молодшого розглядав план дестабілізації Іраку ще до теракту 11 вересня. Адміністрація Клінтона заклала підвалини нової системи протиракетної оборони, щоб захиститися від країн «осі зла», таких як Ірак, Іран та Північна Корея. Якби президентом обрали Ґора, і навіть якби не відбулись атаки 11 вересня, ці програми все одно розробляли б.

Америка перед 11 вересня нарощувала, а не згортала свою військову міць. У передвиборчій кампанії 2000 року і Буш, і Ґор обіцяли збільшити видатки на оборону, реаґуючи не на якусь конкретну загрозу, а на загальне відчуття, що американський оборонний бюджет – близько 200 мільярдів доларів на рік – був невідповідним до національно-стратеґічних вимог. Американський військовий і цивільний провід і у Пентагоні, і поза ним вважав за потрібне модернізувати американські військові сили, скористатись так званою «революцією у військових відносинах», що могла змінити саму природу ведення війни. За цим ентузіазмом стояла щира стурбованість, що коли Сполучені Штати не зроблять потрібних інвестицій у технології, їхня військова сила та безпека, як і світова безпека, можуть у майбутньому потрапити під загрозу.

До 11 вересня увага американських стратеґічних кіл була зосереджена на Китаї. Мало хто вірив, що війна з Китаєм можлива в найближчому майбутньому – хіба через тайванську кризу – однак чимало людей були переконані, що наступні двадцять років зростатиме тертя з цією країною через зростання її військових можливостей і геополітичних амбіцій. Стурбованість ситуацією з Китаєм була однією з рушійних сил, що спонукала до технологічної модернізації американської армії, одним з мотивів розроблення нової програми протиракетної оборони, а також орґанізаційним принципом американського стратеґічного планування. Погляд на Китай як на наступний великий стратеґічний виклик захопив Пентагон ще за часів Клінтона, а офіційних санкцій йому надав Буш, недвозначно заявляючи до і після виборів, що Китай для Америки є стратеґічним конкурентом, а не стратеґічним партнером.

Коли адміністрація Буша оголосила свою нову Національну оборонну стратеґію торік у вересні, її амбітність вразила багатьох европейців і навіть американців. Її розглядали як відповідь на події 11 вересня, можливо, саме цим вона й була для її творців. Однак вражало в цьому документі те, що опріч ідеї «війни на випередження», що сама собою заледве чи була новим поняттям, «нова» стратеґія уряду Буша була лише переформулюванням американської політики останніх п’ятдесяти років. У ній не згадано сприяння утвердженню демократії за кордоном, як і в Гаррі Трумена, Джона Кеннеді чи Рональда Рейґана. Декларація намірів Америки залишитись панівною військовою силою світу та нарощувати свою міць, щоб мати змогу протистояти будь-якій иншій державі, стала просто оприлюдненням досі невисловлених тез стратеґічного планування або й, власне, відображенням сьогоденних оборонних видатків і військових можливостей.

Політика урядів Клінтона та Буша, якою б вона не була, ґрунтувалась на загальноамериканській тезі, що Сполучені Штати – це «незамінна нація». Американці прагнуть захищати та просувати ліберальний міжнародний лад. Однак на чолі стабільного й успішного міжнародного ладу, як вони вважають, безумовно, мусять стояти Сполучені Штати. Американці навіть уявити не можуть міжнародного порядку, не захищеного силою, зокрема американською силою. Може це й пихато, та пиха ця не нова. Генрі Кіссінджер одного разу запитав літнього Гаррі Трумена, чим той хотів би запам’ятатися. Трумен відповів: «Ми вщент розбили наших ворогів і примусили їх здатися. Потім ми допомогли їм відродитися, стати демократичними та ввійти до спільноти націй. Такого могла досягти тільки Америка»⁶⁸. Навіть найтверезіші американські реалісти стають сентиментальними, коли йдеться про те, що Рейнольд Найбер назвав «відповідальністю» Америки за «розв’язання... світових проблем». Джордж Кеннан, розробляючи свою доктрину стримування, якої, як він передбачав, буде дуже важко дотримуватись в демократичних умовах – все ж вважав міжнародні проблеми «тестом на могутність США як нації над націями». Він навіть казав, що американці мають бути «вдячними Долі, яка випробовуючи їх у такий спосіб, навчила їх як націю покладатися на власні сили та приймати відповідальність етичного та політичного проводу, який на їхні плечі поклала історія»⁶⁹.

Американці є ідеалістами. Де в чому вони більші ідеалісти, аніж европейці. Однак вони не вміють впроваджувати своїх ідеалів, не вдаючись до сили, не знають, що таке успішне наддержавне правління, не мають підстав вірити в міжнародне право та міжнародні інституції, навіть якби дуже хотіли цього, ще менше їм віриться у можливість відмови від силової політики. Американці, як справжні діти Просвітництва, досі вірять у довершеність людини і сподіваються колись досягти досконалості світу. Однак вони ще й реалісти, тому вірять, що допоки світ недосконалий, у ньому неможливо дати собі раду без сили. Закони, що можуть регулювати міжнародну поведінку, вважають вони, існують тільки тому, що такі потуги, як Сполучені Штати готові відстояти їх силою зброї. Иншими словами, европейці таки мають рацію, коли кажуть, що американці мають себе за героїв – як Гаррі Купер у ковбойських вестернах. Вони захищатимуть людей, хочуть ті того чи ні.

Сьогодні, як наслідок вересневих терористичних атак, Сполучені Штати взялися за наступний етап розширення своєї стратеґічної сфери впливу. Як японські атаки на Перл Гарбор, що насправді не були такими вже й несподіваними, спричинилися до тривалого американського впливу в Східній Азії та в Европі, так і теракти 11 вересня, які історики майбутнього, без сумніву, зобразять як неминучий наслідок втручання Америки в життя ісламського світу, ймовірно спричиняться до тривалої американської військової присутности у Перській затоці та в Центральній Азії, а, можливо, й до довготермінової окупації однієї з найбільших країн арабського світу. Така ситуація може бути дивною для багатьох американців, так само як у 1930-х роках вони й не сподівалися, що за десять років окупують Німеччину та Японію. Утім, з погляду американської історії, історії позначеної постійним зміцненням нації і, на перший погляд, неминучим переходом від небезпечної слабкости до сьогоденної світової геґемонії, це останнє розширення американської стратеґічної ролі не таке вже й несподіване.

Що це означає для трансатлантичних відносин? Чи зможе Европа іти туди, куди веде Америка. А якщо ні, то чи ми маємо з цього приводу переживати?

Одна з відповідей на це запитання полягає в тому, що криза навколо Іраку пролила яскраве світло на трансатлантичні проблеми. Коли з часом ця криза минеться, то й питання сили, яке найбільше розділяє американців і европейців може стати не таким гострим. Спільна політична культура та економічні зв’язки, що пов’язують Америку та Европу, знову вийдуть на перший план, бодай до наступної міжнародної стратеґічної кризи. Хоча, можливо, наступна криза не загострить трансатлантичні суперечности, настільки як криза навколо Іраку та Близького Сходу, адже в цих реґіонах і Америка, і Европа мають суттєві інтереси, і саме щодо них їхні погляди особливо розходяться. Наступна міжнародна криза може трапитись у Східній Азії. Зважаючи на її віддаленість від Европи, незначні европейські інтереси у цьому реґіоні, а також те, що европейці можуть дозволити собі відправити туди ще менший континґент, ніж на Близький Схід, а це означає, що в стратеґічному плануванні Америки їм буде відведено ще меншу роль – отже, якщо все це взяти до уваги, то можна припустити, що азійська криза не призведе до такого трансатлантичного розколу, як сьогодні.

Одне слово, хоча й не можна ґарантувати, що прірва між Америкою та Европою зникне, однак, можливо, з нею буде легше впоратися, ніж досі здавалося. Не обов’язково має відбутися «зіткнення цивілізацій», які ми називаємо «західними». Перед американцями та европейцями зараз стоїть завдання пристосуватися до нових реалій американської геґемонії. Можливо, як люблять казати психіатри, першим кроком для розв’язання цієї проблеми є усвідомлення її існування.

Американці, міркуючи про Европу, мають зважати на головне: нова Европа – це справді благословенне диво, яким варто пишатися країнам по обидва боки Атлантики. Для европейців – це реалізація давньої, здавалось, нездійсненної мрії звільнити континент від національних конфліктів, кривавих міжусобиць, військових змагань та гонки озброєнь. Тепер практично неможливо уявити собі війну між европейськими державами. Після сторіч поневірянь – не тільки для европейців, а й для тих, хто був втягнутий у їхні конфлікти, як-от, Америка двічі за попереднє століття – нова Европа справді є втіленням раю. Її слід плекати й охороняти. Це завдання лягає й на плечі американців, які вже проливали кров на европейських теренах і проливатимуть знову, якщо новій Европі щось загрожуватиме. Це, однак, не означає, що Сполучені Штати можуть або мають покладатися на Европу, як це було в минулому. Американцям не слід дозволяти ностальгії за незвичайними обставинами холодної війни вводити їх в оману щодо природи їхніх стратеґічних відносин з Европою в постсовєтську еру.

Чи можуть Сполучені Штати реаґувати на стратеґічні виклики у світі без санкції Европи? Відповідь проста – вони вже роблять це. США підтримували стратеґічну стабільність в Азії без европейської допомоги. У розмаїтих кризах на Близькому Сході та в Перській затоці протягом останніх десятиріч европейська поміч була радше символічною. Европа може запропонувати моральну та політичну підтримку, однак не військово-стратеґічну, крім хіба найціннішого стратеґічного активу – миру на своєму континенті.

Сьогодні Сполучені Штати інвестують в оборонну галузь понад 3% ВВП. Навіть якби вони збільшили цю цифру до 4 процентів – тобто до 500 мільярдів на рік – цей відсоток все одно був би меншим, ніж протягом останніх півстоліття. Навіть Пол Кеннеді, який наприкінці 1980-х запровадив термін «imperial overstretch» («імперський надмір») (тоді Сполучені Штати витрачали близько 7 процентів ВВП на оборону), вірив, що Америка зможе підтримувати такий самий рівень військових видатків та своє теперішнє панівне становище ще тривалий час. Вона на це спроможна щонайменше у фінансовому плані. Не можна також заперечувати готовності американського народу взяти на себе цю ношу, адже ось вже десятиліття як вони її несуть, а після 11 вересня вони рішуче налаштовані продовжувати цю місію. Наразі американці не демонструють образи, що не мають можливости увійти до европейського «постмодерного світу». Немає свідчень, щоб американці цього дуже прагнули. Частково, власне, через свою могутність, позаяк вони пишаються своєю військовою силою та винятковою роллю у світі.

Небезпека сьогоднішніх трансатлантичних розбіжностей полягає не у волі чи спроможностях Америки, а в моральній напрузі міжнародної ситуації. Як це часто трапляється в людських взаєминах, проблема насправді психологічна – це страх, пристрасті, переконання. Проблема в тому, що США іноді доводиться грати за правилами гоббсівського світу, навіть якщо цим вони порушують постмодерні европейські норми. Вони змушені відмовлятись від деяких міжнародних конвенцій, які можуть перешкодити їм ефективно боротися у Куперових джунґлях. Вони мають підтримувати збройний контроль, і не завжди задля себе. Америка змушена керуватися подвійними стандартами. Вона має деколи діяти односторонньо, не тому, що їй це до вподоби, тільки тому, що не мають иншого виходу, позаяк Европа відмовилась від сили.

Небагато европейців визнають, як це робить Купер, що така поведінка Америки може бути сприятливою для цивілізованого світу, що американська сила, навіть підпорядкована подвійним стандартам, може бути найліпшим – а, може, навіть єдиним – засобом поступу людства. Як півстоліття тому писав Найбер, «нестримна американська сила», незважаючи на її «загрозливість», може «мати справжні переваги для людської спільноти»⁷⁰? Натомість багато европейців сьогодні вважають Сполучені Штати країною поза законом. Небезпека – якщо це, звичайно, небезпека – у тому, що між Сполученими Штатами та Европою може постати стіна відчуження. Европейці можуть дедалі затятіше доскіпуватися до Сполучених Штатів. А ті навзаєм можуть збайдужіти до думки Европи. Може настати той день, якщо він ще не настав, коли Америка дослухатиметься до Европи не більше, ніж до АСЕАН чи Андського пакту.

Для покоління холодної війни стратеґічний розкол між Европою та Сполученими Штатами видається дуже небезпечним. Де Ґолль, зіткнувшись з Рузвельтовим баченням світу, де не було місця Европі, стверджував, що такі погляди «наражають на небезпеку весь Захід». Якщо Західна Европа для Сполучених Штатів буде другорядною, хіба ж не нашкодить Рузвельт «справі, за яку взявся – справі цивілізації». Західна Европа, казав де Ґолль, «має першочергову вагу для Заходу. Ніщо не може замінити цінности, сили, досвіду старих націй». Звичайно ж, він наполягав, що «Франція – понад усе»⁷¹. Однак, якщо заплющити очі на цю зрозумілу пристрасть до Франції, хіба ж не мав де Ґолль рації? Якщо американці раптом вирішать, що Европа – це лише дратівлива недоречність, то чи не відколеться Америка від того, що ми називаємо «Заходом»? Такою небезпекою не варто легковажити жодній з країн по обидва боки Атлантики.

Що ж робити? Відповідь очевидна – Европа мусить дотримуватися курсу, розробленого Купером, Ешем, Робертсоном й иншими, задля розбудови своїх військових потуг. Однак цього, здається, не варто сподіватися. Хоча хтозна. Може, стурбованість силою Америки спонукає Европу до створення власної. А раптом ще можна зіграти на атавістичних інстинктах, які досі живуть у серцях німців, британців і французів, на спогадах про їхню могутність, міжнародний вплив, на національній гордості? Деякі британці досі пам’ятають своє імперське минуле, французи не забули своєї величі, німці ще шукають місця під сонцем. Усі ці амбіції зараз спрямовано на проєкт Европи, але вони можуть набути й традиційніших виявів. Прагнути цього чи боятися – це вже инше питання. Однак для европейців було б ліпше позбутися свого страху та гніву, і згадати про доконечність для світу і особливо для Европи сильної, нехай навіть панівної Америки. Така ціна за рай видається не надто високою.

Америка може допомогти. Уряд Буша справді прийшов до влади з войовничими настроями. Через реалістично-націоналістичні імпульси, успадковані від республіканського Конгресу 1990-х, він, здавалось, готовий був знехтувати думкою решту світу. У перші місяці правління він нагадував чудовисько, що руйнує лиш йому видимі перешкоди. Він був ворожим новій Европі – як, хоч і меншою мірою, уряд Клінтона – вбачаючи в ній не друга, а радше нахлібника. Навіть після подій 11 вересня, коли европейці запропонували свої невеличкі військові сили для війни в Афганістані, Сполучені Штати опирались, тривожачись, що співпраця з Европою зв’яже їх по руках і ногах. Уряд Буша розглядав історичне рішення НАТО про надання допомоги США згідно з п’ятою статтею радше як пастку, ніж як дар. У такий спосіб було змарновано нагоду втягнути Европу в спільну боротьбу в гоббсівському світі, нехай навіть у незначній ролі.

Американці досить сильні, щоб не боятися европейців, навіть коли ті підносять дари. Американський провід, замість того, щоб уявляти Америку Гулівером, зв’язаним ліліпутами, мав би усвідомити, що їхня сила взагалі неконтрольована, і що Европа навіть за найбільшого бажання не змогла б обмежити Сполучених Штатів. Коли США впораються з цим необґрунтованим страхом, вони зможуть краще зрозуміти почуття инших та щедрість американської зовнішньої політики періоду холодної війни. Вони можуть виявити свою повагу до багатополюсности, верховенства права і в такий спосіб заощадити трохи міжнародного політичного капіталу для ситуацій, коли багатополюсність неможлива, а одноосібні дії неминучі. Одне слово, вони могли б більше перейматися тим, що засновники США називали «повагою до думки людства». Така політика завжди була наймудрішою. Вона, звичайно, має свої переваги для Сполучених Штатів – мати матеріальну та моральну підтримка друзів і партнерів, особливо европейських, безсумнівно, ліпше, ніж діяти самотужки всупереч збентеженості та ворожості Европи.

Це невеличкі кроки і вони, звісно ж, не розв’яжуть глибоких проблем, що зусібіч обступили сьогодні трансатлантичні відносини. Та, зрештою, спільні погляди Сполучених Штатів і Европи – це не просто слова. У них однакове прагнення до гуманности, навіть якщо розбіжності в силі поставили їх на різні позиції. Може це й надто наївно й оптимістично, але сподіваюсь, що дещиця взаєморозуміння таки допоможе впоратися з цією ситуацією.

---

¹ Один поважний французький оглядач описує «американський менталітет» як «схильний до військових, технічних, одноосібних шляхів розв’язання міжнародних проблем, часто коштом співпраці та політичних способів їх вирішення». Див.: Gilles Andreani, «The Disarray of U.S. Non-Proliferation Policy», Survival 41 (зима 1999-2000): 42-61.

² Випадок з Боснією початку 1990-х доказує, що деякі европейці, зокрема британський прем’єр-міністр Тоні Блер, іноді набагато палкіше виступають за військове втручання, ніж Клінтон чи Буш. (Блер також одним з перших висунув думку про застосування повітряних і навіть наземних військ у Косово.) Европейські війська було дислоковано в Боснії задовго до загонів США, хоча ООН визнали їхню миротворчу діяльність неефективною.

³ Michael Howard, The Invention of Peace (New Haven, 2001), p. 47.

⁴ Robert R. Palmer, The Age of Democratic Revolution: A Political History of Europe and America, 1760-1800 (Princeton, 1959), 1:242.

⁵ Felix Gilbert, To the Farewell Address: Ideas of Early American Foreign Policy (Princeton, 1961), p. 17.

⁶ Цит. у: Gerald Stourzh, Alexander Hamilton and the Idea of Republican Government (Stanford, 1970), p. 134.

⁷ Winston Churchill, The Gathering Storm (Boston, 1948), p. 94.

⁸ Edvard Benes цитовано у E. H. Carr, The Twenty Years’ Crisis, 1919-1939 (London, 1948), p. 30.

⁹ Churchill, The Gathering Storm, p. 12.

¹⁰ Цит. у: A. J. P. Taylor, The Origins of the Second World War (New York, 1983), pp. 73-74.

¹¹ Цит. у: Henry Kissinger, Diplomacy (New York, 1994), p. 307.

¹² Як сказав один французький урядник у Берліні: «Якщо Гітлер щиро прагне миру, можемо привітати себе з цією домовленістю; якщо ж він має инші плани, або ж якщо він одного дня поступиться місцем якомусь фанатикові, то тішить те, що ми бодай змогли відтягнути початок війни». Цит. у: Anthony Adamthwaite, France and Coming of the Second World War, 1936-1939 (London, 1977), p. 30; Kissinger, Diplomacy (New York, 1994), p. 294.

¹³ Цит. у: Paul Johnson, Modern Times: The World from the Twenties to the Eighties (New York, 1983), p. 341.

¹⁴ John Lewis Gaddis, The Long Peace (New York, 1987), p. 55.

¹⁵ Там само.

¹⁶ Цит. там само, с. 65.

¹⁷ Samuel P. Huntington, «The Lonely Superpower», Foreign Affairs 78 (березень/квітень 1999): 35-49.

¹⁸ X [George F. Kennan], «The Sources of Soviet Conduct,» Foreign Affairs, липень 1947, передруковано у James F. Hoge Jr. and Fareed Zakaria, eds., The American Encounter: The United Stated and the Making of the Modern World (New York, 1997), p. 165.

¹⁹ Найбільшу змогу відправити свої загони за океан мали Франція та Велика Британія, однак їх сили все ж були набагато меншими, ніж американські.

²⁰ До речі, такі погляди переважають й в американських підручниках.

²¹ Steven Everts, «Unilateral America, Lightweight Europe?: Managing Divergence in Transatlantic Foreign Policy,» working paper, Centre for European Reform, February 2001.

²² Незважаючи на суттєвий вклад Британії у війну в Іраку.

²³ Опитування, фінансоване німецьким Фондом Маршалла та Чиказькою Радою з питань закордонних зв’язків, проводили з 1 червня по 6 липня 2002 року. На запитання: «Які сьогодні найбільші загрози життєвим інтересам?», 91 відсоток американців і лише 65 відсотків европейців відповіли – міжнародний тероризм. Щодо розроблення зброї масового знищення в Іраку – розрив становив 28 пунктів (86 відсотків американців і 58 відсотків европейців). Щодо ісламського фундаменталізму – 61/49; щодо військового конфлікту між ізраїльтянами й арабами – 67/43; щодо тертя між Індією та Пакистаном – 54/32; щодо посилення Китаю – 56/19; щодо політичного заколоту в Росії – 27/25.

²⁴ Everts, «Unilateral America, Lightweight Europe?»

²⁵ Charles Grant, «European Defence Post-Kosovo?,» working paper, Centre for European Reform, June 1999, p. 2.

²⁶ Цей коментар належить колишньому радникові Держдепартаменту Чарльзу Мехлінґові молодшому [Charles Maechling Jr.], цит. у: Thomas W. Lippman, Madeleine Albright and the New American Diplomacy (Boulder, CO, 2000), p. 165.

²⁷ Звернення помічника Держсекретаря Мартіна Індика [Martin Indyk] до Ради з питань закордонної політики, 22 квітня 1999 року, цит. там само, с. 183.

²⁸ Tim Garden and John Roper, «Pooling Forces,» Centre for European Reform, December 1999.

²⁹ Christoph Bertram, Charles Grant, and Franзois Heisbourg «European Defence: The Next Steps,» Centre for European Reform, CER Bulletin 14 (October/November 2000).

³⁰ Wesley K. Clark, Waging Modern War (New York, 2001), p. 449.

³¹ Американці також не хотіли, щоб їхні пілоти літали на низьких висотах, на яких у них легше було влучити. Там само.

³² Garden and Rooper, «Pooling Forces».

³³ Clark, Waging Modern War, pp. 420, 421. «Брак правового підґрунтя – пригадує Кларк [Clark] – спричинився до того, що майже всі члени НАТО спочатку відхилили прохання Держсекретаря Коена [Cohen] дати дозвіл на застосування сили».

³⁴ Там само, с. 449.

³⁵ Там само, с. 426.

³⁶ Як не дуже правдоподібно стверджує Кларк [Clark]: «Ніхто не сміявся». Там само, с. 417.

³⁷ Там само, с. 430.

³⁸ John Vinocur, «On Both War and Peace, the EU Stands Divided,» International Herald Tribune, December 17, 2001.

³⁹ Европейці стверджують, що в їхні національні бюджети закладено структурні обмеження на суттєві збільшення видатків на оборону. Та якби Европа була під загрозою вторгнення, то чи наполягали б політики, що не можуть виділити більших коштів на оборону, щоб не порушити пакту зростання та стабільності ЕС? Хіба перед обличчям реальної загрози німці наполягали б на недоторканості їхніх програм соціального забезпечення?

⁴⁰ Промова Фішера [Fischer] в університеті імені Гумбольдта в Берліні, 12 травня 2000 р.

⁴¹ Robert Cooper, The Observer, April 7, 2002.

⁴² Див.: Thomas L. Pangle and Peter J. Ahrensdorf, Justice among Nations: On the Moral Basis of Power and Peace (Lawrence, KS, 1999), pp. 200-201.

⁴³ Промова Романо Проді [Romano Prodi] в Інституті політології в Парижі, 29 травня 2001 р.

⁴⁴ Everets, «Unilateral America, Lightweight Europe?,» p. 10.

⁴⁵ Chris Patten, «From Europe with Support,» Yediot Ahronot, October 28, 2002.

⁴⁶ Звичний американський арґумент, що европейська політика щодо Іраку й Ірану продиктована фінансовими міркуваннями слушний тільки частково. Невже европейці скупіші, ніж американці? Чи американські корпорації не впливають на політику Америки в Азії, Латинській Америці, на Близькому Сході? Річ у тім, що американські стратеґічні судження іноді переважують фінансові інтереси. З причин, про які йшлося, це менш характерно для Европи.

⁴⁷ Див.: Gerard Baker, «Europe’s Three Ways of Dealing with Iraq,» Financial Times, October 17, 2002, p. 17.

⁴⁸ Промова Фішера [Fischer] в університеті імені Гумбольдта в Берліні, 12 травня 2000 р.

⁴⁹ Промова Романо Проді [Romano Prodi] в Інституті політології в Парижі, 29 травня 2001 р.

⁵⁰ Charles Grant, «A European View of ESDP», working paper, Centre for European Policy Studies, April 2001.

⁵¹ Як зауважує Ґрант [Grant]: «Військово слабкий ЕС матиме сильніші дипломатичні зв’язки». Grant, «European Defence», p. 2.

⁵² Dominique Moisi, Financial Times, March 11, 2002.

⁵³ Timothy Garton Ash, New York Times, April 9, 2002.

⁵⁴ Цит. у: David Ignatius, «France’s Constructive Critic», Washington Post, February 22, 2002.

⁵⁵ Як сказав історик Джон Ламбертон Гарпер [John]: «Рузвельт хотів радикально зменшити вагу Европи і усунути її від світової політики». Harper, American Visions of Europe: Franklin D. Roosevelt, George F. Kennan, and Dean G. Acheson (Cambridge, UK, 1996), pp. 79, 3.

⁵⁶ William L. Langer and S. Everett Gleason, The Challenge to Isolation, 1937-1940 (New York, 1952), p. 14.

⁵⁷ Цит. у: Selig Adler, The Isolationist Impulse: Its Twentieth Century Reaction (New York, 1957), p. 142; Kissinger, Diplomacy, p. 396.

⁵⁸ Cooper, The Observer, April 7, 2002.

⁵⁹ Цит. у: Kissinger, Diplomacy, p. 452.

⁶⁰ Цит. у: James Chace, Acheson: The Secretary of State Who Created the American World (New York, 1998), p. 107.

⁶¹ Там само, с. 108.

⁶² Цит. у: Stourzh, Alexander Hamilton, p. 195.

⁶³ Цит. у: Edward Handler, America and Europe in the Political Thought of John Adams (Cambridge, MA, 1964), p. 102.

⁶⁴ «Half a Billion Americans?,» The Economist, August 22, 2002.

⁶⁵ Цит. у: Chace, Acheson, p. 150.

⁶⁶ Цит. там само, с. 157.

⁶⁷ Цит. у: Kissinger, Diplomacy, p. 416.

⁶⁸ Цит. у: Kissinger, Diplomacy, p. 416.

⁶⁹ X [George F. Kennan], «The Sources of Soviet Conduct», p. 169.

⁷⁰ Reinhold Niebuhr, The Irony of American History (New York, 1962), p. 134.

⁷¹ Цит. у: Harper, American Visions of Europe, pp. 114-15.