Ґжеґож В. Колодко

Від шоку до терапії

Подяка

Основна робота над цією книгою проходила в той час, коли її автор обіймав посаду професора з вивчення політики розвитку у Всесвітньому науково-дослідному інституті економіки розвитку при Організації Об’єднаних Націй у Гельсінкі в 1997–1998 рр., а також старшого наукового співробітника відділу вивчення політики Світового банку (МБРР) у Вашинґтоні в 1998 році.

Велику користь автор мав, насамперед, із критичних зауважень і корисних порад пана Я. Корнаі (без його допомоги процес написання цієї книги був би набагато складнішим), а також з дискусій зі своїми колегами.

Автор висловлює також щиру подяку Марі Лавін’є із Сорбони, п. Познанському з Університету міста Сієтл, Владіміру Попову з Університету міста Кайзерслаутерн і Джерсі Хоснеру з Краківського економічного університету за їхні відгуки, коментарі і пропозиції.

Автор украй вдячний співробітнику Лондонської школи бізнесу і Римського університету «La Sapienza» Маріо Нуті, видатному економісту, доброзичливому критику і справжньому другові, за його постійну підтримку. Його поради не раз допомагали автору, коли той працював першим заступником прем’єра і міністром фінансів Польщі у 1994–1997 рр. Тепер, коли робота над книгою закінчена, читач сам може оцінити результат цієї праці.

Особливу подяку автор висловлює Робертові Ціммерману за його терпіння і видатні редакторські здібності.

Вашинґтон, округ Колумбія
День Подяки, 1998 рік

Вступ

У переддень XXI століття найважливішою рисою світової економіки став всеосяжний процес постсоціялістичної перебудови. Ці драматичні зміни охопили понад 30 країн Европи й Азії з півтораміліардним населенням, що складає чверть людства. Наслідки цього процесу мають життєво важливе значення не тільки для цих народів, але і для усього світу.

Невід’ємною частиною переходу до ринкової системи стає відкритість колишніх соціялістичних держав і їхня інтеґрація у світову економіку. У цій історичній події ми бачимо не зречення від комунізму, а відмову від державного соціялізму, від його статичної, централізованої економіки. Саме поняття «комунізм» широко використовувалося на Заході для опису системи, що правильніше називати соціялістичною. Коли партійні лідери СССР і Китаю говорили про комунізм, вони мали на увазі саму мету, кінцевий, а радше за все, навіть утопічний результат, але ніяк не повсякденну реальність.

Инші ж европейські країни соціялістичного блоку залишили цю мрію ще в період критики сталінського режиму, що почався після XX з’їзду КПСС (1956 рік). Після розпаду світової системи соціялізму нинішню хвилю глибоких, масштабних змін варто назвати постсоціялістичною. Зараз ми спостерігаємо фактично кілька перебудов, оскільки шляхи і темпи, якими окремі країни реформують свою соціялістичну  економіку, подібно Китаю, або відходять від неї, як Росія, усюди різні.

Даний перехідний процес є фундаментальним зрушенням колишньої соціялістичної централізованої економіки, заснованої на домінуючій державній власності, до вільного ринку, де приватний сектор здобуває вузлове значення. Таким чином, на противагу реформі соціялізму, спрямованої на вдосконалення вже існуючої системи за допомогою швидше незначних її змін, ніж радикальної перебудови основної організаційної структури, даний перехід спричиняє встановлення нового досконалого порядку.

У той час, як деякі традиційно соціялістичні країни займаються лише «косметичним ремонтом», инші держави проводять у себе всебічні реформи і реструктуризацію. І хоча вони уже раніше відмовилися від класичної командної економіки, не всі легко переносять відхід від соціялізму. Широкомасштабні реформи, що відбуваються в цих країнах, спричиняють організаційні, структурні, політичні і ментальні зміни, але, незважаючи на це, у більшій частині світу все-таки проводяться реформи, що означають перехід від соціялізму до капіталізму.

Постсоціялістичний перехід почався після 1989 року, і в цьому процесі вирішальну роль відіграли дві події. Перша – переговори за круглим столом між урядом і опозицією в Польщі (з лютого по квітень 1989 року, у яких автор цієї книги брав участь). Друга – пропозиція совєтського лідера Михаіла Горбачова ліквідувати Берлінську стіну. Зрозуміло, що без історичного компромісу, досягнутого в Польщі, другої події могло б і не бути, принаймні, вона відбулася б в инший час. Якщо рішення про знесення Берлінської стіни несло лише політичний характер і не спричиняло яких-небудь значних економічних наслідків, то переговори в Польщі послужили поворотним пунктом у тривалому процесі поетапної економічної лібералізації.

Таким чином, під час будь-якої дискусії з приводу реформ і переходу (надалі не будемо розшифровувати цей термін) неминуче проводиться ретроспективний аналіз причин, чому ці системні зміни відбулися і чому саме в цей час. Одночасно дається прогноз на найближчі роки, що може відбутися і як керувати процесом розвитку. У пошуках відповіді на питання, що ж призвело до такого переходу, варто повернутися принаймні у 1950 рік, тобто на півстоліття назад. При розробці шляхів довготривалого розвитку варто заглядати уперед бодай на два перших десятиріччя. Саме це автор і намагається зробити у своїй праці.

Однак, як правило, прийнято розглядати лише 90-і роки і предметом для аналізу брати економіку перехідних країн Европи, колишніх совєтських республік, Китаю, Індокитаю і Монголії, а також Куби і Північної Кореї. Разом з тим, порівняльний аналіз охоплює ці країни не рівною мірою. У цьому, власне, і немає необхідности, тому що це не компендіум національних досліджень, а загальна дискусія про постсоціялістичний перехід. Проте, у книзі наведено багато конкретних прикладів, узятих за основу для аналізу і висновків загального характеру.

Існує безліч думок із приводу постсоціялістичного переходу і безліч сумнівів на предмет того, що являє (чи не являє) собою даний перехід. Так чи инакше, автор у цій книзі дав йому своє визначення – постсоціялістичний перехід є процесом заміни централізованої планової економіки на ринкову.

Історія ще покаже, чи реформують свої старі режими такі країни, як Китай, В’єтнам і деякі колишні республіки Совєтського Союзу, чи вони все ж стануть на шлях перебудови. Вивчаючи логіку і механізми ринкових реформ, цілком можна припустити, що ці країни з різних причин просто «дрейфують» між централізованою плановою і гнучкою ринковою економікою. Але це знову ж не зовсім так. У Китаї і В’єтнамі сучасні зміни економічної структури і політики розвитку без сумніву глибші, ніж зміни, що втілювали в життя соціялістичні ідеї. І все-таки, незважаючи на відкриті можливості проведення більш радикальних змін, немає ніяких гарантій, що ці можливості будуть реалізовані. Вищезгадані країни ще не досить заглибилися у процес перебудови, як більшість східноевропейських держав, що, безсумнівно, уже прийняли тверде рішення на користь капіталізму.

Приміром, успішний хід перебудови в ряді держав впливає на спосіб мислення в инших країнах, включаючи всі постсовєтські ринки, що народжуються, і азіатські реформовані економіки. Цей «ефект демонстрації» відіграє важливу роль у постсоціялістичній перебудові. Спершу на цей шлях стало лише декілька країн (в основному через зростаючу неефективність централізованої планової системи і її неконкурентоспроможність стосовно світової економіки в умовах глобалізації), але згодом, завдяки ефекту демонстрації, у цей процес були втягнуті инші. Пройде небагато часу, і Бєларусь, а також нова Югославія (Сербія і Чорногорія) приступлять до перебудови, оскільки ця історична еволюція є непорушною і невідворотною. Навіть Куба і Північна Корея, дуже далекі від понять ринку і демократії, в остаточному підсумку приймуть перебудову.

Постсоціялістична реконструкція складається з цілого ряду змін у багатьох областях політичного, соціяльного й економічного життя. Існують різні групи важливих взаємозв’язків: між здатністю пристосовуватися політично й економічно; між тим, як починає функціонувати економіка в нових умовах, і тим, як адаптується до цього процесу населення; між формою праці людей і способами управління, які використовує уряд, і, нарешті, між методами, застосовуваними партнерами на міжнародній арені, і результатами економічної інтеґрації.

Таким чином, не приділяючи належної уваги неекономічним аспектам переходу і взаємозв’язку між політичним життям і економічною сферою, неможливо зрозуміти економічне значення даного процесу, і тоді шлях до ринкової економіки і цивілізованого суспільства може привести в тупик. Необхідно пам’ятати, що перехід завжди супроводжується політичною боротьбою. Так, ринкові процеси йдуть рука в руку з демократизацією суспільства, що у віддаленій перспективі пришвидшує хід еволюції, але можуть принести і політичні розбрати у найближчому майбутньому. Спроби підняти ефективність капіталовкладень чи конкурентоспроможність приводять до конфліктів із приводу нових моделей перерозподілу прибутку і багатств. Ці сутички стають ще більш запеклими на тлі найширшої приватизації державної власности, яку коли-небудь знала історія.

Перехід до ринку означає щось більше, ніж просто лібералізацію і приватизацію, оскільки він містить у собі складні структурні і правові реформи, а також соціяльні і політичні зміни. Таким чином, намагаючись установити новий економічний порядок (для загального блага, якщо це взагалі можливо), різні соціяльні групи намагаються при цьому зайняти домінуючі позиції. Деякі стають переможцями, але більше переможених. Природно, що виникають конфлікти, і необхідно знайти шлях їхнього вирішення без збитків для економічного зросту і соціяльного розвитку.

Характерною рисою перехідного періоду є процес уповільнення і навіть падіння зросту виробництва, хоча сама спроба переходу обумовлена крайньою необхідністю дати економіці можливість вільно розвиватися. Однак, на початку переходу, усупереч усім очікуванням, економічний ріст знижується до мінімуму, і тільки потім країни набирають темп, і починається зростання виробництва. У 1998 році, через десять років після початку перебудови, внутрішній валовий продукт (ВВП) у 27 країнах Европи і Співдружности незалежних держав (СНД) усе ще не досяг трьох чвертей від дореформенного рівня 1989 року, що тепер найчастіше приймається за точку відліку¹.

Отут виникає цілий ряд запитань. Чому спад виробництва у перехідний період настільки великий? Чому він такий тривалий? Чи були очікування надто оптимістичними чи виною всьому стала неправильна стратеґія і політика? Чому деякі країни зазнавали падіння виробництва протягом восьми років і втратили понад половину ВВП?

Поставмо собі ще одне важливе запитання: якою повинна бути належна стратеґія розвитку, спрямована на відновлення виробництва, забезпечення і підтримку швидких темпів росту? Одна з головних підстав, необхідних для економічного росту, полягає в сприянні уряду процесу реформ. У иншому випадку електорат може засумніватися, чи не даремні були всієї його жертви.

Країни, що лідирують у перебудові, уже пожинають плоди швидкого економічного зросту, але їм довелося пережити глибокий спад виробництва, зубожіння населення і велику соціяльну напруженість. Чи могло видужання відбутися раніше, а економічний ріст бути більш швидким? І що ще більш важливо для майбутнього розвитку –чи є шанс до повернення назад у тих країнах, що все ще переживають цей перехідний спад?

Відповіді на ці питання криються в ефективності політики. Запорука успішного зросту – у правильній політиці. Перебудова – це процес систематичного перепланування, що вимагає чіткого розмежування між стратеґією переходу і стратегією розвитку – це не взаємозамінні речі. Стратеґія переходу за допомогою реформ повинна забезпечити економіці можливість росту, а стратеґія розвитку повинна використовувати можливості, надані існуючої системою, якими б обмеженими вони не були, для підвищення рівня життя населення. Якою б не була сама система, у ній завжди знайдеться місце для правильної політики, хоча, звичайно, ніхто не застрахований від політичних помилок. Здорова стратеґія розвитку й активна роль держави є необхідними складовими економічного успіху. Тільки у цьому випадку стає можливим задовольнити сподівання народів і очікування міжнародного співтовариства.

Постсоціялістичне реформування варто також розглядати як інструмент довготривалої стратегії розвитку. Зміни, що відбуваються, не є самоціллю. Навпаки, вони мають сенс тільки у випадку підйому продуктивности праці, конкурентоспроможности й ефективности виробництва, підвищення рівня життя (тобто освіта, наукові дослідження, охорона здоров’я і соціяльне забезпечення), а також збереження навколишнього середовища.

Не можна не враховувати те, що у процесі реформ на порядок денний завжди ставиться безліч суперечливих політичних завдань. Найчастіше інтереси різних груп, які суперечать одна одній, послаблюють саму політику. Тому перехід є одночасно як політичним, так і економічним процесом. На практиці політичні інтереси часто переважають над економічними. Як показує десятирічний досвід реформ, головні труднощі виникають не через недостатність теоретичних знань, необхідних для вирішення цих питань, а через нездатність урядів проводити здорову політику на основі цих знань. Те, що видається необхідним з економічної точки зору, часто виявляється неможливим з політичних міркувань. Це протиріччя мучить політичних діячів, втягнутих у реформи, мов нічне жахіття.

Більш глибоке розуміння взаємозв’язку між економічними і політичними факторами допомагає приймати політичні рішення, здатні зробити перехід менш хворобливим і більш плідним. Дуглас С. Норт, лауреат Нобелівської премії 1993 року в області економічних наук, зокрема відзначає: «Взаємозв’язок економіки і політики практично нами не вивчений, однак його розуміння має величезне значення, якщо ми маємо намір проводити політику відповідно до наших намірів».

Це повною мірою стосується постсоціялістичного переходу, оскільки реалізація політики проходить в атмосфері радикальних економічних і політичних змін. Тому політична економія періоду спаду, а потім росту і розвитку заслуговує на особливу увагу протягом всього довгого і звивистого шляху до ринку і демократії.

Тільки ті країни мають шанс стати на один щабель з найбільш передовими державами, які здатні домогтися стабільного росту і розвитку. Правда, для цього буде потрібна нелегка праця одного чи навіть двох поколінь, мудрий уряд і міцна міжнародна підтримка.

Досвід попередніх соціялістичних реформ і десятиріччя постсоціялістичної перебудови вчать нас, що ключовим елементом успішного переходу є макроекономічні методи управління. На даний момент сумні результати переходу й особливо обвал економіки є прямим наслідком помилкової політики, при якій ролі держави надавалось недостатнє значення. Держава не повинна відсторонюватися від економічної діяльности, навпаки, її завдання – займати тверду позицію у питаннях управління, розвитку інфраструктури і соціяльного забезпечення.

Відомчо-правові нововведення також повинні сприяти росту економіки. Процес лібералізації, стабілізації і приватизації неминучий, але він повинен будуватися на міцному фундаменті і неможливий без правової бази. Міцне фінансове становище, збалансований бюджет, сальдо поточних рахунків, низький рівень інфляції, лібералізація зовнішньої торгівлі і потоків капіталу – усе це буде сприяти росту тільки за наявности відповідної структури і поваги до законів ринку. Країни, що розумно підійшли до вирішення цих питань, досягли більшого росту в розвитку економіки і підвищенні рівня життя населення.

Постсоціялістичний перехід буде тривати принаймні ще кілька років. Будуть і злети, і падіння, тому що цей процес далеко не стабільний. Історія і географія також впливають на його результати і перспективи. Але все-таки для країн, що стали на шлях змін, політика є вирішальним чинником ходу реформ, інтеґрації зі світовою економікою і поліпшення соціяльного забезпечення. Готових відповідей на усі насущні і важкі запитання, на жаль, немає, але вже є накопичений великий досвід, що допоможе в пошуках правильних рішень. І в остаточному підсумку є всі підстави сподіватися на успіх.

1. Перехід від соціялізму – куди?

1.1. Що викликало необхідність переходу?

Приводом до переходу послужило загальне переконання, що планова економіка себе вичерпала. Доказом цього є її неспоможність адаптуватися до нових умов.

Правда, деякі експерти арґументовано доводили, що з приходом до влади Горбачова централізована планова економіка могла відносно ефективно функціонувати ще приблизно 15 років. Хоча значного її росту не передбачалося, але це не повинно було позбавити уряд довіри, оскільки його позиції були досить міцними при відсутності критичної соціяльної напружености. До середини 80-х років у таких країнах, як Чехословаччина і НДР, планова економіка і політичні режими теж не вичерпали остаточно свої потенціали.

І все-таки, досягти прогресу можна тільки в умовах росту. Через серйозні фінансові, економічні, соціяльні і політичні труднощі соціялістична економіка втратила здатність до розвитку. Гострий брак коштів, постійна інфляційна напруженість, слабість структур і неправильне макроуправління сприяли виникненню і поглибленню макроекономічних збоїв. Усе сутужніше ставало задовольняти соціяльні потреби населення. Ріст сповільнювався внаслідок скорочення капіталовкладень і зниження продуктивности праці. Підсилювалося розчарування людей в економічній політиці, щезала віра в саму систему.

Щоби вона не завалилася під власною вагою, були початі спроби її реанімувати. Усе частіше у сфері планової економіки почало звучати слово «реформа». Незалежно від форм і характеристик ці реформи зводилися до спроб стабілізувати і виправити систему шляхом підйому ефективности виробництва і рівня життя. Реформи, проведені наприкінці 50-х, потім наприкінці 60-х і ще раз на початку 70-х років, привносили деякі поліпшення в економіку, але їх не вдавалося розвити. У 80-і роки позитивні результати, досягнуті завдяки цим спробам, почали випаровуватися.

Такі реформи жодним чином не могли забезпечити швидкий і надійний економічний ріст. Досягнувши деякого прогресу, економіка сповільнювала свій хід і знову поверталася до спаду і нестабільности. Знову і знову виникав дефіцит товарів й інфляційний тиск, що супроводжуються недієздатністю економіки. Чим більша нестабільність, тим повільніші темпи росту економіки. Чим більший дефіцит, тим ширше коливається коефіцієнт його росту. Така ситуація з деякими розходженнями була у всіх соціялістичних країнах Европи з 1950 року і до кінця 80-х.

Іспитовою лабораторією реформ централізованої планової економіки в Европі стала Польща. Її можна вважати випробувальним полігоном для визначення загальних положень усього процесу краху соціялістичної системи. У Польщі, як і в Угорщині, спроби реформувати традиційну економіку совєтського зразка були більш серйозними, ніж де-небудь. Наприкінці 50-х років управління державними компаніями Польщі було децентралізовано, і колективне управління стало застосовуватися більш широко. Але реформи кінця 60-х років були непослідовними і поверхневими, їм бракувало підтримки з боку політичного керівництва. За цим пішла важка економічна і політична криза 1970 року.

Згодом, після декількох років значного поліпшення (1971–1974 рр.), економіка знову потрапила у смугу глибокої нестабільности, і, як наслідок, утворився величезний иноземний борг. Через помилкову політику досягнута за допомогою реформ відкритість економіки призвела до виникнення заборгованости, що стала для польської економіки зашморгом. У підсумку це викликало ще одну серйозну кризу і послужило початком катастрофи самої системи. Винятково складне фінансове становище стало причиною ще однієї спроби проведення реформ у 80-і роки.

Незважаючи на недоліки цих реформ, орієнтованих на ринок, вони, в остаточному підсумку, допомогли (хоча тимчасово і слабо) підвищити темпи росту і конкурентоспроможність економіки. Створені нові управлінські структури надали економічним об’єктам, у першу чергу державним, трохи більше волі, дозволивши їм самостійно реагувати на попит ринку. Однак, инші організації і відомства не були орієнтовані на реформи, що викликало різні протиріччя і напруженість. Логіка цього процесу була така, що економічні труднощі через якийсь час невідворотно переросли в соціяльні і, в остаточному підсумку, у політичні.

В инших країнах перехідним економічним реформам, проведеним у 80-х роках, також передували множинні фальстарти². Спроби реформувати соціялістичну економіку починалися ще в 1956–1958 роках. У той період реформи були компромісною реакцією на бюрократичну сталінську систему.

Після Другої світової війни сталінізм призвів до фундаментальних змін в економіці Европи. Відбулися істотні зміни в економічних структурах, головним чином шляхом швидкої індустріалізації і створення основи для додаткової експансії, особливо в галузі важкої промисловости. Ці нові економічні структури внаслідок надмірного захоплення індустріалізацією, а також унаслідок відсталости інфраструктур поступово перестали бути гнучкими в управлінні і вже не могли швидко задовольняти зростаючі потреби населення. Необхідність радикальних змін була очевидною. Однак, початі спроби не увінчалися успіхом, тому що політичному керівництву не вистачило рішучости для проведення досить глибоких реформ. Тим часом економічні структури й установи залишалися дуже стабільними у своїй закостенілості.

Засвоюючи уроки з досвіду Польщі, Угорщина домоглася деяких успіхів наприкінці 60-х років³. Угорський «гуляшний соціялізм» часто наводиться як приклад ліпшої альтернативи централізованій плановій економіці. У цей період стало звичним фіксувати не тільки свої прорахунки, але і помилки инших. Угорщина і Польща з цікавістю спостерігали за експериментами в області самоврядування і децентралізації соціялізму в Югославії, що залишалася за межами совєтського блоку. Инші соціялістичні країни теж експериментували з окремими механізмами своїх економік, але далеко не так серйозно, як Угорщина, Польща і Югославія.

1.2. Основні умови ринкових реформ при соціялізмі

Історія економічних реформ із її злетами і падіннями показує, що для успішної реалізації будь-якої реформи повинні бути дотримані принаймні чотири умови. По-перше, суспільство повинне виявити бажання провести реформу і нести відповідні витрати. По-друге, політична влада повинна мати рішучість довести реформу до кінця. По-третє, для створення теоретичної бази нової системи необхідні знання. По-четверте, для сприяння реформі і полегшення змін, що відбуваються, необхідні значні ресурси. Важко навести якийсь приклад, коли б усі ці умови були дотримані.

Ринкові реформи завжди дорого обходяться населенню, але якщо реформи взагалі не проводити, те це обійдеться ще дорожче. Рівень підтримки перетворень розрізняється в залежності від конкретних потреб суспільства в період здійснення реформ. Наприклад, коли польський народ виявив зацікавленість і підтримав економічні реформи 80-х років (хоча й меншою мірою, ніж у 1956–1958 і 1971–1974 рр.), він також виявив небажання понести неминучі витрати, пов’язані із системними і структурними змінами. Хоча угорці підтримали прискорення процесу реформ на початку 80-х років, до кінця десятиліття в них спала рішучість довести їх до кінця. Навесні 1968 року в Чехословаччині спостерігався великий ентузіазм із приводу реформ, однак пізніше, після військового втручання СССР, цей ентузіазм випарувався, і йому на зміну прийшла апатія.

Народ у своїй масі завжди суперечливий. Спочатку він хоче перевірити нові рішення, запропоновані в рамках реформ, але незабаром дуже пасивно, а потім активно починає протистояти засобам, необхідним для реалізації перетворень. Коли справа доходить до конкретних дій, що, принаймні на початковому етапі, вимагають великих витрат, народ відразу починає вимагати свою частку пирога. Опитування громадської думки, проведені в Польщі в 80-і роки, чітко демонструють цю ситуацію, особливо стосовно політики регулювання цін і перерозподілу прибутку. Усі опитані практично в один голос заявляють, що вітають ідею (!) доведення цін до ринкового рівня, але голосно протестують і навіть страйкують, коли влада дійсно починає підвищувати ціни.

У чому причини стриманого ставлення політичних лідерів до проведення системних реформ? Насамперед, кабінет міністрів не завжди, а радше, ніколи не є однорідною групою людей. Уряди також повні протиріч, як і рядові громадяни, хоча для публіки вони ніби одна команда⁴. Що для однієї частини уряду очевидно, для иншої – незбагненно. Що пасує військово-промисловому комплексу, неприйнятно для аграрного. При зіткненні думок і інтересів без чіткого механізму політичного арбітражу дуже важко досягти розумного консенсусу.

Такі суперечливі підходи влади і зацікавлених осіб до реформ спостерігалися у різний час у різних країнах. Бюрократична стагнація спостерігалася в 80-х роках у Болгарії, НДР і Чехословаччині. Албанія і Румунія були налаштовані більш консервативно стосовно реформ, намагаючись ще більше централізувати свою економіку і зробити її більш закритою. У Совєтському Союзі М. Горбачов проголосив курс на перебудову, але відсутність усеосяжної довготривалої програми і поразка країни в Афганській війні звели всі його дії нанівець. Проте, деякі совєтські республіки домоглися певного прогресу на шляху реформ. Естонія, наприклад, продовжила експерименти з частковою лібералізацією економіки, але в чітких рамках домінуючої державної власности і контролю з боку уряду. У більш «віддалених» соціялістичних країнах, таких як Куба, Монголія і Північна Корея, продовжувалося використання централізованого планування в умовах певної залежности від значних субсидій з боку Китаю і Совєтського Союзу. У той же час В’єтнам самостійно, але явно за схемою горбачовської перебудови, почав проведення власних реформ. У Европі тільки Угорщина і Югославія продовжували проводити поступову децентралізацію, хоча її темпи поступово сповільнювалися.

У ті ж 80-і роки польське керівництво першим виявило неухильну рішучість продовжувати розумні ринкові реформи. Така цілеспрямованість базувалася на глибокій переконаності в тому, що економіка ніколи не буде працювати ефективно і не зможе розвиватися без корінних перетворень. Однак, правдиве прагнення влади не знайшло підтримки в головних соціяльних партнерів. Понад те, через внутрішньополітичну боротьбу, на тлі погіршення економічної і політичної ситуації, великі реформаторські групи виступили проти спроб уряду провести необхідні перетворення⁵.

Для успішного проведення реформ інтереси уряду і суспільства повинні збігатися. Необхідно сформувати міцну коаліцію, що підтримує реформи. У 80-і роки у Польщі цього не відбулося радше з політичних, ніж з економічних причин. Опозиція, особливо після запровадження військового стану наприкінці 1981 року, фактично пішла деструктивним шляхом, який можна визначити за формулою – «чим гірше, тим ліпше». Опозиціонери думали, що економічні і соціяльні труднощі створять передумови для реструктуризації політичної системи відповідно до їхніх бажань. Таким чином, з урахуванням цього досить дивного погляду на політичну боротьбу, ситуація, схоже, була «багатообіцяючою», коли після деякого поліпшення в 1983–1985 рр. знову почався спад економіки. Були початі спроби створення демократичних інститутів, але відсутність широкомасштабних політичних змін звузило можливості держави для проведення економічної реформи. Спроби перетворити економіку тільки економічними засобами вичерпали себе, довівши тим самим, що економічна реформа завжди повинна супроводжуватися політичною.

До початку переходу розуміння цих взаємозв’язків було досить обмеженим, як і знання підводних каменів ринкової економіки. Незважаючи на накопичення знань про реформування соціялістичної економіки, мета і завдання залишалися нечіткими, і нерідко дивні і непередбачені фактори, що найчастіше носили неґативний характер, впливали на хід перетворень і ускладнювали їх. У найбільш важкі періоди теоретичні і праґматичні питання зі сфери політики, схоже, плодилися один за иншим, а можливості економістів і політиків відповісти на них розширювалися вкрай повільно. Більше того, крім браку знань про шляхи вдосконалення системи і підйому її ефективности, постійно був відсутній інтелектуальний і політичний консенсус із приводу політичної програми, яку варто прийняти для успішного просування вперед, чи це у Москві, Празі, у Варшаві, Белграді, Будапешті чи Східному Берліні.

Як би там не було, жодна з колишніх соціялістичних держав (навіть Совєтський Союз із усіма його природними багатствами) не мало достатніх фінансових і матеріяльних ресурсів для успішного проведення кардинальних реформ. Потреба цих країн у капіталах була величезною. Наскільки величезною – стало очевидно тільки пізніше, під час постсоціялістичного переходу, коли ці країни стали відкрито вести свої справи з міжнародним співтовариством.

Таким чином, навіть якщо Угорщина і Польща були орієнтовані на проведення розумної реформи, досягти цієї мети було важко. Ситуація ускладнювалася наявністю иноземного боргу, що у Польщі був просто величезним (табл. 1). Він виник у результаті спроб держави відкрити свою економіку для більш тісних зв’язків із Заходом у 70–80-х роках. Наприкінці 80-х це сильно обмежувало свободу маневру, необхідного для успішного проведення реформи. Найбільш сприятливі умови, схоже, складалися тільки в періоди стабільного стану економіки, коли вона могла виділити достатню кількість ресурсів на покриття реформаційних витрат (у Польщі, наприклад, у першій половині 70-х років). У такі періоди прагнення до перебудови ніби випаровується. Якщо економіка діє, навіщо її змінювати? У ті моменти, коли становище виправлялося завдяки припливу иноземних позик, заходи щодо перебудови економіки згорталися через відсутність стимулу для продовження важкого процесу реформ.

Таблиця 1. Загальна иноземна заборгованість Польщі у конвертованій валюті (у млрд. доларів на кінець року) у 1977–1988 рр.

Джерело: Головне статистичне управління (GUS), 1988 р.

Поступово, у ході здійснення реформ у деяких соціялістичних країнах у 60-і і 70-і роки, росла впевненість у тому, що ефективність бюрократичного планування і централізованого управління падає. Система «реального соціялізму» не могла гарантувати ефективне вкладення праці, капіталу і матеріяльних ресурсів⁶. Ця нездатність створювала додаткові економічні, комерційні, фінансові і технологічні труднощі і призводила до погіршення всієї господарської діяльности. Більше того, економічні безладдя викликали соціяльну і політичну напругу, що лише гальмували ринкові реформи, особливо на тлі прогресу, досягнутого в цей період (головним чином після енергетичної кризи 1972–1974 рр.) розвинутими капіталістичними країнами і східно-азійськими державами з високорозвиненою економікою. Тому країни, що уже стали на шлях реформ, особливо Угорщина і Польща, почали нові спроби упровадження всебічних ринкових відносин, хоча усе ще на основі соціялістичної структури. Инакше кажучи, радикального реформування економічних і фінансових механізмів бажано було досягти при мінімальній зміні державної власности.

1.3. «Соціялістичний фройдманізм» чи «гелбрайтівський соціялізм»?

Ліпшим підходом до даної теми може служити польська реформа 80-х років, заснована на впровадженні ринкових механізмів у більш широких масштабах, ніж раніше. Иноді ці механізми мали велике значення, иноді ні, однак завданням було їхнє використання для реалізації централізованих планів. Саме тому вони перебували під контролем урядових органів, і, в залежності від потреб процесу децентралізації, їм надавалася більша чи менша свобода. Пізніше роль грошей, цін, кредитів, відсотку доходів, обмінного курсу і т.п. поступово, але значно зросла, також як роль комерційних банків, товарних бірж, торгових палат і антимонопольних органів.

Впевненість у необхідності цих ринкових інструментів і установ виросла з деяких факторів. По-перше, ринок повинен був зміцнити фінансову дисципліну, заблокувавши будь-які тенденції до надмірної експансії иноземного капіталу. Типові для бюрократичного централізованого управління, такі тенденції приводили раніше до зайвих інвестицій із усіма їх неґативними наслідками для вітчизняного виробництва, зокрема, до значної незбалансованости і спаду виробництва. Пасивна у минулому роль грошей означала, що вони мали лише вторинне значення після першорядних фізичних процесів виробництва. На відміну від звичної ситуації в умовах вільного ринку найбільшими управлінськими підрозділами будь-якого підприємства були відділи планування і збуту, а найменшими (якщо взагалі були) завжди виявлялися відділи маркетингу. Проблем зі збутом продукції не було, проблема була з постачанням підприємства. Це, власне кажучи, очевидний показник неправильного підходу до структури економіки взагалі. Тому завданням економічних реформ стало змінити таке співвідношення, тобто підкорити матеріяльні процеси фінансами. Це повинно було допомогти встановити баланс між витратами і прибутком. Продуктивність праці планувалося підвищити на основі конкуренції між підприємствами, створивши їм рівні можливості.

По-друге, за допомогою ринкових інструментів і політики цінних паперів необхідно створити умови для встановлення паритету між підприємствами і громадянами у сенсі перерозподілу фінансових труднощів і задоволення попиту. Раніше тільки населення відчувало на собі тягар важкого фінансового становища⁷. Спроби перекласти всі труднощі такого роду на державні підприємства зазнали невдачі, головним чином завдяки пасивному стану фінансового ринку. Нездатність зробити це було найбільшим недоліком соціялістичної системи. Тоді виникла ідея підстьобнути підприємства до ринкового змагання, надавши їм свободу діяльности. Це повинно відбуватися на тлі гострого бюджетного дефіциту без яких-небудь гарантій того, що у випадку провалу держава надасть підприємству свої субсидії.

По-третє, будемо вважати, що регульований ринок може стати ефективним механізмом капіталовкладень, за допомогою якого структура виробництва (у найближчому майбутньому) і інвестиційна структура (у віддаленому майбутньому) адаптуються до вимог ринку і соціяльних потреб. Архітектори реформ згодом дійшли висновку, що крім конкретних інфраструктурних проєктів, здійснюваних урядом, централізованим плануванням уже неможливо визначати обсяг і номенклатуру вироблених товарів, а також врівноважувати сукупні постачання і попит. Стан справ був саме таким, незважаючи на передові методи планування і комп’ютеризацію. Недоліки централізованого планування минулого особливо очевидні у сфері торгівлі і послуг, пропонованих суспільним сектором, включаючи натуральне споживання. Збої в цих областях дуже неґативно впливали на соціяльний клімат і ту політичну підтримку, що населення могло б надати реформам.

Визначення ролі ринку і шляхів його створення стало основною проблемою теорії і практики системної реформи при соціялізмі. Немає нічого дивного в тім, що еволюція дискусій на цю тему відбувалася аналогічним чином у багатьох країнах, що експериментували з реформами і рано чи пізно так їх і проводили. Необхідно пам’ятати, що сам соціялізм виник як антитеза капіталізму, як його заперечення. Якщо при капіталізмі рушійною силою розширення виробництва є одержання максимального прибутку, то при соціялізмі такою силою мало бути «задоволення соціяльних потреб». Якщо в умовах ринкової економіки тверда конкуренція вважалася засобом підвищення якости продукції, то при плановій економіці цю роль повинна була виконувати кооперація. Якщо при вільному ринку ціни регулюються ринковим механізмом, то в умовах централізованої планової економіки ціни встановлювалися урядом. Якщо при капіталістичній системі розподіл засобів виробництва диктувався довільною взаємодією попиту та пропозиції, при соціялістичній системі це проводилося бюрократичним шляхом. І останнє, але не менш важливе: якщо ринкова економіка заснована на приватній власності, то планова економіка ґрунтується на державній і (незначною частиною) кооперативній власності.

Однак, метою реформ не було повалення соціялістичної економічної системи, а тільки її адаптація до нових умов. Вони були спробою «прориву», стрибка на основі еволюційних досягнень капіталістичної системи. Таким чином, ринкові реформи при соціялізмі були «запереченням заперечення».

Спершу соціялізм базувався на повному запереченні капіталістичного управління економікою. Згодом трохи обновлені соціялістичні економічні структури зіштовхнулися з фактом поступового повернення деяких ринкових елементів. Багато хто з цих новоявлених елементів були вже не ті, відкинуті раніше, оскільки за цей час сам капіталізм значно змінився, і багато в чому завдяки наочному прикладу соціялізму.

Таким чином, усі спроби реформ, включаючи югославську систему самоврядування, угорський «гуляшний соціялізм», польський ринковий соціялізм 80-х років, в’єтнамський варіант і горбачовську перебудову, були початі усього лише з однією метою – обмежене впровадження деяких елементів ринку в соціялістичну систему. У той час ніхто не мав наміру, навіть у віддаленому майбутньому, змінювати стару систему на ринкову.

В остаточному підсумку перед соцкраїнами Европи, що були Совєтським Союзом, а сьогодні, схоже, перед Китаєм і В’єтнамом постали два важливих питання: перше – які граничні розміри ринкових механізмів у контексті реформованої соціялістичної економіки; і друге – де проходить межа між «реформованим соціялізмом» і повною відмовою від соціялістичної системи?

З цього приводу висловлювалися різні думки. Я. Корнаі називав бездумне впровадження ринкових інструментів «соціялістичним фройдманізмом». Для визначення системи, що заснована на незначних змінах і активній ролі держави в рішенні економічних питань, особливо коли справа стосується вкладення ресурсів, Корнаі використовував термін «гелбрайтівский соціялізм». Він робив свої висновки лише на досвіді Угорщини раннього періоду перетворень, тому до инших соціялістичних країн вони були незастосовні.

Винятком була Польща, де уже в другій половині 80-х років численні радикальні ідеї про шляхи реформування системи поширювалися з ще більшою швидкістю, ніж в Угорщині. Проведені в той період у Польщі дебати продемонстрували цікаві зміни в суспільній свідомості. Це було важливо ще і тому, що за еволюцією теоретичних концепцій слідувала значна зміна поглядів політичних діячів і, у результаті, поворот самої політики у бік системних структурних змін.

Спершу передбачалося, що реформи у Польщі будуть зведені до вузького застосування ринкових механізмів. Потім було прийняте рішення розширити сферу їхнього застосування. Допоміжна і коригувальна роль ринку бачилася укупі з домінуючою роллю централізованого стратегічного планування. Згодом роль ринку продовжувала зростати. Свідченням тому стало розширення сфери застосування ринкових механізмів, що спочатку мало місце тільки в споживчому, а потім і у виробничому секторі і, разом з иншими факторами, відбилося на ослабленні контролю за цінами. На наступній стадії мова йшла про створення ринку капіталів, а також про необхідність створення реального ринку робочої сили. Висловлювалися пропозиції зміцнити і розширити ринкові механізми, але в непорушних рамках соціялізму.

Таким чином, ринкові механізми сприймаються вже не тільки як коригувальні інструменти, а як рівноцінні партнери централізованого планування. Економічні процеси скеровувалися тепер не тільки видимою рукою планувального органу, але також, поступово зростаючою мірою, невидимою рукою ринку. До кінця 80-х років можна було припустити, що на наступному етапі у центрі обговорення виявиться ринкова модель, а централізоване планування посяде друге місце. Насправді, уже протягом декількох років роль плану поступалася за своїм значенням ринковим силам, що управляли економікою. У 80-х роках було прийняте рішення про повномасштабне запровадження ринкової економіки. Залишалося вирішити найважливіше питання – коли і як це зробити.

Наближався момент, коли реформована соціялістична економіка неодмінно повинна була увійти в суперечність з далекими їй ідеологією і політикою. Раніше ринок був начебто необхідний тільки для виправлення недоліків і невідповідностей централізованого планування. Тепер, відповідно до нового підходу, централізоване планування потрібно використовувати тільки для виправлення неґативних наслідків могутньої ринкової машини. Рушійною силою економічного росту, замість віджилого своє сторіччя плану, ставав ринок, що народжується. Соціялізм перестав бути антитезою капіталізму й усе більше усмоктував у себе організаційні і поведінкові атрибути ринкової економіки.

1.4. Останній експеримент: польські реформи 80-х років

Наприкінці 80-х років у Польщі розвиток відомчих структур відбувався шляхом «планового соціялізму ринкового типу» до «планової економіки ринкового типу», тобто управлінські функції поступово переходили від центральних планових органів до ринку. На початку 1989 року усе ще могутня Планова комісія була розпущена і замінена Плановим агентством, що більшою мірою відповідало потребам ринку. Характер нового агентства визначили французькі і японські експерименти усфері скеровуючого планування, а не колишнього директивного планування совєтського стилю⁸. Логіка цього еволюційного процесу була цілком зрозумілою. Для вирішення нових завдань були потрібні нові методи і нові організації⁹.

Як би там не було, система, що склалася у 80-х роках, була гібридом реліктів минулого й елементів нового. Непродуктивні рішення були результатом змішання централізованого бюрократичного нормування і методів ринкового розподілу. Паралельно вживалися заходи, типові для військового стану, наприклад, картки на деякі продукти. Така система була гетерогенною, їй була властива непослідовність методів, привнесених реформами. Це неґативно вплинуло на економічні процеси і призвело до виникнення багатьох помилкових політичних ініціатив, особливо щодо фінансової стабілізації.

Поступовий відхід від централізованого планування звільнив місце капіталістичному ринку, що зароджується, реальному ринку робочої сили і комерціалізації банківської системи. Коли визріло переконання, що ринок капіталу неминучий, була проведена банківська реформа. Ця реформа не мала би сенсу у колишній статичній ситуації, оскільки в той період не принесла б жодних вигод. Однак, у 1987–1989 рр., коли лібералізація досягла певного рівня, була створена мережа комерційних банків¹⁰. У свою чергу, комерціалізація банківської системи послужила діючим інструментом подальшого розвитку ринкових капіталовкладень і збалансованого попиту та пропозиції. Вона також сприяла підвищенню ефективности виробництва і капіталовкладень за допомогою перекладання бюджетного тягаря на плечі державних і кооперативних підприємств. Створення, поряд з центральною банківською системою, комерційних банків також мало велике значення. Воно стало вагомим підтвердженням істотнішої ролі грошей і ринку в соціялістичній економіці, що визначали значною мірою вже ринкові фактори. У такій ситуації гроші могли відігравати активну роль і впливати на виробництво і розподіл.

Після цих реформ потрібно би було також проводити відповідальну монетаристську політику, що колись посідала друге місце після планування. Еволюція управління мікроекономікою проглядалася в період переходу від директивного фінансового планування і планування типу «дохід – розхід» у фізичних одиницях до інтегрованої системи матеріяльно-фінансового планування, створеної в 1989 році. Це радикальне (для тих часів) перетворення, а також обнародування програми другої стадії економічної реформи стали природним результатом загальної перебудови економічної системи.

Національний референдум, що передував прийняттю програми другої стадії реформ, продемонстрував ще один важливий бік змін у Польщі: поступову демократизацію політичного процесу. В офіційних партійних документах, наукових дослідженнях і газетних статтях відзначалося, що «демократизація» економіки шляхом упровадження ринкових елементів неможлива без демократизації в більш широкому, політичному сенсі. Це переконання виникло не просто тому, що демократія розглядалася як самоціль. З’явилося розуміння, що в обстановці політичної демократизації ринок стає менш сприйнятливим до тиску з боку різних зацікавлених груп, з якими тепер стало легше боротися.

Була й инша причина. Серйозні протиріччя виникли між рішучістю впроваджувати ринкові закони і лібералізацією економічної політики, з одного боку, і прагненням до розширення політичної лібералізації, з иншого. Реформаторська діяльність була недостатньо всеосяжною. Реформаторам не вистачило рішучости цілком відмовитися від централізованого планування. Кожний з цих факторів послабляв процес реформ. Стара система більше не функціонувала, а нова ще не могла перебороти зростаючу економічну неефективність і послабити соціяльну напруженість. Стало очевидним, що від реформ вимагається щось більше.

На жаль, населення було не задоволене реформами і виявляло усе більше нетерпіння. Стало зрозуміло, що процес реформ не може продовжуватися без достатньої соціяльної підтримки.

Польща при соціялізмі переживала спад тільки один раз. У 1979–1982 рр. виробництво значно скоротилося, а потім розпочалися реформи. Після цього рівень життя став підвищуватися. Тому причини зростаючого невдоволення потрібно шукати в чомусь иншому.

Очевидно, тут спрацювали два психологічних фактори. По-перше, між соціяльними очікуваннями і рівнем їхнього задоволення завжди є значний розрив. Споживачі, як правило, вважають, що економіка працює погано, навіть якщо абсолютний рівень споживання підвищується. Назвемо таке становище «парадоксом низького рівня задоволення потреб при високому рівні споживання». Так було у Польщі між 1983 і 1989 роками. Люди стверджували, що їхній економічний стан ставав усе гіршим і гіршим, а політичні лідери відзначали підвищення рівня життя, коли реальні доходи і споживання кожної родини зростали в абсолютному обрахунку (табл. 2).

Таблиця 2. Економічний ріст у Польщі в 1983–1988 рр., у %

Джерело: Головне статистичне управління (GUS), 1988 р.

Ослаблення підтримки ринкових реформ було тісно пов’язане з інфляційним тиском, що проявилося у Польщі найбільш яскраво. У деяких инших країнах, особливо у Чехословаччині і НДР, інфляції не було, як не було і дефіциту. В Угорщині і Югославії не було відкритої інфляції, а дефіцит був дуже обмеженим. У Польщі ж існували обидві форми інфляції, характерні для дестабілізованої, частково реформованої планової економіки – відкрита і прихована¹¹.

У період високої інфляції населення, як правило, оцінює економічну ситуацію з погляду видаткової частини свого бюджету, а не через призму статистичних показників, що ілюструють коефіцієнт реального економічного росту. Інфляція незмінно веде до знецінювання валюти, а в країні зі слабкою неконвертованою валютою, якою була Польща у 80-і роки, також і до значної девальвації (табл. 3). Не дивно, що при інтенсивній інфляції населення скептично, і часом навіть агресивно, ставиться до економічних реформ. А через наслідки інфляції і неприйняття стабілізаційних мір ставлення людей до перебудови стало відверто ворожим.

Таблиця 3. Інфляція, знецінювання і девальвація польського злотого в 1981–1988 роках, у %

Примітки. 1. Інфляція = індексу споживчих цін (ІСЦ); знецінювання = падіння купівельної спроможности; номінальна девальвація = падінню курсу злотого стосовно американського долара.
2. Джерела: офіційна статистика, авторські розрахунки.

Інфляція стала одним із найбільш важкопрохідних бар’єрів на шляху нововведень. Інфляція, неминуча при лібералізації цін в умовах гострого дефіциту товарів, була основною умовою проведення реформ. Фокус полягав у врівноваженні попиту та пропозиції за допомогою ринкових цін. Для збереження ефективности виробництва украй важливо швидко ліквідувати дефіцит і коливання цін. Однак, інфляцію викликають глибокі структурні і системні фактори. Деякі з нещодавно упроваджених фінансових механізмів теж виявилися інфляційними. Був розроблений великий комплекс заходів для досягнення збалансованости економіки за допомогою ринкових і клірингових цін, тому що тільки так ринкові механізми можуть добре працювати. Але в умовах збитковости економіки двозначний коефіцієнт інфляції (він сягав у Польщі в 1981–1988 рр. у середньому 35%) може звести нанівець будь-які спонукальні мотиви економічних і фінансових перетворень, а при таких обставинах навряд чи можна чекати успішного проведення реформ¹². Більше того, темпи інфляції були не просто високими, вони галопували.

Таким чином, постійний, а иноді і зростаючий дисбаланс створював величезні труднощі на шляху реалізації (у рамках реформ) так званої формули «трьох С». Три «С» означали: самоврядування, самозабезпечення і самофінансування державних компаній. Усупереч прагненню додержуватися цих принципів важкі наслідки структурних збоїв постійно змушували перерозподіляти ресурси від ефективно працюючих підприємств у менш прибуткові. Для компенсації витрат на нерентабельні підприємства виділялися численні посібники і субсидії, але при цьому був присутній значний фіскалізм, що виражався у високому оподаткуванні підприємств¹³. Незважаючи на реформи, усе ще існувала значна частка нерентабельних виробництв, що були важким тягарем для державного бюджету. Протягом багатьох років бюджет був дефіцитним (хоча й в обмежених розмірах) через те, що податків бракувало на покриття зростаючих державних витрат. Дефіцит бюджету, як основна причина інфляції, сягав 3–5% від загальних витрат, або не менше 1% від ВВП. В умовах відсутности яких-небудь дій з боку уряду і наявности відкритого ринку цей простір заповнювався грошовою експансією Центрального банку з всіма інфляційними наслідками, що випливають звідси. Очевидно, що труднощі фінансування урядових заходів неможливо були вирішити політичними методами. У результаті сукупний попит, що завжди випереджав пропозицію, збільшував інфляційний пресинг. Разом зі спробою лібералізувавати ціни це привело до ще більшого їхнього стрибка.

З цих причин, незважаючи на збільшення споживання на сімейно-побутовому рівні, громадськість стала відвертатися від реформ¹⁴.

У політиці стабілізації, що проводилася під час реформ, було багато протиріч. Необхідно було лібералізувати закони ціноутворення, але це викликало збільшення коефіцієнта інфляції цін і заробітної плати. Після трьох років зниження інфляції (з 101,5% у 1982 році до 15% у 1985 році) індекс споживчих цін знову виріс до 60% у 1988 році і потім приблизно до 160% у першому кварталі 1989 року. У 1988 році була почата серйозна спроба лібералізувати ціни, однак для досягнення успіху уряду забракло політичних важелів.

Політика цін завжди чуттєва до такої ситуації, але особливо – коли відкрита інфляція супроводжується прихованою. Саме це і відбулося в Польщі в 80-і роки: практично все різко подорожчало, пропали продукти, зате з’явилися великі черги, були запроваджені спеціальні розподільні купони. Одночасне існування відкритої і прихованої інфляції називається «інфляцією дефіциту». Інфляція дефіциту серйозно підривала ефективність централізованої планової економіки і була причиною її неконкурентоспроможности на світовому ринку.

На тлі такого спаду спроби підігнати відносні ціни до ринкових не принесли бажаних результатів. Цінова структура значно відрізнялася від структури виробничих витрат і тому не могла вчасно сигналізувати про фактичну нестачу деяких видів товарів і послуг. Це також перешкоджало ефективному вкладенню частини коштів, оскільки через відсутність ринково-клірингового механізму розподіл капіталовкладень проводився адміністративними методами. Характерною рисою соціялістичної економіки є відносно низькі ціни на споживчі товари (продукти харчування, деякі види одягу) і послуги – громадський транспорт і медичне обслуговування. Спроби підвищити ці ціни з метою знижень субсидій отримали з боку населення тверду відсіч аж до страйків і майже автоматично супроводжувалися компенсаціями для підйому рівня життя.

Саме так, наприклад, відбулося у 1988 році, коли почався новий виток інфляції. У першій половині року індекс споживчих цін у силу політичної напружености, породженої недалекосяжним управлінням, склав приблизно 49%, а індекс середньої номінальної заробітної плати – близько 53%. Одночасно були проведені підвищення пенсій і компенсація ряду соціяльних витрат за рахунок державного бюджету. Оскільки їхній ріст не відповідав зростанню доходів, це викликало додатковий інфляційний тиск. Перетворення відбулися, відносні ціни були невисокі, однак частка товарів, що централізовано розподіляється, залишалася значною, і, усупереч очікуванням, підсилилася інфляція. Гірше того, дефіцит став більш гострим, ніж на початку цього процесу. Наприкінці 80-х років стало зрозуміло, що найпростіший спосіб позбутися соціялістичного режиму – це маніпулювати з інфляцією. Так і було зроблено. Усі спроби уряду реформувати систему минулого приречені, оскільки її розвал уже почався.

Слід зазначити, що при будь-яких перекосах підвищення цін не пов’язане автоматично чи прямо зі зниженням рівня споживання. Коли середня зарплата у Польщі в 1987 році знизилася на 3,7%, споживання (за фіксованими цінами) піднялося на 2%. На це могли вплинути запроваджені обмеження на надлишкову прибутковість приватних господарств чи усунення дефіциту. Тому, коли дані офіційної статистики вказують на падіння реальних доходів (у грошовому вимірі), споживання може практично не знижуватися, а навіть зростати. Можлива і така ситуація, коли статистика показує зростання реальних доходів, а фактичне споживання не збільшується через дефіцит продуктів на споживчому ринку.

Населення втомилося від практично безупинної кризи і від тих методів, за допомогою яких реформи впроваджувалися у життя. Це було замкнуте коло. У країнах, орієнтованих на реформи, таких як Угорщина, Польща і Югославія, населення ототожнювало самі реформи з їх найбільш хворобливими побічними явищами, головним чином – з постійним підвищенням цін. З цієї причини для багатьох родин був би ліпшим, наприклад, розподіл м’яса по картках, ніж встановлення більш реалістичних цін. Мовою політики це означало, що населення не сприймає реформи і ті методи, за допомогою яких уряд намагається втілити їх у життя. Ці гостро реагуючі на реформи верстви населення залишалися бар’єром на шляху перетворень. Ні раціональні арґументи, ні теоретичні дослідження не дозволяли впровадити потрібну систему чи корегуючу програму. Тільки при рівновазі політичних сил, зацікавлених (чи не зацікавлених) у реалізації конкретної реформи, її проведення ставало можливим (чи виявлялося нереальним). У Польщі така рівновага почала установлюватися тільки наприкінці 80-х років.

Тим часом, після кризи 1979–1982 рр. стало очевидно, що Польща не зможе виплатити усі свої борги иноземним урядам і комерційним банкам. Наприкінці 80-х років цей факт став особливо очевидним, як і те, що ніяка істотна реструктуризація чи зміна графіку виплати иноземних боргів не будуть можливі без кардинальної зміни економічної і політичної систем. Тому нерозв’язна проблема невиплачених иноземних боргів стала однією з головних причин провалу ринкових реформ у Польщі. Якоюсь мірою аналогічна ситуація існувала й в Угорщині¹⁵.

Невиплачений борг використовувався як засіб політичного пресингу, що підштовхує як Угорщину, так і Польщу до ринкових реформ, а потім і до капіталізму західного зразку. Як це не парадоксально, дві найбільш реформовані соціялістичні системи перебували у найбільшій залежності від своїх фінансових зобов’язань перед світовою економікою й особливо міжнародними кредиторами. Ці борги перешкоджали успішному проведенню реформ насамперед тому, що не дозволяли вчасно запровадити конвертовану національну валюту і лібералізувати торгівлю. Вони також лягали додатковим тягарем на бюджет і підсилювали тиск інфляції.

На відміну від Угорщини, основна частина иноземного боргу Польщі належала урядам західних держав. Борг цей був результатом прагнення західних держав почати структурні зміни з иншого боку залізної завіси. Але на той час залізна завіса вже стала фікцією, як і планова економіка, принаймні щодо двох найбільш реформованих країн (Польщі й Угорщини). У самій Польщі проводилася величезна робота з лібералізації економіки з метою мати змогу виконати свої фінансові зобов’язання. Тому у середині 80-х років у Польщі надавалось величезного значення співробітництву з ЕБРР і МВФ, і у 1986 році вона знову приєдналася до Бретонської угоди «Про післявоєнну валютну систему 1944 року»¹⁶. Членство у цій організації зобов’язувало країни проводити структурні перетворення, що могли б свідчити про прагнення політичного керівництва реалізувати необхідну правову реформу. Країни-учасниці цієї угоди могли посприяти у підготовці необхідних заходів і надати пільги і фінансову допомогу. До кінця 80-х років став очевидним той факт, що без такого роду підтримки навіть найбільш амбіційні й оптимальні реформи не можуть бути доведені до логічного завершення. Природно, така допомога не була надана ні Польщі, ні Угорщині, оскільки усім було зрозуміло, що найбільш безболісним для Заходу шляхом порятунку від соціялістичних режимів була гра з наданням кредитів. Цей шлях і був обраний.

Таким чином, відсутність усебічного підходу до вирішення соціяльно-економічних проблем, недостатня увага до політичних заходів на підтримку реструктуризації економіки, зростаюча інфляція, усе більший розрив між фактами й обіцянками, нестерпний гніт иноземного боргу стали основними факторами, що пояснюють початковий провал ринкових реформ у Польщі.

До кінця 80-х років економіка Польщі, як і инших соціялістичних держав, стала страждала від серйозного нападу «утоми росту». Населення цих країн (инакше кажучи, основні виробники матеріяльних цінностей) виражало усе більше невдоволення мірою усвідомлення того, що їхня праця усе менше і менше цінується внаслідок неправильного політичного керівництва, що привело до стагнації виробництва і слабкої конкурентоспроможности продукції, що випускається. Народ, як основного споживача, не влаштовувала бюрократична (якщо не сказати – грабіжницька) система розподілу благ. У соціяльному плані громадяни почували себе пригнобленими, оскільки не могли впливати на хід економічних і політичних змін, щоб захистити свої інтереси. Поєднання цих трьох факторів стало досить могутнім стимулом до того, щоб зробити ще один крок від планової економіки до ринкової системи.

Не дивно, що і громадськість, і політичне керівництво Польщі втомилися від повторюваних і, головне, марних спроб провести реформи і вже були готові відмовитися від них. Крах соціялістичної системи був невідворотний. Прийшов час для повної її трансформації і переходу до иншої системи.

Наприкінці 80-х – початку 90-х років почався перехід до ринкової економіки. Без перших кроків із усіма їхніми промахами і досягненнями історичне зрушення такого роду не було б можливим. Отриманий у ході реформ досвід спростив проведення фундаментальних змін. Принаймні, деякі з уроків були засвоєні міцно.

Зараз уже не важливо, чи мали який-небудь шанс на успіх попередні реформи. Важливо те, що Польща стала першою країною з числа соціялістичних держав із плановою економікою, що рішуче і безповоротно відмовилася від реформування старої системи і стала на складний шлях будівництва зовсім нової системи.

1.5. «Чим гірше, тим ліпше»

При проведенні економічної реформи головними на порядку денному завжди виявляються політичні питання про напрямки і темпи розвитку, а також про витрати і результати. Прийнято вважати, що в умовах стабільних, традиційно демократичних систем погіршення їхнього функціонування є серйозною інтелектуальною і політичною проблемою; політика, що викликала цю проблему, зазнає критики і швидко корегується. Ніхто не пропонує замінити саму систему, оскільки існує тверде переконання, що корекція політики виправить становище.

Однак, у европейських соціялістичних країнах ситуація складалася инакше – питання про заміну системи вже давно висіло у повітрі. Будь-які ознаки кризи з радістю віталися як дисидентами усередині цих країн, так і їхніми иноземними однодумцями.

Останнім часом в економіках Китаю і В’єтнаму, незважаючи на високі темпи росту, теж спостерігалися ознаки структурної кризи. Її наближення часто породжує надії на те, що скрутні обставини можуть спровокувати глибокі зміни, а в иншому випадку це буде неможливо. «Криза відкриває можливості для реформи. Вона змушує людей повірити в те, що їхнє становище тупикове» (Джеремі). Це дуже типово для европейського соціялізму: перед тим, як поліпшитися, ситуація, імовірно, стане гіршою.

У 80-і роки таке становище спостерігалося принаймні в декількох соціялістичних країнах Европи, коли погіршення економіки розглядалося деякими економістами як вдалий поворот подій, що може стимулювати реформи і в остаточному підсумку приведе до скасування соціялістичного ладу. Як би блюзнірськи це не звучало сьогодні, правда полягає в тім, що формула «чим гірше, тим ліпше» широко використовувалася польською опозицією на чолі з «Солідарністю». У той період для погіршення (читай – для поліпшення) економічної ситуації організовували тривалі страйки, постійні вимоги індексації заробітної плати, великих субсидій для державних підприємств і т.д.

Було очевидно, що відмова від соціялістичної економіки неможлива без підтримки народу. Тому шокуюча логіка наведеної вище формули полягала в тому, що будь-які поліпшення соціяльного і політичного клімату можуть знизити шанси на проведення реформ: ліпше, коли люди бажають змін, і чим гірша ситуація, тим сильніше це бажання. Инакше кажучи, рівень життя й умови праці спочатку повинні погіршитися, а в післяреформенний період – почати поліпшуватися. Усе це, звичайно, спонукало тягу до «ліпшого» майбутнього. За тим же принципом проголошувалося, що все одно буде «гірше», навіть якщо ситуація поліпшиться в умовах старого режиму. Иншими словами, «поліпшення» чи «погіршення» ситуації в країні з економічної площини перейшло в площину політичну. Такий стан справ, безсумнівно, сприяв кризі, що привів до катастрофи «реального» соціялізму, до серйозного скорочення виробництва й обвалу економіки на ранніх стадіях переходу.

Одним з головних стимулів реформ, розпочатих різними соціялістичними урядами, було прагнення підвищити ефективність виробництва і рівень життя. Але, з погляду політичних перспектив реформи, безсумнівно, були також засобом захисту і зміцнення соціялістичної системи. Тому опозиція сподівалася використовувати реформи для досягнення протилежної мети, тобто для скинення порядку, що її не влаштовував. Те, що одні вважали ліками, инші розцінювали, як отруту. Влади розглядали нові економічні фактори як засіб продовження існування соціялізму, а опозиція вважала економіку інструментом скасування цього ладу.

Чим гіршою була економічна ситуація, тим швидше ситуація могла вийти з-під контролю уряду. Усвідомлення цієї небезпеки викликало в різних країнах різну реакцію. Якщо Угорщина, Польща і Совєтський Союз (при Горбачові) намагалися рішуче рухатися вперед шляхом економічних реформ, розглядаючи їх як протидію соціяльним бурям, то, у свою чергу, Албанія, Чехословаччина і Румунія відмовилися від будь-яких ліберальних реформ, прагнучи замість цього зміцнювати роль існуючої влади і протидіяти будь-яким крокам до політичної лібералізації. Уроки цього вибухонебезпечного становища були добре засвоєні лідерами Китаю і В’єтнаму.

Як це не парадоксально, але чим більше країна відкривається для тісних контактів з навколишнім світом, тим важче політичній опозиції удержатися від спокуси скористатися тактикою «чим гірше, тим ліпше». Така ситуація склалася на Кубі. Економічні труднощі, з якими зіштовхнулася ця країна після катастрофи совєтського блоку, ускладнюються зараз діями політичної опозиції. Домашні опоненти, а особливо групи, що перебувають поза країною, виразно вважають, що прийшов час подвоїти зусилля для подальшого погіршення економічної ситуації, для того щоб, на їхню думку, підсилити імовірність економічних і політичних перетворень. І знову – «чим гірше, тим ліпше».

Економічна і політична дискусія на користь економічних санкцій, застосованих час від часу до соціялістичних країн (і инших) очолюваної США коаліцією багатих країн і міжнародних організацій, що найчастіше залежать від цих держав, має саме ці корені. На жаль, такі санкції, незалежно від того, чи страждають від них політичні режими, чи залишаються індиферентними, як, наприклад, довгий час було з Кубою і Північною Кореєю, завжди сприяють зубожінню простого народу.

До Польщі економічні санкції застосовувалися у 80-х роках. Вони в значній мірі сприяли погіршенню економічної ситуації в той період і, відповідно до формули «чим гірше, тим ліпше», поліпшенню політичного клімату, необхідного для остаточного прориву¹⁷. В’єтнам теж випробував такого роду натиск завдяки американським санкціям, що були скасовані зовсім недавно. Навіть у постсоціялістичну еру тверді санкції застосовувалися з різних політичних мотивів щодо Бєларусі, Хорватії і нової Югославії. Уже в 1997–1998 рр. (особливо в США) багато хто висловлювався за запровадження економічних санкцій проти Китаю, навіть напередодні американської зустрічі у верхах. І все-таки «прагматична» альтернатива «чим гірше, тим ліпше» не завжди відкидалася, і впевненість у тім, що «гірше» далеко не завжди означає «ліпше», найчастіше перемагала. Геополітичні спостереження иноді показують, що набагато більше можна втратити, ніж здобути, намагаючись досягти «поліпшення шляхом погіршення».

1.6. Від ринкового соціялізму до відродження капіталізму

Наприкінці 80-х – початку 90-х років соціялістичні країни зміцнилися у своїй рішучості відмовитися від старої системи, що була вже нездатною адаптуватися до вимог світової економіки, і одночасно обрати шлях до ринкової економіки. Відхід від соціялізму став можливий, коли назріла відповідна політична ситуація. Вона полягала, насамперед, у тому, що проведення ринкових реформ, вироблення середньотермінові і довготермінові стратегії росту економіки вимагали нових підходів і методів, що соціялістичній системі було не до снаги.

Мало хто сумнівався у тому, що нова система буде певним типом ринкової економіки, однак було багато сумнівів із приводу того, з чого починати і до якої ринкової економіки варто прагнути. Якщо політичним лідерам і широким верствам населення було зрозуміло, що прийшов час відмовитися від колишньої системи, то на самому початку переходу не всі розуміли (або не наважувалися відкрито сказати), що майбутнє полягає в реставрації капіталізму. І от наприкінці 1989 року в Чехії, Угорщині і Польщі, а в 1990–1992 рр. у ряді инших країн, включаючи колишні совєтські республіки, узяла гору думка, що прийшов час запровадити якийсь тип «соціялістичної ринкової економіки». У деяких випадках про це заявлялося відкрито. Прикладом тому може служити програма першого постсоціялістичного уряду Польщі 1989 року. І тільки пізніше прийшло розуміння того, що ліберальна економіка вільного ринку, незалежно від того, які соціяльні риси в ній закладені, повинна бути капіталістичною.

При цьому вирішальне значення мали чотири умови. По-перше, майже із самого початку переходу політичні діячі і провідні економісти вважали, що запровадження ринкової економіки вимагає не тільки ринку збуту, але також діючого ринку робочої сили і капіталу. Останні повинні виникнути в зв’язку зі зростанням ролі приватної власности. Початковий процес росту приватного капіталу, обмежений на ранньому етапі колишніми ідеологічними нормами, у підсумку набирає темпи і приводить до бурхливого розвитку основ капіталізму навіть у тих країнах, що обрали поетапний перехід до приватизації. Таким чином, у початковий період ринки капіталу виникають радше хаотично, ніж організовано.

Впливові польські політики вважали, що утопічний «народний капіталізм» можна створити шляхом вільного розподілу державної власности. Так було з «Солідарністю» і її лідером Лєхом Валенсою, що згодом став президентом країни. Робітники, політичні діячі і всі ті, хто першими відчули на собі блага денаціоналізації, швидко стали затятими захисниками розширення ринкових інститутів. Особливо серед робітників було багато людей, готових ледве не зі зброєю в руках виступити на захист приватизації, а значить – проти соціялізму.

Тільки коли було вже пізно повертати назад, вони, нарешті, зрозуміли, що підтримували не що инше, як реставрацію капіталізму, а не якийсь «соціялістичний ринок», «ринковий соціялізм» чи (ще чистіше!) «соціялізм із людським обличчям»¹⁸. Насправді «Солідарність» була заснована в 1980–1981 рр. і орієнтувалася на зміну соціялізму, а не на його заміну. Аналогічну позицію пізніше займав М. Горбачов і (принаймні, на початку свого правління) Б. Єльцин, а також керівники ряду колишніх совєтських республік. Зусилля Азербайджану, Бєларусі, Туркменістану й Узбекистану усе ще були спрямовані на реформування старої системи, а не на підготовку переходу до капіталізму.

По-друге, із самого початку було ясно, що запровадження ринкової системи в конкретній країні означає її наступну інтеґрацію в глобальну економіку. Таким чином, відкритість і лібералізація стали необхідністю, а не предметом вибору, до чого нові лідери виявилися не підготовленими. Незважаючи на те, що вони заперечували повномасштабне входження у світову економіку, економіка їхніх країн була уже відкрита ринку, і цей крок став невідворотним. Таким чином, вони відкрили для себе, що відкрита ринкова економіка і капіталізм повинні тісно взаємодіяти.

По-третє, инші країни швидко пішли слідами тих, що попереду. Прагнення до прискорення реформ і переходу до ринку (що пізніше буде названо «реставрацією капіталізму») поширилося дуже швидко. Країнам Балтії і Киргизстану треба було менше часу, щоб стати на цей шлях, ніж, наприклад, Монголії й Україні. Болгарію ж і Румунію до початку ринкових перетворень підштовхнула подвійна криза, фінансова і політична. У більшості країн ширився рух за зміну системи. Конкретними кроками на шляху реставрації капіталізму сприяв переконливий приклад вільних ринків, що виникають у сусідніх країнах. За цими процесами у Чехії, Естонії, Угорщині, Польщі і Словенії стежили і на Балканах, і в колишніх совєтських республіках.

По-четверте, країни, де соціялістична економіка зазнала краху, не могли домогтися успіху без активної підтримки ззовні. Без сумніву, країни-учасниці Бретонської угоди підтримували спрямованість инших країн до створення економіки неокапіталізму. Звичайно ж, Захід надавав політичну і фінансову підтримку тільки тим державам, що гарантували в кінці перехідного періоду побудову економіки вільного ринку. У певному сенсі ця підтримка при переході від державного соціялізму до «соціялістичної ринкової економіки» допомогла переконати країни, що стали на шлях перетворень, рухатися далі і приступити до створення ринкового капіталізму.

І ось зроблений ще один крок до капіталізму, і світова капіталістична економіка виявилася потужно втягнутою у цей процес. Тепер же капіталістичні країни і міжнародні організації всіляко сприяють прискоренню переходу від соціялізму до капіталізму.

Як у теорії, так і на практиці багато чого ще залишається незрозумілим щодо характеру ринкових реформ і самого переходу до ринкової економіки. Що варто розуміти під цією концепцією? Ми втягнуті в дуже динамічний історичний процес. Глибокі зміни відбуваються як на економічному, так і на політичному рівнях. Иноді вони проводяться поетапно, иноді радикальними методами. Деколи мова йде тільки про реформування старого режиму, иноді про перехід до зовсім нової системи. На цьому шляху можливі не тільки успіхи, але і провали. Тому буде корисно уточнити деякі поняття і терміни, оскільки вони важливі для подальших міркувань.

Насамперед, варто відрізняти реформу, орієнтовану на ринок, від переходу до ринкової економіки. Якщо реформа спрямована на вдосконалення існуючої системи, то перехід означає спробу вдихнути в неї нове життя. При переході до ринкової економіки завдання полягає в заміні старої системи і впровадженні економічних відносин нового типу.

До 1989 року в ряді країн проводилася серія реформ, але ці спроби фактично зійшли нанівець до середини 90-х років, коли усі вони поставили за мету замінити стару соціялістичну систему на нову.

Як же можна класифікувати зміни в Китаї і В’єтнамі? Чи є вони початковою стадією ринкової реформи в рамках соціялістичної економіки чи знаменують собою намічений перехід від соціялізму і капіталізму?¹⁹ Відповіді на ці питання ще більш скрутні, якщо врахувати всі заплутані експерименти з різними комбінаціями соціялізму і ринку в період ранніх реформаторських програм. Хоча ці експерименти на перевірку виявилися марними, це не означає, що аналогічні спроби не принесуть результатів в иншій країні. Тому приклад Китаю важливий не тільки в силу значимости цієї країни і її економіки, але і того нового шляху, що вона обрала для впровадження так званого «ринкового соціялізму».

Характер майбутньої системи в Китаї ще не настільки чітко вимальовується, як у Европі і колишніх совєтських республіках, однак деякі фактори уже свідчать про те, що перехід близький. Китайці і в’єтнамці, як ніколи раніше, наблизилися до впровадження ринкової економіки, або, иншими словами, як ніколи раніше відійшли від традиційної соціялістичної системи. Їхні економічні системи, схоже, рухаються в напрямку до ринку, у той час як політична система плететься в хвості. У підручниках з питань порівняння економічних систем Китай уже визнаний як країна з ринковою економікою²⁰. На думку деяких експертів протягом наступних десяти років Китай буде не менш «капіталістичним», ніж, скажімо, Індонезія.

У переддень XV з’їзду Комуністичної партії Китаю у вересні 1997 року Ву Чінг Лі, один з найвідоміших китайських економістів, дав таке визначення соціялізму: «Це соціяльна справедливість плюс ринкова економіка». Таке визначення однозначно підходить не тільки для соціялістичних і постсоціялістичних країн, що реформують свою економіку, але і для ряду инших країн, які завжди будуть заперечувати, що мають що-небудь спільне із соціялізмом, наприклад, Велика Британія в період адміністрації Маргарет Тетчер чи Сполучені Штати, коли президентом був Рональд Рейган.

Проте, це не просто лінгвістичний пасаж, оскільки иноді слова випереджають дії, як у випадку з Китаєм. Це чітко прописано в недавній історії їхніх двадцятирічних реформ: нові терміни і визначення виражали наміри нової політики, особливо в період політичної кризи.

Із заяви иншого китайського автора: «Перед нашим соціялістичним домом висіли два гасла: на першому було написано «егалітаризм», на другому – «державна власність». Денг покінчив з егалітаризмом, тепер на порядку денному стоїть зміна прав власности».

Але ні китайські реформи, ні посилення В’єтнаму не ліквідували монополію комуністичної партії на економічну діяльність. Державний сектор, як і раніше, залишається домінуючим, незважаючи на деяку децентралізацію і швидкий ріст міського і сільського підприємництва.

Послабивши бюрократичний натиск економіки, центр все-таки залишив за собою істотний контроль за цінами, міграцією робочої сили, інвестиціями, переміщеннями грошових потоків і розподілом кредитів.

Разом з тим, ці країни, ще не відступивши від соціялістичної системи, є більш просунутими з погляду деяких ринкових перетворень, ніж перехідні економіки постсовєтських країн. М. Нуті відзначає, що «обидві ці країни пішли далі, ніж реформована економіка совєтського типу, покінчивши, зокрема, з дефіцитом і в такий спосіб змінивши ситуацію на ринку. У певному сенсі Китай може, принаймні, випереджати деякі перехідні економіки в таких областях, як конкурентоспроможність товарів і створення фінансових установ».

Справедливо буде сказати, що ці дві країни пішли далі будь-якої иншої держави в реформуванні своєї соціялістичної системи, але не можна також заперечувати, що якби не перехід до ринку соцкраїн Европи і колишніх совєтських республік, то навряд чи хто-небудь назвав усе, що відбулося в Китаї і В’єтнамі, переходом до капіталізму. Це саме так, якщо враховувати инший аспект цього переходу – нерозривність економічних і політичних змін. Якщо брати до уваги чисто економічний аналіз, то тільки економічні фактори повинні визначати характер реформи і переходу. Однак, у дійсності ситуація є набагато складнішою. Економічні заходи, як правило, набагато тісніше зв’язані з політикою і макроструктурою, ніж це прийнято вважати.

Тоді виникає головне питання: чи правильно трансформувати соціялістичну економіку в ринкову без одночасного перетворення політичної системи? Історія пропонує багато прикладів, коли прискорений ріст і успішна економічна реформа, включаючи лібералізацію і відкритість стосовно світової економіки, були можливі і без істотної політичної волі і демократії.

Разом з тим, логіка розвитку в еру ґлобалізації світових економічних процесів підказує, що темпи росту мають свою межу, якщо не супроводжуються достатнім прогресом на політичному фронті. Можливо, докази того, що ринок може успішно реформуватися і ріст економіки буде стабільним, незалежно від політичного режиму, правильні протягом деякого часу, поки дана країна належить до таких, що розвиваються. Однак, у певний момент, що залежить від рівня загального розвитку, характеру технічного прогресу і рівня інтеґрації зі світовою економікою, подальший ріст і розвиток стають значною мірою залежними від політичної лібералізації. Рано чи пізно вона стає або перешкодою, або каталізатором економічного прогресу.

Мені можуть заперечити, що за наступне десятиліття рівень розвитку і технологічні зв’язки пришвидшили політичну лібералізацію таких країн, як Індонезія, Південна Корея і Тайвань, чого не можна сказати про Китай і В’єтнам. Можна прогнозувати початок процесу демократизації в Китаї і В’єтнамі у найближчому майбутньому, але вона буде більш поетапною, ніж це відбувалося в соцкраїнах Европи і деяких колишніх совєтських республіках. У тривалій перспективі економічний ріст і розвиток без підтримки демократичних інститутів можуть відбуватися спазматично. У дуже віддаленому майбутньому, скажімо, протягом двох поколінь, добре налагоджена ринкова економіка неминуче об’єднається з демократичною політичною системою.

Перехід завжди асоціюється з комбінацією економічних і політичних змін, у той час як реформа пов’язана винятково з економічними змінами. Тому ніхто не очікував істотних політичних зрушень під час ранніх реформ економічної системи ряду країн Европи і колишнього Совєтського Союзу. Насправді, коли ранні економічні реформи приносили позитивні результати з погляду підвищення рівня життя і добробуту народу, прагнення до політичних змін слабшало і боротьба за демократизацію стихала. На противагу цьому, процес переходу до ринкової системи зобов’язаний проходити паралельно заходам щодо створення демократичного суспільства. Оскільки в деяких країнах усе відбувається инакше, знову виникає питання: чи здають вони собі справу, до чого прагнуть – до ринкової реформи чи ж переходу до капіталізму?

Инша невизначеність виникає тоді, коли реформа чи процес переходу не є чітко поетапними чи радикальним. Питання може полягати у самому визначенні: що одним здається поетапним переходом, инші вважають радикальною реформою. Ряд китайських політичних діячів і економістів заявляють, що їхні реформи є свого роду поетапним переходом, і з цього погляду вони розглядають зміни в Европі як радикальні чи реформи так званої «шокової терапії». Але тут виникають, принаймні, дві проблеми. По-перше, чи аналогічний в остаточному підсумку процес реформ у Китаї процесу переходу в країнах Европи? По-друге, чи можна точно назвати зміни, що відбуваються в ряді країн Европи, радикальними реформами, якщо, як уже відзначалося раніше, ціль цього переходу полягає в заміні старої системи на нову?

Відповіді на ці питання будуть отримані згодом, тому що критерієм може служити кінцевий результат цих змін, поки нікому не відомий. Якщо в Европі й у більшості (якщо не в усіх) колишніх совєтських республік соціялістична централізована планова економіка явно поступилася місцем капіталістичній ринковій економіці, то шлях, що вибрали Китай і В’єтнам, поки ще не ясний²¹. Потрібно багато років, щоб зрозуміти, чи перебували у 90-х роках Камбоджа, Китай, Лаос і В’єтнам у процесі переходу до ринкової економіки і капіталістичної системи, чи ж займалися всебічним і ефективним реформуванням соціялізму.

Проблему радикального і поетапного переходу варто розглядати і з иншого погляду. Перехід до ринку є складним процесом перетворень на всіх рівнях економічного і політичного життя країни. У сфері економіки можна розрізнити три різні, але взаємозалежні етапи, за посередництвом яких відбуваються всі зміни: а) лібералізація економіки і макроекономічна стабілізація; б) макроструктурна реформа; в) мікроекономічна реструктуризація можливостей економіки.

Незважаючи на очевидність того факту, що лібералізація лежить в основі переходу до ринку, також загальновідомо, що завжди така лібералізація супроводжується дестабілізацією, викликаної ростом цін і нейтралізацією так званого «інфляційного зависання»²². Тому лібералізацію повинні супроводжувати розумні зусилля зі стабілізації економіки, особливо щодо стримування розбазарювання державної скарбниці і контролю над інфляцією, що із самого початку розвивається швидкими темпами й у деяких випадках доходить до гіперінфляції. Цю роботу по переходу можна виконувати радикальним чи поетапним способом. Вибір способу залежить від рівня монетарної і фінансової нестабільности, а також від стану контролю за цінами і торгівлею до початку переходу. Чим більше економіка контролювалася центром і чим вище фінансова нестабільність на початку шляху, тим більш раціонально варто скористатися можливостями радикального переходу до проблеми лібералізації і стабілізації.

Друга сфера, тобто структурна реформа, включаючи приватизацію і корпоративне управління, завжди має на увазі поетапний процес. За винятком колишньої НДР, ці зміни за своєю природою вимагають більше часу і є дуже дорогими з фінансової і соціяльної точок зору. Потрібні роки для створення належної макроструктури. Таким чином, макроструктурну реформу можна провести більш-менш ефективно, швидше чи повільніше, але тільки не радикальними методами.

Мікроекономічна реструктуризація наявних потужностей – третя частина переходу – повинна бути поетапною. У цьому випадку навіть колишня НДР не була винятком. Нові капіталовкладення, закриття старих фабрик, перерозподіл робочої сили і перепідготовка кадрів, спроби підняти конкурентоспроможність підприємств і утилізація засобів, що надходять – усе це вимагає часу і великих грошових витрат. Реструктуризація вимагає розумного втручання уряду і мудрої індустріальної політики. Щоб протистояти соціяльному стресу, викликаному цією реструктуризацією, необхідні політична воля і згода населення, а також значні капітали. Насправді, політичний консенсус і капітал стають деякою мірою взаємозамінними, якщо і того й иншого достатньо. На жаль, така ситуація існувала тільки в колишній НДР.

Однак, ситуація ця досить складна, і не можна просто заявити, що існує чітка альтернатива: поетапний перехід, чи шокова терапія. З упевненістю можна сказати лише те, що так звана «шокова терапія» зовсім неприйнятна для комплексного процесу переходу. Радикальний підхід прийнятний для лібералізації і макроекономічної стабілізації. Деякі аспекти структурних реформ можуть бути вирішені радикальним способом, якщо це дозволяють політичні і фінансові умови. В иншому випадку для цього потрібно багато часу. Революційний поштовх до змін може створити необхідні умови для початку поетапного переходу, але в жодному разі не здатний замінити сам перехід.

Таким чином, перед більш реалістичною політикою постає проблема: як відбудеться економічна перебудова – за допомогою певного набору засобів чи спонтанно. Иншими словами, перехід здійснюється за планом чи випадково? Якщо подивитися під цим кутом зору на частий приклад «шокової терапії» у Польщі в 1989–1992 рр., то стає ясним, що радикальні спроби додаткової лібералізації для прискорення процесу реформ привели до доволі хаотичної ситуації, при якій події розвивалися довільно, і тільки пізніше, у 1993–1997 рр., почали застосовувати більш організований підхід.

Цікаві спостереження з цього приводу зробив американський економіст Д. Вільямсон. От що він пише автору цієї книги: «Мені особливо сподобалися Ваші спроби визначити альтернативою цій поквапливості більш ретельну розробку окремих компонентів політики, а не загальноприйняте поступове реформування. ...Чесно визнаю, що будучи тоді на місці Бальцеровича (заступник прем’єр-міністра і міністр фінансів Польщі в 1989–1991 рр.), я б, імовірно, не зміг підготувати пакет засобів, що, як я зараз розумію, були потрібні Польщі в той час, і заклали основу Вашої успішної роботи в Міністерстві. Імовірно, потрібні були великі зусилля, щоб змусити Ваших колег перебороти емоційний бар’єр і зрозуміти, що світ змінився, і навіть надати Вам можливість поправити їхні помилки і переконати в необхідності нової моделі. Це нагадує мені ситуацію в Англії: мені більше подобається, як веде справи Тоні Блер, ніж пані Тетчер, але я не впевнений, що він міг би з’явитися без неї».

Таким чином, радше психологічне, ніж економічне розуміння иноді виходять на перший план як вирішальний фактор, що сприяє радикальним політичним заходам. Схоже, однак, що ми усе ще розходимося в нашій оцінці ролі і сумі великих витрат. Чи були ці втрати незначними, як деякі вважають дотепер, чи надмірними, як намагається дехто довести?

Дотепер на ці питання немає однозначних відповідей. Розглянувши безліч умов і їхнє значення для реальної стратегії переходу, М. Вольф, наприклад, доводить, що навіть у Польщі в 1989–1990 рр. практикувався поетапний підхід, і тільки пізніше в 1991 році були початі радикальні кроки.

Серед инших країн, що практикували радикальну стратегію переходу, можна назвати Албанію, Угорщину, Литву, Словаччину з 1992, Чехію, Естонію і Киргизстан з 1993 року. Відповідно до даної класифікації жодна з цих країн не переходила від радикального шляху до поетапного чи від поетапного до уповільненого, як Азербайджан, Вірменія, Бєларусь, Болгарія, Грузія, Казахстан, Молдова, Росія, Таджикистан, Узбекистан і Україна. Я. Корнаі і В. Попов розглядали В’єтнам як типовий приклад шокового підходу, указуючи на «негайно відпущені ціни і макростабільність». Відповідно, Росія й Україна приводяться ними як приклади стратегії «непослідовного шоку», коли ціни були відразу відпущені, але при цьому забезпечити макроекономічну стабільність не вдалося.

Усі ці арґументи не позбавлені обґрунтованости. Термін «шокова терапія» тепер існує досить широко, але розривання цього словосполучення дуже проблематичне, адже фактично, якщо на перехідному етапі країна переживає надмірний шок, то ніяка терапія вже не допоможе, на що вказує досвід Польщі в 1989–1992 рр.²³

Виходячи з цих міркувань, можна припустити, що, якщо існує «шокова терапія», то, за логікою, повинен існувати і «шоковий спад». Далі, якщо існує «шокова терапія» і, відповідно, «шоковий спад», виходить, можлива наявність «поетапної терапії» і «поетапного спаду» (табл. 4).

Таблиця 4. Ринкові реформи і перехід: поетапність і радикалізм, успіх і поразка*

* Складена автором

Уточнивши в такий спосіб таксономію і термінологію, а також деякі характеристики ранніх реформ першої декади переходу, можна вивчити окремі випадки для ліпшого розуміння цих термінів.

Ринкові реформи були початі в Росії у 80-і роки, коли країна усе ще була основою колишнього Совєтського Союзу. Реформи носили обмежений характер і не йшлося про якісь фундаментальні політичні перетворення. Вони були частиною поетапного процесу, що у підсумку закінчився великим провалом. Згодом, після 1990 року, почався перехід до ринку, у якому на поетапній основі були задіяні всі три складові цього процесу: лібералізація і макроекономічна стабілізація, макроструктурна реформа, мікроекономічна реструктуризація індустріальних потужностей, хоча деякі дотепер називають це «радикальною єльцинською реформою Росії». Однак, поетапна чи радикальна, але ця спроба закінчилася невдачею. У 90-і роки економіка Росії працювала винятково слабко, а фінансовий обвал 1998 року свідчив про те, що спроба переходу привела до гострої кризи і плутанини²⁴.

В останні два десятиліття Китай почав рішучу спробу провести розумні ринкові реформи, не допустивши лише політичної лібералізації. Це поетапний процес, і його не слід називати «переходом» за взірцем колишнього Совєтського Союзу 90-х років. Ці реформи, що ще зможуть (чи не зможуть) стати частиною переходу до повної ринкової економіки і демократії, були найбільш успішними за всю історію соціялізму, особливо якщо згадати підсумки ранніх реформ у Совєтському Союзі й инших країнах РЕВ. Результатом цих реформ став значний ріст китайської економіки, те саме можна сказати і про В’єтнам. А розпад економіки Росії й України в 90-і роки безсумнівно був наслідком неправильного керівництва перехідним процесом. Китай і В’єтнам служать ліпшими прикладами успішного здійснення поетапних ринкових реформ, у той час як Росія й Україна, принаймні до сьогодні є найбільш яскравими прикладами провалу поетапного переходу до ринкової економіки.

З погляду історичної перспективи, польські реформи принесли розчарування, хоча початкові перетворення соціялістичної економіки усе-таки внесли позитивний вклад в успіх перебудови. Насправді, у цій країні перехід до ринку вперше почався саме після провалу попередніх спроб реформування старої системи. Згодом, у 1989–1992 рр., була почата радикальна спроба лібералізації і макроекономічної стабілізації, що теж, хоча і частково, закінчилася провалом, особливо якщо порівняти прогнозоване скорочення виробництва на 3% у НДР і серйозний спад на 20% у Польщі в середині 1989 і 1992 року²⁵. Пізніше, у рамках програми «Стратеґія Польщі», політика лібералізації і макроекономічної стабілізації була поставлена на поетапну основу. І тоді прийшов успіх. Інфляцію вдалося знизити у 1994–1997 рр. на понад дві третини і одночасно підняти ВВП на 28%. Разом з тим, із самого початку переходу структурні перетворення проходили поетапно. Природно, ці зміни варто розглядати як прискорений розвиток змін, початих під час реформ 80-х років. Таким чином, після деяких хитань і помилок в управлінні, допущених у 90-х роках, перехідний процес з 1993 року став цілком нормальним з погляду перетворень ринкової структури і досягнення найвищого середньотермінового коефіцієнту росту не тільки серед перехідних економік, але і у всій Европі.

У 70-і і 80-і роки в Румунії, схоже, узагалі не починалося проведення ринкових реформ, і ранній перехід при відставанні політичної сфери провалився. Завдяки зростаючим труднощам і зміцнілій переконаності в необхідності прискорення процесу змін, тільки в 1997 році була спроба «радикалізувати» перехідні заходи.

Ще існують країни, у яких спадок старої системи вимальовується більш чітко, ніж риси нової. До їхнього числа можна віднести Бєларусь, Таджикистан і Туркменістан, що за оцінками Европейського Банку Реконструкції і Розвитку (ЕБРР) мало чого домоглися за останні роки. У Бєларусі економічні перетворення сповільнилися і «зів’яли», а управління економікою відбувається типово за совєтським зразком. У Таджикистані і Туркменістані частка приватного сектору становить лише 15% від ВВП, і процес ринкових змін має пройти ще довгий шлях до дійсно перехідної економіки.

З часом ситуація змінюється, і сьогоднішній успіх країни завтра може обернутися провалом, а те, що зараз здається простим набором реформ, може потім перетворитися в перехід (будемо сподіватися, що не навпаки). У такий же спосіб спроба підвищити ефективність централізованої планової економіки може закінчитися пошуками ринкового соціялізму. Схоже, що Китай і В’єтнам зараз перебувають саме на цій стадії. І в той же час, коли колишні совєтські республіки і постсоціялістичні країни Европи більшою чи меншою мірою втягнуті в перехід від соціялізму до капіталізму, Куба і Північна Корея відмовляються навіть від обмежених ринкових реформ. Загалом, значна частина світової економіки виконує важке завдання реалізації ринкового соціялізму чи реставрації капіталізму. Якого роду капіталізм із цього вийде – це вже инше питання.

1.7. Цілі переходу: перспективи та ілюзії

Процес переходу продовжується, і ставлення до нього міняється. На відміну від усім відомого відправного пункту, кінцева мета цього переходу не завжди ясна. З психологічної і політичної точок зору народи, здавалося, просто хотіли перебороти обмеженість старої системи, наївно думаючи, що цього буде досить для досягнення прогресу. Відоме старе, але «гірше», відкидалося, а невідоме нове, але «ліпше», приймалося. Люди вірили в те, що рано чи пізно на зміну старому прийде ліпше майбутнє, і цьому буде сприяти впровадження ринкової економіки. Однак, ці надії завжди були ілюзорними.

Сучасні поняття як «соціялістична ринкова економіка», «народний капіталізм», «самоврядування», «масова приватизація», «підвищення ефективности і конкурентоспроможности», використовувалися як замінники реальної суті системи, що повинна була з’явитися наприкінці переходу. Майбутні результати вимальовувалися найчастіше на основі досвіду инших, особливо держав з розвинутою ринковою економікою, а не на критичному аналізі своїх власних можливостей і особливостей. Приклад того, що відбувалося в сусідніх державах, мав особливе значення для формування сподівань і ставлення людей до процесу переходу в їхніх власних країнах. Відсутність реалістичних програм і чіткого бачення кінцевої мети переходу, поряд з незнанням історичної еволюції розвинутих ринкових держав, як видавалось, не мали вирішального значення в порівнянні з райдужними перспективами, які обіцяла ситуація, що склалася в цивілізованому суспільстві.

При визначенні шляхів перетворень домінували мінливі поняття щодо часу, який буде потрібен для цього переходу. Хоча психологічно це цілком зрозуміло, з наукового погляду це невірно, а з політичного – навіть ризиковано. Перший неґативний досвід, як результат труднощів, викликаних кризою на початку переходу, неминуче приводив до активних політичних дискусій і переоцінки ситуації. Протягом декількох років ці дискусії взяли гору над науковим обговоренням. Створювана при цьому атмосфера не завжди сприяла спокійному і зваженому аналізу. Більшість фахівців і інтелектуалів виявилося глибоко утягненими в політичні баталії. Не дивно, що так багато видатних діячів науки і культури зайнялися політикою і стали міністрами і навіть главами урядів, наприклад у Чехії, Грузії, Македонії і Румунії. У 1994–1997 рр. в уряді Польщі було більше вчених, ніж генералів у 80-х роках. Чим більше розчарування охоплювало при погляді на початкові результати змін, тим більше голосних слів виголошувалося на нескінченних нарадах.

Передбачення майбутніх перспектив було нереалістичним, і от чому. По-перше, зростання виробництва не виправдало очікувань. Природно, у нових політичних умовах прийдешня реальність вимальовувалася в райдужних тонах, і швидке зростання виробництва, як здавалося, було не за горами. Однак, цього не відбулося навіть у найпередовіших державах. Прийшло розчарування, тому що очікувані результати не підкріплювалися зваженими і перспективними проєктами. Найчастіше це були просто ілюзії чи реакція на минулі події, які ніяк не пов’язані з якимись конкретними планами.

У країнах, що приступили до реформ вже в соціялістичну епоху, очікування того, що перехід прискорить проведену перебудову, були виправдані лише певною мірою. У державах із шоковою динамікою переходу атмосфера була більш революційною: головні цінності старої системи підлягали негайному руйнуванню, і тоді ставало зрозуміло, що робити надалі.

Нові політичні лідери мали ілюзію, що просте руйнування «реального соціялізму» уже саме по собі швидко вирішить усі проблеми колишньої системи. Вони використовували це хибне уявлення для проштовхування заходів, що в иншій ситуації були б неприйнятні. На жаль, незважаючи на своєчасні попередження про неприпустимість такої поверховости, це відбувалося повсюдно. Така точка зору була поширена навіть у західних інтелектуальних і політичних колах і тому відображала їхню реакцію на даний перехід.

Уже у 1989 році, наприклад, погано обґрунтована утопічна мрія про прийдешній «стрибок» до вільного ринку широко пропагувалася в Польщі. На початку 90-х років надлишковий оптимізм щодо економічного росту явно проглядався серед керівників Німеччини, що сподівалися утягнути п’ять східних регіонів (колишньої НДР) в інтегровану ринкову економіку набагато швидше і зі значно меншими витратами, ніж це відбулося насправді. Надмірний оптимізм спостерігався й у середині 90-х років, коли учасники Бретонських угод пророкували відновлення економічного росту в Росії й Україні. Незважаючи на всі невдачі із шоковою терапією в 1997–1998 рр., помилки надлишкового ентузіязму і недооцінка термінів, необхідних для перебудови і забезпечення росту, була знову повторена, цього разу Болгарією і Румунією. Міжнародні організації, ліберальні газети і журнали завзято підтримували радикальні плани урядів і центральних банків цих країн, коли ці уряди і банки будували абсолютно нереальні плани, особливо щодо приватизації і стабілізації. Необґрунтовані обіцянки можна було прочитати і почути в програмах різних політичних союзів у цілому перебудовчому регіоні. Популісти і псевдопрагматичні партії обіцяли набагато більше, ніж могли виконати навіть при найбільш сприятливих обставинах.

Друга основна причина нереалістичного бачення майбутнього полягала в помилковості уявлення про те, що економічні системи і загальний рівень розвитку незабаром стануть такими ж, як у розвинених країнах. Ця ілюзія, схоже, дотепер існує в перебудованій Европі, де міраж добробуту від швидкого наближення інтеґрації з Західною Европою усе ще маячить на обрії. На початку цей перехід розглядався не як важкий процес побудови нової економічної системи з чіткими фінансовими механізмами капіталовкладень і новою моделлю розподілу прибутку, а просто як швидкий спосіб стати багатими. Замість того, щоб відкрити людям очі на те, що процес перебудови буде тривалим і дорогим, їх запевнили, що швидкий перехід швидше зробить їх багатшими. Хоча прагнення скоротити розрив між передовими ринковими країнами і постсоціялістичними державами було сприйнято позитивно, воно супроводжувалося вірою в те, що цей процес займе усього декілька років. Ця «щаслива невідомість» почала швидко випаровуватися (хоча і дотепер не зникла остаточно), як тільки став очевидним наступний факт: багатство – для обраних, бідність – для більшости. Мало того, ця формула в період переходу була більш актуальна, ніж при соціялізмі.

З суто економічної точки зору вважалося, що фінансові труднощі можна перебороти шляхом швидкої лібералізації цін, підтриманою жорсткою фіскальною і монетарною політикою. Передбачалося, що це відбудеться без значного спаду виробництва. Ще жодного разу уряди, міжнародні організації і провідні науково-дослідні установи не пророкували дійсних масштабів спаду, що приходить слідом за лібералізаційними і стабілізаційними заходами (розпочатими, до речі, за рекомендацією вищезгаданих організацій). На жаль, замість прямого переходу від інфляційного дефіциту до динамічної рівноваги і ринкових цін, спочатку відбувався перехід до «обвалу», а потім, після деякого виправлення і росту – до стагнації.

Усі перехідні економіки пройшли через гіркий досвід гострого спаду з масовим безробіттям. Для багатьох з них цей «неґативний шок» (без якої-небудь терапії) виявився ще більш неґативним, оскільки принаймні два покоління людей ніколи не зіштовхувалися відкрито з інфляцією і безробіттям. У людей – і це було абсолютно виправданим – складалося враження, що їхня країна, вийшовши з однієї кризи, відразу вступає в иншу. Розрегульована планова економіка поступалася місцем хаотичному (дикому) ринку, і на зміну перекосам, властивим соціялістичній системі, прийшли перекоси, характерні для раннього капіталізму.

По-третє, політика переходу була помилковою. Народам довелося заплатити високу ціну за помилки, прямим результатом яких стали різке зубожіння населення і зниження рівня життя. Виробництво впало, скоротилося споживання, збільшилася кількість людей, що живуть нижче рівня бідности, з’явилося масове безробіття. Зараз більшість перехідних країн нарешті стали на шлях видужання, а деякі з них уже вступили у стадію стабільного розвитку²⁶. Але все-таки залишається питання: чи добре засвоєні відповідні уроки? Якщо відповідь буде позитивною, то підстави для оптимізму є.

Дуже важко і, імовірно, неможливо вирішити проблеми, що залишилися у спадщину від статичної планової системи на основі принципів ліберальної ринкової політики, як це було неможливо зробити в рамках соціялістичної економіки. Схоже, зараз це ліпше розуміють у таких країнах, як Угорщина і Словенія, де ринкові структури вже займають домінуюче положення, а також у країнах з реформованою ринковою економікою – Китаї і В’єтнамі, і в державах, де ринкові методи використовуються тільки для підтримки статичних заходів, проведених бюрократичним урядом (Молдова й Узбекистан). Певне, шлях вирішення гострих економічних і соціяльних питань криється в прийнятті поетапних кроків для зростання ефективности економіки і рівня життя населення. Тільки правильно розроблений перехід, проведений на основі цілеспрямованої довготермінової політики, дає можливість досягти такого роду рівноваги. У потрібний момент це допоможе втілити мрію про діючу ринкову економіку.

Яке було розчарування, коли сценарій миттєвої трансформації кризової соціялістичної економіки в процвітаючу ринкову, з тріском провалився. Але на цьому неприємності не закінчилися. Після декількох років переходу, незважаючи на значний прогрес, досягнутий у справі структурної перебудови і стабілізації, видужання і ріст економіки усе ще проходили повільними темпами. Стабільність ще не наступила. Соціяльна підтримка переходу була слабкою і хиткою. Для успішного переходу економіка повинна домогтися постійного росту. Тільки в цьому випадку можна гарантувати підвищення рівня життя.

Подолати катастрофу соціялістичної системи вдалося в основному мирним способом. Серед винятків – колишні югославські республіки, особливо Боснія і Герцеговина і нова Югославія, а також у різні періоди колишні совєтські республіки: Азербайджан, Вірменія, Грузія, Молдова і Таджикистан. Збройні регіональні конфлікти виникали там не з вини економічних факторів. У будь-якому випадку, мирний плин першого десятиліття постсоціялістичного переходу є величезним досягненням. Якщо врахувати складність завдань цього процесу, ситуація цілком могла б вийти з-під контролю, а ціна демонтажу соціялістичної системи могла бути набагато вищою.

Однак, з економічної точки зору, з огляду на майбутні труднощі, попереду ще довгий шлях, аби добре налагоджена економіка і дійсна демократія повстали з попелу соціялістичної системи.

2. Різні точки відліку

2.1. Геополітика: точки відліку і кінцеві результати

Хоча загальна ситуація з перехідними економіками виглядала набагато спокійніше наприкінці 90-х років, ніж кілька років тому, на їхньому шляху ще залишилося багато істотних труднощів. Багато що пов’язано з геополітичними аспектами перебудови, які варто розглядати у більш широкому контексті глобальної економіки і міжнародних політичних взаємин.

У 1997 році, у переддень щорічної наради ЕБРР, газета «Економіст» зокрема відзначала: «Ситуація на континенті в цілому, незважаючи на труднощі, що супроводжують падіння комунізму, поступово стає більш стабільної і підбадьорюючою. Навіть такі неусталені країни, як Росія, Румунія і Болгарія, просуваються в правильному напрямку. Прибалти виявилися менш вразливими, Кавказ менш хаотичним, Балкани не настільки кровопролитними».

Природно, постсоціялістичні країни-учасниці ОЕСР (Організація Економічного Співробітництва і Розвитку) тепер більш відкриті й інтегровані у світову економіку. Тому, незважаючи на труднощі, ситуація, схоже, розвивається «у потрібному напрямку».

Незважаючи на великі розходження цих країн, починалося чимало спроб класифікувати їх за чітко визначеними групами. У випадку з перебудовою це не так просто. Подібна класифікація стає ще більш ускладненою, якщо шукати не тільки спільні знаменники, але вдаватися в деталі.

Велике значення має геополітика. У сьогоднішній світовій економіці, в умовах вільної торгівлі, при величезних потоках капіталу, значній міграції робочої сили, швидкому обміні технологіями, «всесвітній павутині» і т.д. місцеперебування конкретної нації на карті світу вже не має такого значення, як раніше, у період колоніалізму, індустріальної революції, чи зародження соціялістичної системи під час холодної війни. Разом з тим, цей фактор усе ще важливий з погляду локальних, регіональних і глобальних політико-економічних відносин. Геополітичне розташування постсоціялістичних ринків є константою, що впливає на инші важливі моменти. Особливо з погляду інвестиційних зв’язків, моделей торгівлі і членства в регіональних організаціях. Минуле, сьогодення і майбутнє нації залежить не тільки від того, що вони зробили чи ще зроблять, але також і від їхнього місцеперебування.

На думку деяких авторів, географічне положення має велике значення для росту економіки. Вони намагаються пояснити цим можливості експансії. Як стверджується, деякі країни через своє невигідне географічне розташування приречені залишатися біднішими за инших. Якби це було так, Албанія і Куба повинні були процвітати, а Киргизія і Монголія – переживати занепад. Але все складається инакше. Отже, оцінку значимости місця розташування варто проводити з обережністю. Крім того, політичні аспекти географії також важливі. Ліпшим прикладом висловленого можуть служити Латвія, Литва й Естонія, що намагаються витягти саме політичну вигоду зі свого географічного положення.

Природно, інтеґрація у світову економіку більш важлива для країн, розташованих поблизу розвинутих ринків (Чехія, Угорщина), ніж для держав, менш вигідно розташованих географічно (Казахстан, Лаос)²⁷. Географічне положення, що протягом багатьох століть було невигідним з погляду труднощів і проблем економічного розвитку, сьогодні може виявитися сприятливим. Так, наприклад, відбулося з Польщею, чиє розташування між Німеччиною і Росією иноді приносило їй лихо, иноді вигоду. Чи взяти Словенію, що розумно використовує свою близькість до Австрії й Італії. Катастрофа соціялістичного порядку в Югославії і СССР викликала географічні проблеми відповідно в Македонії і Таджикистані.

Однак, такий тип труднощів не може служити виправданням відсутности всеосяжної структурної реформи. Радше, вони повинні стимулювати серйозні спроби відкрити економіку країни для широких зв’язків з иншим світом. Прикладом цьому може служити Монголія, що має відносно невигідне географічне положення, але яка досягла значного прогресу на шляху лібералізації, на противагу деяким иншим країнам Центральної Азії, таким як Туркменістан. Таку сковуючу геополітичну позицію варто переборювати за допомогою великих зусиль з проведення розумних ринкових реформ і постсоціялістичної модернізації. Так само як людина може ховати недоліки своєї фігури за допомогою добре зшитого костюму, незручне геополітичне положення може бути компенсоване добре розробленою політикою і, навпаки, відносно вигідне положення може виявитися невикористаним унаслідок помилкової політики. Так відбулося зі Словаччиною, що на відміну від сусідньої Чехії, не була запрошена взяти участь у переговорах з Радою Европи (РЕ), і особливо з Бєларуссю, що, будучи територіально набагато більшою від своїх північних сусідів – Латвії, Литви й Естонії, одержала в два чи три рази менше прямих иноземних інвестицій.

Інтеґрація з найближчими сусідами, природно, простіша, ніж установлення зв’язків з віддаленими партнерами. Близькість повинна сприяти розвитку економічних зв’язків, але иноді справи складаються инакше. Радикальне зрушення торгівлі убік Заходу иноді мотивується радше політичними міркуваннями, ніж відносними вигодами, що привело до катастрофи торгових зв’язків між постсоціялістичними країнами Европи і колишніми совєтськими республіками. Наприклад, Бєларусь і Польща мають досить протяжний спільний кордон, однак лише 1–2% білоруського експорту надходить у Польщу. Торгівля між колишніми совєтськими республіками вже протягом багатьох років перебуває у жалюгідному стані. У період спаду виробництва традиційні ринки були віддані иноземним конкурентам. Згодом стало важко, якщо взагалі можливо, досягти колишнього рівня торгівлі і доступу на ці ринки.

При певних обставинах простіше встановити тісні зв’язки з віддаленою країною, ніж з безпосереднім сусідом. Така була справа між Кубою і Совєтським Союзом. Те ж відбувається з торгівлею й інвестиціями між Японією і Бразилією, ростом активности Китаю в Південній Африці і прогресом у торгових відносинах між Чилі і США в рамках Північноамериканської угоди про вільну торгівлю.

Катастрофа соціялістичної економічної системи і політичні наслідки цієї події поклали край моделі міжнародного співробітництва, прийнятої в совєтську епоху. Вакуум, що утворився, був заповнений капіталами розвинених економік західних сусідів (а тепер і політичних союзників), а також капіталами з більш віддалених країн, самодостатніх для надання інвестицій і для яких постсоціялістичний перехід є можливістю розширення ділових зв’язків.

І все-таки, незважаючи на ґлобалізацію і розширення участи перехідних країн у світовій економіці, труднощі і обмеження, пов’язані з їхнім географічним положенням, залишаються. Завдяки нинішнім глобальним тенденціям і особливостям постсоціялістичних змін, геополітика перехідного періоду викликає фундаментальну перебудову міжнародних зв’язків. Вона є каталізатором темпів переходу і визначає його результати.

Усередині централізованої планової системи складався певний структурний стереотип. Тенденція до уніфікації відомчих структур і спроби координувати політику розвитку привели в остаточному підсумку до того, що економіки таких віддалених країн, як Куба і В’єтнам, Болгарія чи Монголія, Румунія й Узбекистан, дуже різних з погляду їхньої історії, культури і геополітики, поступово почали використовувати аналогічні структури. Таким чином, соціялістичні країни, завдяки своїм особливим механізмам співробітництва і торгових зв’язків усередині РЕВ, стали дуже схожими.

Те ж можна сказати про виробничі структури, які, замість того, щоб підтримувати і доповнювати ода одну, стали радше конкуруючими у тому сенсі, що найчастіше робили ті самі, чи схожі товари. Спеціалізація цих структур була явно недостатньою. Через постійний дефіцит, що не дозволяв споживачам вимагати ліпшого, такого роду змагання, на противагу ринковій економіці, аж ніяк не сприяло підвищенню якости товарів. Централізоване планування, як це очікувалося його прихильниками, не змогло урізноманітнити економічні структури. На останніх стадіях соціялістичної системи конкурентоспроможність її промисловости на світовому ринку і навіть усередині РЕВ почали падати. І тоді міждержавна інтеґрація, організована соціялістичною командною системою, особливо на ранній стадії індустріалізації й у наступний період значного росту важкої промисловости, стала справжнім тягарем.

Тому постсоціялістичні держави відразу ж почали пошуки не тільки альтернативних шляхів розвитку, але і нових партнерів, з якими вони могли б взаємодіяти на більш-менш рівних умовах. Деякі европейські країни створили зону вільної торгівлі й активно працювали над зміцненням зв’язків з розвиненими ринковими державами²⁸. Цілком природно, що вони насамперед звернули свої погляди на західну частину континенту.

Для кавказьких республік було б цілком розумно шукати нових партнерів поблизу, включаючи Середній Схід, а для В’єтнаму, Камбоджі і Лаосу є найбільше логічним шукати партнерів в Асоціації держав Південно-Східної Азії (АСЕАН), у Японії і, звичайно, Китаї.

Угорщина і Словенія знайшли партнера – Австрію, Латвія й Естонія – Фінляндію, а Лаос і В’єтнам – Таїланд.

Деякі колишні совєтські республіки, схоже, були приреченими мати справу з Росією й одна з одною, але вже на иншій основі.

При централізованому плановому режимі Совєтського Союзу торгові зв’язки з иншими соціялістичними економіками визначалися державними структурами. В умовах економічного співробітництва між СССР і СФРЮ які-небудь прямі зв’язки між, наприклад, Молдавською РСР і Словенією були відсутні. Якщо пряма торгівля і велася між Монголією і Румунією, то її не могло бути між Румунією і Туркменією. Тому сьогодні, на противагу постсоціялістичній Европі, нові зовнішні зв’язки колишніх совєтських республік часто починаються з нуля.

Лібералізація і приватизація відкрили нові можливості для встановлення різних фінансових, інвестиційних, торгових і технологічних відносин із сусідами, що уже багато років живуть в умовах ринкової економіки. Не можна заперечувати той очевидний факт, що на нових ринках відразу з’являються міжнаціональні корпорації, і все-таки основна частина иноземних інвестицій, наприклад, в Угорщину приходить з Австрії, у Латвію – зі Швеції, у Македонію – з Греції, у Словенію – з Італії, у Туркменістан – з Туреччини, у В’єтнам – з Австралії. Одержати фінансову і технологічну допомогу з Північної Америки чи Японії, Гонконгу чи Тайваню, Великої Британії чи Іспанії також важко для Хорватії, як і для Польщі. Ця проблема є однаково гострою для невеликих країн (Македонія, Молдова), так і для більших держав (Казахстан, Україна). Набагато простіше імпортувати товари з Ірану у Вірменію, ніж у Боснію і Герцеговину, залучити фінські гроші і технології в Естонію, ніж в Албанію, чи одержати австрійські інвестиції для туристичного бізнесу Словаччини, ніж Киргизстану.

Торгівля й інвестиції явно залишають свій слід на шляху переходу, але те ж можна сказати і про науково-культурний обмін, де так само є важливим геополітичне положення. Для Чехії набагато простіше інтегруватися в Европейський Союз, ніж Україні, і не тільки тому, що рівень виробництва в Чехії більше відповідає Европейському рівню, але і тому, що ця республіка сусідить з Австрією і Німеччиною і має з ними міцні культурно-історичні зв’язки. Із зовсім геополітичних причин В’єтнаму було простіше приєднатися до АСЕАН, ніж Монголії, оскільки (хоча монгольська економіка і була більш лібералізованою) В’єтнам усе-таки розташований у південно-східній Азії. З аналогічних причин В’єтнам, Куба і Польща, усі в минулому члени РЕВ, уже належать, чи неминуче будуть належати, до регіональних організацій – Північноамериканської угоди про вільну торгівлю (НАФТА), СНД, ЕС і АСЕАН. Монголія може подати заяву про прийом до АСЕАН, але для вступу в НАФТА їй буде потрібно ще багато часу. Болгарія може ще раз провести переговори про вступ до ЕС, але вона навряд чи стане розглядати можливість приєднання до СНД. Таким чином, геополітичний аспект має велике значення для остаточних результатів перебудови.

2.2. Економічні системи і структури

Незважаючи на структурну стереотипність і наполегливі спроби підігнати різні соціялістичні політичні й економічні системи під один фасон, кожна соціялістична економіка мала свої особливості. Політичній спрямованості до одноманітности протистояли культурна спадщина, геополітичне положення, індивідуальне бачення соціялістичного майбутнього і суперечливі амбіції політичних лідерів.

І все-таки на Заході і на Сході починалися спроби згуртувати соціялістичні держави воєдино чи, принаймні, у дві групи: одну під керівництвом Совєтського Союзу, иншу під керівництвом Китаю. На Сході такого роду об’єднання використовувалося, щоб підкреслити загальні заслуги всієї соціялістичної системи, а на Заході це називали неґативною тенденцією соціялізму до придушення індивідуальности.

Яскравим прикладом може служити концепція так званого «передового соціялістичного суспільства», що пропагувалася Совєтським Союзом у 70-і роки. Ідея полягала у запровадженні моделі державного соціялізму, за допомогою якої можна ще міцніше згуртувати членів РЕВ. За винятком Румунії, усі члени РЕВ прагнули відповідати цим нормам і змагалися між собою за право ввійти до складу цієї організації. Дана модель мала також і політичне забарвлення і, таким чином, використовувалась не тільки як засіб пропаганди совєтської системи, але і як інструмент її гармонізації.

Можна виділити кілька типів соціялістичної економіки (табл. 5), але в умовах переходу від планової економіки до ринкової вся увага звичайна фокусується на конкретній формі, відомої як «державний соціялізм». Тому термін «постсоціялістичний перехід» відноситься до перебудови статичної економіки, для якої характерна монополія державної власности і чільна роль центрального планування при розподілі ресурсів і прибутку.

Таблиця 5. Типи і рівні соціялізму

* Кейнсіанство – теорія держрегулювання економіки (прим. ред.).
Джерело: М. Нуті, 1993 рік.

Розглянута тут економічна модель обмежена соціялізмом, що практикується Албанією, азіатськими соціялістичними державами, членами РЕВ, економіками совєтського типу і Югославією. Критерієм класифікації є системні характеристики, а не географічне положення, яке б не було значення останнього на різних стадіях холодної війни чи еволюції світової соціялістичної системи (ССС). Зрештою, Албанія, Куба і Північна Корея мали більше спільного наприкінці 80-х – початку 90-х років, незважаючи на той факт, що лежать на трьох різних континентах, ніж та ж Албанія, що сусідить з Югославією (чи Північна Корея з В’єтнамом, також азіатською країною із соціялістичною економікою). У той період визначальним фактором була не географія, а домінуюча ідеологія і реальна політична орієнтація.

З численних ідеологічних, політичних, культурних і економічних причин «відправні пункти» від соціялістичної платформи убік перетворень були різними в залежності від конкретної країни. Рівень розвитку, макроструктура, відносини зі світовою економікою, політична система, культура і ставлення до змін не були ідентичними. Велику роль грали збої індустріальних систем і моделі торгівлі²⁹.

Стан соціялістичних економік піддавався постійному аналізу, і хоча вони мали багато спільного, проте, у них були і значні відмінності. Як правило, усі ці країни позначалися одним кольором радше завдяки їхнім політичним, ніж економічним характеристикам. У переддень переходу соціялістичні (чи комуністичні) країни усе ще розглядалися як єдине ціле, хоча в сенсі економічної перспективи Угорщина і Польща, наприклад, були близькі до зразка ринкової економіки Аргентини, ніж до більш традиційної соціялістичної економіки Албанії чи Монголії. Отже, у Европі реформовану економіку мали Угорщина і Польща, Югославія практикувала чітку систему самоврядування і децентралізації, поруч з ними існували негнучкі централізовані планові економіки Албанії, Болгарії, Чехословаччини, Румунії і НДР, хоча остання і підтримувала досить тісні зв’язки з ФРН. Серед економік совєтського типу теж спостерігалися розходження. Якщо республіки Центральної Азії і Монголії, як менш економічно розвинуті, мали риси командної економіки, то прибалтійські країни були в цьому сенсі більш просунутими. Так само відрізнялися за рівнем розвитку південно-східні азіатські соціялістичні економіки від Китаю.

Таким чином, спадщина структурних і політичних рис колишньої економічної системи була не однаковою у цих країнах, так само як і позитивна спадщина високого рівня освіти, виробничих навичок і рівня доходів. Так само варіювалася їхня здатність адаптуватися до нових обставин.

Як це не парадоксально, у деяких випадках фактори, що здавалося, повинні були сприяти ринковим процесам, виявлялися перешкодою на його шляху. Наприклад, у Польщі, на відміну від инших країн, колективізація успіху не мала, і сільське господарство залишалося в приватному секторі протягом усього соціялістичного періоду. У 1989 році 80% фермерських господарств у Польщі були у приватних руках. Однак незабаром після початку переходу стало очевидним, що становище инших країн у цій галузі було відносно ліпшим, тому що примусова націоналізація і колективізація привела там до домінування державних і кооперативних господарств, і, у результаті, до більшої ефективности їхнього використання³⁰.

Фінансові й економічні механізми, що використовувалися відживаючою системою, мали велике значення з огляду на їхній позитивний досвід. У рамках механізму централізованого планування існувала велика розмаїтість методик і рішень для складання схем асигнувань, а в процесі ринкових реформ вони ще більше урізноманітилися. Деякі країни домоглися багато чого, але цього ніколи не було достатньо.

Польща наприкінці 80-х років більше була схожою на країни Південної Америки і Північної Африки з їхньою розваленою економікою, ніж на Румунію часів Чаушеску. Якщо нова польська економіка спиралася на сильний приватний сектор, то у Румунії монополія державної власности була абсолютною. У 1989 році в Польщі 50% усіх цін були ринковими, а в Румунії ціни встановлювалися центральною владою. У Польщі існував урядовий антимонопольний комітет і віталася конкуренція; у Румунії переважала державна монополія. У 80-х роках у Польщі у деякі галузі промисловости почали надходити прямі иноземні інвестиції, у той час як румунська економіка був щільно закритою від иншого світу. У Польщі на початку 1989 року були прийняті перші рішення на користь лібералізації обмінного курсу, і чорний ринок иноземної валюти перестав існувати; у Румунії залишався суворий державний контроль за усіма валютними операціями.

Ці приклади підтверджують більш широкі висновки про наявність якісних розходжень між соціялістичними економіками. Не слід сприймати їх у спрощеному виді, як уніфіковану групу, якою вони ніколи не були.

У 80-х роках у деяких країнах, таких як Болгарія, Угорщина, Польща і Югославія, вже існувала дворівнева банківська система, коли в инших усе ще домінував «монобанк» (тобто центральний банк виконував ще і комерційні функції). У цих країнах мережа комерційних банків, що діють окремо від центрального банку, з’явилася тільки на початку 90-х років. Якщо в більшості реформованих економік деяка гнучкість валютного режиму була запроваджена ще раніше, у деяких країнах це відбулося, коли перебудова вже почалася.

Однак найбільші розходження спостерігалися в сфері управління комерційним і державним сектором. У більшості реформованих економік, наприклад, в Угорщині і Польщі, а також деякою мірою в Болгарії і НДР, комерційні компанії були досить незалежними від впливу державних органів і самі управляли своїм бізнесом. Це було дуже важливо для економіки і політики перебудови. Чим більше економіка була децентралізованою і лібералізованою, тим легше проходили початкові стадії переходу.

У цих міркуваннях можна піти ще далі. Якийсь час серед окремих груп інтелектуального і політичного керівництва колишніх соціялістичних держав вважалося, що «реальний соціялізм» приречений. Однак, було б смішним стверджувати, що ця точка зору була широко поширеною в Албанії при диктатурі Енвера Ходжі чи серед провідних експертів Чехословаччини до весни 1989 року. Ця думка була широко поширеною в Угорщині, і, звичайно ж, у Польщі. У цьому сенсі інтелектуали (включаючи провідних економістів) і підтримуючі реформи політичні діячі готували безболісний відхід старої системи і рівний зліт для ринкового режиму, хоча привселюдно про це ніколи не говорилося.

Реформісти – політики чи економісти, особливо в Угорщині і Польщі, розчищали шлях для початку переходу, теоретичного і практичного. Без їхньої рішучости широкі зміни були б неможливі. Не дивно, що в цих країнах шлях від ранніх реформ до останніх стадій переходу уявляється найбільш послідовним. Отож, чим помітніша ця послідовність, тим ліпше функціонувала держава під час перебудови. Чим надійнішими були інтелектуальні і політичні основи перехідної політики, тим далі просунувся процес системних змін. Це не просто теоретичний висновок, зроблений на основі досвіду країн, що лідирують у перехідному процесі, але і політичне напуття відстаючим державам. Схоже, що деякі з них, наприклад, Китай і В’єтнам, вчасно це зрозуміли³¹. Инші, подібно Кубі і Північній Кореї, ще не засвоїли цю істину. Перед третьою групою країн – Бєларуссю і Туркменією – зараз відкриваються широкі можливості до осмислення вже наявного досвіду.

2.3. Фінансова дестабілізація і синдром інфляційного дефіциту

У рамках централізованої планової економіки фінансова система відігравала другорядну роль. Перевага віддавалася механізму прямих асигнувань, типовому для командної системи, і фінансові методи пристосовувалися до цього, а не навпаки. У країнах, більш просунутих на шляху ринкових реформ, фінансові важелі вже перестали грати лише пасивну роль у процедурах планування, а усе більше впливали на економіку. Оскільки фіскальні і монетарні процеси були більш незалежними, фінансова рівновага посіла більш високе місце в списку політичних цілей. Деякі країни проводили реформи, спрямовані тільки на обмежену фінансову лібералізацію державного сектору. Більш активна роль призначалася перерозподілу кредитів і потоків готівки, але в рамках централізованого планування, що усе ще відігравало чільну роль. Передбачалося, що ці реформи допоможуть підняти ефективність і конкурентоспроможність. Так все і відбувалося якийсь час, поки ці процеси не почали виходити з-під державного контролю.

Усупереч очікуванням влади фінансові механізми працювали з постійним ухилом у бік дисбалансу. Цьому є безліч прикладів у всіх галузях економіки. Коли стало зрозумілим, що планові важелі не здатні більше виправити цей недолік, проводилася часткова і контрольована лібералізація.

На початку спостерігалося підвищення ефективности виробництва завдяки збільшенню його гнучкости і здатности пристосуватися до умов ринку і зовнішніх потрясінь. Це сприяло більш розумному розподілу ресурсів і середньотермінових вкладень. Пізніше, через політичні помилки і несумісність командних і ринкових методів, дисбаланси з’являлися знову, і тиск інфляції знову зростав. Брак відчувалася не тільки в споживчих товарах і послугах, але й у напівфабрикатах, засобах виробництва, робочій силі й иноземній валюті. Це впливало на стан не тільки місцевого ринку, але й експортного сектору. Наповнення скарбниці є вже серйознішою проблемою. У 1990 році цей дефіцит (баланс центрального уряду) соцкраїн Европи і Совєтського Союзу оцінювався МВФ у 5% від ВВП. Державний борг, включаючи иноземну заборгованість, теж зростав. Загальна иноземна заборгованість цієї групи країн піднялася з 154 млрд. доларів у 1989 році до 170 млрд. у 1990 році. Заборгованість піднялася з 22 до 34 млрд. доларів, і співвідношення процентної несплати до експортних доходів зросло з 10,9 до 18,1%. Загальна сума боргу піднялася з 77 до 89,8% стосовно обсягу експорту. Через різкий спад експорту це співвідношення підстрибнуло до 122,3% у 1991 році, і економіки цих країн виявилися на грані дефолту. Особливо близько до цього рубежу виявилася Польща.

На останніх стадіях існування режиму планової економіки в Европі і колишньому Совєтському Союзі розрізнялося дві групи країн. До першого відносилися тверді, традиційно командні економіки з їхніми марними спробами врегулювати командними методами грошовий і товарний потоки. Через негнучкість ціноутворення це привело до збільшення сукупного дисбалансу і дефіциту товарів. До другої групи входили країни, що прагнули до впровадження ринкових механізмів, однак усе ще в рамках статичної економіки, що поставило їх перед небезпекою відкритої інфляції.

Протягом тривалого часу уряди намагалися домогтися рівноваги шляхом збільшення товарних пропозицій (тобто в кількісному вимірі). Коли ці спроби провалилися, занижені ціни викликали ріст дефіциту, і новий зріст цін став неминучим. Зовсім очевидно, що дійсний попит потрібно стримувати шляхом скорочення реальних доходів, а не шляхом збільшення пропозиції, що виявилося фатальним в умовах гострого дефіциту.

Отже, пішов різкий стрибок цін. Передбачалося, що це буде одноразовий захід, однак через якийсь час цикл повторився знову. Це відбулося з вини залишкових структурних коренів дисбалансу, головним чином підвищеного попиту, і багато в чому відрізнялося від ситуації в ринковій економіці. Тоді орієнтовані на ринок політичні діячі вирішили відмовитися від такого роду вказівки з визначення цін на користь ринкових методів. Однак, ці зусилля були досить слабкими й обмеженими, і інфляційний тиск став постійним фактором. Сила цього тиску була то більшою, то меншою, але ніколи не зникала цілком. Чим більше реформувалася економіка (а головним напрямком реформ була подальша лібералізація цін), тим крутішим був ріст відкритої цінової інфляції (табл. 6).

Таблиця 6. Відкрита інфляція в країнах з централізованою плановою економікою: індекс споживчих цін

Джерело: дані МВФ за 1992 рік.

У переддень постсоціялістичної трансформації деякі країни усе ще належали до першої групи з традиційно командною економікою, яку супроводжувала зростаюча недостатність товарів, викликана прихованою інфляцією. Друга група держав уже вийшла на широку дорогу відкритої інфляції, хоча і прогресувала в справі впровадження ринкового ціноутворення.

Природно, усередині кожної групи умови складалися по-різному. Країни першої групи (Болгарія, НДР і Чехословаччина) менше страждали від прихованої інфляції, недостатність товарів була не такою гострою і менш неґативно позначалася на виробництві, ніж в Албанії, Румунії чи СССР. У другій групі, у державах з частково лібералізованими цінами, існували дві моделі. В Угорщині і Югославії рівновагу між попитом та пропозицією було досягнуто за допомогою класичного ринкового методу (невластивого плановій економіці) – відкритої інфляції і росту цін, що значно знизив дефіцит. У Польщі неправильне управління макроекономічним процесом, викликане ростом політичної напружености, привело до росту дефіциту і прискорення темпів цінової інфляції.

Тим часом, Китай і В’єтнам цілком успішно (протягом довгого часу) здійснювали поступову лібералізацію цін. Подібно державам Европи, що входять до другої групи, політика цих двох країн обмежила ріст цін, але і не викликала дефіциту. Це відбулося, головним чином, завдяки розумному поєднанню політики розвитку і системних реформ. Метою цих реформ було збільшення пропозиції в умовах контрольованої лібералізації цін. Розпочався значний ріст постачань продуктів харчування й инших споживчих товарів, і споживчий ринок загалом врівноважився. У такий спосіб інфляцію, схоже, було узято під контроль.

На противагу цьому, в Европі «синдром інфляційного дефіциту» привів до спаду виробництва, до впровадження стресових схем заміни нав’язуваних товарів і їхнього нормування, що зводило нанівець можливості росту реального споживання. У деяких країнах спостерігався значний ріст цінової інфляції при обмеженому дефіциті товарів. Це мало місце в Угорщині і Югославії в 80-і роки, у Китаї і В’єтнамі в першій половині 90-х років. В инших країнах відзначався величезний дефіцит, але лише незначна відкрита інфляція, як наприклад у Румунії і Совєтському Союзі у 80-х роках, а на Кубі й у Північній Кореї у 90-і роки.

Але була ще і Польща, яка страждала і від гострого дефіциту товарів, і від високих темпів цінової інфляції, тобто – від синдрому інфляційного дефіциту. Наприкінці 1989 року у цій країні інфляційне нависання оцінювалося в межах 25–35% від загального залишку коштів у населення чи приблизно 10–12% від щорічного доходу родини.

Хід подій у Польщі наприкінці 80-х років частково повторився в Совєтському Союзі на початку 90-х. У 1985 році сума змушених заощаджень у СССР почала наростати прискореними темпами; за підрахунками Ради Европи ці накопичення склали 4,1 млрд. чи всього 1,1% від загальних заощаджень при загальних доходах родин, що витрачаються, 371,1 млрд. карбованців³². До 1990 року цей коефіцієнт підстрибнув до 20,4%: видатки громадян у цілому тоді становили 562,5 млрд., а сума примусових заощаджень досягла 114,5 млрд. карбованців. Ці цифри набули великого значення, коли лягли в основу програми побудови ринкової економіки за 500 днів.

Ринкові клірингові ціни були важливі для нормального функціонування централізованого планування і тим більше були невід’ємною частиною реформованої системи. Таким чином, навіть часткова лібералізація цін, проведена в рамках централізованої планової економіки, повинна вважатися позитивним фактором для наступної постсоціялістичної трансформації. Якщо після невдалих спроб домогтися часткової лібералізації і стабілізації при соціялістичному режимі нестійкість економіки на початковому етапі переходу залишалася ще значною, збалансувати її ставало усе важче. Водночас, реалізація структурної реформи і впровадження ринкового механізму можуть піти успішніше, якщо система (нехай частково) уже лібералізована до початку переходу. Наприклад, у випадку з Угорщиною і Польщею, иноді ранні реформи, націлені на лібералізацію, супроводжувалися дестабілізацією й інфляцією, однак ці зусилля мали вирішальне значення для подальшого розвитку, включаючи порівняно невеликий період часу, необхідний для одужання економіки. У країнах з незначною інфляцією цін, але твердим ціноутворенням, ситуація була менш сприятливою, оскільки інфляція, що виникає потім на початку переходу, створює додаткові труднощі, гальмує структурну реформу і, таким чином, відкладає момент одужання і росту.

2.4. Цикли росту і стаґнація соціялістичної економіки

На противагу ще недавно широко розповсюдженій, але помилковій думці, країни з централізованою плановою економікою в дійсності мали тривалий період нормального росту. У деяких країнах це відбувалося з кінця 40-х до кінця 80-х років. Особливо на самому початку темпи росту були порівняно високі. Цьому сприяло, головним чином, значне збільшення капіталовкладень, хоча темпи росту періодично знижувалися через необхідність розвитку також і споживчого сектора. Завдяки постійній потребі у робочій силі (на відміну від ринкової економіки), при соціялізмі існувала практично повна зайнятість. Однак ця повна зайнятість була побічним продуктом підвищеного попиту і низької продуктивности праці. Фактично зайнятість була навіть занадто повною і тому досить двозначною. Домінував так званий екстенсивний тип росту економіки, коли пріоритетне значення надавалось швидкості і кількості, і набагато менше уваги приділялось якості, ефективності, правильному поєднанню капіталовкладень і продуктивності.

Через їхні особливі характеристики, ті самі фактори спочатку сприяли прискореному зростанню виробництва, а в остаточному підсумку ставали причиною поступового зниження конкурентоспроможности і можливости задовольняти соціяльні потреби. У цьому сенсі ріст соціялістичної економіки багато хто врешті-решт вважав ілюзорним, оскільки на загальну думку сумарне збільшення вкладень може бути більш інтенсивним, ніж розширення продуктивности в цілому. Ця дисгармонія знайшла своє відображення в тому, що заборгованість збільшувалася швидше, ніж продуктивність. Ця заборгованість набула форми иноземного боргу, чи, при відсутності заставного ринку, «змушених» заощаджень громадян, чи того й иншого разом. У підсумку, через зростання неефективности і дисбалансу потенціал подальшого росту почав зменшуватися.

Раніше вважалося, що централізований розподіл капіталовкладень і засобів виробництва підсилить економічний прогрес, який при соціялізмі, на противагу капіталізму, буде не тільки швидким, але і послідовним. Передбачалося також, що властиві капіталізму коливання циклу виробництва не виявлять себе. Теоретичні арґументи й офіційні прогнози пророкували відносно високі темпи росту, значно вищі, ніж навіть в альтернативних умовах ринкової економіки. Вважалося, що такі високі темпи росту будуть цілком стабільними, без яких-небудь злетів і падінь. Головним завданням макроекономічної політики було швидке і стабільне зростання виробництва, що, як передбачалося, приведе до підвищення рівня життя. Інвестиції вважалися головним стратегічним інструментом досягнення цієї мети. Абсолютний рівень інвестицій і коливання їхньої інтенсивности не тільки вважався припустимим, але і використовувався як інструмент для вирівнювання темпів росту. Це пояснює, чому масштаби росту інвестицій чи коливання у формуванні капіталу були настільки значними в порівнянні з повільними темпами росту споживання і ще менш помітними коливаннями темпів росту ВВП.

Якщо відбувався спад, як, наприклад, трапилося вперше наприкінці 50-х років, після початкової стадії прискорення індустріалізації, провину за це покладали або на випадкові обставини, або нові політичні лідери звинувачували своїх попередників у допущених помилках. З ідеологічних і політичних міркувань ідея про те, що ендогенний* механізм політичного регулювання розмірів інвестицій може викликати регулярні коливання темпів росту, була відкинута. Якщо економіка планується з центру, вона не може бути об’єктивним процесом, незалежним від бажання урядів³³.

Незважаючи на це, при соціялізмі ріст економіки випливав з моделі квазірегулярних прискорень і уповільнень. На відміну від національного доходу, інвестиції час від часу скорочувалися, хоча загальний курс був на прискорення і наступне уповільнення довготермінового їхнього росту. У середній і довготерміновій перспективі, за деякими винятками, рівень ВВП постійно зростав. Коливався лише коефіцієнт росту. У цей час чітко проглядався досить регулярний цикл росту, що продовжувався звичайно чотири роки (табл. 7).

Таблиця 7. Цикли економічного росту у країнах з централізованою плановою економікою (1950-1989 р.р.)

Коли виникала небезпека (а може, можливість?) відступу від соціялізму (Угорщина 1956 року, Чехословаччина після 1968 року чи Польща після 1981 року), вона негайно усувалася, і не тільки силовими методами. Сила була «гомеопатичним» засобом, що міг лише на якийсь час зняти проблеми, але не лікував їхні структурні корені. Єдиним шляхом рішення цього довгострокового завдання було підвищення рівня життя населення. Але досягти цього можна було тільки за допомогою швидкого росту. Фактично скрізь у періоди, що слідують за політичними кризами, спостерігалося прискорення економічного росту.

Иншою характеристикою темпів довготермінового росту була тенденція до їх сповільнення. Протягом десятиліть спостерігався ріст економіки, але разом з цим довготерміновий коефіцієнт її росту знижувався. Очевидно, існує причинний зв’язок між циклами росту економіки і здатністю підтримувати високі темпи цього росту. Тенденція до прискорення зужила себе для послідовного розвитку з усіма неґативними наслідками, що випливають звідси. Темпи росту поступово знижувалися. У 1989–1990 рр. з’явилися ознаки стагнації. У кожного із семи Европейських членів РЕВ у 1989 році відзначалося зниження росту національного доходу. Як найбільше яскраві приклади тут можна привести Болгарію, Польщу і Румунію. Що більш важливо, цього разу майже не було можливости відновити зростання виробництва, як це часто робилося раніше. Стара система вичерпала себе. Цей факт послужив сигналом до переходу і пошуків нової системи, здатної прискорити ріст економіки.

На початку 90-х років не було б такого гострого спаду, якби не почався процес перетворень. Без політичної рішучости власть імущих, чого б це не вартувала, почала радикальні кроки убік ринкової економіки. Уповільнений економічний ріст, типовий для кінця 80-х років, міг би продовжуватися ще багато років. У рамках централізованої планової економіки не було ніякого шансу для фундаментальних змін, однак існувала можливість продовжити використання старих методів макроекономічного управління. Отже, була також можливість зберегти ріст, що, однак, постійно б сповільнювався. Хай там що, політичні й економічні фактори (оскільки окремо вони не могли стати причиною переходу до нової системи) вказували на те, що безперервність росту, досягнутого при старій системі, перестала існувати. Намітився певний вакуум: старе уже вмерло, а нове тільки зароджувалося.

Різке зниження ВВП у Північній Кореї (на одну третину в 1990–1997 рр.) і кубинська криза 90-х років показують, що аналогічна ситуація склалася й в економіках тих країн, що зберегли стару систему і проводили колишню політику. Однак, спад виробництва в цих країнах меншою мірою залежав від характеристик їхніх економічних систем, а більшою від факту ізоляції цих систем від світової економіки, які, наприклад, Північна Корея сама створила навколо себе, а Кубі була нав’язана ззовні. Можна, проте, стверджувати, що суть проблеми криється у зворотному: криза в цих країнах виникла через їхній недавній вступ у світову економіку (тобто через їхню значну відкритість для зовнішніх потрясінь), через скасування иноземних субсидій і вимушеного переходу на світові ціни, що відбулося в результаті розпаду РЕВ і катастрофи торгових зв’язків з колишнім СССР.

Якби економіки, що перебувають зараз на стадії переходу, не відмовилися від старої системи на початку 90-х років, то в наступні роки їхнє виробництво могло б збільшитися чи неістотно скоротитися. Але якщо вони б продовжували використовувати старі методи, то тривалість періоду стагнації і масштаби спаду економіки залежали від проведених реформ і обраної політики. Якщо ці гіпотетичні реформи мали всеосяжний характер, виробництво могло різко зрости, як це відбулося в Угорщині після 1968 року, у Польщі після 1971 року чи в Китаї і В’єтнамі нещодавно. Якщо ж такого роду реформи не проводилися б, виробництво повинно було скоротитися, що фактично вже і почалося. Однак, це чисті міркування і нічого більш. Головне полягає в тім, що перехід почався.

3. Системні зміни і функціонування економіки

3.1. Реформи і ріст економіки: Китай і В’єтнам

При соціялізмі і централізованій плановій економіці можливі високі темпи розвитку. Ріст економіки може бути швидким і зберігатися протягом довгого часу, але за умови, що економічна система вчасно і відповідно реформується і напрямки розвитку довільні. Таке поєднання – реформи плюс вірний вибір напрямків розвитку – необхідне для досягнення позитивних результатів. При цьому реформи і напрямки розвитку повинні бути адекватні як обмеженням, так і позитивним можливостям існуючої системи. Сама по собі добра система не може компенсувати відсутність розумної політики розвитку, точно так само як лише розумна політика розвитку не може перетворити погану економічну систему в добру. Це дві сторони однієї медалі – здатність тривало і плідно розвиватися.

Нам видається, що в Китаї і В’єтнамі, на противагу дореформеній Европі і колишньому Совєтському Союзу, ця обставина не була врахована. Проте, напрошується кілька питань. До яких меж ці нації будуть здатні підтримувати настільки високі темпи росту, у той час як політика й економіка затиснуті у вузькі рамки суміші із соціялізму і ринку? Чи здійснюють вони, як і раніше, ринкові реформи, що мають за мету тільки поліпшення старої соціялістичної системи, чи вже перебувають на шляху від реформ до постсоціялістичних перетворень? І якщо вони на шляху до таких перетворень, чи означає це, що вже має місце зрушення у бік реставрації капіталізму, хоча очевидно, що апріорі і мови немає про тотальну відмову від соціялізму. Можливо, про це ще рано говорити.

Китай і В’єтнам є в історії соціялістичної економічної системи хорошим прикладом діючої комбінації вибору курсу розвитку і системних реформ. Очевидно, у керівників цих двох країн не було ніяких планів ліквідації соціялістичної системи, і такого повороту подій навряд чи можна невдовзі чекати. Справді, лідери цих країн, схоже, переконані в необхідності зберегти систему, і більшість людей, здається, підтримує їх у цьому.

Але час йде швидко, і досвід підказує, що соціялістична система не може витримати історично довгого випробовування часом, якщо розраховувати тільки на старі структури, інститути й установи. Якщо ставити за мету зберегти соціялістичну систему взагалі, це може бути досягнуте шляхом майбутніх змін і розумного пристосування до нових обставин у світовій економіці, а також за допомогою компромісу між сподіваннями і потребами суспільства. Єдино можливий спосіб зберегти соціялізм – видозмінити те, як він функціонує, не торкаючись його основ. Це потребує подальшої децентралізації і лібералізації у тих рамках, що допускає статична економіка.

Економічна система Китаю вже дуже істотно змінилася, хоча це ще і не повний капіталізм. Правляча партія стала цілком прокапіталістичною (або нам так видається) принаймні з часу проведення XV з’їзду партії, що відбувся навесні 1998 року, і вже не повинна б називатися комуністичною³⁴. Хіба може називатися комуністичною партія, що проголосила політику еволюції реформ у перехідний період і масову приватизацію, створила реальний ринок праці, що різко зменшив частку державного сектору, і розв’язала проблему безробіття, закрила збиткові державні підприємства, заохочує зростаючі прямі иноземні інвестиції і не проти експансії иноземного капіталу?

Є ще один урок, що його уряди азіатських соціялістичних країн із швидко зростаючою економікою, схоже, прекрасно засвоїли. Тільки за умови, якщо темпи росту економіки великі – лише тоді існує широка підтримка народних мас подальшого реформування чи системи, принаймні, тільки в цьому випадку може бути нейтралізована активна протидія реформам. Якби у 80-х роках Европейські соціялістичні країни і колишні республіки Совєтського Союзу продемонстрували б такі ж темпи росту валового продукту, як Китай і В’єтнам, то дуже сумнівно, що вони стали б здійснювати реформи, які ми в даний час спостерігаємо. Система розвивається мирно аж ніяк не тому, що зміни з нетерпінням очікуються інтелектуалами, пропагуються засобами масової інформації, вітаються иноземними інвесторами, лобіюються міжнародними організаціями чи на них наполягають уряду инших країн. Усі ці фактори можуть діяти тільки як каталізатор процесу, коли цей процес уже став неминучим усередині самої країни, коли незабаром реальні зміни вишукуються політичними лідерами і підтримуються бажанням народу. Якщо ж надії людей і їхні соціяльні потреби можуть бути задоволені в процесі еволюції, можливої при цій системі, тоді мало хто зможе зважитися замінити її иншою системою. Відповідно до логіки китайців і в’єтнамців, немає такої вже нагальної потреби заміняти існуючу в них систему. Радше, навпаки, у них, схоже, існує переконання, базоване на аналізі того, що відбувалося в инших країнах: будь-який рішучий крок, замість того щоб вирішити старі проблеми, може викликати безліч серйозних нових проблем.

Результати перетворень у Европі і постсовєтських країнах за перше десятиліття і справді бентежать. За період з 1990 по 1998 рік внутрішній валовий продукт (ВВП) у Росії і на Україні скоротився вдвічі, у той час як у Китаї і у В’єтнамі він подвоївся. Сторонньому спостерігачу і справді може здаватися, що підхід до вирішення питання в Росії і на Україні куди гірше сприяє цілям розвитку і прогресу, ніж у Китаї і В’єтнамі. Але цього разу Росія й Україна дійсно виявили неґативний приклад переходу до ринкової економіки і демократії західного типу.

Китайська і в’єтнамська економіки аж ніяк не виявляють ніякої «зростаючої утоми». Їхня спроможність до швидкого росту і сталого розвитку далеко не вичерпала свого потенціалу. Але якщо ситуація погіршиться, що можливе в результаті зовнішніх впливів, то позитивне ставлення до ґрунтовних системних перетворень може швидко здобути широку підтримку. Більш глибокі ліберальні реформи чи навіть перехід до постсоціялістичних інститутів можуть опинитися на першому плані фінансовою нестабільністю і зниженням темпів росту. Саме тому в період східноазійської кризи 1997–1998 рр. у Китаї і у В’єтнамі було серйозні сумніви щодо курсу на розвиток реформ. Удар, нанесений цією кризою курсу реформ, може бути навіть сильнішим, ніж вплив постсоціялістичних перетворень у Східній Европі. Було помічено, що у в’єтнамському варіанті дискусія тепер йде про те, що: «...є ціна реформ, але існує також і ціна нереформування, і, оскільки східно-азіатська криза поглиблюється, ціна нереформування росте... Вказуючи на важкі часи, що чекають В’єтнам, МВФ відзначає, що уряд продовжував роботу над ініціативами проведення економічних реформ, але деякі кроки видаються сумнівними. Економіка В’єтнаму витримує удари з усіх боків. Багато фінансових організацій примушують уряд країни розробити дво- чи трирічну програму розвитку фінансової сфери, державних підприємств і зовнішньої торгівлі з вказівкою виразних орієнтирів для кожного року («Дивелопмент Ньюс», 1998 р.)».

Існують ще три питання, особливо актуальних у світлі того, що у Китаї і у В’єтнамі проживає 1,3 мільярди осіб – у чотири рази більше населення 27-и перехідних країн Европи і СНД.

Перше питання – де межа економічного росту без комплексного переходу до сучасної ринкової економіки? Відповідь полягає в тому, що хоча і можливо довготерміново витримувати високі темпи росту при соціялізмі, але тільки в тому випадку, якщо реформи позитивно впливають на модернізацію економічної і фінансової системи, а не є просто випадковою реакцією на сформовану в даний момент ситуацію. Приймаючи до уваги увесь взаємозв’язок сучасних технологічних, торгових і фінансових взаємин, такий динамічний ріст був би неможливий у традиційній командній економіці, але цілком може бути поєднаний з ринково орієнтованим соціялізмом, що ясно продемонстрували Китай і В’єтнам. Більше того, швидкий і довготерміновий ріст можливий, але тільки якщо приділяється належна увага еволюційній політиці, що, однак, не повинна розглядатися лише як замінник необхідних системних реформ. Структурні реформи й еволюційна політика повинні підтримувати один одного.

Питання друге: до якого рівня лібералізована і частково вільна економічна система є сумісною з недемократичним політичним режимом? Ось тут дати відповідь досить складно. Змішані результати Европейських реформ і провал політики гласности і перебудови у Совєтському Союзі схиляють до висновку, що вищевказана система несумісна з режимом такого роду. До деякої межі, яку не так просто визначити, подальший економічний розвиток не може відбуватися без політичної лібералізації. Обмін інформацією, вільний рух капіталів, велика трудова міграція, так само як і технологічні і фінансові зв’язки надзвичайно важливі для міжнародної ділової активности: у наш час усі ці найважливіші компоненти росту вимагають постійного прогресу на політичній арені. В епоху економічної відкритости потоки капіталу і зв’язані з ними міжнародні відносини такі, що можуть бути використані найбільш ефективно тільки в рамках політичної волі.

На ранніх етапах соціялістичної індустріалізації і колективізації, особливо в країнах, що тоді бідували, як Китай і В’єтнам, було куди простіше проводити мобілізацію трудових ресурсів відповідно до центрального плану (програми), що підтримувалась авторитарним режимом. У наші дні куди простіше досягти економічного прогресу демократичним шляхом. Рух до демократії є тільки справа часу і методів, що будуть використані для такого руху. У певному сенсі це уже відбувається, хоча і поволі. За час, що пройшов між початком і кінцем «ери Ден Сяопіна», не тільки економіка Китаю, але також його політична система і суспільство значно змінилися, а подальші зміни цілком можна охарактеризувати, як якісні. Незважаючи на велику швидкість і поглиблення курсу реформ після XV з’їзду партії, рух до демократії усе ще є еволюційним. Хоча з боку воно виглядає не так ефективно, як у постсоціялістичних країнах, але зате куди більш ефективно з погляду еволюції.

Незважаючи на усі свої недоліки, політичний режим Китаю наприкінці 90-х продемонстрував ознаки ліберальних змін, у всякому разі, у порівнянні з сімдесятими роками. Китайська політична система не демократична в порівнянні з нинішньою системою в Росії, але вона безумовно більш демократична в порівнянні з совєтським режимом десять чи двадцять років тому.

Еволюція змін в Азії фундаментально відрізнялася від таких же змін у постсоціялістичній Европі і республіках колишнього Совєтського Союзу. В Азії економічні реформи прокладали собі шлях, значно випереджаючи політичну лібералізацію. У Европі, навпаки, навіть у передових країнах економічні реформи рухалися слідом за політичними змінами, що відбувалися з революційною швидкістю.

Третє питання сформулюємо так: чи існує «третій» шлях, окрім соціялізму і капіталізму? Безумовно, третій шлях, якщо він і є, тепер уже не має ніякого практичного значення для постсоціялістичних економік, включаючи найбідніші з них – Албанію і Македонію. Навіть ті, що плетуться в хвості в инших – Бєларусь і нова Югославія – свого часу увіллються у постсоціялістичне русло, у якому йдуть инші країни цього регіону.

Для центральноазійських країн СНД, що не так далеко просунулися шляхом змін, теж, як видається, не існує третього шляху. Проте, хоча це і не так важливо для них, ці нації можуть взяти куди більше з досвіду Китаю і В’єтнаму, ніж з досвіду передового капіталізму чи російського постсоціялізму. Складові елементи китайських і в’єтнамських реформ – такі, як нові інституціональні формування, неортодоксальний підхід до макроекономічної стабілізації, поступова лібералізація торгівлі, обмежений валютний контроль, керований розподіл потоків капіталу, поступова приватизація, готовність до прямих иноземних інвестицій, децентралізація в управлінні державним сектором, підтримка спільних підприємств, перехід влади до місцевих адміністрацій – є добрим прикладом політики, яка може значити для Середньої Азії більше, ніж досвід інституційно сформованих перехідних країн Европи.

Часом буває ліпше спізнитися на дружню вечірку, ніж не прийти на неї взагалі. Такі країни, як Куба і Північна Корея, повинні витягти істотний урок зі змішаних результатів постсоціялістичних перетворень у СНД, так само як і з успішних реформ соціялістичних економік Азії. Залишаючись переконаним поборником ортодоксального соціялізму, Кубі кінця 90-х років настав час виявити мудрість і зробити відповідні висновки зі своїх успіхів і поразок.

Куба і Північна Корея вже наприкінці 90-х років були змушені піти на суворі обмеження. Але є істотна різниця між спадом у постсоціялістичних економіках і аналогічних явищах у нереформованих соціялістичних економіках. У постсоціялістичних економік спад виробництва відбувся унаслідок вимог, обумовлених необхідністю макроекономічної стабілізації. У нереформованих соціялістичних економіках спад виробництва був викликаний обмеженням постачань і феноменом дефіциту. Таким чином, якщо Куба і Північна Корея зможуть наслідувати приклад Китаю чи, що більш бажано, приклад В’єтнаму, то вони зможуть здобути шанс здійснити успішні зміни без подальшого спаду. Якщо ж він і відбудеться, то буде досить скромним і викликаним обмеженням попиту, а не кризою у постачанні. Таким чином, ці економіки зможуть уникнути подальшого падіння в прірву – усі питання у виборі курсу.

Проте, з огляду на політичні і геополітичні фактори, нам, швидше за все, доведеться побачити зовсім різні моделі розвитку в цих двох специфічних випадках. На Кубі можна чекати на першому етапі безладдя і дестабілізації, потім піде приплив капіталу від кубинської еміграції, що живе у Флориді, далі – відновлення економіки і її ріст за аналогією з економіками инших латиноамериканських країн і країн Карибського басейну. Для Північної Кореї радше можливий процес керованого переходу до ринкової економіки азіатського типу, що буде проходити набагато довше, ніж процес німецького возз’єднання. Отже, геополітичний аспект буде здобувати вирішальне значення. Майбутній курс розвитку цих двох країн значною мірою залежить від рішень у Маямі і Сеулі, що будуть обмежувати альтернативи розвитку.

3.2. Перехідний період і спад виробництва: Европа і колишні республіки СССР

Довгий і складний ланцюг політичних і соціяльних, психологічних і поведінкових, структурних і інституціональних, економічних і фінансових подій відокремлює постсоціялістичні перехідні країни сучасности від соціялістичних економік минулого десятиріччя, нехай навіть лідируючих у реформуванні. Проте, багато зв’язків з ними усе ще існують, і чим вони міцніші, тим більшою кількістю спільних рис володіють системи – як ті, що починають, так і ті, що завершують процес перетворень.

Зрозуміло, що особлива увага повинна бути приділена співвідношенню «безперервність – перервність». Безумовно, мудріше намагатися вибудовувати стратегію подій, ніж дозволити їм розгортатися самим. Перервність, закладена в конструкцію, обходиться дешевше, ніж випадкова. У цьому сенсі ідеологічні побоювання і політичний консерватизм повинні бути відкинуті для відвертого проштовхування проблем усупереч державному втручанню.

Але є й инша думка. У деяких країнах, де ні реформи при соціялізмі, ні зміни в постсоціялістичну еру не заходили занадто далеко, спад у перехідний період був відносно м’який (Бєларусь і Узбекистан), чи наступне оздоровлення було повністю надійним (Киргизія і Латвія). У даному випадку ми теж маємо справу з безперервністю, але не у проведенні реформ, а в їхньому відкладанні. З усіх республік колишнього Совєтського Союзу Узбекистан зазнав найменшого спаду. Його ВВП у 1997 році складав 86% від обсягу 1989 року³⁵. У сусідньому Киргизстані, найбільш реформованому сусіді Узбекистану, виробництво відновилося тільки до 59% у порівнянні з дореформеним рівнем. Однак, коли темпи росту в Узбекистані в 1997 році складали всього 2%, у Киргизстані після дуже значного спаду в 1991–1995 рр., середній темп росту дорівнював 8%.

Схожим чином, ВВП Бєларусі в 1997 році вже підстрибнув до 71% від рівня 1989 року, а у сусідній Литві, що набагато далі просунулася в перехідному процесі, відповідна цифра дорівнювала тільки 43%. Це аж ніяк не доводить, що відсутність реформ чи повільний перехід є ліпшим рішенням; це лише показує, що такі країни, як Киргизстан і Литва, зазнали куди більш сильного впливу від переривности в цих процесах. Иншими словами, чим глибші системні зміни, тим сильніше падіння, що виявляється в уповільненні виробничої активности і зниженні випуску продукції.

Неодноразово наводився приклад, що країна, яка плететься у хвості багатьох инших, з огляду на реформування своїх державних інститутів (скажімо, Бєларусь), почуває себе набагато ліпше економічно, ніж деякі із найбільш радикально реформованих країн. Проте, надзвичайно небезпечно виступати на користь такої моделі, а не, скажімо, на користь моделі Чехії, у якій тільки в 1997 році був відзначений мізерний ріст у 1%, незважаючи на те що в Бєларусі реальний ВВП зріс до більш вражаючих 10% – один з найвищих темпів росту в регіоні. Зрозуміло, однорічний успіх аж ніяк не означає, що Бєларусь процвітає, так само як і попередній млявий ріст економіки цієї країни, не так вже багато доводив. І хоча, безумовно, буде важко переконати бєларусів, що 1% росту в инших країнах ліпше, ніж їх власні 10%, довготермінова тенденція говорить сама за себе³⁶.

Є приклади і більш вражаючого падіння економіки. На Україні в 1997 році випуск продукції дорівнював скромним 38% від ВВП 1989 року, а в Туркменістану – 43%. На відміну від Герцеговини чи Молдови жодна з двох вищезгаданих країн не була втягнутою у громадянську війну чи локальний конфлікт. Усе це лише ілюструє той факт, що якщо існує значна безперервність у суспільних інститутах, якщо інституційні реформи зазнають краху і якщо одночасно з’являються відхилення і непевність у ході реформ, тоді випуск продукції може зменшитися дуже істотно.

У передових перехідних економіках середнього рівня темп росту поступово підвищується, тоді як у відстаючих країнах цей же показник падає. Тому перспективи росту, без сумніву, ліпші у тих країнах, що вже заплатили свою ціну (часом, надто високу) за шок від розриву безперервности і все-таки зуміли здійснити пакети відповідних реформ і провести виразну політику розвитку. Такий порядок може в подальшій перспективі порушитися, коли ці постсоціялістичні економіки, що зараз плетуться у хвості структурних і інституціональних реформ, зроблять нарешті ривок до повномасштабного ринку.

Проте, прийдешні реформи і розвиток не можуть постійно розглядатися як заміна для минулого спаду і неспроможности політики, особливо якщо існує можливість альтернативи, що здатна привести до більш високих темпів росту в довготерміновій перспективі. Якщо більш глибокий спад у минулому був передумовою для більш високих темпів росту, то обов’язково існує економічна і політична дилема. Але якщо, як це демонструють багато прикладів, стрімке падіння не гарантує згодом посиленого відродження, тоді падіння повинне бути віднесене на рахунок помилок політики.

Зрозуміло, коли значний спад змінюється стабільним ростом, як це було в Польщі (де спад виробництва досягав 20% від обсягу початку 90-х років і потім пішов помітний ріст ВВП майже до 30% у 1994–1997 рр.), то можна висунути припущення, що саме значний спад стимулював стабільний ріст. І все-таки, стосовно Польщі це не зовсім вірно, оскільки спад в основному був обумовлений більш ранніми помилками в напрямку розвитку, у той час як наступними успіхами країна зобов’язана зовсім иншим, можна сказати, протилежним напрямкам розвитку. Такого роду послідовність – різкий спад, що змінюється через якийсь час стійким ростом – схоже, буде повтореним в инших країнах, включаючи ті з них, що переживають спад чи перебувають на початковій стадії росту – Болгарія, Румунія, Росія й Україна. Їхні економіки повинні виправитися і знайти можливість надійного росту.

Однак, важко стверджувати, що високі темпи росту (у наведеному прикладі) досягнуті внаслідок серйозних помилок у виборі напрямку розвитку. Це було б настільки ж ексцентрично, як намагатися пояснити гіпотетичне збільшення російського ВВП, скажімо, у 2000–2004 рр. на підставі 20-відсоткового спаду у 1994–1996 рр. чи внаслідок нинішньої фінансової і політичної кризи. Не існує історичних прецедентів, у яких би прослідковувався причинно-наслідковий зв’язок між спадом і підйомом через настільки значний проміжок часу, оскільки один набір факторів привів до спаду, а инший був причиною зростання виробництва. Таким чином, постсоціялістичний колапс жодною мірою не є свого роду «інвестицією» у майбутнє. Це просто марна втрата дорогоцінного часу й енергії. Багато країн зазнали б набагато меншого спаду, якби поквапилися перейти до курсу змін (як Польща у 1993 році).

Говорячи про відновлення і підйом, треба додати, що поряд з важливістю спаду, що виник у перехідний період, важливо і те, що відбулося до нього. Реформи, що почалися ще при соціялізмі, забезпечили створення більш гнучких структур, організацій і суспільних інститутів. Тому, завдяки більш ранньому упровадженню певних механізмів ринкового типу й активізації приватного сектору, виявилося можливим швидше досягти стадії позитивних змін в економіці. Чим більш екстенсивно були реформовані соціялістичні економіки з централізованим плануванням, тим менш глибоким і більш коротким був перехідний спад. Якщо це положення істинне, а воно істинне, то тоді шлях до ринково орієнтованих реформ, а аж ніяк не прихильність політиці «чим гірше, тим ліпше», повинен оцінюватися виходячи з того, що вдалося зробити. Досвід Хорватії, Естонії, Угорщини, Польщі і Словенії довів, що реформи, початі при старій системі, внесли свій вклад не тільки у відносно швидкий перехід до нової системи, але і, що важливіше, у менш значний спад і більш швидке оздоровлення.

У Польщі перехідний період тривав тільки три роки – із середини 1989 року, коли до влади прийшов очолюваний «Солідарністю» уряд, і до середини 1992 року. Якби не попередні реформи, спад цей тривав би набагато довше, як це і відбулося в ряді инших держав, що не були досить енергійними в проведенні систематичних реформ. Скорочення промислового виробництва також тривало б довше, якби не фундаментальні зміни в напрямку розвитку, здійснені після 1993 року, у сукупності з еволюційними і системними змінами. Лише відповідна комбінація ініціатив у еволюційних і системних змінах спроможна вирішити проблеми переходу і росту.

Таким чином, відсутність стійких реформ і регулювання сукупно з невірно обраним напрямком розвитку позбавило країну можливости вирішального прориву, що зробив капіталістичні перетворення більш простими в таких країнах, як Угорщина і Китай. Такий висновок має більше значення, ніж просто історичний, тому що в деяких постсоціялістичних (в основному постсовєтських) економіках існує ще простір для прискорення певних реформ не у час переходу, але поряд з ним. Насправді, це питання управління співвідношенням безперервности-переривности. Це непросто, але здійсненно, що і продемонстрували деякі країни, зокрема Угорщина, Польща і Словенія в Европі, а в Азії – Китай і В’єтнам.

У 1998 році, через дев’ять важких років спаду, середньостатистичний ВВП усіх постсоціялістичних країн дорівнював тільки 67% від дореформенного рівня. Для тринадцяти европейських країн цей же показник складав 98%³⁷. У дванадцяти ж членів СНД ситуація була гіршою, оскільки рівень виробництва у 1998 році склав тільки 53% від дореформеного рівня (табл. 8)³⁸. Для цієї групи країн буде потрібно принаймні дванадцять-п’ятнадцять років, щоб відновити рівень виробництва до показників напередодні розвалу Совєтського Союзу. У цілому ж період, на який припадає величезний спад і відновлення виробництва до дореформенного рівня ВВП, схоже, буде обіймати життя цілого покоління.

Таблиця 8. Ріст реального ВВП у перехідних економіках з 1990 по 1998 рік

Джерела: ЕБРР, 1998 р. Перспективна оцінка на 1998 р. узята з даних РЕВ.
*Використані середньостатистичні значення ЕБРР оцінок ВВП у доларовому обрахунку на 1996 рік.

Аналогічні кількості тих самих товарів, виготовлених в епоху державної планової бюрократії і наявні на ринку зараз, сильно розрізняються за якістю, що дуже важливо. Це також дає можливість провести диференціацію між різними перехідними економіками. Зараз ринок висуває підвищені вимоги до якости, оскільки дефіцит товарів усунутий. У країнах, що випереджають инші в оздоровленні економіки, виробництво росте, але його структури істотно відрізняються між собою.

Зроблені в різні часи і при різних системах ті самі обсяги продукції аж ніяк не ідентичні. Так, наприклад, ВВП у Румунії у 1998 році за оцінками фахівців мав зрости до 86% від рівня 1989 року, тоді як ВВП у Латвії, як очікувалося, досягне тільки 58% від того ж рівня. Проте, Латвія, що далі просунулася шляхом реформ, має більш конкурентну структуру продукції і, отже, більш високу якість товарів і послуг, хоча ці результати не завжди чи зовсім не відображаються у державній статистиці. ВВП Польщі у 1996 році можна статистично порівняти з ВВП у 1989 році. Але існують дуже важливі якісні і структурні розходження між тим, що випускалося раніше, і тим, що виробляється зараз. Понад те, ці розходження виявляються не тільки в насиченні ринку новою продукцією, але також і в нових технологіях, і нових навичках, географічному розширенні сфер збуту та инших істотних структурних змінах, включаючи права власности (табл. 9).

Таблиця 9. Структурні зміни в Польщі, 1989–1997 рр.

Джерела: Центральне статистичне бюро, Міністерство фінансів, Центральне планове бюро і Національний Банк Польщі. Авторські оцінки.
а) З 1992 року частка приватного сектора обчислена у валовій вартості.
б) Середньорічна зайнятість, включаючи сільське господарство.
в) Оплачені промислові товари; з 1993 – крім ПДВ.
г) Прибутковість визначена як відношення валового прибутку до загальної суми доходу (для 1992 року як відношення валового прибутку до загальної вартости).
д) Частка експорту у відповідні групи країн у загальному обсязі експорту; митна статистика (FOB).
е) Оцінки, що базуються на балансі платіжної статистики; частки 1989-95 рр. років приведені до діючого у 1996 році обмінного курсу.
ж) Включаючи угоди про вільну торгівлю.
з) Ціни, прямо контрольовані урядом; питома вага протягом року.
и) Включені пенсії військовослужбовцям і фермерам.

3.3. Плюси і мінуси постсоціялістичної спадщини

У тих країнах, що почали реформи ще при соціялістичній системі, для оздоровлення економіки виявилися важливими наступні політичні, соціяльні й інституціональні фактори.

По-перше, зіграли значну роль такі дореформенні структурні перетворення, як часткова лібералізація цін, відносна лібералізація зовнішньоторговельних зв’язків і обміну валюти, створення дворівневої банківської системи, а також запровадження антитрестового законодавства і механізму банкрутства. Усі ці заходи, хоча і мали на меті модернізацію соціялістичних систем, зрештою допомогли становленню ринкових механізмів і зміні менталітету відповідно до логіки і цінностей ринкової системи. Демонтаж цих перетворень був би самогубним; саме навпаки, їх варто ще більше зміцнювати.

По-друге, велика відкритість і гнучкість певних структур – банків і фінансових посередників, податкових органів, незалежних підприємств, місцевих органів самоврядування, профспілок і торгових палат – стосовно до нових ринкових правил сприяли більш оперативному задоволенню попиту. Хоча і слабкі, однак, ринково орієнтовані підприємства, створені для поліпшення старої системи, виявилися попередниками організацій, необхідних в умовах абсолютного ринку. Децентралізація державного сектору управління, модернізація місцевих органів самоврядування і більш жорсткі фінансові обмеження, запропоновані державним банкам, виявилися в сукупності вирішальними для забезпечення безперервности економічних процесів і сприяння їхньому стійкому росту.

По-третє, більше розуміння ринкової економіки керівниками, чиновниками, законодавцями, інтелектуалами і представниками засобів масової інформації зробило перехідний період більш ефективним. Організації і суспільні інститути можуть успішно функціонувати тільки тоді, коли їхні працівники здатні ефективно вирішувати завдання підйому економіки в ринкових умовах. У реформованих економіках фахівці були набагато ліпше підготовленими до майбутніх змін. Їхнє розуміння ринкової економіки і їхня практична спроможність витягти переваги з цього розуміння виявилися ключовими для проведення курсу реформ. З иншого боку, явний парадокс – дестабілізація, викликана незавершеністю реформ і помилковістю курсу. Причиною цього виявився процес навчання на ходу. Але тепер, при зміні політичної ситуації, цей досвід може і повинен бути використаний повною мірою.

По-четверте, існування більш гнучкого приватного сектору в сільському господарстві зіграло роль додатково буфера проти різкого скорочення виробництва. При соціялізмі сільське господарство і переробка харчових продуктів були націоналізовані і колективізовані. Проте, управління цими галузями виробництва було в деяких країнах менш жорстким і менш бюрократичним. Сільське господарство усе ще залишається важливою сферою діяльности з погляду зайнятости й обсягу виробництва, зокрема, у країнах з відносно менше розвинутими перехідними економіками. Сільськогосподарське виробництво також життєво важливе в частині бюджету і споживання міського населення. На противагу країнам з розвинутою ринковою економікою середня частка сімейних витрат на продукти харчування від загального домашнього бюджету складає в европейських перехідних економіках від 35 до 55%. Зрозуміло, що падіння обсягу виробництва продуктів харчування важливе для населення. Однак, у цілому спад у сільськогосподарському виробництві був більш помірним у країнах з відносно великим приватним сектором у сільському господарстві і більш децентралізованою державною сільськогосподарською політикою³⁹.

По-п’яте, затримка розвитку малого і середнього приватного сектору й особливо малих підприємств у несільськогосподарських районах впливає на великий бізнес. Розподіл ресурсів за допомогою ринку веде до прагнення нарощувати випуск, якщо підприємницький дух вже існує. Чим ширші рамки діяльности приватного сектору під час реформ при соціялізмі, тим сильніше прагнення до орієнтованого на прибуток розвитку на стадії первісних перетворень. В Угорщині, Польщі і Югославії у 70–80-х роках, у Китаї і В’єтнамі у 90-х, незважаючи на всі обмеження соціялістичних режимів, приватний сектор пустив корені і розрісся. У Польщі в 1989 році, ще до перетворень, 20% ВВП уже вироблялося у приватному секторі, половину якого (крім сільського господарства) складали малі і середні підприємства.

По-шосте, ранні прямі інвестиції підготували шлях більшому припливу капіталу, що безумовно сприяло росту економіки. На противагу ситуації в країнах Азії, иноземні інвестиції в европейські соціялістичні країни були незначними. Проте, вони виростили нові інституційні механізми і більш гнучкі регуляційні заходи. Хоча і дуже обмежені, ці поступки в напрямку лібералізації зовнішньоекономічних зв’язків і децентралізації інвестиційних процедур сприяли припливу иноземного капіталу, а також розвитку вітчизняного підприємництва. Особливі пріоритети і рішення, спочатку упроваджені винятково заради иноземних інвесторів, були пізніше розширені, тим самим сприяючи лібералізації в инших сферах. І хоча в Европі, включаючи Угорщину чи Польщу, цей процес ніколи не заходив так далеко і широко, як у Китаї (варто тільки глянути на експеримент з особливими економічними зонами в цій країні), він усе-таки був дуже важливий, особливо в сенсі більш швидкого насичення ринку на початку реформ.

По-сьоме, раннє членство в міжнародних фінансових організаціях, особливо в таких, як Міжнародний валютний фонд і Міжнародний банк реконструкції і розвитку, привело до прийняття програм структурної корекції, підтриманих додатковим фінансуванням з боку цих організацій і инших фінансових інститутів, зокрема, інвестиційними і комерційними банками. Деякі европейські країни, включаючи Угорщину, Польщу, Румунію і Югославію, були учасниками Бретонської угоди ще до початку перетворень і користалися перевагами цих взаємин; у всякому разі доти, поки керівництво цих країн могло приймати адекватні рішення чи поки згадані організації не ставали з необхідности механізмом для санкцій і обмежень у руках індустріально розвинених країн⁴⁰.

Хоча, правда і те, що величезний промисловий колапс, що відбувався у 90-х роках на величезному просторі від Центральної Европи і до західного узбережжя Тихого океану, був тісно пов’язаний із процесом відходу від соціялізму, як вірно і те, що помітний ріст азіатських соціялістичних економік тісно зв’язаний із усебічною реформою соціялізму. З процесів цієї еволюції поки ще не можна витягти ніяких уроків, крім того, що ні реформи, ні перехід не можуть бути засуджені чи уславлені за процеси, що відбуваються в економіці. Вирішальне значення мало те, якими способами вони втілювалися в життя. Є приклади як добрих, так і поганих курсів розвитку, і є також приклади росту і спаду в обох випадках. Розумна політика розвитку, розпочата в рамках розумно створених інституцій ринкової економіки, безумовно, куди ліпша, ніж погана політика розвитку, проведена в рамках нереформованої соціялістичної системи. Але порівнювати різні комбінації добрих і поганих властивостей те ж, що порівнювати яблуко з помаранчею. Хибна політика розвитку, розпочата як спосіб перетворити стару систему в ліпшу (якою є ринкова економіка), приводить часом навіть до гірших результатів у порівнянні з тими, котрі дає розумна політика розвитку, проведена винятково в рамках старої системи соціялізму.

Зрозуміло, що перехід у Европі й у колишньому Совєтському Союзі був пов’язаний з різким спадом виробництва, що продовжувався від трьох до восьми років. Однак, ці перетворення заслуговують довіри за нинішнє прискорення розвитку в регіоні і, треба сподіватися, за ліпше їхнє втілення надалі. У той же час, не соціялізм сам по собі, а всебічне і розумно проведене його реформування заслуговує довіри за стійкий ріст азіатських соціялістичних економік. Не соціялістична система, але політична неспроможність вчасно її реформувати повинна бути засуджена за створення бар’єрів на шляху економічного росту в тих країнах, де з моменту ухвалення рішення про реформування системи йшлося тільки про забезпечення стійкого довготермінового росту.

¹ У СНД входять Бєларусь, Росія, Україна, з 1991 року – Азербайджан, Вірменія, Казахстан, Киргизія, Молдова, Таджикистан, Туркменія, Узбекистан. Предметом розгляду є також країни Балтії – Латвія, Литва, Естонія – і держави, перераховані нижче: Албанія, Боснія і Герцеговина, Болгарія, Угорщина, Македонія, Польща, Румунія, Словаччина, Словенія, Хорватія, Чехія, нова Югославія (Сербія і Чорногорія). Ряд прикладів узятий з досвіду таких країн, як В’єтнам, Камбоджа, Китай, Куба, Лаос, Монголія і Північна Корея.

² Докладніше про дане питання див. також роботи В. Бруса, Г. Колодко, Я. Корнаі, А. Ноува, К. Познанського, Я. Вільчинського, П. Вайлза.

³ Угорщину, у свою чергу, часто наводили як модель під час проведення польських реформ у 70-і і 80-і роки.

⁴ Водночас урядові кризи завжди стають надбанням гласности (НДР – 1953 рік, Угорщина і Польща – 1956 рік, Чехословаччина – 1968 рік і т.п.).

⁵ Велика частина заблокованих структурних реформ була реанімована цими ж групами, лише тільки вони отримали політичний статус. На жаль, їхній колишній опір регулюванню цін наприкінці 80-х років привів до стрибка цін у другій половині 1989 року приблизно на 2000%. У 1990 році індекс споживчих цін складав близько 250%.

⁶ Таку систему часто називають «директивним управлінням», підкреслюючи роль централізованого розподілу продуктів виробництва.

⁷ Грошові труднощі фізичних осіб особливо обтяжливі, якщо єдиним джерелом є заробітна плата, чи наприклад, комерційний кредит, який потрібно виплачувати з майбутніх доходів. Єдиним додатковим джерелом доходу був прибуток від продажів сільгосппродуктів на ринку. У випадку одержання субсидій чи будь-яких инших бюджетних засобів, ці труднощі уже вважаються «м’якими».

⁸ Це «квазіміністерство» (агентство) було розформоване тільки в 1996 році. Йому на зміну прийшов Національний центр стратегічних досліджень, що був не бюрократичною одиницею, а, радше, «думаючою машиною» без будь-яких адміністративних прерогатив.

⁹ Аналогічні висновки можна зробити щодо Угорщини, Югославії і, до деякої міри, Китаю того часу.

¹⁰ Про структурні реформи в Польщі 80-х років див. роботи автора (1989 р.).

¹¹ «Прихована» інфляція виявляється у постійному дефіциті, схемах номенклатурного розподілу, вимушених замінах і появі чорних ринків. Для «відкритої» інфляції типове підвищення цін. Прихована інфляція приводить до вимушеної економії на побутовому рівні радше через брак споживчих товарів, а не через ріст цін.

¹² За певних умов, коли діють ринкові механізми, інфляція не суперечить росту. Прикладом тому може служити Туреччина 80-х років і деякі инші країни з перехідною економікою. Рівень, на якому взаємозв’язок між інфляцією й економічним ростом стає від’ємною величиною, досить високий. Навіть МВФ і Міжнародний банк реконструкції і розвитку (МБРР) чи Світовий банк навчилися жити з двозначним коефіцієнтом інфляції, поки він не перевищує 20–25%.

¹³ Цей рівень оподатковування піднімався ще вище, тому що прямі податки з населення мали в цей час лише другорядне значення.

¹⁴ З 1983 по 1989 рік валовий національний продукт (ВНП) зростав на 3,8% щорічно.

¹⁵ У 90-х роках помилки перехідного періоду в Росії привели до виникнення аналогічної ситуації. До кінця десятиріччя Росія стала фактично неплатоспроможною, і її иноземну заборгованість слід було реструктуризувати. Необхідно було домогтися списання хоча б частини боргу, инакше його неможливо було далі обслуговувати. Тому для подолання найглибшої кризи російської економіки і політичної системи необхідно розробити програму – «борг для реформи» і «борг для справедливости».

¹⁶ Польща приєдналася до Бретонської угоди наприкінці 1940-х років, але незабаром вийшла з неї після запровадження в країні державного планування.

¹⁷ З иншого боку, ставши на шлях перетворень, Польща значно виграла від иноземної допомоги, особливо від списання иноземного боргу. Була списана приблизно половина неоплачених боргів. Важко дати точну оцінку економічного ефекту від запровадження санкцій і наданої допомоги, але, схоже, неґативний вплив санкцій у виді стагнації й спаду був більшим, ніж позитивний вплив допомоги на відновлення і ріст економіки.

¹⁸ Відповідно до нової конституції Польщі, прийнятої в середині 1997 року, через вісім років після початку переходу, держава провадить «соціялістичну ринкову економіку». Що б не означали ці слова зараз, саме поняття можна тлумачити досить широко. До того ж, воно не несе такого ідеологічного навантаження, як «капіталістична ринкова економіка».

¹⁹ Улітку 1997 року автор був запрошений на конференцію до Пекіна, організовану китайським урядом і Фондом реформ. Його попросили зробити доповідь про причини провалу економічних реформ у Польщі наприкінці 80-х років. Його, однак, не просили говорити про причини наступного успіху, досягнутого у 90-і роки. З цього можна зробити висновок, що організатори конференції радше шукали гарний рецепт, як уникнути провалів ринкових реформ, ніж прагнули знайти шляхи просування вперед до повноцінного ринку.

²⁰ За твердженням деяких авторів, наприклад, В. Попова і Н. Шмельова, ще НЕП був спробою переходу до ринку, але заснованого на державній власності. Але це була спроба зберегти систему, а не замінити її, тому аналогія між нинішньою перебудовою і НЕПом не повністю виправдана.

²¹ М. Нуті стверджує: «Зовсім очевидно, що ще в жодній країні проєкт «ринкового соціялізму» не наближається до завершення, але дотепер заслуговує на увагу і має шанс на успіх, незважаючи на досвід сьогоднішнього дня».

²² Інфляційне зависання виникає завдяки запасам вимушених накопичень, акумульованих населенням. Залишкові суми накопичуються незалежно від бажання людей їх витратити, оскільки брак споживчих товарів не дозволяє це зробити. Иншими словами, надлишковий попит не задовольняється пропозицією і тому мимоволі перетворюється в «інфляційне зависання», оскільки ріст цін лімітований і їм не дозволяється досягти ринкового рівня.

²³ Навпаки, термін «непослідовний шок» ще не отримав широкого міжнародного визнання.

²⁴ А. Ослунд, однак, стверджує, що в Росії уже виникла ринкова економіка після чотирьох чи п’яти років переходу. Це, звичайно, казуїстика, але відповідно до наших міркувань навіть дуже просунуті на шляху переходу країни (такі, як нові члени ОЕСР) ще не мають дійсно ринкової економіки, а Росія поза всякими сумнівами, набагато далі від цієї мети, ніж більшість постсоціялістичних держав.

²⁵ Польський уряд, що дістав підтримку з боку міжнародних організацій і західних урядів, прогнозував лише незначний спад, розрахований приблизно на рік. Згодом мали прийти швидке відновлення і ріст економіки. Ще більш помилковими були прогнози стосовно коефіцієнту інфляції, що насправді виявився у кілька разів більшим.

²⁶ Поняття «стабільний» використовується тут у значенні безупинного і постійного росту, що повинен супроводжуватися прогресом і в таких сферах, як поліпшення навколишнього середовища й охорона природних ресурсів.

²⁷ Сприятливе колись положення може втратити своє значення. Наприклад, через Узбекистан до XVI століття пролягав знаменитий «Шовковий шлях», а Румунія лежала на перехресті европейських шовкового і бурштинового шляхів. З геополітичної точки зору обидві країни, здавалося, займають важливе стратегічне положення, але в економічному сенсі вони перебувають на периферії своїх регіонів. Виникає питання: де пройдуть у майбутньому важливі торгові шляхи?

²⁸ Европейську-Центральноевропейську Угоду про Вільну Торгівлю було ініційовано Вишеградською Групою, а саме: Чехословаччиною (після розколу: Чехією і Словаччиною), Угорщиною і Польщею. У 1996 році до Угоди приєдналися Румунія і Словенія, а у 1998 році Болгарія. Литва також виражала бажання приєднатися до цього союзу.

²⁹ В. Попов стверджує, що понад половину варіацій у функціонуванні перехідної економіки можна пояснити за допомогою цих двох факторів.

³⁰ Це пояснює, чому аж до кінця 90-х років кількість робочих рук, зайнятих у сільському господарстві, у Польщі була удвічі більша, ніж в Угорщині, хоча обидві країни мали дуже схожі управлінські структури.

³¹ Ці країни також засвоїли уроки так званого «азіатського економічного чуда». Незважаючи на останню кризу (чи, може, завдяки їй), нам ще треба витягти політичні уроки з досвіду східноазійського регіону.

³² У 1998 році відбулася деномінація рубля у тисячократному розмірі. Так звані примусові заощадження – це готівка інфляційного зависання. Тут примусові заощадження обчислюються як фактичні накопичення мінус заощадження (прибуток), можливі в тому випадку, якби діяв середній коефіцієнт заощаджень 1970–1984 рр.

³³ Коли автор у 1979 році опублікував свою першу наукову працю на цю тему в «Плановій економіці» (Gospodarka Planova), провідному періодичному журналі Польщі, урядова цензура замінила термін «цикли росту» у назві статті на «стадії росту».

³⁴ У багатьох країнах існують політичні партії, що не соромляться іменувати себе демократичними, ліберальними чи навіть народними, будучи по суті у аристократичними, консервативними і т.д. Назва не має вирішального значення.

³⁵ Джерелом цифр цього розділу є дані ЕБРР за 1998 рік.

³⁶ ЕБРР у 1998 році пророкував ріст у 2% в обох випадках. РЕВ у 1997 році прогнозував у середньому -0,7% для Бєларусі і +4,7% для Чехії в 1998–2001 рр. (див. Статистичний додаток).

³⁷ Боснія-Герцеговина і нова Югославія (Сербія і Чорногорія) не включені у ці підрахунки. Три держави Балтії – Естонія, Латвія і Литва – включені.

³⁸ ЕБРР наводить трохи инші дані: 99% для Східної Европи, 57% для СНД і 73% для всієї цієї групи країн з перехідною економікою (за винятком Боснії-Герцеговини і нової Югославії).

³⁹ Проте, реструктуризація сільськогосподарського сектора, наприклад, у Польщі, незважаючи на те, що сільське господарство перебувало в основному в приватних руках, виявилося більш важкою справою, ніж подібного ж роду реструктуризація в Чехії чи Угорщині, де сільське господарство було колективізованим.

⁴⁰ Цей механізм був використаний проти Польщі у 80-х роках, а потім проти Румунії на початку 90-х. Румунія намагалася дійти згоди з МВФ, але аж до спроби радикальних реформ у 1997 році відносини з цією організацією залишалися складними. Сприяння румунському уряду кілька разів припинялося чи заморожувалося. Румунія домоглася своєї першої угоди про фінансування компенсаційних і непередбачених витрат у березні 1991 року і ще через місяць угоди про надання термінової допомоги. Деякі республіки колишньої Югославії, такі, як Хорватія (на короткий період) і нова Югославія, також потрапили в цю категорію.