бібліотека Ї

Американська могутність і криза леґітимности

«Якого світового ладу ми прагнемо?» – таке запитання Йошка Фішер, міністр закордонних справ Німеччини, поставив напередодні введення американських військ до Іраку в березні 2003 року. Сьогодні воно не дає спокою багатьом европейцям¹. Вже цей факт свідчить про глибокі відмінності між Европою й Америкою, адже з певністю можу сказати, що переважна більшість американців мало переймається проблемами «світового ладу». Однак їм доведеться таки замислитися над цими питаннями. Трансатлантична напруга щодо війни в Іраку, власне, проросла на ґрунті розбіжностей у баченні «світового ладу». Так, позиції Америки та Европи не збігаються щодо певних «іракських» питань, зокрема, чи справді режим Саддама Хусейна становив серйозну загрозу та чи доцільно було розпочинати війну. Переважна більшість американців дає ствердну відповідь на ці запитання; натомість навіть більший відсоток европейців відповідає заперечно. Однак ці розбіжності відображають не просто відмінності в тактичних й аналітичних оцінках ситуації в Іраку. Як сказав міністр закордонних справ Франції Домінік де Віллепен, тертя виникло не стільки через війну в Іраку, скільки через розбіжності у «двох баченнях світу»². Розбіжності щодо Іраку були не тільки політичними, вони стосувалися також засадничих принципів. Опитування громадської думки, проведені напередодні, протягом і після війни, засвідчили, що США та Европа живуть на різних стратеґічних й ідеологічних планетах. Понад 80 % американців вірять, що війною можна встановити справедливість, натомість менше половини европейців вважає, що війна – будь-яка війна – може бути справедливою³. Їхні позиції не збігаються щодо ролі міжнародного права і такого розмитого й абстрактного, однак надзвичайно важливого, поняття, як міжнародна леґітимність. Ці світогляди різнилися й до війни в Іраку та до обрання Джорджа Буша молодшого президентом, хоча і війна, і політика уряду Буша суттєво поглибили та розширили цю прірву. «Америка – не Европа» – ніби між иншим зауважив Ґерхард Шрьодер за декілька місяців перед війною⁴. Хто б у цьому сумнівався!⁵

Коли цю книжку вперше опублікували на початку 2003 року, ще до війни в Іраку, розкол між Америкою та Европою вже був очевидним. Однак тоді ще було не зрозуміло, наскільки важливим він виявиться для всього світу. Можна було легко передбачити, що їхні розбіжності з ґлобальних стратеґічних питань відбудуться якщо не по-дружньому, то бодай прийнятно, призвівши до стратеґічного розподілу праці, за якого Европа займатиметься Европою, а США – рештою світу. На зміну стратеґічному партнерству холодної війни могла прийти взаємна байдужість, яка не обов’язково мала поглибити кризу Заходу. Американці та европейці могли розійтися, як у пісні Боба Ділана: «Йди своїм шляхом, я піду своїм».

Сьогодні нам світить инша перспектива. Захід розколола велика філософська прірва, і замість взаємної байдужости, трансатлантичній спільноті сьогодні загрожує протистояння. З’явившись у часи зародження нових небезпек і криз, цей розкол може мати серйозні наслідки. Вже сам факт існування розбіжностей між Европою та США досить тривожний. А що, коли розбіжності щодо «світового ладу» поширяться на решту ліберального Заходу? Чи буде тоді Захід Заходом?

Декілька років тому такі запитання нікому й на гадку не спали б. Після холодної війни Френсіс Фукуяма висловив припущення, що світові ліберальні демократії врешті житимуть у відносній згоді. Та й всі ми тоді в це вірили. Можуть відбуватися конфлікти між Заходом і рештою світу, але ж не між демократичними країнами, що поділяють принципи лібералізму і «не мають підстав до протистояння»⁶. Це припущення добре обґрунтоване, однак тепер воно видається дуже сумнівним. Адже сьогодні ми є свідками тертя між Америкою та Европою, і причини його полягають не у відмінностях між політичними й ідеологічними інституціями, а в розбіжностях у поглядах на «світовий лад»⁷. Власне, більшість европейців піддає сумніву саме леґітимність сили та світового лідерства Америки. Вперше після Другої світової війни Сполучені Штати зіткнулися з кризою міжнародного визнання їхньої леґітимності.

Американці невдовзі зрозуміють, що не можуть не зважати на цю проблему. Намагання окреслити та добитися міжнародного визнання своєї леґітимности можуть виявитися такими ж важливими і визначальними для майбутнього міжнародної системи та місця США у ній, як і матеріальний вимір їхньої могутности та впливовости.

Три стовпи леґітимности холодної війни

Що ж породило цю боротьбу за леґітимність? Під час холодної війни леґітимність американської сили та її лідерство сприймали як належне, і не лише американці. Разюча більшість европейців, незважаючи на невдоволення панівним становищем Америки і її діями у В’єтнамі, Латинській Америці та деінде, вважали лідерство Америки потрібним і бажаним.

Всупереч сьогоднішній мітотворчості по обидва боки Атлантики, підґрунтя американської позиції в холодній війні мало пов’язане з фактом створеної США Орґанізації Об’єднаних Націй чи міжнародним правом, відображеним у Статуті ООН. Перші сорок років свого існування Рада Безпеки була паралізована протистоянням у холодній війні. США не вважали за потрібне домагатися схвалення Ради Безпеки щодо розгортання воєнних дій, а европейці від них цього ані не вимагали, ані не очікували. Натомість европейські держави також не питали дозволу на введення військ на Близький Схід, у Південно-Східну Азію чи Південну Атлантику. Коли США таки звертались до міжнародного права, щоб виправдати якісь свої кроки в холодній війні, то посилались переважно на надзвичайно загальний принцип колективної самооборони, який ґрунтувався на доволі сумнівній тезі, що будь-які дії США – від військового вторгнення до орґанізації таємних державних переворотів у країнах третього світу – вже за визначенням слід розглядати як акт колективної самооборони «вільного світу» проти аґресії міжнародного комунізму.

Леґітимности діям США – у кожному разі в очах Заходу – надавала не система правил, законів й інституцій, а умови холодної війни та особливий статус Америки⁸. Для европейців ця леґітимність ґрунтувалась на трьох стовпах, що впиралися в існування Совєтської імперії.

Наймогутнішим із цих стовпів була спільна стратеґічна загроза з боку СССР – про неї не давали забувати сотні тисяч совєтських загонів дислокованих у серці Европи. До цієї загрози доєднувалося усвідомлення, що лише США були досить могутніми, щоб впоратись із нею. В очах більшости европейців, а також азійських союзників Сполучених Штатів, роль Америки як основного захисника проти совєтської загрози, надавала їй надзвичайно широких повноважень. Навіть коли дії США видавались Европі безглуздими чи аморальними, – як-от у В’єтнамі – більшість з них все ж визнавали цю державу світовим лідером, частково тому, що не мали иншого вибору. Захід виправдовував дії США, бо вони узгоджувались з його інтересами.

Стратеґічну загрозу посилювала загроза ідеологічна. Під час холодної війни Сполучені Штати гордо називали себе «провідником вільного світу» в битві проти тоталітаризму, і Европа з цим погоджувалась. Маніхейська боротьба холодної війни надавала наймогутнішій демократичній країні світу значного авторитету в ліберальному таборі. Озирнімось назад і зрозуміємо, що спільні принципи демократії набагато більше важили, допоки існувала тоталітарна загроза.

 Нарешті, «двополюсна» міжнародна система холодної війни надавала так званої структурної леґітимности. Приблизна рівність сил двох наддержав означала, що на могутність Америки існувала противага. Не те, щоб европейців дуже тішила совєтська військова присутність на континенті, однак багато з них підсвідомо розуміли, що існування совєтських ядерних і звичайних озброєнь тримало Америку в шорах. Франція де Ґолля, Німеччина Віллі Брандта та инші країни втішались певним ступенем свободи, допоки наддержави зрівноважували могутність одна одної.

Після холодної війни ці стовпи було зруйновано як Берлінську стіну та пам’ятники Ленінові. У постсовєтську епоху, виявилось, що їх нічим замінити. Радикальний, войовничий іслам, якими б небезпечними не були його терористичні вияви, не може замінити комунізму в ролі ідеологічної загрози західній ліберальній демократії. Сьогодні вираз «провідник ліберального світу» звучить абсурдно навіть для американців.

Подібно ж дрібніші та розпорошеніші небезпеки постсовєтського часу не змогли стати таким міцним підґрунтям леґітимности дій Америки, яким був Совєтський Союз. Етнічні конфлікти на Балканах у 1990-х роках змусили европейців дати зелене світло американському військовому вторгненню. У трансатлантичному проєкті, що мав на меті зробити Европу «єдиною та вільною», Сполученим Штатам й надалі відводили провідну роль, особливо нації Центральної та Східної Европи. Однак закінчення цього проєкту поклало край стратеґічній залежності Европи від Америки, принаймні так вважали багато західноевропейців. Европейські народи ніколи до кінця не поділяли стурбованости американців поширенням зброї масового знищення в Іраку, Ірані та Північній Кореї, ані під час Клінтонового президентства, ані потому. До того ж більшість з них не погоджується з думкою про можливий зв’язок між цією зброєю та міжнародним тероризмом, яка не йде з гадки американцям після подій 11 вересня. Правильно це чи ні, але европейці в душі не вірять, що та зброя може бути спрямованою проти них. Опріч того, навіть ті, кого ця проблема справді тривожить, здебільшого вже не вбачають в США свого основного захисника. Живучи у своєму геополітичному раю, европейці перестали боятись довколишніх джунґлів, а тому більше не цінують охоронців. Натомість їх цікавить, а хто ж охоронятиме охоронців?

Европейці виправдовували дії Америки під час холодної війни, бо ті збігалися з їхніми інтересами. Сьогоднішня відносна стратеґічна незалежність Европи призвела до того, що вони прагнуть позбавити Америку тієї леґітимности, яку колись їй ґарантували⁹. Справді, зникнення совєтської загрози, утворення «однополюсної» міжнародної системи і, як наслідок, втрата структурної леґітимности спрямували страхи та підозри багатьох европейців на колишнього союзника по той бік Атлантики. Вони вважають США захисником та повноправним провідником, щобільше – їх турбує необмежена й неконтрольована могутність Америки.

Однополюсний світ

Ця, так би мовити, «скрута однополюсности» не є наслідком якогось окремого політичного курсу Америки чи діяльності певного президента. Після холодної війни безпрецедентна сила Америки як така не могла не стати каменем спотикання для міжнародного співтовариства, яке ось лише тепер почало усвідомлювати це.

«Що ми можемо вдіяти, – питає Йошка Фішер після початку війни в Іраку – якщо... наш найважливіший партнер вирішив вдатися до дій, які нам видаються небезпечними?»¹⁰ А й справді – що? Це питання відносно нове, позаяк втрату контролю над Америкою европейці усвідомили порівняно нещодавно. Під час холодної війни могутні США все ж були змушені дослухатися до Европи, бодай тому, що американська політика ведення тієї війни мала на меті передусім захист і зміцнення Европи. Сьогодні Старий Світ втратив свій вплив. Він надто слабкий, щоб бути важливим союзником і надто захищений як на потенційну жертву. Протягом холодної війни США змушені були обмірковувати, як їхні дії можуть вплинути на безпеку Европи, натомість сьогодні це питання не таке актуальне.

Саме тому европейців почала тривожити необмежена сила Америки, вони дошукуються засобів контролю застосування цієї сили. По-перше, Европа надто довго керувала світом – безпосередньо і через вплив на США – щоб спокійнісінько спостерігати за одноосібним лідерством Америки. А що робити Европі, якщо вона вважає, що Сполучені Штати ведуть світ у хибному напрямку? Европейці гостро відчули цю втрату контролю вже під час конфлікту на Балканах у 1990-х, коли вони змушені були спочатку безпорадно чекати, допоки нерішуча Клінтонова адміністрація зважиться на якісь кроки. Потім, коли Америка таки вдалася до рішучих дій у Косово 1999 року, вони змушені були стояти осторонь і спостерігати, як розв’язанням цього серйозного конфлікту на їхній землі керував майже одноосібно американський генерал. Хто б не був президентом Америки – Джордж Буш, Білл Клінтон, Джордж Буш молодший – у новій міжнародній структурі европейці опинились не в найліпшій позиції – вони змушені покладатися на розважливість і справедливість єдиної могутньої наддержави. А завдання не з легких, адже, як добре знають европейці з власного досвіду, кожна держава час до часу помиляється.

Однополюсність, однак, порушує ще фундаментальніші проблеми, передусім проблему політичної та моральної леґітимности. Для сучасних ліберальних умів сама ідея існування єдиної панівної світової сили, обмеженої лише власним відчуттям міри, вже за визначенням неправомірна й небезпечна. Хоч би яким дипломатично тямущим був американський президент, дух ліберальної демократії постає проти ідеї одноосібного панування – і всередині держави, і на міжнародній арені – навіть якщо воно має суто благотворний вплив. Як писав 1997 року Кеннет Н. Вольц: «Необмежена влада, хоч би кому вона належала, є потенційною загрозою для решти світу»¹¹. Природа, як вважають, не терпить монополії на владу, так само як браку влади¹². Важко не погодитися з лордом Актоном, який стверджував, що абсолютна влада псується також абсолютно.

Для західних ліберальний умів політика стримування та противаг є неодмінною передумовою справедливости та свободи життя держави. Як стверджує Роберт Купер: «Наша державна система має на меті обмежити владу... Ми цінуємо плюралізм і законність у своїй країні, тому демократичні країни, разом зі США, не можуть заперечувати бажаности цих рис у міжнародній політиці»¹³. Чи використають Сполучені Штати свою владу у власних інтересах і на шкоду иншим? Це сьогодні турбує навіть друзів і прихильників Америки. «Проблема з американською монополією на силу в міжнародному співтоваристві, – каже Купер, – полягає в тому, що США, безумовно, користатимуться нею у власних інтересах. А це не можна вважати леґітимним»¹⁴.

Задовго до того, як уряд Буша виявився неспроможним привернути до себе найближчих союзників Америки, инші президенти зіткнулися з наростанням стривожености через зміцнення панівного становища США. У 1990-х роках Білл Клінтон і Мадлен Олбрайт гордо проголошували Сполучені Штати «незамінною нацією», натомість міністри закордонних справ Франції, як і їхні російські та китайські колеги, наполягали, що однополюсний світ з Америкою на чолі є несправедливим і небезпечним. У роки правління Клінтона Семюель П. Гантінґтон застерігав проти «пихи» та «однобокости» американської політики. А скарги европейців на «зарозумілість» та «самовпевненість» уряду Клінтона перед, протягом і після війни в Косово 1999 року засвідчили зростання стурбованости внутрішніми проблемами нової структури, а зокрема, втратою Европою контролю над ситуацією.¹⁵

Для багатьох европейців нічне жахіття стало дійсністю 11 вересня 2001 року. Адже після нападу на США уряд Буша та й американці загалом відкрито почали використовувати свою могутність задля захисту винятково власних інтересів, які наражались на серйозну небезпеку. Початкова европейська підтримка вторгнення в Афганістан й історичне звернення союзників НАТО до 5 статті задля колективного захисту Сполучених Штатів частково мали ґарантувати, що США не діятимуть самотужки та забезпечити Европі певний контроль над реаґуванням Америки на теракт. Саме тому показна байдужість Штатів до цих пропозицій так стривожила Европу. Потім, коли США вже не тільки Афганістан, а й Ірак зачислили до країн «осі зла», европейці зрозуміли, що остаточно втратили контроль. Трансатлантичну згоду, яку скріплювала холодна війна, було підірвано. Раніше США ризикували своєю безпекою заради Европи, сьогодні ж Америка бореться з власними загрозами вдавано, а іноді й щиро, не зважаючи на етичні та політичні інтереси Европи та її безпеку.

Проблема американської геґемонії особливо непокоїть европейців, позаяк вони усвідомлюють свою безпорадність. Усі надії 1990-х років на багатополюсний світ розвіялись, як дим. Сьогодні, мабуть, усі розуміють, наскільки малоймовірною є в найближчі десятиліття поява сили, подібної до американської. До того ж, найімовірніші кандидати на цю роль – Китай і Росія – для більшости европейців не найпривабливіші претенденти. Европейська військова потужність порівняно з американською зменшується, а амбіціям Франції стати европейською противагою Америки постійно перешкоджає европейська відраза до військової сили, до силової політики та й до самої ідеї зрівноважування сил¹⁶. Їм також стоять на заваді страх «посваритися» з могутніми США, глибоко вкорінена серед европейців підозра щодо французької схильности до геґемонії та страх перед відродженням німецької потуги.

Зрештою, европейці не намагались протистояти американській геґемонії у звичний силовий спосіб, бо ця загроза не є традиційною, силовою. Кеннет Н. Вольц у цьому помилявся – не всі світові геґемонії однаково загрозливі. США становлять загрозу не безпеці Европи і навіть не її незалежности чи автономії¹⁷, і европейцям це добре відомо. Природа американської «загрози» цілковито инша. Европа боїться не контролю з боку США, а втрати свого контролю над ними, тобто й над світовою ситуацією.

Якщо Сполучені Штати зараз переживають кризу леґітимно, то до цього частково спричинилось прагнення европейців повернути собі вплив¹⁸. Переважна більшість европейців заперечувало проти введення американських військ до Іраку не лише тому, що була проти війни. Набагато загрозливішими для европейського бачення світового ладу та впливовости були бажання та змога Америки розпочати війну без дозволу Ради Безпеки, себто Европи. «Про який світовий лад може йтися, допоки інтереси найсильнішої потуги є вирішальним критерієм застосування її сили?» – скаржився Йошка Фішер. Поведінку всіх держав мусять реґулювати якісь правила, наполягає він, і ці правила «мають однаково стосуватися великих, середніх і малих держав¹⁹. Як сказав Жак Ширак: «Світові кризи не можна полагодити зусиллями однієї країни, оцінювати їх крізь призму інтересів і суджень окремої нації... Будь-яка криза, хоч яка її природа, у будь-якій частині світу є справою всієї міжнародної спільноти»²⁰. За цими апеляціями до «міжнародного співтовариства» безпомилково можна прочитати претензії Европи доступитися до керма.

Я не маю на гадці, що вимога Европи, щоб США дослухалися до думки міжнародної громади, – цинічна. Зважаючи на історію европейських країн та на те, що вони будують міжнародну орґанізацію – Европейський Союз, а це вимагає багатосторонньої згоди щодо всіх рішень, зрозуміло, що їхні вимоги цілковито щирі. Однак ідеали та внутрішні інтереси часто не збігаються, а европейські заклики до погодження її дій можуть стати ефективним способом обмеження та контролю могутности США. «Леґітимність, – пише Купер, – часто є джерелом влади і сили». І багато европейців, безумовно, сподіваються, що це справді так.

Звісно ж, Европа вважає, що чого-чого, а леґітимности їй не бракує. Це її козир у геополітичному змаганні зі Сполученими Штатами, який трохи зрівноважує інакше дуже нерівні відносини. Европейському Союзові, як вважає більшість її членів, належить природна леґітимність, бодай тому, що це колективна структура. Кількість передбачає силу та леґітимність, а в сучасному ліберальному світі леґітимність може замінити инші види влади. До того ж, її можна обміняти на вплив. Европа потрібна Сполученим Штатам, вважає Хав’єр Солана, позаяк вона є «партнером, леґітимність якого полягає в тому, що це союз двадцяти п’яти суверенних держав»²¹. За більший вплив на ситуацію у світі та контроль над американською могутністю Европа може навзаєм поділитися зі Сполученими Штатами леґітимністю, якої їм так бракує. Для багатьох европейців, фактично, це стало б новою великою угодою однополюсного світу. Йошка Фішер передбачає, що Америка в Іраку зрозуміє, що «леґітимність важливіша, ніж могутність США»²². Це більше, ніж просто прогноз. Це ставка Европи у грі за вплив.

Утім, це не означає, що Фішер помиляється. Мабуть, якраз навпаки. Спроба захоплення, а потім відбудови Іраку без схвалення Европи, визнаймо, – не з найвдаліших, навіть якщо США зрештою й досягнуть успіху. Вони не можуть не зважати на леґітимність, так само, як не можуть самі собі її надати. Отже, де ж Сполученим Штатам шукати леґітимности, якщо вона їм знадобиться?

Міт «міжнародного ладу»

Відколи США почали міркувати про захоплення Іраку, Европа закликала їх звернутися до Ради Безпеки. «Правове та етичне обґрунтування може дати лише ООН», – наполягав Домінік де Віллепен [Dominique de Villepin] до, під час і після війни²³. Безсумнівно, французький міністр закордонних справ висловив думку більшости европейців, разом із британцями, еспанцями, поляками, італійцями і рештою так званих «нових европейців». Справді, це переконання настільки глибоко вкоренилося в душах европейців, що навіть найлояльніший союзник Америки – Тоні Блер, лідер найменш «европейської» з її трансатлантичних партнерів, Великої Британії, все ж вважав за потрібне отримати дозвіл ООН на вторгнення в Ірак²⁴. Рішення Буша звернутися в ООН багато в чому було продиктоване політичними потребами Блера і в Об’єднаному Королівстві, і на континенті. «ООН є основою міжнародного права та леґітимности, – проголосив де Віллепен на зборах Ради Безпеки в березні – адже вона говорить від імени народів»²⁵.

Це переконання характерне не лише для Европи. Американці також з деяким благоговінням дивляться на Раду Безпеки ООН, як про це свідчать опитування. Однак у них це переконання набагато зваженіше та умовніше, ніж у европейців, адже більшість американців все ж виступила за захоплення Іраку в обхід Ради Безпеки²⁶. Проте через досить широку підтримку його народом Орґанізації Об’єднаних Націй Буш вирішив, що було б розумно, бодай про людське око, звернутися за схваленням до Ради Безпеки задля міжнародної підтримки та леґітимности.

Однак, чи справді Рада Безпеки й міжнародна правова структура, яку вона очолює, є святим Ґраалем міжнародної леґітимности, як стверджують европейці? Якби це було так, міжнародне життя було б набагато простішим. Проте насправді ситуація трохи инша. Від часу заснування ООН – 60 років тому – Рада Безпеки ніколи не функціювала так, як планували її творці-ідеалісти. До того ж, навіть европейці ніколи не визнавали її єдиним джерелом леґітимности. Вимога Европи, щоб США звернулися до ООН за дозволом на вторгнення в Ірак і, мабуть, на всі подальші війни, стала чимось новим, навіть революційним.

Впродовж більшої частини терміну її існування діяльність Ради Безпеки паралізувала непримиренна ворожнеча між її двома наймогутнішими членами, що мали право вето. Лише після розпаду СССР Рада Безпеки стала функціювати як єдине джерело міжнародної леґітимности. Багато хто тоді сподівався, що ООН – інституція періоду холодної війни – стане ефективною «структурою постсовєтської ери»²⁷.

Однак після холодної війни її діяльність виявилась досить суперечливою. Буш старший отримав дозвіл Ради Безпеки на війну в Перській затоці 1991 року, але тільки після того, як мобілізував півмільйонну армію і дав зрозуміти, що діятиме навіть без дозволу²⁸. Уряд Клінтона відправив війська на Гаїті 1994 року без схвалення Ради Безпеки, яке він здобув вже після початку дій. Адміністрація Клінтона 1998 року бомбувала Ірак у рамках операції «Лис пустелі» без резолюції, навіть всупереч гострим протестам, які надіслали до Ради Безпеки Росія та Франція. Іноді Рада Безпеки функціювала досить ефективно, однак більшість спостерігачів сходиться на думці, що вона радше ослабла, ніж укріпилась у постсовєтську еру.

 Найцікавішим випадком стала війна в Косово. Адже і європейці, і американці розпочали її без дозволу ООН²⁹. Однак більшість европейців тоді вважали її цілковито леґітимною і досі не змінили своєї думки. Їм здавалось, що Европа несе моральну відповідальність за запобігання ґеноциду на европейському континенті. Не випадково, найпалкішим прихильником війни 1999 року був німець Йошка Фішер, провідник високоморальної партії зелених. Для Фішера, як і для Ґерхарда Шрьодера й Тоні Блера, гуманітарна криза в Сербії переважила вимоги дозволу ООН. На реакцію Европи на події в Косово, – пише Роберт Купер, – вплинула «колективна пам’ять про Голокост і потоки біженців, до яких спричинились шовіністичні режими Другої світової війни». Саме цей «спільний історичний досвід» став «виправданням збройного втручання». Те, що загроза ґеноциду виникла в Европі, не лише покладало на европейців особливу відповідальність, а й давало їм особливе право покласти їй край. Історія та міркування моралі переважили традиційні принципи міжнародного права. «Ситуація була б цілковито иншою, – зазначив Купер у книжці, написаній після війни в Іраку, – якби Европа постала перед потребою воєнних дій на иншому континенті з иншою історією». «Европейський лад вкорінений в европейську історію та цінності, які та породила»³⁰.

 Американці, звісно, зі спокійним сумлінням могли розпочати війну 1999 року без дозволу ООН – багато хто з Клінтонової адміністрації сподівався, що це стане корисним прецедентом. Як зазначив британський політолог Крістофер Крокер: «Багатосторонність, якщо можливо; односторонність, якщо потрібно – ось гасло уряду Клінтона»³¹. Під час війни американський командувач Веслі Кларк, як і більшість його американських колег, трохи зневажливо і нетерпляче ставився до «правових клопотів» Европи. Як згадує де Віллепен, Америка та Британія вважали ситуацію в Косово першим випадком, коли гуманітарна криза давала право на негайне втручання без дозволу ООН. «Ми, однак, вважаємо цей випадок винятковим, наші дії виправдовує широка підтримка громадськості та загроза масштабної гуманітарної катастрофи»³².

Однак винятки – штука небезпечна, особливо в такій делікатній і часто зневажуваній сфері, як міжнародне право, що регулює використання сили. Факт залишається фактом – війна в Косово була незаконною, і не тільки через відсутність дозволу Ради Безпеки. Сербія була суверенною державою, що не загрожувала жодній иншій країні, а просто вчинила різанину власних етнічних албанців. Отже, цей напад став порушенням одного з основних, а може й основного принципу Статуту ООН: непорушної суверенної рівности всіх країн³³. Цей принцип сторіччями був наріжним каменем міжнародного права. Теоретик права XVII сторіччя Гуґо Ґроцій проголосив принцип невтручання головним для будь-якої системи міжнародного права. Так звана вестфальська система, що постала після спустошливих воєн XVII сторіччя, висувала державний суверенітет і принцип невтручання як передумови міжнародного миру. За останні три століття, слід зазначити, вестфальською системою крутили, як хотіли – мало не щороку якась держава пхала носа у внутрішні справи иншої держави. Однак і сам принцип, і ідея за ним дуже логічні, хоча й не зовсім реальні. Позаяк, якщо не поважати святости державного суверенітету і дозволяти уявленням про справедливість та мораль окремої країни бути приводом для нападу на иншу країну, то на чому ж тоді базувати законний порядок? Чи кожна нація сама собі буде суддею? Під час конфлікту в Косово Генрі Кіссінджер застерігав, що «відкидання поняття державного суверенітету» загрожує підірвати основи світового ладу, правового і будь-якого иншого. «Якщо утвердиться доктрина загального втручання і розпочнеться боротьба сумнівних істин, ми ризикуємо опинитися в світі, де за висловом Ґ. К. Честертона, «чесноти стануть з ніг на голову»³⁴.

Однак багато европейців тоді відкидали ці скарги. Роберт Купер у відповіді Кіссінджерові стверджував, що постмодерна Европа «вже не є зоною суперечливих істин». Після холодної війни в Европі встановилась спільна система цінностей, яка «уможливила моральне та практичне протистояння постмодерному вторгненню в европейському контексті»³⁵. Лише за чотири роки перед війною в Іраку, 1999 року, европейці не вважали Раду Безпеки ООН, її Статут чи навіть традиційні принципи міжнародних законів єдиним джерелом міжнародної леґітимности, вони радше вбачали її у спільних моральних цінностях.

Деякі правознавці дотримуються думки, що війна у Косово була леґітимною, позаяк, згідно з новими стандартами міжнародного права, загроза гуманітарної катастрофи є винятком із правила про невтручання. Однак у такому випадку моральні міркування беруть гору над законом. Не схвалені Радою Безпеки дії у Косово показали, що правосуддя перебрали на себе декілька могутніх західних держав. Хіба це правова система?

Варто зазначити, що схваливши те рішення 1999 року, Европа виступала не «від імени народів». Більшість держав Південної Америки, Африки та арабського світу палко протестували проти такого порушення Статуту ООН, боячись – і не безпідставно – що західні ліберальні принципи моральної відповідальности одного чудового дня можуть використати для виправдання нападу на них. Так північні та західні держави різко відмежувалися від південних і східних, і то, як зауважив Майкл Ґленнон, щодо «найфундаментальнішого питання: коли військове втручання можна вважати виправданим?». Війна в Косово показала, що хоча правила ООН претендують на відображення єдиної світової думки, тобто універсального закону щодо того, коли вдаватися до сили, однак серед країн-членів орґанізації (а що там вже казати про їхнє населення) згоди немає³⁶.

 Ґленнон, дослідник міжнародного права, стверджував, що принцип невтручання, передбачений Статутом ООН, стільки разів порушували за останні шістдесят років, що його вже й законом не назвеш; як кажуть правники, він вже втратив термін давности. Погоджуємося ми з цією думкою чи ні, та мусимо визнати, що на момент, коли США та їхні союзники пішли наступом на Ірак у березні 2003 року, правило, що лише Рада Безпеки ООН може дозволити використання сили, не було загальновизнаним. Держсекретар Колін Пауел мав усі підстави стверджувати, як у жовтні 2002 року, що Америка та її союзники мали «право захопити Ірак... так само як Косово». Як зазначає Ґленнон, Статут ООН «не дозволяє ні гуманітарного втручання, ні війни на випередження»³⁷. Франція, Німеччина та инші европейські держави вимагали від США дотримання правових стандартів, які вони самі ж лишень чотири роки тому зневажили з вагомих моральних і гуманістичних міркувань.

З наближенням іракської кризи 2002 на початку 2003 року европейці просто змінили свої погляди на міжнародний закон і леґітимність. Може правознавці й розробляли принципи виправдання гуманітарного втручання, однак европейські провідники, добре знаючи як легко такі принципи підігнати під будь-які обставини, хотіли закрити всі лазівки. Вони поквапно відійшли від моралістичних принципів, якими виправдовували війну в Косово і почали вимагати набагато жорсткішого дотримання Статуту ООН. Особливо різко змінив погляди Йошка Фішер, який у відповідь на рішення Америки захопити Ірак, рішуче проголосив, що військове вторгнення і зневагу до державного суверенітету не можна виправдати нічим, навіть «грубим порушенням прав людини». «Якщо втручання у внутрішні справи инших держав стане новим принципом – застерігає Йошка Фішер, повторюючи арґументи Кіссінджера 1999 року – то за яких умов цей принцип застосовувати? Хто це вирішуватиме?»³⁸. Слушні запитання. Однак і 1999 року вони були не менш слушними.

Подвійні стандарти, до яких Европа вдавалась щодо Косово та щодо Іраку, свідчать не лише про бажання утвердити принципи міжнародного права та верховенства Ради Безпеки. Хоча сьогодні Хав’єр Солана наполягає, що вимога «правового підходу» до міжнародних відносин «не є ознакою змови заради обмеження США», однак частково це таки так³⁹.

Тертя щодо вторгнення в Ірак слід розглядати у світлі подій нещодавньої історії. Генеральний Секретар ООН Кофі Аннан дорікає Америці за «беззаконне застосування сили»⁴⁰. Проте чотири роки тому, у випадку з Косовим, він виголошував благородні принципи гуманітарного втручання, згідно з якими моральні міркування вивищуються над усталеними міжнародними правовими традиціями⁴¹. Жак Ширак звинувачує США в «руйнуванні підвалин багатосторонности», наполягаючи, що «анархія суспільства без законів абсолютно неприйнятна»⁴². Однак він охоче обійшов ці закони заради захисту албанців від різанини. Европейці кажуть, що Косово – це не Ірак. І мають рацію. Та у «правовому» міжнародному порядку підхід до всіх ситуацій має бути однаковим, інакше ми знову повернемося до світу, де окремі держави або групи держав вирішують, коли війна виправдана, а коли ні, керуючись тільки власним почуттям справедливости та порядку.

Фактично, саме в такому світі ми й живемо, та й завжди жили. У цьому світі сильні вважають, що у всьому мають рацію і насаджують иншим своє уявлення про справедливість. Простіше кажучи: кого сила, того й правда – ось такі реалії міжнародного життя. Однак чи всі вимоги справедливости та моральности рівноцінні? Сучасні ліберали – і в Европі, і в Америці – не можуть в це повірити, позаяк осердя лібералізму – це переконання, що справедливість і мораль стоять на сторожі прав особистости, інакше лібералізм не має сенсу. Під час Другої світової війни мораль і справедливість були на боці демократичних країн-союзників, а не гітлерівської Німеччини та імперіалістичної Японії. Під час холодної війни – на боці Заходу, а не Совєтського блоку. Під час війни в Косово – на боці НАТО, а не Слободана Мілошевича і Росії. І річ ось у чому: відсутність універсальних стандартів міжнародного права ще не означає відсутности моральности та справедливости. Щобільше, надто жорсткі правила застосування міжнародних законів можуть стати на перешкоді утвердженню морально-правових норм, і европейці визнали це у випадку з Косовим.

Сьогодні більшість европейців і деякі американці стверджують, що вступивши в Ірак без дозволу Ради Безпеки, США зруйнували основи світового порядку, однак, якщо колись й існував той порядок, про який вони розводяться, то Европа теж порушила його 1999 року. Насправді для фундаменту цього довгоочікуваного порядку ще й цегли не випалили.

Я не маю на меті впіймати европейців на суперечностях. Якщо вони гнучко підходять до «леґітимности», то лише тому, що поняття це дуже непевне й невизначене. Визначення «леґітимности» у певний історичний момент – це мистецтво, а не наука, якою можна оволодіти, проштудіювавши міжнародні правові документи. Для сучасного лібералізму, до якого прихильні Америка і Европа, Косово, Ірак та численні инші міжнародні кризові точки останніх років є свідченням, що пошуки леґітимности постійно стикаються з фундаментальною дилемою, притаманною і лібералізму, і ліберальному інтернаціоналізму.

Річ у тім, що сучасне ліберальне бачення поступу в міжнародних відносинах завжди було двояким⁴³. З одного боку, ліберальне бачення всесвітнього миру від часів Просвітництва передбачало посилення міжнародної правової системи. Успіх такої системи залежить від визнання непорушности та суверенної рівности всіх народів – великих і малих, демократичних і тиранічних, цивілізованих і варварських. Оскільки, як казали Ґроцій, Ганс Морґентау та багато инших, про яке міжнародне право може йтися, якщо держави порушуватимуть суверенітет одна одної, нехай навіть іменем демократії, прав людини чи якихось моральних благ.

З иншого боку, сучасний лібералізм також плекає права та свободи індивіда і визначає людський поступ як дедалі досконаліший захист цих прав у всьому світі. Однак, якщо не станеться якогось раптового всесвітньо-демократичного перетворення, то цієї мети можна досягти лише шляхом примусового навернення диктаторських режимів до демократії та гуманности, іноді, як у Косово, зі зброєю в руках. Ліберали від часів Канта та Монтеск’є вважали, що диктаторські режими схильні до нарощування аґресивности та войовничости, а отже, світовий мир залежить не стільки від законів, скільки від поширення політичного та комерційного лібералізму⁴⁴. Навіть у сучасному лібералізмі з його прагматичним ухилом за певних умов втручання вважають виправданим. Так Едмунд Берк писав після жахіть Французької революції: «Немає нічого шкідливішого, ніж думка, що країну можуть захлинути зло, насильство, утиски, що мерзенні вбивці-повстанці можуть скільки завгодно безчинствувати, що криваві тирани можуть насолоджуватись своїм диктатом, і жодна сусідня країна не втрутиться, не прийде на допомогу бідолашним страждальцям». Англійцям взагалі не варто наполягати на принципі невтручання, – каже Берк, – адже Англія завдячує своїми «законами та свободами» власне протилежним принципам⁴⁵.

Кофі Аннан, озираючись на Косово, на ґеноцид у Руанді та инші кризи, добре окреслив сучасну ліберальну кризу леґітимности. «З одного боку, – питає він, – чи має реґіональна орґанізація право вдаватися до сили без дозволу ООН? А з иншого, чи можна дозволити систематичним порушенням прав людини залишитись безкарними?» Аннан назвав трагедією неспроможність міжнародного співтовариства «знайти золоту середину між двома протилежними інтересами». Утім генсекретар і сам не знайшов розв’язку цієї дилеми, крім хіба заклику «міжнародної спільноти» до «згоди»⁴⁶.

Зважаючи на напругу між цими двома ліберальними баченнями, міжнародна леґітимність завжди буде предметом суперечок у ліберально-демократичному світі. Кантове бачення «вічного миру» теоретично розв’язало цю проблему, адже, згідно з ним, усі держави цієї уявної міжнародної системи були б вільними, ліберальними республіками. Однак на практиці у Статуті ООН Кантові приписи забули і наділили «суверенною рівністю усіх її членів», незважаючи на їхній тип правління⁴⁷. Отож сучасна міжнародна правова структура не може задовольнити цілей лібералізму з утвердження гуманности та прав усіх і кожного. Як зазначає Роберт Купер, США мали б «захищати статус-кво, а не творити новий світовий лад»⁴⁸.

Усі сучасні ліберали мусять зважати на цю дилему. Це завдання особливо складне для европейців, оскільки сама Европа, перейшовши від вестфальського до постмодерного, наддержавного порядку, є втіленням кантіанського дива. Парадоксально, але хоча чимало европейців стверджують, що міжнародна леґітимність визначається як жорстке дотримання Статуту ООН та постанов Ради Безпеки, Европейський Союз переносить основний наголос на державний суверенітет. Усе зосереджено на втручанні. Як конфедерація вільних держав Европейський Союз ближчий до Кантових ідеалів, аніж до Ґроцієвих. «Новий постмодерний европейський лад, – зазначає Купер, – ґрунтується на цілковито инших засадах, ніж ООН»⁴⁹. Тоні Блер стверджував з часів конфлікту в Косово, що Европа мусить боротися «за новий інтернаціоналізм, де грубим репресіям проти етнічних груп не буде місця, за світ, де злочинцям ніде буде сховатися»⁵⁰. Якщо це новий інтернаціоналізм, то «старому інтернаціоналізмові» Статуту ООН вже край. Европі доведеться обирати, який з різновидів ліберального інтернаціоналізму вони хотіли б втілити в життя. Зроблять вони цей вибір чи ні, та мусять бодай визнати, що існує два шляхи, і вони різні.

 А який з цих шляхів обрали б США, якби прагнули леґітимности? Щодо цього, то вони завжди були визначенішими, ніж европейці. За природою, традиціями та ідеологією Сполученим Штатам ближчі ліберальні принципи, ніж вестфальські принади. Як і Беркова Англія, Америка завдячує своїм існуванням, своїми «законами та свободами» – принципові втручання. Опріч того, вона не залежить, як ЕС, від системи міжнародного права. Отже, не дивно, що, незважаючи на роль США в заснуванні ООН та створенні її Статуту, вони ніколи до кінця не приймали ООНівської концепції леґітимности, а зокрема риторики Статуту про суверенну рівність усіх держав. США завжди дуже ревно ставляться до власного суверенітету, але під час холодної війни та й протягом всієї своєї історії вони набагато менше переймалися суверенітетом инших держав. Вони залишили за собою право втручатися коли і куди завгодно – від Південної Америки й Карибського басейну до Північної Африки на Близького Сходу, від південного тихоокеанського узбережжя до Східної Азії та, зрештою, у ХХ столітті до Европи. І хоч США такі ж схильні до лицемірства заради власної вигоди, як і инші нації, загалом вони завжди виправдовували втручання захистом і поширенням лібералізму. Під час холодної війни на превелике збентеження мислителів-реалістів й урядовців, таких як Морґентау, Кеннан та Кіссінджер, американці не бажали визнати леґітимности Совєтського Союзу і постійно намагалися зруйнувати його, навіть коштом світової стабільности – «імперія зла» не може мати леґітимности та непорушних прав суверенної держави.

У цьому сенсі США завжди були революційною силою, іноді мимовільним, однак затятим порушником статус-кво у місцях свого впливу. Від часу свого заснування американці вважали закордонні диктатури перехідними, приреченими на поразку в боротьбі з республіканством, вивільненим Американською революцією. Навіть диктат країн-союзниць вони розглядали як беззаконний⁵¹, а от до ворожої тиранії ставились непримиренно. І якщо більшість американців не здогадувалась про революційний вплив їхньої держави на світ, то решта світу це знали. Джон Квінсі Адамс у Лондоні 1817 року писав: «Спостерігаючи надзвичайне зростання нашого населення та сили, Европа відчуває, що, об’єднавшись, ми станемо дуже небезпечним членом спільноти держав»⁵². На початку ХІХ століття европейські консерватори, як-от Матерніх, боялись, що Американська революція та французьке піднесення, яке та запалила, зрештою опанують їхніми інституціями та суспільствами. Сьогодні ж американського руйнівного впливу найбільше бояться консервативні сили ісламського світу – войовничі фундаменталісти. А европейці, заклопотані радикальними змінами на власному континенті, прагнуть стабільности і передбачуваности в решті світу. Для цих европейців США знову стали небезпечним членом спільноти держав.

Прощавай, Вестфаліє

Цю небезпеку для Европи втілює так звана доктрина Буша, що зосередилась на боротьбі з країнами «осі зла». Чимало европейців і деякі американці стверджують, що їх шокувало проголошення Сполученими Штатами курсу на «зміну режиму» в країнах з деспотичним типом правління, за потреби навіть коштом порушення міжнародного права та Статуту ООН. Однак в світлі американської історії, зокрема останнього півсторіччя, такий хід подій аж ніяк не дивує. Доктрина Буша є природним паростком ліберальної, революційної американської традиції. Чи уявляє собі хтось, що Гаррі Труман, Дін Ачесон, Джон Кеннеді, Рональд Рейґан або ж Теодор Рузвельт, Вудро Вільсон, Франклін Рузвельт чи навіть Білл Клінтон були б проти думки, що ворожих тиранів третього світу, які володіють зброєю масового знищення, слід усувати силовими методами з дозволу Ради Безпеки ООН чи без нього⁵³. США часто скидали тиранів нехай менш провокативно, однак без таких очевидних на це підстав. Якщо ліберальне бачення реалізації прав усіх людей може йти в розріз з міжнародними правовими традиціями та Радою Безпеки ООН, то чого ж дивуватися, якщо ліберальна нація, така як США, може заплющувати очі на правові та інституційні обмеження, коли йдеться про захист власних громадян та земель від диктаторів з їх смертоносними арсеналами.

Сьогодні проблему леґітимности ще більше ускладнило те, що утворення однополюсного світу збіглося в часі із зародженням ще двох історичних явищ – поширенням зброї масового знищення та посиленням міжнародного тероризму – які наразі видаються загрозливішими американцям, аніж европейцям. Власне реакція уряду Буша на ці явища, разом із так званою доктриною війни на випередження, й спричинилась до такого галасу по обидва боки Атлантики⁵⁴.

Багато хто в світі вважає, що рішення Америки вдатись до запобіжних заходів є основним свідченням зневаги наддержави до міжнародного закону та порядку, беззаконности її поведінки. «Дотепер, – каже Генеральний Секретар ООН Кофі Аннан, – вважали, що коли США вдаються до сили в боротьбі із загрозами міжнародному мирові та безпеці, за винятком безпосереднього самозахисту, їм потрібен на це дозвіл ООН». Отже «логіка» запобіжної війни є «викликом засадничим принципам, на яких, попри всю їхню недосконалість, останні п’ятдесят вісім років ґрунтувались світовий мир і стабільність»⁵⁵. Забудьмо на мить про Аннанове тлумачення історії холодної війни та його хибне твердження про згоду Европи й Америки щодо «виняткової леґітимности» ООН протягом цих десятиліть чи навіть 1999 року. Нас більше цікавить, чи не змусила нова міжнародна ситуація не лише США, а й Европу та Кофі Аннана зокрема переглянути традиційні міжнародні правові принципи та визначення «леґітимности».

Ідея запобіжної війни, звісно ж, не нова. Як зазначає Роберт Купер, бачення урядом Буша такої війни фундаментально відрізняється від «давньої британської доктрини», що жодна держава не може панувати на европейському континенті одноосібно, яка була виправданням розв’язання війни за еспанський спадок наприкінці XVII століття⁵⁶. Не нова концепція запобігання і для сучасности. Джон Кеннеді погрожував запобіжними діями під час Карибської кризи 1962 року. У середині 1980-х після бомбування казарм ВМС у Бейруті, держсекретар Джордж Шульц відкрито закликав до створення доктрини запобіжних дій проти міжнародного тероризму. Варто зазначити, що громадськість Европи на це ніяк не відреаґувала.

 Щобільше, ще до того, як адміністрація Буша прийняла доктрину запобіжної війни 2002 року в США і навіть в Европі доволі популярною була думка, що деколи запобіжні заходи потрібні, щоб побороти міжнародні загрози, навіть якщо такі заходи суперечитимуть традиційним нормам міжнародного права та Вестфальській системі. У США теоретик оновленої ліберальної доктрини справедливої війни Майкл Вольцер 1998 року стверджував, що звичні правові арґументи проти запобіжної війни видаються «иншими у світлі факту таємного нагромадження зброї масового знищення, яку можуть використати раптово, без попередження, з катастрофічними наслідками». За таких умов виправдані не лише попереджувальні заходи, – каже Вольцер, – а й «одноосібні дії» без дозволу Ради Безпеки. Відмова більшости членів ООН від силових дій «недостатня причина, щоб окремі держави не могли вдатись до сили». Якщо американці не готові діяти «одноосібно», підсумовує Вольцер, то «вони не готові до справжнього життя в міжнародній громаді»⁵⁷.

З протилежного кінця ідеологічного спектру Генрі Кіссінджер, прихильник принципів державного суверенітету, невтручання та святости Вестфальської системи, все ж стверджував, що в новій міжнародній ситуації ці принципи слід відкласти вбік. «Міжнародна система, що утвердилась після Вестфальського договору, – казав Кіссінджер перед вторгненням до Іраку, – ґрунтувалась на концепції непроникної національної держави з обмеженими військовими технологіями, які, однак, давали їй змогу впоратися з безпосередньою загрозою». У постсовєтську еру, втім, «над державами нависла загроза тероризму, а через розповсюдження зброї масового знищення чекати прямого нападу стало надто небезпечно»⁵⁸. Якщо вже Генрі Кіссінджер таке каже, то про яку Вестфальську систему може йти мова! Власне, подвійна загроза тероризму та зброї масового знищення змушує багатьох переглянути законність і леґітимність використання запобіжних сил. Хав’єр Солана наполягає, що «боротьба з міжнародним тероризмом... має відбуватися в рамках, передбачених міжнародним правом». Та чи можливо це без докорінних змін у цьому праві?⁵⁹ Роберт Купер, один з найближчих радників Солани, визнає, що у світлі факту існування зброї масового знищення «дотримання усталених правових норм і покладання на самозахист не зарадять»⁶⁰. Навіть Кофі Аннан пропонував членам ООН переглянути «критерії попереднього дозволу вживання силових заходів проти певних загроз – наприклад, проти терористичних груп, що мають в своєму розпорядженні зброю масового знищення»⁶¹. Якщо США турбуються про свою безпеку і хочуть вдатися до запобіжних дій – каже Аннан – нехай попросять дозволу Ради Безпеки на них.

Пропозиція Аннана, хоч яка її практична цінність, свідчить про те, яке ж насправді міжнародне ставлення до запобіжних дій. Можливо річ не в запобіжному ударі, а в тому, хто його хоче завдати і хто вирішуватиме, коли відбутися війні на випередження. У цьому та в багатьох инших випадках европейці витупають радше проти «одноосібности» американських дій, ніж проти самих дій. Дебати щодо війни на випередження насправді зводяться до центральної проблеми сучасної однополюсности: «як контролювати єдину наддержаву світу?»

Що таке «багатосторонність»?

Більшість европейців вважає, що якщо американці хочуть здобути міжнародну леґітимність на використання сили, їм слід уникати «односторонніх» дій, а натомість дотримуватись політики «багатосторонности». І більшість американців з цим погодяться, допоки не збагнуть, який зміст европейці вкладають у цей термін. Адже для американців «багатосторонність» передбачає передовсім підтримку союзників, для них дозвіл Ради Безпеки бажаний, але не обов’язковий – «багатосторонність, якщо можливо, односторонність, якщо потрібно». Це лише засіб на шляху здобуття підтримки союзників, а не мета в собі.

 Сьогодні европейське розуміння «багатосторонности» набагато формалізованіше, воно означає потребу здобуття леґітимної попередньої санкції на свої дії у відповідних міжнародних інституціях. Нещодавні опитування громадської думки засвідчили, що більшість американців ладні обійти Раду Безпеки ООН, якщо виникне загроза «життєвим інтересам» США. Згідно з тим же дослідженням, більшість европейців стверджуєть, що скорилися б рішенню Ради Безпеки, навіть коштом інтересів своїх держави⁶².

Так вони кажуть сьогодні, після війни в Іраку. Однак, коли йшлося про Косово 1999 року, їхня позиція була иншою. Опріч того, виявляється, що навіть для европейців з їхньою принциповістю визначення леґітимности просто через «багатосторонність», як і всі прості визначення, вилами по воді писане. Адже, що ж таке «багатосторонність»? Якщо це не беззаперечна покора Раді Безпеки, як це засвідчив 1999 рік, то як інакше її трактувати?

У чому ж полягала «односторонність» американських дій в Іраку? Зрештою, США не самотужки вторглися в цю країну 2003 року, а за підтримки союзників, разом з такими членами ЕС, як Велика Британія, Еспанія та Польща. Отже, Америка діяла таки «багатосторонньо», незважаючи на відсутність дозволу ООН, подібно як багатосторонньою була війна в Косово, хоч її розпочали без схвалення Ради Безпеки. Гадаю, европейці не назвали б дій Сполучених Штатів односторонніми, якби їх підтримали Франція, Німеччина та Велика Британія, а протестували б лише Росія та Китай, адже саме так було з конфліктом у Косово, коли Росія та країни, що розвиваються засудили збройне втручання, однак від того та війна не стала «одностороннішою». Де Віллепен визнає, що «деякі сили на півдні» протестували проти війни в Косово, та вважає, що вона була виправданою через її «широку підтримку» в Европі⁶³. Як сказав Купер, европейці вважають свою одностайну підтримку, вкорінену в спільну історію та систему цінностей достатнім виправданням війни. То що ж виходить, міжнародну леґітимність слід визначати як згоду европейців?

У випадку з Іраком Европа підняла планку стандартів леґітимности набагато вище. «Авторитет наших дій – проголосив де Віллепен [de Villepin] у знаменитій промові на засіданні Ради Безпеки в лютому 2003 року – має ґрунтуватись на єдності міжнародної спільноти»⁶⁴. Що ж це означає? Що жодних заходів не можна вживати без одностайної згоди всієї міжнародної спільноти? Чи «єдність» також поняття розпливчате? Десятки держав підтримали США у війні проти Іраку, але для Віллепена й багатьох инших цього було не досить. Може існує якась певна сакральна кількість країн, згода яких визначає леґітимність? А, може, річ не в кількості, а в якості? Хіба Франція важливіша за Еспанію? «Леґітимність залежить від широкої міжнародної згоди» – наполягає Хав’єр Солана. Наскільки широкої? Хто це вирішуватиме?⁶⁵ Відповіді на ці запитання завжди будуть суб’єктивними, надто суб’єктивними, щоб служити підґрунтям «правового» міжнародного ладу.

Висновок напрошується сам собою: коли стверджують, що дії США в Іраку були односторонніми, то мають на увазі, що їм бракувало не міжнародної, а европейської підтримки. Проблема не в Росії та Китаї – який би то американець чи европеєць переймався їхньою думкою? Подібно ж нікого не хвилювали протести Африки, Південної Америки та Близького Сходу. Адже впродовж мало не всього минулого сторіччя більшість населення світу була проти багатьох дій Америки та Европи, однак це не спричинилося до кризи леґітимности на Заході. Ні, американська «односторонність» полягала в тому, що їх не підтримали всі традиційні европейські союзники, зокрема Франція та Німеччина. Дії уряду Буша були «одноосібними» не тому, що з ними не погодились Москва, Пекін, Сан Паоло, Куала Лумпур та десятки инших столиць, а тому, що проти них виступили Париж і Берлін.

 Американська «односторонність» полягає не в тому, що США діяли самотужки, а в тому, що їх не могли контролювати навіть найближчі друзі, жодна европейська країна не могла на них вплинути. Як відверто сказав Йошка Фішер: «Питання ось у чому: Що буде з Европою, коли США здобудуть панівну позицію? Чи зможе вона визначати власну долю, чи змушена буде виконувати чужі рішення?» Так, Британія й Еспанія підтримали дії США в Іраку, визнає Фішер, однак «основне питання» ось у чому: «Чи мали ці країни коли-небудь якийсь вплив?»⁶⁶ Отже, навіть якби на американському боці була сотня держав, якби три чверті европейських країн підтримали дії США, відсутність їхнього впливу все одно визначала б дії Америки як «одноосібні».

Саме тому багато европейців противились рішенню Буша вдатись до створення «коаліції охочих» як інструменту зовнішньої політики США, на противагу інституціоналізованим альянсам, таким як НАТО. Ідея, що «коаліцію визначає мета» звільняє Сполучені Штати від усіх зобов’язань і від европейського впливу, навіть якщо деякі европейські держави приєднаються до коаліції. Саме тому багатьох европейців так збентежили розмови Америки про «стару» та «нову» Европу, їх вважали виявом американської стратеґії «розділяй і пануй», засобом мінімізації впливу об’єднаної Европи, якщо її колись буде створено.

Як сказав Хав’єр Солана: «Ми радше хотіли би бути партнерами, союзниками, а не «інструментами». Якщо США поновлять свої зв’язки з Европою, – каже Солана, – европейці навзаєм нададуть потрібну їм підтримку та леґітимність. «Поводьтесь зі своїми друзями, як із союзниками, і вони поводитимуться як союзники», – стверджував Хав’єр Солана під час війни в Іраку. «Вони дозволять і леґітимізують провід»⁶⁷. І хоча Солана знову ж таки наполягає, що европейці, вимагаючи такого ставлення, не прагнуть де-факто европейського вето на дії Америки, однак саме цього вони й домагаються. І ніхто їм не може дорікнути за таке бажання. Проте після всього сказаного та зробленого, сучасна криза леґітимности стосується не законів і навіть не верховенства Ради Безпеки ООН. Вона є наслідком трансатлантичної боротьби за вплив. Це відповідь Европи на однополюсність.

Леґітимність лібералізму

Отож для Америки дуже спокусливою була б перспектива зовсім відкинути ідею леґітимности як облуду та химеру. Під час президентської кампанії 2002 року старший радник Буша з питань закордонної політики Кондоліза Райс взяла на кпини переконання, яке приписують урядові Клінтона, а саме: що підтримка багатьох держав (а надто інституцій, як-от, ООН) потрібна для леґітимного застосування сили. Однак, як виявилося, навіть уряд Буша відчув потребу в підтримці своїх дій з боку Европи, а також Ради Безпеки ООН, якщо Европа на цьому наполягатиме. Урядові Буша, напевне, не потрібні були Франція та Німеччина, але він прагнув підтримки Великої Британії. Навіщо? Не тому, звісно, що британські війська були потрібні для захоплення Іраку. Підтримка Блера надавала егіду міжнародної леґітимности – леґітимности, якої хотів і потребував американський народ, і урядовці це чудово усвідомлювали. Урядові Буша, безсумнівно, чималої шкоди завдала неспроможність здобути благословення Европи на вторгнення в Ірак, а отже, й ширшої міжнародної леґітимности – і нашкодило це йому не лише в міжнародному контексті, а й у власній країні.

США мали достатньо причин просити схвалення Европи, причин, не пов’язаних із міжнародним правом, силою Ради Безпеки чи «міжнародним ладом», який наразі ще тільки в проєкті. Европа небайдужа США, бо вона, як і Америка, є осердям ліберального демократичного світу. Адже через свою ліберальність і демократизм американці не можуть не зважати на страхи, тривоги, інтереси та вимоги инших демократичних країн. Лібералізм спонукатиме американців домагатися більшої згоди з Европою, якщо цього захочуть европейці.

Альтернативного курсу Америці дотримуватися буде нелегко, позаяк сумнівно, що вона зможе ефективно діяти тривалий час без моральної підтримки та схвалення демократичного світу. І не через ті причини, якими, зазвичай, оперують. Хоча більшість американських прихильників «багатосторонности» говорять про потребу матеріальної співпраці союзників, та насправді американцям потрібна міжнародна леґітимність, яка, зрештою, буде визначальним чинником у формуванні курсу Сполучених Штатів⁶⁸. Не відомо ще, чи зможуть США «діяти самотужки» матеріальному плані, проте їм, вочевидь, не потрібна військова підтримка, навіть у тих ситуаціях, на яких европейцям дуже залежить, як-от у Косово чи у війні в Перській затоці. Економічно вони можуть самотужки відбудувати, скажімо, Ірак, якщо це буде конче потрібно, зрештою півсторіччя тому вони ж підняли з руїн Европу та Японію власним коштом. Однак чи захоче і чи зможе американський народ безконечно витрачатися і на військові дії і на повоєнні операції при постійних звинуваченнях у нелеґітимности з боку найближчих демократичних союзників? Сумніваюся.

Американці завжди зважали на думку про них решти світу, принаймні решти ліберального світу. Їхня репутація як байдужого, зарозумілого народу незаслужена. Ще засновники Штатів навчили їх перейматися думкою инших – у Декларації Незалежности американці проголошують важливість «поваги до думки людства», себто Европи. Відтоді унікальна національна ідеологія Америки спонукала її зважати на погляди ліберального світу. Адже, на відміну від европейського, американський націоналізм ґрунтувався не на крові та землях, він був універсалістською ідеологією, що пов’язувала всіх американців. Останні три сторіччя американці вважали себе аванґардом світової ліберальної революції, їх закордонна політика вже спочатку була спрямована не тільки на захист і проштовхування власних матеріальних національних інтересів. «Ми боремося не лише за себе, а й за все людство», – проголосив Бенджамін Франклін під час американської війни за незалежність. Правда це, чи ні, але більшість американців завжди хотіла в це вірити. Не може бути чіткої межі між внутрішньою та зовнішньою політикою, між думкою демократичного світу про Америку та думкою самих американців. Кожна серйозна суперечка щодо закордонної політики в історії Америки, починаючи з розбіжностей між Джефферсоном і Гамільтоном, зрештою зводилась до дебатів про національну ідентичність і питання: «Хто ми?» Позаяк американцям таки не байдуже, то постійні відмови в міжнародній леґітимності з часом послаблять їх, або й зовсім паралізують.

Отож американці не можуть не зважати на питання однополюсности. Мабуть, найбільшою помилкою уряду Буша було те, що він надто пізно це усвідомив. Буш та його радники прийшли до влади, керуючись вузьким реалізмом, який домінував у республіканських колах закордонної політики за часів Клінтона. «Уряд Клінтона – писала Кондоліза Райс у своєму знаменитому есеї в січні 2000 року, – не міг зосередитися на державних інтересах, натомість переймаючись гуманітарними інтересами або інтересами міжнародної спільноти. На відміну від нього, уряд Буша перегляне угоди, зобов’язання та союзи крізь призму державних інтересів США»⁶⁹.

Уявлення, що американці можуть так вузько розуміти державні інтереси завжди було хибним. США мали «гуманітарні інтереси» ще до того, як цей термін вигадали. Такий «практичний» підхід з боку наддержави був не лише аналітичною помилкою, а й серйозним огріхом у закордонній політиці. Ґлобальна потуга не має права заявляти світові, що відтепер керуватиметься власним визначенням своїх «державних інтересів». Адже саме цього найбільше бояться навіть найближчі друзі Америки – того, що США використовуватимуть свою величезну силу лише для себе. У тому ж есеї Райс висміює переконання, що США вдаються до сили леґітимно лише, коли роблять це заради когось иншого. Однак, чи існує якесь инше джерело леґітимности для решти світу? Коли США діють у власних інтересах, стверджує Райс, вони служать інтересам усього людства. «Що поганого в тому, щоб відстоюючи власні інтереси, побічно ще й прислужитися людству?»⁷⁰ Та чи можуть навіть найближчі друзі Америки покладатись на те, що після утвердження власних інтересів, у неї «побічно» дійдуть руки і до їхніх?

І однополюсність світу, і американський характер вимагають ширшого визначення інтересів США. Вони не можуть діяти лише у власних інтересах і бути байдужими до решти світу. Скажу словами єврейського прислів’я: «Якщо я не постою за себе, то хто ж за мене постоїть? Якщо я не постою за инших, то хто ж я?» США справді мусять діяти в інтересах всієї ліберальної спільноти. Навіть за найбільшої скрути, а може й особливо за важких часів, єдина наддержава світу має покласти свою могутність до ніг своїм принципам і всім, хто їх поділяє.

З цього погляду, особливо важливо, як США сьогодні поводяться в Іраку. На кону не лише майбутнє цієї країни чи навіть Близького Сходу, а й репутація Америки, її надійність і леґітимність як світового лідера. США судитимуть за тим, чи сприяють вони справі лібералізму, чи просто захищають власні інтереси.

Щонайпереконливіше про це пророчо проголосив реаліст Генрі Кіссінджер. У тому ж есеї, де він говорить про відмову від Вестфальської системи, Кіссінджер також наполягає, що дотримуючись цього нового «революційного підходу, США також беруть на себе особливі зобов’язання». Через могутність Сполучених Штатів та через те, що «війна ця за природою своєю служитиме прецедентом на майбутнє, – казав Кіссінджер перед вторгненням, – її наслідки визначатимуть, у якому світлі розглядатиме дії Америки міжнародна спільнота». «Наше завдання в Іраку – не просто перемогти, а показати решті світу, що наша перша війна на випередження була продиктована потребою і що ми служимо інтересам світу, а не тільки власним». Особлива відповідальність Америки як наймогутнішої держави світу полягає в тому, щоб доглянути, щоб міжнародна система трималась не лише на військовій силі, адже силу слід трансформувати у співпрацю. «Будь-який инший підхід з часом ізолює та виснажить нас».

Одне слово, США мають домагатися леґітимности, сприяючи ліберальній демократії, не лише як засобу посилення безпеки, а й як кінцевої мети. Успіх таких починань подарує США леґітимність в очах ліберального демократичного світу і навіть Европи. Адже европейці не можуть вічно нехтувати власним баченням гуманного світу, навіть якщо наразі вони більше переймаються своїм баченням посилення міжнародного правового ладу.

Подібно ж, сприяючи лібералізмові, Америка не може випустити з уваги інтересів та страхів своїх европейських союзників. США повинні ґарантувати Европі певний контроль над своєю силою, якщо, звісно, Европа мудро використовуватиме цей контроль. НАТО – альянс ліберальних демократій – має стати осередком таких починань. Адже саме в НАТО Америка вже одного разу поступилася впливом Европі, яка голосує зараз нарівні з наддержавою. Справді ось уже декілька десятиріч НАТО є єдиною орґанізацією, спроможною примирити американську геґемонію з европейськими автономією та бажанням впливу. Ще досі НАТО породжує певні сентименти в душах американців, набагато сильніші, ніж почуття до ООН.

Та чи можуть США поступитись часткою влади Европі, не наражаючи на ризик власну безпеку, безпеку Европи та всієї ліберальної демократичної спільноти? Ось у чому заковика! Адже навіть за найліпших намірів США не підуть на таке, якщо не будуть впевнені, що в них з европейцями спільні погляди на природу ґлобальних загроз та на шляхи їх подолання. Проте розбіжності саме в цих аспектах пролягли прірвою між Америкою та Европою після холодної війни.

Якщо, як каже Роберт Купер, міжнародна леґітимність справді вкорінена в спільні цінності та спільну історію, то чи існує досі щось таке серед західних держав? Адже хоча трансатлантична громада ще має багато спільного, філософський розкол щодо фундаментальних питань світового ладу загрожує стерти ці спільності. Навіть якщо Америка виконає свої зобов’язання і поступиться впливом Европі, то де ґарантія, що Европа виконає свої? Якби Европа й Америка погодились щодо природи загроз, то співпрацю, яка була характерна для них під час холодної війни, відновити буде не важко. Однак допоки вони не матимуть спільного бачення загроз тероризму та зброї масового знищення, вони не зможуть розробити спільної стратеґії боротьби з цими небезпеками. Подібно ж европейці не погодяться з леґітимністю дій Америки, якщо вона діятиме самотужки із застосуванням сили, яка їй іноді видається єдиним дієвим засобом.

Що ж тоді робити Сполученим Штатам? Чи слід їм в інтересах трансатлантичної гармонії спробувати змінити свої погляди на ґлобальні загрози, пристосуватись до европейських друзів? Такий крок, однак, був би дуже безвідповідальним. Адже від американської сили сьогодні, як і попередні півсторіччя, залежить безпека не лише США, а й усього демократичного ліберального світу. Кофі Аннан може скільки завгодно переконувати себе, що відносний мир і стабільність, у яких світ жив після Другої світової війни, є наслідком діяльности ООН. Однак навіть европейці, коли вони чесні із собою, визнають, що це не так. «США є єдиною справді ґлобальною потугою, – проголосив Йошка Фішер. Не слід недооцінювати їхньої важливості для миру і стабільності та їхнього значення для нашої власної безпеки»⁷¹.

Однак такої ролі США досягли не завдяки европейському постмодерному світоглядові, а дивлячись на світ крізь призму власних поглядів. Якби Америка тепер прийняла европейський світогляд, ані постмодерна Европа, ані самі США вже не були б у безпеці. Сьогодні більшість европейців вважає, що Америка перебільшує світові загрози. Натомість більшість американців після 11 вересня 2001 року бояться, що не досить серйозно сприймали ці загрози.

Саме в цьому й полягає увесь трагізм ситуації. Щоб розібратися із сьогоднішніми ґлобальними загрозами, Америці потрібна буде леґітимність, яку їй може надати Европа. Однак Европа так само може й не надати її. Намагаючись обмежити силу, вона може не побачити світових небезпек, і то набагато більших, аніж небезпека з боку США. Стривожені однополюсністю, вони можуть забути про загрози багатополюсности, за якої неліберальні й недемократичні потуги можуть переважити силу Европи. Через свою пристрасть до міжнародного правового порядку, вони можуть втратити з поля зору инші ліберальні принципи, які зробили з постмодерної Европи те, чим вона сьогодні є. Отож европейці можуть досягти успіху в обмеженні США, та оскільки вони не мають наміру доповнити американську силу власною, то, як наслідок, загальна могутність ліберального демократичного світу, а отже, і його оборонні можливості, зменшаться.

Наразі багато европейців готові закластися, що загроза країн «осі зла», тероризму та тиранів ніколи не була настільки серйозною, як небезпека неконтрольованого американського Левіафана. Такі судження, мабуть, природні для постмодерної Европи, однак тепер, здається, вже час спитати себе, що станеться, якщо европейці програють свій заклад.

---

¹ Інтерв’ю з Йошкою Фішером у Der Spiegel від 24 березня 2003 р.

² Звернення Домініка де Віллепена на засіданні Ради Безпеки Оон 19 березня 2003 р.

³ Див.: Transatlantic Trends 2003, дослідження фінансоване Німецьким Фондом Маршала США та Campagnia di San Paolo. Опитування проводили 10 – 25 червня 2003 року у восьми країнах: США, Франції, Великій Британії, Німеччині, Італії, Нідерландах, Польщі та Португалії. (Результати можна переглянути на сайті www.transatlantictrends.org).

⁴ Інтерв’ю Ґерхарда Шрьодера [Gerhard Schroeder] у New York Times, 4 вересня 2002 р.

⁵ Як зауважив британський політолог Крістофер Крокер [Christopher Croker]: «Чи є що наївніше, ніж твердження, що напруга спаде, якщо 2004 року Буша не переоберуть, або якщо уряд Шрьодера [Schroeder] втратить владу». Крістофер Крокер [Christopher Croker], Empires in Conflict: The Growing Rift Between Europe and the United States, Whitehall Paper 58 (London, 2003): 3.

⁶ Francis Fukuyama, The End of History and the Last Man (New York, 1992), p. 263.

⁷ Власне, европейці й американці таки іноді піддають сумніву політичні та економічні інституції одні одних.

⁸ Поза межами Европи та Японії, приміром у Латинській Америці, на Близькому Сході, в Африці, у Росії та в Китаї, США, звісно ж, мали менше легітимности.

⁹ Виняток, звичайно, становлять Східна та Центральна Европа, де більшість країн почуваються стратеґічно залежними від США. Однак, якщо вони не відчуватимуть реальної загрози у прийдешні роки і ставатимуть дедалі інтегрованішими в політико-економічні зв’язки з ЕС, то скоро їхні погляди уподібняться до західноевропейських.

¹⁰ Інтерв’ю з Йошкою Фішером [Joschka Fischer] у Der Spiegel від 24 березня 2003 р.

¹¹ Kenneth N. Waltz, «Evaluating Theories,» American Political Science Review 91 (December 1997): 915.

¹² Фактично, згідно з реалістичною та неореалістичною теоріями, однополюсний світ, у якому ми живемо, неможливий, або принаймні внутрішньо нестабільний і нетривалий, позаяк існування єдиної наддержави швидко змусить решту держав об’єднатися в опозицію й відновити міжнародний баланс. Тлумачення та спростування цієї теорії викладено у: William C. Wohlforth, «The Stability of a Unipolar World,» International Security 24 (Summer 1999): 5-41.

¹³ Robert Cooper, The Breaking of Nations, (New York, 2004), pp. 163-64.

¹⁴ Robert Cooper, The Breaking of Nations, (New York, 2004), p. 167.

¹⁵ Як зауважив Гантінґтон: «Політичний та інтелектуальний провід у більшості країн виступає проти однополюсного світу на користь багатополюсности. Див. Samuel P. Huntington, «The Lonely Superpower,» Foreign Affairs 78 (March/April 1999): 34.

¹⁶ Справді, трохи суперечливим видається прагнення европейців відновити ґлобальний баланс сил, щоб повернути мир та справедливість міжнародній системі, після того, як вони раніше затаврували цей баланс як найбільшу загрозу тим же таки миру та справедливості на Европейському континенті.

¹⁷ Незважаючи на всі балачки про Американську «імперію», европейці знають, що у США немає імперських амбіцій контролювати Европейський континент, як намагалися диктатори минулого, від Людовіка XIV до Наполеона та Гітлера.

¹⁸ Знову ж таки, той факт, що Росія, Китай і чимало инших країн Латинської Америки, Африки та Близького Сходу вважають використання американської сили нелеґітимним, не відкриття. Нове те, що до цього табору тепер приєдналися европейські союзники Америки.

¹⁹ Інтерв’ю з Йошкою Фішером [Joschka Fischer] у Der Spiegel від 24 березня 2003 р.

²⁰ Телевізійне інтерв’ю Жака Ширака від 14 липня 2003 р.

²¹Javier Solana, «The Future of Transatlantic Relations: Reinvention or Reform?» Progressive Governance, July 10, 2003.

²² Інтерв’ю з Йошкою Фішером у Die Zeit від 8 травня 2003 р.

²³ Звернення де Віллепена на засіданні Ради Безпеки ООН 19 березня 2003 р.

²⁴ Настільки, що пожертвував власним особистим і міжнародним політичним капіталом заради марної спроби здобути другу резолюцію, яка відкрито схвалювала б війну.

²⁵ Звернення де Віллепена на засіданні Ради Безпеки ООН 19 березня 2003 р.

²⁶ Див.: Transatlantic Trends 2003.

²⁷ Cooper, The Breaking of Nations, p. 57.

²⁸ Якби Совєтський Союз наклав вето на дозвіл першої війни у Перській затоці, то чи повірив би хто, разом з СССР, що Буш поверне додому свої війська?

²⁹ Коли НАТО розпочав війну проти Сербії 1999 року, союзники спробували отримати дозвіл, однак марно, позаяк Росія, історично традиційний захисник Сербії, виступила проти воєнного втручання.

³⁰ Cooper, The Breaking of Nations, p. 61.

³¹ Croker, Empires in Conflict: 3.

³² De Villepin, «Law, Force and Justice,» промова, виголошена в Міжнародному інституті стратеґічних студій 27 березня 2003 р.

³³ Дехто вважає Конвенцію про ґеноцид правовим виправданням війни, однак у цій Конвенції зазначено, що держави мають «звернутися до компетентних органів ООН» з метою «вживання необхідних заходів для запобігання та боротьби з ґеноцидом, згідно зі Статутом ООН». Держави не повинні вдаватися до таких дій поодинці чи навіть колективно. До того ж авторитет НАТО не вважають рівноцінним авторитетові ООН.

³⁴ Henry Kissinger, «The End of NATO as We Know It?,» The Washington Post, August 15, 1999, B7.

³⁵ Cooper, The Breaking of Nations, pp. 60-61. Курсив мій. «Як стало зрозуміло, «постмодерне вторгнення» поза межами Европи – це зовсім инша річ».

³⁶ Michael J. Glennon, «Why the Security Council Failed,» Foreign Affairs, Vol. 82, Iss. 3, May/June 2003.

³⁷ Michael J. Glennon, «Why the Security Council Failed,» Foreign Affairs, Vol. 82, Iss. 3, May/June 2003.

³⁸ Інтерв’ю з Йошкою Фішером [Joschka Fischer] у Der Zeit від 8 травня 2003 р.

³⁹ Solana, «The Future of Transatlantic Relations: Reinvention or Reform?»

⁴⁰ Dana Milbank, «At UN, Bush Is Criticized Over Iraq,» The Washington Post, September 24, 2003, A1.

⁴¹ Див.: Kofi A. Annan «Two Concepts of Sovereignty,» The Economist, September 18, 1999.

⁴² Milbank, «At UN, Bush Is Criticized Over Iraq».

⁴³ Наступний опис лібералізму та міжнародного права багато в чому ґрунтується на праці Thomas L. Pangle and Peter J. Ahrensdorf, Justice Among Nations: On the Moral Basis of Power and Peace (Lawrence, Kansas, 1999.)

⁴⁴ І Кант, і Монтеск’є вважали, що мир ґрунтуватиметься передовсім на становленні комерціалізму в ліберальних державах, які тому не бажатимуть воювати одна з одною.

⁴⁵Лист до Лорда Ґренвілла [Lord Grenville] від 18 серпня 1792 р., зі збірки Harvey C. Mansfield Jr., Selected Letters of Edmund Burke (Chicago, 1984); Pangle and Ahrensdorf, Justice Among Nations, pp. 184 – 85.

⁴⁶ Див.: Kofi A. Annan «Two Concepts of Sovereignty».

⁴⁷ Див.: Fukuyama, The End of the History and the Last Man, pp. 281-82.

⁴⁸ Cooper, The Breaking of Nations, p. 58.

⁴⁹ Там само.

⁵⁰ Промова Тоні Блера на засіданні Комерційної Палати в Чикаґо у вересні 1998 р.; Cooper, The Breaking of Nations, pр. 59–60. Опріч того, европейці не обмежилися такими вторгненнями на власному континенті. Міжнародний Кримінальний Суд, до якого так прихильно ставиться Европа, дозволяє дії проти чільних осіб і посадовців инших держав, навіть якщо вони не ратифікували договору.

⁵¹ Список «дружніх» диктаторів, яких зрештою позбулися за допомогою США, досить довгий. Згадаймо лише Фердинанда Маркоса [Ferdinand Marcos], Анастазіо Сомозу [Anastasio Somoza], Мануеля Нор’єґу [Manuel Noriega] чи військову хунту Південної Кореї.

⁵² Лист до Вільяма Пламера від 17 січня 1817 р., зі збірки Worthington Chauncey Ford, ed., Writings of John Quincy Adams, Vol. VI, (New York, 1968), p. 143; Pan-Americanism, p. 159.

⁵³ Фактично в липні 2003 року Білл Клінтон стверджував, що курс на зміну режиму в Іраку був правильною політикою, якщо Хусейн не роззброїться. Інтерв’ю з Біллом Клінтоном на CNN від 22 липня 2003 р.

⁵⁴ Власне, термін «війна на випередження» (pre-emptive war) не зовсім точний щодо доктрини Буша. Адже цей термін передбачає вживання заходів проти держави або групи яка готує напад. Те, що відбулося в Іраку, можна назвати «запобіганням» (prevention), позаяк заходів було вжито ще до того, як ворожі сили схвалили рішення про напад. Цей випадок складніший з погляду традиційного міжнародного права. Для цілей цієї розвідки я надалі вживатиму термін «запобіжна» війна.

⁵⁵ Milbank, «At UN, Bush Is Criticized Over Iraq».

⁵⁶ Cooper, The Breaking of Nations, p. 64.

⁵⁷ Michael Walzer, «The Hard Questions: Lone Ranger,» The New Republic, April 27, 1998.

⁵⁸ Henry Kissinger, «Iraq Poses Most Consequential Foreign-Policy Decision for Bush», Los Angeles Times, August 8, 2002.

⁵⁹ Glenn Kessler, «Bush: Israel Must Defend Itself», The Washington Post, October 7, 2003, A19.

⁶⁰ Cooper, The Breaking of Nations, p. 64.

⁶¹ Промова Кофі Аннана на засіданні Генеральної Асамблеї ООН 22 вересня 2003 р.

⁶² Див. Transatlantic Trends 2003.

⁶³ Промова де Віллепена [de Villepin] «Law, Force and Justice» 27 березня 2003 р..

⁶⁴ Промова де Віллепена [de Villepin] перед Радою Безпеки ООН 14 лютого 2003 р.

⁶⁵ Solana, «The Future of Transatlantic Relations: Reinvention or Reform?»

⁶⁶ Інтерв’ю з Йошкою Фішером [Joschka Fischer] у Der Zeit від 8 травня 2003 р.

⁶⁷ Solana, «The Future of Transatlantic Relations: Reinvention or Reform?»

⁶⁸ Инші ліберальні демократії світу, такі як Індія чи Японія, ще не набули для Америки такої ваги, як Европа. Чи то тому, що вони ще відносно молоді, чи через культурні та расові упередження – важко сказати однак Делі не видається таким важливим і не спонукає до таких сентиментів, як Париж.

⁶⁹ Condoleezza Rice, «Promoting the National Interest», Foreign Affairs, 79 (January/February 2000): 47.

⁷⁰ Там само.

⁷¹ Інтерв’ю з Йошкою Фішером [Joschka Fischer] у Stern від 2 жовтня 2002 р.